"Я не чую слів, я не бачу сліз...Ти забув, що я є, але ти скрізь...Схаменись"....

Знову вечір! Я вдома...Під тепленькою ковдрою..З улюбленою музикою...Мені надіслали дуже приємне гарне відео, мені написали гарні слова смс-кою...Я відчуваю тепло і любов близьких мені людей..Відчуваю, що я ПОТРІБНА їм, що вони цінують мене..Дякую! Дякую вам, що ви в мене є! І тим, хто читатиме це теж дякую, що не оминаєте мій блог увагою і витрачаєте на нього дорогоцінний свій час Дякую всім хорошим людям, котрі робили добро в своєму житті, і дякую тим, хто сьогодні усміхався, за ваші щирі теплі усмішки....

Мене зігріває любов до людей...... Ьезмежна любов до тих, хто зараз думає про мене...І, як би дивно це не звучало, навіть до тих, кому байдуже....

Відкрийте свої серця для світу...І світ обов"язково подарує вам мить ЩАСТЯЧКА!!!

Я живу!!!

Я щаслива!!!

Дякую!

Іноді друзів краще просто не мати, ніж мати таких, котрі настільки пронизані фальшивістю, що гидко навіть говорити до них...Не знаю, чому життя таке...Все міняється, всі міняються, і не завжди на краще...А може ніяких змін насправді немає, просто звикнувши до людей ми стаємо СОБОЮ! Здається, я була такою завжди...Але не всі люди з мого оточення завжди поводились так несправедливо, самозакохано, нещиро...Хоча...Не відкидатиму власної сліпості...Друзі - це, звісно, чудово! Але іноді саме вони допомагають пройти таку школу життя, що потім мало не здасться...Ех, друзі-друзі..Люблю вас, і водночас не знаю, хто ви є? ...І хто я, коли ви поряд....

НЕ ЧИТАЙ МЕНЕ....

НЕ ШУКАЙ МЕНЕ .......

НЕ ТРЕБА.........

Я І ТАК З ТОБОЮ...........

Серцем.......

Життя не дає мені можливостей, я сама їх створюю...проте, коли нарешті є нагода, ніяк не наважуюсь сказати те, що так хотіла.....Блін....Важко!...І як? просто стояти і сміятись, без причини, до речі....просто так...то все так по-дурному...НЕадеквтно і. ....ми як діти.....

А варто було просто сказати тих кілька речень, щоб серце заспокоїлось......

Ну й деньок сьогодні!! Вперше за останні 4 місяці одягла чоботи на каблуках, вперше цього року відчула на собі СПРАВЖНІЙ львівський дощ ( вперемішку зі снігом), вперше за невідомо скільки часу доповідала перед такою кількістю людей, вперше прокомпостувала мокрий трамвайний квиточок, вперше усміхнулась викладачеві з історії журналістики, вперше їла рибу в Б-317 , вперше....зрозуміла щось дуже важливе для себе....

Важкенький був день! Насичений! Холодний! Мокрий! Парасольково-вітровий! Як завжди останнім часом трішки ображений..Але ж не самотній...

Я щаслива.....

Щаслива, що усміхаюсь, що люблю, що чекаю, що живу.....

Що маю тебе, Долі!

ДОЩ...

Сьогодні знову Дощ… півпрозорі бульбашки ніжно лоскочуть каламутні калюжі, відбиваються від мутної води і зникають у невідомості… я бачила його твоїми очима, і все було, як ти казав.
Ледь чутна мелодія води лунає у моєму серці , а дощ гірко плаче, як я за тобою…
Знаєш, мабуть я не схожа на інших. Я ж так люблю дощ…люблю торкатися свіжим тілом до його сумних, але таких вільних крапель, люблю тікати з його приємного полону, розмахуючи парасолькою, носити за плечима твоє тінь або гріти єдиний спогад про тебе у маленьких долоньках.
Холодний дощ…теплі думки..гарячий чай…зелений або чорний…без цукру…тиша і спокій….без тебе тут так тісно: крила ламаються об стіни, думки сягають стелі, зовсім мало місця…все минуло, а я далі шукаю ще одні двері, або просто не можу відчинити тих, що бачу перед собою, не вистачає сил…повільно опускаюсь на брудну підлогу і плачу…у всьому винен цей проклятий дощ, але ж, стій…я люблю його. Більше, ніж цей світ, більше за життя, більше, ніж тебе…
Мрії наскрізь промокли, розчинились у потоках стічної води і, роздавлені на асфальті моїми невпевненими кроками, бавляться витонченими пальцями білих дорожніх смуг.
Заплутані краплі відскакували від парасольки і гладили обличчя того, що був поряд. Наївний, він чомусь був впевнений, що ці дивовижні ласки від мене, єдиної і коханої, тої, що здатна відчувати хіба тільки Дощ…мокрий, м’який, легкий і свіжий…
Я переплітала з ним свої слова, цілувала його прохолоду, ловила губами його смішні послання, втішала його буденну красу, малювала його на вікнах своєї свідомості, питала в нього про тебе…а він лунав..лунав гірким відблиском хвилин, а потім стих, примовк, зупинився, і врешті - решт зовсім зник…
Блукаю сонячними вулицями, рахую плитки вологої бруківки, шукаю дощ…справжній весняний теплий дощик,…мій батько...мій брат…мій знедолений невидимий романтик…вже зовсім скоро він прийде знову. Прийде, щоб доторкнутись до мого чола, щоб стиха причаїтись в тіні моїх думок, щоб забрати мене у тебе, забрати назавжди…
…і я піду за ним..а потім грозою проллюся над твоїм будинком, дозволю ще раз відчути свій блаженний квітковий аромат і…зникну…як зникає легенький весняний дощ…мокрий…холодний…жорстокий…але назавжди мій, рідний, єдиний, що розуміє, вірить, мріє разом зі мною…
Він віддався коханню… я віддалась в коханні… просто ми…просто дощ… просто так… холодно…сумно… без тебе…

«..осінь хоче наших слів…»

 ААААААААААААААА!!!!!!!!!!

 *деякий текст відсутній*

А чого хочеш ти?

 Не мовчи! Зізнайся!

Чуєш?

 Кажи нарешті!

 Що?

Важко?

Чому? Скажи!

Вже давно час збагнути хто ми є !

Знову питаєш, як я…..

Ти ж не це хочеш знати?

Чому не вірю?

Я просто знаю тебе вже мабуть краще, ніж себе…

Правда! Не заперечуй!

Що досі?

Що не знаєш?

Чому я тебе ігнорую?

Не знаю…

Я так хочу….

Можливо, ні…

Кажу ж , не знаю..

Не розумієш?

А що тут розуміти?

Просто я потрібна тобі…

Справді, я так думаю…

Чому ти усміхаєшся…

Дивись в очі, чуєш?

Не мовчи…..

Скажи все, як є

Я  так втомилась чекати….

...Якби колись сказала я тобі.... ти б мою до країв...душу споїв...собою....

Смішно;)...Вчора він запитав мене: що означає - любити...Що означає марити, мріяти, кохати?...А я мовчала...Дурнувато уміхалась і не знала, що скажу йому наступної миті...Мої очі сяяли від щастя! Ось він! Тут! Поруч..Зі мною...Його серденько вчиться кохати...Кохати мене по-справжньому, упиватись своїм коханням і....Марити...Мріяти разом...

Смішно;)...Вчора я ніяк не могла збагнути, як це сталось? І чому? Чому тепер? Чому зі мною? Чому саме сьогодні? В цю мить...Коли вже надто пізно щось міняти.....

Смішно;) ВІн питав мене про любов....А я мовчала...І...Просто слухала його голос...Так важко знову до нього звикнути....

Смішно;)....Так легко знову бути щасливою....Невже?...

Прокинулась.....

Сон......

Не про мене.......

Вдалось відчути його реальність...Хоч би на мить..

Смішно....Тук-Тук... Відчиняю: він!...З квітами!...

" З Днем ангела, кохана...."

" А хіба сьогодні мій день ангела?"....

Смішно....

Чомусь вони надто агресивно поводяться, коли їх ігнорують. Ти можеш місяцями стелитись червоною доріжкою до їхніг ніх, - і ніякої уваги взамін не отримаєш, проте варто тільки збайдужіти...Ах!!!! Що то буде!!! Вони не дадуть тобі спокійно жити, вони будуть весь час думати, постійно задавати собі питання : чому ж це їх, превелебних, ось так от кидають...І найголовніше ( найважливіше) - не шукатимуть причин, адже переконані, що причин бути відторгненими просто немає. Адже вони ( егоїсти) люди неймовірно хороші і добрі ( майже святі, у власних очах, звісно).  Відчуваю себе дещо жорстокою по відношенню до отієї егоїстичної особини, що колись мала необережність стати частиною мого життя! Нехай страждає, адже він не виправиться, не стане іншим, не почне бачити що-небудь довеола себе, не почне усвідомлювати, скільки болю завдає близьким людям, не ПОЛЮБИТЬ нікого, окрім себе.....НІКОЛИ!