Приснились поцілунки на підлозі...Бажано-небажані...Потрібно-непотрібні...Снилась пристрасть, а потім байдужість, а потім натяк на щось справді необхідне...

А я тільки вчора вирішила бути друзями...

Заважають навіть сни..

Ксюта

В її долонях мирно сиділо крихітне сонечко. Воно то повзало туди-сюди, то зупинялось, то розправляло крильця.. Проте так і не наважилось полетіти. Ксюта знайшла його біля під’їзду. І де ж це миле створіннячко взялось тут серед зими? Принесла додому, щоб показати диво бабусі ( старенька чомусь зовсім не здивувалась).  Маленьке і беззахисне, воно, мабуть, загубилось в таку холоднечу! Ніби сплетіння сонячного проміння на руках, кумедна комашка випромінювала море позитиву. Певно, їй було дуже холодно на вулиці!

Ксюта поклала комашку на книжкову полицю. Поряд лежала її улюблена заколка – теж сонечко, от тільки вдвічі більше і несправжнє. «Вдвох вам буде веселіше», - підморгнула Ксюта двійку подібних, мов дві краплі води червоних «пацьорків». На кухні дівчинку вже чекав гарячий чай з пампухами.

Попиваючи трав’яний напій, Ксюта вмостилась в зручне, сплетене з лози, крісло і глянула за вікно! Там нещадно мела заметіль! Скоро Різдво! Знову будуть колядки, вечірні посиденьки і подарунки. Скоро нарешті повернеться матуся! Дівчинці стало невимовно сумно! Вона знову згадала про сонечко, котре знайшла на подвір’ї. Таке ж беззахисне, крихітне і самотнє, к і вона сама. А так хочеться пригорнутись до рідних матусиних грудей, розповісти, як болить, як пече їй від тієї довготривалої розлуки. Але ж Ксюта вже доросла. Вона все розуміє. В мами тепер інша сім’я, нове життя в чужій країні, куди Ксюта ніколи так і не поїде. Адже її дім тут, поряд зі старенькою бабусею. Бабуся виховала її, навчила розуміти всі перипетії життя, і тепер Ксюта пообіцяла собі, що ніколи не покине свою найріднішу і найдорожчу людину! А мама, як завжди, приїде на Різдво, щоб привітати донечку зі світлим народженням Ісуса. Ксюта знову буде сміятися і радіти подарункам, знову ходитиму з мамою за руку вулицями рідного містечка, знову розповідатиме про свої успіхи і негаразди. Але вона ніколи не наважиться сказати, як їй погано без мами, як вона щодня сумує і щовечора плаче, дивлячись на фотографію з минулорічного Різдвяного вечора.

А колись Ксюта підросте. Вона матиме сім’ю, народить прекрасну донечку, і ніколи-ніколи не залишить її саму. У свої 12 Ксюта вже добре знає, що таке самотність, і якою болючою вона буває…

Дівчинка підвелась з крісла, помила порцелянову чашку і пішла до своєї кімнати. На книжкові полиці лежало тільки одне сонечко – подарована матусею заколка. Місце поряд з нею пустувало. «Все-таки полетіло…» - усміхнулась Ксюта. Вона заколола блискучим сонечком волосся. І кинула погляд на фотографію на стіні. «Я так сумую, мамо…»

Важко!... От ніби все так добре і файно, ніби є стабільність, спокій, навіть щастя...Все є! Але минуле не дає спокою. Чому я щодня роблю такі дурниці?? От уявіть собі ситуацію: ви йдете по коридору,  тут компанія дівчат ( хлопців), побачивши вас, вибухає шаленим реготом! Сьогодні я бачила його, і створила йому саме таку ситуацію! Він пройшов повз, а ми супроводжували його кроуи гучним сміхом! І розумію, прекрасно розумію, яка то фігня... І знаю, так не варто було.... Але..Ех...Ніц не вдієш...

Зла я! Зла і недобра.... Вчора плакала від звичайного дощу, сьогодні насміхаюсь над власною слабкістю.

Була нині в театрі, дивилась грузинську комедію-водевіль про сваху Хануму! весела, проте я сміялась мало..

Весь час думала про маленький злочин,  - зраду своєму минулому!....Не знаю, що я тим сміхом намагалась довести? Часто сама себе не розумію....

Нещодавно, розмовляючи з ним, просто не хотіла його відпускати...Я така егоїстка, варто лише зачепити мої інтереси, і я буду боротись до останнього, але виграю....

Виграю...Незважаючи на...

Я дам тобі щастя

«Глянь, мамо, повітряна кулька», - маленька Олеся усміхалась, і весело підстрибуючи, просто не встигала за шаленим маминим темпом. Ірина нічого не відповіла, на її обличчі була злість, образа і усвідомлення неминучості .  «А ми йдемо додому?»  - цікаві оченятка знову звернулись до неї, - «Мамо, ти чуєш?» - Олеся все- таки намагалась втрутитися в шалений потік Ірининих думок! « Донечко, дай мені спокій, будь ласка! Скоро вже будемо вдома! Так татко побавиться з тобою в хованки»,  - Ірина ледь стримувала сльози, але при дитині старалась тримати себе в руках. Терпкий нудотний лоскіт внизу живота розтікався по всьому тілу, голова просто розколювалась від нестримних думок. Вчора він сказав, що йде. Назавжди. До іншої. Закохався. По-справжньому. Іра не стала перечити, дорікати, осуджувати. Він має право. Він завжди був для неї ідеалом. Ангелом, котрого сама  ж і створила. Сама подарувала йому крила. А він… Він хоче полетіти. Нехай…От тільки боляче, так боляче, гірко і страшно. Вона не думала, чому так, не планувала, що робитиме далі, а тільки намагалась прийняти цю втрату як належне. Ірина завжди була сильною. Але як з цим змиритись?...І цей невчасний лоскіт в животі… «Мамо, мамо, купи мені морозиво», - знову втрутилась Олеся.  Ірина промовчала. Їй було важко що-небудь сказати. Важко було наважитись заговорити до дитини, яку вони з чоловіком ось вже місяць як вправно дурять. Бідолашна, вона й досі думає, що має ідеальних батьків. Ілюзія.

Переступила поріг квартири. Поклала ключі на трюмо. Олеся зняла теплий шалик і не роззуваючись побігла до кімнати. Він, як завжди, сидів біля вимкненого телевізора. Олеся міцно обняла його за шию «Тату, а ми з мамою в парку гуляли. Назбирали багато-багато каштанів і жолудів.» , Олеся витягнула жменьку каштанів з кишені і простягнула їх на маленькій долоні. Він байдуже усміхнувся і погладив донечку по голові.

Ірина все ще стояла на порозі. Вона ледь стримувала сльози, але не наважувалась перервати сімейну ідилію в кімнаті. Він глянув в бік дружини  запитальним поглядом. Олеся, помітивши маму, швиденько чкурнула в коридор.

Від неї віяло холодом і страхом…Він залишався байдужим. Ірина сіла поряд і поцілувала його в чоло: «Не йди...» . Він різко підвівся з канапи і буркнув «Перестань!». Вперше за 10 років подружнього життя на  очах  цієї сильної вольової жінки з’явились сльози. Він пішов збирати речі, а вона ще довго сиділа і монотонно дивилась у вікно…

Скрип дверей! Дитячий крик: «Тату!»…Сльози… Лоскіт всередині ставав все більш відчутним.. Вона так і не змогла сказати йому, що чекає дитину.

З подвір’я почувся звук від’їжджаючої машини… Олеся вбігла до кімнати і тихенько сіла поряд. Її було шкода найбільше, ні в чому не винна,  доня все розуміла. Ірина пригорнула малечу до грудей, і тихесенько прошепотіла…  «Скоро в тебе буде братик. І я назву його в татову честь»…

Олеся заспокоїлась. Вона приклала вушко до маминого живота. Лоскіт зробився аж надто нав’язливим..

«Тихо, малеча, я дам тобі  щастя…»

«Люблю тебе, як день: нема дня – нема життя»

В мережі він був особливо милий! Хм…А я чомусь рідко звертала на нього увагу раніше!  Такий непримітний, тихенький зубрик. Анічогісінько особливого, що могло б привернути мою королівську увагу. От тільки в спілкуванні з ним було так добре, приємнюще і тепло, нібито відчувала – ось він, моє дзеркальне відображення! Здавалось, він знає всі мої відповіді заздалегідь, от тільки питання чомусь продовжував задавати все частіше. Мені було так страшно думати, що коли-небудь я його втрачу! Я жила сьогоднішнім днем, цитувала своїм подружкам нашу переписку і під супровід їхніх дружніх «охів» усміхалась! Бо знала – ця дружба вічна!

Його звали Андрій! Миленьке гарненьке імя, непримітне, як і він сам. Але мені  воно навіть почало подобатись, бо асоціювалось з зелененькою квіточкою моєї аськи.

Наші розмови були плавними і найцікавішіми у світі, наші усмішки – штучними, проте щирими, наші зізнання – відвертими як ніколи. Збивали з пантелику лише поодинокі  бажання зустрітись. А виникали вони почергово : то в нього, то в мене. Але чомусь ніяк не виходило, знаходилось безліч причин, щоб відмінити наше омріяне побачення. Ні, не подумайте, що ми не бачились зовсім.  Зазвичай перетинались в універі, обмінювались скромним привіт і продовжували прямувати по своїх справах. Просто так хотілось, щоб ота омріяна зустріч була втіленням краси, романтики і патетики очікувань.

І ось, це нарешті  мало статись. Домовились зустрітись в парку біля маленького кафе «Дукат». Моїй радості не було меж! Як же так, обоє прагнемо цього, в обох немає проблем з вільним часом, обоє здорові, отже, ніяких перешкод. Зустріч відбудеться, -  цього разу стовідсотково.  

Я весь день провела перед дзеркалом, не пішла на пари, тільки аби виглядати якнайкраще. Подруга зробила мені чарівний «мейк ап», мамині термобігуді закрутили волосся симпатичними хвильками, а нова вечірня сукня старшої сестри нарешті мала виконати своє головне призначення! Поглянувши на своє відображення за годину до зустрічі, я не могла зрозуміти, хто ж це дивиться на мене  того боку люстра. Подруга більш ніж задоволена результатом свого креативного світобачення пішла за пів години до мого виходу. А я  від щастя вже й не знала куди подітись.

Вийшла на холодну передосінню вулиця за чверть п’ята, хоча від мого будинку йти треба було не більше, ніж 5 хвилин. З кожним кроком хвилювання підступало все ближче і ближче…

І ось він, парк! Ось «Дукат»! Осіннє листячко в обіймах з сонцем створювали, мабуть, найпозитивніше враження! Проте чогось не вистачає!...хм. АААААА!!!!!!!!! Він!! Його немає!!! невже він не прийшов? ЯК бути, що робити? Це ж ганьба!!! Ганьба!! Такс, дорогенька, візьми себе в руки…Глибокий вдих…Та це ж тільки 4.50, є ще цілих десять хвилин…Прийде, куди він дінеться! От хам, міг би й раніш прийти! Свиня! Не знає правил етикету, чи що? Це ж дівчина спізнюватись повинна, а не кавалер! Стоп! Він же не спізнюється! Це я, дурепа, прийшла завчасно! Звісно, я не могла не вчудити чогось дурнуватого! І що тепер робити? Цілих 10 хвилин…Ні, вже 5…Ще 5 залишилось!  Ой, як час повільно летить…Що я верзу?.. Невже не можна просто спокійно постояти…Ей, ноги, я знаю, що ви не звикли до каблуків, але перестаньте нарешті трястись! Що буде? Що буде? Ну, дорогенький, якщо ти не прийдеш  - капець тобі! Блін, яка ж там година? Ще 2 хвилини…  Хто там йде ? А, він! Ну слава Богу! Так, кохана, усміхайся…ти найкраща в світі…сьогодні твій день, ти – королева балу! А попереду незабутній романтичний вечір…І все одно, що він сьогодні в джинсах і старому протертому светрі, а ти в вечірній сукні і на каблуках…Потерпиш…Головне, що бал таки відбудеться!

 «Ваш абонент знаходиться поза зоною досяжності, зателефонуйте будь ласка пізніше, або надішліть йому смс-повідомленя..»...

Знову телефоную і чую те саме, і знову починаю за нього хвилюватись. Пішов кудись ще вранці, і досі немає вдома. Аж не віриться, мій молодший брат -  більше не малявка. Вечорами він ходить на дискотеку зі своїми друзями, днями весь час розмовляє з кимось по телефону, і набагато серйозніше ставиться до свого життя. Мабуть, вже й дівчину має... Аж не віриться, він теж стає дорослим. Хі))

Здається, що зовсім недавно він відкривав мої особисті щоденники, пилочкою для нігтів і щодня цитував мої слова звідти, як тільки хотів мене пошантажувати...Ми були такі кумедні...Весь час сперечались, виборювали свої права кулаками, бігали одне за одним по кімнатах з шаленими криками, доносили батькам про всі можливі огріхи і безперервно шукали привід бути кращою дитиною. Ми з братом бились навіть за місце на кухні – мале червоне крісло, яке чомусь обидвом нам завжди здавалось найзручнішим. Якось навіть видумували пісеньки одне про одного і тішились з того, якими довершеними і правдивими вони виходили... «Андрій і Роксолана – пара, пара, пара пара молода!!!АААААААА!!!»

Ех.. То вже не ті часи! Тепер все не так. Надто прозаїчно. Ми змінились, подорослішали. Ввечері разом дивимось фільми, розповідаємо про свої проблеми, згадуємо те, що колись було. Він допомагає мені мити посуд, прибирати,  йде в магазин, коли я прошу про це і так легко погоджується на будь які компроміси. Я просто не впізнаю свого братика.

І от сьогодні  він  навіть приносить мені шматочок шоколадки:     « Пригощайся». Невже ми все-таки зуміли знайти спільну мову?....

Час вирішує всі проблеми.....Але покращення наших стосунків лише свідчить про те, що веселих часів більше не буде.. Спершу я покинула дитинство, і довго-довго не могла до цього звикнути, а тепер і він стає дорослим...

         Так хочеться знову побути дитиною...Коли немає жодних обов’язків… Лише права, права – бути собою у цьому неповторному світі...

Привіт, моя жовто-сіра красуне! Останній твій лист до мене був мабуть початком великого кінця, або великим закінченням всього поганого, або…закінченням мене. Він здався мені надто різким…Не знаю, що маю відповісти на твої слова, на твої вчинки, на те, що ти прийшла до мене ще ранньою весною, і ось тепер роздвоюєшся у мені: хочеш якомога швидше попрощатись, піти, втекти від мене, але ж чомусь продовжуєш писати ці дивні послання, що мають приблизно одинаковий зміст: привіт, як справи? Моя золотокоса, невже ти не знаєш, що ті справи пахнуть гнилим листям твоїх килимів, від них віє прохолодним запахом минулого, від них пахне страхом тебе втратити, цього разу назавжди. Я ніколи не закохувалась в тебе, осіння панно! Я просто навчилась любити тебе вільно, відверто, чисто….і мабуть ніколи не задумувалась, що колись ти зможеш забрати мене до себе.   Повір, красуне, ти мій ангел, мій наставник, мені сповна вистачає отієї короткослівної переписки, можливо вона вже давно не приносить тобі насолоди ( чи не приносила ніколи?), але чому ж тоді ти досі пишеш мені оті дивакуваті послання. Я не прагну зустрічі з тобою, бо при зустрічі все буде чужим, все буде інакше…я лише часто відчуваю тебе, коли ти торкаєшся мого пальта срібними губами вітру, або миттєвим дотиком опалого листочка. Найдорожча, ти ж знаєш, навіщо я тут! Ти єдина знаєш це так добре, що мені зачасти здається, ніби ти – це я. на жаль, мила, ти думаєш інакше. Прости мені, рідна, що обтяжую тебе своїми листами, прости, що іноді мене так заносить, це все емоції, повороти долі, ти ж розумієш? А іноді тобі буває все одно…як сьогодні…тоді мені стає неймовірно боляче. Я вірю, моя панно, що колись все буде так чудово, як ти обіцяла. Я знаю, що так справді буде, ти тільки вір разом зі мною, не покидай мене…а я буду збирати твої листочки і усміхатись промінню, що ти даруватимеш мені щоразу, коли мої пальчики торкнуться твоїх листів…пиши мені, продовжуй писати, тоді мабуть мені буде легше боротись за ціль, за нашу з тобою зов’ялу ціль, або тільки за мою..це не має значення, рідна. Знаєш, а вчора я хотіла піти…але двері поки зачинені на замок, ключ до якого ти тримаєш в найпотаємнішій кишені, а може він не в тебе, хитрюго? Я хотіла піти…це ж так безглуздо..піти не забравши тебе, не дочекавшись твого листа, піти від тебе…від себе…я ще просто не встигла підрости, та це не означає, що ми розминулись у часі, панно. Ну от, я вже усміхаюсь)) думаю про тебе і усміхаюсь, ти мабуть ще зовсім молода? В тобі стільки життя, стільки свіжості…я зраджую всім порам року з тобою. Неправда, коли хтось каже що ти мертва, ти просто завжди перебуваєш у спокійному стані блаженства, без зайвої метушні, без крику…ти співаєш під шум опалого листя, як же вдало ти підібрала його… Час? Так, я розумію. Знову в тебе справи((…знов ти тікаєш..недочитавши до кінця мого послання. Нехай воно обірветься, як ти щовечора обриваєшся в моїх снах… Пе.се. нехай відповідь буде такою, як завжди. Нехай тебе не тривожать мої печалі, просто прийми мене, як свою доньку, і я буду до тебе прислухатись, я завжди думками біля тебе, віриш мені? Знаю…віриш…

Може це ти?

Але ж чому тоді тебе немає поряд?

Де ж ти?

Де ти зараз?

Чому ти навіть не подзвониш?

Чому ти так давно не писав мені теплих слів?

Чому ти так рідко говориш мені їх?

Може це ти?

Тоді чому так часто робиш мене нещасною?

Чому обіцяєш... і не виконуєш обіцянок?

Чому у відповідь на мої зауваження завжди накидаєшся на мене?

Чому маєш на мене все менше і менше часу?

Чому постійно дорікаєш?

Чому, врешті решт, вважаєш все це коханням?

Може  ти – доля....

Може це ти?

Невже це ти?

Що ж ..

Тоді ....

Я приречена!

Чому в нашому житті постійно є несвоєчасність?

Фатальна і дурна..І нікому не потрібна...

Так боляче...Коли мрії збуваються, але тоді...коли це вже давно не мрії...

Коли вже надто пізно...

буває пізно....

я переконалась....

"..приходиш, чтобы проститса....и снова уйти..."

...Ти стаєш мені на дорозі і уважаєш, що маєш на мене право. Ти скрізь...Я не можу бути самотнім...Ти не тільки йдеш поруч зо мною, ти влазиш всередину мене.
(Коцюбинський)