Олександр ТКАЧУК

Впродовж останніх років зусиллями російської влади та її сателітів проблема Другої світової війни поступово перейшла зі сфери історичних студій у площину політичних маніпуляцій масовою свідомістю. Хибно зрозумілий російський національний інтерес (відродження імперії) деформує правдиве висвітлення подій.

У такій ситуації джерелом відомостей про війну стають художні фільми, телепередачі, добре організовані телешоу з участю потрібних людей з науковими ступенями тощо. Через домінування в українському інформаційному просторі російських і проросійських ЗМІ віртуальною реальністю стає вигадана, сфальсифікована історія.

Безсумнівно, що така ситуація несе пряму загрозу українській безпеці.

Сьогодні необхідний громадянський спротив цим тенденціям, особливо в освітній і культурній політиці. Патріотична позиція українських істориків, які працюють як у науковій, так і освітній сферах, повинна стати альтернативою політиці духовної колонізації України.

Українському суспільству потрібне нове, незашорене радянськими стереотипами і новітніми російськими фальсифікатами бачення Другої світової війни. Першим кроком до вивчення цієї проблеми є введення у науковий обіг раніше заборонених документів та нове теоретичне осмислення їх; другим – ознайомлення із цими доробками масового українського читача.

Ця стаття є, власне, спробою акцентувати увагу на вже оприлюднених, але малознаних широкому загалу документах.

У 2006 році українські історики Олександр Гогун і Анатолій Кентій видали збірник документів "Красные партизаны Украины: 1941-1944". Ця праця ніби рентгенівським промінням розрізає заскорузлу оболонку радянських уявлень про партизанський рух, відкриваючи в ньому нову, раніше не знану і заборонену правду.

У передмові автори вказують, що особливі форми жорстокості, властиві партизанській боротьбі, були зумовлені проголошенням Сталіним політики "випаленої землі", яка була логічним продовженням ленінсько-сталінської політики класового терору. А втілювали його радянські спецслужби, які власне і керували партизанським рухом.

Перші два розділи збірника розкривають провал намірів НКВД організувати масовий рух спротиву на початку війни і, одночасно, типові приписки радянської звітності про успіхи. Так, наприклад, уповноважений ЦК КП(б)У С. Маліков, доповідаючи М. Хрущову про стан партійних підпільних організацій Житомирської області, робить невтішний висновок, що "партизанські бази майже не використовувались ні в одному районі, а залишені люди видали ці бази німецькій владі... У грудні 1942 року в Житомирській області, – наголошує він, – не було жодного місцевого партизанського загону" (ЦДАГО України. – Ф.1.– Оп.22. – Спр. 8. – Арк. 22-25).

Разом з тим, приписки, отримавши жарґонне найменування "туфта", стали алегорією як комуністичної держави, так і її окремих органів, – роблять висновок Гогун і Кентій. Так, наприклад, за даними оперативного відділу Українського штабу партизанського руху за роки війни лише партизани НКВД УССР вбили і поранили 468 тис. солдатів і офіцерів противника.

Одночасно лояльні східнонімецькі історики давали цифру 500 тис. чоловік на всій окупованій території – включаючи Білорусію і західні області Росії.

Американський історик Дж. Армстронґ, який працює з німецькими документами, зауважує, що за всю війну від рук червоних партизанів загинуло від 30 до 45 тисяч військовослужбовців, і лише половина з них припадає на німців (с. 65-68).

ТАКТИКА ВИПАЛЕНОЇ ЗЕМЛІ

Сталін у промові 3 липня 1941 року давав конкретні настанови: "У зайнятих ворогом районах потрібно створювати партизанські загони.... для боротьби з частинами ворожої армії..., для підриву мостів, доріг, псування телеграфного і телефонного зв’язку, підпалу лісів, складів, обозів... Не залишати противнику жодного кілограма хліба... Колгоспники зобов’язані виганяти усю худобу, хліб здавати під варту державним органам для вивезення його в тилові райони, хліб і пальне, яке не може бути вивезене, необхідно знищити".

На це звернення, – зауважують автори, – моментально відреагували німецькі пропагандисти, видавши великим накладом плакат із сатиричним зображенням палія Сталіна, якого на місці злочину за комір впіймав солдат вермахту.

У збірнику наводиться уривок зі спільного наказу Й. Сталіна і начальника РККА Б. Шапошнікова "Про знищення населених пунктів у прифронтовій смузі": "Руйнувати і спалювати дотла всі населені пункти у тилу німецьких військ на відстані 40-60 км в глибину від переднього краю і на 20-30 км вправо і вліво від доріг. Для знищення населених пунктів у вказаному радіусі дії негайно направити авіацію, широко застосувати артилерійський і мінометний вогонь, команди розвідників, лижників і партизанські диверсійні групи, що забезпечені пляшками із запалювальною сумішшю, гранатами і підривними засобами"(с. 76-79.).

Йдеться не про абстрактні будинки, а про будівлі, в яких перебували живі люди! Не про стратегічні військові об’єкти, а про житло – така була тактика випаленої землі.

Ці основоположні документи викликали низку доручень і наказів нижчих структур: так, наприклад, начальник охорони військового тилу південно-західного фронту Рогатін у наказі начальнику УНКВД по Київській області наголошує на необхідності терміново приступити до створення і перекидання на територію противника диверсійних груп із завданням палити лісові масиви, розташовані біля лінії противника, та хлібні поля (ЦДАГО України. – Ф. 62. – On. 8. – Спр. 57. – Арк. 34-36).

А Голова ГКО В. Молотов наказує керівникам партійних, радянських і земельних органів районів, з яких відбувається евакуація: "...Знищувати всі посіви цукрових буряків, кок-сагизу, льону-довгунця, конопель та інших технічних культур, що вирощені колгоспами та іншими державними організаціями, шляхом скошування, згодовування і витоптування худобою та іншими способами..." (ЦДАГО України. – Ф. 62. – On. 8. – Спр. 57. – Арк. 1).

Дослідники підкреслюють, що у діях радянської сторони при здійсненні стратегії "випаленої землі" була присутня якась особлива безоглядність і тотальність. І цей каток у руках оскаженілої від страху радянської адміністрації впродовж усієї війни прасував українську землю.

КОМУНІСТИЧНИЙ ПАРТИЗАНСЬКИЙ ТЕРОР

У цьому розділі Олександр Гогун і Анатолій Кентій одразу розмежовують терор і ведення бойових дій. Підкреслюючи, що під поняття терор підпадають розстріли мирного населення, наприклад, ліквідація сімей поліцаїв, а також знищення мешканців, що опинилися в районі ведення бойових дій.

Терор був ініціативою як командирів партизанських загонів, так і Центру.

Так, наприклад, акт про знищення Злинківським партизанським загоном німецьких пособників повідомляє, що група під керівництвом тов. Маркова П. здійснила напад на дім німецьких шпигунів у с. Дубровка Злинківського району Ніколаєнко Сергія Даниловича: "Знищено троє членів його сім’ї" (ЦДАГО України. – Ф. 64. – On. 1. – Спр. 74. – Арк. 6).

А командир партизанського загону Іван Копєнкін (до того оперуповноважений Татарбунарського РО НКВД), доповідаючи про рейд по Полтавській області в жовтні – грудні 1941 р., вказує, що за час стоянки в с. Велика Обухівка, Панасівка і Олефірівка розстріляно завербованих німецькою розвідкою 5 людей, старост – 2, церковників і лояльно налаштованих до німецької влади – 17, дезертирів – 3 (ЦДАГО України. – Ф. 130. – On. 1 – Спр. 231. – Арк. 5-39).

Микола Шеремета у довідній записці першому секретарю ЦК КП(б)У Микиті Хрущову після експедиційної поїздки у партизанські загони Ковпака і Федорова наголошує, що особливою жорстокістю відрізняються партизани з’єднання Федорова. "Я був свідком, як поліцаїв били до крові, різали ножами, підпалювали на голові волосся, прив'язували за ноги і на аркані конем тягнули по лісі, обварювали гарячим чаєм, різали статеві органи..." (ЦДАГО України. Ф. 1. – On. 22. – Спр. 61. – Арк. 14-16).

І це були не поодинокі випадки, а повсякденна практика. Ось як описує це у своєму щоденнику командир партизанського загону ім. Сталіна Черніговсько-Волинського з’єднання Г. Балицький: "29 березня в штабі "хрестив" одного шпіона... Після мого "хрещення" збіглись партизани і палками знищили цю сволоту, били дубинками, штовхали і навіть обливали кип'ятком..."

"4 квітня 1943 р. Привели бургомістра..., били цього мерзотника, хто чим міг, окрім цього, поливали кип’ятком. Обід в штабі з’єднання. Пили горілку, ще трохи попало партизанської горілки, яка мала міцність 96 градусів. Настрій після цього був винятково добрим..." (ЦДАГО України. – Ф. 64. – On. 1. – Спр. 59. – Арк. 40, 43, 119-120).

Коли мародерство послаблювало військовий дух партизанів, керівництво намагалось виправляти це. Так, у радіограмі начальника Українського штабу партизанського руху Т. Строкача командуванню Волинського з’єднання ім. Леніна (Л. Іванову і Ф. Волостнікову) 21 грудня 1943 року вказується, що "останні місяці Ваші загони байдикують... Мало того, Ви ухиляєтесь від наступу на Київ...

Ваша розвідка з 50 осіб на початку грудня за р. Горинь винищила 48 мирних жителів через те, що пролунав єдиний постріл... Ваша розвідка 26 листопада забрала 150 голів рогатої худоби у мирного населення села Рокитне.

Люди в загонах розкладаються і займаються мародерством... (ЦДАГО України. – Ф. 62. – On. 1. – Спр. 1306. – Арк. 151-152).

А мешканець с. Ляховичі Любешівського р-ну Волинської області В. Гладич згадує про звірства партизанів загону ім. В. Василевської: "Червоні напали на село 19 грудня 1943 року. До ранку воно було майже повністю знищене. Почали з південної сторони. Вбивали всіх, кого бачили. Першим убили Марчика Степана і його сусідку – Мотрону з восьмилітньою дочкою, Хвесик Миколу і Хвесик Мотрону з десятилітньою дочкою, Мельника Василя. Сім’ю Хвесик Івана (дружину, сина, невістку і дитину-немовля) убили і кинули в палаючу хату. Загалом протягом тієї кривавої ночі без вини загинуло 50 людей..." (Боярчук П.О. Дорогами болю. – Луцьк, 2003, с. 389 – 390).

ГРАБУНКИ, МАРОДЕРСТВО, БАНДИТИЗМ

У передмові до цього розділу Олександр Гогун і Анатолій Кентій наводять цитату із доповідної Лаврентія Берії, який 23 січня 1943 року повідомляє Сталіну, що "особовий склад 12-го батальйону Сабурова займається розгулом, пияцтвом, тероризує і грабує по-радянському налаштоване населення, у тому числі навіть родичів своїх бійців". Автори збірника підкреслюють, що описується не маргінальний загін, а з’єднання Героя Совєтського Союзу Олександра Сабурова, яке відрізнялося серед решти великих з’єднань високим рівнем диверсійної активності.

Яскраво характеризує стан цього партизанського загону лист представника ЦК КП(б)У І. Сиромолотного до Т. Строкача: "У нього (Сабурова) багато влади, але мало розуму. За змістом його загін подібний на банду. Народ від його загону тікає так, як і від німців, у ліс. Мародерству нема меж... " (ЦДАГО України. – Ф.1.- On. 22. – Спр. 67. – Арк. 107).

А політрук 5-ї групи Сумського партизанського загону В. Мінаєв у доповідній записці Т. Строкачу так змальовує процес грабунку: командир батареї т. Анісімов віддав наказ зв’язковому йти в господарську частину і повідомити, що він і декілька солдатів поранені, необхідні два вози. Майор і його старшина у жителів колгоспу "Сосни" забрали кабанів, постріляли їх і повантажили на вози. Окрім цього, майор затримав робітників, які тікали від обстрілу, зняв з них валянки і залишив в одних шкарпетках. І все це відбувалося під час бою, – робить висновок політрук, – операція не виконана" і т.д., і т.п. (ЦДАГО України. – Ф. 62. – On. 1. – Спр. 40. – Арк. 149-151).

Звичайно, деяких командирів партизанських загонів такі "традиції" обурювали. Командир кавалерійського партизанського загону М. Наумов у щоденнику записав, що дівчина-партизанка Люба Скрицька із партизанського з’єднання Малікова розповіла йому, що командир партизанської групи Кучинар Трофим Андрійович з побиттям і погрозами "розстріляти" відібрав у неї жіночі чобітки для своєї коханки, яка сиділа поруч на возі.

Далі він робить узагальнюючий висновок: "Таких окремо діючих груп... "королі білоруських лісів" Сабурови, Малікови, Шітови і їм подібні наплодили видимо-невидимо. Ці групи... стали на шлях напівбандитизму... Окрім цього, такого типу групи – невідворотні зародки майбутнього післявоєнного бандитизму. Люди, які звикли (до мародерства), до легкої наживи – це майбутні бандити" (ЦДАГО України. – Ф. 66. – On. 1. – Спр. 42. – Арк. 46-47, 80-81).

ҐВАЛТУВАННЯ, РОЗПУСТА, ПИЯЦТВО

Пияцтво стало буденним станом багатьох партизанських загонів. Часто документи, спогади, щоденники просякнуті такими фразами: гуляли до 2.00 години ночі... Лисенко із своєю коханкою пішов ночувати невідомо куди. Гуляли цілий день... Пізно ввечері заїхав Олексій Федорович зі своїм почтом, гуляли допізна, аж до 24.00... І далі знову пили, гуляли, веселилися. Як казав їхній великий поет, "пир во время чумы" (ЦДАГО України. – Ф. 64. – On. 1. – Спр. 59. – Арк. 34, 39, 74, 144-145; Спр. GO. – Арк. 11, 47, 48, 84, 87).

Поступово затуманена горілкою і вседозволеністю свідомість перетворювала велику кількість партизанських загонів в апокаліптичні ескадрони смерті. У повідомленні підпільника ОУН про ситуацію на Ковельщині за 15 – 29 лютого 1944 року сказано, що "...червоні грабують населення дочиста. В селах Мшанці, Головня (зараз Любомльський р-н Волинської області) та й інших ґвалтують жінок і дівчат. У Головні був такий випадок: один червоний на подвір’ї хотів зґвалтувати 14-літню дівчинку. Її батько, який переховувався у підвалі, не витерпів, вийшов і почав йому докоряти. Червоний побив його до напівсмерті... Згодом знищили всі пасіки, забрали мед, а вулики підпалили соломою" (ЦДАГО України. – Ф. 3833. – On. 1. – Спр. 129. – Арк. 51).

Таке саме повідомлення зі Зборівського району Тернопільської області: "Іншим їх заняттям є "Давай горілку, сало". Коли дістануть горілки, п'ють до втрати глузду. Кидають зброю, стріляють в хаті, валяються на землі. Загрожуючи револьвером, масово ґвалтують жінок. До зґвалтованих жінок стають "у чергу". Йдуть по 10-20 чоловіків до однієї ґвалтованої жінки. Є масові випадки, що в одному селі зґвалтовано від 20 до 50 жінок. Потім починають грабувати населення – їжу, вбрання і взуття. Під час грабунку більше всього шукають горілку, сало і годинники" (ЦДАГО України. – Ф. 3833. – On. 1. – спр. 157. – Арк. 23).

Цю моральну атмосферу насильства передають як документи ворожих станів, так і донесення самих червоних, зокрема, у доповідній записці народному комісару ГБ УССР С. Савченку (про поведінку партизанів з’єднання ім. Будьонного) стверджується про постійні грабунки, мародерство мирного населення і насильство над жінками, здійснюване партизанами. Наприклад, у селі Голибіси Шумського р-ну Волинської області старшина Мєзєнцев у п’яному стані побив прядкою двох дівчат, вимагаючи від них згоди на інтимний зв’язок".

"У селі Дубовці під Тернополем було зґвалтовано жінку у віці 40-45 років партизанами Гардановим, Панасюком, Мєзєнцевим, ком. загону Бубновим та іншими".

"В одному селі під Снятином старшина Мєзєнцєв, напившись горілки, вийняв пістолет і пробував зґвалтувати дівчину, та вона втекла, тоді він зґвалтував її бабусю, якій було 60-65 років. При перевірці цієї квартири було виявлено багато комуністичної літератури. Син цієї бабусі виявився членом Комуністичної партії, призваний на службу 1940 року".

"В с. Бісків (Карпати) в квартирі штабу з’єднання кухар штабу простріляв вікна, кухонний посуд і стелю за те, що хотів зґвалтувати господиню, але вона втекла. Після цього він випорожнився на столі. Про дії цих осіб було відомо командуванню, але останні не звернули на це уваги" (ЦДАГО України. – Ф.62. – Оп.1. – Спр. 295. – Арк. 69-71).

Звичайно, війна – це насильство, але деякі документи розкривають двері буквально в пекло. У Державному архіві Одеської області зберігається радянський службовий переклад "Повідомлення директора Румунської спецслужби "Сігуранца" Є. Кристеску прем’єр-міністру Румунії Й. Антонеску від 18 квітня 1942 р.".

У ньому повідомляється, що за дорученням Одеського обкому КПУ в серпні 1941 року партизанська група ввійшла на вул. Дальницькій, буд. №47, у катакомби, щоб згодом у тилу фронту здійснювати диверсійні акти.

Після блокування румунською поліцією виходів із катакомб і закінченням продуктів у загоні почався голод. Бажання деяких партизанів вийти і здатися окупаційній владі різко присікалося керівником партизанської групи – він погрожував смертю будь-кому, хто насмілиться вийти. Далі пряма мова документу: "Перша проблема (голоду) була вирішена вбивством Бяліка і його дружини, які були порізані на шматки, покладені в бочки і засолені.

Ці продукти споживались деякий час у вигляді бульйону і смаженини. Керівник партизанської групи залишив собі мізки розстріляних. Це рішення було прийняте керівником на основі специфічного більшовицького критерію: Бялік і його жінка були членами цієї групи, але не були членами Комуністичної партії.

У певний момент, коли закінчилися й ці продукти, перед кожним постала проблема, кого наступного покладуть у бочку. Думка покинути катакомби пустила корені".

Згодом одна група партизанів тікає через погано замуровану нішу і здається румунам, а інша частина – змовляється і вбиває керівника загону і його дружину. Та через спроби румунів викурити їх із катакомб отруйним димом, змушена далі перебувати у сховищі. "Тим часом, – сказано в документі, – оскільки в них не було продуктів, вони приймають рішення з'їсти м’язи рук і ніг вбитого командира загону і його дружини.

Коли став можливим вихід із катакомб, партизани вийшли і здались владі". На основі їхніх свідчень і була підготовлена доповідна Антонеску (Державний архів Одеської області – Ф.492 (ст.) – Оп.1 (ст.). – Спр. 13 (ст.) – Арк.20-24 (ст.).

ЗАМІСТЬ ВИСНОВКУ

Українські історики у більшості своїй давно прийшли до згоди, що саме із цієї частини партизанів НКВД формувало власні "легендовані під УПА" загони для репресій проти мирного населення і дискредитації національно-визвольного руху. А звірства, які вони вчиняли під маскою оунівців, мало чим відрізняються від злочинів, які вони здійснювали під власним ликом – червоних партизанів.

До речі, зараз Федеральне архівне агентство Росії готує до видання збірник документів "Украинские националисты. 1935-1945 гг.", у якому будуть використані документи Центрального архіву ФСБ Росії. Збірник повинен довести колабораціонізм українських націоналістів, вказавши на зв’язки керівництва ОУН із нацистами, та нагадати довірливим про злочини членів ОУН і вояків УПА проти мирного населення у роки Другої світової війни. Все було б добре, тільки з мирним населенням неув’язка: воно досі співає пісні про героїв-бандерівців, а не про «визволителів»-москалів. Ми також переконані, що серед тем, порушених у збірнику, не буде сказано ні слова про "легендовані під УПА" загони НКВД, як і не буде доступу до повного обсягу документів із проанонсованих тем.

Якщо ж додати сюди ще совєтську практику фізичного тиску на опонентів, аж до ув'язнення (наприклад, затримання директора музею СБУ "Тюрма на Лонцького"), то перед нами відкриється не прагнення до повноцінної наукової дискусії, а добре проведена спеціальна операція з дезінформації населення. На жаль, у цій маніпуляційній технології задіяні, напевне, і деякі чиновники СБУ. На жаль.

А поки що пораджу всім, кого цікавить питання Другої світової війни, увести у пошукову систему назву документального збірника "Красные партизаны Украины: 1941-1944" і зберегти в своєму архіві.

Унаказі РВР Сов’єтцької Республіки від 5 лютого 1923 року, підписаному Троцьким, подія, що послужила приводом для створення свята, визначається так: “23 лютого 1918 р., під напором ворогів робочий і селянський уряд проголосив необхідність створення збройної сили”.

Істерія створення свята

У наказі РВР Сов’єтцької Республіки від 5 лютого 1923 року, підписаному Троцьким, подія, що послужила приводом для створення свята, визначається так: “23 лютого 1918 р., під напором ворогів робочий і селянський уряд проголосив необхідність створення збройної сили”. Таким чином, дата створює уяву про нібито масові мобілізації, що нібито почалися в той день, добровольців в існуючу тоді, виключно, на папері Червону Армію (про її створення було декретовано 15/28 січня). Мобілізація була оголошена відповідно виданому напередодні декрету Совнаркому “Соціалістична батьківщина в небезпеці!”, у зв’язку з німецькою навалою та повальною втечею залишків старої російської армії. Мобілізація, однак, не принесла очікуваних результатів, тому в ніч на 24 лютого Рада Народних Комісарів була змушена прийняти німецький ультиматум, а 3 березня підписати ганебний Брестський мир цілком на німецьких умовах. У статті “Важкий, але необхідний урок”, опублікованої в “Правді” 25 лютого, навіть Ленін так характеризував ситуацію тих днів: “Болісно-ганебні повідомлення про відмову полків зберігати позиції, про відмову захищати навіть нарвскую лінію, про невиконання наказу знищити геть усе при відступі; не говоримо вже про втечу, хаос, безрукість, безпорадность, нехлюйство (далі йде нецензурна лайка) у Сов’єтцької республіки немає армії“. Як відзначає історик Юрій Фельштинский, відносно невеликі німецькі загони просувалися, майже не зустрічаючи опору: “Через паніку, що опанувала більшовиків, і слухів про наближення міфічних німецьких військ міста й станції залишалися без бою ще до прибуття супротивника. Двінськ, наприклад, був узятий німецьким загоном в 60-100 людей. Псков був зайнятий невеликим загоном німців, що приїхали на мотоциклах. У Режице німецький загін був настільки нечисленний, що не зміг, навіть, захопити телеграф, який працював ще цілу добу”. Вдала PR операція – «перемога під Псковом і Нарвою»

Згодом був складений міф про “перемогу”, нібито здобутої в цей день над німцями “під Псковом і Нарвою” (насправді Псков був зайнятий невеликим загоном німців 24 лютого майже без опору, а до Нарви німці підійшли 3 березня й зайняли її на наступний ранок після декількох годин кволої перестрілки із загонами Члєна первого сов’єтцького правітєльства товаріщя Дибенко та нічної втечі останніх, причому за втечу з-під Нарви Дыбенко був знятий з поста наркома, виключений з партії й відданий під трибунал); “Червона зірок 26.02.1989)). Слід зауважити, що товаріщ Дибєнко та його матроси з переляку (чи то їх неголені німці налякали чи передчуття розправи Троцького) тікали аж до Уралу, де їх і спіймали чекісти. Згадки про Псков і Нарву виникли тому, що в реальності це були крайні пункти просування німців (для просування далі у німців вже не було ані сил, ані ресурсів і, навіть, бажання), але вже в 20х роках почали з’являтися твердження (наприклад у Н. В. Криленко), що німці не самі собою зупинилися на псковсько-нарвскій лінії, але були нібито “зупинені” на ній героїчним опором петроградського пролетаріату.

Проте, вже 23 лютого 1935 р. Ворошилов у статті в газеті “Правда” затверджував: “приурочування свята річниці РККА до 23 лютого носить досить випадковий і важко з’ясовний характер і не збігається з історичними датами”. Міф же про “перемогу під Псковом і Нарвою” був сформульований в 1938 р. особисто І. В. Сталіним, який виклав це у своєму “Скороченому (обрізаному) курсі історії ВКП(б)” у наступних тезах: Збройна інтервенція німецьких імперіалістів викликала потужний революційний підйом у країні. У відповідь на кинутий партією й Радянським урядом клич “Соціалістична батьківщина в небезпеці!” робітничий клас відповів посиленим формуванням частин Червоної армії. Молоді загони нової армії — армії революційного народу — героїчно відбивали натиск озброєного до зубів німецького хижака. Під Нарвою й Псковом німецьким окупантам була дана рішуча відсіч. Їхнє просування на Петроград було припинено. День відсічі військам німецького імперіалізму — 23 лютого — став днем народження молодої Червоної армії.

Спостерігаючи ще якусь двозмістовність цих тез, пізніше було видано більш однозначну та безапеляційну версію наказом від 23 лютого 1942 року: «Молоді загони Червоної Армії, вщент розбили німецьких загарбників під Псковом та Нарвою 23 лютого 1918 року». Саме ця версія стала канонічною і дуже вдало використовувалась для зомбування людських мас сов’єтцького народу.

В результаті сов’єтцкий мужик вже 90 років кожного 23 лютого щиро киряє во славу та за перемогу німецької зброї.

Питання: “А НАВІЩО?”

Трішки ілюстрацій:

Павло Єфімович Дибєнко зі своєю жінкою, провідною феміністкою-лєсбіянкою (недарма 8 березня – це 23 лютого за старим стилем) Олександрою Каллонтай.

Вкінці кінців Дибенко розстріляли як ворога народу, а Олександра Михайлівна до сивої старості займала високі державні посади. Чому Дибєнко розстріляли як ворога народу: Сталін добре усвідомлював, що за зраду треба карати. Треба стріляти будь-яких зрадників, що царської армії, які кинули передову та перейшли на бік червоних (потіпу Тухачавського), що червоної, тіпа Дибєнко, бо незабаром мали початись серйозні розборки з німцями, а “гнилих” там вже не потрібно.

Сов’єтцька поштова марка на якій зазначено роки народження та страти дезертира Павла Єфімовіча Дибєнко:

Сьогоднішнє українське суспільство часто знаходиться в полоні шкідливих міфів. В тому числі і про український націоналізм. Зокрема про те, що нібито український націоналізм – це явище суто галицьке і яке до Східної України ніякого стосунку не має. Або що український націоналізм ніколи не мав і не має жодної соціальної програми. Або ж коли навіть самі націоналісти інколи не приділяють достатню увагу початковому етапу розвитку своєї ідеології. Тому для ліквідації шкідливих міфів і демонстрації того, яким є справжнє походження українського націоналізму, варто згадати історію першої української націоналістичної партії – Української Народної Партії, заснованої Миколою Міхновським у 1900 році та загалом оглянути політичний ландшафт України початку ХХ століття.

Одразу треба зазначити, що націоналістична Українська Народна Партія (УНП), яка діяла в Україні на початку ХХ століття і про яку йтиметься в цій статті, не має жодного стосунку до існуючої сьогодні “націонал-демократичної” Української народної партії.

Зміст доби та перша націоналістична організація

Для того, щоб оцінити значення того чи іншого історичного явища, необхідно осягнути зміст доби, під час якої це явище існувало. Українська нація на початку ХХ століття знаходилася у стані глибокого сну, який тривав вже більше століття. Український рух мав форми або аполітичного українофільського культурництва, або ж це був жалюгідний і наївний опортунізм в стилі Драгоманова, для якого вершиною мрій була автономія України в складі Росії. Освічені верстви українського народу повністю улягали під загальноросійські тенденції та модні тоді марксистські й ліберальні теорії. На заклик до боротьби за незалежну Україну ця “малоросійська інтелігенція” тоді могла подивитися лише як на прояв клінічного божевілля. Навіть несамовитий Шевченко своїм абсолютно націоналістичним “Кобзарем” зміг лише посіяти зерна національного відродження, які дали перші сходи лишень під самий кінець ХІХ століття.

Саме тоді, в 90-ті роки найбільш нудного століття української історії, на Наддніпрянщині почала діяти перша українська націоналістична організація – таємний гурток під назвою Братство Тарасівців. Цей заснований в Полтаві гурток молодих націоналістичних ентузіастів взяв за основу своєї діяльності ідеї Тараса Шевченка. Засновниками Братства були Микола Міхновський, Іван Липа та Володимир Шемет. Проіснував гурток всього лишень пару років, поки його не розбила російська жандармерія. Але заслуга Тарасівців є більші ніж очевидною – це була перша організована формація, заснована на чітких постулатах націоналізму.

Відхід на манівці – РУП і УСП

Після розгрому Братства українські самостійники знаходилися в пошуках нових шляхів боротьби. На початку ХХ століття в України майже одночасно починають діяти дві схожі партії, які відкрито декларують ідею створення незалежної української держави. В 1900 році в Харкові засновується Революційна Українська Партія (РУП), яка діяла переважно на Лівобережній Україні, і в тому ж році на Правобережжі починає свою роботу Українська Соціалістична Партія (УСП). Обидві ці партії намагалися сполучати в своїй ідеологічній платформі соціальні та національні цілі, причому національне питання пропонувалося розв’язати шляхом утворення суверенної української держави. На той час цей постулат був величезним проривом в кволій та зверненій на Росію українській політиці. З огляду на спільність основних позицій РУП і УСП в 1903 році здійснили об’єднання в єдину партію, але через ряд тактичних розбіжностей успішним воно не було і вже через півроку партії вирішили надалі існувати окремо.

Дуже характерно, що РУП з моменту заснування визнала культову для всього українського націоналізму працю Миколи Міхновського “Самостійна Україна” як свою програмову. Але, це ще зовсім не означало, що націоналізм став непохитною основою ідеології РУП. Ця партія з самого початку свого існування увібрала в себе як українських націоналістів-революціонерів, так і просто прихильно налаштованих до української справи марксистів та орієнтованих на загальноімперські процесі соціал-демократів. Довго такі настільки різні групи не могли мирно співіснувати в рамках однієї партії. Тому власне як самостійницька партія РУП існувала з 1900 по 1903 рік, а потім починає поступово скочуватися на автономістські позиції, що й остаточно відбулося у 1905 році. Тому дуже важливим є той факт, що Міхновський організував УНП, не дивлячись на те, що його працю ця РУП спочатку навіть визнала своєю програмовою. Що стосується УСП, то після 1903 року ця структура поступово зникає з політичної мапи України.

Досвід РУП і УСП був позитивним в тій частині, що принаймні на початку свого існування ці партії були виразно самостійницькими. Негативом є ж те, що в наслідок ідеологічної розмитості та відсутності чітких ідейних пріоритетів ці організації доволі швидко деградували. Тому націоналістичними в повному сенсі цього слова ні РУП, ні УСП ми вважати не можемо.

Перша українська націоналістична партія

Дійсно націоналістичною партією була УНП, заснована Миколою Міхновським, Олександром Макаренком і братами Шеметами після того, як стало зрозуміло, що РУП не є до кінця націоналістичною партією. Головною, аксіоматичною ідеєю УНП було створення самостійної і соборної української держави, де б українська нація зайняла належне їй панівне місце. Українські націоналісти на чолі з Міхновським вирізнялися тим, що говорили всю правду без жодних компромісів і ніяким чином не намагалися виглядати “респектабельно” в очах тодішньої космополітичної та захопленої “прогресивними ідеями” інтелігенції.

Головні ідеї партії були викладені в своєрідному “символі віри”, який був написаний Міхновським і називався “10 заповідей УНП”. Перший пункт, який відображав головну мету партії, звучить так: “Одна, єдина, неподільна від Карпатів аж до Кавказу самостійна, вільна, демократична Україна – республіка робочих людей”. Як бачимо, Міхновський вже тоді боровся не просто за абстрактну “незалежність”, але й вкладав у неї цілком конкретний соціальний і політичний зміст. І досі надзвичайний вереск українофобів усіх мастей викликають 2 і 3 пункти “10 заповідей УНП”: “Усі люди твої браття, але москалі, ляхи, угри, румуни та жиди вороги нашого народу, поки вони панують над нами і визискують нас”; “Україна для українців! Отже вигонь відусіль з України чужинців-гнобителів”. Звичайно, якщо навіть сьогодні такі позиції викликають в ліберальної інтелігенції істеричні припадки, то можна собі уявити, як на це реагував тодішній “політичний бомонд”, не кажучи вже про царську охранку.

У програмі УНП величезне значення приділялося соціальному питанню. З точки зору УНП, національне визволення має йти через непримиренну боротьбу з націями, що гноблять українців, а також взагалі з класом капіталістів. Партія виступала за націоналізацію землі та фабрик, адже тільки відібравши в окупантів ці багатства, можна було говорити про повновладдя української нації в своїй країні. УНП фактично була не тільки першою націоналістичною партією, але й також першою соціал-націоналістичною організацією, яка поклала в основу своєї ідеології ідеї національної і соціальної справедливості при визнанні першочерговості Ідеї Нації.

Вкрай важливою заслугою УНП було те, що ця партія рішуче засудила будь-яку участь українців у боротьбі за “демократизацію” Росії. Вже тоді націоналістам було абсолютно зрозуміло, що будь-яка зміна політичного режиму в Росії нічого не дасть, а то й погіршить становище України (як це і відбулося після встановлення більшовицького режиму). Тому боротися треба не за “полегшення режиму” імперії, а за повне і безповоротне відокремлення України від Росії та створення вільної, соборної української національної держави.

До перемоги національної і соціальної справедливості УНП бачила один шлях – шлях революції. Ніякі “мінімальні програми”, ніякі “автономії” та союзи з “демократичною Росією” не замулювали очей українським націоналістам.

Цікаво, що в 1904 році в рамках організаційної структури УНП було створено бойовий відділ, який мав займатися підготовкою та проведенням силових акцій проти окупантів. Не дивлячись на шалений тиск російських спецслужб, націоналістам вдалося провести гучні акції, як от вибухи імперських пам’ятиків в Харкові, планувалося проведення бойових акцій в Полтаві, Одесі, Києві.

Після хвилі масових арештів активність УНП понизилася. Пізніше Микола Міхновський та його середовище буде шукати нових організаційних форм для реалізації Ідеї Нації. Їх вклад в розвиток українського націоналізму буде величезним.

Партія Миколи Міхновського, яка називалася УНП – це перша політична партія, яка стояла на чітких засадах українського націоналізму. Партія, яка значно випередила політичну думку свого часу, вказавши українцям єдино можливий шлях їхнього розвитку та уникнення катастрофи, яку їм готувала сліпа віра “демократичних” вождів в пацифізм, вищість соціальних інтересів над національними, можливість автономії України в складі “демократичної” Росії.

УНП багато хто з тодішньої “освіченої громадськості” боявся, не хотів до неї дослухатися. Міхновського і його побратимів називали шовіністами, мрійниками, критикували за відсутність ефемерного “наукового підходу”. Але саме на їхньому боці, на боці перших українських націоналістів з Полтави, Харкова, Одеси виявилась істина. І тільки в 1918-1919 роках, коли всі ці “демократичні” вожді і вожчики відчули на собі всі “прєлєсті” кривавого місива червоного терору тепер вже “нової, прогресивної Росії”, тільки тоді до них почало доходити, наскільки були праві перші українські націоналісти з УНП. Але все одно дійшло не до всіх. Знаходилися такі, як Винниченко, які до кінця своїх днів “пишалися” тим, що в свій час не допустили до влади Міхновського. Але дивуватися немає чому – на те вони і зрадники, на яких лежить провина за те пекло, в яке потрапила українська нація після поразки Української Народної Республіки.

УНП Миколи Міхновсього – це яскрава сходинка історії українського націоналізму, яка демонструє високий розвиток націоналістичної ідеї в Україні на той час, розвіює чимало шкідливих міфів про націоналізм. Ідеї цієї організації і досі є основою українського націоналізму, а її роль лишається незамінною для своєї доби.

Андрій Іллєнко

Коли я впаду… мою кров вип’є рідна земля, щоб виростити з неї траву для коня того, хто стане на моє місце… Ю. Горліс-Горський “Холодний Яр”

Пам’ять про українське повстанство завжди була, є і буде тим духовним поштовхом, що спрямовує гарячі серця нових національних героїв у вир боротьби і забирає у них моральне право на відступ.

Ця легенда національного спротиву назавжди стала тим прикладом, на який рівнялися і продовжують рівнятися цілі покоління борців за майбутнє України. Українське повстанство стало тим жахом, який так і не вивітрився, та й навряд чи колись вивітриться, зі свідомості антиукраїнських сил. Саме тому Українська Повстанська Армія 1940-х до сьогодні так лякає ворогів української нації. Але мало хто знає, що УПА 1940-х була вже другою Українською Повстанською Армією.

Мало кому відомо, що свій бойовий дух, незламність і надвитривалість бійці УПА 1940-х загартували прикладом повстанців-попередників – вояків І УПА, героїв ІІ Зимового походу.

1921 рік. Роззброєні вояки українських армій, зраджені не тільки своїми польськими союзниками, але й власними політиканами-урядовцями, чекають вирішення своєї долі у таборах для інтернованих на чужині. Українські землі обливаються кров’ю повстанців і селян, що без жодної підтримки уряду і війська ведуть боротьбу з загарбниками власними силами. Більшовицький режим відбудовує запілля, витискаючи з українців збіжжя для фуражу і молодь для мобілізації. Жодні надії на щасливе майбутнє України навіть не жевріють.

Але духовна еліта української нації, не та, що в дорогих костюмах урядовців на протязі всіх Визвольних змагань шукала компромісу з противником, а та, що у військовому однострої і без нього вже протягом понад трьох років нещадно проливала свою і ворожу кров, здаватися не бажала. Здавалося б час війни пройшов, регулярних фронтів більше не існує, але українське вояцтво не має наміру складати зброю. Так, у жовтні 1921 року твориться І Українська Повстанська Армія. Так розпочався ІІ Зимовий похід, похід героїв у вічність. Похід без надії на перемогу. Похід у смерть…

Що змушувало їх іти у бій? Бажання наживи? – Просто смішно! Зруйнована і пограбована Батьківщина не обіцяла жодних багатств. Примус командирів? – В жодному разі. Всіх вояків Дієвої Армії командарм Михайло Омелянович-Павленко звільнив від присяги ще перед І Зимовим походом. Туга за родинами? – Знову ні. Більшість вояків втратила рідних у вирі війн та революцій. Знову кликало їх до бою тільки одне-єдине почуття – борг перед прийдешніми поколіннями. Вони чітко усвідомлювали, що їх справа на найближчий час програна. Єдиною надією на національне майбуття є народження легенди, легенди спротиву. Для того, щоб нові покоління українців пам’ятали про свою місію воякам І УПА необхідно було героїчно померти. І вони свідомо пішли на це. Так, півтори тисячі бійців вирушили у смерть проти майже мільйонної криваво-червоної орди… Наступ планувався з трьох напрямків – з Волині, Поділля та Бессарабії, де були сформовані 3 військові групи з відповідними назвами. Водночас на Українських землях, захоплених більшовиками, місцеві повстанські групи повинні були розпочати загальне повстання. Група отамана Орлика мала знищити залізничні лінії на Північному Правобережжі, перерізавши червоним можливість відступу на Північ. Повстанці отамана Левченка планували здійснити те саме на Півночі Лівобережжя, підірвати залізничний міст у Кременчуці, захопити Полтаву та зробити рейд на Харків. Команда отамана Брови зі Степової України мала перерізати шляхи комунікації з Доном, захопити Катеринослав та підірвати мости через Дніпро. Першою перейшла в наступ Бессарабська група І УПА під командуванням уславленого повстанського отамана Андрія Гулого-Гуленка. 342 бійці цієї групи трьома відділами переправилися через Дністер і швидким ходом з боями попрямували в бік Одеси. Основним завданням групи була імітація «основного наступу», щоб відволікти сили більшовиків від дійсно основної, Волинської, групи. Своє завдання вони виконали – значні сили більшовиків були відтягнуті на боротьбу з «гулівцями». Але й повстанці були розбиті вщент – кільком десяткам після важких боїв вдалося вплав переплисти Дністер, доля ж більшості не відома до сьогодні.

Другою в рейд вирушила Подільська група І УПА під командою ще одного уславленого повстанця – Михайла Палія-Сидорянського, колишнього підполковника 4-ої Київської Стрілецької дивізії. Вирушивши пішки, група перетворилися на кінний відділ, розбивши кілька загонів червоної кавалерії. Пройшовши з важкими боями все Поділля три сотні бійців-«подолян» попрямували на з’єднання з Волинською групою. Основна, Волинська група на чолі з кавалером Залізного хреста І Зимового походу генералом Юрком Тютюнником виступила в похід на початку листопада. В її рядах йшли майбутні співзасновники УВО Роман Сушко, Дмитро Герчанівський та Юрко Отмарштайн. За три дні група захопила Коростень, але під тиском значно чисельнішої (переважно української за етнічним складом) кінноти Котовського була змушена полк. відступити на Захід.

17 листопада 1921 р. неподалік містечка Базар група була розбита і значна її частина потрапила в оточення. 359 бійців Волинської групи І УПА потрапили у більшовицький полон. Всім їм було запропоновано перейти на службу до Червоної Армії. Тобто, у них з’явилася реальна можливість не тільки зберегти своє життя, але й отримати достатньо «тепле» місце у апараті Радянської України. Але вибір справжніх борців був інакший… Вони обрали смерть. Вони пішли у вічність. Вони народили легенду. Герої Базару всі до одного відмовилися від більшовицької пропозиції. І всі до одного загинули, співаючи Український гімн. Так вони стали прикладом для нового покоління борців. Так вояки І Української Повстанської Армії заклали основи ІІ Української Повстанської Армії. Так учасники ІІ Зимового походу надихнули нових борців на нові зимові походи…

Как то во время дискуссий на сайте столкнулся с тем, что большинство россиян серьезно недооценивают военную мощь КНР... Все привыкли рассуждать о китайской армии как в том бородатом анекдоте - "китайский полк - все три танка и пять миллионов пехотинцев.." То есть наличие самой крупной армии в мире на Юго - Востоке нашей страны, большинство жителей не напрягает! Бытует мнение о армии Китая, как о многочисленной, но плохо вооруженной и обученной, не представляющей опасности для современной России... Так ли это?

На сегодняшний день Поднебесная (Китай) является мировым лидером во многих сферах экономики. По данным Всемирного банка КНР занимает второе место во вклад в мировой (номинальный) ВВП и второе место по ВВП, рассчитанному по паритету покупательной способности... Сейчас во время мирового экономического кризиса, у многих стран наблюдается падение ВВП, остановка в развитии промышленности и экономики, но не в Китае. Если в прежние годы КНР был лидером мирового экономического развития, то теперь он становится в этой сфере, по сути, монополистом. Он продолжает расти, когда другие падают. Как показывает статистика, Китай уже первенствует в мире по объёму производства свыше 100 видов продукции. В Китае выпускается более 50 % продаваемых в мире фотоаппаратов, 30 % кондиционеров, 25 % стиральных машин и примерно 20 % холодильников. Кроме того, согласно таможенной статистике, Китай уже много лет подряд является первым экспортером текстильных изделий, одежды, обуви, часов, велосипедов, швейных машин и других видов трудоемкой продукции. С 1989 года среднегодовой прирост импортной и экспортной торговли Китая составляет 15 %. Поднебесная является крупнейшим кредитором США. И при этом в огромной степени зависит от того, что происходит в этих самых Штатах. Поскольку если Америка перестанет приобретать китайский ширпотреб, это создаст Китаю огромные внутренние проблемы. Одна из них - недостаток внутренних природных ресурсов для растущей такими темпами экономики, другая - освобождающиеся гигантские людские ресурсы, недостаток территории... Китай наконец достиг того этапа в своем развитии, когда он, с одной стороны, уже стал настолько силен, что может начать расширять «стратегические границы жизненного пространства» силовым путем, с другой стороны, внутренние проблемы достигли того масштаба, когда такое расширение становится необходимым. При этом никто ему не в состоянии помешать. Америка измучена Ираком, Афганистаном и экономическими проблемами, Европа, впавшая в пацифизм и гедонизм, вообще, по сути, уже исчезла как военная сила. И Россия уверенно следует по европейскому пути (увы, только в этом). Но готовы ли вооруженные силы Китая к такому варианту событий? Давайте посмотрим.

Официальное название вооружённых сил КНР - Народно-освободительная армия Китая (НОАК). На сегодняшний день это крупнейшие вооруженные силы по численности в мире (около 2 300 000 человек на действительной службе)!!! Законодательство КНР предусматривает воинскую повинность для мужчин с 18 лет; добровольцы принимаются до 49 лет. В связи с большим населением страны и достаточным количеством добровольцев, призыв никогда не производился. В военное время теоретически может быть мобилизовано до 400 000 000 человек. Военный бюджет около $78 млрд на этот год (у России, к примеру, на 20млрд меньше, не говоря о том КУДА они у нас пойдут!) , но точные данные Китай тщательно скрывает. Надо понимать, что для обороны страны НОАК сверхизбыточна, особенно сухопутные войска. Потому что страну с населением 1,3 млрд. человек (а может быть, значительно больше) оккупировать невозможно в принципе. И это понимают абсолютно все. Тем не менее китайские расходы на оборону стремительно растут, вдвое опережая рост ВВП. Причем кризис на это никак не влияет. И, в общем, надо перестать заниматься самообманом: Китай не собирается обороняться. Просто потому, что обороняться ему не от кого. Он собирается нападать. Если военные расходы Китая за восемь лет увеличиваются в четыре раза (при том, что именно для обороны страны их наращивать не нужно вообще, их можно даже сократить), не обращать на это внимания уже как-то совсем странно. Ну а как же миф о плохой вооруженности и подготовки НОАК?!

Китай всегда тщательно скрывал (и скрывает) боевой потенциал своей армии, ее вооружение и оснащенность. Наверное потому у многих бытует представление о его армии как о плохо и смешно одетых маленьких солдатиках, вооруженных местным вариантом автомата Калашникова и устаревшими модификациями советской техники. Это может оказаться РОКОВЫМ заблуждением.

Осенью прошлого года на праздновании посвященному 60-летию КНР на площади Тяньаньмэнь в Пекине ВПЕРВЫЕ, за многие годы, прошел грандиозный военный парад. На нем, согласно официальным заявлениям, китайцы продемонстрировали 52 образца новой техники. При этом был показан весь спектр ВВТ – баллистические ракеты (от тактических до межконтинентальных), крылатые ракеты наземного базирования, противокорабельные ракеты морского и берегового базирования, зенитные ракетные комплексы всех радиусов действия, разнообразные бронированные машины, включая десантные (до сих пор монополистом в производстве БМД являлась Россия), реактивная и ствольная артиллерия, несколько типов беспилотных летательных аппаратов, боевые самолеты и вертолеты.

При прохождении по площади колонн, представлявших различные рода войск Народно-освободительной армии Китая, не могла не обратить на себя внимание и такая весьма примечательная деталь: значительная часть личного состава была вооружена не местными копиями автомата Калашникова, а новейшими автоматическими винтовками, созданными по схеме «буллпап» на основе и того же АК, и западных образцов (FA MAS, L85).

Кроме боевых машин десанта ZBD-03, в которых явно прослеживается родство с нашими БМД, но не прямое их копирование, нельзя не отметить полных копий российских зенитных ракетных систем С-300 и реактивных систем залпового огня «Смерч» (последние РФ Китаю, кстати, не поставляла никогда). Правда, мы должны верить, что перед нами отнюдь не копия неизвестно как попавшего в Поднебесную «Смерча», а исконно китайская РСЗО PHL-03. И отнюдь не «трехсотка» (лицензию на ее производство Россия не продавала КНР), а не менее исконная китайская ЗРС HQ-9. Впрочем, французский ЗРК малой дальности «Кроталь» китайцы также «передрали» без стеснения, назвав HQ-7. Он тоже гордо проехал по площади.

Не смейтесь над "веселенькой" расцветкой - это боевые машины десанта, после появления которых Россия перестала быть в этой области монополистом...

Большого внимания заслуживает крылатая ракета наземного базирования DH-10 (размещается в мобильных пусковых установках по три ракеты на каждой). Видимо, в ее конструкции есть очень большие заимствования (если не полное копирование) от нашей Х-55, которую Китай в начале 1990-х годов приобрел в Украине. Поскольку по известному Договору об РСМД США и Россия не могут иметь крылатых ракет наземного базирования, КНР стала фактическим монополистом в этом классе вооружений. На очень похожих мобильных установках (тоже по три ракеты на каждой) размещены береговые ПКР YJ-62, считающиеся почти аналогом американских «Томагавков». Хотя, вполне вероятно, что и это – вариация на тему Х-55.

Конечно, нельзя не отметить проезда по площади Тяньаньмэнь беспилотников, установленных на автомобилях. Это пока лишь небольшие тактические БПЛА. Но важен сам факт их наличия у китайцев. В отличии от нас, которые только запланировали покупку беспилотников у Израиля, НОАК уже имеет на вооружении НЕСКОЛЬКО различных их вариантов...

Появились в китайской армии и зенитные ракетно-пушечные комплексы Туре 95 (они же PGZ-04), нарушив монополию российской «Тунгуски». Этот ЗРПК представляет собой синтез копий. Артиллерийскую часть (четыре ствола калибра 25 мм) китайцы скопировали с итальянской зенитной самоходки SIDAM-25. А на нее навесили четыре ПЗРК QW-2, скопированного (разумеется, без лицензии) с нашей «Иглы-1».

В области танкостроения Китай явно повторяет советско-российский опыт. Сначала десятилетиями в КНР создавали многочисленные модификации Т-54. Потом где-то (то ли в Румынии, то ли на Ближнем Востоке) китайцы достали Т-72 и теперь занимается вариациями на его тему. Российская армия имеет на вооружении бесчисленные варианты, по сути, одного и того же танка (Т-64, Т-72, Т-80, Т-90 и их различные модификации), то же происходит и в Поднебесной. На параде 1 октября прошли наиболее совершенные из вариаций – танки Туре 96 и Туре 99 (другое название – Туре 98G).

Позаимствовав башню нашей БМП-3, Китай сделал свою боевую машину пехоты ZBD-05 (шасси у нее китайское), причем поступили эти машины не только в сухопутные войска, но и в морскую пехоту.

Еще по площади Тяньаньмэнь проехали САУ Туре 88 (PLZ-05), до боли напоминающие российскую «Мсту», которую мы китайцам, опять же, не продавали никогда. Впрочем, были на параде представлены и достаточно оригинальные конструкции, например, колесные САУ PLL-05 и PTL-02. Правда, в первом случае все же прослеживается родство с нашей «Ноной-СВК».

В воздушной части парада можно было наблюдать самолет ДРЛО KJ-2000, бомбардировщик JH-7, истребители J-11 (копия Су-27) и J-10 (синтез российских и израильских технологий), боевой вертолет WZ-9, скопированный с французского «Дофина», и т.д.

Конечно, достойно была представлена «вторая артиллерия» НОАК, то есть ракетные войска. Началось с тактических «Дунфэн-11» и «Дунфэн-15», а закончилось межконтинентальной «Дунфэн-31» (по-видимому, уже с разделяющейся головной частью). В общем, демонстрация военной мощи КНР в Пекине удалась на славу. Военные аналитики многих стран были, мягко говоря шокированны... Хотя по парадам о вооруженных силах судить нельзя, о чем свидетельствует отечественный опыт. Последние парады на Красной площади 9 мая представляют собой чисто пиаровские мероприятия, не имеющие никакого отношения к реальному состоянию армии и флота России.

Поэтому гораздо интереснее непарадная сторона жизни НОАК.

Осенью 2009года в Китае завершились военные учения «Куюаэ-2009» – крупнейшие за 60-летнюю историю КНР. Они проводились на территории четырех из семи военных округов – Шэньянского, Ланьчжоуского, Цзиннаньского и Гуаньчжоуского. В них принимали участие до 50 тыс. военнослужащих сухопутных войск и ВВС, более 6 тыс. транспортных средств. В ходе маневров войска преодолели в общей сложности 50 тыс. км. Например, четыре общевойсковые дивизии совершили марш (по железной дороге, а затем своим ходом) на расстояние 2 тыс. км.

На учениях отрабатывались совместные действия всех родов войск в условиях современной войны. Одной из целей маневров была проверка новейших систем вооружений, а также работоспособности разворачиваемой Китаем национальной навигационной спутниковой системы «Бэйдоу» – аналога американской GPS. Стоит обратить внимание на то, что НОАК проводит не отдельные тактические учения, необходимые для поддержания повседневной боеготовности частей и подразделений, а маневры стратегического масштаба, в которых задействуются армии и военные округа, они охватывают большую часть территории материкового Китая – отнюдь не малой по площади страны. И характер учений тоже весьма интересен – он заведомо не имеет отношения ни к высадке на Тайвань, ни к отражению агрессии со стороны США. Захват Тайваня – это воздушно-морская десантная операция, размеры же острова не очень-то велики, там не понадобятся тысячекилометровые марши, поскольку ширина его с запада на восток не превышает 150 км. Вдобавок в проводимых учениях не участвуют войска Нанкинского военного округа, который и ориентирован на действия против Тайваня. Тем более КНР не может ожидать агрессии со стороны какого-либо другого государства, поскольку подобный шаг стал бы для него самым эффективным и быстрым способом самоубийства. Кстати, здесь нельзя не отметить, что военный потенциал всех окружающих Поднебесную стран, вместе взятых, уступает военному потенциалу Китая. Соответственно проводить учения стратегического масштаба для отработки задач обороны не имеет никакого смысла, ибо такие задачи перед НОАК просто не стоят. Собственно, это понятно и китайскому военно-политическому руководству, поэтому на маневрах отрабатываются действия не оборонительные, а наступательные. Главное же в том, что на учениях отрабатывались боевые действия «армия против армии», а не противопартизанская война и не подавление внутренних беспорядков. Соответственно возникает вопрос, с какой армией сухопутные войска и ВВС НОАК собираются вести войну с использованием самой современной боевой техники, спутниковой навигационной системы, других новейших систем обеспечения боевых действий?

Из семи военных округов Китая наиболее мощными являются округа со штабами в Пекине и Шэньяне, прилегающие к границе с РФ (первый ориентирован на Сибирский военный округ ВС РФ, второй — на Дальневосточный). На эти округа приходится 4 из 9 танковых и 6 из 9 механизированных дивизий, 6 из 12 танковых бригад сухопутных войск НОАК. Еще 2 танковые дивизии и 1 бригада входит в состав округа со штабом в Ланьчжоу (занимает западную часть страны, ориентирован на Центральную Азию, Монголию и Сибирь к западу от Байкала), а 1 танковая, 1 механизированная дивизии, 2 танковые и единственная в НОАК механизированная бригады — в состав Цзинаньского округа, который находится в центре страны и является стратегическим резервом для Пекинского, Шэньянского, Ланьчжоуского и Нанкинского округов. В частности, 38-я армия Пекинского ВО представляет собой полигон для отработки новых оргштатных мероприятий и способов применения новых видов боевой техники. Артиллерия в этой армии полностью автоматизирована, она еще уступает по точности американской, но уже превзошла российскую. Быстро обновляются бронетанковые войска, темп их наступления по опыту учений выше, чем в ВС РФ. В частности, в состав 38-й армии входит полностью автоматизированная 6-я танковая дивизия, оснащенная танками Туре 96. Темп наступления 38-й армии достигает 1000 км в неделю (150 км в сутки). Наконец, в состав этой же армии входит 4-я зенитно-ракетная бригада, наиболее современное соединение войсковой ПВО Китая (включает, в частности, дивизион ЗРК «Тор»). Вторым полигоном для отработки новых способов применения Сухопутных Войск (СВ) является резервный Цзинаньский округ, включающий, в частности, образцовые и оснащенные новейшей техникой 8-ю танковую и 127-ю легкую мотопехотную дивизию. На вооружении СВ НОАК состоит около 10 тыс. основных танков (450 Туре 90II, 1200 Туре 96, 200 Туре 98, 400 Туре 88С, 500 Туре 88В, 1000 Туре 80, 500 Туре 79, 200 Туре 69, 5500 Туре 59) и 2 тыс. легких (1200 Туре 62, 800 Туре 63). К современным можно отнести танки Туре 90II, Туре 96 и Туре 98, причем последний, как считается, почти не уступает лучшим западным танкам (М1А2, «Леопард-2А6»). Все эти три типа танков вооружены 125-миллиметровой пушкой, подобной той, что установлена на российских танках (начиная с Т-64А). Все остальные танки СВ НОАК являются бесконечными вариациями на тему созданного в СССР в конце 40-х Т-54 (его прямой копией был Туре 59), поэтому существенно уступают по своим боевым качествам лучшим западным и российским машинам.

Другие типы бронетехники (до 3 тыс. БМП, 100 БМД, не менее 8 тыс. БТР) либо являются копиями советских образцов и их доработками, либо разработаны в самой КНР (иногда с использованием западных технологий).

Примерно то же самое можно сказать об артиллерии НОАК (до 15 тыс. орудий, в том числе 1200 САУ, до 10 тыс. минометов, до 4 тыс. РСЗО). В Китае очень значительное внимание уделяют реактивной артиллерии, мощь которой китайцы испытали на себе во время второго боя за остров Даманский. Здесь разработан целый ряд тяжелых РСЗО (Туре 83, А-100, WM-80, WS-1) калибром от 273 до 320 мм. Сравниться с ними по огневой мощи могут только американская MLRS и российский «Смерч».

На вооружении СВ НОАК также состоят до 8 тыс. ПТРК и примерно столько же противотанковых орудий, 150 мобильных ЗРК («Тор», HQ-7, HQ-61, LY-60, PL-9D), до 15 тыс. зенитных орудий (калибром от 23 до 100 мм). Можно отметить, что такое огромное количество зенитных орудий не может компенсировать нехватки ЗРК, поэтому ПВО СВ НОАК требованиям современной войны не отвечает. Впрочем, учитывая фактический коллапс ВВС РФ, Китаю может хватить и такой ПВО.

Большим разнообразием отличается парк армейской авиации, включающий российские (128 Ми-17, 30 Ми-8), американские (22 S-70C) и европейские (100 НС-120, 110 Z-9 [SA-365], 8 SA-342, 30 Z-11, 10 Z-8 [SA-321]) машины.

В подобной ситуации в высшей степени вероятной станет реализация концепции «Большой двойки»,

Сухопутные войска НОАК очень активно занимаются боевой учебой, причем некоторые ее аспекты не могут не настораживать.

Немного о силах специального назначения и военной разведки Китая. Им традиционно уделяется большое внимание в КНР. Сегодня это хорошо обученные и вооруженные профессионалы, к тому же ОБЯЗАТЕЛЬНО ВЛАДЕЮЩИЕ РУССКИМ ЯЗЫКОМ.

Спецназ морской пехоты Китая.

Морские диверсанты...

Еще в сентябре 2006 года были проведены беспрецедентные по масштабам 10-дневные учения Шэньянского и Пекинского военных округов. В ходе учений части Шэньянского ВО совершили бросок на расстояние 1000 км на территорию Пекинского ВО, где провели учебное сражение с частями этого округа. Передислокация проводилась как своим ходом, так и по железной дороге. Целями учений стали отработка навыков маневрирования армейскими соединениями на большом удалении от мест базирования и повышение уровня управления тыловым обеспечением войск.

Подобный сценарий учений можно рассматривать только как подготовку к войне с Россией, причем отрабатывается наступление, а не оборона. Применительно к Тайваню (а также, например, к Юго-Восточной Азии или Корейскому полуострову) указанный сценарий не имеет смысла из-за несравненно меньшей глубины ТВД и других природно-климатических условий. Отрабатывались глубокие наступательные операции на суше, в горно-степной местности, их объектами для Китая могут быть лишь Россия и Казахстан. Рельеф той местности, где проходили учения, аналогичен забайкальскому, а 1000 км — это расстояние от российско-китайской границы по реке Аргунь до Байкала. Против Казахстана расположен Ланьчжоуский военный округ НОАК, он в указанных учениях участия не принимал. Учения проводили именно Шэньянский и Пекинский округа.

Как видите, сегодня Китай имеет достойную мирового лидера армию!

Ну а что же с "политической волей" и "настроением жителей Поднебесной"?!

Китаю следует создать самые мощные вооруженные силы и оттеснить США с позиции ведущей мировой державы. С таким лозунгом выступил старший полковник Народно-освободительной армии, профессор Национального университета обороны Лю Минфу. В своей книге «Мечта Китая», только что вышедшей в свет, он доказывает, что если Китай не станет в ХХI веке державой № 1, то он потеряет ориентиры и отстанет от других.

В интервью агентству Reuters автор сказал, что Китаю необходимо возвыситься не только в экономическом, но и в военном плане. Ведь США полны решимости сдержать Китай, и потому борьба между этими странами за доминирующее место в мире предопределит развитие международных отношений в будущем. Но особого внимания заслуживает книга «Китай недоволен» («Чжунго бу гаосин»), изданная в марте прошлого года тиражом 270 тыс. экземпляров (это и по китайским меркам весьма солидно). Ее название перекликается с названием вышедшей в 1996 году книги «И все-таки Китай способен сказать нет». Более того, один из авторов – Сун Цян – у этих трудов общий.

Опус 13-летней давности запомнился, например, таким чудесным пассажем: «...если бы Хайшэньвей (Владивосток) по-прежнему находился бы в наших руках, тогда мы обладали бы нашей самой северной великолепной гаванью... а это в громадной степени способствовало бы процветанию нашего Северо-Восточного Китая... тогда честное и трудолюбивое население Китая распространилось бы на самые обширные и на более всего заслуживающие освоения районы Северо-Восточной Азии; процветание же этой части СВА явилось бы радостным известием и для народа России».

Разумеется, это были цветочки. А вот теперь выросли ягодки.

Новая книга написана в предельно жестком и агрессивном стиле. Сун Цян пояснил, что если в 1996-м назад авторы первого труда стремились сказать, что Китай способен управлять самим собой, то цель нового сочинения – сообщить о том, что Китай готов управлять миром. Авторский коллектив, позиционирующий себя как патриотов Китая, обвиняет западное (особенно американское) общество в полном разложении, а часть китайской элиты, ориентированной на западные ценности, – в пораженчестве.

Впрочем, интересно в книге не это.

Авторы заявляют, что Китай способен распоряжаться мировыми ресурсами более эффективно, чем любая другая страна на планете, поэтому он и должен руководить миром. А Народно-освободительная армия Китая должна защищать суверенитет Поднебесной за пределами страны, а отнюдь не ориентироваться на оборону своей территории. НОАК должна заняться «коммерцией с мечом в руках», то есть идти в те регионы мира, где находятся «коренные интересы Китая», и защищать эти интересы. Про то, что целью агрессии станет, в частности, Россия, написано почти напрямую.

Один из авторов книги Ван Сяодун пишет, насколько важно вспомнить термин «жизненное пространство» и перестать стесняться того факта, что он использовался Гитлером для оправдания немецкой агрессии в Европе. О России же, которую Ван Сяодун посетил, говорится следующее: «Я думал: как же они разбазаривают эту огромную безлюдную землю с ее черноземом! Как несправедливо! А нам тут так тесно!»

Россия передала Китаю острова под Хабаровском Тарабаров и Большой Уссурийский, и после этого был заключён договор о вечной и недолгой дружбе с Китаем. Как, Вы думаете надолго? Почитайте пожалуйста официальную китайскую Интернет-энциклопедию, которая контролируется и подлежит цензуре властями КНР.

Вот ссылка на сайт. http://baike.baidu.com/view/173829.htm …., http://baike.baidu.com

На китайском сайте в открытую говорится, что территория Российского Дальнего Востока всегда была подконтрольна Великой Китайской Империи (см. карты) и в 19 веке Царская Россия силой и обманом отвергла у Китая почти 1/9 части его территории. Это - официальная точка зрения китайских историков. В этом духе воспитывается каждый школьник с первого класса (проверено по учебникам для начальных классов).

Это уже территориальные претензии к РФ, которые в будущем приведут к захвату и аннексии Восточной Сибири и Дальнего Востока со стороны Китая. Проникновение китайцев на российскую территорию, ассимиляция с местным населением, фактическое слияние китайского малого и среднего бизнеса с российским в угрожаемых регионах в перспективе представляет угрозу потери контроля над этими регионами. Если не решить в ближайшие годы проблему инфраструктуры - есть серьезный риск отделения Восточной Сибири и Дальнего Востока и, как следствие, потери доступа к природным ресурсам.

Россия и Китай сейчас изображают дружбу, но уже через несколько лет начнётся явное противостояние.

Территориальные претензии Пекина к Москве впервые были предъявлены в начале 60-х годов ХХ века. Китай имеет претензии на территории по всему периметру своей границы и ведет, мудрую экспансионистскую политику. Несмотря на официальные заявления китайских властей о том, что ныне никаких подобных проблем между РФ и КНР сегодня нет, содержание пропаганды не меняется, что означает возможность в любой момент вновь выступить с притязаниями на российские земли и моральную подготовку собственного населения к этому моменту. В Китае принята программа ползучей экспансии на российской территории - по Конфуцию: если не силой, то умом и хитростью. Это мы и наблюдаем на российском Дальнем Востоке, где угрожающе растет число китайских мигрантов.

Экспансия с целью захвата территорий и природных ресурсов является для Поднебесной, возможно, единственным способом разрубить гордиев узел указанных проблем. О естественных направлениях этой экспансии уже было сказано выше. Экспансия эта, предположительно, будет носить в первую очередь экономический и демографический характер. Газета НОАК «Цзефанцзюнь бао» 3 апреля 1988 года, комментируя концепцию «стратегических границ жизненного пространства», с подкупающей прямотой писала следующее: «Эффективный контроль, осуществляемый в течение продолжительного времени над стратегическим районом, который осуществляется за пределами географических границ, в конечном итоге приведет к переносу географических границ».

Политика российского внешнеполитического руководства недальновидна: наши руководители предпочитают деньги сейчас и не думают о том, что будет с их детьми, которым придется иметь дело с Китаем в будущем.

Складывается впечатление, что Москва играет с Пекином в поддавки во всех областях сразу: экономической, политической и, главное – в военной. После нынешней «реформы» армия и флот РФ тоже, в общем-то, исчезнут как военная сила. По крайней мере с точки зрения Китая.

В подобной ситуации в высшей степени вероятной станет реализация концепции «Большой двойки», только в ней не будет места России...

Не пора ли реалистам изучать китайский язык?!

Історія Московії побудована на міфах.
Міф
перший, про миролюбиву Московію. Люди добрі всіх націй. Скільки можливо
терпіти це московське хамство, її високопосадовців, представників
"культури", ЗМІ, політологів, яке присутньо в 99% ефіру. ДОСИТЬ.
ВСТАНЬТЕ З КОЛІН та ПРИСІКАЙТЕ ЦЕ ХАМСТВО. РОЗВІНЧУЙТЕ МІФИ МОСКОВІЇ,
ПОШИРЮЙТЕ ПРАВДУ ПРО МОСКОВІЮ

МІФ ПЕРШИЙ

ПРО МИРОЛЮБНІСТЬ МОСКОВІЇ

Прикриваючи
свої минулі і майбутні злочини, Москва створила про себе міф, "невинної
жертви", яку завжди всі "ображають", "хотять загарбати" та
"поневолити". Але факти говорять про зовсім іншу Московію. Історик
Ключевський вважав напад Андрія Боголюбського на Київ народженням
Московії. Тому від цього і почнемо

Війни, розпочаті Московією

1169 Андрій Боголюбський (суздальський князь) напав на Київ, зруйнував його, пограбував церкви, знищив багато мешканців міста.

1240 Дружини Суздальського улусу брали участь разом із військом хана Батия в захопленні й знищенні Києва.

1240-1242 Дружини Суздальского улусу брали участь у поході хана Батия в Європу.

1247-1249
Дружини Суздальського улусу, князів Андрія і Олександра (Невського),
брали участь в поході хана Батия проти хана Гуюка.

1258-1260 Дружини Суздальського улусу були послані ханом Берке у війська хана Хубилая для завоювання Китаю.

1262-1263 Дружини Суздальського улусу, беруть участь у поході Орди для завоювання хулагидів (Азердбайджан).

1269-1271
Дружини Суздальського улусу брали участь у поході хана Менгу-Тимура на
Візантію. Командував володимирівською дружиною молодший брат Олександра
(Невського) Василій.

1275 Дружини Суздальського улусу у складі татаро-монгольських військ брали участь у поході на Литву.

1270-1278 Дружини Суздальського улусу у складі татаро-монгольських військ здійснили похід на Кавказ.

1281-1290
Дружини Суздальського і московського улусів у складі військ Орди брали
участь у загарбницьких походах в Угорщину, Польщу та Іран. Походи були
невдалими, з великими втратами.

1301 Підкорення Москвою Коломни.

1302 Підкорення Москвою Переяслава-Заліського.

1303 Підкорення Москвою Можайська.

1319-1320
Дружини Суздальського і московського улусів у складі військ хана Узбека
брали участь у поході на Арран, володіння Хулагидів (Азердбайджан).

1330
Дружини Суздальського і Московського улусів посилаються в підкорений
монголами Китай, де виступають окремий гвардійський полк в
церемоніальних подіях. Згодом був сформований окремий полк вартових із
московітів, що "прославляли вірність імперії".

1335-1336 Дружини Московського улусу у складі військ хана Узбека здійснили ще один похід на Арран (Азердбайджан).

1339-1340
Дружини Московського улусу, за наказом хана Узбека і в складі його
військ, пішли війною на Смоленськ, який на той час уже входив до складу
Великого Князівства Литовського. Похід був невдалий.

1346 Підкорення Московією земель Комі

1371-1386 Війна Московії проти Смоленська, захоплення Медині.

1356-1357
Дружини Московського улусу, на чолі зі "святим" Димитрієм (Донським) за
наказом хана Джанібека брали участь у його поході на Персію. Туди ж, за
наказом хана був викликаний митрополит Олексій, який після перемоги
отримав в подарунок 400 верблюдів різних кощтовностей.

1392 Підкорення Москвовією Мурома.

1389-1393 Підкорення Москвовією Мордовії.

1397-1398 Підкорення Московією Вологди, Устюга, частини Комі.

1389 Початок підкорення Московією Таруського князівства.

1425-1462 Підкорення Московією Зарайського, Тульського князівств.

1447. Підкорення Московією Ростова Великого.

1452 Підкорення Московією Касимівського ханства.

1463 Підкорення Московією Ярославля.

1465 Похід московських військ в Черемиську землю, який супроводжувався неймовірною жорстокістю і пограбуванням.

1463-1496 Війна Московії проти Великого Новгорода.

1469 Похід Московії на Казань.

1472 Підкорення Московією Пермської землі.

1478 Підкорення Московією Карелії

1485 Захоплення Московією Тверського князівства.

1487 Похід Московії на Казань

1489 Північна Удмуртія "приєднана" до Московії

1499 Загарбницький похід Московії за Урал.

1489 Війна Московії проти Пскова і Вятки.

1493-1494 Війна Московії проти Литви (конфедерація України, Білорусії, Литви), захоплення Вязьми.

1500-1505 Війна Московії проти Литви, захоплення Брянська, Чернігова, Новгорода-Сіверського, Путивля, Гомеля та інш.

1506 Московський похід на Казань.

1508 Підкорення Московією Курська.

1510 Захоплення Московією Пскова.

1512 Війна Московії проти Польщі.

1512-1514 Війна Московії проти Смоленська.

1517 Похід Московії на Рязань.

1521 Підкорення Московією Рязані.

1524 Похід Московії на Казань.

1530 Похід Московії на Казань.

1545 Похід Московії на Казань.

1550 Війна Москвії проти Казанського ханства.

1552 Завершення війни Московії проти Казані та її цілковите знищення.

1555-1557 Підкорення Московією Великої Ногайської Орди.

1556 Війна Московії з татарською Ордою.

1556 Захоплення Московією Астрахані.

1557
Башкирські племена "добровільно" приєднались до Московії. Але на
протязі сотень років вони піднімали безліч повстань проти Московії.

1557 Завершення підкорення Удмуртії Московією

1557 Адигея захоплена московськими військами

1557 Війна Московії проти Криму.

1558 Московські війська знищили та підкорили Сібірське Ханство

1558-1563 Лівонська війна Московії.

1570 Знищення Московією Великого Новгорода.

1579 Війна Московії проти Польщі (конфедерація Польщі та ВКЛ).

1581-1598 Завоювання Московією Сибіру (Кашлик, Чинги-Тура, Пелим, Кизил-Тура та ін.).

1590-1595 Війна Московії проти Швеції.

1598 Війна Московії проти сибірского хана Кучума.

1600 Військовий похід московських військ до ріки Об у Сибіру.

1608-1618 Війна Московії проти конфедерації (Польща-Велике Князівство Литовське).

1610-1617 Війна Московії проти Швеції.

1611 Придушення московськими військами повстання Болотнікова

1619-1689
Продовження Московією колонізації Сибіру (Південий Урал, Курган, Ішим,
Прибайкалля, Якутія, Бурятія, Колима, Анадир, Беріг Охотського моря та
ін.).

1632-1634 Війна Московії проти конфедерації (Польща-Велике князівство Литовське).

1632-1634 Війна Московії проти Смоленська.

1637 Війна Московії за Азов.

1643-1652 Війна проти Московії Китаю.

1654-1656 -Війна Московії проти Польщі, зрада Переяславських домовленостей та початок окупації України.

1656-1661 -Війна Московії проти Швеції.

Після
Переяславських домовленостей у всіх майбутніх військових походах
Московії змушені були приймати участь десятки тисяч українських козаків.
Більшість з них загинула за інтереси Московії. Також Україна
забезпечувала всі матеріальні витрати московських військ.

1658 Московське військо на чолі з Ромодановським вторглося в Україну напало і пограбувало Конотоп.

1659
Похід 150 тисячної армії Московії під командуваням кн.Трубецького в
Україну. Відбулась знаменита Конотопська битва в який відбірні
московські війська були знищені.

1661 Похід Московії проти України.

1668-1669 Війна Московії проти Персії, Іраку.

1671 Похід Московії на Астрахань.

1675 Московія вдерлася в Правобережну Україну.

1680-1703 Колонізація Московією Забайкалля, Бурятії.

1676-1681 Війна Московії проти Туреччини, Криму, Молдови.

1681-1684 Колонізація Московією Албазинського князівства (Амурські замлі).

1687 Війна Московії проти Криму.

1689 Похід Московії на Крим.

1689-1725 Продовження Московської колонізації Сибіру (Нова Земля, Чукотка, Таймир, Камчатка, Командорські острови).

1695-1697 Похід московських військ на Камчатку.

1696 Захоплення московськими військами Азова.

1700-1721 Війна Московії проти Швеції, захоплення Іжорської землі (Прибалтика, Карелія).

1701 Війна Московії проти Прибалтики (Лівонська війна).

1705-1706 Війна проти Астраханських козаків, які підняли повстання проти Москви.

1705-1709 Придушення Москвою повстання башкирів.

1707-1708 Придушення Москвою повстання донських козаків під проводом отамана Булавіна, якого підтримали запорожці.

1707-1727 Колонізація Московією Хакасії.

1709 Війна Москви проти України.

1711 Війна Москви проти Туреччини.

1717 Похід Москви на Хіву

1721 Війна Москви проти Прибалтики та Фінляндії.

1722-1724 Війна Москви проти Персії, Іраку.

1724-1739 Підкорення Москвою Калмицького ханства, Кабарди, лівого берега Терека.

1731 Колонізація Москвою Молодшого джузу Казахського ханства.

1733-1735 Війна Москви проти Польщі.

1735 Похід московських війсь на Рейн

1735-1739 Війна Москви проти Туреччини, Криму, Молдови.

1742 Початок окупації Москвою Каракалпатстану та її завершення в 1873 році

1741-1743 Війна Москви проти Швеції.

1746-1756 Московська колонізація та аннексія Алтайського краю.

1756-1762 Війна Москви проти Німеччини.

1756 Приєднання до Московії Гірського Алтаю

1768-1774 Війна Москви проти Туреччини та Молдови.

1768 Придушення московськими військами українського Повстання проти Польщі (Коліївщина).

1770 Захоплення Москвою Кікладських островів (Балкани, Греція).

1771 Московське завершення підкорення Калмицького Ханства, яке стало частиною Астраханської губернії.

1772 Після розділу Польщі білоруські землі були приєднані до Москви

1773 Захоплення московськими військами Бейруту (Ліван).

1773-1774 Придушення Москвою повстання Пугачьова.

1774 Московські війська захопили Північну Осетію, Велику та малу Кабарду

1774 Захоплення Москвою земель гирла Дону і Криму. Азов, Таганрог, Керч та ін.

1775 Знищення Москвою Запорізької Січі.

1779 Колонізація Москвою Курильських островів.

1783 Війна Москви проти Криму.

1783 Підкорення Москвою Грузії

1783-1791 Анексія Москвою земель Кубані, Тамані, Тавриди, Криму, півдня України, лівобережної Молдови.

1787-1792 Війна Москви проти Туреччини, Молдови, Криму.

1788-1790 Війна Москви проти Швеції.

1792 Війна Москви проти західного Чорномор'я.

1772-1792 Захоплення Москвою частини Польщі.

1794 Війна Москви проти Польщі.

1795 Захоплення московськими військами більшої частини литовських земель

1796 Війна Москви проти Персії

1798-1799 Окупація московськими вйськами Іонічних островів, Парагеї (Балкани, Греція).

1798-1800 Війна Мокви проти Франції.

1800 Війна Москви проти Англії.

1801 Початок Москвою війни на Кавказі. Захоплення Картлі-Кахетинського царства.

1803-1811 Продовження Москвою колонізації Кавказу, Імеретії, Мегрелії, Гурії, Абхазії, Інгушетії.

1805 Підкорення Москвою Карабахського ханства

1804-1813 Війна Москви проти Персії, Ірану. Захоплення північного Азербайджану.

1805-1807 Війна Москви проти Франції.

1805-1812 Війна Москви проти Туреччини та Молдови, як результат Бесарабія приєднана до Московії.

1806 Окупація московськими військами Катаро (Чорногорія).

1806 Похід московських військ на Сахалін.

1808-1809 Війна Москви проти Швеції.

1809 Війна Москви проти Фінляндії.

1812-1814 Війна Москви проти Франції.

1812 Анексія Москвою Бесарабії.

1813
Захоплення московськими військами Грузії, Дагестанського, Бакинського,
Гянджинського, Ширванського, Кубинського, Тебризського ханств.

1814-1833 Придушення московськими військами повстання У.Кармалюка

1815 Захоплення Москвою решти Польщі та Басарабії, Литви.

1816-1817 Спроба Москви захоплення та колонізації Полінезії (Гаваї, США)

1820 Похід московських військ до Казахстану.

1826-1828 Війна Москви проти Персії, Ірану.

1828-1829 Війна Москви проти Туреччини, Молдови, Валахії.

1828 Коварний напад московських військ на чеченські аули.

1831-1833 Придушення московськими військами польского повстання.

1833 Похід московських військ на Константинополь.

1839 Похід московських військ на Хіву.

1843-1859 Війна Москви з Черкесією, Чечнею, Дагестаном.

1847 Похід московських військ до Казахстану.

1848 Похід 100-тисячної московської армії в Угорщину, де відбувалась революція, і 30-тисячної армії в Трансільванію.

1849 Придушення московськими військами повстання угорців.

1850-1856 Похід московських військ на Коканд (Середня Азія).

1853-1856 Війна Москви з Туреччиною, Францією, Англією в Криму.

1854 Захоплення московськими військами Амурського краю.

1855 Колонізація Москвою Сахаліна.

1858 Колонізація Москвою Уссурійського краю.

1859 Знищення Москвою опору чеченців та інших народів і повне підкорення Кавказу.

1863-1864 Придушення московськими військами польського повстання.

1863 Північний Киргизстан "приєднаний" до Московії

1864 Захоплення московськими військами Адигеї

1864 Закінчення підкорення Москвою Західної Грузії

1865 Війна Москви в Туркестані, окупація Ташкента, закаспійських земель.

1866-1868 Похід московських військ на Бухару, окупація Самарканда.

1871 Окупація Москвою Ілійського краю (КНР).

1873-1875 Похід московських військ на Хіву і її підкорення.

1876 Знищення московськими військами Коканда.

1876 Підкорення Москвою Південного Киргизстану

1877-1878 Війна Москви проти Туреччини.

1878 Завоювання Москвою Аджарії

1881 Підкорення Москвою Хіви та Бухари.

1885 Повне захоплення московськими військами Туркестану

1884-1885 Похід московських військ до Афганістану.

1901 Окупація московськими військами Маньчжурії.

1904-1905 Війна Москви проти Японії.

1914 Після початку І СВ північні території Ірану були окуповані московськими військами.

1914-1917 Війна Москви проти Німеччини, Австро-Угорщини, Болгарії, Туреччини.

1917 Війна Москви проти Фінляндії.

1917-1921 Інтервенція московських військ в Україну та знищеня її незалежності.

1918 Похід московських військ до Литви, Латвії, Естонії.

1919 Початок окупації московськими військами Туви, яка в 1949 "добровільно" приєдналась до Москви

1919 Похід московських військ до Білорусії.

1920 Війна Москви проти Польщі.

1920-1921 Війна Москви проти Грузії, Вірменії, Азейрбаджану.

1921 Війна Москви проти Казахстану.

1922 Війна проти Москви Туркменістану і Таджикістану.

1922 Війна Москви проти селян України.

1929 Війна Москви в Китаї.

1936 Війна Москви проти Японії.

1938-1940 Війна Москви проти Фінляндії, Польщі, Румунії.

1939
Підписавши Пакт Рібентропа-Молотова Москва дала початок ІІ СВ. Це
початок депортації, терористичної, та геноцидної діяльності Москви на
землях Західної України, Білорусії, Прибалтійських країн.

1941 Введеня московських військ до Ірану.

1941 Депортація Москвою німців Поволжя та калмиків

1941-1945 Війна Москви проти Німеччини.

1942 Планування Москвою депортації казанських татар (не було здійснене)

1944 Окупація Москвою Тувинської Народної Республіки.

1941-1955 Московський терор та каральні операці в Україні.

1944 Поголовна депортація Москвою кримських татар, народів Кавказу

1945 Війна Москви проти Японії та окупація японських островів Курильської гряди.

1956 Інтервенція московських військ в Угорщину.

1968 Інтервенція московських військ в Чехословакію.

1979 Інтервенція московських військ в Афганістан та початок війни яка продовжується по сьогоднішній день.

1991-1994 Війна Москви в Південій Осетії та Абхазії.

1992-1995 Війна Москви в Таджикистані.

1992 Війна Москви в Молдові

1994 Початок Москвою війни в Чечні.

1999 Друга московська війна проти Чечні (Ічкерії).

Перехід Москви до нових видів війн.

2000
(приблизно) – по сьогоднішній день. Початок віртуальної інтернетовської
війни проти всього світу: антилібералізм, антиамеріканізм,
античеченізм, антисемітизм, антизахідництво, антиукраїнізм, ксенофобія,
расизм, ностальгія по СРСР присутні на всіх російськомовних форумах (і
не тільки). Разом з тим виправдовується сталінізм, героїзирується
чекізм-кагебізм, пропагандується чеченська війна, поширюється ненависть
до чекістів-перебізчиків, десидентів, до інтелегенції. Особлива
ненависть присутня на всіх форумах до Перестройки та її лідерів.
Більшість учасників -ненависників на форумах- штатні працівники
московських спецслужб.

2003 Початок переміщення великої кількості
військ на Кавказ (лютий) та початок підготовки майбутньої
московсько-грузинської війни 2008 року.

2004 Московсько-білоруська газова війна

2006 Перша Московсько-українська газова війна

2006 Московсько-грузинська енергетична війна (січень)

2006 Московсько-грузинська алкогольно-мінеральна війна (березень-квітень)

2006 Московсько-грузинська шпигунська війна (жовтень)

2007 Московсько-естонська війна памятників та віртуальна ідеологічна війна.

2008 Московсько-грузинська війна (перша московська інтервенція в незалежну країну після Афганістану в 1978 році)

2008 Московсько-азердбайджанська політико-віртуальна війна (серпень)

2009 Друга україно-московська газова війна

2??? Хто наступний?

Тут
перелічена тільки частина війн Московії. За кожним рядком лежать
тисячі, інколи мільйони жертв "цивилизационной миссии Московии" та ріки
сліз та крові. До того ж поневолені народи ніхто не питав, бажають чи не
бажають вони бути з Московією, їх просто підкоряли, знищуючи одних і
виселяючи інших. Але все це подавалось московською пропагандою, як
"цивилизационная миссия", "вхождение в состав", "обединение братских
народов", "воссоединение земель", "інтернациональная помощь" і т.д. Зате
тепер Москва гучно й істерично кричить: "Усе це наші
історично-споконвічні землі", тоді, як насправді історичні землі
Московії знаходяться в радіусі 150 км навколо Москви.

З 1228 по 1462 роки Московщина мала 160 війн зовнішніх і 90 внутрішніх.

За
останні понад 500 років (від ХІV до ХХ ст.) Москва воювала 329 років.
Лише декілька війн і декілька років можна зарахувати Московії як
визвольні, хоч в більшості випадків ці агресії проти Москви були нею ж і
спровоковані, всі інші були загарбницькі.

„Партизани тероризують місцеве населення у формі вбивств і мародерства”... „Місцеве населення має до нас велику ворожість, до німців – ще більшу”... Як брехали Федоров і Ко.

ПартизаниІсторики давно піддають критиці радянські догми про партизанський рух в Україні. Завдяки таким дослідникам, як Кентій, Гогун, Білас, Сергійчук, громадськість дізналася про „народних месників” не тільки їх праведні справи, а й найбільш темний бік діяльності партизан: розбої, грабунки, насильство над мирними мешканцями, п`янки, гулянки, чвари між командирами загонів і багато іншого, про що і не підозрював радянський громадянин. Та і як він міг щось запідозрити, якщо йому доводилося вивчати історію партизанського руху за тенденційними документальними збірками або ж мемуарами керівників партизанських з`єднань. Виходячи з дій сьогоднішньої влади, нам мабуть знову доведеться повернутися до радянської методики вивчення історії.

Хотілося б докладніше поговорити про партизанську мемуаристику, по суті досі не досліджену з об`єктивних позицій.

„Партизани тероризують місцеве населення у формі вбивств і мародерства”

Появою маси партизанських мемуарів тиражами 100, 150, 200 тисяч примірників, про які нині можуть тільки мріяти сучасні дослідники і письменники, радянське суспільство зобов`язане Хрущову. Після його приходу до влади книжкові полиці буквально ломилися від творів, в яких колишні партизанські командири, тепер уже здебільшого як Герої Радянського Союзу, описували свої „подвиги” в роки війни – саме свої або ж наближених до себе людей, а не рядових партизанів.

Саме за цими працями абсолютна більшість радянських громадян кілька поколінь (не рахуючи істориків) і черпала інформацію про всенародний партизанський рух. Створювалися вони за підтримки влади – як частина радянської пропаганди. Абсолютно точно їх схарактеризував американський історик Джон Армстронг: „Легенди про загони безстрашних і зв`язаних єдиною метою молодих людей, які живуть просто неба, б’ються проти набагато сильнішого ворога і мстяться гіршим з мерзотників, привертали увагу молоді з часів Робін Гуда до епохи підкорення Дикого Заходу. Додайте до цього рецепту як інгредієнти елементи детективного тріллера, і у вас в руках опиниться ідеальне знаряддя пропаганди”.

Можливо, тому Хрущов був противником системних історичних досліджень партизанського руху, розуміючи, що тоді „радянські месники” втратять свій романтичний образ. У березні 1962 року в промові на пленумі Центрального Комітету КПРС він презирливо порівнював дисертацію „Партизанські операції в лісах Білорусі під час Великої Вітчизняної війни” з дисертацією на тему „Екологічне і економічне значення європейського білого журавля, чорного журавля і сірої чаплі для Білорусії”. Обидві дисертації, за словами Микити Сергійовича, були марною витратою грошей. Він був упевнений, що якщо і потрібно давати трактування партизанського руху і інших етапів війни, то цим повинні займатися автори мемуарів, статей і літературних творів.

Наведемо кілька прикладів дії пропаганди в мемуарах партизан, які зараз не витримують ніякої критики. Герой Радянського Союзу Антон Бринський, що дислокувався зі своїм загоном переважно в західних регіонах України, в своїй книзі „По той бік фронту” пише: жителі Рівненської і Волинської областей, дізнавшись, що партизанам потрібне було золото (для купівлі у німців вибухівки), віддавали все, що мали. „Радісним було не тільки поповнення наших запасів, а й та активність, яку виявило населення. Не треба було просити і умовляти. Треба було тільки сказати, і люди самі несли, віддавали, діставали”, – зазначає Бринський.

Насправді ж це просто пропагандистська фішка, спрямована на те, щоб показати беззастережну підтримку радянських партизан у всіх регіонах України. Адже загальновідомо, що в західноукраїнських землях „народних месників” населення практично не підтримувало, віддаючи свої переваги українським повстанцям. Тому партизани дуже часто вимушені були вдаватися до насильницьких заходів щодо місцевого населення. Та ж бригада Бринського, який змальовує таку ідилію у відносинах з селянами, славилася своєю жорстокістю. Про що, до речі, писали командири інших з`єднань.

Так, двічі Герой Радянського Союзу Федоров в жовтні 1943 року подав на ім`я Хрущова доповідну записку, де відзначав дії загонів Бринського (псевдо „дядя Петя”) таким чином: „Ставимо Вас до відома, що дії ряду командирів цього з`єднання (не кажучи вже про рядових партизанів, які тероризують мирне населення побиттями, вбивствами і мародерством) проведені, як правило, у формі бандитизму, грабування і мародерства, потребують Вашого втручання”. А ось що пише в своїй доповіді від 27 березня 1944 року комісар Кам`янець-Подільського партизанського з`єднання ім. Жукова Миронов: „У більшості партизанських загонів склалася така думка, що поголовно всі жителі Західної України націоналісти, і заходячи в села, вони проводили майже поголовне вилучення худоби і майна і вбивали чоловіче населення у порядку помсти за загиблих диверсантів”.

Федоров у своїх мемуарах „Підпільний обком діє” промовисто розповідає про допомогу, що її надають партизанам західноукраїнські селяни, і про підтримку останніми їх з`єднання практично в усьому регіоні. Тим часом командування Рівненського партизанського з`єднання №2 у листопаді 1943 року в своєму листі повідомляло Федорова, що його бійці ведуть незаконну діяльність, на межі явного мародерства. Загін ім. Ванди Василевській, рухаючись через село Привентівка, піддав населення цього села форменому пограбуванню. „Бійці загону, – писалося в листі, – без жодного контролю і керівництва ходили по селу і вимагали все, що потрапило. Брали взуття, білизну, одяг, посуд, супроводжуючи свої дії лайкою, погрозами і застосуванням зброї, стріляючи з гвинтівок і автоматів”.

Складно уявити собі, щоб партизани так поводилися відносно доброзичливого настроєного населення.

„Місцеве населення має до нас велику ворожість, до німців – ще більшу”

Ще одна вельми неправдоподібно представлена тема в мемуарах стосується українських націоналістів. У партизанських спогадах вони „продажні нелюди”, які звіряче мучили разом з німцями місцеве населення. Так, Медведєв у своїй книзі „Сильні духом” характеризував бандерівських партизан, не скупившись на епітети: „Бандера був махровий гітлерівець, вивченик гестапо. Він зібрав покидьки петлюрівської контрреволюції, вцілілих куркулів, весь набрід, що опинився після тридцять дев`ятого року в гітлерівській Німеччині. Його „хлопці” грабували українські села і хутори, а прибутки від пограбувань ішли отаманові. Награбовані капітали Бандера вміщав на своє ім`я в швейцарський банк”.

У свою чергу, Федоров в своєму опусі зазначав, що до них приходили селяни і скаржилися „рідній Радянській владі” на бандерівських партизанів, які постійно грабували їх села і просили вигнати мучителів. І диверсант Ілля Старінов в своїх спогадах „Міни сповільненої дії” стверджував, що в роки війни в Західній Україні „сільське населення жило в постійному страху. Бандерівці приходили ночами, забираючи у селян продукти, нібито для партизан, насправді ж передаючи їх німцям”.

Ці, по суті, партизанські казки читали десятки мільйонів людей і потім на перекручених фактах робили висновки про українських націоналістів. Адже хто тоді міг знати, що насправді прихильники Степана Бандери вели не показушну, а реальну збройну боротьбу проти нацистів і що не міг він класти гроші в якісь там банки хоч би з тієї причини, що з 1941 року перебував у німецькому концтаборі „Заксенгаузен” за прагнення створити незалежну державу.

Щодо постійного грабунку мирного населення, то це теж перебільшення (хоча заперечувати наявність таких випадків не слід), про що зараз написано багато досліджень не тільки українськими, а й іноземними істориками. Що ж до „рідної Радянської влади”, то для західних українців СРСР ніколи не був своїм, про що свідчить повстанська боротьба на цій території – як до війни, так і після.

Для прикладу наведемо запис з щоденника Руднєва (комісара партизанського з`єднання Ковпака: „У Західній Україні кожне село націоналістичне, і дуже багато банд націоналістів знаходиться по лісах”. Те саме радирував до УШПР 26 вересня 1943 року Сидір Ковпак, зазначаючи, що в західних регіонах України „українське населення виключно підтримує бандерівців, радянську владу ненавидить”. Запідозрити цих партизан в необ`єктивність складно.

Вислови Старинова легко спростувати його ж телеграмою, надісланою до УШПР 17 березня 1944 року, де він діаметрально протилежно оцінював відносини УПА з місцевим населенням. Зокрема, він писав: „У звільнених районах Тернопільської області населення заховало частину худоби, свиней, створивши таємні склади для банд націоналістів. Є випадки отруєння, вбивств, обстрілу. Відчувається явна ворожість до нас. До німців ця ворожість ще більша. Четверту війну воюю, але ніколи не зустрічав такого ворожого середовища”.

Як брехали Федоров і Ко

ПартизаниПроблемою в партизанських мемуарах є і те, що героями сюжетів тут часто ставали люди, які не мали анінайменшого стосунку до боротьби з німецькими окупантами і потрапили на сторінки книг завдяки знайомству з авторами. А приписки чужих операцій часто ставали предметом сварок між партизанськими „вождями”, що призводили до того, що багато з них просто не спілкувалися між собою в мирний час.

Наочним прикладом тут може служити відкритий лист колишнього учасника партизанського руху Миколи Струтинського, надісланий ним до Інституту історії УРСР 26 березня 1966 року. Досвідчений партизан виявив у книзі „Поєдинок”, написаною одним з керівників Рівненського підпілля, Героєм Радянського Союзу Терентієм Новаком, дивні речі. Терентій Федорович безсоромно привласнив собі ідею про підрив німецької їдальні в Рівному в 1943 році, натомість, за словами Струтинського, це була задумка якогось бійця Афоніна. Жертви вибуху в мемуарах автор також, м`яко кажучи, перебільшив.

„Новак доповів командирові загону, що вибухом міни було знищено кілька німецьких генералів, багато офіцерів і солдатів. Тепер він конкретизував цифру. Виступаючи 7 червня 1965 року на львівському телебаченні, Новак сказав, що в цій їдальні було вбито трьох генералів, чотирьох підполковників і 80 офіцерів, – пише в листі Струтинський. – З усією відповідальністю заявляю, що це зухвала брехня. У солдатській їдальні німецькі генерали і офіцери не харчувалися. Не було їх там і в момент вибуху. Насправді в результаті вибуху міни були важко поранені лише двоє: рядовий солдат-власівець і Червинський, який виконував наші завдання в комендатурі міста, де він працював шевцем, час від часу відвідував „Солдатен гейм”.

А ось що писали на ім`я директора Інституту марксизму-ленінізму щодо мемуарів Новака колишні партизани загону Дмитра Медведєва, який діяв у тому ж регіоні, Василь Багровий, Михайло Нессен і Михайло Сапір, які особисто знали керівника рівненського підпілля: „Новак – за своєю натурою людина вкрай боязка, дуже користолюбна, кар`єрист. Написані ним і видані в Україні спогади „Поєдинок” – це повна брехня і марення. Він приписує собі багато епізодів діяльності легендарного розвідника Миколи Кузнєцова. Видана книга викликає у нас, колишніх партизанів, і в читачів, обурення і жаль. Це наруга над святою пам`яттю тих, хто чесно боровся і загинув. Зрозумійте нас, адже ця людина в період німецької окупації не знищила жодного німця і бандита”.

Так само непорядно до організаторів підпілля на Сумщині вчинив Наумов. Він у своїх мемуарах „Хінельські походи” обставив усе так, що вийшов організатором сам. Хоча партизанити почав, за словами комісара його з`єднання Лукашова, з січня 1942 року, коли вже сумське підпілля існувало.

Більше того, Лукашов після виходу мемуарів Наумова буквально „розніс” їх у листі до директора Інституту марксизму-ленінізму Назаренка, побачивши в них багато вигадки і неправди. Ось як він схарактеризував його творчість: „Багато написано книг, чудових творів наших радянських письменників. Ці книги розповідають нашому народові про ту сувору правду, яку пережили трудівники нашої країни в роки Великої Вітчизняної війни. Але є твори, які перекручують правду, оббріхують наших радянських людей, які віддали світле життя за щастя народу. Ці люди, горе-письменники, не зважаючи ні на що, готові втопити в багні інших, лише б собі одержати славу. Вони забувають, що історичну правду, свідками якої ще живуть люди, важко перекрутити. Подібним писакою, кар`єристом і наклепником є Наумов”.

У своєму листі Лукашов зазначив, що німці до початку 1942 року не могли кинути великі сили проти з`єднання Наумова, як він пише, оскільки його ще не було. На той час майбутній командир з`єднання керував лише однією партизанською групою в 250 осіб загону Червоного району (Сумщина). Не було ніколи таких випадків, щоб в селах Подивоття та Станіславчик німці його мало не вбили (Наумов зазначає в мемуарах, що дивом залишився живий, але були застрелені під ним його коні). „Який збіг, який щасливець! А насправді це було? Ні, цього ніколи не було, це показане, надумане „геройство”, – писав Лукашов.

Єдине, що не викликало сумнівів у колишнього комісара з`єднання Наумова, це те, як точно і правдиво він змалював діяльність Куманька (одного з організаторів сумського підпілля), та й то з меркантильних міркувань – останній займав після війни серйозні партійні посади, тому викликати його гнів на свій опус автор не став.

„У цій книзі Наумов більш-менш правдиво показує факти про діяльність Куманька, хоча я в книзі ніде не помітив цього прізвища, – звертав увагу директора інституту колишній комісар з`єднання. – Він у нього йде під кличкою „Фомич”. Так насправді його називали в загоні. Але з якою метою він це робить? Він знає, що Куманьок займає видне положення в суспільстві і партії в післявоєнні роки, і, спираючись на нього, йому легко було перекрутити факти в своїй книзі. Переважно в книзі не показана жодна людина з бійців і командирів партизанського загону, які залишилися в тилу ворога з перших днів окупації, як кажуть не на життя, а на смерть боролися”.

Не відставав від своїх колег і Олександр Кривець – командир партизанського загону ім. Щорса на Чернігівщині. У 1973 році в світ вийшла його книга „Багряними дорогами”. Доблесть автора в творі змальована яскравими фарбами. Щоправда, про справжніх партизанів Чернігівської області, де діяв загін, в книзі майже не згадується, героїчні вчинки в оповіданні приписуються тільки друзям і родичам автора і, звісно, самому командирові.

Колишня партизанка Павлина Березовська дала таку оцінку мемуарам Кривця: „А що там наворочене, прямо скажу, не кожному фантастові під силу. Барон Мюнгаузен – жалюгідний невдаха проти нашого „льотчика”. Читаючи книгу, ми з моїми друзями-партизанами спочатку дивувалися, потім ображалися, а врешті-решт, вже просто сміялися до сліз”.

Зазнавали критики очевидців і мемуари Федорова „Підпільний обком діє”. Ось як відгукувався про прочитану першу частину книги колишній секретар Чернігівського обкому КП(б)У з пропаганди Рудько в листі Федорову: „Здрастуйте, Олексію Федоровичу! Учора прочитав першу частину Вашої книги „Підпільний обком діє” в журналі „Новый мир” за 1947 рік. Я не збираюся наводити критику по всіх розділах першої частини книги, але повинен писати Вам, що в ній є багато неточностей – перекручені факти і переплутані події”.

Розкритикував третю книгу мемуарів і начальник особливого відділу з`єднання Федорова Золотаренко. У своєму обширному звіті, надісланому до всіх партійних інстанцій щодо підпільних організацій на Волині, створених Олексієм Федоровичем, він зазначав: „З усією відповідальністю комуніста і партизана, як бойовий начальник особливого відділу з`єднання Федорова заявляю, що ніяких підпільних партійних організацій до кінця війни на зв`язку у так званого підпільного обкому партії на Волині не було, тому, що ніякої підпільної роботи з організації і виявлення комуністами не велося”.

***

Звичайно, професійні історики розуміють, що мемуари і спогади не позбавлені суб`єктивізму, але у випадку з партизанськими – це явний перебір... Насправді цінність у цих книгах становлять змалювання побуту і повсякденного життя партизан, творчість (пісні, частівки, анекдоти)... Все інше – чиста вигадка, яка не витримує перевірки архівними документами. Адже недаремно всі ці казки викликали обурення рядових партизанів. Спонукаючи писати їх гнівні листи до різних інстанції, вимагаючи справедливості. Хоча, звичайно, певний відсоток таких листів був написаний через заздрість побратимів, які не потрапили на сторінки книг (що не зменшує значення цих листів).

Проте запущений конвейєр не так легко було зупинити. Зробивши це, КПРС виставила б у не дуже доброму світлі канонізованих героїв, а іноді, як у випадку з Федоровим, і двічі Героїв Радянського Союзу, тим більше що їх книги дуже добре вписувалися в русло радянської пропаганди. Тому заперечення, які приходили письмово, зазвичай, відправлялися до архівних фондів, де вони зберігаються досі.

Точка зору Московський патріархат прямо сприяв Кремлю у знищенні Української греко-католицької церкви

Прага – Навздогін за візитом нинішнього патріарха Російської православної церкви Кирила до України, який у Рівному порівняв прихильників РПЦ із «катакомбною церквою», зважаючи на існування тут інших церковних конфесій та опір на місцях намаганням Москви посилювати тут свій церковний вплив, варто нагадати, як Московський патріархат допомагав Сталіну і Хрущову свого часу знищувати Українську греко-католицьку церкву в Україні. І Кремль, і РПЦ, як його допоміжна сила, боялися впливу греко-католицьких осередків на національно-визвольні сили в Західній Україні, котрі продовжували збройну боротьбу проти сталінського режиму. Саме греко-католицька церква внаслідок нищення Москвою стала «катакомбною», жорстоко переслідуваною тоталітаризмом в СРСР. У РПЦ, судячи із висловлювання Кирила в Рівному, продовжують традицію фальшування та підміни історичних понять.

Днями в Австрії був оприлюднений невідомий раніше лист Микити Хрущова до Йосипа Сталіна. Цей документ датований 12 грудня 1945 року, коли Микита Хрущов очолював маріонетковий український уряд й містить пропозиції щодо способів знищення Української греко-католицької церкви (УГКЦ). Ми подаємо оригінал цього листа і український переклад: «Перебуваючи у Москві, я вас інформував про проведену роботу з розкладання уніатської церкви і перехід уніатського духівництва в православну церкву. Унаслідок проведеної роботи, з числа уніатського духівництва утворилася «ініціативна група». Ця група прислала на адресу Раднаркому УРСР наступні документи: 1. Лист до Ради Нар.Ком. про становище в греко-католицькій церкві в Зах. Укр. 2. Лист «Ініціативної групи» до всього духівництва греко-кат. церкви. Цей документ вони розішлють духівництву після того, як ми дозволимо існування «ініціативної групи». Під час вручення документів працівникові НКВС, який назвався референтом у справах віросповідання при РНК УРСР, Даниленко, вони просили, за позитивного вирішення питання, «Лист до Ради Н.К.» не публікувати, поки вони другий документ не розішлють усьому духівництву по єпархіях. Всі документи складені церковниками, у їхньому редагуванні наші люди ніякої участі не брали. Відсилаю Вам текст нашої відповіді. Вважаю, що варто погодитися з їхнім проханням, надати їм можливість розіслати лист духівництву греко-кат. церкви, після цього оприлюднити ці документи в газетах західних областей України. Ми дозволили республіканським газетам ввести «змінні шпальти» для населення зах.обл. України, в котрих також можна оприлюднити ці документи. Прошу Ваших вказівок. Якщо будуть у Вас які-небудь зауваження щодо тексту уніатських документів, ми зможемо, через нашого представника, ці зауваження внести. Стосовно нашої відповіді «Ініціативній групі», як Ви порадити, послати її за моїм підписом чи ж за підписом уповноваженого у справах російської православної церкви при РНК УРСР. М. Хрущов». Лист Хрущова Сталіну: Переглянути лист Хрущова Сталіну у форматі PDF (110 Kb) Московський патріарх Олексій І радить полковнику держбезпеки СРСР Якраз про безпосередню участь РПЦ у знищенні Української греко-католицької церкви свідчать наступні листи, які публікуються вперше, Патріарха РПЦ Олексія Першого керівнику Ради з питань Російської православної церкви при РНК СРСР полковнику держбезпеки Георгію Карпову (переклад із російської мови): Олексій І - Г.Г. Карпову. 7 грудня 1945 року. Шановний Георгій Григорович! Відсилаю Вам свої міркування щодо греко-католицького питання. Якщо Вам буде зручно, я б сьогодні заїхав до Вас у Раду на 15 хвилин у будь-який час. Зателефонуйте мені тоді і скажіть час. У всякому разі, зручніше переговорити з усіх питань особисто, аніж телефоном. Щиро відданий Вам П(атріарх) Олексій. 7.ХІІ.45 Резолюція: У справу Карпова.6/ХІІ. ******** Олексій І – Г.Г. Карпову. 7 грудня 1945 р. Голові Ради у справах Російської православної церкви Г. Г. Карпову В єпархіях Західної України відбувається у даний час процес возз’єднання греко-католиків з Православною Церквою. Цей рух очолюється так званою «ініціативною групою» з головним її натхненником і керівником, отцем, доктором Гавриїлом Костельником. Можна сказати, що ця справа возз’єднання йде успішно, що випливає з жовтневої доповіді мені о(тця) Костельника (від 3 жовтня 1945 року): понад 800 отців вже приєдналися до ініціативної групи, і до нового року очікується приєднання і всього складу духівництва, за виключенням малої кількості «завзятих». «Народ йде за отцем». Надалі ініціативна група передбачає скликання в єпархіях Західної України – вірогідно у Львові, Дрогобичі і Тернополі – єпархіальних з’їздів для ухвалення постанови про повернення до православ’я і потім – загального Собору. Із приводу цих пропозицій я вважаю за потрібне висловити наступні міркування: 1.Чи дійсно необхідні єпархіальні з’їзди? Я вважаю, що скликання єпархіальних з’їздів (вірогідно, передбачаються з’їзди лише отців, бо не в звичаях католицької церкви залучати мирян до рішення церковних питань) може мати не лише зміст, але й користь як показник того, що возз’єднання здійснюється за вільним волевиявленням уніатського духівництва, а не під тиском православного духовного начальства при підтримці цивільної влади. Та разом з тим, я вважаю, що доцільно було б приймати й окремі заяви від отців із приходів про возз’єднання, і чим більше було б таких індивідуальних прийомів, тим більш гарантованим був би результат єпархіальних з’їздів. Таким чином, варто би повідомити в уніатських приходах, що отці й поза ініціативною групою можуть вільно звертатися до православного єпископа із заявою про бажання возз’єднатися, і що ці заяви будуть кожного разу негайно задовольнятися, і отці будуть прийняті в існуючому сані разом зі своїми приходами. 2. Чи доцільна організація все-уніатського собору? Я вважаю, що при наявності проведення єпархіальних з’їздів і задовільного, як варто очікувати, виходячи з перебігу справи, вирішення питання про возз’єднання, потреби в соборі вже немає, оскільки, не буде вже питань, які вимагають колективного обговорення та ухвалення: єдине питання – про возз’єднання з Православною церквою – буде вирішене кожним приходом на своєму єпархіальному з’їзді. 3. На яких умовах можуть бути прийняті уніатські отці, які не перебувають у шлюбі? Для канонічно правильного рішення з цього питання варто брати до уваги наступні положення: а/рукопокладення у отці, які здійснені в Католицькій церкві, визнаються Православною церквою, і католицькі отці приймаються в існуючому сані після відречення від неправославних вчень Католицької церкви. В Православній церкві так зване біле (не ченці) духівництво переважно одружене, але шлюб має бути здійснений до прийняття сану отця. Допускаються і неодружені отці з тим, однак, що після прийняття сану отця, до шлюбу йти заборонено. Відтак, якщо уніатський отець не одружений (за католицьким обрядом) приймається, як гласять правила, в існуючому сані, стати до шлюбу він вже не може. Порушення цього правила, тобто – пере-рукопокладення уніатських отців із наданням їм права попередньо стати до шлюбу, дало б католицькій церкві привід дискредитувати акт прийняття в спілкування греко-католицького духівництва і мотивувати це прийняття політичними, а не церковними мотивами. 4. Що може бути зроблено з боку екзархату в Патріархії для полегшення і прискорення переходу уніатів у православ’я? А) Насамперед, для цього варто, як вище викладено, широко відкрити ворота Православної Церкви для прийняття і возз’єднання отців та приходів, і не обмежувати цього прийняття лише через вузькі двері «ініціативної групи», інакше кажучи, приймати і за окремими заявами, в індивідуальному порядку. Б) За прикладом того, як у свій час в Литві і Польщі під час ліквідації унії зміни в обряді здійснювалися не відразу, а поступово, – і тепер ми не будемо наполягати на швидкій та насильницькій зміні зовнішніх форм богослужіння і навіть зовнішнього вигляду отців (одягу, гоління бороди та вусів). Важливо суттєве: православний символ віри; не згадування Папи, а згадування Патріарха і свого православного єпископа, як ознаки єднання з Православною церквою; святкування Великодня за Східною пасхалією; прийняття православного календаря з припиненням уславлення католицьких святих (Йосафата Кунцевича та ін) В) Посвячення в єпископський сан тих із прийнятих отців, які задовольняють вимоги, котрі висуваються кандидатам на єпископа в Православній церкві (вік, стан ченця, особисте взірцеве життя, освіта і таке інше) Дані міркування вважаю необхідними довести до Вашого відома. Олексій, патріарх Московський і всея Русі. Резолюція: У справу. Зняти копію – 2 екз. ******** Олексій І – Г.Г. Карпову. 6 квітня 1946 року. Дорогий Георгію Григоровичу! Із нагоди приїзду делегації від возз’єднаних греко-уніатів Зах(ідної) України у неділю, 7 квітня після обідньої молитви в Соборі, о пів на 3 годину дня у приміщенні Патріархії буде обід для цих гостей. Прошу Вас не відмовити прийти до нас поділити цю святкову трапезу. Щиро Вас, із пошаною, П(атріарх) Олексій 1946 квіт(ня) 6. Резолюція: К.Г. [Анісімовій]. У справу. Карпов. 12/ІУ. Розкрито лише малу частину правди про трагедію УГКЦ В архівах України зберігається понад тисячу документів, які свідчать про причетність вищого керівництва Комуністичної партії Радянського Союзу до знищення Української греко-католицької церкви. Більшість із цих документів досі засекречені. Про це заявляють самі працівники СБУ. В архіві СБУ історики нині знаходять чимало свідчень про планомірне нищення Української греко-католицької церкви. Зокрема, історики вже розсекретили 240 документів, складених співробітниками держбезпеки СРСР, які стежили за священиками, допитували їх, катували і на основі їхніх свідчень писали звіти для Микити Хрущова. Ліквідація національної церкви, за визначенням Рафаеля Лемкіна, є ознакою геноциду, бо це було спрямовано проти певної групи людей. Зрозуміло, що греко-католицька церква була духовною частиною спротиву українців тоталітарному режимові СРСР. Низка деталей про операцію Кремля, МДБ, РПЦ щодо нищення Української греко-католицької церкви на Західній Україні, в Закарпатті оприлюднена, зокрема, у спогадах генерала НКВД, одного з керівників ліквідації Української греко-католицької церкви – Павла Судоплатова. Тут йдеться також про використання токсикологічної лабораторії НКВД/МДБ для отруєння особливо непокірних отців, зокрема, закарпатського єпископа Теодора Ромжі. Цією операцією за пропозицією Микити Хрущова і наказом Йосипа Сталіна, керував Павло Судоплатов. Ось про ці факти варто й нагадати сьогодні Патріарху Кирилу, який опікується ніби-то, за його словами, «катакомбним» становищем УПЦ Московського патріархату на Заході України.

Важливо зазначити, що концепція Київської Русі як вихідного етапу історії України знаходить певне підтвердження і в західноєвропейських історико-літературних джерелах XVI-XVIII ст. В цих джерелах, починаючи з "Трактату про дві Сарматії" (1517 p.) М. Меховіти й "Нотаток про Московію" (1549р.) С. Герберштайна, нерідко з'являються екскурси в історію Київської Русі, причому характерно, що з'являються вони здебільшого в описах "Русії", тобто України, а не "Московії", тобто Росії. А це є переконливим свідченням того, що в Західній Європі того часу Київську Русь пов'язували переважно з Україною, а її історію – з українською історією.... [Дмитро Наливайко Очима Заходу... -C.29] В історії ознайомлення всієї Європи зі східнослов'янським світом явищем епохального значення став "Трактат про дві Сарматії" ("Tractatus de duabus Sarmatiis Asiata et Europea", 1517) польського вченого-гуманіста Матвія з Мехова, або Матвія Меховського чи Меховіти...[Дмитро Наливайко Очима Заходу... -C.109] "Європейська Сарматія" у нього – це фактично вся Русь у давніх її межах з прилеглою до неї Прибалтикою. "В Європейській Сарматії, – говориться в трактаті, – є області русів або рутенців, литвинів, москів та інші, що прилягають до них, між ріками Віслою на заході й Танаїсом на сході" (66, с. 48)... Він поділив "європейську Сарматію" на "Русь" і "Московію", включивши до "Русі" українські й білоруські землі, які тоді входили до Польсько-Литовської держави. Відповідно "русами" або "рутенцями" він називає лише населення України й Білорусі, а щодо населення Московської держави, то воно виступає у нього під назвою "москів" або "московитів". [Дмитро Наливайко Очима Заходу... -C.111] Українським землям в основному присвячений перший розділ другої частини трактату під характерним заголовком "Про Русію, її округи, великі багатства і все, що там є". В ньому Меховіта описав географію України, її флору і фауну, природні багатства, заняття населення, її "основні провінції" – Галичину (яку він називає "Руссю" у вузькому значенні слова), Волинь і Поділля, причому до останньої провінції він, як і інші польські географи епохи Відродження, відніс усе Правобережжя....[Дмитро Наливайко Очима Заходу... -C.112] Суть її в тому, що історія Київської Русі пов'язується у Меховіти з "Русією", тобто Україною, і виступає як її безпосередня історія. І слід сказати, що цієї ж історичної моделі дотримувалися численні автори західноєвропейських пам'яток XVI-XVIIcт., які писали про східнослов'янський світ: екскурси в історію Київської Русі з'являлися у них здебільшого не в розділах про "Московію", а в розділах про "Русь", тобто про Україну... [Дмитро Наливайко Очима Заходу... -C.113] Найавторитетнішим і найуживанішим джерелом для цих видань XVI ст. послужив "Трактат про дві Сарматії" Меховіти. Так, на ньому ґрунтуються розділи про Русь, тобто Україну ("De Russia sive Ruthenia") і про Московську державу ("Moscovia") , у творі німецького космографа Й. Боемія "Звичаї, закони і обряди різних народів", що вийшов 1520 року і потім багато разів перевидавався у різних країнах (149, с. 173-177, с. 182-184). В середині XVI ст. з'явився також його італійський переклад (Венеція, 1566 р.). У третій книзі цього твору маємо групу невеликих розділів про "сарматські країни", яка відкривається названим вище розділом "Про Русію або Рутенію" продовжується розділами про Литву (с. 177-179), Лівонію й Пруссію (с. 179-182), Московську державу ("Moskovia", с. 182-184) і завершується розділами про Польщу (с. 184-185) і Угорщину (с. 186-189). Як бачимо, Боемій також чітко дотримувався "страбонівського" етнічно-географічного принципу у викладі матеріалу і не лише поставив Русь на перше місце серед "сарматських країн", а й приділив найбільше місця описові її звичаїв, законів і обрядів... в географічних визначеннях він включив до Русі лише Україну, а Московії відвів окремий розділ ... Та перше місце серед видань цього типу слід відвести "Космографії" німецького вченого-гуманіста XVI ст. С. Мюнстера (328)...[Дмитро Наливайко Очима Заходу... -C.120] Окремі розділи в "Космографії" Мюнстера відведено Польщі. Литві з Самогітією, Русі та Московії. Всі вони йдуть під загальною шапкою "Сарматії", до якої Мюнстер ще включив Угорщину і Волощину, посилаючись у визначенні її меж на Птолемея: "Ці країни Птолемей разом називав Європейською Сарматією" (328, с. 1090). Цікаво, що Галичину він виключив з опису Польської держави і відніс її характеристику до розділу, присвяченого Русі, тобто Україні... Але слід зазначити, не лише Меховіта, а й інші джерела, якими користувався Мюнстер, наводили його на таке тлумачення. Особливо це стосується Деція, який, залишивши Русь у складі "європейської Сарматії", відніс Московію до "азіатської Сарматії" (491, с. 312)... [Дмитро Наливайко Очима Заходу... -C.120] У другій половині XVI ст. описи України з'являються у французьких космографіях А. Піне, Ф. Бельфоре і А. Теве... у космографії А. Піне, відомості про Русь, тобто про Україну, дуже скупі й найзагальніші, хоч вона й названа серед найважливіших країн Східної Європи, поряд з Польщею, Московією і Татарією (351, с.6-7)... [Дмитро Наливайко Очима Заходу... -C.123] У розділі, відведеному Великому князівству Литовському, Теве, слідом за Герберштайном, центральне місце відвів оглядові тогочасної України, називаючи її за вже усталеною на Заході традицією Руссю. Досить своєрідний у нього опис Києва – спалах поетичної фантазії на основі сухої й діловитої інформації Герберштайна... [Дмитро Наливайко Очима Заходу... -C.124] Згадки про Русь (Україну), а також окремі "руські епізоди" з'являються також у творчості деяких видатних письменників західноєвропейського Відродження. Так, ці згадки знаходимо у Франсуа Рабле, який відзначався характерними для ренесансної літератури людинознавчо-етнографічними інтересами, поєднуючи в собі, за визначенням А. Мансюї, риси Плінія Старшого та Бальзака (886, с. 9). Рабле виявляв інтерес до того, де проходить межа між Європою і Азією, а також цікавився тим, до якої з цих частин світу належить таємнича Московія (щодо Русі, тобто України, сумнівів у цьому питанні в нього не було, він відносив її до Європи). Переконливої відповіді на згадане питання він не знаходив, але схильний був вважати, що Московська держава розташована в Азії (867, с. 183-185,305-308;886, с. 9-17). З трьох згадок про Московію в романі Рабле "Ґаргантюа і Пантаґрюель" дві якраз такого географічного змісту, а одна- змісту радше військово-політичного. Останню знаходимо в епізоді військової наради з першої книги роману, де капітан Мердайль заявляє королю Пікрохолю, який зібрався завоювати весь світ: "Короткий наказ, який ви пошлете московитам, в одну мить приведе на поле бою під ваші прапори чотириста п'ятдесят тисяч добірних вояків" (360, І, с. 128). У характерній для Рабле жартівливо-гіперболічній формі тут відтворено ті чутки про військову силу Московської держави, які в середині XVI ст. ширилися в Західній Європі. В цьому ж епізоді згадується й Русь, тобто Україна за ономастикою, прийнятою в той час на Заході, її названо в числі країн, які розпаленій уяві вояцтва Пікрохоля ввижаються завойованими: "Нарешті, пропливши казковим морем (par la mer fabuleuse) і минувши сарматів, – іронічно пише Рабле, – вони перемогли і підкорили Пруссію, Польщу, Литву, Русь, Волощину, Трансільванію, Угорщину, Болгарію, Туреччину і вступили в Константинополь - (там само. І, с. 127). Як бачимо, Русь з'являється у Рабле в групі країн Східної і Південно-Схід-ної Європи, які в ренесансних трактатах, космографіях та інших джерелах включалися до "європейської Сарматії" (за винятком хіба що балканських). У зв'язку з цим слід зауважити, що в російських перекладах роману Рабле назва Russie в наведеному пасажі неправильно перекладається як "Росія". Насправді ж тогочасна Росія для Рабле – це Московська держава, Московія, яку він і згадує окремо в своєму романі. Для Рабле та інших гуманістів Відродження "Русь" і "Московія" аж ніяк не були етносинонімами, як це виходить у згаданих російських перекладах. За словом "Русь" у Рабле стоїть досить визначений етнічно-історичний зміст: ідеться про українські землі, які в своїй сукупності на тогочасному Заході називалися Руссю. Гадаю, цей зміст необхідно з можливою адекватністю передавати в перекладах, уникаючи його нівелювання... [Дмитро Наливайко Очима Заходу... -C.127] "Руські алюзії" маємо також у поемі Л. Камоенса "Лузіади", вершині літератури португальського Відродження (50)... [Дмитро Наливайко Очима Заходу... -C.128] І тут же, продовжуючи поетичний опис Східної Європи, Камоенс називає країни й народи, які в новий час заселили її простори, і між ними "рутенців" і "московитів", тобто українців і росіян..."Від цього моря (Балтійського. – Д. Н.) до Дону живе дивовижний народ, рутенці, московити й лівонці, які були колись сарматами" (там само)...[Дмитро Наливайко Очима Заходу... -C.129] До тих історико-літературних пам'яток останньої третини XVI ст., роль яких в ознайомленні Західної Європи з Україною була особливо значною, належіть "Опис Європейської Сарматії" ("Carmatiae Evropeae Descriptio") Алесандро Ґваньїні...[Дмитро Наливайко Очима Заходу... -C.141] Тут знаходимо не тільки географічно-етнографічні описи Волині, Галичини, Поділля і Київщини, а й нарис з історії України (за термінологією автора – Русі) від часів Київської Русі до середини XVI ст. Важливо зафіксувати, що Ґваньїні теж чітко відрізняє Україну (Русь) як від Польщі, так і від Московії і теж розглядає історію Київської Русі та Галицько-Волинського князівства саме як її історію. Докладніше й послідовніше розвиває Ґваньїні цей погляд у польсько-мовному виданні "Хроніка Європейської Сарматії", де історія Київської Русі й Галицько-волинського князівства трактується як етапи історії однієї держави від Х до середини XIV ст. Слід ще зазначити, що цей нарис з історії України ґрунтується переважно на західноруських, тобто українсько-білоруських літописних джерелах.... [Дмитро Наливайко Очима Заходу... -C.143] Серед творів західноєвропейської історіографії про Визвольну війну українського народу найбільшого розголосу набула "Історія війни козаків проти Польщі" П'єра Шевальє... Шевальє правильно визначив українців як окремий народ у його тогочасних етнічних межах, але називав його "русами" (les Russes) або "русинами" (les Russiens), що, слід сказати, не вело до злиття його з росіянами, яких именовано у нього "московитами" (les Moscovites). Завершуючи характеристику козаків, він наголошував, "що козаки – це тільки військо, а не народ, як багато хто думав", але військо народного, селянського походження "на зразок французьких франтірерів часів Столітньої війни" (там само, с. 98) [Дмитро Наливайко Очима Заходу... -C.303] Отже, можна констатувати, що в Західній Європі другої половини XVI ст. існували досить визначені уявлення про український народ у його тогочасних етнічних межах, але назви "Україна" й "українці" в цьому значенні не вживалися. Народ називали "руським", або "рутенським", а в поняття "Україна" вкладали лише характеризований вище історично-локальний зміст. І це, зрештою, було не чим іншим, як відбиттям тієї системи етнічно-політичних понять, яка існувала в самій Україні. Тут наприкінці XVI і в XVII ст., в умовах запеклої релігійно-політичної і національно-визвольної боротьби, народ самоусвідомлювався як "народ руський", як "Русь", котра має свої глибинні етнокультурні й релігійно-політичні традиції, відмінні від традицій "латинської Польщі". Згадаймо й те, що козацтво в час свого розквіту відчуло себе репрезентантом і захисником усього "руського народу"; це дістало яскраве вираження в діяльності Богдана Хмельницького, в його прагненні "визволити народ руський весь", в межах, що їх сягала влада великих київських князів і дотепер звучить руська мова (576, с. 505). Водночас і український народ у цілому, і козацтво зокрема аж ніяк не ототожнювали себе з "Московщиною" і "московськими людьми", хоч і вбачали в них одновірців. Таким чином, у західних джерелах XVII ст. українські землі в їх сукупності визначалися, як правило, етнонімом "Русь", куди включалася й Україна, "земля козаків", яка викликала особливу зацікавленість. Щодо Російської держави, то вона там звичайно виступала, як і в попередньому столітті, під назвою "Московія"... Деякі західні джерела XVII ст. фіксують і той факт, що "руси" й "московити" говорять різними мовами і називають ці мови відповідно "руською" і "московською", маючи на увазі розмовну мову. Так, у своїй реляції з Москви австрійський посол Я. Генкель фон Доннесмарк, інформуючи також про українських козаків, чітко розрізняє Московію і Україну, причому мову першої він називає "московською", а другої – "руською" (95, с. 63-64). Зокрема, про польського посольського секретаря Ганса Ґритина в реляції говориться, що він "дуже добре був ознайомлений з руською і московською мовами" (там само, с. 64). Зазначу, що таке ж розрізнення українців і росіян, "русів" і "московитів" було прийняте в той час і серед західних та південних слов'ян. Я не кажу тут про Польщу, де воно усталилося вже в XV-XVI ст., про що свідчать численні історико-літературні пам'ятки й джерела, характеризовані в попередніх розділах. У XVII ст. воно поширюється в Чехії, зокрема властиве воно було Я. А. Коменському, який писав у "Короткій історії слов'янської церкви": "Серед слов'янських народів першими християнами стали болгари, за ними швидко пішли інші племена цієї ж мови... серби, боснійці, хорвати, і сталося це внаслідок діяльності Кирила й Мефодія, грецьких єпископів, які знали слов'янську мову. Потім християнство прийняв моравський князь Сватоплук і чеський Борживій, далі Польща і, нарешті, руси й московити" (267, с. 16-17). Те ж саме спостерігається і серед південних слов'ян, наприклад, відомий болгарський історик і письменник Паїсій Хилендарський говорить у своїй "Історії словено-болгарській" (1762 р.), що йому довелося перечитати "рукописні й друковані книги, що їх руси й московити спеціально видали про слов'янський народ" (75, с. 24). Тут теж "руси" – українці, у примітці на тій же сторінці він називає "русом" Інокентія Ґізеля, за "Синопсисисом" якого викладає стародавню історію. Отже, в Європі XVII ст. Російська держава була знана здебільшого під назвою "Московії". Поряд з тим у другій половині століття, особливо в дипломатичних документах, дедалі частіше починають називати її "Росією". Оскільки ж у західних мовах відсутні історично диференційовані етноніми "Русь" і "Росія", це загрожувало плутаниною, що її автори деяких пам'яток пробували уникнути в оригінальний спосіб. Так, уже згадуваний німецький бароковий історик Еразм Франціск, який багато писав про Україну в своєму "Новому Флорусі" і в книзі про турецьку агресію в Україні й Угорщині в 70-х pp. XVII ст., росіян називає або "московитами" (Moscovitem), або ж новонімецькою формою етноніму "Russen"; наприклад, він пише, що "schlugen sie (козаки. -Д. Н.) sich zu ihren Religions Genossen den Russen oder Moscovitem" ("робили вони походи й на своїх одновірців росіян або московитів") (208, с. 156-157). Коли ж виникає необхідність назвати весь український народ, а не тільки козаків, Еразм Франціск вдається до старонімецької форми етноніму "Reussen", з яким зустрічаємося в німецькому середньовічному епосі й рицарській поезії і якою називали Київську Русь. Наприклад, він пише: "Богдан Хмельницький зібрав під свої прапори двісті тисяч завдяки тому, що всі руси стали тоді віроломними бунтівниками (weil ganz Reussen damals untreu und rebellisch worden) " (там само, с. 154). А в "Новому Флорусі" вже на самому початку він говорить про "повсталих козаків і русів" ("rebellischen Cossaken und Reussen"), розуміючи під останніми все населення тогочасної України по Сян і Віслицю (209, с. 1-2). Відповідно вся тогочасна Україна у нього виступає під старонімецькою назвою Русі (Reussen), тоді як Росія у нього – Russland. Щодо італійських і французьких пам'яток другої половини XVII ст., то вони цілком дотримуються старої ономастичної традиції у визначенні України і Росії, тобто першу називають "Руссю", а другу "Московією"... [Дмитро Наливайко Очима Заходу... -C.364] Можна також сказати без перебільшення, що в XVII ст. у Франції й Італії, Німеччині й інших країнах Заходу про Україну знали набагато більше й уявляли її набагато точніше, ніж у пізніші епохи, в XIX й XX ст., коли вона була інтегрована Російською імперією і її наступницею Радянською імперією. В західноєвропейській рецепції XVII ст. і значною мірою XVIII ст. чітко диференціювалися "Русь" і "Московія", тобто Україна і Росія, в пізніші часи на Заході про це забули, ідентифікувавши "Русь" і "Росію", і в цій ідентифікації була загублена Україна як етноісторична реальність... [Дмитро Наливайко Очима Заходу... -C.367] Матеріали, наведені у відповідних розділах дослідження, дозволяють внести істотні корективи у схему ознайомлення Західної Європи з Київською Руссю, яка була вироблена російською офіційно-імперською історіографією і перенесена в радянську історичну науку. За цією схемою, зацікавлення Київською Руссю на Заході та пізнання її було цілком пов'язане зі зростаючим інтересом до Російської держави, яка виходить у XVI ст. на європейську арену й відіграє дедалі більшу роль у європейській політиці. Насправді ж у західних історико-літературних пам'ятках XVI-XVII ст., що містили описи східнослов'янського світу, екскурси в історію Київської Русі з'являлися переважно не в матеріалах про "Московію", а в матеріалах про "Русь", як за усталеною ономастичною традицією називалася в цих пам'ятках Україна. Причому в багатьох із них, від "Опису України" Боплана до "Анналів Малоросії" Шерера, незмінно наголошувався спадкоємний зв'язок України з Київською державою... [Дмитро Наливайко Очима Заходу... -C.518] Принципове значення має питання про ономастику України в західноєвропейських джерелах, особливо в межах XVI-XVIIIcт. Як показано вище на матеріалі численних джерел, у той час на Заході за українськими землями в їх сукупності закріпилася назва "Русь", назва "Україна" десь із середини XVII ст... Слід зазначити, що це відповідало тій системі етноісторичних понять, яка існувала в самій Україні, де народ самоусвідомлювався як "народ руський", як "Русь", котра має свої глибинні етнокультурні й релігійно-політичні традиції, відмінні від традицій "латинської Польщі". Водночас і український народ в цілому, й козацтво зокрема аж ніяк не ототожнювали себе з "Московщиною" і "московськими людьми", хоч і вбачали в них одновірців. Отже, в західних джерелах XVI-XVIII ст. Україна виступала під назвою "Русі", а народ називався "русами" або "рутенцями", включаючи й козаків, які викликали найбільшу зацікавленість. Деякі джерела фіксували й той факт, що "руси" і "московити" говорять різними мовами і називали ці мови відповідно "руською" і "московитською". Разом з тим, особливо у XVIII ст. і передусім у дипломатичних документах та політичній літературі. Російську державу все частіше починають називати "Росією". Оскільки в західних мовах відсутні історично диференційовані етноніми "Русь" і "Росія", то це породжувало плутанину, яка запанувала в Західній Європі і призвела, зрештою, до наслідків, негативних для України. Якщо в західноєвропейській рецепції XVI-XVII і значною мірою XVIII ст. досить чітко розрізнялися "Русь" і "Московія", тобто Україна і Росія, то в пізніші часи на Заході про це забули, ідентифікувавши "Русь" і "Росію" з часів Київської Русі (чому найактивніше сприяли імперська політика й наука), і в цій ідентифікації була загублена Україна як етноісторична реальність. Точніше кажучи, в ХІХ-ХХ ст. ця ідентифікація була некритично прийнята Заходом від Російської імперії та її наступниці, радянської імперії, і, як слушно писав І. Лисяк-Рудницький, "нам ще довго доведеться проти цих закоренілих поглядів (чи пересудів) боротися" (597, с. 25).Дмитро Наливайко Очима Заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст. – К.: Основи, 1998. – C.29, 109, 111-113, 118, 120, 122-124, 126-129, 141-143, 303, 362-364, 367, 518, 522- 523. "Римська карта 1508 p. позначає Україну Руссією (Russia), а нинішню Росію – Московією; карта 1529 р. називає Україну Сарматією, а Росію – Московитією (Moscouvi); карта 1532 р. з Базеля Україну іменує Сарматією, а Росію – Московією; на італійській карті 1565 р. Україна позначена як Русь (Russia), а Росія – Московія. А от на французькій карті 1572 p., зробленій за наказом короля Карла IX, Наддніпрянщина вже названа Україною; так само зроблено й на іншій французькій карті 1582 p., a також на італійських картах 1641 та 1657 pp., на знаменитому глобусі Карнеліуса (1660-70 pp.), на французькій карті Дювеля (1669 p.), уславлених зображеннях нашої землі відомого французького мандрівника Гійома де Боплана (1650 p.), англійській карті Модерна (1700 р.), голландського географа Фредеріка де Вітта (1665-80 pp.), австрійській карті Матея Севтері (1773 р.) та багатьох ін. [1- Шелухин С. Назва України. Назва України в стародавніх географів // Хроніка – 2000. Наш краї. – 1992. -Вип.2. -С.50-63.] Щоб повніше зрозуміти неповторність геополітичного становища України, коротко торкнемось аналогічних даних про її великого сусіда, тобто Росії [2]. Посол Республіки Венеція Амбросій Контаріні, котрий здійснив у 1473-77 pp. подорож до Персії, попутно відвідав Польщу, Україну та Росію. Зокрема, до Москви він прибув 26 вересня 1476 р. і був представлений Великому князю Івану III Васильовичу, якого він іменує, між іншим, "Signor delia gran Rossia bianka", тобто "Володар великої білої Росії". Але набагато поширенішим було вживання назви "Московія", причому автори досить чітко усвідомлюють різницю між Руссю і Московією. Як зазначено в назві праці барона Сигізмунда Герберштейна, котрий у 1517-1526 pp. двічі бував у Москві з посольськими (від імператора Максиміліана) справами. Свої враження та спостереження він виклав у трактаті "Нотатки про Московію". Вже в заголовку дипломат зазначає, що в цій книзі "прихильний читач знайде опис Россії (Russiae) чи, як вона нині називається від імені своєї столиці, Московії (...Moscoviae)..." Ця книга вперше видрукувана ще 1549 р. у Відні. Отже – Московія, а не Русь. Так само про Московію пишуть: Альберто Кампензе (1523), голландський вчений і богослов, – "Московія" і "московити" (Moscovia et Moscouiti); Йоанн Фабрі, радник та духівник римського короля Фердинанда, у трактаті "Лист про віровизнання московитян, котрі живуть біля Льодовитого океану і про догмати їх, до Фердинанда, ерцгерцога Австрійського, від 18 вересня 1525 року" – "Московія" і "московити" (Moscorum et Moscovitarum); Марко Фоскаріні, посол Венеції в Москві у 1537 р., у праці "Історична повість про Московську імперію" -"Moscovitico", або Московська імперія ("Moscovia", "Moscovitico Imperio"); Паоло Джовия, єпископ міста Комо, у 1523 р. зустрівся у Римі з послом Василія IV Івановича і, за дорученням папи Климента IV, розпитав його про далеку країну, а свої враження виклав у трактаті "Про посольство Василя, Великого князя Московського, до Першосвященика Климента VII" – Московія і Московичі ("Moscoviae et Moscovitatum"). I такі приклади можна продовжувати скільки завгодно. Англійський капітан Річард Генслер (1553-56 pp.) – "Moscovia", дипломат Ганс Шлітте (1554 p.) -"Moscoviae", "Muskowithen"; Себастьян Кабота, венеційський мореплавець (1556 p.) – "Moskovia"; капітан Антоній Дженнінсон (1557-71 pp.) – "Moscoviae", "Muscovite"; Франческо Тієполо, венеційський посол (1560 р.) - "Moscovia", "Moscovitico Imperio"; військовик Алессандро Тваньїні (1560 р.) - "Monarcha di Moscovia"; Філіпп Перністайн, посол римського імператора Рудольфа II (1579 р.) – "Moscovia"; Антоніо Поссевіно, єзуїт та дипломат (1581-82 pp.), посол папи Григорія XIII в Москві, – "Moscovia et Moscoviticis". Італійський співак, придворний польського короля Сигізмунда III Алессандро Чиллі, котрий бував у Московії в 1606-08 pp., – автор "Istoria di Moscovia" (1627 p.). Між іншим, Карл Маркс, якому аж ніяк не можна відмовити в глибокому знанні європейської історії (згадаймо його характеристику Запорізької Січі як "християнської козацької республіки"), писав про Росію XIII – XVI ст. саме як про "Московію", тоді як для XVIII ст. він уже починає використовувати, власне, термін "Росія" (Маркс К. Разоблачение дипломатической истории XVIII века // Вопр. истории. – 1989. – N4. – С. 5-7, 10.), наприклад: "Іван (III. – В. К.) звільнив Московію..." І далі: "Здивована Європа, на початку правління Івана ледве знаючи про існування Московії, затиснутої між татарами та литовцями, була ошелешена раптовою з'явою на її східних кордонах величезної імперії, і сам султан Баязид, перед яким тремтіла Європа, вперше почув зарозумілу мову московитів" (Там само. – С. 6-7.). У цій думці схоплено момент трансформації певної геополітичної реальності в реальність політичну. Невідомий автор XVI ст., мабуть, італійський купець, котрий відвідав у 1553 р. Росію, залишив невеликий твір під назвою "Relatione dell' Imperio Ducato di Moscovia", тобто "Звістки про Московську державу". Тут ми знаходимо характеристику геополітичних обширів тодішньої Росії. Вона простилається від жертовників Александра Великого, що біля гирла Танаїса (Дону), аж до краю твердої землі. І далі автор пише: "Московія межує на сході зі скіфами, котрі нині звуться татарами; на заході з Брусією (Пруссією. – В. К.); (Лівонією...); на південь – з татарами, що живуть біля Меотійського озера, а на схід, біля Борисфена і Танаїcа, з Россією (la Rossia) ж і з Литвою". Автор цілком свідомий різниці між Україною та Московією: "Росій дві, – зауважує він, – одна, простора, лежить у напрямі Герумнського лісу, а інша, на берегах Азіаче (Аzіасе) (?), прилягає до Польщі та Семиградії..." Прикметно, що, ведучи мову про походження московитів, автор зазначає, що вони походять начебто від лівонців та татар, котрі жили на берегах Волги. Інакше кажучи, як щодо самої країни, так і її людності, італійський сучасник певний їх відмінності і осібності, в тому числі щодо України. [В.С. Крисаченко Україна на сторінках святого письма... -C.22] Досить довго, щонайменше від 1601 по 1613 р., жив у Росії саксонець Конрад Буссов, котрий свої враження описав у трактаті "Збурений стан Російського царства в урядування царів Федора Івановича, Бориса Годунова, особливо Димитрія, а також Василія Шуйського..." Людність цієї країни він усюди іменує "московитами". Що ж до українців, то про них свідчить його опис урочистої зустрічі Димитрієм Марини Мнішек у Москві: "Цар вислав назустріч своїй нареченій всю свою придворну свиту: князів, бояр, німців, поляків, козаків, татар і стрільців..." Отже, в Росії – московити, а в Україні – козаки...[В.С. Крисаченко Україна на сторінках святого письма та витяги з першоджерел, що засвідчують процес поширення християнства на теренах України від апостола Андрія до князя Володимира. -К.: "Наукова думка", 2000. – С.20-23. Atlas Minor sive Geographia compendiosa in qua Orbis Terrarum paucisattamen novissimis Tabulis ostenditur. Atlas Nouveau, contenant toutes les parties du monde, Ou font Exactement Remarquees les Empires, Monarchies, Royaumes, Etats, Republiques, &c, &c, &c. Receuillies des Meilleurs Auteurs. A Amsterdam, chez Regner & Josue Ottens. Palairet J. Atlas Methodique, compose pour l'usage de son altesse serenissime monseigneur Ie prince d'Orange et de Nassau stadhouder des sept provinces-unies, etc. etc. etc. Par Jean Palairet, agent de LL. HH. PP., les etats generaux, a la cour Britannique. Se trouve a Londres, chez Mess. J. Nourse & P. Vaillant dans Ie Strand; J. Neauime a Amsterdam & a Berlin; & P. Gosse a La Haye. 1755. Михалон Литвин секретар польського короля Сигізмунда II Августа у своїй книзі, виданій у 1615 році "О норовах татар, литовців, і московітів" писав: "Пройдя оттуда дальше, они покорили соседний народ ятвягов (jaczvingos), потом роксоланов (roxolanos), или рутенов (ruthenos), над которыми тогда, как и над москвитянами (Moscis), господствовали заволжские татары... Здесь в соборной церкви блаженного Станислава (Stanislai), крытой свинцом с золочеными верхами, украшенной также драгоценными каменьями, вместе со многими золотыми, серебряными сосудами, сгорело и около трехсот старинных знамен, добытых в победах над роксоланами, москвитянами (Moscorum), алеманами (Alеmanorum) и другими народами... Она была владением князей Руссии и Московии..." Lithuani M. De moribus Tartarorum, Lithvanorum et Moschorum. Fragmenta X. – Basileae, 1615.

;

1914 p. -Захопивши Галичину, москвинська військова адміністрація, за прикладом давно окупованої москалями Східної України, негайно спалила бібліотеку Наукового товариства ім.Т.Шевченка, заборонила в Галичині й на Буковині всю українську пресу, навчальні заклади, громадські організації, але не чіпали німецьких (з німцями воювали!), польських та жидівських установ. “… Український рухєдля Московії більш небезпечним, ніж усі інші національні рухи, взяті разом (газета “Киевлянинъ”, 1914р.). Новопоставлений губернатор Галичини в окупаційній промові відверто заявив про наміри москалів: “Я буду тут запроваджувати московську мову, закон та порядки”. В один день москалі перевели українські школи на московську мову, звільнили тих вчителів, які не могли або не хотіли нею викладати; вислали у московщину сто тисяч українців, головним чином вчителів, священників, вчених, активістів “Просвіти”, Пласту та інших українських організацій. Багато українців загинуло по дорозі до Сибіру від голоду, холоду та хвороб.

1914 р. – ЗАМЕТКА о докладе полтавского губернатора фон Богговута Министру внутренних дел о мерах против украинского народа 1914 р.

1. Привлекать на должности учителей по возможности только великороссов. 2. На должности инспекторов и директоров народных училищ назначать исключительно велкороссов. 3. Всякого учителя, проявляющего склонность к украинскому, немедленно устранять. 4. Составить правдивую историю молорусского народа, в которой разъяснить, что “Украина” — это “окраина” государства в былые времена. 5. Установить обязательные экскурсии учащихся всех учебных заведений в Москву, Нижний Новгород и другие исторические местности, но не в Киев. 6. Совершенно не допускать общеобразовательных курсов для учащихся. 7. Обратить особое внимание на сельское духовенство и его политические убеждения. Благочинных назначать с особым разбором. Во главе епархий ставить архиреев исключительно великороссов, притом твердых и энергичных. Оказать самое крутое давление на тех из священников, которые заражены украинофильством. Епархиальных наблюдателей за школами назначать исключительно из великороссов. 8. Обратить особое внимание на семинарии и ставить во главе их ректорами исключительно великороссов, удаляя других. Учебный персонал должен быть исключительно из великороссов. За семинарии нужно взяться и искоренить гнездящийся в них дух украинства. 9. Необходимо субсидировать некоторые газеты в Киеве, Харькове, Полтаве, Екатеринославе и т.д. с целью борьбы против украинцев. В газетах доказывать тождество великороссов с украинцами и объяснить, что малорусский язык образовался путем полонизации в прежние времена русского языка. Разъяснить, что “украина” — означает окраину Польши и России и что никогда украинского народа не было. Доказывать необходимость великорусского языка как общегосударственного и литературного, и что малорусский, как простонародный, не имеет ни литературы, ни будущности. 10. Всеми способами искоренять употребления названия “украина”, “украинский”. 11. Стараться, чтобы евреи не примкнули к украинскому движению, выселять их из сельских местностей, не образовывать новых местечек и мешать экономическому росту еврейства. 12. Вообще не допускать на разные должности людей, которые когда-либо хотя бы в отдаленном прошлом имели соприкосновение с украинским элементом.

(Праці Українського Наукового Інституту. – Варшава, 1932.)

1915 р. – Відступаючи під натиском австрійсько-німецьких військ, московські окупани, як справжні ординці, вивозили з України мистецькі та культурні цінности, виганяли українців з осель, палили комори, оселі, збіжжя, знищували посіви, забирали худобу – перетворювали Україну на випалену землю.

1916 р. – Закриття колоніальною владою “Просвіти” в Кам’янець-Подільському.

1917 р., 7 листопада – Внаслідок контрреволюційного перевороту до влади в Московській імперії прийшли більшовики. Початок Геноциду (планомірного фізичного винищення) українців. За час комуністичної москвинської окупації загинуло понад 30 мільйонів наших співвітчизників. Ще 10 млн. були виселені або змушені були покинути рідну землю. Русь-Україна планомірно заселялася московитами. За 70 років більшовизму кількість українців в Руси-Україні не збільшилась, а число москвинів зросло у п’ять разів. Для переліку злочинів комуністичних окупантів в Руси-Україні потрібен грубезний том. Вони нищили все, що за духом або змістом було національним, українським. Тому більшість злочинів буде подано інтегрально, в цілому, особливо в період між 1917-1953 pp.

1917р., грудень – Отримавши нищівну поразку на 1-му Всеукраїнському з’їзді Раду Києві, більшовики, агенти Москви в Руси-Україні, переїздять до Харкова, де проголошують “Українську республіку Рад” та створюють “уряд” України, більшість в якому складали жиди та москалі і який опирався на інтервентів. (З понад 3000 делегатів 1-го Всеукраїнського з’їзду Рад більшовиків було 83, з них лише 27 не погодилися з рішеннями з’їзду й перебралися до Харкова). Москалям треба було “возвратіть Украіну Россії. Без України нет Россії. Без украінского угля, железа, руди, хлеба, солі. Чорного моря Россія существовать не может: она задохньотся, а с ней і советская власть, і ми с вамі”, – повчав Троцький своїх головорізів, у черговий раз відправляючи їх убивати українців, грабувати Україну та насаджувати окупаційний устрій під виглядом “совєтсткой власті”. І справді, жидам та москалям було що взяти в Україні.

До Першої світової війни вона займала перше місце в світі щодо вивозу пшениці та ячменю, а її участь у експорті цих культур з імперії в 1909-1913 pp. становила 98 %; у 1913 p. Україна видобувала кам’яного вугілля 25,3 млн. тон, а Московія – 3,8 млн. тон; залізної руди – 7 млн. тон, а Московія – 2,2 млн. тон. (В.Кубійович. Цитовано за В.Лизанчуком, с.164). На теренах Руси-України, куди під вивіскою “українського радянського уряду” увірвалися москалі, установлюється жорстокий терор, закриваються українські школи та культурно-освітні установи, знищуються свідомі українці.

В квітні 1918р. Сталін надсилає В.Затонському записку-вказівку, в якій визнає, що Ростов та Таганрог є українськими містами, а також те, що більшовицький “український уряд” – то лише “гра на публіку”: “Я рішуче протестую проти Вашої політики втягування Донської области у війну з Німеччиною… Ми всі тут вважаємо, ЦВКУк повинен, морально зобов’язаний залишити Таганрог та Ростов. (За Брестським договором, москалі зобов’язані були вийти з усіх окупованих ними теренів України й передати владу Центральній Раді – А.К.). Досить гратися в уряд і Республіку, здається досить, пора кинути гру.” (С.Королівський, Укр. іст. журн. № 5, 1963).

1918 р. – «1-й – учредительный – съезд КП(б) Украины состоялся 5 —12 июля 1918 года в Большом театре в Москве и все руководящие «украинские» коммунисты были привезены в Украину В ОБОЗЕ КРАСНОЙ АРМИИ, причем подавляющее большинство из них были даже не марионетки- малороссы, а чисто московские люди либо «интернационалисты». (Коваленко В. Сосед с камнем за пазухой: В каких случаях национальное меньшинство становится пятой колонной? // «Дружба народов», 1995, ч. 10, С. 161—172, Москва.)

1918 р. – Звіряча розправа московсько-більшовицьких військ з 300 , українськими героями – київськими гімназистами та студентами, що під Кругами стали на захист своєї Вітчизни Руси-України. Майже всі юнаки полягли геройською смертю на полі бою, або були захоплені в полон і розстріляні. Перед розстрілом гімназист Григорій Пипський почав співати “Ще не вмерла України…”, а за ним усі приречені на смерть.

1918 р. – Більшовик Гершель Радомишельський (псевдо – Зінов’єв) заявляє, що “соціал-демократія – крило фашизму”, і оприлюднює більшовицькі плани знищення 10 млн. чоловік. Плани щодо нищення, як завжди, більшовики перевиконують, головним чином за рахунок українців.

1918 р., 26 січня -Захопивши Київ, московсько-більшовицькі інтервенти за кілька днів знищили 5 тис. осіб, які розмовляли українською мовою, носили український національний одяг або у кого в хаті висів портрет Т.Шевченка… “Влада в Києві встановлена при допомозі багнетів і передана советам України” (телеграма Леніну-Бланку від командувача московсько більшовицькими військами Муравйова, колишнього жандармського полковника царської армії, 9 лютого). Захопивши Одесу, цей же душогуб вимордував понад 10 тис. осіб. 17 лютого сам Ленін подякував катові українського народу Муравйову “за братську допомогу Україні”: “… Ми ні на хвилину не маємо сумніву, що доблесні герої визволення Києва виконають свій революційний обов’язок”.

Як виконувався “революційний обов’язок” і в чому він полягав, пізніше розповів В.Затонський, член окупаційної більшовицької адміністрації (“уряду”) України в той час.”… ті самі червоногвардійці, що ненавиділи Петлюру й разом з тим все українське” (дякуємо за відвертість, товаришу Затонський… Розстрілювали всіх українців підряд незалежно від того, підтримували вони Ц.Р. чи були її противниками – А.К.). Але об’єктивно оті, хто за українське слово розстрілював – от хто фактично збудував Радянську Україну (В.Затонський, “Національна проблема на Україні”. Цитовано за М.Береславським “Хто і як встановлював совєтську вдасть на Україні”, Львів, 1992 р., с.12). Яке будувало, таке й збудувало. “Будівництво” Рад. України розпочалося з розстрілів українців та масових грабежів, а закінчилось трьома голодоморами, суцільним терором та виселенням населення. А ось свідчення очевидця тих подій в Україні письменника В.Короленка, який мешкав тоді у Полтаві.

6 березня 1918 р. він записав у щоденнку: “Убийства, грабежи… Большевик – это наглый “начальник”, повелевающий, обыскивающий, реквизирующий, часто грабящий и расстреливающий без суда и формальностей…”. 30 березня: “… Большевики обстреливают город. Зачем? В этом – весь большевизм. Все не большевистское – враги. Весь остальной народ для них – ничто…”. 21 березня 1919р.: “Среди большевиков много евреев и евреек. И черта их – крайняя бестактность и самоуверенность, которая кидатся в глаза и раздражает…”. 13 травня 1919 р.: “”Комуния” встречает всюду ненависть. Мелькание еврейских физиономий среди большевистких деятелей (особенно в чрезвычайке) разжигает традицонные и очень живучие юдофобские инстинкты…”. 13 квітня 1920 р.: “… если есть что-нибудь несомненное в нынешнем положении, – то это прямая ненависть деревни (всей) к коммунистам”. 25 травня 1921 р.:”… Коммунизм лицемерен до мозга костей… Ясно, что дальше так идти неможно, и стране грозят неслыханные бедствия. Первой жертвой их явится интеллигенция. Потом городские рабочие. Дольше всех будут держаться хорошо устроившиеся коммунисты и Красная Армия… (як показав хід історії, не більше 16 років – А.К.). Мы только еще у порога таких бедствий, перед которыми померкнет все то, что мы испытываем теперь… (І справді значно страшніше було попереду – А.К.). Ему (москалеві – А.К.) нужно еще учиться, а не учить других…”.

1918-1920 pp. – Масові розстріли військово-полонених. Початок виселення українців у створені місця масового ув’язнення і винищення населення – концтабори. Вони були створені декретами РНК Московії від 5 вересня 1918 р., ВЦВК- від 15 січня та 17 травня 1919 р. для масового ув’язнення та знищення населення, спочатку учасників визвольної боротьби, незадоволенихта заможних верств (головним чином “куркулів”), а згодом-усіх інших. “… необхідно убезпечити Радянську Республіку від класових ворогів шляхом ізоляції їх в концентраційних таборах” (Декреты Сов. власти, т.З, М., 1964 р., с. 291). “Ми повинні карати на смерть не лише винних. Страта невинних вражає маси”, заявив у вересні 1918 р. М.Криленко, який пізніше став прокурором та Міністром юстиції Москвинсько-більшовицької імперії. “Нещадне придушення куркулів, цих кровопивців, вампірів, грабіжників народу… Смерть їм!” – істерично верещав В.Ленін-Бланк у серпні 1918 р. (ПЗТ, т.38, с.38-40).

1918-1921 pp. “За час перебування в Києві (з 7 лютого по 31 серпня 1919 p.) більшовики не тільки зруйнували багато будинків, але також знищили безцінні культурні, мистецькі, архітектурні та інші надбання, та, окрім того, вимордували тисячі ні в чому не винних людей. Серед них, в першу чергу, інтелігентів, священників, науковців, монахів і монахинь, власників будинків, крамниць, промисловців, купців тощо. Однак, взагалі не зачіпали жидів, які майже поголовно не лише вітали більшовицькі банди, але дуже часто допомагали комуністам арештовувати, допитувати, а також мучити та страчувати невинних осіб, між якими було багато робітників, які спочатку були на боці більшовиків. Вже по кількох годинах перебування комуністичних посіпак у Києві негайно почалися масові арешти, допити, грабунки, ґвалтування жінок, підпали, руйнування будинків, церков, музеїв, книгозбірень, а також жахливі муки різних тортурованих, що, як правило закінчувались розстрілами. “Чрезвичайка” насильничала не лише у Києві чи інших українських містах, а й у сільських округах. Пограбувавши міста, більшовицькі банди йшли на села, нещадно грабуючи й знищуючи все.

Ці дикі оргії викликали опір селянства. Тож каральні загони “Червоної (очевидно, від крови жертв – А.К.) Армії” винищували не лише повстанців, але й цілі села та їхніх мешканців… засудженого, голого, клали на велику колоду зі звисаючою головою, а кат ударом довбні відбивав йому голову. Треба підкреслити, що в різних тортурах над нещасними брали участь також і жидівки, які “спеціалізувалися” у виколюванні очей. (Р.Нілостністський. Криваве сп’яніння більшовизму. 1925 р. Німеччина. Цитовано за кн.Ю.Борця)… У Києві пошепки передавали улюблений наказ Рози Шварц, який так часто лунав у кривавих катівнях надзвичайок, коли нічим вже не можна було утамувати жахливі крики мордованих: “Заткни йому пельку розтопленим, оловом, щоб не верещав, як порося…” І цей наказ виконували з буквальною -її точністю. Особливу лють викликали у Рози ті з потрапивших у надзвичайку, в І яких вони знаходили натільний хрест. Після неймовірних глумлінь над релігією вони зривали ці хрести і випалювали вогнем зображення хреста на грудях або на лобі своїх жертв… У Миколаєві з наказу чекіста Богбендера живих людей замуровували у кам’яних стінах …Часте’ практикувалось здирання шкіри з живих людей. З цією метою їх кидали в окріп, робили надрізи на шиї та навколо кистів рук і обценьками здирали шкіру, а потім викидали на мороз. Цей спосіб застосовувався у Харківській надзвичайці… (Н.Жевахов, Сербія, 1928 р. Цитовано за книгою П.Пересвета “Враги”. Москва, 1993).

1919 р. Після завоювання України більшовиками – знищення національне свідомої частини населення та заборона всіх українських літературних, драматичних та усних творів, серед яких лише українських народних пісень – триста тисяч.

1919-1921 pp. – Кожна інтервенція москальсько-жидівських окупантів супроводжується негайним тотальним пограбуванням Руси-України. 17 лютого 1919 p. окупанти видають постанову про організацію маршрутних поїздів для вивезення хліба, цукру, солі та вугілля з України. В першій половині 1919 p. планувалося вивезти 50 млн. пудів хліба. “Якщо не підвезете до 1.VI – ми пропадемо всі”, писав Ленін-Бланк О.Шліхтеру у березні. План пограбування на 1919 р. передбачав вивезти з України 130 млн. пудів хліба, на 1920 р. – 160 млн. Апетити зростають. Звертаючись до командувача окупаційними військами в Україні М.Фрунзе головний кат Ленін-Бланк писав 18 травня 1921 р.: “Тепер головне питання всієї Радянської влади, питання життя й смерти для нас -зібрати з України 200-300 мільйонів пудів”. Порівняйте: за звільнення України від більшовицьких окупантів в 1918р. німці мали отримати 60 млн. пудів, а встигли вивезти лише 10 млн. А скільки було галасу про пограбування України німецькими окупантами!

1919 р. – 13 червня денікінці вбивають голову Кубанської Військової Ради Миколу Рябовола, а 7 листопада – священника І.Калабухова. Обидва були українськими патріотами й домагалися створення фронту спільної боротьби козаків Дону, Терека, Кубані та матірної України проти більшовиків. Але ненависть Денікіна та москалів з Добровольчої армії до українців була більшою, ніж до більшовиків.

1920-1922 pp. -Звіряче придушення комуністами селянських повстань у Східній та Південній Україні. “Викочувались кулемети, установлювались гармати, відгвинчувались балони з удушливим газом… і часто ні в кого навіть спитати, що було в тім селі? Ні жінок, ні дітей, ні стариків” – по гвардійські вихвалявся Генріх Ягода. Український селянський рух комуністи вважали небезпечнішим, ніж рух білогвардійців. 1921 p. – Під містом Базаром (на Житомирщині) за наказом Котовського та Фріновського комуністи розстріляли 359 полонених українських вояків. “Коли їх поставили над довжелезною ямою, коли у груди їм націлились кулемети, почувся голос комісара: “Кто хочет служить в Красной Армии, два шага вперед!..” Завмерли на мить довгі ряди вояків у нерішучости… Ось-ось похитнуться слабші, і станеться найганебніше-зрада. Але тут почувся гучний, твердий голос козака Степана Щербака: “Ми служимо тільки Україні!..” А із сотень дужих грудей майже одностайно-”Ще не вмерла України…” – Аго-онь! – заволав оскаженілий комісар. “Падали, падали під кулями, але ті, хто ще стояв, продовжували співати…” (Б.Тимошенко. Другий зимовий похід. К., Фундація ім.О.Ольжича, 1995, стор.10).

1921-1922 pp. -Перший (ленінський) за всю історію Руси-України голод як наслідок пограбування селянства московськими окупантами. Хлібозаготівельні плани визначалися за принципом найбільшого вилучення хліба з українських селян з метою забезпечення зерном неврожайних москвинських губерній. Зокрема, на Запоріжжі за пропозицією голови ЦСУ Московії П.Попова, збирався продподаток, розмір якого дорівнював валовому збору. Загинуло два мільйона українців. “Після планово проведеного голодомору практично обезлюділи більшість волостей і уіздів Таганріжжя, Донеччини, Запоріжжя, Херсонщини, Миколаївщини, Одещини” (Віктор Шкуратюк, 1993 р.). “Це ще не голод. Коли Тіт (римський полководець-А.К.) брав Єрусалим, жидівські матері їли своїх дітей. Ось коли я заставлю ваших матерів їсти дітей.тоді можете прийти і сказати: “Ми голодуємо”, – заявив Лейба Бронштейн (псевдо – Лев Троцький) делегації голодуючих селян.

1921-1922 pp. -За вказівкою з Москви в Руси-Україні винищено біля 150тис. українців -учасників національно-визвольної боротьби.

1921-1930 pp. – Московські окупанти та промосковські шовіністичні сили в Україні чинять шаленний опір відродженню української мови та українських культурних традицій, яке пустило глибокі коріння в 1917-1919 роках. “Зачем возрождать допетровскую епоху, зачем гальванізіровать украінскій язик, которий покрился уже прахом”, повчав у Запоріжжі москвинський письменник ф.Гладков. “Признання української мови як урядової могло би означати панування української буржуазії та куркульства”, писав голова “українського уряду” Х.Раковський.

1922 р. Ліквідація “Просвіт” на Кубані, в Зеленому Клину та в інших місцях компактного проживання українців.

1922 р. -Голова ВЧК Ф.Дзержинський дає наказ виловити українських дітей-сиріт і знищити. Баржі з сиротами були затоплені у Чорному морі. (Віктор Шкуратюк, 1993 р.).

1922 р. – В.Ленін-Бланк підписує “Декрет об изъятии церковных ценностей”. 3 розбоєм, який після цього почався, не йдуть у порівняння ніякі монголи. Повний перелік вкраденого, вивезеного, знищеного займе кілька сот сторінок. Ось незначна частина того, що вони забрали лише з Києво- Печерської лаври: срібні золочені царські врата з двох церков; 54 Євангелії у срібному та золотому оздоблені, осипані коштовностями; 20 напрестольних хрестів (один з них золотий-дарунок гетьмана 1.Мазепи, вагою 7,5 кг); 18 ручних хрестів, деякі з чистого золота вагою по 2 фунта, прикрашені діамантами та іншими коштовними каміннями; понад 50-ти срібних та позолочених святих чаш (дари царів та гетьманів); 8 срібних та позолочених дарохранительниць високої художньої роботи та вартости (одна з них вагою 13 кг., оздоблена діамантами, друга вагою 45 кг., визолочена); 10 митр, одна з них належала Петру Могилі, з чистого золота, вагою близько 2,5 кг., оздсблена діамантами, перлинами, смарагдами, сапфірами; риза ікони Успіння, шедевр ювелірного мистецтва, у якій було 2 кг золота та безліч коштовного каміння…

Продовжувати цей перелік можно ще на багатьох сторінках. Перед руйнуванням Михайлівського Золотоверхого монастиря були зняті мозаїки 12 ст. і вивезені в Московію. Одна з кращих робіт – Дмитро Солунський – опинилась у Третяковській галереї. Взагалі москалі почали грабувати, як тільки вийшли на історичну арену. В 1169 р. лісові печеніги, захопивши Київ, так його обчистили (а населення вирізали), особливо церкви, що через 70 років монголам там нічого було брати. Скарб старовинних монет загальною вагою золотих монет 25 кг., а срібних талярів – 288 кг, знайдений в кінці 19 ст. під час ремонтних робіт Успенського собору Києво-Печерської лаври, опинився в Ермітажі. Наша найдавніша книга, Остромирове Євангеліє, написане у 1056-57 pp. у Києві дяком Григорієм на замовлення посадника Остромира, знаходиться в С.-Петербурзі (б-ка ім. Салтикова-Щедріна).

В музеї та книгозбірні Москви вивезені з України також: ізборник Святослава (написаний в Києві 1079 p. дяком Іоаном), де є знаменита мініатюра із зображенням сім’ї Київського князя Святослава; Мстиславове Євангеліє (Київ, 1117 p., Олексій Лазаревич); Добрилове Євангеліє з Волині, багате мініатюрами, в яких виразно проглядають українські типажі. Безцінні знахідки з Чорної Могили на Чернігівщині (їх ілюстрації-у всіх підручниках з історії та археолоґії) – в Ермітажі… Взагалі, всі предмети становлення нашої національної духовности вивезені москалями з України й знаходяться в Москві чи С.-Петербурзі (В.Кирневич, С.Грабар, “Наше слово”, №30,1996р., Варшава). Багато художніх цінностей, вивезених з України під час Другої Світової війни в Німеччину, було повернуто не в Україну, а в Московію.

1922-1934 pp. -Хвиля насильства проти неповторного і яскравого явища української та світової культури-кобзарства. Українські національні музичні інструменти – кобзу, бандуру та ліру оголошують націоналістичними і знищують. Натомість в Русь-Україну завозять десятки тисяч примітивних (“общепонятних”) балалайок та гармошок. Кобзарі оголошуються жебраками і жорстоко переслідуються. “Багато кобзарів тоді пропало, – свідчив харківський кобзар Анатолій Парфиненко. – Кого ловили на базарі, кого – на помешканні. Де б вони не з’явилися, їх забирали”. Щоб спотворити пам’ять та роль кобзарства, комуністи створюють капели бандуристів, які виконують пісні на замовлення та під контролем НКВД, а керівництво ними передається в руки чужинців.

Так, Київську капелу очолюють спочатку московит Михайлов, а згодом жиди Аронський та Берман, штатні аґенти НКВД. Щоб остаточно покласти край “кобзарському націоналізму”, у грудні 1934 p. комуністи підступно звезли до Харкова біля трьохсот лірників та кобзарів, більшість яких були незрячими, нібито для участи в заключному етапі Республіканської Олімпіади міста і села, а потім перебили в одному з ярів на Харківщині. (П.Черемський, “Щедрик”, Харків, 1994р.).

1923 p. -Щойно створений “Союз Республік” був всього лише формою існування московської імперії. З резолюції 12 з’їзду комуністів: “… Союз Республік розцінюється значною частиною чиновників у центрі й на місцях не як союз рівних державних одиниць,… а як крок до ліквідації цих республік, як начало до так званого “єдино-неділимого”". З доповіді Й.Сталіна: “… у нас росте не по днях, а по годинах великодержавний шовінізм, самий зашкарублий націоналізм, що намагається стерти все немосковське, зібрати всі нитки управління навколо всього московського, а все немосковське – придушити”. З виступу М.Бухаріна: “На Україні… склад партії москальсько-жидівський, … й саме тому дуже часто на Україні частина наших товаришів з такою енергією, з таким оскаженінням бореться проти українського націоналізму”. В Україну “товаришів, які з оскаженінням боролися” з Україною, призначали з Москви Бланк-Лєнін, Бронштейн-Троцький, Джугашвілі-Сталін.

Ось деякі з них, всі – не українці: А.Бубнов, Ф.Сергеев (Артем) (створив Донецко-Криворізьку “республіку”, яку хотів приєднати до Московії), Е.Квірінг, Г.Пятаков (“Да здравствует красный терор!”), Ш.Грузман, С.Косіор, Є.Бош (“Нині національні гасла відіграють реакційну ролю, і тому ми повинні ці гасла відкинути… не каламутити основ марксизму, що базується на класовій боротьбі…”), Я.Епштейн, І.Шварц, А.Іванов, В.Мещеряков, Ф.Кон, П.Кін, В.Аверін, С.Гопнер, М.Рухімович, М.Фрунзе (здійснював жорстокі репресії та реквізиції в українських селах), X. Раковський, О.Шліхтер, П.Ровнер, М.Попов, М.Хатаєвич, Д.Лебедь (“Для комуністів-інтернаціоналістів національне питання не існує”), В.Молотов, Л.Каганович (очолював організацію голодоморів, громив українську культуру та “націоналістів”), П.Постишев (після процесу СВУ у 1930 р. заявив: “Нарешті розчавлено голову націоналістичній гадині”, тому й був призначений керівником голодомору 1933 р.). Той же Сталін телеграмою 1933 р. заборонив українізацію, підтримав голодомор та небачений доси геноцид українців.

1923-1924 pp. – Перший політичний процес проти українських вчених. 18 осіб, переважно викладачів вузів, засуджено до різних строків тюремного ув’язнення. Організатор і Президент ВУАН академік Микола Василенко отримав 10 років, а Політбюро ЦК КП(б)У виключило його з числа академіків.

1923-1925 pp. – Московити відтинають від Руси-України понад 50 тис. кв. верств землі Воронезької, Курської та Ростовської областей з населенням 2,4 млн. чоловік, 70 % яких становили українці. Серед українського населення, яке відійшло до Московщини, прокотилися хвилі незадоволення. Люди збиралися на сходи, обирали ходоків до центральних органів Руси-України. Так, мешканці Валуйського повіту на зборах 5 січня 1925 р. зазначали у постанові: “Ніхто нас не запитував про бажання до України чи до Московщини, а судьбу нашу вирішували о прилученні до України русаки різних руських губерній… Ми, громадяни, просимо… о визволенні нас від Московщини і прилученні до рідної матері-України… Хай наші діти будуть вільними українцями. Хай вони розвиваються на своїй рідній мові”. Сількор П.Самоорало із села Червоного Валуйського повіту писав: “Ми всі кричимо і простягаємо свої мозолясті руки до рідної України”.

Москалі відповіли на це залякуваннями, арештами, репресіями. Так, жителі Добровського повіту Воронезької губернії писали: “Нещодавно в нас було постановлено питання про перехід до України… було проведено мітинг, на якому зібралося тисячі людей. І що ж ми з цього одержали? Ті люди, які виходили на трибуну, захищали наші національні звичаї, на другий день були заарештовані й передані до суду… Наше 12-тисячне населення одноголосно ухвалило приєднатися до України, були обрані делегати, але тепер вони заарештовані”. Не зважаючи на репресії, потік скарг не припинявся до 1928 р. (В.Ложкін, “Пам’ятки України” ч.88, 1991 р.).

1925 р. – Група озброєних бандитів-чекістів схопила й розстріляла сотника станиці Гривенської В.Рябоконя, який 7 років очолював партизанський загін, що боровся за українську Кубань.

1925 р. – Компартією прийняте рішення: “У партійній роботі посилити репресії щодо автокефальної (української) церкви”.

1926 р., 25 травня – Московський аґент Шмуль Шварцбард, колишній член каральних більшовицьких загонів в Україні, у Парижі застрелив Симона Петлюру. У наш час Шварцбарду жиди складають шану як своєм  національному герою.

1927 р. – Судовий процес над 10 студентами – членами Української національно-козацької партії, створеної 1924 р., яка ставила за мету відновлення державної незалежности Руси-України. Керівники Іван Шумигора, Василь Артеменко та Вікторія Басович були розстріляні 26 листопада, інші засуджені до різних строків ув’язнення (“Київ: жертви репресій”, т.1, с.11, К. 1997 р.).

1927-1931 pp. – Фізична ліквідація Української автокефальної церкви та її ієрархів, зокрема, митрополитів В.Липківського та М.Борецького. Майже всі з 10657 священників та 35 єпископів УАПЦ були арештовані, тортуровані, розстріляні або заслані. А тимчасом з квітня 1920 p. і до вересня 1935 p. юдейські рабини в СССР отримували офіційну платню від совєтського уряду (газета “Джувіш екзамікер” за 6 вересня 1946 р.).

1929 р. вересень – Арешт визначних діячів української науки, культури, й УАПЦ – за “належність” до вигаданих ОДПУ Спілки визволення України (СВУ) та Спілки Української молоді (СУМ).

1929-1930 рр. – Перша фаза колективізації й “розкуркулення” в Україні. Виселення сотень тисяч українських заможних селян до Сибіру та на Далекий Схід.

1930 р., 28-29 січня – Надзвичайний Церковний Собор у Києві ліквідував УАПЦ – і Всеукраїнську Православну Церковну Раду (ВПЦР). Арешт митрополита М.Борецького та інших церковних діячів.

1930 р., 9 березня-19 квітня – Судовий процес у Харкові над 45-ма діячами української науки, літератури, культури,УАПЦ – за належність до так званої “Спілки Визволення України” (СВУ).

1932 р., 23 квітня – Постанова ЦК ВКП (б) про ліквідацію літературних організацій і утворення єдиної Спілки письменників СРСР.

1932-33 р.р. – Організація більшовицьким режимом штучного голодомору в Україні, унаслідок якого загинуло 8 млн. українських селян. Масове переселення росіян у вимерлі українські села.

1933 р. – Самогубство декількох культурних діячів, включаючи М.Хвильового, як протест проти погрому більшовицьким керівництвом української культури.

1933 р. – Погром українців на Кубані.

1934-41 рр. – Знищення архітектурно-культурних пам’яток у різних містах України, арешт і страта 80% української інтелігенції.

1934 р. 13-15 грудня – У зв’язку з убивством С.Кірова засудження до розстрілу діячів української культури, серед яких – письменники Г.Косинка, К.Буревій, Д.Фальківський, О.Влизько,І.Крушельницький та ін.

1936 р., жовтень-1938 р., листопад – Чергова чистка КП (б) У і масовий терор в Україні (так звана “єжовщина”).

1937 р., листопад – Масовий розстріл ув’язнених на Соловках українських письменників та інших діячів української культури (до 20-річчя жовтневого перевороту).

1938 р. – Сталінська постанова “Про обов’язкове вивчення російської мови в національних республіках СРСР”.

1938 р., 24 квітня – Впровадження російської мови як обов’язкової в усіх школах України.

1939-1941 рр. – Широкомасштабні репресії органів НКВС проти українців західних областей. Масові депортації українського населення у віддалені райони СРСР.

1941 р., січень – “Процес 59 членів ОУН у Львові.

1946 р. 8-10 березня – ліквідація греко-католицької церкви і підпорядкування її Російській православній церкві.

1946 р., березень – Закритий судовий процес у Києві над греко-католицькою церковною ієрархією на чолі з митрополитом Й.Сліпим (ред.: Й.Сліпого було засуджено до тяжких каторжних робіт в Сибіру, де він провів 18 років, відморозив ноги та став інвалідом. Його було звільнено лише завдяки особистому втручанню Папи Римського Івана ХХІІІ та президента Кеннеді).

1946 р., 24 серпня – Постанова пленуму ЦК КП (б) У “Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури у “Нарисі історії української літератури”, різка критика часописів “Вітчизна” і “Перець” (ця постанова була згодом підтверджена 16-м зїздом КП (б) У 25-26 січня 1949 р.)

1947 р.,3 березня – Призначення Л.Кагановича першим секретарем ЦК КП (б) У і нова “чистка” серед українських культурних кадрів, звинувачених в “українському буржуазному націоналізмі”.

1949 р.- Чергова “чистка” в КП (б) У у зв’язку з рішеннями її 16-го зїзду 25-28 січня (за звинуваченням в українському націоналізмі від січня 1949 р. до вересня 1952 р. було виключено з партії 22175 її членів).

1949 р., 28 серпня – Скасування уніатської греко-католицької церкви на Закарпатті на релігійному з’їзді в Мукачеві.

1951 р., 2 липня – Погромні статті в московській газеті “Правда” проти “націоналістичних ухилів в українській літературі” (різка критика вірша В.Сосюри “Любіть Україну” та лібрето опери “Богдан Хмельницький” О.Корнійчука і В.Василевської).

1954 р. 23-24 березня – 18 з’їзд КПУ схвалив набір юнаків і дівчат з України на Cибір і до Казахстану для освоєння цілинних і перелогових земель (протягом 1952-1956 рр. туди виїхало приблизно 100 тис.осіб).

1954 р.,7 липня – Таємна постанова ЦК КПРС про посилення антирелігійної пропаганди.

1957-61 рр. – Посилені антирелігійні акції в УРСР, ліквідація приблизно половини церковно-релігійних установ (парафій, монастирів, семінарій).

1958 р., 12 листопада – Постанова Пленуму ЦК КПРС “Про зміцнення зв’язку школи з життям і про дальший розвиток народної освіти”, на основі якої Верховна Рада УРСР ухвалила закон від 17 квітня 1959 р., спрямований на посилену русифікацію України (зокрема, про необов”язкове, а “за бажанням батьків” вивчення української мови в російських школах України).

1959 р.,15 жовтня – Убивство C.Бандери агентом КДБ Б.Сташинським.

1961 р., січень – Закритий суд у Львові над членами Української Робітничо-Селянської Cпілки (Л.Лук яненко, І.Кандиба, С.Вірун та ін.), які обстоювали право виходу УРСР зі складу CРСР. Засудження Л.Лук’яненка до смертної кари.

1961 р., жовтень – Прийняття нової програми КПРС її 22-м з’їздом, яка проголошувала політику “злиття націй” і подальшу русифікацію союзних республік.

1962 р. – Судовий процес над 20 членами Львівського Українського Національного Комітету, чотирьох з яких було засуджено до розстрілу.

1963 р. – Підпорядкування національних Академій наук союзних республік московській Академії наук СРСР.

1964 р., 24 травня – Умисний підпал Державної Публічної Бібліотеки АН УРСР у Києві; протест громадськості (самвидавний матеріал “З приводу процесу над Погружальським”).

1965 р., серпень-вересень – Перша велика хвиля арештів українських діячів в Україні (Богдан і Михайло Горині, П.Заливаха, С.Караванський, В.Мороз, М.Осадчий, А.Шевчук та ін.).

1968 р., 26 листопада, 14 грудня – Зумисні підпали у Видубицькому монастирі в Києві.

1969 р.,червень – Лист українських політичних в’язнів (М.Гориня, І.Кандиби, Л.Лук’яненка) до Комісії охорони прав людини в ООН про отруювання політв’язнів.

1970 р., 28 листопада – Трагічна смерть (вбивство) української художниці А.Горської у Василькові на Київщині.

1972 р., січень-травень – Друга велика хвиля арештів інтелігенції в Україні.

1972 р., травень – Усунення з посади першого секретаря ЦК КПУ П.Шелеста за український націоналізм; чистка керівних кадрів КПУ.

1977 р., 5 лютого – Арешт членів Української Гельсінської групи (УГГ) М.Руденка й О.Тихого; суд над ними 23 червня – 1 липня і вирок М.Руденкові 7 років ув’язнення та 5 років заслання й О.Тихому відповідно 10 та 5 років.

1977 р., 4 квітня – Арешт членів УГГ М.Матусевича і М.Мариновича (засуджені 23-30 березня 1978 р. на 7 років ув’язнення в таборах суворого режиму і 5 років заслання).

1978 р., 11 листопада – Директива колегії Міністерства освіти УРСР “Удосконалювати вивчення російської мови в загальноосвітних школах республіки” (посилення русифікації).

1979 р., березень-жовтень – Нові арешти українських діячів в Україні: О.Бердника (6 березня), Ю.Бадзя (23 квітня), Ю.Литвина (6 серпня), М.Горбаля (23 жовтня) та ін. (усі вони були засуджені до максимальних строків ув’язнення в таборах суворого режиму й заслання у віддалені райони Росії).

1979 р., 18 травня – Загадкове вбивство композитора В.Івасюка біля Львова.

1979 р., 29 травня – Ухвала Ташкентською конференцією нових русифікаторських заходів щодо неросійських народів CРСР.

1980-81 р. – Арешт українських політичних діячів С.Набоки, Л.Мілявського, Л.Лохвицької.

1983 р. – Постанова ЦК КПРС про посилення вивчення російської мови в школах і виплату 16% надбавки до платні вчителям російської мови та літератури (“Андроповський указ”) та директива колегії Міністерства освіти УРСР “Про додаткові заходи по удосконаленню вивчення російської мови в загально-освітніх школах, педагогічних навчальних закладах, дошкільних і позашкільних установах республіки”, спрямована на посилення русифікації.

1984 р. – Померли в таборах О.Тихий, Ю.Литвин, В.Марченко.

1985 р., 4 вересня – У концтаборі помер поет В.Стус.

1986 р., 26 квітня – Катастрофа на Чорнобильській атомній електростанції (побудованій за рішенням Москви всупереч протестам українських учених і широкої громадськості), яка призвела до тяжких наслідків, рівнозначних геноциду.

1989 р. – Постанова Пленуму ЦК КПРС про єдину офіційну загальнодержавну мову (російську) в СРСР.

1990 р., квітень – Постанова Верховної Ради СРСР про надання російській мові статусу офіційної мови в СРСР.