ТЫ НЕ ЛЮБИШЬ МЕНЯ, ЭТО ЗНАЛА ДАВНО....
НО ПОВЕРИТЬ НИКАК НЕ ХОТЕЛА!
ТЫ НЕ ЛЮБИШЬ МЕНЯ, И ТЕПЕРЬ ВСЕ РАВНО...
СВОЮ БОЛЬ ЗАТАИТЬ Я СУМЕЛА!!!
НО ЗАЧЕМ ЖЕ ТОГДА СМОТРИШЬ ТЫ НА МЕНЯ
И БРОСАЕШЬ ОБИДНЫЕ ФРАЗЫ???
А Я ПРОСТО МОЛЧУ, СЛОВО "ДУРА" ШЕПЧУ,
НЕ МОГУ Я ПОРВАТЬ ВОТ ТАК...СРАЗУ...
ПОТОМУ, ЧТО ЖИВЕТ ОБРАЗ,В ПАМЯТИ, ТВОЙ
И, БЕРЕДИТ ЗАСТЫВШУЮ РАНУ,
ВОЗВРАЩАЕТ ТИХОНЕЧКО К ЖИЗНИ ЛЮБОВЬ,
ТАК ПОДОБНУЮ ВНЕШНЕ ОБМАНУ...
...НО...УЖЕ Я ПРОСТИЛАСЬ  С ТОБОЙ НАВСЕГДА,
ВЕДЬ НА СВЕТЕ ЧУДЕС  НЕ БЫВАЕТ!
И ПУСТЬ ПАДАЕТ В НЕБЕ НОЧНАЯ ЗВЕЗДА,
И ПУСТЬ ВЕТЕР КУДРЯМИ ИГРАЕТ,
К НИМ ТВОЯ НЕ ПРИТРОНЕТСЯ БОЛЬШЕ РУКА,
ТЕПЛОТУ НЕ ПОДАРЯТ ЛАДОНИ,
Я ПРОСТИЛАСЬ С ТОБОЮ УЖЕ НАВСЕГДА!!!
УБЕЖАВШЕГО СЧАСТЬЯ...УВЫ...НЕ ДОГОНИШЬ)))

PS   ПОКИ....ЛЮБИМЫЙ

ТЫ ВСЕГДА РЯДОМ,
                           НО Я НЕ ЗАМЕЧАЛА,
А МОЖЕТ - БЫТЬ ...
                         ПОНЯТЬ Я НЕ МОГЛА,
ЧТО ЛИШЬ ТЕБЯ
                       ДЛЯ СЧАСТЬЯ НЕ ХВАТАЛО,
ЧТО ЛИШЬ ТЕБЯ
                       Я ТАК ВСЮ ЖИЗНЬ ЖДАЛА!
МОЙ МИЛЫЙ, ВЕРНЫЙ,
                             ОЧЕНЬ ДАЛЕКО ТЫ,
А МНЕ ТАК ХОЧЕТСЯ
                              ТЕБЯ ОБНЯТЬ!
ЗАБЫТЬ ВСЕ ГОРЕСТИ,
                                ПЕЧАЛИ И НЕВЗГОДЫ,
И ВРЕМЯ ЛИШЬ С ТОБОЮ КОРОТАТЬ!!!

ЗАЧЕМ МЕНЯ ТЫ ГОНИШЬ ПРОЧЬ?
ВЕДЬ Я ТЕБЯ ЛЮБЛЮ!
ТЫ ПОСМОТРИ - КАКАЯ НОЧЬ!
ВЗГЛЯНИ В ГЛАЗА, МОЛЮ!
В НИХ СТОЛЬКО СВЕТА И ТЕПЛА,
И ЛАСКИ...И ЛЮБВИ...
ЧТО, КАЖЕТСЯ, ЗВЕЗДУ ЗАЖГЛА
НА НЕБЕ ДО ЗОРИ!
ИДУ ПО ГРАВИЮ ЛЕГКО...
И НА ТЕБЯ ГЛЯЖУ.
ЗАЧЕМ, ЗАЧЕМ ТАК ДАЛЕКО
Я МЫСЛЯМИ БРОЖУ?
ЗАЧЕМ МЕЧТАЮ Я О ТОМ,
ЧЕГО НАМ НЕ ВЕРНУТЬ?
НО ВЕДЬ НАДЕЮСЬ Я, ТАЙКОМ,
ПРОЙТИ ОБРАТНЫЙ ПУТЬ...
ГДЕ БУДЕТ ВСЕ С ТОБОЙ У НАС-
И РАДОСТЬ...И ПЕЧАЛЬ...
И ТАМ ПОЙМЕШЬ ТЫ, НАКОНЕЦ,
ЧТО РАССТАВАТЬСЯ ЖАЛЬ!

ТАЛИМ СНІГОМ ДИХАЄ ЗЕМЛЯ
І БІЖИТЬ СТРУМКАМИ В НЕВІДОМІСТЬ,
ЖУРАВЛІ КУРЛИЧУТЬ...І ЗДАЛЯ
ДОЛИНА ДІТЕЙ ВЕСЕЛИХ ГОМІН.
ОСЬ ПО ВУЛИЦІ САМА ІДУ...
І ДОЩЕМ ВМИВА ВЕСНА ПОГОЖА.
ДОВГО ТАК ЧЕКАЛА Я ТЕБЕ,
СПОДІВАЛАСЯ....МИНЕ НЕГОДА...
А ЗИМА, ЯК ЧОРНА ЗРАДА ТА,
КИДАЛАСЯ СНІГОМ, ЛЮТУВАЛА.
І ДОРОГИ СКОВУВАЛА СКЛОМ
НЕ ПРИЇДЕШ ТИ...ТОДІ Я ЗНАЛА.
ТА МИНУЛОСЬ...І ТЕПЛО ІДЕ,
ВЖЕ НІЩО ВЕСНУ ТУ НЕ ЗУПИНИТЬ.
СЕРЦЕ ТЕБЕ ЗНОВУ ЖДЕ І ЖДЕ.
МРІЇ, ЯК ХМАРКИ, ДАЛЕКО ЛИНУТЬ.
НЕ ЗАБУДЬ ДОРОГУ, НЕ ЗАБУДЬ...
ЧИ ЗИМА У ТОМУ БУДЕ ВИННА?
ЩО ХОТІВ ТИ ЩАСТЯ ТУТ ЗДОБУТЬ,
А ВОНО, ЯК РІЧКА - ШВИДКОПЛИННЕ...

И ПУСТЬ ПАДУТ У НОГ МУЖЧИНЫ...
ТАНЦУЕТ ВЕДЬ САМА БОГИНЯ!!!

ДУМКИ - МЕРЕЖАНКИ ПРО ЗАВТРА І СЬОГОДНІ,
ПРО СУТЬ ЖИТТЯ І СЕНС ЙОГО ПІДЧАС.
ПРО ТЕ, ЩО ЗНАЧИТЬ ДЛЯ ПОЕТА ЩАСТЯ,
ПРО ТЕ, ЩО ЗНАЧИТЬ ДЛЯ ПОЕТА ЧАС...
ВИТВІР МИТЦЯ, ПОРИВ ДУШІ ЛЮДИНИ,
ПОЛІТ ДУМОК В ДАЛЕКУ ВИСОЧІНЬ,
ПОЕЗІЯ - ЗАХОВАНА ПЕРЛИНА
У ДИВНЕ МОРЕ - СИНЮ ГЛИБОЧІНЬ.
У НІЙ Є ВСЕ: КРАСА Й ВЕЛИЧ ПРИРОДИ,
СЛЬОЗА ДИТИНИ Й УСМІШКА ЇЇ,
ВОНА, МОВ МРІЯ, ЩО МИНА НЕЗГОДИ,
Й ВЕДЕ ДУМКИ - ЯК ПАРУС КОРАБЛІ...
ЦЕ СЯЙВО ДУХУ СПРАВЖНЬОГО ПОЕТА,
ЙОГО ПОКЛИКАННЯ ЗЕМНЕ -
                                      ТВОРИТЬ ДОБРО.
ВІДДАТИ ВСЕ, ЯК ДАНКО СВОЄ СЕРЦЕ,
ЩОБ ЛЮДСТВО ЖИТИ НА ЗЕМЛІ МОГЛО...

Я ХОТЕЛА ЛЮБИТЬ....ТОЛЬКО ТЫ НЕ ДАВАЛ -
                         ДУШУ РВАЛ...
Я ХОТЕЛА ЗАБЫТЬ....ТЫ МНЕ НЕ ПОМОГАЛ -
                         СЕРДЦЕ РВАЛ...
НУ ТОГДА ОТПУСТИ, БУДУ ЖИТЬ, КАК ЖИЛА -
                         ЧУТЬ ДЫША...
И ВСЕ СЕРЫЕ ДНИ ПУСТЬ ИДУТ НЕ СПЕША -
                         ЕЛЕ СЛЫШНО ШУРША...
БУДУ МОЛЧА ЖЕВАТЬ СВОЕ ГОРЕ ОДНА -
                         ЧЬЯ ВИНА?
БУДУ СТАРОСТИ ЖДАТЬ И СИДЕТЬ У ОКНА -
                         БОЛЬ ВИДНА?
САМИ ВЫБРАЛИ ПУТЬ....ПО НЕМУ И ИДЕМ -
                         ВСЕ ПУТЕМ...
ЗАЧЕМ ЧТО - ТО МЕНЯТЬ И ОПЯТЬ ПРИВЫКАТЬ -
                         ДУШУ РВАТЬ?

ДАРЕМНО ТИ КОХАЄШ ТАК МЕНЕ...
Я ПУСТОЦВІТ, ЩО ВИРІС КРАЙ ДОРОГИ
ОБДІЛЕНИЙ УВАГОЮ ЛЮДЕЙ,
ЩО НЕ ПУСКАЮТЬ НА СВОЇ ПОРОГИ.
І МУДРО РОБЛЯТЬ, ПРАВИЛЬНО, АДЖЕ...
ВОНИ Ж БО ЗНАЮТЬ, ЩАСТЯ ТУТ НЕ БУДЕ.
ХАЙ ЛИХО ЇХНІ ДОЛІ ОБМИНЕ,
НА ТЕ Є В СВІТІ ДУЖЕ МУДРІ ЛЮДИ!
ЦВІТУ...ВСЕ ЛІТО ЦВІТ ТОЙ, ІЗ ВЕСНИ,
А ВОСЕНИ ЗАВ*ЯНУ І ЗАСОХНУ.
ЗИМОЮ ЦВІТ МІЙ СНІГОМ ЗАНЕСЕ...
ВІДОМА ЦЯ ПЕЧАЛЬ Є ТІЛЬКИ БОГУ.
А НАВЕСНІ, ІЗ ВРАНІШНІМ ТЕПЛОМ,
ЗНОВ ОЖИВЕ В МЕНІ ГАНЕБНА СИЛА.
ПОТЯГНУТЬСЯ ДО СОНЦЯ ПЕЛЮСТКИ,
АЛЕ НЕ БУДУ ЛЮДЯМ ВЖЕ Я МИЛА,
БО ЦВІТ ПУСТИЙ...І ЩО ТУТ ГОВОРИТЬ...
НЕ ДАСТЬ НАДІЇ, ВІРИ, СПОДІВАННЯ.
І КРАЩЕ КВІТКУ БЛУДНУ ТУ ЗАБУТЬ,
СВОЄ ЗНАЙТИ ПАЛКЕ Й ЩИРЕ КОХАННЯ!
ДЕ БУДЕ ЩАСТЯ, ДІТИ І СІМ*Я,
І ПОЧУТТЯ, ОСПІВАНЕ ВІКАМИ,
І ЗАБУЯЄ КВІТАМИ ЗЕМЛЯ -
НЕ ПУСТОЦВІТНИМИ, А З СТИГЛИМИ ПЛОДАМИ!

теплом повіяло...і сонечко всміхнулось.
та й покотилась хвилею весна.
земля, що холодом давно намерзлась,
враз ожила, дихнула, зацвіла.
той цвіт - у перших котиках вербових,
що туляться до гілки, як дитя
                                          до матері,
уперше світ побачивши великий,
очима сизими пізнавши майбуття.
той цвіт - беріз сережки білокорих,
ще не прокинулись від снів зимових,
та вже почули силу веселкову,
стрічають вЕсну у ясних обновах!
той цвіт - блакитні очі березневі,
що розпустились пролісками в лісі.
так довго пробивалися крізь листя
й зазеленіли у весняній пісні.
той цвіт - усміхнене лице дівоче,
бо молодість, як та весна щаслива.
і не лякають вже холодні ночі,
бо вранці прийде життєдайна сила.
то ж, весно, йди землею певним кроком,
тебе чекає все, як ту надію.
і кожен в серці промінець леліє,
і виколисує завітну мрію.
бо ти, як символ нового й живого,
що з року в рік вершиш своє знамення,
перемагаєш все старе й безлике
і для душі даєш нове натхнення.