Чтобы...
- 19.09.10, 23:02
- одной фразы достаточно
Чтобы нормально поработать — нажмите сейчас крестик в правом верхнем углу.
Останні статті
- Как же я соскучилась по тебе, i.ua !
23.10.2011, 01:03 - Как все просто оказывается :) Цитата из детской книги "Полианна"
07.09.2011, 21:48 - Велодень. Киев. 28.05.2011
30.05.2011, 10:45
Свіжі фотографії
Свіжі шпалери
Твої листи завжди пахнуть зов'ялими трояндами...
- 19.09.10, 22:15
Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами, ти, мій бідний, зів’ялий
квіте! Легкі, тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу, минулу мрію. І
ніщо так не вражає тепер мого серця, як сії пахощі, тонко, легко, але
невідмінно, невідборонно нагадують вони мені про те, що моє серце віщує
і чому я вірити не хочу, не можу. Мій друже, любий мій друже, створений
для мене, як можна, щоб я жила сама, тепер, коли я знаю інше життя? О,
я знала ще інше життя, повне якогось різкого, пройнятого жалем і тугою
щастя, що палило мене, і мучило, і заставляло заламувати руки і битись,
битись об землю, в дикому бажанні згинути, зникнути з сього світу, де
щастя і горе так божевільно сплелись… А потім і щастя, і горе
обірвались так раптом, як дитяче ридання, і я побачила тебе. Я бачила
тебе і раніше, але не так прозоро, а тепер я пішла до тебе всею душею,
як сплакана дитина іде в обійми того, хто її жалує. Се нічого, що ти не
обіймав мене ніколи, се нічого, що між нами не було і спогаду про
поцілунки, о, я піду до тебе з найщільніших обіймів, від найсолодших
поцілунків! Тільки з тобою я не сама, тільки з тобою я не на чужині.
Тільки ти вмієш рятувати мене від самої себе. Все, що мене томить, все,
що мене мучить, я знаю, ти здіймеш своєю тонкою тремтячою рукою, – вона
тремтить, як струна, – все, що тьмарить мені душу, ти проженеш променем
твоїх блискучих очей, – ох, у тривких до життя людей таких очей не
буває! Се очі з іншої країни…
Мій друже, мій друже, нащо твої листи так пахнуть, як зів’ялі троянди?
Мій друже, мій друже, чому ж я не можу, коли так, облити рук твоїх, рук
твоїх, що, мов струни, тремтять, своїми гарячими слізьми?
Мій друже, мій друже, невже я одинока згину? О візьми мене з собою, і нехай над нами в’януть білі троянди!
Візьми мене з собою.
Ти, може, маєш яку іншу мрію, де мене немає? О дорогий мій! Я створю
тобі світ, новий світ нової мрії. Я ж для тебе почала нову мрію життя,
я для тебе вмерла і воскресла. Візьми мене з собою. Я так боюся жити!
Ціною нових молодощів і то я не хочу життя. Візьми, візьми мене з
собою, ми підемо тихо посеред цілого лісу мрій і згубимось обоє помалу,
вдалині. А на тім місці, де ми були в житті, нехай троянди в’януть,
в’януть і пахнуть, як твої любі листи, мій друже…
Крізь темряву у простір я простягаю руки до тебе: візьми, візьми мене з собою, се буде мій рятунок. О, рятуй мене, любий!
І нехай в’януть білі й рожеві, червоні й блакитні троянди.
квіте! Легкі, тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу, минулу мрію. І
ніщо так не вражає тепер мого серця, як сії пахощі, тонко, легко, але
невідмінно, невідборонно нагадують вони мені про те, що моє серце віщує
і чому я вірити не хочу, не можу. Мій друже, любий мій друже, створений
для мене, як можна, щоб я жила сама, тепер, коли я знаю інше життя? О,
я знала ще інше життя, повне якогось різкого, пройнятого жалем і тугою
щастя, що палило мене, і мучило, і заставляло заламувати руки і битись,
битись об землю, в дикому бажанні згинути, зникнути з сього світу, де
щастя і горе так божевільно сплелись… А потім і щастя, і горе
обірвались так раптом, як дитяче ридання, і я побачила тебе. Я бачила
тебе і раніше, але не так прозоро, а тепер я пішла до тебе всею душею,
як сплакана дитина іде в обійми того, хто її жалує. Се нічого, що ти не
обіймав мене ніколи, се нічого, що між нами не було і спогаду про
поцілунки, о, я піду до тебе з найщільніших обіймів, від найсолодших
поцілунків! Тільки з тобою я не сама, тільки з тобою я не на чужині.
Тільки ти вмієш рятувати мене від самої себе. Все, що мене томить, все,
що мене мучить, я знаю, ти здіймеш своєю тонкою тремтячою рукою, – вона
тремтить, як струна, – все, що тьмарить мені душу, ти проженеш променем
твоїх блискучих очей, – ох, у тривких до життя людей таких очей не
буває! Се очі з іншої країни…
Мій друже, мій друже, нащо твої листи так пахнуть, як зів’ялі троянди?
Мій друже, мій друже, чому ж я не можу, коли так, облити рук твоїх, рук
твоїх, що, мов струни, тремтять, своїми гарячими слізьми?
Мій друже, мій друже, невже я одинока згину? О візьми мене з собою, і нехай над нами в’януть білі троянди!
Візьми мене з собою.
Ти, може, маєш яку іншу мрію, де мене немає? О дорогий мій! Я створю
тобі світ, новий світ нової мрії. Я ж для тебе почала нову мрію життя,
я для тебе вмерла і воскресла. Візьми мене з собою. Я так боюся жити!
Ціною нових молодощів і то я не хочу життя. Візьми, візьми мене з
собою, ми підемо тихо посеред цілого лісу мрій і згубимось обоє помалу,
вдалині. А на тім місці, де ми були в житті, нехай троянди в’януть,
в’януть і пахнуть, як твої любі листи, мій друже…
Крізь темряву у простір я простягаю руки до тебе: візьми, візьми мене з собою, се буде мій рятунок. О, рятуй мене, любий!
І нехай в’януть білі й рожеві, червоні й блакитні троянди.
Леся Українка 7.11.1900
Олександр Олесь «На свій шлях»
- 19.09.10, 21:56
-Скажи мені, чого ти хочеш? Я все зроблю для тебе.
-Волі. Єдиної я волі хочу.
-Безповоротно ти рішила?
-Безповоротно, любий.
-А ти не думала, що сам я можу кинутись у вир життя, зустріти кого-небудь… Полюбити…
-Ну що ж люби! Себе не силуй! Любов сильніша нас!
-І ти спокійна будеш? Знаючи, що я люблю вже другу, що я уже не твій, а іншої?
-Що ж … Я радітиму за тебе.
-Радітимеш? Ти мене не любила?
-Любила і люблю.
-Любила?
-Так я тебе любила і люблю. Тобі здається дивним, що кидаю тебе, коли люблю?
-Не дивним – неймовірним!
-Ах! Все нещастя в тому, що ми не можемо один другого зрозуміти.
-Скажи мені,чого ти хочеш? Я все зроблю для тебе.
-Волі. Єдиної я волі хочу.
-Ти полюбила кого-небудь?
-Нікого я не полюбила й не люблю. Але з тобою мушу розлучитись, щоб розкувати душу.
-Куди ж ти йдеш?
-Я не знаю.
-Невже не думала? Не вірю я … не можу.
-Не ображай! Не маєш ти не права, не підстави…
Мені хотілося б кудись до моря, кудись на берег океану. Могучий, вільний, мудрий, він скаже,чого я хочу.
Він знає безліч тайн, яких не знаємо ми. Я буду довго з ним. Я буду дні і ночі з ним самотньо розмовляти.
-Неначе сон… Неначе ти вві сні… Жартуєш. Скажи се, справді, жарти?.. Ну усміхнись, скажи, що жарти…
-От ти мене не хочеш зрозуміти…
-Не можу… Як? Ти любиш і ідеш від мене…
-Так я іду, щоб відшукати себе колишню. В мені здається не лишилося
свого нічого. Усе полонено, заповнено тобою. Я думаю, як ти! Ненавиджу
й люблю, як ти ненавидиш і любиш. Бажаю я - тобі бажаного. Мене немає –
я умерла. Моя душа – твоя раба. Колись в мені своє щось мучилось, жило,
боролось – тепер воно окам’яніло. Я йшла кудись і думала: а чи не буде
се для тебе неприємно? Стрівалася на вулиці з ким-небудь, хто був тобі,
тобі лише, не до вподоби, і обминала. Ти уяви - нікому я, і досі, ні
одного листа не написала, з ким листувалася до шлюбу. Я думала про тебе
тільки.
-Чому ж мені про се раніше ти не слова не сказала?
-Я за собою стежила, я прислухалась, як в мені поволі умирає власне
«Я». Я чула, як твоє велике, дуже «Я» вривається в усю мою істоту. Як
без жалю воно моє все власне убиває, душить. О, без жалю…
Не знала я, що робиться зо мною і вже коли я вгледіла саму себе в труні, я зрозуміла, що умерла.
Ти все в мені убив.
Ти уяви струмочок. Ось він біжить, співає пісеньку, шумить, воркоче. У
його власний світ, хоч може й не широкий. У його власні радощі і муки.
Так роки йдуть, а він біжить і розмива собі дорогу. І враз страшний
південний вітер несе пісок, каміння і огонь! Минуло вісім років і там,
де тихо він шумів колись, буяло часом море! Ревли, стогнали, бились
хвилі,але були ті хвилі не його. Вони були чужі. А я від щастя
задихалась. Я стала дзеркалом твоїм.
-А я не так се розумію. Мені здається, що наші душі злилися так, що ми самі не знаєм, де починається твоя і, де кінчається моя.
-Я довго думала, багато я ночей не спала. Я думала: от встанеш ти,
ніхто тебе не стріне усміхом і ніжним словом. Самотньо сядеш ти за стіл
і схилишся на руку. Любов до тебе я могла б перемогти, та не могла перемогти жалю до тебе.
Але мені здалось, що жаль для дужого - образа.
-Як хочеш…
-Спасибі… без кінця… Спасибі… без кінця… Колись ти зрозумієш і простиш…
-Знайти… Прожити стільки років… І розлучитись… До берега пристати і
опинитись серед моря, серед колишніх бур, без керма… і мети…
-Хіба не знаєш ти, що берег – сон, спочинок? Але для стомлених, хто сил уже не має, щоб взять весло у руки…
-Так! Так… Ну що ж… поборемось! О, ще у мене стане сил для боротьби з
негодами життя! В цих грудях серце ще не перестало битись! Вперед!
Ха-ха! До островів нових, незнаних! Назустріч хвилям і вітрам, назустріч
невідомому!!! Життя одно і все воно в шуканні! І я піду шукати! Була
одна дорога, а тепер лежить переді мною безліч! Тепер я вільний!
Ха-ха-ха! О, зараз серце все в крові, а мозок – у огні думок колишніх.
Тепер мені самому тісно в стінах! Я хочу волі сам!
-Коли дерева оцвітуть, вони скидають лист, щоб знову зацвісти новими, свіжими квітками.
-У нас колись росла акація в саду. Вона щороку восени удруге зацвітала двома-трьома квітками,
але ні разу плоду не дали квітки…
-Прощай! До зустрічі…
-Скажи, коли ти вернешся?.. Весною?..
-Не знаю… Не знаю, скільки пройде весен, але тебе несу я в серці…
-Волі. Єдиної я волі хочу.
-Безповоротно ти рішила?
-Безповоротно, любий.
-А ти не думала, що сам я можу кинутись у вир життя, зустріти кого-небудь… Полюбити…
-Ну що ж люби! Себе не силуй! Любов сильніша нас!
-І ти спокійна будеш? Знаючи, що я люблю вже другу, що я уже не твій, а іншої?
-Що ж … Я радітиму за тебе.
-Радітимеш? Ти мене не любила?
-Любила і люблю.
-Любила?
-Так я тебе любила і люблю. Тобі здається дивним, що кидаю тебе, коли люблю?
-Не дивним – неймовірним!
-Ах! Все нещастя в тому, що ми не можемо один другого зрозуміти.
-Скажи мені,чого ти хочеш? Я все зроблю для тебе.
-Волі. Єдиної я волі хочу.
-Ти полюбила кого-небудь?
-Нікого я не полюбила й не люблю. Але з тобою мушу розлучитись, щоб розкувати душу.
-Куди ж ти йдеш?
-Я не знаю.
-Невже не думала? Не вірю я … не можу.
-Не ображай! Не маєш ти не права, не підстави…
Мені хотілося б кудись до моря, кудись на берег океану. Могучий, вільний, мудрий, він скаже,чого я хочу.
Він знає безліч тайн, яких не знаємо ми. Я буду довго з ним. Я буду дні і ночі з ним самотньо розмовляти.
-Неначе сон… Неначе ти вві сні… Жартуєш. Скажи се, справді, жарти?.. Ну усміхнись, скажи, що жарти…
-От ти мене не хочеш зрозуміти…
-Не можу… Як? Ти любиш і ідеш від мене…
-Так я іду, щоб відшукати себе колишню. В мені здається не лишилося
свого нічого. Усе полонено, заповнено тобою. Я думаю, як ти! Ненавиджу
й люблю, як ти ненавидиш і любиш. Бажаю я - тобі бажаного. Мене немає –
я умерла. Моя душа – твоя раба. Колись в мені своє щось мучилось, жило,
боролось – тепер воно окам’яніло. Я йшла кудись і думала: а чи не буде
се для тебе неприємно? Стрівалася на вулиці з ким-небудь, хто був тобі,
тобі лише, не до вподоби, і обминала. Ти уяви - нікому я, і досі, ні
одного листа не написала, з ким листувалася до шлюбу. Я думала про тебе
тільки.
-Чому ж мені про се раніше ти не слова не сказала?
-Я за собою стежила, я прислухалась, як в мені поволі умирає власне
«Я». Я чула, як твоє велике, дуже «Я» вривається в усю мою істоту. Як
без жалю воно моє все власне убиває, душить. О, без жалю…
Не знала я, що робиться зо мною і вже коли я вгледіла саму себе в труні, я зрозуміла, що умерла.
Ти все в мені убив.
Ти уяви струмочок. Ось він біжить, співає пісеньку, шумить, воркоче. У
його власний світ, хоч може й не широкий. У його власні радощі і муки.
Так роки йдуть, а він біжить і розмива собі дорогу. І враз страшний
південний вітер несе пісок, каміння і огонь! Минуло вісім років і там,
де тихо він шумів колись, буяло часом море! Ревли, стогнали, бились
хвилі,але були ті хвилі не його. Вони були чужі. А я від щастя
задихалась. Я стала дзеркалом твоїм.
-А я не так се розумію. Мені здається, що наші душі злилися так, що ми самі не знаєм, де починається твоя і, де кінчається моя.
-Я довго думала, багато я ночей не спала. Я думала: от встанеш ти,
ніхто тебе не стріне усміхом і ніжним словом. Самотньо сядеш ти за стіл
і схилишся на руку. Любов до тебе я могла б перемогти, та не могла перемогти жалю до тебе.
Але мені здалось, що жаль для дужого - образа.
-Як хочеш…
-Спасибі… без кінця… Спасибі… без кінця… Колись ти зрозумієш і простиш…
-Знайти… Прожити стільки років… І розлучитись… До берега пристати і
опинитись серед моря, серед колишніх бур, без керма… і мети…
-Хіба не знаєш ти, що берег – сон, спочинок? Але для стомлених, хто сил уже не має, щоб взять весло у руки…
-Так! Так… Ну що ж… поборемось! О, ще у мене стане сил для боротьби з
негодами життя! В цих грудях серце ще не перестало битись! Вперед!
Ха-ха! До островів нових, незнаних! Назустріч хвилям і вітрам, назустріч
невідомому!!! Життя одно і все воно в шуканні! І я піду шукати! Була
одна дорога, а тепер лежить переді мною безліч! Тепер я вільний!
Ха-ха-ха! О, зараз серце все в крові, а мозок – у огні думок колишніх.
Тепер мені самому тісно в стінах! Я хочу волі сам!
-Коли дерева оцвітуть, вони скидають лист, щоб знову зацвісти новими, свіжими квітками.
-У нас колись росла акація в саду. Вона щороку восени удруге зацвітала двома-трьома квітками,
але ні разу плоду не дали квітки…
-Прощай! До зустрічі…
-Скажи, коли ти вернешся?.. Весною?..
-Не знаю… Не знаю, скільки пройде весен, але тебе несу я в серці…
"На каву до Львова"
- 16.09.10, 00:04
20-26 вересня 2010 року м.Львів, Площа Ринок
Вже вчетверте Львів запрошує львів’ян та гостей міста «На каву до Львова»! Ароматна кава вже давно стала невід’ємним символом найромантичнішого міста України - саме до Львова приїжджають, щоб насолодитись справжньою кавою, а мешканці міста є знаними кавоманами.
Знаешь...
- 15.09.10, 21:29
- одной фразы достаточно
Знаешь, мне кажется, мы могли бы состариться на одной подушке…
Сергей Минаев
