Мафіозний спрут.

  • 20.03.11, 15:48
20 березня, 2011  Андрій Лаврик  3
Авторитетний в’їзний
Розшукуваний Інтерполом кримінальник Тайванчик вільно розгулює в Україні

Українські правоохоронці потрапили в черговий скандал. Його причиною став 62-річний узбек із російським паспортом Алімжан Тохтахунов. Точніше сам факт, що він вільно пересувається нашою країною. Адже його розшукує Інтерпол, і офіційний Київ, відповідно до міжнародних домовленостей, зобов’язаний затримати Алімжана, щойно його нога ступить на нашу землю. Пікантності додає те, що сам Тохтахунов свою можливість безперешкодно прибувати в Україну пов’язує з приходом до влади нового президента. «До Києва я зараз почав їздити, тому що прийшов Янукович», – заявив він в інтерв’ю московському журналові.

Тохтахунова, відомого у кримінальних колах під прізвиськами Тайванчик, Узбек і Алік, Інтерпол розшукує на вимогу США. По той бік Атлантики його звинувачують у підкупі суддів на Олімпіаді в Солт-Лейк-Сіті 2002 року.

Тривалий час Тайванчика вважали представником у Європі лідера російської мафії Вячєслава Іванькова на прізвисько Япончик (2009-го загинув від рук кілера). Почавши кримінальну кар’єру в 1970-х як «катала» (професійний картяр), 1989-го Тохтахунов перебрався до Німеччини, поліція якої відразу запідозрила іммігранта у зв’язках з організованою злочинністю. Але нічого довести не могла. Від середини 1990-х до 2000 року Тайванчик жив у Парижі, потім перебрався до Італії.

«Він спритний, дуже спритний, – розповідав журналістам заступник прокурора Венеції Франческо Саверіо Павоне, – бо звик грати водночас за кількома столами, відразу в кількох країнах».

Під час розслідування європейські правоохоронці дійшли висновку, що Алік був дотичний до мережі із 200 комерційних структур, розкиданих по світу: у США, Швейцарії, Ізраїлі, на Кіпрі, Мальті, Словенії, Польщі, Білорусі, Болгарії і, звісно, Україні. Фірми спеціалізувались на легалізації грошей російської мафії.

У Європі за Тохтахуновим стежили, поліцейські проводили рейди в його розкішних маєтках, але достатніх підстав для арешту не знаходили. Доки не пролунав скандал у Солт-Лейк-Сіті. Тайванчика схопили у Венеції і збиралися видати Сполученим Штатам, та адвокати домоглися скасування екстрадиції. Алік поспішно втік до Москви й уже майже десятиліття не залишає території Росії, щоб його не арештували на запит Інтерполу й не відіслали в Америку, де йому загрожує 80 років ув’язнення.

Наскільки відомо, вперше від початку добровільно-при­­мусового заслання Тайванчик відвідав Україну у вересні 2009 року. 12 січня цього року його помітили в київському палаці «Україна» на концерті російського співака Іосіфа Кобзона, а 10 березня у VIP-ложі стадіону «Динамо» на матчі «Динамо – Манчестер-Сіті».

У Державній прикордонній службі виправдовуються, мовляв, бюро Інтерполу при МВС України не давало доручення на затримання цього громадянина. «Річ у тому, що між Україною та США немає двостороннього договору про видачу злочинців, тож підстав його арештовувати чи затримувати з метою екстрадиції немає», – заявив своєю чергою керівник робочого апарату вітчизняного бюро Інтерполу Василь Неволя. Щоправда, слід зазначити, офіційний Київ не раз видавав американській феміді злочинців, попри відсутність відповідних угод.

Як повідомив Тохтахунов ізраїльським журналістам торік восени, з Україною його пов’язують бізнес-інтереси. «З друзями нерухомістю займаюсь, – заявив він. – Землю купуємо, офіси, потім продаємо». Хто конкретно його приятелі, достеменно невідомо. Але, зважаючи на вільне пересування в Україні розшукуваного Інтерполом кримінального авторитета, очевидно, що друзі Тайванчика мають прямий стосунок до нинішньої влади.

 

Хороші знайомі

Алімжан Тохтахунов – дуже комунікабельна людина. Ще з радянських часів він товаришує із впливовими діячами шоу-бізнесу, зірками спорту, політиками й комерсантами. І, попри підмочене реноме Тайванчика, вони цього не цураються. За даними з відкритих джерел Тиждень відстежив, куди можуть вести деякі знайомства розшукуваного Інтерполом кримінальника

Звідки пішла Руська земля.

Петро КРАЛЮК, доктор філософських наук

Проблема походження терміна «Русь» породила масу літератури, якій годі дати раду. Один із дослідників цього питання небезпідставно писав: «Історія світової етноніміки знає мало таких гострих, складних, заплутаних і безнадійно загнаних у глухий кут проблем, як та, що пов’язана з походженням одного з найпростіших східнослов’янських народознавчих термінів — слова «русь» (Русь)». Існують різноманітні, іноді просто фантастичні версії походження цього терміну. Виводять його то зі скандинавських (шведської, датської, близької до них готської) мов, то мов фінно-угорських (фінської, карельської, естонської, угорської і т.ін.), слов’янських, балтійських, іранських, тюркських, навіть семітських...

Сумнівно, що колись дослідники дійдуть згоди з цього питання. Радше ще більше заплутають, адже джерел збереглося дуже мало. А на віднайдення якихось нових — надії малі. Та й чи є ця проблема настільки вагомою? Що дасть її вирішення для прояснення нашої давньої історії?

На мою думку, набагато доцільніше розібратися, як термін «Русь» інтерпретувався в різноманітних джерелах (починаючи від руських літописів і закінчуючи працями новітніх істориків), як цей термін зазнав карколомної переінтерпретації, як із Русі витворилася Росія, як з’явилися кабінетні терміни Київська Русь, Давня Русь і т.д. і т.ін. Однак ця проблема з певних політичних причин виявилася «малоактуальною». Насправді ж вона дає ключ до розуміння багатьох явищ, що відбувалися в Східній Європі протягом останнього тисячоліття.

Спробуймо звернутися передусім до такого джерела, як «Повість минулих літ». Звісно, не можна в усьому довіряти цьому твору, є тут чимало різноманітної ідеологічної кон’юнктури, міфів. Та все ж цей літопис відбиває уявлення наших далеких предків, принаймні їхньої освіченої частини. На думку більшості дослідників, він був укладений на початку ХІІ ст. При цьому були використані попередні літописні зводи. Правда, найдавніші рукописні тексти цієї пам’ятки дійшли до нас з ХV ст. Тому існує група скептиків, які не схильні вважати «Повість...» пам’яткою початку ХІІ ст. Не вдаючись у цю дискусію, все-таки вважатимемо (а для цього є підстави), що даний твір має достатньо давнє походження та відображує уявлення русичів-інтелектуалів ХІІ ст. — тобто часу найвищого політичного й культурного піднесення Русі.

Із самого початку літопису його укладач ставить перед собою завдання з’ясувати, «звідки пішла Руська земля, і хто в ній (у деяких списках замість «ній» написано «в Києві». — П.К.) почав спершу княжити, і як Руська земля постала». На початку «Повісті...» літописець викладає свої етнологічні уявлення. Виглядають вони наступним чином. Спочатку слов’яни були єдиною етнічною спільнотою і жили на Дунаї. У силу різних обставин вони змушені були покинути свою прабатьківщину й оселитися в різних землях. Такими, зокрема, були морави, чехи, білі хорвати, серби, хорутани, ляхи. Останні, в свою чергу, теж поділилися. Далі в «Повісті...» зазначається: «Так само й ті ж слов’яни, прийшовши, сіли по Дніпру і називалися полянами, а інші — деревлянами, бо осіли в лісах; а другі сіли межи Припяттю і Двіною і назвалися дреговичами; а інші сіли на Двіні і називалися полочанами — од річки, яка впадає в Двіну і має назву Полота... Слов’яни ж, що сіли довкола озера Ільменя, прозвалися своїм іменем...; і зробили вони город, і назвали його Новгородом. А другі ж сіли по Десні, і по Сейму, і по Сулі і назвалися сіверянами».

Відразу після цього етнологічного уривка йде опис шляху із «варяг у греки», основними опорними пунктами на якому були Київ та Новгород. Також говориться про подорож цим шляхом апостола Андрія Первозванного. Нескладно помітити, що літописець переважно звертає увагу на ті слов’янські племена, які живуть на цьому шляху. Цей торговий, військовий і водночас важливий комунікаційний шлях був тією віссю, навколо якої творилася Руська держава.

Варто зазначити, що під племенами в «Повісті...» розумілися не первісні племена. Сам літописець говорить, що їхні назви часто походять від назв річок. Тобто це переважно територіально-етнічні утворення. Недаремно в «Повісті...» спеціально зазначається, що всі племена мали «свої обичаї, і закони предків своїх, і заповіти, кожне — свій норов». Далі йде опис цих звичаїв та норовів — власне, ментальних особливостей. Правда, даний опис доволі тенденційний. Літописець свідомо протиставляє полян, жителів Київщини, їхнім сусідам, деревлянам, а також новгородцям, яких часто ще іменують словенцями. Це були основні конкуренти полян-киян. Деревляни, очевидно, могли претендувати на полянську територію, у той час як новгородці боролися з полянами за контроль над шляхом із «варяг у греки». У контексті цих етнологічних розмірковувань у літописі з’являється поняття Русь — не стільки етнічне, як політичне.

Ще в одному «етнологічному» уривку «Повісті...» читаємо: «Бо се тільки слов’янський народ на Русі: поляни, деревляни, новгородці, полочани, дреговичі, сіверяни, бужани..., а потім же волиняни». Згадуються й деякі інші слов’янські племена, які жили в мирі з названими племенами — радимичі, в’ятичі, хорвати; очевидно, до числа таких мирних племен належали й дуліби, уличі та тиверці. Правда, ці мирні племена якось не дуже співвідносилися з Руссю.

Тим часом у «Повісті...» чітко сказано, що Русі платять данину чимало неслов’янських народів-племен: «А се — інші народи, які дають данину Русі: чудь, весь, меря, мурома, черемиси, мордва, перм, печера, ям, литва, зимигола, корсь, нарова, ліб. Ці мають свою мову...». У цьому переліку, наскільки можна судити, фігурують назви фінно-угорських та балтійських (литовських) етносів. Як бачимо, літописець розглядає їх як чужі для слов’ян народи, котрі мають відмінну мову. При цьому підкреслюється, що вони живуть у «північних краях», у той час як слов’яни — на південь від них. Літописець намагається навіть локалізувати проживання чужих, неслов’янських племен. Зокрема, пише: «На Білім озері сидить весь, а на Ростові-озері — меря, а на Клещині-озері сидить теж меря. А на Оці-ріці, де впадає вона у Волгу, сидить окремий народ — мурома. І черемиси окремий народ, і мордва окремий народ». Як бачимо, основний територіальний масив, який зараз вважається «корінною Росією», літописцем «Повісті...» навіть не вважався (і справедливо!) слов’янською землею. Тому просто смішно чути з уст російських націоналістів заяви про слов’янську єдність чи якийсь єдиний трислов’янський народ.

Однак повернімося до Русі. «Повість...» так подає походження цього етноніма. Мовляв, у давнину полянами правили свої князі — брати Кий, Щек і Хорив. Але їхня династія вигасла, й Київ, полянську столицю, захопили хозари. На півночі, де жили як слов’яни (словени, кривичі), так і неслов’яни (чудь і весь), порядку не було, на відміну від полян, які були тямущим народом. Тоді ці «народи Півночі» пішли «за море до варягів, до русі». Русь у даному випадку розглядається як північногерманське плем’я поряд зі свеями (шведами), норманами, англами й готами. Було закликано трьох братів — Рюрика, Синеуса й Трувора, які навели лад.

Уже елементарне порівняння цих двох легенд говорить про те, що кияни в літописі спеціально вивищуються над новгородцями. І там, і тут «батьками-засновниками» є три брати. Але якщо поляни знаходять князів-правителів зі свого середовища, бо є достатньо тямущі, то нетямущі новгородці мусять закликати їх із чужої землі.

Пізніше, свідчить літопис, Київ та полян звільнили від хозар варяги Аскольд і Дір, які тут стали княжити. Однак їх підступно вбив наступник Рюрика Олег, який почав княжити в Києві, а з часом на престолі опинився Рюриків син Ігор. Таким чином, династія Рюриковичів з Новгорода перебазувалася в Київ і, відповідно, «русь» теж перенеслася сюди. Про це так говорить літопис: «І сів Олег, князюючи, в Києві, і мовив Олег: «Хай буде се мати городам руським». І були в нього словени, і варяги, й інші, що прозвалися руссю».

Цей фрагмент цікавий у багатьох сенсах. Тут дається чітке визначення Русі не як племінного, етнічного об’єднання, що ми бачили раніше, а об’єднання, з одного боку, поліетнічного, а з другого — військово-політичного. Тобто це група «державних» людей, наближених до князя, які правлять землею. Зрозуміло, більша частина з них професійні вояки. І належать вони до різних народів-племен.

А слова, що Київ — матір городів руських, означали: віднині це місто стає столицею Русі, звідси контролюватимуться інші руські городи. До речі, в скандинавських джерелах для позначення руських земель термін «Русь» не використовувався (звідси певні сумніви щодо скандинавського походження цього терміну). Для позначення Русі скандинави використовували топоніми Ѓардар та Австроверг. Останній термін можна перекласти як «східна земля». Щодо першого, то його перекладають, як «країна міст». Насправді точніший переклад був би: країна городів, укріплених місць, княжих дворів. Дійсно, на перших порах Руська держава була системою таких княжих городів, звідки здійснювався контроль за певними територіями. У сандинавських джерелах Ѓардар уявляється як сукупність таких укріплених пунктів з чотирма основними центрами — Кенуѓардом (Києвом), Гольмѓардом (Новгородом), Паллтескья (Полоцьком) та Смалескья (Смоленськом), тобто містами, які були ключовими на шляху із «варяг у греки».

Загалом терміни «Русь», «Руська земля», «русичі», «русини», «роси» доволі часто вживаються в «Повісті минулих літ» — близько 270-ти разів. Однак у цьому писемному джерелі вони практично ніколи не стосувалися «істинно російських» земель. Дозволю собі процитувати уривок з одного незалежного від нас академічного видання «Історія філософської та громадсько-політичної думки Білорусі», виданої нещодавно в Мінську. З посиланням на численні дослідження тут вказується: «Варто зазначити, що походження цих понять (тобто «Русь», «Руська земля» і т.ін. — П. К.) не пов’язане з північно-східною Руссю. Спочатку постали вони близько ІХ ст. у Середньому Подніпров’ї, регіоні Київ-Чернігів-Переяслав. У міру поширення володінь Київської Русі вони розповсюджуються на весь східнослов’янський масив». Як бачимо, навіть неукраїнські дослідники чесно визнають, що спочатку термін «Русь» з’явився на нинішніх українських землях.

Звісно, дехто може закинути: мовляв, Руссю називали Новгород і Смоленськ — міста, які входять до складу сучасної Росії. Насправді в такому закиді буде момент лукавства або непорозуміння. І культурно, і етнічно Смоленщина та Новгородщина помітно різнилися від «істинно російських земель», Московії. За Смоленськ і Новгород Московія вела запеклу боротьбу, яка навіть супроводжувалася частковим етноцидом місцевого населення (особливо це стосувалося Новгорода).

Тепер спробуємо розібратися, в яких сенсах вживалися терміни «Русь», «Руська земля» в «Повісті минулих літ» та інших писемних пам’ятках тієї доби. Щоб мене не звинуватили в тенденційності, звернуся до класика російської історіографії Василя Ключевського. Він розрізняє чотири значення слова «Русь» у зазначених джерелах: «1. Етнографічне: русь — плем’я; 2. Соціальне: русь — стан; 3. Географічне: Русь — область; 4. Русь — державна територія». Дійсно, русь спочатку в «Повісті...» трактується як скандинавське плем’я, проте дуже швидко таке розуміння зникає. Русь ніби розчиняється в слов’янстві. І зрештою, починає трактуватися як населення Київщини, навіть ототожнюється з племенем полян. Трактується русь, про це йшлося више, і як соціальний стан, власне, як соціальна еліта, що здійснює керівництво державою. Територіально, про це теж уже говорилося, Русь сприймається як Київщина, Середнє Подніпров’я. Нарешті, в плані політичному — це Руська держава, яка охоплює значні території Східної Європи, переважно ті, які лежать на шляху із «варяг у греки». Дехто з дослідників додає ще одне розуміння Русі як православної церковної спільноти, об’єднаної Київською митрополією. Отже, термін Русь виявився багатозначним. І ця багатозначність, незважаючи на її певні трансформації, зберігалася тривалий час. Навіть якщо ми візьмемо писемні пам’ятники ХVI й частково XVII ст., то бачимо, що існувало вузькотериторіальне розуміння (Руське воєводство, власне, територія сучасної Галичини); широке географічне трактування, коли під Руссю розумілися переважно терени сучасної України й Білорусі; соціальне трактування («руський народ» як тодішня руська православна шляхта й князі); нарешті, Русь як православна спільнота Київської митрополії.

Текст «Повісті минулих літ», як і інші пам’ятки того та пізніших періодів, зовсім не говорять про існування якоїсь руської чи давньоруської народності, яка стала «колискою» трьох «братніх» народів — росіян, українців і білорусів. Загалом, якщо виходити з цього джерела, то картина вимальовується приблизно така. У Х—ХІІ ст. на теренах Східної Європи розселилися різні слов’янські етноси, котрі в літописі часто іменуються племенами. Ці племена мали свої етноніми, територію розселення, свою специфічну культуру і навіть етнічний характер. Про це свідчить не лише «Повість минулих літ». Певним чином це підтверджують і археологічні дослідження. Слов’янські етноси зосереджувалися на шляху із «варяг у греки». На цьому шляху почали творитися воєнно-політичні структури, що завершилося в кінцевому рахунку створенням Руської держави. Головним її осередком став Київ та слов’янські землі Середнього Подніпров’я.

Розвиток шляху із «варяг у греки» та існування Руської держави визначило дві тенденції в етногенезі Східної Європи. Слов’янське населення, будучи більш розвинутим у плані культурному й політичному, почало слов’янізацію фінно-угорських та литовських етносів цього регіону. Зокрема, районами такої слов’янізації стали терени частини сучасної Білорусі, де проживали литовські племена, Новгородська земля, де переважало фінно-угорське населення. Дещо пізніше почалася слов’янізація Залісся, власне, «істинної» Росії. Друга тенденція виражалася у творенні своєрідного слов’янського (руського) суперетносу на шляху із «варяг у греки», де відносно інтенсивні контакти сприяли зближенню споріднених племен. Головну скрипку в цьому відігравали поляни, котрих можна вважати одними з предтеч сучасних українців.

Однак переорієнтація торгових шляхів у ХІІІ ст., монгольська навала, що призвела до серйозних геополітичних змін у Східній Європі, деякі інші явища політичного й культурного характеру, помітно змінили «етнічну мозаїку» в цьому регіоні. Та все ж спадок, політичний та культурний, Русі виявився дуже живучим і дав деякі неочікувані плоди. Але це вже інша історія.

Років зо два тому мене попросили виступити в Ольштині (Польща) з питань національної самоідентифікації українців. Публіка була різна — не лише науковці Ольштинського університету, а й журналісти, навіть такі собі «вільні інтелектуали». Були серед них і українці. Адже в Ольштинському воєводстві зараз живе чимало наших одноплемінників. Це — сумний результат операції «Вісла», коли в післявоєнний період українців з їхніх етнічних земель на сході та півдні теперішньої Польщі масово переселяли на «жємі одзискани» —території, що дісталися полякам від Німеччини. У своєму виступі я зупинився, зокрема, на такому питанні, як зміна етноніма в українців. Для багатьох поляків стало відкриттям, коли вони довідалися, що поняття «Русь» тривалий час використовувалося для позначення українців, а, наприклад, «пєрогі рускі», які є практично в кожній польській ресторації чи кафе, зовсім не російська страва, а звичайні українські вареники. Доводилося нагадати й про те, що навіть у сучасній Польщі на сході чи півдні зустрічаються назви населених пунктів з додатком «рускі». Однак це зовсім не значить, що тут жили росіяни. Насправді це залишки пам’яті про замешкання тут українців, яких називали русинами. Здавалося, хто-хто, а поляки мали б розуміти такі речі. Це ж не французи, німці чи англійці, котрі плутають Русь і Росію. Однак...

А зовсім недавно мав приємність спілкуватися з Євгенієм Гузєєвим, генконсулом Росії у Львові. Якраз це був час, коли він «прославився» своїми виступами про «Русь» на Галичині. Мовляв, тут ще до війни (тієї, що у нас звично зветься «Вєлікой Отєчєствєнной») люди розмовляли по-руськи, тому що були русинами. І ось лише радянська влада після «золотого вересня» 1939 р. принесла галичанам українську мову. На ці теми пан консул вирішив поспілкуватися й зі мною. Звісно, він зовсім не простачок. І розуміє, що Русь та Росія — не одне й те саме. Проте з його міркувань випливало: там, де Русь, мусить бути й російський дух. Та, власне, чого чекати від представника дипкорпусу Росії? Вони, себто російські дипломати, чітко відстоюють інтереси своєї держави.

І це ще не все. Візьмемо хоча б «совість» сучасної Росії Алєксандра Солженіцина. Ось його слова: «И никакие их проклятия (себто українських націоналістів. — П.К.) не отвратят наших сердец от святого Киева, источника и самих великороссов, — Киева, где и сегодня неистребимо звучит русская речь, и не замолкнет. Будем сохранять теплое чувство единого триславянского народа...»

Годі, скажете ви, це ж письменник, у нього часто чуття над раціо превалюють. Візьмемо тоді академіка Дмітрія Ліхачова, чи не найбільшого авторитета для росіян (і для деяких українців) у сфері т. зв. дрєвнєрусской літератури. У своєрідному науковому бестселері «Введение к чтению памятников древнерусской литературы» він пише: «Русской литературе без малого тысяча лет. Это одна из самых древних литератур Европы. Она древнее, чем литературы французская, английская, немецкая. Ее начало восходит ко второй половине Х века». Отак, не більше й не менше. Куди там якимсь німцям, англійцям чи французам змагатися з росіянами!

Чи розумів академік Д. Ліхачов, що займається інтелектуальним шулерством? Бо в Х ст. ні Росії, ні російської літератури не було. Була Русь, що в плані етнічному передувала Україні. Думаю, Д. Ліхачов це розумів. На те він академік! У деяких своїх роботах учений все-таки розмежовував терміни «русьский» та «русский» (див. Лихачев Д. С. Киев — мать городов русских// Исторические традиции духовной культуры народов СССР и современность. — К. 1987. — С. 6—14). Правда, робилося це для «вузьких спеціалістів».

Однак мене зовсім не дивують ні ліхачови, ні солженіцини, ні гузєєви... Не дивують і зарубіжні вчені-гуманітарії. Де їм розібратися в термінологічних тонкощах між «русьский» і «російський». Тим більше, що перебувають вони під могутнім впливом російської русистики.

Дивують співвітчизники, які здали свій етнонім «Русь» сусідам, а тепер навіть не знають про це. Якось у журналі «Київська Русь» я дав собі таку характеристику: вважаю себе українцем, але не в захопленні від цього етноніма. І, закономірно, дістав на горіхи від деяких патріотів: мовляв, немає в мене достатньої любові до Отечества. Дійсно, я далеко не в захопленні від етноніма «Україна» — хоча б через те, що він є свідченням нашої поразки в етнонімічній війні.

Закономірно, дехто спитає: що таке етнонімічна війна, чи не є це плодом фантазії автора?

Не є. Етнонімічні війни — різновид інформаційних війн, які мають давню історію. Говорити про них можна довго. Наслідки цих війн не менш реальні, ніж війн гарячих. Тут варто навести слова американського мовознавця Едуарда Сепіра: «Люди живуть не тільки в об’єктивному світі і не тільки у світі громадської діяльності, вони значною мірою перебувають під впливом тієї конкретної мови, яка стала засобом впливу для цього суспільства». Як ми наречемо те чи інше явище, так воно й починає сприйматися.

Та поговорімо про етноніми. Для декого це прозвучить дивно, але назва народу може визначати його долю. Що, наприклад, означало для держави, більша частина населення якої не була слов’янською, присвоєння терміна «Русь»? Принаймні кілька речей: претензії на культурний і політичний спадок княжої Русі X—XIII ст., відповідно, претензії на її території; слов’янізацію («русифікацію») не лише державної еліти, а й усього населення; лідерство в православному слов’янському світі й імперські амбіції як «захисника православних». А що означало для нас утрата етноніма «Русь»? Відповідно, ігнорацію свого величезного культурного спадку Х—ХVІІІ ст., свідому чи несвідому відмову від своїх периферійних територій та регіонального лідерства. Багато кому це не сподобається, але треба сказати чесно: набуття нового етноніма (Україна, тобто окраїнна земля) означало для нас маргіналізацію й поразку перед росіянами, які привласнили наш етнонім.

Професор Я.Дашкевич небезпідставно вважав, що Україна «має культивувати своє первісне ім’я «Русь», оточуючи його пошаною, пієтетом, — та відверто говорити про те, що його вкрали і загарбали. Так, як вкрали і загарбали все те, чим визначався зміст поняття «Русі». Далі він зазначав: «На сьогодні цілком ясно, що зміна назви «Русь», «русини» на «Україна», «українці» — це не підміна гірших назв кращими (як то було в колоніальних та напівколоніальних країн, коли Цейлон замінили на Шрі Ланка, а Сіам на Таїланд), а вимушений захід, щоб позбутися загрози насильницької асиміляції поневолювачами. Українців примусили змінити національне ім’я — і це був тривалий некерований процес, який визрів у надрах народу та відшукав пропагандистів для проведення такої кардинальної переміни. Нові назви не запроваджували, як подекуди, державним декретом, бо в період здійснення процесу заміни етнонімії власної держави не було, а окупанти всіма способами намагалися не допустити до потрібного результату».

На жаль, в Україні ці питання сором’язливо замовчуються. Певно, щоб не дратувати «старшого брата»?

Колись був дорогий Леонід Ілліч. Тепер – мудрий Віктор Федорович

   наталія балюк

На сайті Партії регіонів з’явилася заява представників львівської інтелігенції на підтримку «реформ Януковича».

Під зверненням підписалися директор Львівської галереї мистецтв, Герой України Борис Возницький, директор Львівського національного театру опери та балету ім. С. Крушельницької, член фракції Партії регіонів у міськраді Тадей Eдер, два його заступники – Юрій Грех і Юрій Гнатківський, директор Львівської СШ № 45 Володимир Кравченко, академік Транспортної академії України Іван Кельман, професор Львівської музичної академії Марія Крих. На другий день після оприлюднення звернення до нього приєдналися знаний композитор, Герой України Мирослав Скорик та ректор Львівської національної музичної академії ім. Лисенка Ігор Пилатюк. Від звернення, як кажуть, за кілометр тхне нафталіном, бо написане воно у суто радянському стилі суцільного «одобрямсу» і містить виключно позитивні оцінки діяльності президента Януковича. Підписанти навіть примудрилися помітити «значну активізацію міжнародної політики під керівництвом Президента». На їхню думку, Україна «набуває все більшого авторитету на європейському напрямку та серед інших держав світу». Рік президентства Януковича, пишуть інтелігенти, був «роком нелегкої роботи з відновлення взаємодії між гілками влади, запровадження суспільних стосунків, направлених на покращення життя українців». Підписанти роблять висновок, що реформи, які здійснює нинішня влада, вселяють «впевненість та оптимізм у майбутньому України». А ось у пенсіонерів, представників дрібного і середнього бізнесу, освітян, медиків впевненості та оптимізму щодо їхнього майбутнього різко поменшало. Навіть серед виборців Януковича стає все менше тих, то підтримує його «реформи». Зрештою, що підтримувати? Тотальну русифікацію, коли українського слова скоро не почуємо ані по радіо, ні по телебаченню, скорочення функціонування мови в освіті, податковий тиск на бізнес, переслідування опозиції (Європа визнала існування в Україні політичних репресій, надавши у Чехії політичний притулок колишньому міністру економіки Богдану Данилишину!)? А за рівнем життя Україна нижче Нігерії! Організаторам цієї «цидули» вдалося наразі назбирати аж дев’ять львівських інтелігентів, які наважилися поставити свої прізвища під такого роду документом. Залишається лише здогадуватися, що надихнуло цих людей виставити себе у ролі чи то маріонеток, чи то підлабузників та пристосуванців, таких собі класичних галицьких хрунів, для яких, схоже, будь-яка влада – від Бога… Питання в іншому – для чого їм потрібен цей несимпатичний «прогин»? Можливо, дехто справді побачив позитивні зрушення у межах своєї родини чи установи, хтось, мабуть, банально прагне в такий спосіб втриматися на хлібній посаді… Але найбільше здивувало те, як у цій компанії опинилися направду шановані в Україні люди, які ніколи не справляли враження продажних, Борис Возницький та Мирослав Скорик. Що їх змусило поставити підпис під цим ганебним «одобрямсом»? Аби не гадати, кореспондент «ВЗ» зателефонувала Борису Возницькому та поцікавилася, чи справді він бачить якісь позитивні зрушення після року реформ президентства Януковича? «Не бачу, – відповів Борис Григорович. – Мене попросив підписати це звернення Юрій Шухевич… Адже звернення підписали поважні люди…» – сказав нам пан Возницький якимось розгубленим голосом.

Після цих одкровень виникає закономірне питання: а чому серед підписантів немає прізвища Юрія Шухевича? Чи не тому, що самому не випадало, рука не піднялася поставити свій автограф, бо саме за президентства Януковича його батька – Романа Шухевича – позбавили звання Героя України! Тоді, перепрошую, як це називається? Загрібати жар чужими руками? Принагідно варто нагадати, що колишній політв’язень значною мірою долучився до перемоги Януковича, закликаючи голосувати «проти всіх». Тепер, бачу, «противсіхи» вже і не маскуються – відкрито підтримують Віктора Федоровича… А все дуже просто. Один відомий народний депутат-«регіонал» вже не знає, як вислужитися перед президентом! Чи то так губернатором хоче бути, чи в чомусь іншому річ, але дуже старається показати свою відданість. Очевидно, і це горе-звернення справа його рук: кого як вмів, так і вмотивував, тобто вмовив. Особисто мені шкода і прикро, що в цій компанії опинилися справді гідні люди, що заслуговують на повагу і пошану. Вони не мають права легковажити своїм іменем, давати себе використати через свою надмірну чи то делікатність, чи то наївність, чи то інтелігентність. Адже з таких людей і спитають більше… А різного роду компліментарні звернення «а-ля Віктор Федорович – наймудріший» чи «вірною дорогою йдемо, товаріщі» лише матимуть зворотний ефект. Ця вдавана, бутафорська, я б навіть сказала, карикатурна підтримка не допоможе ані Януковичу, ані підписантам, бо жодна людина зі здоровим глуздом ніколи не повірить у щирість та безкорисливість таких заяв… 

Мені залишається тільки додати адресу риганальної заяви наших хрунів - читайте якщо є бажання. 

http://www.partyofregions.org.ua/contrprop/resonance/4d6cba98ed5d0/

[/cut]

Криголам не може плавати в болоті

Чому Ліна Костенко не приїхала до Львова
У демонстративному неприїзді Ліни Костенко до Львова — все наскрізь симптоматично. Змушений розчарувати тих, хто всю цю історію трактує як дике непорозуміння, зав’язане на суто організаційній частині візиту. Ми повинні говорити не про реакцію Ліни Василівни, а про її вчинок; не про емоційну образу, а про глибинний дискомфорт Генія у Львові. Навіть більше: настав час демонтувати міф (понт) про культурну столичність Львова та його п’ємонтальні претензії.

Симптоматично, що рольову гру Львова в «ідейне благоговіння до всього українського» миттю викрила людина, яка сповідує внутрішню зневагу до гри, тим паче в благоговіння. Симптоматично, що Львів «погорів» на грошах, ставши єдиним містом в Україні, де зустріч із поетесою у драмтеатрі прирівняно до чергового спектаклю з буденним прейскурантом цін на квитки (від 30 грн. на гальорці до 100 грн. у партері). Симптоматично, що Львів став єдиним містом в Україні, яке запропонувало чималий гонорар видатній гості — не розуміючи, що сам факт такої пропозиції є образливим для Ліни Василівни, яка панічно боїться порівнювати себе з Аллегровою чи «іншою мавпочкою для публіки». Симптоматично й те, що саме зі Львова пролунали декумиризаційні оцінки місцевих митців на кшталт «авторка роману змаразматіла!» — і цим Львів підкреслив свою упереджену критичність до всіх і до всього без перебору, без урахування суспільної ваги й моральної авторитетності «маразматика». Врешті-решт, симптоматично те, що культурний Львів оголив свою справжню сутність, а саме — провінційність. У всьому: у дешевих підходах до надсимволічних культурних подій; у рутинному ставленні до чи не єдиної постаті сучасної України зі званням Совість нації; у кумедних намаганнях бути генератором всеукраїнських імпульсів у нових антиукраїнських умовах.

Неприїзд Ліни Василівни до вже не П’ємонту — це клубок умовиводів, які оголюють значно ширші проблеми Львова зразка 2011. У Костенко є афоризм: «Не бий на сполох в невідлитий дзвін...». Це — про Львів. Про невідлитий Львів, який роздирає внутрішня суперечність бажань і потенції, звиклої ролі і мілкого вміння, завищеної самооцінки і небажання бути чесним. Ліна Костенко на правах Генія вказала, ким Львів не хоче бути, а є.

КУЛЬТУРНА СТОЛИЦЯ ХРУНІВ

У Львові досі точаться дискусії: це ляпас чи не ляпас? Розмови на цю тему слід вести лише мовою символізму. Хто така Костенко для Львова? Людина, яка далекого 1965-го одна з небагатьох підписала лист-протест проти арештів української інтелігенції, щойно ті розпочалися. Людина, яка колись уже двічі приїздила з Києва до Львова зумисно — на суд над Осадчим і на суд над братами Горинями, аби прямо в судовій залі кинути їм букет квітів. Людина, яка 1968 року чи не єдина написала листи на захист Чорновола, коли його почали цькувати. Зрештою, людина, яка зовсім недавно відмовилася від звання Героя України, мотивувавши: «Я політичної біжутерії не ношу!». Костенко — мірило принциповості та порядності, адже це не завжди збігається. Коли ТАКА людина каже, що ноги її не буде у Львові, — це не просто серйозно. Це обдуманий і багатозначний вчинок людини, яка стоїть вище над стереотипними уявленнями про себе і все, до чого вона торкається. Побачити і засвоїти в цьому глибоку символічність може завадити все та ж провінційність і приземлене світосприйняття. Ліна Костенко не приїде до Львова й тому, що він став приземленим. Як Кривий Ріг, приміром.

ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

 

«НЕМАЄ ЧАСУ НА ПОРАЗКУ...»

Без жодної нотки мазохізму треба сказати, що Ліна Костенко змусила Львів подивитися на себе збоку. Точніше, в дзеркало. Що ми там можемо побачити? Пиху. Зарозумілість. Іноді манію величі. Квазіідейність, яка ретельно приховує звихненість на матеріальному. Злість на українські реалії. Оманливу віру в те, що антиукраїнська дійсність випадкова й тимчасова. Нездорову радикальність, яка змушує кидатися навіть на своїх. Згадувану вже приземленість, що попахує вторинністю західницьких візій про Україну. Невміння (чи небажання) вловити той час Ікс, який вловила Ліна Костенко, вийшовши до українства саме зараз, після стількох років домашньої творчості.

Ловлю себе на думці, що Ліні Василівні, мабуть, легше достукатися до Харкова, ніж до Львова. Там вона говорила: «Ви звикли до деградації, ви звикли до засилля інформації, ви звикли до того, що вас не чують» — і люди в залі слухняно кивали, їхні очі випромінювали неповторне світло якогось прозріння, чи то пак одкровення. У Львові цього не було б. Тому що Львів завжди прагнув сприймати й показувати себе кращим, ніж він є. Рольова гра в бажане стала хворобливим альтер-его Львова. Після скандальної програми «Міняю жінку», в якій дві галичанки неприкрито показали свій рівень, наступного ж дня зібрався інквізиційний круглий стіл із лейтмотивом «ці дві жінки дискредитували Західну Україну, адже в нас насправді є культ християнської моралі». Ліна Костенко тепер уже принципово повинна не їхати в такий регіон, який не здатен бачити себе збоку. Немає нічого гіршого, коли не завше достойні люди свято переконані у своїй вичерпній достойності тільки на тій основі, що в них на руках квиток за 30 грн. на Ліну Костенко. Ще наприкінці позаминулого століття Іван Франко дав ємке визначення цьому феномену: галицькі хруні.

ПРОСТО МІСТО

Безцінними є уроки, дані поразкою. От тільки такі уроки здатні адекватно протравлювати лише здорові організми. Львів направду хворий. На розхристаність. Останнім часом усе раптом посипалося з рук. Львів огорнула неміч підтримувати високі стандарти міфів. Можливо, не всі будуть готові почути прикру пораду від небайдужого львів’янина, але: Україні на найближчий час треба забути про Львів як законодавця титульних тенденцій. Це стосується і політичної, і гуманітарної царин. Політичний П’ємонт таки помер, адже вся соборницька риторика Львова напряму дисонує з його домінантним голосуванням за «Свободу», яка відкрито розширює ідеологічну прірву по Дніпру. Культурна столиця теж померла, адже навряд чи ознакою арт-прогресу можна вважати Свято пампуха чи шоколаду за бюджетні кошти. Понад те: щодо інциденту з Костенко культурна столиця спродукувала цілу низку культурного смороду. Ось деякі факти. Помпезне святкування Дня Львова породило серію кримінальних справ щодо фінансових зловживань. Або: міське управління культури змусило бібліотечні фонди закупляти продукцію лише одного видавництва в обхід інших за завищеними цінами. Або: Лія Ахеджакова розплакалася від поведінки глядачів: «Безперервне гримання дверима, дзвінки мобілок, розмови та шум. Мені боляче і гірко. Ви вбивали нас сьогодні тим, що відбувалося в залі». Або: напад бритоголових «нациків» під час поетичних читань «120 хвилин Содому» у межах Форуму видавців. Або: творчі спілки заявили про кулуарне присудження премії у галузі культури, літератури, мистецтва, журналістики та архітектури за 2009 рік. Або: Слава Зайцев покинув зал на Lviv Fashion Week, коли на подіумі з’явилося відро, розмальоване в триколор. Або: заборона вистави Віктюка, внесеного у 50-ку кращих театралів століття. Не кажу вже про «бенефіс» Ірини Фаріон у дитячому садочку та перехід мера у спілкуванні з віце-прем’єром на російську мову.

Львів упевнено утверджує себе як монотонне маргінальне місто з «випендрьожем». Прямо на очах помирає унікальне мультикультурне місто, охоче вливати в себе всі новітні тенденції та експерименти. Культивується провінційний консерватизм, пуританство як критерій оцінки всього довкруж і формальний «культ християнської моралі» як бездумний ритуал. Історія з Ліною Костенко повністю лягає в цей ланцюг львівських фіаско перед самим собою. Нога генія справді не може ступати в середовище, де все — від політичних амбіцій до культурних — настільки заформалізоване й неживе. Львів суттєво здав позиції унікального феноменального міста, і Геній чутко це вловив. Тепер це просто місто через кому з іншими обласними центрами. З тією різницею, що інші позбавлені претензій на цілий список пишних номінацій.

ЩО ДАЛІ

А нічого. По інтернету ходить лист зі збором підписів за вибачення перед Ліною Василівною від імені львівської громади. Не бачу сенсу це підписувати. Костенко дякувати треба, а не вибачатися. Хтось мусив публічно констатувати регрес доброго старого Львова, в якому вже давно не народжується і не продукується щось первинне. Дякувати Ліні Костенко треба за цей ляпас. Львів, який образив генія, — природній сьогоднішній Львів, розчавлений ваготою власних стереотипів. Ніяких випадковостей, ніякого ексцесу. Закономірний результат смерті міфів. Селянськонаціоналістичний Львів апріорі не може бути П’ємонтом у білінгвальній/бікультурній Україні. Активне, проте вторинне культурне середовище не може претендувати на роль передового, адже надто мало одягнути у вишиванку фігурку Афіни чи Зевса напередодні 24 серпня. Багато виставок, багато спектаклів, багато фестивалів... Ну і що? — коли це просто для підтримки буденного культурного процесу. Одкровення у Львові не бракує — його просто не може бути тут і зараз. Зрештою, приїзд Ліни Костенко навряд чи переродив би місто, навряд чи зарядив би його новою енергетикою. Львів стоячи аплодував Коельйо, Вайлю, Андруховичу, Забужко, а потім проголосував за бодібілдера чи весільного музику з лав а-ля націоналістів. Культурне середовище не формує і не презентує планку Львова. Ліна Василівна навряд чи погодилася б на роль субліматора львівської публіки, яка буде світитися від щастя, що чує прописні істини. Для одкровення потрібен внутрішній голод, якого у Львова, на жаль, немає. Йому дуже комфортно — в ролі розчарованого, бо це неабияк релаксує. Харків для Костенко важливіший відчуттям своєї місії привнести в складне середовище промені думки. Львів вірний собі, тому потребує просто формальної присутності Костенко — із квітами, оваціями, натхненням, піднесенням тривалістю в творчий вечір поетеси.

Ситуацію я б розцінив як виклик. Для Львова — виклик нарешті вдивитися в дзеркало. Для Ліни Костенко — виклик провчити. Поки що діагноз з уст Ліни Костенко звучить так: «Криголам не може плавати в болоті».

Вона мусить приїхати, щоби сказати це в очі.

Сповідь чекіста. Триллер з жахами не для слабких нервів.

  • 24.02.11, 15:49
На ім’я сільського голови села Н. Заліщицького району зі Східної України прийшов лист такого змісту: «Я - колишній солдат спецгрупи НКВД, яка під маркою бандерівців у 1944-1945 рр. проводила масові вбивства невинних людей на Тернопільщині. Наша група позбавила життя не один десяток людей, яких ми вбивали ніби за симпатії до совітської влади, і ось нині, на схилі літ, стоячи над могилою, хочу висповідатись, розповісти правду, хто насправді проводив оті криваві акції. 


--------------------------------------------------------------------------------

Мені привиджуються ті нещасні, які просили в нас пощади, але пощади їм не було... Часто у снах чую крик чотирирічного хлопчика: «Не бий мого татка!» Він вирвався із рук нашого старшини, притім укусив його за палець. Тоді старшина вхопив хлопчика за ніжки і з усього маху вдарив ним об стінку головою... Мозок із розбитої голови дитини бризнув по хаті, на нас, на наші руки, на обличчя... Я за той час розстріляв двох сестричок 10-12 років... Вони заціпеніли від жаху і навіть не розуміли, що відбувається. Батько й мати на колінах благали нас, щоб ми пожаліли хоча б дітей, і теж не розуміли, за що їм така кара, просили: «Хлопці, схаменіться, ми ж нічого не винні...» Вони думали, що ми - бандерівці. А ми звинувачували їх в тому, що їхні старші два сини пішли на фронт. Хоч ми добре знали, що людей призовного віку забирали силою, не питаючи, хоче хтось іти на війну чи ні. Таких випадків було багато. Але мені запам’ятався особливо оцей... Голос того хлопчика: «Не бий мого татка!» 

Зойки нещасних сестричок та їхніх батьків останнім часом переслідують мене вдень і вночі... Пішов я в церкву і висповідався... Старенький священик зблідлими устами прошепотів: «Сину, великі твої гріхи, але оскільки ти каєшся, і що тебе змушували скоїти такий гріх твої командири, я як священик можу дати тобі розгрішення... І дам, але тільки тоді, коли ти напишеш у ті села, де ви проливали невинну кров, та ще й під чужу марку». 

Я знаю, пане голово, що цього люди не простять мені ніколи - надія тільки на Бога... Адже ішов я убивати людей не сам від себе... Це вони, наші командири-чекісти, змушували нас... Завжди, коли ми, солдати, відмовлялися когось убивати, погрожували: «Хотітє бить чістенькімі?!! Расстреляєм саміх как собак!!!» 

Ми боялися один одного і ніколи поміж собою не обговорювали свої вчинки, навіть під час пиятики... Але коли через якийсь час наш старшина через необережність сам у себе вистрелив з автомата і в муках помер, ми мовчки переглянулись і неначе проговорили: «Оце тобі, гаде, за тих невинних людей, за того хлопчика...» Хоч у самих теж були руки в крові... Розкажіть, пане голово, усім у селі про мого листа... Най знають люди, хто насправді знищив їх сусідів... Не бандерівці, ні!!! Це ми, чекісти, так криваво провокували наших людей...» 


Р.S. І треба ж такому бути: головою сільської ради був якраз син одного із братів, що пішли 1944 р. на фронт, того самого батька, що їх сестричок і братика було знищено нелюдами-чекістами в березні 1945 р. Голова, читаючи листа, ридав і в розпуці бив кулаками об стіл... У неділю пішов до церкви і на сповіді покаявся за свій гріх, що протягом багатьох років він і його родина носили в серці образу і гнів та проклинали героїв - повстанців УПА, які полягли в боротьбі за волю України... Ось так перевдягнені й замасковані енкаведисти мордували людей, а вину складали на бандерівців. 

З газети «Добра справа», 
м. Долина, 
 
 Ну і хотілося би знати думку читачів ким  ми галичани маємо вважати отаку владу яка звалилася на наші голови 1939року

2%, 1 голос

2%, 1 голос

5%, 3 голоси

92%, 60 голосів
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Чи поширюється влада Януковича на міністра Табачника?

  • 20.02.11, 11:35

         закінчення

ІСТОРІЯ: «КРАСНО-БЕЛОЕ» ЛЕКАЛО ТАБАЧНИКА

Дмитро Табачник любить пересипати свої «політологічні» писання історичними аналогіями й паралелями, посиланнями на досвід різних країн. Драматургію історії світу, Європи, України він зводить до плоских, до краю заідеологізованих оцінок, які нічого не прояснюють у минулому. Історичні знання потрібні йому виключно для обслуговування доктрини, яка справді — згадаю ще раз Г. Зубченка — є химерним «красно-белым симбиозом». Тому він і нав’язує нам у героїчний ряд імена тих, хто насправді нищив Україну; тому й закликає «защитить историческую правду о героях, символах украинско-русского единства, сделавших для Украины больше, чем все вместе взятые националистические витии. Защитить историческую правду о Петре І, вместе с которым сражались с интервентами казаки гетмана Ивана Скоропадского, о Екатерине ІІ, присоединившей и обустроившей Новороссию и Крым, об органах госбезопасности, боровшихся с терористами ОУН-УПА. Защитить в целом Российскую имерию и СССР — величайшие совместные творения русского и украинского народов» (с.187). Що ж, знатимемо тепер, перед ким, за Табачником, мають схилятися українці — перед Петром І («тим первим, що розпинав нашу Україну», кажучи словами Тараса Шевченка), Єкатериною ІІ (яка «доконала вдову-сиротину» — за Шевченком; за Табачником же то була «императрица, при которой украинские земли достигли экономического и культурного расцвета»); перед енкаведистами, які у кривавий спосіб насаджували радянські порядки на західноукраїнських землях, перед Російською імперією...

Все змішалося в Табачниковій голові: тирани, імператриці, комуністичні вожді... Для нього головне те, що всі вони ненавиділи Україну і безжально вмонтовували її у «великую державу».

Якраз у той час, коли Борис Колесников назвав Табачника «дешевим клоуном», Дмитро Володимирович мав політичний «роман» з комуністами-симоненківцями, які ладні були простити йому й «Апостола застою» (була колись така праця в Табачника, вельми критична щодо В. Щербицького), і прихильні статті початку 1990-х про Петлюру (це тепер він оголошує його «военным преступником»), і колишні осудливі оцінки більшовицької практики... Головне, що нинішній його вектор «правильний», проти українців (=націоналістів) націлений.

Хочете знати, хто влаштував в Україні Голодомор 1932—1933 років? Українізатори! Микола Скрипник, наприклад. І ще Чубар, Любченко, Петровський (українізацією завзято займався і Лазар Каганович, проте Табачник його чомусь не згадує). Казуїстика полягає в тому, що Скрипника в контексті Голодомору представлено не як більшовика, а саме як українізатора.

На шахрайстві та відвертій брехні Табачника зловити неважко, проте нехай цим краще займаються фахові історики. Хоча — навряд чи і їм цікаво розбиратися з маячнею засліпленої ненавистю людини, яка без особливих на те підстав претендує на роль всезнайки. І при цьому ще й постійно провокує, пересмикує, впадає в екзальтацію...

Він досі воює з юнаками, які загинули під Крутами. Згадки про них викидає з підручника історії України. Будучи міністром, ігнорує офіційні урочистості біля Аскольдової могили, кидаючи тим самим виклик уже й не тільки «свидомитам», а й Президентові та главі уряду. Він продовжує цинічно грати у власну гру...

ГРА

На початку міністерської кар’єри — після студентських протестів і зустрічі з Віктором Януковичем — Дмитро Табачник заявляв, що його політичні погляди не заважатимуть роботі на державній посаді. Дуже швидко стало очевидним, що це — не більше, ніж маневр.

Трохи хроніки.

31 березня 2010 р. своїм наказом Д. Табачник скасував державний екзамен з української мови для бакалаврів та спеціалістів, понизивши тим самим статус цього іспиту. Міністерство аргументувало це рішення тим, що, мовляв, українська мова бідна на термінологію, що бракує необхідних підручників, що треба економити кошти(!) і що іспит з української мови обтяжливий(!) для багатьох студентів.

5 липня 2010 р. наказом №666(!) Д. Табачник абсолютно по-волюнтаристськи змінив назву навчального предмета «Зарубіжна література» на «Cвітова література». Тим самим українську літературу виведено за межі поняття «світова література».

6 липня 2010 р.: Верховна Рада з подачі Міністерства освіти й науки скасувала 12-річне навчання у школі. Табачник пояснював це економічною кризою, недостатнім матеріально-технічним забезпеченням шкіл, браком педагогічних кадрів та необхідного фінансування. Таким чином, держава виявилася неготовою виконати зобов’язання, узяті нею у травні 2005 року, коли було підписано Болонську декларацію. Полетіли шкереберть плани щодо запровадження профільного навчання у старших класах, щодо зняття проблеми перевантаження учнів, зрештою — щодо входження України в європейський освітній простір.

Але парадокс полягав у тому, що водночас із скасуванням 12-річки Табачник увів обов’язкову дошкільну освіту (хоча дошкільна освіта — право, а не обов’язок). І це означало, що посилання на економічні й кадрові труднощі — напівправда, оскільки навчання п’ятирічних дітей у дитсадках також вимагає належної матеріально-технічної бази, підготовлених вихователів і коштів. Усього цього — немає. Тому міністр пояснив, що обов’язкова дошкільна освіта насправді... не є обов’язковою. Це, звичайно, суперечить щойно внесеним змінам до закону «Про дошкільну освіту», але що для Табачника закон?! Опоненти міністерських новацій, думаю, мали рацію, коли наголошували, що для Табачника головне, аби в нас усе було так, як у Росії (такий висновок підтверджується також заявами міністра щодо підготовки спільних українсько-російських підручників з різних навчальних предметів, а для цього, звичайно, потрібна синхронізація навчального процесу в Україні й Росії).

Восени 2010 р. Табачник «відхрестився» від участі керованого ним міністерства в організації і проведенні Міжнародного конкурсу з української мови ім. Петра Яцика. 26 жовтня 2010 р. він підписав наказ «Про проведення міжнародного мовно-літературного конкурсу учнівської та студентської молоді імені Тараса Шевченка у 2010—2011 навчальному році». Філософія міністерського документа полягає в тому, що українська мова тепер «розчиняється» серед інших мов.

Свого часу, коли завершилося телешоу «Великі українці», Табачник з гордістю — публічно — заявив, що Ярославом Мудрим він «трахнув» Бандеру. Цього ж разу ту саму «операцію» хитромудрий міністр здійснив уже з іншими учасниками: роль Ярослава Мудрого дісталася Тарасові Шевченку, а Бандери — Петру Яцику...

Від самого початку свого перебування на міністерській посаді Табачник особливо переймається питаннями історичної освіти, зокрема — створенням спільного для Росії та України посібника для вчителів історії. З єдиним українсько-російським підручником нічого не виходить: навіть директор Російського інституту загальної історії Олександр Чубар’ян визнав, що ця ідея «з тріском провалилася». Зате з посібником справа просувається. 27 жовтня 2010 р. на черговому засіданні підкомітету з питань гуманітарної співпраці українсько-російської міждержавної комісії прийнято рішення про створення робочої групи з підготовки такого посібника. З українського боку процес контролює особисто Д. Табачник. Що ж до складу групи, то до неї увійшло чимало «фаворитів» міністра, очевидно, близьких йому за політичними поглядами (Петро Толочко, Валерій Солдатенко, Василь Ткаченко — співавтор Табачника та ін.). Щоправда, обіцянки Д. Табачника видати інтелектуальний продукт «на-гора» вже до кінця 2010 р. поки що не виконуються. І слава Богу. Характерно, що з науковими «кадрами» в міністра взагалі не складається: провідні українські історики, схоже, не вважають для себе за можливе співпрацювати з Табачником. Не дивно, що міністерський гриф нині надається пропахлим «нафталіном» опусам (на зразок «Очерков истории Украины» П. Толочка, Р. Симоненка, В. Солдатенка і Ко).

Прагнення Д. Табачника особисто контролювати історичну пам’ять спонукає його виступати в ролі цензора шкільних підручників. Колись він так і заявляв в одному інтерв’ю: сам читатиму рукописи підручників з історії. Читає: з підручника для п’ятикласників викинув згадки про героїв Крут, січових стрільців, про сталінські репресії. З програми з української літератури з міністерської волі зник роман Василя Барки «Жовтий князь»: нічого школярам читати про Голодомор, це формуватиме в них депресивну свідомість.

А скільки ще роботи попереду! Служба є служба — всю історію треба підігнати під російський стандарт... Табачник узагалі тепер у нас «міністр історії» — йому вже й Інститут національної пам’яті віддали для «реформування»...

26 січня 2011 р. наказом міністра освіти, науки, молоді та спорту затверджено «Концепцію літературної освіти», яка містить ряд положень, що свідчать про тенденцію нової ідеологізації літературної освіти в Україні. Концепція орієнтує загальноосвітню школу на «збереження ... духовних ідеалів слов’янства», які слід, очевидно, розуміти як ідеали «православно-славянской цивилизации» (Д. Табачник). Як відомо, це одне з гасел, що відбиває ідеологію «русского мира». Але ж орієнтувати школу на цінності якоїсь із конфесій — справа небезпечна, тим паче, коли йдеться про багатоконфесійну країну, громадянами якої є не тільки слов’яни!

У Концепції є неприпустиме ані з наукового, ані з етичного погляду протиставлення української («низької», етнографічної) — і російської («високої», такої, що претендує на «особливу роль» як «художньо-словесне надбання») літератур. Переконаний, що заради російської літератури Д. Табачник і влаштував ревізію літературної освіти. Недарма ж у документі постійно йдеться про «тріаду»: українська, російська та світова літератури. Роз’ясненню міністра, що Концепція не передбачає запровадження такого предмету, як «Російська література», вірити не варто, оскільки навчальний предмет «Російська література» може з’явитися під «псевдонімом» «Світова література». Про це, зокрема, ясно свідчить заява Д. Табачника про те, що три чверті програми світової літератури мають складати твори російських письменників (до речі, у своїх статтях Д. Табачник заявляв, що російських авторів витискують зі шкільних програм; що — зокрема — ображають його улюбленого М. Булгакова: «Книги Мастера власти изымают из библиотек, а для украинских школьников он превратился в запретного писателя». Нічого подібно, звісно, не було, але ж маячня на те й маячня!).

Концепція визнає можливість введення в 10-11 класах інтегрованого предмету «Література». З огляду на нинішню політику Міністерства освіти, науки, молоді та спорту, така новація спрямована виключно проти української літератури і має на меті одне: мінімізувати її обсяг у рамках такого предмету, як «Література». А всі слова міністра і його підлеглих про полікультурність насправді є просто легеньким маскуванням ідеології «русского мира»...

Перелік русифікаторських «подвигів» міністра Табачника можна продовжувати. Але чи варто? Вважаю, сказаного цілком досить, щоб зробити висновок, що російський націоналіст Дмитро Табачник використовує державну посаду для нав’язування українському суспільству власних політичних поглядів, ідеологізує освітню сферу.

Втім, може, він успішний державний менеджер? Якби ж то!

Згадайте хоча б безпрецедентний хаос вступної кампанії-2010.

А влаштована Табачником вакханалія довкола В. Шевченка і Ю. Лисенка у зв’язку з виборами ректора Донецького державного університету, — безприкладний в історії українських університетів волюнтаризм державного чиновника, який дозволяє собі зневажати волю трудового колективу і тероризувати неугодних?

А спроба ввести таку систему платних послуг у вишах, яка викликала хвилю студентських протестів і спричиналася навіть до втручання Президента України і внесення змін до постанови Кабміну №796 від 27 серпня 2010 року?

А «протягування» законопроекту «Про вищу освіту», який, у разі його прийняття, міг би «загальмувати розвиток вітчизняних ВНЗ, позбавити їх будь-яких ознак автономії» (цитую відкритого листа Президента НаУКМА Сергія Квіта до Президента України Віктора Януковича, голови Верховної Ради Володимира Литвина та прем’єр-міністра Миколи Азарова від 7 грудня 2010 р.)? Авторитарна централізація управління, запровадження кількісних показників для визначення статусу вищого навчального закладу (10 тис. студентів — для класичного університету, три тисячі для академії), уніфікація вишів — все це «менеджерські» ідеї міністра Табачника...

Після всього сказаного про «реформаторську» діяльність міністра, закономірно виникає запитання: а чи поширюється на нього влада Президента Віктора Януковича? Відповідь напрошується сама по собі: не поширюється. Інакше б його уже давно було звільнено з посади.

Призначення Д. Табачника на міністерський пост (з недавнім суттєвим розширенням кола його повноважень) цілком розходиться з деклараціями В. Януковича про намір «об’єднати Україну». Яке вже там «об’єднання», коли навіть саме ім’я міністра для мільйонів українців перетворилося на символ україноненависництва (його «великоросійські», шовіністичні замашки такі очевидні, що можна було б запровадити навіть одиницю українофобії — «один табачник»). Міністр освіти й науки, який відкрито культивує нетерпимість, дозволяючи собі протиставлення Галичини і «Великої України», який нав’язує Україні свою «красно-белую» систему цінностей, який, по суті, демонтує на гуманітарному рівні українську державність, — хіба це не абсурд?

І хіба не абсурдом є той факт, що заручником Табачника виявився сам Президент України? Те, що міністр Табачник є ставлеником Москви, навряд чи в когось викликає сумнів. Тільки цим можна пояснити його невразливість і непотопельність. (Уявляєте собі Ірину Фаріон на посаді міністра освіти Російської Федерації? Напевно, не уявляєте. А в Україні який-небудь «засланий козачок» на владній верхотурі — цілком «нормальна» реальність).

Не знаю, хто саме лобіював призначення Табачника на державну посаду, проте не здивуюся, якщо виявиться, що його покровитель — патріарх Кирило (до речі, автор вступного слова до книги Д. Табачника і В. Вороніна «Крестный путь Столыпина»). Надто вже ревно воює за «каноническое православие» новонавернений християнин Дмитро Табачник. Та й Віктору Януковичу — прихожанину УПЦ МП, благословленому на президентство в Україні гостем із Москви, — начебто не з руки було відмовляти патріархові в його проханні-клопотанні... Незручно відмовляти? Але ж Президент України, який користується послугами табачників, фактично рубає сук, на якому сидить.

Самовпевненість і демонстративний цинізм Д. Табачника — зокрема, у публічному конфлікті з Ганною Герман — багато про що говорять... Схоже, що й до Януковича цей «дворянин» ставиться приблизно так, як на початку 1920-х Троцький ставився до Сталіна.

Г. Зубченко недарма писав про непомірну Табачникову гординю. Інколи складається враження, що він просто бавиться, знущається — і над своїми опонентами, і над тими, хто міг би позбавити його посади. Річ ще й у тому, що Віктор Янукович створив для Дмитра Табачника такий політичний майданчик, з якого той — у разі звільнення — зможе стартувати з власним політичним проектом, і тоді може виявитися, що амбіції Д. Табачника значно більші за міністерські...

Проте не забігатимемо в майбутній час. Вистачить і того, що є в часі теперішньому: кожен день перебування Дмитра Табачника на посаді міністра — це приниження України. І цієї констатації досить.

ЕПІЛОГ

Але закінчити ці свої міркування я хочу все ж не Табачником, а згадкою про тих київських ректорів — Леоніда Губерського, Михайла Згуровського, Михайла Кулика, Анатолія Москаленка, Анатолія Мазаракі, Анатолія Тугая, Володимира Присяжнюка, Олексія Безгіна та інших, — чиїми підписами Табачник свого часу скористався, аби стримати студентський натиск на нього. Я розумію, що їх «прогнули», — але ж і за «прогинання» треба відповідати. Чому заручниками ректорського сервілізму мають ставати мільйони студентів, школярів і їхніх викладачів та вчителів?

І ще хотілося б нагадати тим, хто «прогинається», слова Івана Франка з його поеми «Похорон»: 

Чи вірна наша, чи хибна дорога? І чом відступників у нас так много? І чом для них відступство не страшне? Чом рідний стяг не тягне їх до свого? Чом працювать на власній ниві — стид, Але не стид у наймах у чужого? І чом один на рідній ниві вид: Безладдя, зависть і пиха пустая, І служба ворогу, що з нас ще й кпить?

Чи поширюється влада Януковича на міністра Табачника?

  • 19.02.11, 11:02
Володимир ПАНЧЕНКО

У Красному Лучі на Луганщині четвертий день триває голодування батьків проти закриття україномовної школи, а в Донецьку, щоб зберегти українську школу, батьки готові йти на самоспалення. Це безпрецедентно! Це ставить велике запитання до місцевої влади, проте, перш за все, це наслідки політики, розпочатої відповідним міністром. Тепер очевидно і невідворотно — або вище керівництво держави вживе заходів щодо Табачника, або воно потрапить у капкан, який своїми діями підготував одіозний міністр правлячій політичній силі.

ЙОГО «ВИСОКОРОДІЄ»

2009 року в харківському «Фоліо» (серія «Знамениті українці»!) вийшов апологетичний нарис Г. Зубченка про Д. Табачника, в якому описано «этапы большого пути» нинішнього міністра освіти, науки, молоді та спорту. Для анотації видавці назбирали цілу колекцію екстравагантних характеристик свого героя: «автор неожиданной победы Леонида Кучмы в 1994 г.», «духовный лидер провозглашенного им антинационалистического Сопротивления», «новый Талейран»... Зубченків Табачник постає як герой романтичної літератури: блискучий інтелектуал, завзятий театрал, денді («рожевий фламінго», як іронічно називають його друзі-вороги з політичного табору), багатий колекціонер, лицар без страху і докору, далекоглядний політичний гравець, поруч із яким мало не всі видаються пішаками-пігмеями... «Агіографічний» життєпис завершується пасажем про те, що винятковий потенціал Табачника, взагалі-то, дає йому шанс реалізуватися з більшою, ніж досі, повнотою. Може, це прозорий натяк на президентські перспективи Дмитра Володимировича?!

Царефільські й білогвардійські симпатії Табачника, його «романтизированный интерес к Белому движению» Г. Зубченко пов’язує з родоводом свого героя, що являє собою «парадоксальный семейный красно-белый симбиоз». Онук червоного чонівця із Поділля Ісера Табачника і правнук дворянки, чий рід ще з поч. ХVIII ст. начебто мав якусь дотичність до династії Романових, син київських інженерів, Дмитро Табачник, як постійно підкреслює його біограф, успадкував «реликтово-офицерские понятия о чести». Себто він «явно считает Добровольческую армию... примером для подражания» та «явно внутренне гордится предками, верно служившими царю и отечеству».

Все це, звісно, було б абсолютно приватною справою Табачника, якби він не використовував державні посади для нав’язування суспільству своїх «анахронічних» політичних уподобань (про це далі ще буде мова).

Що ж до «реликтово-офицерских понятий о чести», то тут Г. Зубченко явно перестарався. В історії його кар’єри є чимало темних сторінок, які свого часу спричинялися до гучних скандалів. Не зупинятимуся на них, оскільки про це вже чимало написано. Найколоритнішою залишається характеристика нинішнього міністра, дана йому у вересні 2008 р. «регіоналом» Борисом Колесниковим: «дешевый клоун и казнокрад». «Что он вообще умеет делать, кроме того, как книжки и картины из и так небогатых украинских музеев тырить?» — риторично запитував Колесников. Табачник ці слова не спростовував і не оскаржував.

Ні, «реліктово-офіцерські поняття про честь» — це явно не про розжалуваного Л. Кучмою полковника в запасі, академіка Академії правових(!) наук Дмитра Табачника. Тільки що ж поробиш: Г. Зубченко писав апологетичний портрет «знаменитого украинца» Табачника...

НАВ’ЯЗЛИВІ ІДЕЇ «ЗНАМЕНИТОГО УКРАИНЦА»

Призначення Табачника на міністерську посаду супроводжувалося студентськими страйками. У розпал протестів Табачника начебто викликав «на килим» Віктор Янукович, після чого Ганна Герман заявила: міністр запевнив, що реалізуватиме освітню політику Президента. Доводиться тепер думати, що все, що витворяє Табачник, — то і є «освітня політика Президента».

Варто згадати, що на старті своєї міністерської діяльності Дмитро Табачник був підтриманий великою групою київських ректорів, які дозволили собі «прогнутися» перед державним чиновником. Мовби виправдовуючи свої дії, дехто з ректорів казав тоді: «Дайте людині попрацювати!». Сам же міністр запевняв, що його політичні погляди аж ніяк не позначаться на його ж таки державній діяльності. Потрібна була велика наївність, щоб у це повірити. Минуло не так багато часу, і стало очевидним, що міністр Табачник на повну потужність використовує державну посаду для нав’язування освітній сфері своїх політичних поглядів, ідеології «русского мира» і українофобії.

Призначення російського націоналіста, апологета білої гвардії на міністерську посаду в багатьох викликало шок: на той час Дмитро Табачник уже мав стійку репутацію українофоба, надто ж в очах тих, хто знайомий із його публіцистикою.

Публіцистика Дмитра Табачника — це зібрання його нав’язливих ідей, щедро тиражованих у цілком легальних виданнях України 2005—2009 років. Закомплексованому й самозакоханому авторові явно здається, що він — ідейний нащадок Че Гевари чи Миколи Островського, жертовний борець з «українським фашизмом», Мальчиш-Кибальчиш ХХІ століття. Тому він «палає» гнівом, викриває і пророкує, раз у раз збиваючись на патетику й «апостольський» тон. Театральна поза, екзальтація, біснуватість — до всіх цих надмірностей, у яких виявляють себе приховані комплекси автора, має бути готовим читач Табачника.

Його писання зводяться до кількох пунктів.

1. Табачник заперечує сам факт існування української нації. Для нього існує «единая большая русская нация, включающая в себя великороссов, малороссов и белорусов» — «три ветви русского племени», що разом складають каркас «восточноевропейской цивилизации» (Табачник Д. Мир без Украины?». — Харків, «Фоліо», 2009. — С.525; далі всі цитати подаються за цим виданням із зазначенням сторінки). Така формула виключає можливість узагалі вести мову про українців як націю у значенні етнічної спільноти. «Не может быть сомнения в русскости современных украинцев», — категорично стверджує Табачник (с.525). Себто, з етнічного, ментально-культурного, конфесійного боку ми — «те же русские».

Не визнає Табачник і українську націю як сукупність громадян однієї держави (див. с.332, де зроблено безапеляційний висновок щодо «отсутствия украинской политической нации»). Втім, немає і Української держави як такої, каже далі Табачник, оскільки «нет ни одного из необходимых элементов его (государства) существования». Себто — немає єдиного суспільства, спільних інтересів, зовнішнього і внутрішнього суверенітету; Україна (часів Ющенка) — не більше як «управляемый извне протекторат» у руках «вашингтонского патрона».

Якщо вірити Дмитрові Табачнику, Україна — то взагалі якась віртуальна реальність, територія, де немає нічого — ні нації-етносу, ні нації як сукупності громадян, ні держави. Це уламок «русского мира», який випадково набув статусу держави, і тепер, після всіх потрясінь 1990-х років, має бути нарешті повернений у силове поле «восточнославянской мощи». Де є центр цієї «мощи», пояснювати, сподіваюся, не обов’язково.

2. У своїх геополітичних планах відновлення «русского мира» Д. Табачник на повну потужність використовує конфесійний чинник. Узагалі-то, як свідчить біограф Табачника Г. Зубченко, до православ’я його герой прилучився відносно пізно: Табачника хрестили тільки 1995 р. Зате тепер він святіший від самого папи, себто — Московського патріарха. Запеклий борець за «русское православное единство» і «каноническое православие». Відважний хулитель патріарха Філарета. Політикан, для якого релігія, церква є «слабкою ланкою», натискуючи на яку, можна розколювати Україну. Як і належить політикану, він без оглядки на наслідки роздмухує міжконфесійний антагонізм, нав’язуючи своїй «пастві» образ ворога: «римско-германский мир», католицизм, і, звичайно ж, філаретівських розкольників. А що цих «розкольників» в Україні налічується близько 13-ти мільйонів, його не обходить. Засліплений, він бачить тільки «каноническое православие», закликаючи віддати УПЦ МП навіть таку святиню, як Софія, яка, бачите, «унизительно(!) именуется заповедником» (с.82). (Не входячи в екскурси щодо «канонічних» чи «неканонічних» церков, не втримаюся усе ж від запитання: а який стосунок може мати Московський патріархат до собору, який постав за кілька століть до появи самої Москви?).

3. Табачник ненавидить галичан. Галичина заважає йому, ламає геополітичні побудови. Її не назвеш «русским миром», через те він протиставляє Галичині «Велику Україну«(!), ту саму, яка начебто і є органічною частиною «русского мира». Лютою галичанофобією буквально переповнені писання Дмитра Табачника. Тут уже не йдеться про якісь «пардони»; «аристократ» Табачник не вибирає ні слів, ні тону, забуваючи навіть про елементарну пристойність. Він постійно наганяє страхів, лякаючи своїх читачів поширенням «галицийской русофобии», яку намагаються насаджувати на теренах «Великої України» «галичанские «крестоносцы» (вони ж — «галичанские «ландскнехты»). Імена «хрестоносців» Табачник не розголошує, бо йому й називати особливо в такому контексті нікого.

Галичани для нього — люди другого сорту, варті хіба що ролі «конюхов и горничных», яких у старі часи поставляли гарнізонним офіцерам австрійського кайзера. Населенню західних областей України, веде далі «дворянин» Табачник, притаманний «исторически обоснованный комплекс неполноценности»: воно відчуло себе «національною інтелігенцією» після того, як зайняло будинки і квартири своїх колишніх господарів-поляків (с. 51). Ця думка вочевидь сподобалася «його високородію» — на с.440 він знову повертається до неї: «На смену польской культурной элите Львова пришли сказочные «укры» с полонин, в наше время умудрившиеся даже записать себя в казаки. Только в этом регионе, где лишь в первой половине XX века вчерашние лакеи научились мыть руки и пить «господский напиток» — кофе (курсив мій. — В.П.), до сих пор не знают, что русские соседи познакомились и с этим напитком, и с прочими благами европейской цивилизации примерно тогда же, когда и сами европейцы, — в эпоху Михаила, Алексея и Петра Романовых, намного раньше отиравшихся на задворках Речи Посполитой пастухов...».

ФОТО АНАТОЛІЯ МЕДЗИКА

 

"БІОГРАФ Д. ТАБАЧНИКА Г. ЗУБЧЕНКО НЕ БЕЗ ПАФОСУ ЗГАДУЄ, ЯК ЙОГО ГЕРОЙ У ЧАСИ В. ЮЩЕНКА СЛАВ У МОСКВУ ДОНОСИ НА ПОСЛА РФ В УКРАЇНІ В. ЧЕРНОМИРДІНА. ЩОПРАВДА, ДОНОС ВІН НАЗИВАЄ «СЕРЬЕЗНЫМ ИССЛЕДОВАНИЕМ», У ЯКОМУ ЙШЛОСЯ ПРО ТЕ, ЩО КЕРОВАНА ЧЕРНОМИРДІНИМ «РОССИЙСКАЯ ДИПЛОМАТИЯ СВОЕЙ БЕЗДЕЯТЕЛЬНОСТЬЮ «СДАЛА» УКРАИНУ АМЕРИКАНЦАМ

Дискутувати з сучасним «Ноздрьовим» щодо миття рук, кави і «близькості» Романових до європейської цивілізації немає жодного сенсу. Достатньо просто зафіксувати цей «образ галичанина», змальований «пензлем» Дмитра Табачника, як зразок технології розколювання України. Я не знаю, хто першим почав ТАК писати й говорити про Захід чи Схід; зате цілком очевидно, що Табачник — учасник цієї вакханалії, вельми схожої на спецоперацію. Він і «Юго-Восток» під’юджує, провокує: мовляв, ви утримуєте цей депресивний регіон, навіщо вам цей клопіт, «роль Галичины ... в современной Украине совершенно абсурдна», — нехай би поляки, згадавши про пакт Молотова-Ріббентропа, забрали її собі...

4. Взагалі-то, Дмитро Табачник і про українців з «Великої України» не дуже високої думки: у цьому можна пересвідчитися, читаючи характерний, сповнений зверхності, Табачників пасаж на сторінках 61—63. Цитувати можна скільки завгодно. Ось Табачник підхіхікує, згадуючи референдум грудня 1991 року: «В 1991 году украинцы на втором референдуме голосовали за самостоятельность, мечтая о том, как начнут продавать «москалям» сало «по мировым ценам». До сих пор обижаются на то, что, как выяснилось, мировые цены на нефть и газ постоянно растут, а сало никому не надо — у всех своего девать некуда...». Ну, й далі в тому ж дусі.

Як вам цей холодно-відсторонений, єхидний тон і стиль київського «дворянина», який вальяжно насміхається над простакуватими салоїдами-хохлами, які перехитрили самих себе?

Табачнику важко стримати своє презирливе ставлення до нашої культури, літератури. Він раз у раз збивається на протиставлення низького українського інтелектуального й культурного продукту високому російському, наголошуючи на «заведомой неконкурентоспособности и несовременности в любой сфере» всього українського (національного, націоналістичного, «оранжевого», — все в нього звалено в купу: див., зокрема, с.351—353)...

Такий тон — провокативний; якби хтось із «хохлів» написав щось подібне про євреїв, його б на першій хвилині першого тайму розіп’яли за антисемітизм. Але антисемітизм — карається, тоді як антиукраїнство — політичний бізнес. І в Україні заохочується державними посадами!

6. Один із улюблених «ноздрьовських» прийомів Д. Табачника — підміна понять: він так розмахує жупелом націоналізму, «чіпляючи» його до елементарних виявів українського національного буття, що, начитавшись Табачника, можна сміливо вважати: українські націоналісти — це всі ми, україномовні «свидомиты», всі, хто думає не так, як сам Табачник, хто не поділяє ідеології «русского мира»... У радянські часи цим же казуїстичним шляхом ішли ідеологи типу В. Маланчука. Але Табачник перевершив і Маланчука — той принаймні не лякав нікого «українським фашизмом». Табачник же робить це постійно. Так, у внутрішній політиці В. Ющенка було чимало недоладного й абсурдного (чого варте дивне, якщо не сказати провокативне, присвоєння ним звання Героя України Степанові Бандері мало не в останній день свого президентського правління). Але якби все було так, як пише Табачник, хотів би я бачити, де був би він сам зі своїми писаннями. А так — нічим не ризикуючи, цей оракул друкував свої опуси в українській періодиці, видавав книжки та ще й одержував зарплатню із рук «фашистського» режиму!

7. Д. Табачник позиціонує себе як захисника ліберальних цінностей, прав людини, проте насправді він дуже схожий на замшілого радянського агітпропівця. Все, що він пише про США, НАТО, Європу, — це якась печерна (скористаюся улюбленим словом Табачника) маячня. Його антиамериканізм і антиєвропеїзм просякнуті ненавистю до всього, що виходить за межі уявлень і «цінностей» російського націоналізму. «Мы видим, к какой пропасти движется Европа (! — В.П.), отказавшаяся под давленим евроатлантических «общечеловеков» заявить о христианских корнях своей цивилизации», — з фанатизмом лякає нас Д. Табачник, не помічаючи, що ці його слова старі, як потерта онуча: про «загнивання» Європи в Росії глаголять, закочуючи очі, вже протягом кількох століть. І що з того? На гоголівське запитання, куди летить «русская тройка», й досі немає відповіді...

Біограф Д. Табачника Г. Зубченко не без пафосу згадує, як його герой у часи В. Ющенка слав у Москву доноси на посла РФ в Україні В. Черномирдіна. Щоправда, донос він називає «серьезным исследованием», у якому йшлося про те, що керована Черномирдіним «российская дипломатия своей бездеятельностью «сдала» Украину американцам, в том числе «проспала» подготовку Майдана». Публіцистика Табачника, як і його депеші а ля Кочубей, нагадує риторику часів холодної війни. Майдан-2004 для нього не інакше як продукт американських політтехнологій, і влаштували його, звичайно ж, «галичанские боевики». Хоча насправді долю Майдана вирішив Київ — це очевидно кожному, хто здатен мислити, аналізувати і говорити про цю політичну подію без виверження потоків піни. Між іншим, Г. Зубченко стверджує, що в розпал протистояння Табачник наполягав на «применении силы для разблокирования госучреждений» і пропонував Януковичу «отлет в Харьков и принятие им на себя полномочий президента» (Зубченко Г. Дмитрий Табачник. — Х., 2009. — С.117). Отоді б таки точно розкол України був гарантований!

Перелік нав’язливих ідей Дмитра Табачника міг би бути й продовжений, але, здається, досить і того, що вже сказано. Неважко помітити, що сума цих ідей ще до приходу Партії регіонів до влади претендувала на роль ідеології. Табачник рішуче висловлювався за скасування унітарного принципу побудови держави на користь федерально-земельного устрою. Крім того, він краще за багатьох «регіоналів» розумів значення гуманітарної сфери у процесах формування нації, державності, тому й наполягав на державному статусі російської мови та особливій ролі російської культури і УПЦ МП. Не забуваймо, що його ідеал — «православно-славянская цивилизация»! Іншими словами — «русский мир» на теренах України...

                   продовження буде

Про Святого Валентина.

  • 14.02.11, 20:20
Можна по різному відноситися до Дня Святого Валентина.Але мене зацікавила особа цього незаслужено забутого святого, мощі якого знайшли притулок у нас на Львівщині у місті Самбір.   За церковною легендою, християнський священик Валентин жив у римському місті Терні за часів імператора Клавдія II Готського. Є відомості, що, поруч з основним покликанням, Валентин займався природничими науками та медициною. Войовничий імператор Клавдій нібито вважав, що сім’я заважає солдатам воювати за імперію і видав закон, яким забороняв воїнам одружуватися. Валентин, незважаючи на цей указ, продовжував таємно вінчати всіх охочих. За це наприкінці 269 р. його заарештували, перевезли до Риму й ув’язнили під охороною офіцера, прийомна донька якого була сліпою. Священик оздоровив її, а опісля навернув до християнства батька й цілу родину. Довідавшись про це, імператор наказав відтяти йому голову, що й сталося 14 лютого 273 р.За популярним переспівом легенди про святого, Валентин був християнським проповідником, якого посадили у Римську в’язницю за віру і невдовзі засудили на страту. Сидячи під вартою, Валентин закохався у сліпу дівчину, дочку в’язничного наглядача. Завдяки своїм медичним знанням зцілив дівчину від сліпоти. За іншою версією, сліпа дочка тюремника сама закохалася у Валентина. Той як священик, що дав обітницю безшлюбності, не міг відповісти на її почуття, але в ніч перед стратою (ніч проти 14 лютого) прислав їй зворушливий лист, який підписав «Твій Валентин».Святий Валентин, відтак, вважається покровителем всіх закоханий. Але також він є заступником хворих на епілепсію, так звану «чорну хворобу».Мощі святого Валентина зберігаються в Україні, на Львівщині (м. Самбір) в храмі Різдва Пресвятої Богородиці (УГКЦ) з 13 травня 1779 р. Про це записано в книзі «Княжий город Самбір», яку опрацював Франс Арабіяса, що був парохом і деканом Самбірським на початку 20 ст. Ці мощі викопані на кладовищі святої Прісцили в Римі, де святий був священиком і близько 270 р. загинув мученицькою смертю. У Римі в архівах Папського інституту є запис про те, що священномученик Валентин є покровителем Перемишльсько-Самбірської Єпархії. Грамоти з печатями, які були передані сюди разом з мощами, були знищені в часи ліквідації церкви.Один раз на рік, 14 лютого, саркофаг з мощами святого Валентина переносять з бічного престолу церкви Пресвятої Богородиці на центральний тетрапод до почитання. В цей час усі охочі можуть прикластися, доторкнутися до реліквії, попросити допомоги чи заступництва. Через скляну труну видно череп, декілька кісток та капсулу з рідиною (очевидно, мощі мироточили і миро зібрали в капсулу).В католицьких церквах до святого Валентина моляться закохані, які просять допровадити їх до вінця, зберегти кохання, моляться подружжя, особливо – в День спомина святого 14 лютого. В різні часи ставлення цієї Церкви до Валентинова дня було різним; нині, поруч із засудженням комерційної експлуатації св. Валентина та розгнузданих світський Валентинових відзначань, одружені вірні заохочуються відновлювати 14 лютого свої шлюбні обіцянки, а неодружені закохані – просити святого допомоги увінчати кохання шлюбом.

"Аль-Коляда", або Репортаж "терориста"

  • 10.02.11, 21:39
"Аль-Коляда", або Репортаж "терориста"Ростислав Винар _ Середа, 09 лютого 2011, 15:19
Версія для друкуКоментарі82
Ростислав Винар

Різдво 2011 року...

Знаковий час в історії України. Бо ми дізналися на цьогорічні Свята, що на нашій землі, виявляється, діє український підрозділ "Аль-Каїди" – страшна "Аль-Коляда".

Це вона спалила двері в галицькій кнайпі, у котрій був міський штаб Януковича. Підірвала погруддя нелюда-сатаніста Сталіна.

Окрім цього – брала активну участь у підготовці та здійсненні вбивства Джона Кеннеді в Далласі, нальоті на башти-близнюки в Нью-Йорку, а також – за допомогою пострілів із пневматичних рушниць змінила траєкторію Тунгуського метеориту, котрий на початку ХХ сторіччя гепнувся на Російську імперію. З таких же рушниць планувалося збити літак Януковича.

Маячня? Безумовно, що до 9 січня 2011 року це була б єдина думка, якби я прочитав усе, написане вище. Але в нинішній Україні – це не маячня, а, як виявилось, сувора дійсність.

Хронологія подій

Уже більш як 25 років я працюю ургентним хірургом на Дніпропетровщині. На Різдвяні Свята приїхав до матусі у Львів, де не був уже півроку.

Святвечір провів за родинним столом із мамою, братом та сином. 7-го січня, ми з моїми найближчими друзями та їх родинами сиділи за святковим столом у Тернополі, а 8-го – більшість із нас співали колядок на Івано-Франківщині.

Виявилось: це вже було "дуже підозрілим". Бо згодом, працівники МВС, хитро примружуючи очі, запитували: "А чого це ви всі разом зібралися? Щось тут не теє..." Безумовно, це був кримінальний злочин скоєний мною – я вирішив відсвяткувати Різдво з близькими людьми.

А найголовніше – усі ми виявилися членами страшної "Аль-Коляди".

9-го січня, об 11:00, біля рогатинського автовокзалу розпочалося те фантасмагоричне шоу, котре я буду пам'ятати, напевне, ціле життя...

Перебіг подій цього бурлеску був досить докладно висвітлений в інтернеті. Тому викладу лише деякі найяскравіші епізоди історії та думки щодо того, що відбулося й відбувається зараз.

Отже – 9 січня, сонячний день, площа біля автовокзалу міста Рогатин Івано-Франківської області.

Я лежу обличчям у брудному снігу, два здорові драби викручують мені руки, а третій репетує на весь Рогатин не своїм голосом: "Обережно! Він небезпечний! У нього в сумці зброя! В машину його!" Мене пакують в машину, везуть в Рогатинський РВВС. А я все ще не можу прийти до тями від обурення й нерозуміння ситуації.

У міліції мене при свідках обшукують, вилучають записник та два мобільних телефони. На моє запитання: "За що мене затримано?" – відповідь: "Слідчий все пояснить". Я даю свідчення, у мене знімають відбитки пальців, і до вечора ніхто нічого не пояснює. Усе на диво законно. А що вже прав людини дотримано – і не описати.

Приблизно о 21:00 мені несподівано надягають наручники, на голову щось чорне й непрозоре, та із криками "Бігом! Мовчати! Голову вниз!" – садять в автомобіль та везуть, як згодом виявилося, в Івано-Франківське облуправління МВС.

На допит я потрапляю приблизно о другій ночі.

Перше запитання слідчого: "Ви, напевно, знаєте, чому ви тут?" Моя відповідь – категорично негативна. Із протоколу затримання я дізнаюся, що співдіяв у підпалі дверей кафе-бару "Галич" в місті Галичі й у киданні у вікно туди ж пляшки із запальною сумішшю 20 грудня 2009 року.

Унікальна інформація!

Я кажу: "Пане слідчий! У цей час я доглядав смертельно хворого батька у Львові, де пробув до 24 грудня 2009 року включно". Відповідь: "Я маю право затримати вас на 72 години". І мене помістили в камеру Надвірнянського ІТТ.

Хочу сказати, що особисте життя й специфіка роботи навчили мене не шкодувати себе при будь-яких життєвих ситуаціях і намагатися завжди зберігати рівновагу. Але весь час запитував себе: "За що?". Я не скоїв жодного злочину, усе своє життя віддав служінню людям...

Так – я завжди був свідомим українцем і боровся за Українську Державу. Як і мій дід, Микола Стронський, старшина УСС та УГА, я вважав цю боротьбу своїм святим обов'язком. У серпневі дні 1991 року я очолював Кам'янську (Дніпродзержинську) міську організацію УРП. У 1992 році – був засновником та головою міської організації КУНу. У цей же час був ініціатором та співзасновником міської громади Преображення Господнього УГКЦ. У 1994 році – один із засновників ВО "Тризуб" імені Степана Бандери на Східній Україні.

То невже на 20-му році незалежності України – власне ця моя проукраїнська життєва позиція стала причиною мого перебування за ґратами?

10 січня – вечір, десь 19-20 година. Мене викликають у кімнату здійснення слідчих дій.

Заходжу під конвоєм: у кімнаті троє чоловіків – два російськомовних і один україномовний. Розмова розпочалась брутально. "Клікухі, поганяла, когда послєдній раз бил в Запорожьє, істочнікі фінансірованія!" – почали кричати двоє з цих чоловіків. На що я відповів, що не розумію, які "клікухі" та "поганяла" вони мають на увазі, а в Запоріжжі я останній раз був десь у 1999-2000 роках на курсах підвищення кваліфікації. "Какой ето єщьо кваліфікаціі – поджігателя ілі подривніка?"

Мої слова про те, що я вже 25 років працюю ургентним хірургом у Дніпродзержинську, привели до 10-20 секундного ефекту, котрий називається "німа сцена". Оговтавшись, мене почали переконувати, щоб я розповів усе, бо мої побратими всю неіснуючу провину перекладуть на мене.

Після декількох запитань один із чоловіків сказав мені: "Вспомінай всьо, а то ти будєш сидєть тут два мєсяца, а потом – полгода. І каждий день ми будєм пріходіть к тєбє". Після цього люб'язного повідомлення я їх більше не бачив...

11 січня, ранок, десь 9-10 година.

Мене везуть на медичний огляд у Надвірнянську районну лікарню. Весь цей час я думав про дві речі: про здоров'я моєї 83-річної мами, котру, між іншим, навіть не повідомили, де я й що зі мною, а також про те, що існує можливість того, що ніколи вже не зможу стояти за операційним столом і своїми руками рятувати людей.

Остання думка була особливо болісною, бо я живу своєю професією, вона складає величезну частину мого життя, як ментальну, так і дієву. Коли ж я потрапив у звичну й близьку для себе атмосферу лікарні, побачив хворих, середній медперсонал, відчув запахи лікувальної установи – це були найжорстокіші тортури!

Мене, хірурга, у наручниках, під конвоєм вели по лікарні. А повз мене пролітав, залишаючи мене на узбіччі, такий дорогий і близький для мене світ. Це була жахлива, макабрична грань між реальністю та фантазмом. Господня молитва допомогла мені втримати себе в руках...

Після відвідин лікарні, зі мною мали розмову працівник обласного управління МВС та співробітник обласного управління СБУ. Розмова проходила достатньо коректно, але ні про який підпал дверей мови не було.

Їх цікавила виключно діяльність "Тризубу".

Ближче до обіду мене переводять під охороною бійців "Беркуту" в ізолятор Івано-Франківського обласного управління СБУ. При цьому, звісно ж, – ніхто нічого не пояснює, на запитання не відповідає.

Увечері цього ж дня мене викликають. Слідчий, котрий веде мою справу, розповідає, що телебачення й інтернет, мовляв, аж захлинаються, переповідаючи подробиці справи. Я запитую, чи буде завтра санкція, бо 72 години мого затримання вже добігають кінця. Слідчий якось дивно подивився на мене й сказав: "Як начальство скаже..."

І я зрозумів, що це ще далеко не кінець...

12 січня вранці звучать слова: "З речами на вихід". Не буду зупинятись на подіях цього дня – мас-медіа та інтернет-ресурси докладно описували всі ці події. Скажу тільки, що нас шістьох, під посиленим конвоєм івано-франківського "Беркуту" перевезли до Львова, а звідти – чартерним рейсом на літаку, під охороною взводу автоматників – до Запоріжжя, до міського управління МВС.

На допит до слідчого я потрапив, просидівши напівроздягненим в автозаку – на вулиці був мороз – більше 2-х годин. Гуманно.

У Запоріжжі не було вчинено жодних "дурниць": не складено ні протоколу мого затримання, ні постанови про вибір запобіжного заходу. Усі запитання слідчих – знову виключно про "Тризуб". А ще – про моє відношення до Сталіна.

Тоді я й відкрив для себе нові історичні реалії сучасної України: виявляється, що Сталін ніякий не вбивця й злочинець, а мудрий державний діяч, що він, виявляється, не знищував мільйонів українців, а тридцяті роки двадцятого століття – це наочний приклад мирного співжиття народів СРСР; голод – це було стихійне лихо, а не штучний геноцид совєтського режиму проти української нації.

Це був черговий акт жахливої фантасмагорії – відчуття власного безправ'я, повної безкарності та вседозволеності тих людей, що оточували мене. Людей із тризубом та синьо-жовтим прапором на шевронах, котрі весь час натякали мені, що "Тризуб" – це фашистська, екстремістська організація.

А тому, ми – найбільші вороги цієї держави.

Після допиту мене ставлять до відома, що мене заберуть у Дніпропетровськ.

13 січня 2011 року, приблизно о 2-й годині ночі я потрапив в обласне управління МВС Дніпропетровська. Тут мені пред'являють протокол затримання, де констатувалося, що я є підозрюваним у справі про вбивство бізнесмена Брагінського 13 жовтня 2009 року.

Цікавий поворот справи.

Приблизно о 12:30 я був забраний із Дніпропетровського ІТТ на допит, котрий тривав близько 5 годин. Знову ж таки, слідчу цікавило все моє життя, починаючи зі шкільних років, моє членство в громадських та політичних організаціях, моя участь у громадському житті міста та області.

І тільки наприкінці допиту були задані конкретні запитання щодо справи, у котрій я був у якості підозрюваного.

Завершення цієї дикої фантасмагорії було таким: нас викликали до начальника слідчого відділу, котрий сказав, що ймовірність скоєння мною злочину "значно зменшилась". Тому мені змінюють міру запобіжного заходу на підписку про невиїзд, додавши при цьому, що він розуміє, через що мені довелося пройти...

Сталося це десь близько 18.00, 13 січня, на самісінький Щедрий Вечір...

Вже на вулиці, мені раптом пригадалися події вечора 10 січня, коли один із російськомовних чоловіків, котрі допитували мене в Івано-Франківську, задав мені запитання: "Ти віриш в Бога?". А за мить, не дочекавшись відповіді, зник за дверима.

І в цю мить, у мене, українця, "терориста", члена міфічної "Аль-Коляди", страшної української підпільної організації, визріло запитання до всіх дійових осіб цього театру абсурду:

"А ким для вас є Господь Ісус Христос? Чи згадуєте ви, сідаючи за Різдвяний чи Великодній стіл, про ті десятки, сотні невинних людей, котрі страждають у камерах та тюрмах, ідучи шляхом Христа?

А хто ж тоді ви?!.. Бездумні римські вояки? Чи, може – понтії пілати?

Чи усвідомлюєте ви, що настане мить, коли кожен із вас стане перед Творцем, і буде відповідати за всі свої земні справи? За обдурених, обібраних, страждаючих людей, котрих ви несправедливо тримали під вартою та піддавали тискові?

Що ви носите в душі й у серці, коли славите народження Спасителя чи святите паски?"

Що ж, доводиться констатувати: на 20-му році незалежності українці залишаються безправними й упослідженими на своїй землі. Одні – працюючи на державну систему, інші – перебуваючи під її пресом.

А нам та навколишньому світові – розповідають про" демократію" та "права людини"...

Сьогодні в Україні людей переслідують за світогляд та переконання, за любов до своєї землі, історії та мови.

Та ми ще є. Клопіт із нами владі.

Залишилося тільки створити резервацію для українців, у котрій би були заброньовані місця для наших нащадків. Права була та мудра людина, котра сказала, що для перемоги зла необхідна тільки байдужість добрих людей.

Якщо ми всі разом, та кожен окремо, будемо байдужі до зла – воно підкорить наш народ, і майбутні покоління стануть рабами...

Але ж навіщось, і для когось, писав поет: "Борітеся – поборете!"

Ростислав Винар, спеціально для УП

Українське й галицьке

Українське й галицьке
Ігор ЛОСЄВ

Незважаючи на всі історичні та культурологічні роз’яснення, критики України як у Росії, так і в нашому краї ніяк не можуть (чи принципово не хочуть) відмовитися від абсолютно невиправданої схильності протиставляти українське й галицьке, роблячи Галичину й галичан своєю улюбленою мішенню. Українофоби різного забарвлення не втомлюються запевняти, що на загал вони нічого не мають проти України, їм лише муляє все галицьке, яке вони силкуються представити чимось зовнішнім і ворожим українському. Їх дуже обурює міфічна ними самими вигадана «галицька мова» (що насправді виявляється літературною українською), «галицький правопис» (що насправді є харківським правописом 1927 — 1929 рр.) і «галицькі націоналісти» (що насправді часто-густо були уродженцями запорізької землі, як Дмитро Донцов, Херсонщини, як Євген Маланюк, Чернігівщини за сучасним адміністративним поділом, як Микола Міхновський, Криму й Одеси, як батько та син Липи, Полтавщини — як Кирило Осьмак тощо). Коли запитуєш, а що ж питомо галицького, такого, що не було б власне українським, є в тих гаслах, що озвучують галичани, відповідь отримати неможливо...

Оскільки галичани раніше за інших українців ще на початку ХХ століття наблизилися до стандартів модерної європейської нації (чому сприяло тривале перебування в дунайському «Вавілоні народів» Відня і Будапешта разом із мадярами, чехами, словаками, поляками, хорватами, італійцями), вони навчилися найбільш чітко артикулювати національні прагнення. Зрештою, чимало років це вчилися робити українські посли в австрійському парламенті. І таки навчилися. Крім того, в Австро-Угорщині українцям не довелося перебувати під гнітом такого жорстокого й тупого шовінізму, як українцям Російської імперії. Це визнав Ленін, коли писав у статті «Про сепаратний мир»: «Росія воює за Галичину, володіти якою їй треба особливо для задушення українського народу (крім Галичини, в цього народу немає і бути не може куточка свободи, порівняної звичайно)». Порівняної, між іншим, з Російською імперією станом на 1914 р... Трохи раніше той самий автор у статті «Соціалізм і війна. Ставлення РСДРП до війни»: «Царизм веде війну для загарбання Галичини й остаточного придушення свободи українців...»

Над українофобами (як місцевими, так і зарубіжними) тяжіє міф про «галицьку заразу», мовляв, це західні, католицькі, чужі решті України галичани спокусили мирних і проросійських малоросів. Творцям цього міфу важко зізнатися самим собі, що ніколи цей галицький вплив не дався б взнаки, якби не було для цього сприятливого грунту — психологічного, мовного, політичного, культурного тощо, якби Велика Україна не визнавала Галичину своєю органічною, до того ж лідерською частиною на якомусь глибинному підсвідомому рівні, незважаючи на постійно навіювані (дуже цілеспрямовано!) побутові штампи «бандерівців» і «западенців». Хоча розумним і спостережливим «східнякам» навіювання не заважали бачити реальність, як не завадило це уродженцю Чернігівщини Олександрові Довженку під час «золотого вересня» 1939 року зазначити у власному щоденнику: «Ми ніколи не зможемо подарувати галичанам, що вони культурніші й людяніші від нас». Проте, як продемонстрували події 1991 року й помаранчевого Майдану-2004, не лише змогли подарувати, й виявилися здатними навчитися в галичан багатьох корисних речей. І це саме тому, що «галицькі гасла» насправді були всеукраїнськими, вони віддзеркалювали настрої мільйонів громадян цілої України, всього порядного, розумного й чесного, що в ній було.

Натомість, Галичина не мала в Україні ніякого помітного впливу, коли виступала з чимось суто галицьким, починаючи від так званої Галицької асамблеї, що створив у перебудовні дні В’ячеслав Чорновіл, і закінчуючи «кав’ярними» демаршами письменників Андруховича й Винничука про «зменшення» території України в інтересах «європеїзації». Але статус Галичини різко підвищувався, коли вона була рупором цілої України, тоді її голос чули на всіх українських землях «від Сяну до Дону», вона знову ставала українським П’ємонтом. Якби галичани, керуючись шкурно-егоїстичними міркуваннями, зреклись би ідеалів соборності України, то могли б вирішити якісь свої регіональні питання. Ба, більше, в цьому їх би з великим ентузіазмом підтримали (до певної межі) всілякі проросійські блоки й конгреси, адже самоусунення Галичини від всеукраїнських політичних і національно-культурних процесів суттєво послабило б українську партію (у широкому сенсі слова), автоматично посиливши антиукраїнські кола. З іншого боку, Москва та її креатура в Україні навряд чи дозволили б утворення якоїсь самостійної галицької державної одиниці, бо навіщо їм демонстраційний ефект для решти України на кшталт того впливу, що був на НДР із боку ФРН. Тому ці сили найбільше влаштовувала б Галичина як промоутер автономізації та федералізації України, коли сам український П’ємонт можна було б ізолювати й маргіналізувати, водночас не відпускаючи цей регіон у самостійне плавання. Тоді Велику Україну можна було б остаточно приборкати, адже Україна мінус Галичина — це Білорусь імені товариша Лукашенка. Справді, Галичина дуже заважає українофобам і реінтеграторам імперії, але зовсім не чимось суто галицьким, а найпослідовнішою маніфестацією питомо українських вартостей. Галичина — це шматок неперетравленої Москвою України. Саме тому Галичина й галичани несуть важкий всеукраїнський хрест найбільш усвідомленої національної відповідальності.

Усе, що російська й москвофільська свідомість кваліфікує як галицьке, насправді є суто українське. Тому завжди будь-яка атака на галичан у зв’язку з їхньою національно-патріотичною позицією фактично є атакою проти України. Це треба розуміти людям, що вважають себе українськими патріотами (незалежно від регіональної приналежності), та й усім лояльним громадянам держави.