На програмі "Большая разница", Барбара Брильска сказала: я вас жалію, бо кожен рік вас мучать цим фільмом, і я вам бажаю, щоб його показували один раз на два роки, потім на три і тд.І мені цілком зрозуміло відношення людини з Європи до цього нафталіну.

  Я думаю багатьом буде цікаво подивитися нове шовіністичне відео "братів".Цікаво, що перша половина ролика досить парадоксальна, очевидно під натиском  досліджень істориків, актуальність єдиного руССкого народу не витримує ніякої критики.Привласнена історія Русі, не надає новій концепції путінської Росії актуальності. Відкритість джерел, та вільний доступ до інформації,  дає змогу широким масам людей , все більше усвідомлювати всю масштабність фальсифікацій історії яку нам нав'язували.

 Для Росії це крок до розвалу їхнього конгломерату тим паче, що до ідеї єдиного руССкого народу ніяк не приклеїти їхню азійщину, а тим паче не приклеїти до тієї азійщини Україну та Білорусію. Позитивом першої половини фільму є те, що на кінець "брати" починають визнавати свою ідентичність.

То ж  ласкаво просимо в проект "Велика Татарія"!

    Хотів би звернути увагу на карту "Великої Татарії" в другій половині фільму, теза Жириновського "мити брудні чоботи в Індійському океані", в дії.Саме цікаво, що велікійє брати, навіть на підсвідомому рівні не здогадуються, що наприклад, любий європеєць, не зміг би мити брудні чоботи в індійському океані, бо останній раз вони чоботи носили, років 200 назад, в кращому разі,вони могли б мити кросівки  "Адідас", про те вони надають перевагу мити сланці,  та банні тапки на відпочинку.

Слова мои кажутся иногда резким криком потому, что им не предшествовали свободные объяснения с читающим обществом; что свободы слова мы, Малороссияне, лишены более, нежели какая-либо народность в Русской Империи; что мы поем свою песню на земле чуждой… Мы имеем против себя не одно Правительство, но и ваше общественное мнение. Мы имеем против себя даже собственных земляков-недоумков. Нас горсточка, хранящих веру в свою будущность, которая, по нашему глубокому убеждению, не может быть одинакова с будущностию Великорусского народа. Между нами и вами лежит такая же бездна, как между драмой и эпосом: и то и другое великие создания божественного гения, но странно желать, чтобы они слились в один род! А ваше общество этого желает и в это слепо верует. Ваше общество думает, что для нас клином сошлась земля в Московском царстве, что мы созданы для Московского царства, а пожалуй, что Московское царство создаст нашу будущность… Да если б можно было писать по-искендеровски, то каждая оскорбляющая вас фраза превратилась бы в биографический, этнографический или социальный трактат, и целая литература образовалась бы из нашего несогласного с вашим воззрения на то, что теперь обсуживается в назидание всей Русской земли по-Московски и Петербургски. Это время настанет-таки, но настанет тогда, когда нас не будет уже на свете… мы храним завет свободы нашего самостоятельного развития”.

Пантелеймон Куліш — письменник, історик, етнограф, літературний критик, публіцист і громадський діяч, автор українського правопису.

джерело http://hklib.npu.edu.ua/full_txt/gilea/gilea17-2008.pdf

Оце тепер спілкувався з яскравим представником, приблизно як з цього відео  http://blog.i.ua/community/3252/1134173/?p=27#p27

моторошно,  подивився оцей ролик і мені абсолютно не смішно, таке враження що я подивився відрізок  "Володаря кілець" в частині де орки штурмують замок.

Керманичі політичної діяльності давно — ще кілька століть тому — зрозуміли дуже добре, що історична мотивація потрібна для виправдання багатьох дій, особливо тих несправедливих і ворожих. І в намаганні заперечити існування народу, його природних прав на суверенний розвиток, на власну самостійність і незалежність, було застосовано значний псевдонауковий арсенал, щоб розправитися спершу з іменем, а потім — також за допомогою інших, в першу чергу насильницьких, методів — добитися його розчинення, асиміляції, знищення. Так виникла та застосовувалася (а подекуди застосовується досі) одна з ланок політики брутального етноциду, який часто, а подекуди й безперервно, застосовувався до української нації упродовж XIX–XX сторіч.

Фальшиві назви, які присвоювали українцям, фальсифікаторські способи їх пояснювання обростали злобною характеристикою народу. Поширені стереотипи, що виникали таким чином, перетворювалися в міфологеми вже зі стійкими вигаданими прикметами нації, щоб врешті еволюціювати в ідеологеми, які творили агресивну ксенофобну політичну платформу для ліквідації цілого національного організму.
Поза сумнівом, що “Московщина вкрала” (це лагідний для цієї ситуації вислів М. Грушевського), а по суті — загарбала назву Русь, яка своїм питомим змістом — етнічним, географічним, устроєвим — цілком відповідає сучасному термінові Україна. Назва великої цілості була свідомо перенесена у XV–XVI ст. на невелику частину цієї ж цілості й це дало Московщині, хоча й підроблений, але, все ж таки, блиск культурної, цивілізованої держави з давньою історичною традицією, з візантійсько-київською церковною метрикою. Великим князям і царям така приштукована неправдива генеалогія дала не лише можливість перейти до зміни назви на стилізовану Росію, але й кидати серпанок легітимності на агресивну політику збирання руських (російських) земель, що є дуже актуальною для північного сусіда досі.
На сьогодні цілком ясно, що заміна назв Русь, русини на Україна, українці це не підміна гірших назв кращими (як це було в колоніальних та напівколоніальних країнах, коли Цейлон замінили на Шрі Ланка, а Сіам на Тайланд), а вимушений захід, щоб позбутися загрози насильницької асиміляції поневолювачами. Українців примусили міняти національне ім’я — і це був тривалий некерований стихійний процес, який визрів у надрах народу та відшукав пропагандистів для проведення такої кардинальної переміни. Прищіплюване десятками літ, а то й століттями почуття меншовартості давало різний ефект. Гіпертрофія національних почуттів як реакція на переслідування часто перетворювалася на зворотню сторону тої медалі, на лицевому боці якої написано “меншовартість”.
Україна не має нічого спільного з поняттям “окраїни” певної території, краєм землі, країною. Придумують фантастичні етимології цього безсумнівно автохтонного слова, перекреслюючи при цьому нормальні закони лінгвістики. Та не лише лінгвістики, але й правової та адміністративної думки, питомої для індоєвропейського мислення. Бо поняття “окраїна” пройшло через цілий шерег мов. Старогерманський термін “marcha” увійшов до середньолатинської та інших вже германських мов у вигляді слів “march”, “mark”, “marka” та подібних у ранньому середньовіччі для позначення окрайної, прикордонної території. Слово Ostmark (Східна окраїна) еволюціонувало до назви sterreich (Східна імперія, тобто, в українській трансформації, Австрія), зрештою, час від часу відживаючи заново: Ostmark для позначення Австрії в кінці 30-х — першій половині 40-х рр. минулого століття. Dannmark — тобто “окраїна датчан” (германського племені V ст.) — залишилася назвою держави, Данії, до сьогодні. І ні австрійці, ні датчани не соромляться цих назв, не вважають їх дискримінаційними — так як і не цураються назви Krain (окраїна) — найдалі на захід висуненої землі західних слов’ян, що тепер частково розташована в межах Австрії та Словенії, — її мешканці.
В історії російського народу, а згодом і українського, пройшла свідома зміна етнонімів. “Давне історичне ім’я України “Русь” і назва української держави Х—XII ст. “Київська Русь” стали джерелом палкого і затяжного спору між українськими і московськими істориками, який продовжується до нашого часу. Головними питаннями цього спору є: який народ і чию культуру являє собою “Київська Русь”, хто перейняв “київську спадщину” і продовжує в наш час її культурно-історичні традиції?

Здавалось би, відповідь на таке питання дуже проста: вона дана вже у самій назві Київської держави. Якщо Київ був і залишається українською столицею і є символом України, то “Київська Русь” була українською державою, а українці — її спадкоємці і продовжувачі за нашого часу. Але в дійсності боротьба за київську спадщину привела до парадоксальних наслідків: українці не тільки втратили свою державу, а й саме ім’я давньої України “Русь” було присвоєне північним переможцем — Москвою. Назвавши себе Росією або Великою Руссю, Московія тим самим стверджувала себе спадкоємцем і продовжувачем Київської Руси, цим стверджувала і своє право на “собирание земель русских”. У супроводі цієї маскаради і творилася Російська імперія. Незважаючи на те, що Московське царство являло і в національно-етнічному, і в культурно-історичному відношенні відмінну від Київської Руси формацію, північне плем’я московитів пригадало свою колишню державну приналежність до “руських” підданих і, посилаючись на династичні зв’язки своїх князів з київською династією, привласнило назву “Русь” і для новопосталої держави”.
“Ми є народ, у якого вкрали назву”. Необхідно було змінити етнонім. Свідома зміна етноніма у народу, як свідчить історія, — явище рідкісне і завжди зумовлене дуже складними політично-культурними причинами. Таким унікальним, а в європейській історії останнього півтисячоліття зовсім винятковим, явищем є зміна етноніма в українців і росіян.

На відміну від нас, українців, росіяни зробили це без історичного примусу, добровільно і, можна б сказати, з радістю. Власне кажучи, вони здавна чигали на наш старий етнонім, здавна прагнули змінити історичну семантику нашого етноніма і присвоїли його з великим задоволенням, слушно доцінюючи величезне політичне значення цього явища. “Московщина присвоїла собі нашу давню назву, загарбала нам наше давнє, політичне, державне ім’я — і то навіть загарбала нам його цілком свідомо, з політичним планом”.
Процес зміни етноніма в українців і росіян розпочався по-справжньому близько двохсот років тому і відбувався упродовж новітніх часів. Стосовно українців цей процес закінчився аж після Другої світової війни, хоча, слід сказати, до остаточного його завершення, мабуть, ще далеко. За окреслений період Московія, або Московське государство, перейменувалася в Російську імперію (республіку, федерацію), або просто в Росію, а етнотопонім або хоронім “Русь” — в Україну. Відповідно змінилися етноніми: з крестіян-московитян вийшли русскіє, а з русинів — українці. Треба підкреслити, що “протягом багатьох століть етнічна субстанція українців не мінялася, а формальна зміна етноніма цілком не торкнулася фактичного етнічного змісту поняття”.

Московські панівні кола, виплекані на монголо-татарських державних традиціях, завжди розуміли силу магії слів та значення хороніма. “Питання про самоназвання держави є питання про її міжнародний престиж і оберіг від зовнішньополітичних зазіхань”. Європейців не раз дивувала незрозуміла затятість, з якою вони прискіпливо чіплялися до найменшої формальної помилки в титулуванні, до найдрібнішої неточності в політичній термінології. Насправді за нібито формалістичним ставленням до титулів, термінів, політичних формул і т. д. ховалося перейняте із древнього азіатського Сходу глибоке розуміння ваги мови в суспільному житті.
“Люди живуть не тільки в об’єктивному світі і не тільки у світі громадської діяльності, — твердить знаменитий американський мовознавець Едуард Сепір, — вони значною мірою перебувають під впливом тієї конкретної мови, яка стала засобом вислову для цього суспільства”.Навмисно плутаючи найдавніші етнічні назви українського народу — руский і руський з русским (через два “с”),28 російські великодержавні шовіністи зараховують історію українського народу, його культуру до своєї, створюючи видимість свого 1000-літнього існування і навіть 1000-літнього хрещення Росії, якої, як далі побачимо, навіть за назвою не існувало.За допомогою зміни етноніма російські урядові кола і вчені намагалися довести, що княжа держава Русь зі столицею в Києві була російською (московською) державою. Мета таких тверджень — довести, що нема окремого українського й білоруського народів, а існує тільки один російський народ, отже, українська та білоруська мови — це лише діалекти російської. За допомогою маніпуляцій етнонімами “русскій”, “руський”, “русин” ідеологи “Вєлікой Россії” намагаються позбавити українців права на спадщину Київської Русі, показати їх у вигляді етнічної збиранини, без історичних коренів і без традицій.Разом із назвою, із коротеньким словом “Русь” московські правителі хотіли відібрати багатовікову культурну спадщину наших предків, їхні політичні надбання. Як слушно ствердив проф. О. Огоновський, від українського народу московський імперіалізм “присвоїв собі народну назву “Русь”, користується його стародавньою літературою і голосить світові, що Русь-Україна єсть настоящою Россією”. Такої ж думки дотримувався і видатний славіст О. Брюкнер, який у своїй “Історії Росії” зазначив: “Виплеканий монгольськими ханами примітивний народ з мізерним, орієнтального характеру культурним надбанням раптом перетворився у старовинний з багатющою спадщиною європейський народ”.

Таким чином, московські правителі, перейнявши наш старий етнонім, досягли мімікричного ефекту, тобто уподібнення чогось одного до іншого.
Трапляється, що навіть освічені люди плутаються у визначенні та розрізненні етнонімів “Русь”, “Україна” і їх похідних форм. “Упродовж історії, — як дуже влучно зазначає у своїй праці “Нові обрії стародавньої України” доктор Олександра Копач, — міняються назви мешканців і території України, а це впливає на неясність і плутанину, чого ми й самі зазнаємо на собі зі зміною стародавньої назви “Русь” на “Україна”.
Прийняті на озброєння московським престолом ідеологеми типу “Великая”, “Малая” Русь, “Всея Великая, Малая и Белая Руси самодержец” і тому подібні титули були настільки неприродні і неорганічні для самих російських царів, що вони ніяк не могли до них призвичаїтись. Проголосивши їх світові явно з пропагандистською метою як певну імперську доктрину, вони далі послуговувалися улюбленою їхньому серцю термінологією, де в різних варіаціях виступало слово “Москва”. Словосполучення “Московское государство” фігурує в договорі з Данією від 12 січня 1701 року. У міжнародному договорі між царем Петром І і Річчю Посполитою Польською та Великим князівством Литовським від 28 червня 1703 року звично вживається “Монарх Московскій”, “война Московская” тощо. Зміна назви сталася “внаслідок захоплення московськими царями українських земель, які становили базу Київської Русі та Білорусії.“Цією назвою Московія прагнула показати свою культурність перед народами заходу і полегшити дипломатичні переговори московського уряду. Петро I вводив назву Россія для того, щоб ввести в помилку Європу, буцімто Московія не підкорила Україну, буцімто московський і український народи є одним і тим же народом, що нібито мають спільну історію і що боротьба Мазепи не мала національно-державного характеру, а була внутрішньою боротьбою за владу в державі”. Зі зміною етноніму Москва виграла усе; українці та білоруси ж усе втратили. “Саме зміна етноніма дала московитам можливість присвоїти і усі ті розмахом і багатством подиву гідні культурні та політичні надбання, що створили в давніх часах мечем і словом сини Русі. Цар перейняв грецький термін Россія, щоб таким чином ідеологічно об’єднати Московщину з Україною. Слова “Русь” до сеї цілі він тому не вживав, бо в Московщині слово “Русь” серед простого народу не вживалося, а натомість на Руси-Україні (а так само в сусідніх краях і в цілій Європі) слово “Русь” означало тоді лише нашу, властиву Русь-Україну. В цілій Європі знали, що “Русь” — це край над Сяном, Бугом, Дністром, Дніпром, а зате Московщину називали тоді в Європі не інакше як “Московщиною” (на латині: Moscovita, по-німецьки: Moskowitien і т. д.). Якби Петро Великий був прийняв назву “Русь” яко назву своєї московської держави, то через се настало б було баламутство, непожадне для його політичних замірів, бо люди могли б собі думати, що Московщина — се часть нашої, властивої Руси. Тим часом цар Петро І бажав собі з’єднати Русь-Україну з Московщиною в одне тіло, але так, щоби ясно було, неначе Московщина є осередком, а наша Русь-Україна лише наче прищіпкою до сего головного московського пня. Ось-тому вхопився він того слова “Россія”, уживаного в тих часах деякими нашими церковними писателями (а невживаного ні серед народу нашого, ні серед народу московського) та назвав тим словом цілу свою Московську державу, в якої склад входила вже і Україна з лівого боку Дніпра. План його був ясний — аби під новою назвою злучити хитро в одне тіло Московщину і властиву Русь-Україну”.

Таким чином зміна назви московської держави кинула виклик ідентичності українського народу.
З XIV–XVII ст.ст. у науковому обігу існує велика кількість історичних документів (політичних, юридичних, церковних), які не залишають найменшого сумніву, що і в литовсько-руську і в наступну — козацьку добу національна територія України йменувалася далі Руссю, а її мешканці — русинами. Це підтверджують тогочасні літописи, хроніки, мемуари, поземельні акти, привілеї-данини, заповіти, книги записів Литовської метрики, Руської метрики і т. д. Наприклад, київського воєводу Костянтина Острозького (1526–1608) в тогочасних документах постійно називають русином. Мелетій Смотрицький так писав на порозі XVII ст. про національну ідентичність: “Не віра робить Русина русином, Поляка поляком, Литвина литвином, а народження і кров руська, польська та литовська”. У Смотрицького “русин” — це не хто інший як українець. У 1620 р. черкаський підстароста Семен Лико прокоментував королівський судовий позов, написаний до нього польською мовою, у такий спосіб: “то страхи на ляхи, а я-м русин. Відаєт король єго мл., жем русин, а позви міні по полску шлеть”. Славнозвісний полеміст Іван Вишенський підписувався так: “Іоан русин Вышенскій”. Або запис датований 1616 р. “И о той дорозЪ вашей што и ляхомъ и русиномъ ся указовать”.
Термін “Україна” виводиться ще з XII ст., з відомих слів літописця про те, що 1187 р. після передчасної смерті молодого князя Володимира Переяславського “плакашася по немъ вси Переяславци… о немъ же Украйна много постона”. Йдеться тут про граничний край руської держави і під назвою Україна розуміється сучасна Полтавщина. Двома роками пізніше, у 1189 р., означається в літописі терміном Україна інша прикордонна земля — південна Галичина: “Князь Ростислав прийшов в галицьку Оукраину.
Слово Україна за своїм походженням є народною і широко відбилася в народних історичних піснях і думах. В. Мороз вважає, що термін Україна, ймовірно, виник ще в доновітню добу і в нашому історичному фольклорі слово “Україна” асоціюється з поняттям волі. У фольклорі термін Україна “стає чимось живим, що вміє плакати над своєю недолею. В наших літописах, народних піснях і інших творах письменства бачимо, як вона “стогне”, “журиться”, “сумує й оплакує”, “лементує”. Козацькі пісні XV–XVIII ст., де зустрічаємо слово Україна, засвідчують зв’язану з цим словом високу національну свідомість: “Ой є в мене родина — вся Україна”. Козак-лицар вважав “свою Україну” дорожчою над усе:


Ой і візьміть мене, превражі мурзаки,
Та виведіть на могилу:
Ой нехай же я стану, подивлюся
Та на свою Україну!


“Ім’я України — це продукт географічних і історичних обставин української землі і народу, а ідея, з якою вона якнайтісніше зв’язана, це найрідніша дитина українського світогляду”. Саме слово “Україна” відзначається привабливою милозвучністю — збігом голосних і дзвінких звуків, а тому так гармонійно звучить в народних піснях. У фольклорі “Рідна Україна” жіночого роду і персоніфікується з матір’ю. “Це не тільки категорія граматична, а й міфологічна. Шевченко, який виріс серед народних пісень, звертався: “Привітай же, моя ненько, моя Україно”. До речі, неправильно вимовляти Украйна, Вкрайна замість Україна, бо з них неможливо утворити похідних слів. “Українці, українка, а не украйнці, украйнка, де йде накопичення немилозвучних приголосних”.
Необхідно підкреслити, що зумисно створена плутанина етновизначальних термінів зробила свою деструктивну справу. Хоч етнонім Русь не є тотожним, ідентичним до терміна Росія, оскільки перший природний, з глибин правіків, а другий — штучний, утворений в Істамбулі грецькими церковниками в XVI ст., проте їх лукава зовнішня подібність, а також небезпечна подібність етнонімів русин — руський вимагали від нашого народу розпізнавальних змін. Уперше для Гетьманщини (приблизно Полтавська та Чернігівська області на сьогодні), яка внаслідок козацького військового союзу з Москвою вже з 1667 року поступово перетворювалася у царську колонію, питання зміни національного імені висувається як гостра політична проблема. Саме там, на Лівобережжі дошкульно відчули, як баламутство термінів ставить під загрозу національну окремішність, зрозуміли, що “назву руського необхідно замінити на таку, яка мала б ознаки відмінності від східної Русі, а не схожість з нею”.

Перехід на новий мовний символ народу, на етнотопонім Україна був для Русі процесом болісним і затяжним. З Лівобережжя розповсюдження нової назви йшло на захід разом з поширенням Російської імперії. “Наче самообороною нашого народу було те, що на означення своїх земель прибрав він собі нове народне ім’я: Україна, не визбуваючись, одначе, прав до старого історичного імені Русь”. Дослідник історії України другої половини XIX ст. відзначив, що “українські активісти початково користувалися поняттям “Русь”, яке в їх системі, як і в польській, принципово відрізнялося від поняття “Россія”, що означало всю імперію. Поступово вони переключилися на термін Україна, щоб уникнути постійної плутанини між їх трактуванням поняття “Русь” як “Україна” і значенням цього терміну як спільного для всіх східнослов’янських земель. Українофілам довелося також утверджувати новий термін українці замість більш розповсюдженої самоназви русини для того, щоб перебороти традицію минулих двох сторіч, які акцентували спільність імені для всього східнослов’янського населення”.

Як вже було сказано, перехід на нову назву був процесом затяжним, повільним і драматичним. “Щойно по Хмельницькім (в XVII), а особливо по Мазепинім погромі під Полтавою (в XVIII віці) стали в нашого народу загибати назви “Русь”, і “Русини”, а натомість приймаються імена “Україна” і “Українці”. Однак конституція Пилипа Орлика з 1710 року встановлювала устрій для майбутньої республіки, яка носила б назву держави “Війська Запорозького й Народу Руського”. Назва “Україна”, як бачимо, тут ще відсутня.

Аж до другої половини XIX ст. російські бюрократи в далекому Петербурзі, заколисані солодким колоніяльним міфом про “єдіную, нєдєлімую”, не добачували небезпеки для своєї асиміляторської політики в термінах “Україна”, “українець”, “український”. Створена в 1764 р. на терені Слобожанщини нова губернія спершу носила офіційну назву “Українська”. Лише з 1835 р. Слободсько-Українську губернію перейменовано на Харківську.

На початку XIX ст. в межах Російської імперії появилися друком ряд видань з промовистими титулами: “Украинский вестник” (1816–1819), “Украинский домовод” (1817), “Украинский Альманах” (1831). Згодом вийшло два випуски “Украинского сборника” (1838, 1841), вийшли упорядковані М. Максимовичем альманахи “Украинец” (1859 і 1864). М. Костомаров опублікував “Українські балади”, “Украинские сцены из 1649 года” і написав програмний документ Кирило-Мефодіївського братства “Книга битія українського народу”. П. Куліш віршовану епопею “Україна” (1843). Істотним було те, що у більшості згаданих видань вміщено пісні та казки з усіх українських етнографічних регіонів, що надавало терміну “український” загальнонаціонального значення.
Провідники національного відродження, на яких історія поклала завдання змінити наш етнонім, якийсь час вагалися. Діячі старшої генерації схилялися до назви Малоросія (Котляревський, Квітка-Основ’яненко, Максимович, Гребінка). Однак для простого народу термін Малоросія був незрозумілий, невизначений і відносився тільки до частини України. Молодші вибирали термін Україна (Гулак-Артемовський, Срезневський, Бодянський, Маркевич, Куліш). На вибір нового національного імені заважила безперечно мовна практика люду Подніпров’я, серед якого назва Україна набрала широкого розповсюдження. “Широке поширення назви Україна, український, зокрема в XVIII й XIX ст., між українським народом викликало реакційні заходи з боку окупантів України, зосібно, росіян, включно до заборони цієї назви й офіційно-урядового введення термінології “Малоросія”, “малоросійський”. Та, незважаючи на всі заборони, назва Україна жила глибоко в народній свідомості, що знайшло своє формальне завершення на початку XX ст.”.
Переломним моментом для утвердження етнотопоніму “Україна” і етноніму “українець”, “українка” стала Перша світова війна. Як ми вже говорили, Росія здавна готувалася до імперіалістичної війни з Австрією, “щоби визволити своїх братів з під австрійського ярма. Тими братами мали бути чотири мільйони українського населення Галичини й Буковини”. Звичайно, існують різні версії про причини російсько-австрійського антагонізму, що в остаточному результаті викликав Першу світову війну. Але однією з головних причин була беперечно українська проблема. “І доки живе Галичина, доки в Галичині триває під опікою конституційної Австрії український народний рух, доти не задавить його Москаль і на Україні російській та не вспіє спинити його зросту. Ось чому Москаль хоче дістати Галичину у свої загарбущі руки. Москва хоче задавити наше народне життя в Галичині, щоби від Галичини не зайнялась ціла Україна. Москва хоче здобути Галичину, щоб здавити на віки наш нарід. Тому Россія зачала війну з Австрією”. На самому початку війни в серпні 1914 року в Австрії була створена добровільна військова формація під назвою Українські Січові Стрільці (“Усусуси”), які своєю кров’ю скріплювали соборний етнонім.
Цілі генерації московських публіцистів і науковців працювали над видумуванням доказів того, що терміни “Україна”, “українець” є штучними новоутвореннями, наслідком зовнішньої (німецької, австрійської, польської, ватиканської і т. ін.) інтриги: взагалі термін цей зображували ненависним для Москви.
Остаточно нова соборна назва прийнялася по всій українській території лише на початку XX ст. “Тільки національне відродження XIX віку принесло остаточну перевагу терміну Україна, українець, український, і навіть в Галичині, де через певні історичні умови терміни “Русь”, “русин”, “русинський” трималися найдовше, тепер уже сам народ загально вживає там назви: український, українець, Галицька або Західна Україна. Вдержалася стара назва Русь лише на Закарпатті”. Необхідна була, як бачимо, довга, копітка, виховна робота в соборному напрямку. “Багато наших людей називають себе русинами, або руськими. Це дійсно є наша стара назва, бо й край наш називався Русь.

Ми, діти України, працюємо на розбудову нашої Батьківщини, робимо свій внесок в її обороноздатність, науку, культуру, мистецтво і ми не хочемо відчувати себе чужинцями на землі, де багато поколінь нашого народу жили з іншими народами багато століть.

Завантажити книгу http://www.ex.ua/view/1055448

  Після останніх моїх публікацій, мені почали надходити "закиди", що до моєї русофобії, про те я  вроді не публікував замітки, де принижував росіян, і не писав статті, де б йшлося про претензії, що до територіальної цільності, території  Російської Федерації, не писав нічого що до того, що державною мовою Росії, має бути українська.Я лише намагався  донести, до загалу, історичні факти, які є вивчені та доведені науковцями.Але  тепер я зовсім не виправдовуюся, просто мені не зрозуміла реакція  тих людей, які сприйняли цю інформацію "в штики".Я  є з тих людей, хто називає речі своїми іменами, і якщо в Україні на протязі віків, росіяни поводилися  як звірі, то я не можу  відноситися до них толерантно, для мене це не тільки не братський народ, це народ ворожий (і хай мене пробачають кращі представники цієї нації, які є жаданими гостями на нашій землі).

Кращий захист, це напад, як я зрозумів.Тепер для тих в кого в мізках засів Путін.Спробуйте мені "скинути", щось подібне.

Дуже хотів би побачити, як українці в російському місті , б'ють ногами росіян, за те що ті протестують проти встановлення, в центрі міста, пам'ятника ,ну хоча би Бандері .( який на відміну від Катерини, не зробив нічого поганого для Росії)

Готовий кожному українофобу заплатити 100 дол. за подібне відео.

У вересні цього року консульство РФ зробило своєрідний сюрприз тим у Криму, хто замислювавсь, а чи не возз’єднатися йому з історичною російською батьківщиною. Дипломати повідомили: той, хто хоче туди повернутися, хто почувається співвітчизником, може це зробити. Важливо зазначити, що в Російській Федерації поняття «співвітчизник» тлумачать дуже широко й назвати цим словом можуть кого завгодно, навіть корінного жителя пустелі Каракуми, якщо того вимагають найвищі державні інтереси. Та зазвичай до цієї категорії (навіть не питаючи згоди) зараховують усіх етнічних росіян.

У повідомленні дипломатів РФ особливо зворушило те місце, де можуть поселитися в ній репатріанти: Ямало-Ненецький автономний округ (ЯНАО). Це регіон вічної мерзлоти, де навіть Газпром має великі труднощі з видобутком блакитного палива через украй складні природні умови. А пропонувати таке кримчанам… Хоча, у принципі, дати змогу всім охочим етнічним одноплемінникам возз’єднатися з країною предків було б дуже гуманно. Справді, є такі росіяни в АРК та інших частинах України, яких нудить від неї самої, від української мови, культури, історії тощо. Тож, певно, повернення до великої Росії було б для них (і для решти – лояльних громадян, які залишаються) найкращим варіантом: навіщо змушувати людей страждати в нелюбій їм державі серед украй несимпатичного їм народу? Проте ЯНАО – це очевидне знущання й фактична відмова у репатріації.

Здавалося б, дивно. Російські ЗМІ рясніють публікаціями про демографічну катастрофу в РФ і про те, що приріст населення забезпечують лише мігранти з країн Азії, Африки та колишніх республік СРСР плюс мусульманські регіони Росії (із приводу чого навряд чи радіють у Кремлі…).

Не вщухають у пресі плачі про 25 млн росіян, що залишилися жити після розпаду Радянського Союзу в нових незалежних державах. Але чомусь посилюється процес масового переїзду до РФ аж ніяк не представників титульного етносу. На її терени ринули мільйони узбеків, таджиків, азербайджанців, киргизів, казахів плюс тисячі китайців, в’єтнамців, бенгальців, арабів, афганців та ін.

Посилюється і внутрішня міграція: кавказькі горяни, які є громадянами РФ, залюбки опановують уже не тільки Москву та Петербург, а й увесь центр держави. Кавказці в регіонах із традиційно російським етнічним населенням почуваються господарями й зовсім не збираються змінювати своїх звичок та зважати на традиції тубільців. Це створює конфліктне середовище й породжує обопільний культурний шок унаслідок фундаментально різних цінностей. Нещодавно російська телевізія спантеличено розповідала про дагестанське весілля в Москві, де гості поблизу Кремля влаштували радісну стрільбу з автоматів Калашнікова: має дагестанський народ такий веселий звичай…

У багатьох етнічно російських регіонах стають повсякденною реальністю бійки місцевих із гастарбайтерами з Центральної Азії, зґвалтування азійськими робітниками російських жінок. Усе це набуває такого характеру й поширення, що заклики до «інтернаціоналізму», «дружби народів» та інші залишки радянської пропаганди вже не допомагають. Приміром, у вересні цього року цілий район Ростовської області був охоплений міжетнічним конфліктом, детонатором якого стали зіткнення між росіянами й дагестанцями. В селищі Дем’яново Кіровської області також стінка на стінку пішли росіяни й вихідці з Північного Кавказу. Були бійки між кавказцями та козаками в Кисловодську, сутички в Рязані. Ці випадки найгучніші, але в тіні залишається потужний потік переселення до Росії гастарбайтерів, які, на відміну від кавказьких горян, іще не можуть похвалитися її громадянством. Їх стає дедалі більше за масового безробіття (прихованого) самих росіян.

Чому це так? Бо того вимагають інтереси великого бізнесу в державі. Що й казати про росіян України, Молдови, Казахстану, коли по селах РФ багато робочих рук не можуть знайти собі застосування. Хоча урядовці масове завезення гастарбайтерів пояснюють нестачею кадрів, насправді такого дефіциту немає. Річ в іншому. Представники титульного етносу в РФ – це переважно кваліфіковані робітники, і за копійки, як азіати, вони працювати не хочуть. Але для узбеків і таджиків ці жалюгідні (з погляду місцевих) суми, як на мірки їхніх країн, є цілком пристойними. Вони їх влаштовують. Олігархи РФ і просто великий бізнес звикли отримувати швидкі гроші, а це забезпечити може, зокрема, фантастично дешева праця гастарбайтерів. Вочевидь, саме тому таджики, узбеки, киргизи в Москві, Петербурзі, інших містах Центральної Росії потрібні, а етнічні росіяни – ні. Їм – на Ямало-Ненецьку Русь…

У такий спосіб розвивалася Західна Європа в 1950 – 1970-х. Сьогодні там живуть уже друге і третє покоління трудових мігрантів із Північної Африки, Близького Сходу, Індостану тощо. Їхня дешева праця тоді дуже посприяла зростанню економіки та збагаченню деяких верств суспільства. Але тепер доводиться за це розплачуватися цілим комплексом расових, етнічних і конфесійних проблем, що незрідка спрацьовують як потужна міна вповільненої дії. Навряд чи Росії поталанить таких наслідків уникнути…

Водночас особи російського походження мають великий клопіт із поверненням до РФ і набуттям її громадянства. Якщо в Південній Осетії та Абхазії місцевим осетинам і абхазцям паспорти із двоголовим орлом роздавали мішками (щоб танки північного сусіда потім «захищали» їх від «грузинських агресорів»), то репатріантам – представникам титульного етносу таке свято нечуваної щедрості не світить. Росіяни, що повертаються на батьківщину з Туркменистану, Узбекистану, Казахстану, мають роками випрошувати російський паспорт.

Майже всі репатріанти виявляються в Росії нікому не потрібними. Досить сказати, що тамтешня урядова програма з репатріації росіян передбачає фінансову допомогу цим людям у розмірі $4 тис. на родину. Чи багато в сучасній РФ придбаєш на таку суму? Не дивно, що за кілька років цією державною ініціативою скористалися лише кілька тисяч осіб. З усього випливає, що всупереч своїм офіційним заявам про стурбованість долею «соотєчєствєнніков» у країнах СНД, Кремль насправді абсолютно не зацікавлений у масовому поверненні етнічних росіян. Проживаючи за межами РФ, вони є для нього лише засобом геополітики, «гарматним м’ясом» зовнішньополітичних зусиль. Ніякою національною сентиментальністю, ніяким «покликом крові» тут і не пахне, суцільний цинізм та холодний політичний розрахунок. Як справедливо зазначив московський журналіст українського походження Володимир Коваленко: «Не можу не висловити своєї думки про московських «захисників росіян» у країнах «близького зарубіжжя». Їхнє обурення було б зрозумілим, якби Росія була традиційно людинолюбною країною на кшталт Сполучених Штатів, де для порятунку єдиного збитого над Боснією льотчика організовують цілі експедиції. Але в самій Росії, як у будь-якій азіатській країні, як-от у Китаї чи Іраку, навіть людське життя нічого не варте. Згадаймо, з якою рідкісною підлістю російське військове керівництво на першому етапі чеченської операції (коли було підтримувано видимість, начебто проти Дудаєва воює тільки «чеченська опозиція») зреклося своїх захоплених у полон офіцерів, зневажливо оголосивши їх «найманцями» (хоча такий статус давав чеченцям право негайно стратити полонених). Згадаймо, з якою суто фашистською жорстокістю російська авіація скидала бомби на голови російським старим у Грозному, важка артилерія обстрілювала багатоповерхові будинки, хоча в них якраз жили переважно росіяни (чеченці мешкають здебільшого в приватному секторі). Згадаймо, нарешті, як «уберігали» російських заручників у Будьонновську». Справді, важко уявити в РФ «порятунок рядового Раяна».

Аналізуючи дії Кремля, можна дійти висновку, що за його справжнім планом росіяни мають жити в сусідніх із Росією державах і бути там п’ятою колоною, виконуючи функцію потужного важеля тиску на їхні уряди й суспільства, а також «гуманітарним» прикриттям можливих агресивних дій із боку історичної батьківщини: «захист співвітчизників, єдинокровних братів» тощо. Хоча самі етнічні одноплемінники як такі не є для кремлівської верхівки жодною цінністю (як у державі, так і за її межами).

Є чимало прикладів холодно-цинічного ставлення Кремля до захисту прав та інтересів етнічних росіян за межами Росії. Ще 1990 року московські ЗМІ істеричним тоном розповідали про «знущання» латиських націоналістів із росіян, рембрандтівськими барвами змальовуючи побиття в Ризі курсанта місцевого військового училища, який унаслідок цих «бузувірств» утратив зуб. Щоправда, потім з’ясувалося, що постраждав він у п’яній сутичці з етнічно своїми. Водночас у Наманганській області Узбецької РСР оскаженіла юрба замордувала, порвала на шмаття і спалила п’ятьох солдатів слов’янського походження. Московська преса практично не відреагувала на цю подію. Чому? Все пояснюється дуже просто. 1990 року Латвійська РСР оголосила про своє бажання вийти зі складу Союзу, а Узбецька РСР ні в чому такому помічена не була. Коли йдеться про імперські інтереси, втрачений зуб важить значно більше за людське життя…

У Туркменистані великий вождь Туркменбаши оголосив усім тамтешнім росіянам із подвійним громадянством, що ті, хто від паспорта РФ не відмовиться, повинні віддати (без жодної компенсації) свої квартири державі й негайно вирушити на постійне проживання до Російської Федерації. І хоча це сталося вже за Путіна, Москва жодного докору Ашгабатові не кинула. Адже РФ виконує газові зобов’язання перед іноземними клієнтами за рахунок не тільки російських, а й туркменських родовищ. А тоді між двома сторонами саме відбувалися паливні перемовини…

У Казахстані в північних регіонах на початку 1990-х (якраз у період підвищеної активності Солженіцина щодо «облаштування Росії») буяли російсько-сепаратистські рухи, що спиралися на козацтво Семиріченського війська. Вже за президентської каденції в РФ Путіна російські отамани-сепаратисти дістали від казахстанських судів великі терміни (15–17 років) позбавлення волі. На сьогодні російський сепаратизм у Казахстані практично розгромлено. За цілковитого мовчання Кремля… Тут знову геополітичний інтерес Білокам’яної: що таке якісь там зарубіжні росіяни порівняно з важливою роллю Казахстану як стратегічного партнера в Центральній Азії чи небезпекою штовхнути Астану в обійми «давнього друга» Москви – Пекіна?..

Останніми роками, після того як Кремль дещо стабілізував (але, очевидно, тимчасово) ситуацію в Чечні, сплачуючи її лідерові Рамзану Кадирову величезну данину за невихід зі складу РФ, у Москві почалися розмови про нове заселення Північного Кавказу етнічними росіянами. Зрозуміло, що вони будуть там жертвами, зате, як гадають державні керівники, позиції Росії в цьому регіоні посиляться. А що станеться з тими нещасними, то справа десята…

Мільйони росіян на теренах «національних окраїн» опинилися зовсім не випадково, то був звичайний процес колонізації метрополією своїх володінь. Відомий політолог-дисидент Абдурахман Авторханов у його класичній праці «Імперія Кремля» писав: «Царі відряджали на завойовані ними національні окраїни не колоністів, а армію та бюрократію. Тому російське населення становило там іще 1926 року тільки 5%. Більшовики крім армії та бюрократії взяли курс іще й на масове заселення національних республік представниками некорінних національностей, переважно російсько-українським населенням… Стратегічна ціль міграції – це денаціоналізація націй, у підсумку якої корінне населення […] становитиме національну меншість у власних республіках. Звідси випливає, що прийшле населення, ставши більшістю в республіці, претендуватиме на всі керівні посади, та й саме існування національних республік із російською більшістю стане анахронізмом».

Ось чому РФ, запрошуючи кримських росіян переїжджати на Ямал, фактично забороняє їм репатріюватися до Росії. Вони повинні залишатися на місці, в Україні, й чекати імперської години «Х». Політика Кремля щодо росіян у країнах «близького зарубіжжя» є не гуманітарною, а інструментально-ситуативною. Якщо захист цих меншин даватиме політичні бали, то, можливо, їх захистять, якщо ні – здадуть, не кліпнувши оком. Ставлення до людини за межами своєї країни не може бути кращим від ставлення всередині такої.

Ігор Лосєв 

За часів тоталітарного комуністичного режиму особливого поширення в суспільстві набула версія про Київську Русь як колиску трьох братніх народів — російського, українського та білоруського. Ця версія стала частиною офіційної ідеології щодо розуміння історичного процесу виникнення східнослов'янських народностей та їхніх мов.Фальшивість і неспроможність цього «вчення» очевидні,бо воно не витримує навіть елементарної критики й суперечить здоровому глуздові. Образ «спільної колиски» невдалий уже хоч би тому, що ніхто з нормальних людей не покладе в одну колиску аж трьох дітей. Крім того, ці діти мали б бути близнюками, а, за офіційною ідеологією, російський брат проголошувався старшим, який разом з двома молодшими чомусь опинився в одній колисці. Але чи є він старшим братом насправді? Звернімося до історичних фактів.

Як було вже сказано, слов'яни у Східній Європі спочатку заселяли лише територію в межах сучасного українського Полісся та Лісостепу. Це — східна частина давньої прабатьківщини слов'ян, у межах якоїіз середини І тис. н. е. почав формуватися український етнос. Оскільки цю територію після розпаду праслов'янської етномовної спільності і далі заселяли близькі, але все ж таки різні групи слов'янських племен — більш численні склавини й менша група антів — прото українська територія була не однорідна і так само, як наприкінці першої половини І тис. н. е., виразно ділилася на два етнографічно і, вірогідно, діалектно відмінні масиви: північний і південний.

Північний масив, що охоплював Полісся, Волинь, Наддністрянщину і Прикарпаття, у загальних рисах співвідносився з територією розселення давніх склавинів. Про них розповідав у VI ст. готський історик Йордан. Нащадками склавинів були численні племена, що згодом об'єдналися в племінні союзи дулібів, волинян, деревлян, дреговичів, північних полян і частково — сіверян. Північний діалектний масив став у майбутньому основою північного наріччя української мови. 

Південний протоукраїнський етномовний масив сформувався на початку VI ст. н. е. в лісостепах Середньої Наддніпрянщини, включаючи й середні течії Сули, Псла та Ворскли, а також у Надпоріжжі, по Дніпру між Тясмином і Россю та в Прутсько-Дністровськомумежиріччі. Його еквівалентом в археології вважається пеньківська культура. Вона проіснувала від VI до другої половини VII ст. н. е. Ареалпеньківської культури чітко збігається з територією розселення антів, прояких повідомляють Йордан та Прокопій Кессарійський.

У південному діалектному ареалі, на основі якого згодом сформувалося південно-західне наріччя, виникла переважна більшість фонетичних рис, характерних лише для української мови.

Нащадки антів і склавинів на кінець VII ст. піднялися до перед державного рівня організації суспільства. Утворювані в цей час союзи племен спочатку були, очевидно, тимчасовими конгломератами різних племен або союзами дружинників різних племен під час військових походів, але з часом створювалися дедалі стабільніші союзи сусідніх племен, які поступово перетворювалися на феодальні князівства. Коли ці князівства увійшли до складу Київської Русі, повного й остаточного злиття колишніх союзів племен в один етнос не сталося, бо люди були міцно прив'язані до своєї землі традиціями предків і послідовно зберігали свої етнічні й діалектні особливості.Взаємозв'язки і взаємовпливи в той час відбувалися на реґіональному рівні, в першу чергу між сусідами. Тому поряд з консолідацією всієї держави значно інтенсивніше відбувалося реґіональне об'єднання окремих її частин: відокремлених лісами й болотами Наддністрянщини, Полісся, Прикарпаття й Волині;полоцько-смоленського реґіону; Псковсько-Новгородської землі, а згодом — і Ростово-Суздальської.

Таким чином, виникнення окремих східнослов'янських народностей, зокрема й української, відбувалося не внаслідок поділу так званої давньоруської народності на три частини, а шляхом консолідації кількох суміжних і близько споріднених груп східнослов'янських територіально-племіннихоб'єднань у компактні культурно-етнографічні масиви. У ході дальшої консолідації вони поступово переросли в українську, російську та білоруську народності. Однак консолідація східнослов'янських територіально-племінних об'єднань відбувалася не синхронно. Як свідчать археологічні джерела, різниця в матеріальній і духовній культурах між окремими пра українськими племінними союзами Півдня почала зникати ще в перед державний період у VIII—IX ст., і вXI—XII ст. Культура цих племен уже становила відносно монолітну цілісність. На відміну від неї, літописні племена лісової Півночі Східної Європи зберігали свою етнокультурну своєрідність аж до розпаду Київської Русі у XII ст. Отже,етнічні процеси на півдні Русі, який перебував ближче до візантійських центрів цивілізації і зазнавав їхніх впливів, розвивалися швидше, ніж на півночі. Через це формування українського етносу відбулося раніше, ніж у білорусів та росіян 37.

 37 Залізняк    Л. Відсклавинів до української нації. — С. 101.

Московський цар — глава колишнього Північно-Східного улусу Золотої Орди — з розпадом імперії Чінгісхана сприймався і московитами, ітатарами як законний спадкоємець монголо-татарської держави. На думку М.Трубецького, «Московська держава виникла завдяки татарському ігу. Російський цар був спадкоємцем монгольського хана. Повалення татарського іга звелося до заміни татарського хана православним царем і до перенесення ханської ставки до Москви.Навіть  персонально значний відсоток бояр та інших служилих людей московського царя становили представники татарської знаті. Російська державність... походила від татарської, і навряд чи мають рацію ті історики, які заплющують очі на цю обставину або намагаються применшити її значення»42.

Московські князі та інша знать охоче родичалися з татарськими вельможами, вважаючи за честь брати собі за жінок якщо не родичок ханів, то в крайньому разі знатних дівиць з Орди43.

 42 Трубецкой Н.С. К проблеме русского самопознания. – [Б.м.], 1927. – С.49.

Становлення російського етносу відбувалося далеко від Києва й усієї первісної Русі — Середньої Наддніпрянщини і не має до неї жодного стосунку.

Багато етнічний склад населення і своєрідність історичного процесу, що протягом значного часу тривав в умовах монголо-татарського ярма, спричинилися до того, що формування російської народності розтягнулося більше ніж на три століття (друга половина XII —кінець XV ст.) і пройшло декілька етапів. Поступово зростала територія держави, відбувався довготривалий процес формування російської мови,змінювалися духовні пріоритети і культура загалом, а все це формувало й нову ментальність усієї народності. Ця ментальність була досить своєрідною порівняно зі світосприйняттям південних русинів-українців. Росіяни в епоху Івана Грозного вже були мало чим схожі на росіян часів Андрія Боголюбського.

Характерною особливістю процесу формування російської народності було те, що в неї влився великий струмінь фінно-угорської і частково балтійської крові. Історичну роль фінно-угорського субстрату у формуванні антропологічного типу російського народу та деяких особливостей його мови й етнографічних рис визнають і самі російські дослідники (М. Покровський, В.Алексеев, Т. Алексеева, Є. Горюнова, Г. Дебець, М. Левін, Т. Трофимова та ін.).

Отже, наявний у розпорядженні вчених фактичний матеріал доводить, що «російський брат» за віком зовсім не «старший», а наймолодший. Та й у спільній колисці він ніколи не був, бо поки народився, «колиска» вже розвалилася. До Київської Русі росіяни мають ту дотичність, що їхні землі деякий час напів формально входили до складу цієї держави, і майбутні росіяни засвоїли християнську культуру Київської Русі з багатьма українськими впливами, оскільки творцем Київськоїдержави був український етнос, а також перейняли етнічну назву — Русь. Повністю має рацію відомий український історик Л. Залізняк, відзначивши, що «права Москви на історичну та культурну спадщину княжого Києва не більші і не менші,ніж права Мадрида, Лісабона, Парижа та Бухареста на історію та культуру латинського Риму.

Хронологія братерства.

1686 р. — Ліквідація автономії української церкви,незаконне й насильницьке приєднання Київської митрополії до Московського патріархату і встановлення Московським патріархом контролю в Україні надцерквою, освітою і культурою. 

1687 р. — Вимоги Москви до гетьмана України сприяти збільшенню кількості змішаних шлюбів між українцями та росіянами («Коломацькі статті»).

1689 р. — Заборона Києво-Печерській лаврі друкувати будь-які книжки без дозволу Московського патріарха. 

1690 р. — «Анафема» Московського собору на «киевские новые книги» — книжки П. Могили, К. Ставровецького, І. Галятовського, Я.Барановича, А. Радивиловського, І. Славинецького та інших, писані тодішньоюукраїнською літературною мовою. 

1693 р. — Заборона Московського патріарха привозити до Москви українські книжки. 

1708 р., листопад — Зруйнування за наказом Петра І гетьманської столиці Батурина (з винятковою жорстокістю було замордовано всіх його мешканців — 6 тис. чоловіків, жінок і дітей, а місто дощенту зруйновано і спалено).

1709 р. — Указ Петра І про запровадження цензури при друкуванні українських книжок у Москві. 

1720 р. — Указ Петра І про заборону друкування нових книжок українською мовою в Києво-Печерській та Чернігівській друкарнях, а старі книжки перед друкуванням було наказано привести у відповідність з російськими,«дабы... особливого наречия в оных не было».

1721 р. — Указ Петра І про цензурування українських книжок. Знищення Чернігівської друкарні. 

1729 р. — Указ царя Петра II (внука Петра І), який зобов'язував переписати з української мови на російську всі державні постанови й розпорядження.

1755, 1766, 1769, 1775, 1786 рр. — Заборони Петербурзького синоду друкувати українські книжки. 

1764 р. — Інструкція Катерини II князю О.В'яземському про посилення русифікації України, Смоленщини, Прибалтики та Фінляндії.

1764 р., 10 листопада — Указ Катерини II про ліквідацію в Україні гетьманського правління. 

1769 р. — Указ синоду про вилучення в населення українських букварів та українських текстів з церковних книг.

1775 р., 3 серпня — Маніфест Катерини II «Об уничтожении Запорожской Сечи и причисления оной к Малороссийской губернии» тапро закриття українських шкіл при полкових козацьких канцеляріях.

1783 р., 3 травня — Указ Катерини II про закріпачення селян у Лівобережній Україні. 

1784 р. —   Русифікація початкової освіти в Україні. 

1786 р. — Заборона церковних відправ українською мовою, запровадження російської вимови церковнослов'янських текстів. Наказ про обов'язковість «чистого российского языка» в Київській академії.

1800 р. — Наказ Павла І про запровадження в Україні будівництва церков у московському синодальному стилі й заборона церковного будівництва в стилі козацького бароко. 

1817 р. — Закриття Києво-Могилянської академії.

1834 р. — Відкриття Київського імператорського університету з метою русифікації «Юго-Западного края».

1847 р., березень—квітень — Розгром «Товариства св.Кирила і Мефодія» у Києві, арешт його учасників і покарання ув'язненням та засланням у віддалені губернії Росії. Посилення переслідувань української мови,літератури та культури.

1847 р., 5 квітня — Арешт і безстрокове заслання Тараса Шевченка рядовим солдатом в окремий Оренбурзький корпус за резолюцією Миколи І «під найсуворіший нагляд, із забороною писати й малювати», що булорівнозначне ув'язненню (пробув там до 2 серпня 1857 р.).

1862 р. — Закриття українських недільних і без платнихшкіл для дорослих.

1863 р., 18 липня — Циркуляр міністра внутрішніх справ Роси П. Валуєва про заборону друкування книг українською мовою в Російській імперії («Валуєвський циркуляр»).

1869, 1886 рр. — Укази царської адміністрації про доплати чиновникам «в десяти Юго-Западных губерниях лицам русского происхождения, исключая, однако, местных уроженцев», за успіхи в русифікації України.

1876 р., 18 травня — Таємний Емський указ Олександра II про заборону ввезення з-за кордону до імперії будь-яких українських книг і брошур, заборону українського театру й друкування українською мовою оригінальних творів художньої літератури, текстів українських пісень під нотами.

1881 р. — Циркуляр міністерства внутрішніх справ нароз'яснення Емського указу всім губернаторам Росії.

1881 р. — Заборона виголошення церковних проповідейукраїнською мовою.

1883 р. — Заборона Київським генерал-губернатором Дрентельном театральних вистав українською мовою на підпорядкованих йому територіях (Київщина, Полтавщина, Чернігівщина, Волинь і Поділля). Ця заборона діяла протягом 10 років (до 1893 р.).

1888 р. — Указ Олександра III про заборону вживання української мови в офіційних установах і хрещення дітей українськими іменами.

1895 р. — Заборона українських книжок для дітей.

1899, 1903 рр. — Заборона української мови на Археологічному з'їзді в Києві та на відкритті пам'ятника І. Котляревському в Полтаві.

1907 р. — Закриття царським урядом української періодичної преси, конфіскація виданої в роки революції 1905—1907 рр.української літератури, репресії проти діячів української культури.

1908 р. — Указ сенату Російської імперії про«шкідливість» культурної та освітньої діяльності в Україні, «могущей вызватьпоследствия, угрожающие спокойствию и безопасности».

1910 р. — Циркуляр П. Столипіна про заборону створення«инородческих товариществ, в том числе украинских и еврейских, независимо отпреследуемых ими целей».

1914 р., березень — Заборона царським режимом святкування 100-річчя від дня народження Т. Шевченка.

1914 p.— Указ Миколи II про скасування української преси. Заборона в окупованих російською армією Галичині та на Буковині вживання української мови, друкування книг, газет і журналів українською мовою. Розгром товариства «Просвіта»,зруйнування бібліотеки Наукового товариства імені Шевченка. Депортація багатьох тисяч свідомих українців до Сибіру.

1918 р., 7 січня — Наступ більшовицьких військ під проводом В. Антонова-Овсієнка на Лівобережжя й Південну Україну.

1918 р., 29 січня — Битва під Крутами між 4-тисячною більшовицькою армією М. Муравйова та 300 національно свідомими київськими студентами (всі юнаки загинули в нерівній борні).

1918 р., початок грудня — Другий наступ більшовицьких військ на Україну.

1919 р., травень—червень — Окупація Східної і Південної України військами А. Денікіна.

1919 р., 31 серпня — Захоплення Києва денікінцями.

1919 р., жовтень — Армія А. Денікіна зайняла Правобережну Україну.

1919 р., 7 листопада — Початок третього наступу більшовиків на Україну (до середини лютого 1920 р. вони витиснули війська А.Денікіна з України).

1919 р., 16 грудня — Більшовики втретє захопили Київ.

1920 р., 26 травня — Контрнаступ більшовиків на Україну (12 червня вони зайняли Київ, у липні— серпні — майже всі українські землі, за винятком Галичини).

1921 р., серпень — Більшовики розгромили загони Н.Махна.

1921 р., 22 листопада — Розстріл більшовиками 359 полонених бійців армії УНР під проводом Ю. Тютюнника під м. Базар на Житомирщинні.

1921—1923 рр. — Голод у степових районах України,спричинений політикою «воєнного комунізму» та продовольчою розверсткою на селі,унаслідок якого загинуло до 1,5 млн. селян.

1926 р., 25 травня      Вбивство С. Петлюри в Парижі.

1929 р., вересень — Арешт визначних діячів української науки, культури й УАПЦ за «належність» до вигаданих ОДПУ Спілки Визволення України (СВУ) та Спілки Української Молоді (СУМ).

1929—1930 рр. — Перша фаза колективізації й«розкуркулення» в Україні. Виселення сотень тисяч українських заможних селян до Сибіру та на Далекий Схід.

1930 р., 28—29 січня — Надзвичайний Церковний Собор уКиєві ліквідував УАПЦ і Всеукраїнську Православну Церковну Раду (ВПЦР). Арешт митрополита М. Борецького та інших церковних діячів.

1930 р., 9 березня—19 квітня — Судовий процес у Харкові над 45-ма діячами української науки, літератури, культури, УАПЦ за належність до так званої «Спілки Визволення України» (СВУ).

1930 р., вересень—листопад — «Пацифікація» (жорстокі репресивні акції за наказом Ю. Пілсудського проти українського населення та провідних діячів українського політичного і культурного життя) в Галичині.Нищення українських культурних установ, кооперативів, масові арешти.

1931 р., лютий — Арешти колишніх діячів УНР (В.Голубович, П. Христюк, М. Шраг та ін.).

1931 р., лютий Депортація М. Грушевського до Москви.

1932 р., 23 квітня — Постанова ЦК ВКП(б) про ліквідацію літературних організацій і утворення єдиної Спілки письменників СРСР.

1932 р., 7 серпня — Ухвалення ЦК ВКП(б) і Раднаркомом СРСР закону «Про охорону соціалістичної власності», який за «присвоєння»селянами навіть жмені колгоспного зерна карав розстрілом або концтабором.

1933 р., 13 травня — Самогубство М. Хвильового якпротест проти погрому більшовицьким керівництвом української культури.

1933 р., 7 липня — Самогубство М. Скрипника,доведеного до відчаю більшовицькою владою.

Кінець 1932 — весна 1933 року — Організація більшовицьким режимом штучного голодомору в Україні, унаслідок якого загинуло 8 млн. українських селян. Масове переселення росіян у вимерлі українські села.

1933 р. —  Погром українців на Кубані.

1933 р., 22 листопада — Постанова ЦК КП(б)У про припинення українізації.

1934—1941 рр. — Знищення архітектурно-культурних пам'яток у різних містах України, арешт і страта 80% української інтелігенції.

1934 р., 13—15 грудня — У зв'язку з убивством С.Кірова засудження до розстрілу діячів української культури, серед яких —письменники Г. Косинка, К. Буревій, Д. Фальківський, О. Близько, І.Крушельницький та ін.

1936 р., жовтень — 1938 р., листопад — Чергова чистка КП(б)У і масовий терор в Україні (так звана «єжовщина»).

1937 р., 30 серпня - Самогубство голови уряду УРСР П.Любченка.

1937 р., друга половина — Ліквідація майже всього складу уряду УРСР і всього ЦК КП(б)У. 

1937 р., листопад — Масовий розстріл ув'язнених на Соловках українських письменників та інших діячів української культури (до 20-річчя жовтневого перевороту). 

1938 р. — Сталінська постанова «Про обов'язкове вивчення російської мови в національних республіках СРСР».

1938 р., 24 квітня — Впровадження російської мови як обов'язкової в усіх школах України. 

1938 р., 23 травня — Вбивство Є. Коновальця більшовицьким агентом у Роттердамі. 

1938 р. — Посилення русифікації України у зв'язку з рішеннями XIV з'їзду КП(б)У 13—18 червня. 

1939—1941 рр. — Широкомасштабні репресії органів ДКВСпроти українців західних областей. Масові депортації українського населення у віддалені райони СРСР.

1941 р., січень      «Процес 59» членів ОУН у Львові.

1941 р., кінець липня — серпень — Знищення більшовиками під час відступу радянських військ до 15 тис. українських політичних в'язнів, що перебували у в'язницях Львова, Золочева, Дубна, Рівного,Луцька, Києва, Харкова та інших міст. Розстріл у Києві агентами НКВД групи видатних діячів української культури, серед яких — українська письменниця й громадська діячка Л. Старицька-Черняхівська, оперний співак М. Донець та ін.Депортація відомих українських діячів у віддалені райони СРСР, під час якої багато з них загинуло або були знищені НКВД (В. Свідзінський, І. Юхименко, А.Кримський, К. Студинський, П. Франко та ін.).

1941 р.,  30 серпня —Вбивство в Житомирі провідних членів ОУН О. Сеника та М. Сціборського.

1944—1955 рр. — Каральні акції органів НКВД СРСР проти українських сил опору, в процесі яких було вбито понад 150 тис. бійців УПА та ОУН, заарештовано понад 100 тис. і депортовано до Сибіру понад 200 тис.осіб із західних областей України.

1945 р., Ув'язнення українських греко-католицьких владик з митрополитом Й. Сліпим.

1946 р., 8—10 березня — Ліквідація греко-католицької церкви і підпорядкування її Російській православній церкві.

1946 р., березень — Закритий судовий процес у Києві над греко-католицькою церковною ієрархією на чолі з митрополитом Й. Сліпим.

1946 р., 24 серпня — Постанова пленуму ЦК КП(б)У «Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури у «Нарисі історії української літератури», різка критика часописів «Вітчизна» і «Перець»(ця постанова була згодом підтверджена XVI з'їздом КП(б)У 25—26 січня 1949 р.).

1946—1949 рр. — Ліквідація російськими шовіністами українських культурних здобутків під час Другої світової війни («ждановщина»).

1947 р., 3 березня — Призначення Л. Кагановича першим секретарем ЦК КП(б)У і нова «чистка» серед українських культурних кадрів,звинувачених в «українському буржуазному націоналізмі».

1949 р. — Чергова «чистка» в КП(б)У у зв'язку з рішеннями її XVI з'їзду 25—28 січня (за звинуваченням в українському націоналізмі від січня 1949 р. до вересня 1952 р. було виключено з партії 22175 її членів).

1949 р., 28 серпня — Скасування уніатської греко-католицької церкви на Закарпатті на релігійному з'їзді в Мукачеві.

1950 р.,. 5 березня — У сутичці із загонами МВД білям. Львова загинув головний командир УПА Т. Чупринка (Р. Шухевич).

1951 р., 2 липня — По громні статті в московській газеті «Правда» проти «націоналістичних ухилів в українській літературі» (різка критика вірша В. Сосюри «Любіть Україну» та лібрето опери «Богдан Хмельницький»О. Корнійчука і В. Василевської).

1954 р., 23—26 березня — XVIII з'їзд КПУ схвалив набір юнаків і дівчат з України на Сибір і до Казахстану для освоєння цілинних і перелогових земель (протягом 1952—1956 рр. туди виїхало приблизно 100 тис.осіб).

1954 р., 7 липня — Таємна постанова ЦК КПРС про посилення антирелігійної пропаганди.

1957—1961 рр. — Посилені антирелігійні акції в УРСР,ліквідація приблизно половини церковно-релігійних установ (парафій, монастирів,семінарій).

1958 р., 12 листопада — Постанова Пленуму ЦК КПРС«Про зміцнення зв'язку школи з життям і про дальший розвиток народної освіти»,на основі якої Верховна Рада УРСР ухвалила закон від 17 квітня 1959 р.,спрямований на посилену русифікацію України (зокрема, про необов'язкове, а «за бажанням батьків» вивчення української мови в російських школах України).

1959 р., 15 жовтня — Убивство С. Бандери агентом КДББ. Сташинським.

1961 р., січень — Закритий суд у Львові над членами Української Робітничо-Селянської Спілки (Л. Лук'яненко, І. Кандиба, С. Вірун таін.), які обстоювали право виходу УРСР зі складу СРСР. Засудження Л. Лук'яненкадо смертної кари.

1961 р., жовтень — Прийняття нової програми КПРС їїXXII з'їздом, яка проголошувала політику «злиття націй» і подальшу русифікацію союзних республік.

1962 р. — Судовий процес над 20 членами Львівського Українського Національного Комітету, чотирьох з яких було засуджено до розстрілу.

1963 р. — Підпорядкування національних Академій наук союзних республік московській Академії наук СРСР.

1964 р., 24 травня — Умисний підпал Державної Публічної Бібліотеки АН УРСР у Києві; протест громадськості (самвидавний матеріал «З приводу процесу над Погружальським»).

1965 р., серпень—вересень — Перша велика хвиля арештів українських діячів в Україні (Богдан і Михайло Горині, П. Заливаха, С.Караванський, В. Мороз, М. Осадчий, А. Шевчук та ін.).

1967 р., З серпня — Арешт В: Чорновола (був засуджений на 3 роки ув'язнення в таборах суворого режиму).

1968 р., 26 листопада, 14 грудня — Зумисні підпали у Видубицькому монастирі в Києві.

1969 р., червень — Лист українських політичних в'язнів (М. Гориня, І. Кандиби, Л. Лук'яненка) до Комісії охорони прав людини вООН про отруювання політв'язнів.

1970 р., січень — Судовий процес проти І.Сокульського, М. Кульчицького В. Савченка — ініціаторів «Листа творчої молоді Дніпропетровська» проти русифікації.

1970 р., 28 листопада — Трагічна смерть (убивство)української художниці А. Горської у Василькові на Київщині.

1971 р., 22 травня — Виступ А. Лупиноса біля пам'ятника Т. Шевченкові в Києві і його арешт.

1971 р., 17 червня — Помер у таборі Дубровлагу український політичний в'язень М. Сорока.

1971 р., літо — Нищення могил Українських січових стрільців на Янівському цвинтарі у Львові.

1972 р., січень—травень — Друга велика хвиля арештівв Україні [В. Чорновіл, Є. Сверстюк, І. Світличний, І. Дзюба, М. Осадчий, В.Стус, І. Калинець, І. Стасів-Калинець, о. В. Романюк (згодом — патріархВолодимир УПЦ КП), Н. Світлична, Ю. Шухевич та ін.].

1972 р., травень — Усунення з посади першого секретаря ЦК КПУ П. Шелеста за український націоналізм; чистка керівних кадрівКПУ.1977 р., 5 лютого — Арешт членів Української Гельсінської групи (УГГ) М.Руденка й О. Тихого; суд над ними 23 червня — 1 липня і вирок М. Руденкові 7років ув'язнення та 5 років заслання й О. Тихому відповідно 10 та 5 років.

1977 р., 4 квітня — Арешт членів УГГ М. Матусевича іМ. Мариновича (засуджені 23—30 березня 1978 р. на 7 років ув'язнення в таборах суворого режиму і 5 років заслання).

1977 р., 12 грудня — Другий арешт Л. Лук'яненка в Чернігові (був засуджений у липні 1978 р. на 10 років ув'язнення і 5 років заслання).

1978 р., 11 листопада — Директива колегії Міністерства освіти УРСР «Удосконалювати вивчення російської мови в загально освітніх школах республіки» (посилення русифікації).

1979 р., березень—жовтень — Нові арешти українських діячів в Україні: О. Бердника (6 березня), Ю. Бадзя (23 квітня), Ю. Литвина (6серпня), М. Горбаля (23 жовтня) та ін. (усі вони були засуджені до максимальнихстроків ув'язнення в таборах суворого режиму й заслання у віддалені райониРосії).

1979 р., 18 травня — Загадкове вбивство композитора В. Івасюка біля Львова.

1979 р., 29 травня — Ухвала Ташкентською конференцієюнових русифікаторських заходів щодо неросійських народів СРСР.

1980 р., червень — Арешт засновника УГГ Оксани Мешко.

1981 р. — Арешт українських політичних діячів С.Набоки, Л. Мілявського, Л. Лохвицької.

1983 р. — Постанова ЦК КПРС про посилення вивчення російської мови в школах і виплату 16% надбавки до платні вчителям російської мови та літератури («Андроповський указ») та директива колегії Міністерстваосвіти УРСР «Про додаткові заходи по удосконаленню вивчення російської мови в загально освітніх школах, педагогічних навчальних закладах, дошкільних і позашкільних установах республіки», спрямована на посилення русифікації.

1984 р. — Померли в таборах О. Тихий, Ю. Литвин, В.Марченко.

1985 р., 4 вересня — У концтаборі помер поет В. Стус.

1986 р., 26 квітня — Катастрофа на Чорнобильській атомній електростанції (побудованій за рішенням Москви всупереч протестам українських учених і широкої громадськості), яка призвела до тяжких наслідків, рівнозначних геноциду.

1989 р. — Постанова Пленуму ЦК КПРС про єдину офіційну загальнодержавну мову [російську] в СРСР.

1990 р., квітень — Постанова Верховної Ради СРСР про надання російській мові статусу офіційної мови в СРСР.

Півторак Григорій Петрович — член-кореспондент Національної Академії наук України, доктор філологічних наук, професор, зав. Відділу загально славістичної проблематики і східнослов'янських мов Інституту мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України. За освітою історик і філолог. Автор понад 150 друкованих праць з проблем етногенезу слов'ян, історії й діалектології східнослов'янських мов, етимології,білорусистики, культури мови, у тому числі 5-ти монографій. Один з авторів«Етимологічного словника української мови» в семи томах (написав близько 3500 етимологічних статей). Рецензії на його праці друкували часописи Білорусі,Болгарії, Чехії, США. Учасник багатьох всеукраїнських і міжнародних наукових конференцій, симпозіумів, конґресів. Лауреат премії ім. І. Франка НАН України(за цикл праць з етногенезу східних слов'ян, 1995). Працював також у галузі літературознавства, публіцистики і художнього перекладу.

Завантажити книгу 

Походження українців, росіян, білорусівта їхніх мов

http://files.i.ua/user/2583938/57068/

http://www.ex.ua/view/18050371?r=28731,23778

 

 

Что такое татаро-монгольское иго? Можно ли с полной уверенностью утверждать, что Русь была завоевана и порабощена татаро-монгольскими ханами? Как относиться к этому историческому периоду - как к времени упадка или расцвета Руси? Ответы на эти вопросы искали участники мультимедийного видеомоста на тему "Было ли татаро-монгольское иго?"

Николай Троицкий, политический обозреватель РИА Новости.

Что такое татаро-монгольское иго? Можно ли с полной уверенностью утверждать, что Русь была завоевана и порабощена татаро-монгольскими ханами? Как относиться к этому историческому периоду - как к времени упадка или расцвета Руси? Ответы на эти вопросы искали участники мультимедийного видеомоста Москва-Казань-Киев на тему «Было ли татаро-монгольское иго?», состоявшегося в РИА Новости в рамках проекта «Осторожно, история!»

Был ли Александр Невский?

© РИА Новости | Купить иллюстрацию
Репродукция рисунка "Хан Батый" на китайской вазе

Тон задали участники дискуссии с Украины. Историк и писатель Владимир Белинский сказал: «Еще в Большой Советской энциклопедии было записано, что вся территория Золотой Орды была поделена на улусы между братьями Батыя. Туда входили и Ростово-Суздальские, и Рязанские, и Киевские земли. Они были сначала завоеваны, а потом просто стали частью государства Батыя со столицей в Сарае. Это не иго, так как не может быть ига государя над своими подданными».

Затем украинский историк выдвинул еще один любопытный тезис: «Не было никаких Рюриковичей и славянских князей типа Александра Невского или Дмитрия Донского. Всюду сидели татарские наместники, они и правили территориями бывших славянских княжеств».
С этим не совсем согласился эксперт корпорации стратегического консалтинга «Гардарика», политолог Константин Матвиенко. Он считает, что Александр Невский все-таки был, но «он воевал со шведами на стороне Золотой Орды. Не мог же князь оставить в тылу врагов».

Матвиенко продолжил свою мысль: «Уже в 1261 году состоялось назначение епископа Сарайского Митрофана. Русская православная церковь полностью интегрировалась в государственность Золотой Орды. Это совсем не похоже на оккупацию». «Да и такого народа, как монголо-татары или татаро-монголы, никогда существовало», - добавил Матвиенко. «Этот вымышленный термин был изобретен в Российской империи в XVIII веке», - согласился с коллегой Белинский.

Все началось в Киеве

Затем в разговор вступили эксперты из Татарстана. Старший научный сотрудник национального центра археологических исследований института истории имени Шигабутдина Марджани Академии наук Республики Татарстан, кандидат исторических наук Искандер Измайлов несколько скорректировал позиции украинских коллег: «Иго, конечно, было, но не в том виде, как его преподносят в учебниках, оставшихся с советских времен».

«Самим термином «иго» мы обязаны украинской историографии, как ни странно, - продолжил Измайлов. - Именно так в Киевском синопсисе, своего рода учебнике истории для церковно-приходских школ XVII века был переведен латинский термин jugum, который первым употребил относительно системы властвования ордынских ханов над Русью польский историк Ян Длугош. С его легкой руки о событиях 1480 года - стоянии на реке Угре - заговорили как об «освобождении» от владычества Орды. Кроме всего прочего, таким образом старались косвенно оправдать завоевание Казанского ханства Иваном Грозным. А уже из Синопсиса взял этот слово великий историк Николай Карамзин».

«В школах до сих пор учат, что монголо-татарское иго было периодом жесточайшего гнета и рабства, но это не соответствует действительности», - присоединился к разговору доктор политических наук Рафаэль Хакимов. И добавил: «Ни в коем случае нельзя путать краткий период завоевания и двести лет сложных взаимоотношений».

Наследница Чингис-хана

В таком же духе выступил и полномочный представитель Татарстана в Москве (1999 - 2010), доктор политических наук Назиф Мириханов: «Термин «иго» появился вообще только в XVIII веке, - уверен он. - До того славяне даже не подозревали, что живут под гнетом, под ярмом неких завоевателей».

«На самом деле, Российская империя, а затем Советский Союз, и теперь Российская Федерация - это наследники Золотой Орды, то есть тюркской империи, созданной Чингис-ханом, которого нам надо реабилитировать, как это уже сделали в Китае», - продолжил Мириханов. И заключил свои рассуждения таким тезисом: «Татары так напугали в свое время Европу, что правители Руси, которые выбрали европейский путь развития, всячески отмежевывались от ордынских предшественников. Сегодня настала пора восстановить историческую справедливость».

Итог подвел Измайлов: «Исторический период, который принято называть временем монголо-татарского ига, не был периодом террора, разорения и рабства. Да, властителям из Сарая русские князья платили дань и получили от них ярлыки на княжение, но это обычная феодальная рента. В то же время Церковь в те века процветала, и повсюду строились красивые белокаменные храмы. Что было вполне естественно: такого строительства не могли себе позволить разрозненные княжества, а только фактическая конфедерация, объединенная под властью хана Золотой Орды или Улуса Джучи, как было бы правильнее называть наше общее с татарами государство».

Пора москалям назвати речі своїми іменами, я тут з ними повністю згідний.

А відповідь  на питання про слов'янське братство, і братські народи нам дає, як не парадоксально, Карл Маркс

в свїй роботі "Secret Diplomatic History of the Eighteenth Century.Lnd. 1899", яка була підготовлена його донькою Елеонорою Маркс-Евелінг і була надрукована вже післе їїсмерті.

При житті Маркса через постійні правки редакції без його відома, він відмовився від подальших публікацій цього історичного твору. Його назва в перекладі: «Викриття дипломатичної історії XVIII ст.»

Беру на себе відповідальність (helsan) за достовірний вислів К. Маркса, залишаючи і Ваш, оскільки зміст від цього не змінюється.

"Между политикой Ивана III и политикой современной России существуетне сходство, а тождество - это докажет простая замена имен и дат. ИванIII, в свою очередь, лишь усовершенствовал традиционную политику Московии, завещанную ему Иваном I Калитой. Иван Калита, раб монголов,достиг величия, имея в руках силу самого крупного своего врага - татар,которую он использовал против более мелких своих врагов - русскихкнязей. Он мог использовать силу татар лишь под вымышленными предлогами. Вынужденный скрывать от своих господ силу, которую в действительности накопил, он вместе с тем должен был ослеплять своих собратьев-рабов властью, которой не обладал. Чтобы решить эту проблему,он должен был превратить в систему все уловки самого низкого рабства иприменять эту систему с терпеливым упорством раба. Открытая сила самамогла входить в систему интриг, подкупа и скрытых узурпации лишь вкачестве интриги. Он не мог ударить, не дав предварительно яда. Цель унего была одна, а пути ее достижения многочисленны. Вторгаться,используя обманным путем враждебную силу, ослаблять эту силу именноэтим использованием и, в конце концов, ниспровергнуть ее с помощью средств, созданных ею же самой, - эта политика была продиктована Ивану Калите специфическим характером как господствующей, так и порабощенной расы. Его политика стала также политикой Ивана III. Такова же политикаи Петра Великого, и современной России, как бы ни менялись название,местопребывание и характер используемой враждебной силы. Петр Великийдействительно является творцом современной русской политики. Но он сталее творцом только потому, что лишил старый московитский метод захватов его чисто местного характера, отбросил все случайно примешавшееся к нему, вывел из него общее правило, стал преследовать более широкие целии стремиться к неограниченной власти, вместо того чтобы устранять только известные ограничения этой власти. Он превратил Московию в современную Россию тем, что придал ее системе всеобщий характер, а не тем лишь, что присоединил к ней несколько провинций. Подведем итог. Московия была воспитана и выросла в ужасной и гнусной школе монгольского рабства. Она усилилась только благодаря тому, что стала virtuoso в искусстве рабства. Даже после своего освобождения Московия продолжала играть свою традиционную роль раба, ставшего господином. Впоследствии Петр Великий сочетал политическое искусство монгольского раба с гордыми стремлениями монгольского властелина, которому Чингисхан завещал осуществить свой план завоевания мира."

"монгольского рабства московского рабства, а не в суровой славе норманской эпохи стоит колыбель России. Сменив имена и даты, увидим, что политика Ивана III и политика современной московской империи являются не просто похожими, а и тождественными...
Россия порождена и воспитана в противной и униженной школе монгольского рабства. Сильной она стала лишь потому, что в мастерстве рабства была непревзойденной. Даже и тогда, когда Россия стала независимой, она и далее осталась страной рабов. Петр I соединил политическую хитрость монгольского раба с величием монгольского владетеля, которому Чингисхан завещал покорить мир...
Политика России - неизменна. Русские методы и тактика менялись, и будут меняться,
однако главная цель российской политики - покорить мир и править в нем - есть и будет неизменной. "Московский панславизм - всего лишь одна из форм захватничества".