6 жовтня (четвер), 18:00

Головний корпус ЛНУ Франка (вул. Університетська, 1), ауд. 336 (третій поверх)

Запрошуємо Вас відвідати або переглянути онлайн-лекцію «Міфи про український визвольний рух ХХ століття».

Ідеться про багато негативних міфів про УПА, які часто вигулькують навіть у приватних розмовах і які ми не можемо спростувати через брак знань. Також симпатики ОУН та УПА часто перебільшують в цифрах та фактах, намагаючись підсилити героїку і масштаби впливів.

Запрошуємо львів’ян прийти, а інших — переглянути онлайн-лекцію «Міфи про український визвольний рух ХХ століття».

Проводитиме її історик Національного музею «Тюрма на Лонцького» Ігор Дерев"яний.

Онлайн-трансляція на http://www.ustream.tv/recorded/17712495

 

Автор — Леся Бондарук

Чую, як навалюються трупи розстріляних в'язнів. Один накрив мою голову животом. Його кров потекла на моє обличчя. Непосильний тягар усе збільшується. Подумав: "Якщо куля не влучила, то трупи задушать..."

"Історична Правда" продовжує серію публікацій про масове винищення ув'язнених і заарештованих, здійснене співробітниками Народного комісаріату внутрішніх справ (НКВД) СРСР у червні 1941 року. В першій частині ми розповідали про знищення органами радянської влади людей у тюрмах Львова, у другій - про братську могилу в соляній шахті на Львівщині.

Сьогодні - про побоїще у Луцькій тюрмі.

За ними плаче небо і земля

У часи незалежності України щороку 23 червня вулицями Луцька йде жалібна процесія. Із квітами та вінками у ній найбільше сивочолих людей, проте кожного року приєднується чимало молоді. 70 років уже віддаляють нас від того пекельного дня...

"Боже! Що вони роблять? Іроди? Розстрілюють, рвуть гранатами. Хто б міг подумати! Варвари, душогуби! Світ такого не бачив, не чув... Люди рятуйтеся, хто як може!" На західному подвір'ї хвилин 10-15 клекотіло, як десь у розжареному котлі. Торохкотіли кулемети, рвались гранати.

Тим часом на східному подвір'ї група в'язнів, приблизно 40-45 чоловік, кинулась до дерев'яної брами, яку хотіла повалити, але по втікачах застрочив кулемет. Подвір'я встелялось трупами, запливало гаряче-червоною кров'ю. Далі невідь звідки посипались кулі на нас усіх.

Бачу, як до східного муру, який був найдовшим, спритні хлопці ставлять дошки, що тут валялися із розбитої кошари і тими дошками піднімаються на мур, пролазять через чотирирядний колючий дріт і перестрибують на той бік, на волю. Багатьом з них вдалося перепливсти Стир і зникнути з очей катів.

Я теж підбігаю до муру, піднімаюсь по дошці вслід за якимсь юнаком, але його скошує куля і він мертвий падає на мене. Ми обидва летимо вниз. В цей час енкаведисти зорієнтувалися в ситуації, і увесь вогонь скерували по втікачах. Я ще встиг піднятися, відбігти кілька кроків з нахиленою головою вниз від свистячих куль. Впав. Притих.

Чую, як на мене навалюються трупи розстріляних в'язнів. Один накрив мою голову животом. Його кров потекла на моє обличчя. Потому знову - трупи, трупи, трупи... Деякі з них непосильним тягарем падають на мене. Я подумав: "Якщо куля не влучила, то трупи задушать..."

Моя ліва рука була так причавлена, що потім я ще довго лікував її. Кати увесь час стріляли по людях, які бігали туди-сюди, наче загнані олені, збиваючи з ніг одні одних, рятуючись від смерті. Поранені благали добити їх. Хтось милостиво просив Бога прощення і царства небесного, а хтось безперестанку закликав до помсти. Помсти катам, вбивцям, варварам.

Саме під час такого передсмертного волання поранених, над нами з'явилася хмаринка і з неї сипнув краплистий дощ. В цей момент, немов з небес, почулися чиїсь голоси: "Люди! Люди! Дивіться, небо плаче за нами!"

Ці моторошні спогади про розстріл у Луцькій тюрмі написав Микола Куделя, якого Бог дивом врятував, щоб він проніс цю правду через усе своє життя.

Микола Павлович Куделя - людина, яка чудом вижила під час знищення людей у Луцькій тюрмі. Всі фото надані Лесею Бондарук

Із початку 1940-го року на Волині розпочалися масові депортації, арешти, вбивства. До Луцька звозили "неугодних" з усіх куточків Волині.

Архівні документи свідчать, що на 10 червня 1941 року у Луцькій в'язниці утримувалося 2 117 ув'язнених. Серед них - патріотично налаштована молодь, активісти Організації українських націоналістів, священнослужителі, представники наукової та творчої інтелігенції. Усіх їх планувалося евакуювати у Вологду та Астрахань. Для цього виділялося 75 вагонів.

22 червня приблизно о 14.00 Луцька тюрма була піддана бомбардуванню з ворожих німецьких літаків. Після закінчення бомбардування в'язні вчинили бунт. Але утекти пощастило одиницям. Навздогін утікачам були вислані наряди НКВС, які розстрілювали їх на місці або повертали до тюрми.

Сержант держбезпеки Стан та інші працівники НКВД у доповідних записках начальнику тюремного відділення управління НКВД по Волинській області зазначали, що 23 червня 1941 року в зв'язку з бойовими діями біля Луцька з-під варти було звільнено малоліток, "указників" та засуджених за малозначні злочини, всього 84 особи, а решта ув'язнених чисельністю до 2000 осіб була розстріляна на території Луцької в'язниці.

Цю чорну справу робила оперативна група працівників УНКВД по Волинській області під керівництвом капітана держбезпеки Розова, особовий склад 233 конвойного полку військ НКВД, керівний склад та наглядачі в'язниці.

Розстріли здійснені на підставі директиви народного комісара Держбезпеки СРСР Меркулова №2445-М від 23 червня 1941 року, згідно з якою на осіб, що утримувалися в тюрмах західних областей України, складались списки, за якими вони підлягали розстрілу за місцем їх утримання у зв'язку з початком війни з Німеччиною.

Розстрілювались не тільки особи, щодо яких були винесені вироки про вищу міру покарання, але і засуджені до позбавлення волі, та ті, щодо яких тільки розпочалося слідство.

Панахида за загиблими. Луцьк, літо 1941 року

Усю ніч і до самого ранку 23 червня, поки німці не увійшли в місто, в Луцькій тюрмі розстрілювали арештантів, поспіхом прибирали їхні тіла.

"Мы немедленно приступили к уборке трупов. Все трупы 70 с лишним осужденных к ВМН и около 800 подследственных нами закопаны и место на местах нахождения трупов полито керосином и выпалено, а после этого все эти места посыпаны известью...", - із рапорта сержанта Стана начальству.

Земля і стіни тюрми були просякнуті кров'ю. У Луцькій тюрмі розстріляно понад 2000 тисячі мешканців сорока міст і сіл Волині. У в'язниці залишалося ще 625 живих людей.

За що? За Україну!

Масові репресії, що охопили більшість населення західноукраїнських областей, насильницька колективізація породжували антикомуністичні настрої серед населення, яке йшло в Організацію українських націоналістів і піднімалося на боротьбу за Українську самостійну соборну державу.

Поява ОУН (а згодом і УПА) на політичній арені України була закономірним наслідком поразки національно-визвольних змагань перших десятиліть ХХ ст., чергового поневолення України іноземними державами, актуалізації українського питання у політиці країн Європи напередодні та на початковому етапі Другої світової війни, а у зв'язку з цим - активізації боротьби за державну незалежність та соборність України.

Період із вересня 1939 р. до червня 1941 р. супроводжувався утворенням достатньо потужної підпільної організації ОУН. За відомостями з архівних документів Волинського проводу ОУН, націоналісти розпочали підготовку до повстання, яку мали завершити до весни або літа 1941 р.

Керівник обласної екзекутиви ОУН Іван Скоп'юк отримав завдання посилити військову підготовку серед всіх членів ОУН, сформувати бойові групи. До 20 березня 1940 р. в Україну перебазувалася частина провідних кадрів ОУН, які на місці мали визначити прерогативи організаційної роботи на найближче майбутнє.

Передислокація керівників підпілля до УРСР стала результатом рішень, прийнятих Революційним проводом ОУН на нараді 10 березня 1940 р. Планувалося, що новоприбулі кадри стануть організаторами штабів національного повстання на Галичині та Волині.

На ймовірному місці захоронення

Занепокоєні помітною активізацією ОУН та підігріті повідомленнями від своєї закордонної агентури про підготовку націоналістами загального повстання на квітень-травень 1940 р., радянські спецслужби провели масові арешти всіх запідозрених у причетності до підпілля.

Найсильніші удари були нанесені осередкам ОУН у Львові, Тернопільській, Рівненській і Волинській областях. До тюрем потрапило 658 оунівців, з них шестеро членів Крайової Екзекутиви, члени обласних і районних проводів, керівник Львівського міського проводу.

Ці "успіхи" НКВД пояснювалися насамперед майже повальними арештами серед суспільно активної молоді, зокрема серед осіб, які згідно з наказом командування НКВД СРСР від 11 жовтня 1939 р. "Про введення єдиної системи обліку антирадянських елементів, виявлених агентурною розвідкою" підлягали спецреєстрації.

До "ворогів радянського ладу" належали всі колишні члени діючих за часів панування Польщі легальних партій, національних, релігійних і молодіжних організацій, раніше засуджені радянською владою, та члени сімей розстріляних більшовиками "контрреволюціонерів", громадяни, які мали родичів за кордоном та інші.

Функціонування тюрем визначалось наказами НКВД СРСР від 11 грудня 1939 р. та НКВС УРСР від 25 грудня 1939 р. "Про оголошення штатів загальних в'язниць НКВД СРСР". Зокрема, станом на квітень 1941 р. в УРСР було 62 в'язниці, з них 26 тюрем у Західній Україні.

Ховаючись за тезою про "загострення класової боротьби" органи НКВД розгорнули в західних областях широкомасштабні заходи з їх "ізоляції", що супроводжувалися арештами, розстрілами, виселеннями за політичними, національними, релігійними та соціально-становими ознаками.

У 1939 році, відступаючи перед гітлерівськими нацистами, поляки просто лишили тюрми так, як вони були, внаслідок чого багато політичних в'язнів того часу змогли врятуватися. Відступаюча у 1941 році радянська влада знищувала своїх в'язнів у Луцьку, Тернополі, Львові, Добромилі, Самборі, Дрогобичі, Станіславі (Івано-Франківськ), Дубно, Ковелі - у 35 містах, що становить понад 20 тисяч осіб розстріляних.

Пам'ять і пересторога

Колишній в'язень Луцької тюрми Іван Гедз згадує, що прийшовши в Луцьк, німці від побаченого остовпіли:

"Німці одразу нічого не зачіпали, натомість багато фотографували. За годину привели католицького священика, який відправив службу за убитими. Викопали під стіною яму й поскидали туди тіла. Свої замордували, а вороги хоронили... Тих в'язнів, кому пощастило вижити, німці не затримували".

За кілька днів, коли позиції німців у Луцьку зміцнилися, вони дозволили пройти до кривавих тюремних ям.

"Від Троїцького собору люди, чиїх родичів розстріляли, із більше ніж 70 священиками пройшли процесією до в'язниці. Там відправили панахиду і поклали вінки", - розповідає лучанка Надія Кліщук.

Була створена комісія, яка в липні 1941 року за допомогою громадськості Волині зробила насип над могилами, обклала їх дерном, встановила дубові хрести-фігури, обгородила низенькою огорожею, встановила таблички з написами, де вказувалась кількість похованих в'язнів - відповідно 1200, 800, 300, 1800.

Могили біля Луцької тюрми. Літо 1941 року

З ініціативи комісії в останню неділю серпня 1941 року відбувся офіційний похорон, покладання вінків і відправа панахиди. Це була остання панахида на цьому місці до 1991 року, коли з ініціативи громадськості в трьох місцях, де були поховані в'язні, встановили пам'ятні знаки та меморіальні дошки.

Після визволення Луцька в 1944 році тюрма знову використовувалась радянською владою за призначенням до 1958 року. Микола Куделя у своїй книзі посилається на розповідь І. Мануйлика, який в 1944 році був в'язнем Луцької тюрми, бачив ці могили і був свідком того, як за наказом енкаведистів на чотирьох могилах хрести-фігури були зрізані, а могили зрівняні з землею і заасфальтовані.

Після переобладнання у приміщенні Луцької тюрми до 1998-го розміщувалося музичне училище. Увесь цей час над неодспіваними душами лунала музика. Коли музучилище перейшло в іншу будівлю, ця залишилась пусткою. 25 вересня 2001 року на цьому місці засновано монастир Різдва Христового. Для облаштування церкви виділили три невеликі кімнати, а перша літургія відбулася 18 грудня 2001 року.

Восени 2009 року на території Луцької тюрми розпочалися ексгумаційні роботи щодо виявлення останків в'язнів, розстріляних 22-23 червня 1941 року, які здійснювало комунальне підприємство Львівської обласної ради з питань здійснення пошуку поховань учасників національно-визвольних змагань та жертв воєн, депортацій і політичних репресій "Доля".

Проведенню ексгумації передували тривалі дослідження, пошукові заходи, збір свідчень очевидців тих подій. Начальник відділу охорони культурної спадщини Луцької міської ради, який був одним з ініціаторів розкопок, Сергій Годлевський зазначив:

"У ході розслідування фахівці опрацювали книгу спогадів колишнього в'язня Миколи Куделі "Під мурами Луцької тюрми", звіт про археологічне дослідження під керівництвом Святослава Терського, яке провели ще у 1991 році. Також організували приїзд свідка тих трагічних подій Григорія Покотила, який дав свідчення у прокуратурі Луцька, вивчили архівні документи.

Нині відомо про чотири масові могили на території Луцької тюрми та численні поодинокі поховання. Окремі відомості нам подала обласна прокуратура, адже в липні 1989 року там порушили за заявами громадян кримінальну справу за фактом розстрілу в'язнів Луцької тюрми.

Серед інших "речових доказів" справи - фотографія, що зображує мітинг на подвір'ї тюрми у червні 1941 року, під час якого там було поставлено хрест".

Настя Волчкович шукає серед розстріляних прізвище свого прадіда Володимира Бондарука

Ексгумаційні роботи у червні 2010 року були припинені, їх продовження планується у квітні 2012 року. У зазначених місцях масових поховань не було віднайдено. Пошукова група в одному місці знайшла окремі людські кістки, що дозволяє стверджувати, що у післявоєнний час поховання могло бути було знищене, а остеологічні залишки вибрані і вивезені у невідомому напрямі.

В іншому місці було виявлено масове захоронення загальною кількістю 281 чоловік. За словами С. Годлевського, експертиза підтвердила, що рештки належать радянським військовополоненим, які перебували в нацистському концтаборі в Луцьку і загинули на початку 1942 року від виснаження і хвороб. 22 червня 2010 відбулося перепоховання цих тіл на Гнідавській гірці в Луцьку.

Леся БОНДАРУК, кандидат історичних наук, спеціально для ІП

Джерело: Історична правда

3 липня 2011 року доцент Київського національного університету імені Тараса Шевченка, кандидат історичних наук Івана Патриляка, який завідує музеєм історії КНУ, виступив у Національному музеї-меморіалі жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» у Львові з лекцією на тему «Антиповстанська боротьба: німці проти УПА», що зібрала зацікавлену й уважну аудиторію. Подаємо виклад лекції Івана Патриляка.

http://www.cdvr.org.ua/content/%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%86%D1%96%D1%8F-%D1%96%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%B0-%D0%BF%D0%B0%D1%82%D1%80%D0%B8%D0%BB%D1%8F%D0%BA%D0%B0-%D0%B0%D0%BD%D1%82%D0%B8%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D1%81%D1%82%D0%B0%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0-%D0%B1%D0%BE%D1%80%D0%BE%D1%82%D1%8C%D0%B1%D0%B0-%D0%BD%D1%96%D0%BC%D1%86%D1%96-%D0%BF%D1%80%D0%BE%D1%82%D0%B8-%D1%83%D0%BF%D0%B0%C2%BB-%D0%B2%D1%96%D0%B4%D0%B5%D0%BE

Автор — Ігор Федик

Фальсифікувати історію, видавати її у вигідному для себе ракурсі - завжди було притаманне більшовикам. Жодна більш-менш значуща подія - російської чи радянської, як рівно і ж Всесвітньої історії - не писалася об'єктивно, а підганялася під світогляд і дії "великих керманичів".

Нині ця практика утверджується в незалежній Україні, тобто перекручується, фальсифікується і нівелюється українська національна історія. Привид "колиски трьох братніх народів" знову загойдався в московській столиці.

Події 9 травня наочно підтвердили відвертий рецидив антиукраїнського і окремо "антигалицького" ідейного спрямування політики відповідних кіл. Демагогічна риторика і синхронна брехня, на жаль, мали вплив на частину нашого суспільства.

Маємо на увазі безпринципне використання георгіївських стрічок, які жодного стосунку до радянських символів не мають, а лише виконують декоративну роль у протистоянні з українською державною символікою. Георгіївська стрічка - хоч у нас, хоч у Росії - має відігравати роль своєрідного прикриття провальної внутрішньої політики і відвернути увагу від лавини наростаючих суспільно-економічних проблем.

В часі існування Російської імперії Георгіївські ордени, стрічки, іменна георгіївська зброя, іменні георгіївські срібні сурми були гордістю тогочасного суспільства - починаючи від імператорів і закінчуючи простим селянином-кріпаком. Так було до приходу більшовиків на чолі з Леніним. Спаплюжена георгіївська стрічка була замінена кривавою кокардою.

Георіївський хрест 3-го ступеня (аверс)

Мусимо підкреслити і те, що інколи цю найвидатнішу нагороду отримували генерали, офіцери та солдати за придушення національно-визвольної боротьби (Польща, Угорщина, Кавказ), але сьогодні мова йтиме про тисячі російських офіцерів та солдатів (і серед них чимало українців), які отримували цю високу нагороду в чесному бою, захищаючи свою Батьківщину. 

Загляньмо в історію нагороди.

Орден Святого Георгія був заснований Катериною ІІ у 1769 р. для нагородження тих, хто проявив мужність під час воєн, а також чесно служив Вітчизні в армії і на флоті. Орден мав чотири ступеня. Як правило, ним нагороджувалися генерали і полковники російської армії.

Орденами 1 і 2 ступеня нагороджував особисто імператор. Це зробило нагороду найпрестижнішою в Росії. Орден мав і високу матеріальну вартість, тому що був виконаний із золота високої проби.

Відзнака військового ордену Св. Георгія була заснована у 1807 р. маніфестом імператора Олександра І для нагородження нижчих чинів за високу хоробрість. В історії ця нагорода відома як солдатський георгіївський хрест. Чимало російських солдатів та унтер-офіцерів отримали цю нагороду за мужність у війнах, які вела Російська імперія.

Повним кавалером ордену Св. Георгія стали: генерал-фельдмаршал Кутузов, генерал-фельдмаршал Барклай-де-Толлі, генерал-фельдмаршал Паскевич, генерал-фельдмаршал Дибич-Забалканський. Орденами трьох ступенів були нагороджені - генерал-фельдмаршал Потьомкін, генералісимус Суворов та генерал Беннігсен. Цим орденом нагороджувалися і високі особи-іноземці.

Георгіївський хрест для іновірців - із орлом замість Святого Юра на коні

Ще один бойовий генерал Милорадович отримав солдатський Георгіївський Хрест за те, що особисто, йдучи в солдатській шерензі, повів полки на французькі ряди під Лейпцигом. Чимало солдатів і офіцерів отримали Георгія в часі Першої світової війни за особисту мужність і героїзм.

Багато аналогічних нагород отримали солдати, офіцери та генерали армії Власова та інших російських з'єднань, що воювали на боці нацистів. Хай про це подумають ті, хто каже "спасибо деду за победу".

Крім орденів, за мужність нагороджували іменною зброєю з Георгіївським знаком та стрічкою. Нагороджувалися і військові частини, що відзначалися своєю хоробрістю, зокрема нагороджувалися срібними георгіївськими сурмами.

Нагорода 1-го ступеня (реверс)

В часі російської громадянської війни тисячі офіцерів та солдатів були нагороджені орденами Георгія та іншими георгіївськими відзнаками за мужність проявлену в боях з більшовиками.

26 листопада 1769 р. було проголошено Днем Георгіївських кавалерів і востаннє його святкували 26 листопада 1916 р. У жовтні 1917 р. до влади в Росії прийшли більшовики на чолі з полум'яним марксистом, що прибув у Росію в опломбованому німецькому вагоні. Російській Георгіївській славі прийшов сумний кінець. Одних кавалерів св. Георгія розстріляли, інших - втопили, другі мусили покинути батьківщину, за яку вони так мужньо билися.

В країні було винищено все, що пов'язане з цією нагородою. Ось декілька прикладів.

В перші роки комуністи наказали забути про Суворова та Кутузова, як представників експлуататорських класів. Милорадовича оголосили ворогом народу за те, що вмовляв солдатів на Сенатській площі не ганьбити своєї доблесті і розійтися по казармах. І солдати підняли багнети, шануючи героя Вітчизняної війни 1812 р., однак постріл переляканого Каховського обірвав життя Милорадовича.

Нагорода 4-го ступеня (срібна). Таким спершу нагородили легендарного матроса Кішку

Про це всюди встигали писати радянські історики, а от про те, що один із керівників повстання декабристів - полковник Павло Пестель - за мужність у війні 1812 р. був нагороджений георгіївською іменною зброєю, мовчали.

Більшовицька і нова російська історіографія не афішують, що герой оборони Севастополя, мужній матрос Петро Кішка був українцем і тричі став володарем нагород Св. Георгія за свої подвиги у Кримській війні. А отримував він їх з рук ще одного кавалера цього ордену - адмірала Нахімова. Лише одні негації випливали з-під пера радянських авторів, коли ішлося про генералів Юденича та Міллєра, які були кавалерами св. Георгія і воювали на півночі проти більшовиків.

Російський імператор Микола ІІ з дружиною, дочками та сином-інвалідом, який нагородив не одного генерала, офіцера чи солдата Георгіївським хрестом за особливі заслуги і мужність, був жорстоко замучений більшовиками. 

Радянська поштівка 1973 року - з напівлегалізованими помаранчево-чорними кольорами. Фото: retropost.ru

Особливо жорстко більшовики проявили себе в Криму у 1920 р. після розгрому Білої армії. Тисячі російських офіцерів та солдатів, повіривши гарантіями Фрунзе, і будучи щирими російськими патріотами, не емігрували в Туреччину, а залишилися на батьківщині. "Героями" винищення російських патріотів була, за висловом О.Солженіцина, "фурія червоного терору" Роза Землячка і угорський комуніст, що втік до Радянської Росії - Бела Кун.

Перш за все були винищені георгіївські кавалери, яких топили в Чорному морі, прив'язуючи до ніг каміння і вони тисячами стояли мертві у воді жахаючи тих, хто вцілів. За першу зиму, під керівництвом Рози Землячки (яка особисто розстрілювала полонених з кулемета) було знищено 90 тисяч чоловік, в тому числі жінок і дітей.

Фінська нагорода за участь у "Зимовій війні" проти СРСР. Теж "георгіївська стрічка"

Маршал Фінляндії Маннергейм, колишній російський офіцер і кавалер ордену св. Георгія, у Зимовій війні 1939-1940 рр. буквально розтрощив авангардні з'єднання Червоної армії. Через бездарність радянського командування і невігластво Сталіна у фінських снігах знайшли смерть сотні тисяч росіян та українців.

Під час Другої світової війни в російських арміях і загонах, що билися на боці фашистської Німеччини було відновлено практику нагородження генералів офіцерів та рядовиків орденами Св. Георгія. Чимало з них були нагороджені за мужність в боях з радянськими військами під Сталінградом.

Георгіївськими кавалерами були козачі генерали, які воювали на боці Третього рейху - начальник Головного управління козачих військ Головного управління СС П. Краснов, начальник козачого резерву Головного управління військ СС А. Шкуро, командир запасної бригади козачого резерву Головного управління СС А.Туркула та інші російські офіцери.

Зараз в Росії вшановують страчених есесівців і їхню стрічку, а 50 років тому - вішали. Фото: waffen.ucoz.ru

Під час радянсько-німецької війни, коли нацисти стояли під Сталінградом, Сталін, щоб якось вплинути на патріотичні почуття, дозволив використовувати на деяких орденах ностальгійні кольори георгіївської стрічки, зокрема на ордені Слави. З цієї причини вождь всіх народів дозволив встановити орден Суворова, орден Кутузова та орден Б.Хмельницького.

З 2000 р. починається посилене впровадження георгіївської стрічки у російській армії і серед населення. Комуністи чомусь не протестують. Червоні кокарди, поєднані з георгіївськими стрічками - черговий казус в історії Росії, чи, скоріше, в історії російської пропаганди. Знівелювання цього символу агітаторами "русского мира" є очевидним.

Є чим пишатися. Фото: polit-gramota.ru

Перетворення цієї високої відзнаки на засіб впровадження імперських та ксенофобських ідей, засіб агітпропу, засіб самоутвердження для можновладців є вершиною цинізму і, принаймні, неповагою до тих, хто її дійсно заслужив. Повісити бойову нагороду на собаку або на "мерседес" - це ж треба додуматися!

А на російському Уралі з георгіївською стрічкою на авто їздить наркодилер - він пам'ятає, він пишається.  

Незалежна Україна немає жодного стосунку до цього російського національного символу. Сама георгіївська стрічка перетворена невігласами в буденну річ, а на Україні, крім справжніх ветеранів Другої Світової війни, стала символом антиукраїнської чорної сотні і означенням огульної фальсифікації української історії.

Ігор Федик — науковий співробітник Центру досліджень визвольного руху, член Національної спілки краєзнавців України, Заслужений учитель України

Джерело: Історична правда

Фільм можна подивитись тут.
http://www.youtube.com/watch?v=gtwX3yv4_Rk

Над фільмом працювала група чеських фахівців -- істориків і публіцистів.
Головними його героями є учасники подій Другої світової війни -- вояки
Української повстанської армії, а також багато свідків -- українців,
чехів, словаків. Фільм розкриває широку панораму подій -- від перший
боїв УПА до рейдів через Словаччину і Чехію й до еміграції окремих
формувань на Захід.

Кожне 9 травня починаючи з 2005 року люди ліплять куди завгодно георгіївські стрічки, самі не відаючи про їхнє значення.


Георгіївська стрічка не має ніякого відношення до переможців ВВВ, до нагород СРСР і солдатам РСЧА, бо вона кріпилася до Ордена Св. Георгія, яким офіційно нагороджували в Російській імперії (відродили цю нагороду лише в РФ).
Насправді за часів ВВВ в СРСР нагороджували Орденом Слави (з 1943 р.) і до нього додавалася гвардійська стрічка

Вiктор Суворов: "Усi психопати i садисти завжди збирались пiд червоним прапором"
Вiн -- один iз найавторитетнiших незалежних iсторикiв. Народився в
Українi, живе в Англiї, а став вiдомим пiсля виходу його книг у Росiї.
Там у нього не тiльки армiя шанувальникiв, але й численна армiя ворогiв.
"Антисуворовцi" -- це цiлий напрям у росiйськiй iсторичнiй науцi...

Та як би там не було, читаючи книги Вiктора Суворова, можна тiльки
дивуватись вмiнню автора аналiзувати (роки, проведенi у розвiдцi, не
пройшли намарно!), вiдшуковувати сенсацiйнi деталi та докопуватись до
iстини, яка досить часто лежить на поверхнi...

Напередоднi 9 травня Вiктор Суворов дав ексклюзивне iнтерв'ю "Експресовi".

"На фонi цих звiрств усе решта блiдне"

-- Український парламент вирiшив, що в День перемоги червонi
прапори треба вивiшувати поряд iз нацiональними. Це при тому, що
комунiстична символiка у багатьох країнах Європи заборонена --
на рiвнi з фашистською. Дехто каже, що такi порiвняння не можна
проводити: мовляв, фашизм був набагато страшнiшим явищем, нiж
комунiзм... А ви як вважаєте?

-- Я також вважає, що мiж фашизмом i комунiзмом не можна ставити
знак рiвностi. Адже комунiзм був набагато страшнiшим! До того ж
з'явився ранiше -- з усiма потворними ознаками, що були
характернi для цього суспiльного ладу. Наприклад, чи вiдомо вам,
що концтабори органiзували спочатку в Радянському Союзi -- у 1918
роцi, й лише згодом цей досвiд пiдхопила Нiмеччина? Так, так! Пiд
червоним прапором (у Гiтлера, до речi, стяг був такого ж кольору:
тiльки замiсть серпа й молота на ньому красувалась свастика)
проводили розстрiли, терор i чистки.

I цей жах почався не в часи Сталiна, як думає бiльшiсть, а ще за
Ленiна. Нагадаю, що бiльшовики почали з розгону Установчих
зборiв, вибраних народом, та розстрiлу з кулеметiв робiтникiв у
Петроградi. У той момент, коли перша крапля робiтничої кровi
впала на брукiвку Литейного проспекту, система, яка потiм
проiснувала понад сiмдесят рокiв, склалась повнiстю i
остаточно... Кривава система.

-- Тобто бiльшовики повернули тодi штики проти людей, якi привели
їх до влади?

-- Так. I це ставалось не один раз. У тому ж Петроградi у 1921
роцi почались робiтничi страйки. Протести виявились такими
потужними, що ВЧК мало тiльки один вихiд: ловити лiдерiв страйкiв
та розстрiлювати. I тодi Балтiйський флот пiднявся на захист
"колиски революцiї". Балтiйська матросня, яка привела Ленiна до
влади (пам'ятаєте -- крейсер "Аврора" i т.д.), ось вона пiднялась
проти влади, яка називала себе владою народу.

Тодi матросикам просто дуже не поталанило -- вони виступили трохи
ранувато. От якби почекали два-три тижнi, щоб потеплiло! А так
уявiть собi ситуацiю: їхнi лiнкорни стоять у Кронштадтi, вони
вмерзли в лiд. На кораблях -- величезнi гармати, але стрiляти з
них по Тухачевському, Троцькому, Ворошилову, якi атакують, все
одно, що по горобцям. Iнша рiч -- якби противник виступив на
таких же кораблях... Ось матросикiв, якi помирали вiд голоду, i
розгромили, а трупи -- пiд лiд. Так вчинили з тими, хто здiйснив
ту ж таки революцiю!

А може, комусь нагадати, що Ленiн у 1918 роцi здав Україну
кайзеру? Так, Нiмеччина була вже гнила, вона вже падала, але --
зда-а-ав. I якби Нiмеччина встояла, то Україна назавжди була б
колонiєю. А у вас по всiй країнi та й у Києвi досi стоять
пам'ятники Володимиру Iллiчу! Це ж нонсенс...

-- У книзi "Очищення", пишучи про Громадянську вiйну, ви цитуєте
розповiдь очевидцiв, як у Полтавi й Кременчуцi всiх священикiв
саджали на палi. В Одесi офiцерiв смажили в топцi та опускали по
черзi в котли з окропом... Це була iнiцiатива на мiсцях чи
"добро" згори?

-- Думаю, що то був обопiльний процес. Усе це зверху
заохочувалось, а знизу -- вiталось... Червоне комунiстичне
звiрство у Громадянськiй вiйнi затьмарює все, що знало людство
про жорсткiсть i садизм. Усi психопати, всi садисти та вбивцi
завжди збирались пiд червоним прапором. Я вважаю, що саме
перевага у звiрствi й забезпечила марксистам перемогу.

Причому вони залучали у свої лави й iноземцiв. Наприклад, Якiр у
своїх мемуарах пише про... китайцiв. Що ж робили 500 китайцiв пiд
час Громадянської вiйни на Пiвднi України? Були найманцями! Якiр
не приховує, що їм треба було платити. Причому китайцi вимагали,
щоб їм платили не тiльки за тих, хто тепер воює, але й за вбитих.
Тобто когось пiдстрелили у бою, але ти далi за нього плати.

Я питаю себе: цiкаво, а чим Якiр платив китайцям? Iнфляцiя ж тодi
була зовсiм потворна. Всi були мiльйонерами, тi фантики нiчого не
вартували. Якщо вже цi китайцi йшли на смерть, то, напевно, не
за папiрцi, якi тут же знецiнювались. Отже, платили чимось iншим.
А чим? Золотими запасами Росiї, якi були захопленi у Петербурзi!

Повернусь до вашого запитання. Ось, скажiмо, якi накази видавала
тогочасна влада: постанова Ради працi i оборони вiд 15 лютого
1919 року приписувала ВЧК брати заручникiв селян тих мiсцевостей,
де розчистка снiгу на залiзницi вiдбувається незадовiльно. I якщо
це не буде зроблено, то селян розстрiляють. (Цю постанову можна
знайти у книзi "Декрети радянської влади". Том. 4, стор. 167.
Москва. 1968 рiк). Який стосунок селяни мають до залiзниць? Це
вашi залiзницi, ви їх i чистiть! Чомусь у часи Миколи II, якого
так картали революцiонери, подiбних проблем зi снiгом не виникало
i за таке не розстрiлювали...

-- Кажуть, особливою жорстокiстю вiдзначався тодi Тухачевський?

-- Вiн заявляв, що треба залiзною рукою приборкувати мiсцевi
ворожi класи. А в наказi оголосив пiдлеглим командирам, як саме
треба гасити селянськi повстання. (Селяни -- бiльшiсть народу
Росiї -- повстали тодi проти своєї ж, народної влади!).
Тухачевський каже, що треба зiбрати село, знову ж таки взяти
заручникiв -- 60 -- 100 найповажнiших осiб i сказати: "Ану,
хлопцi, розкажiть, де схована зброя, видавайте тих, хто
сховався у лiсi, покажiть де..."

Давали двi години на роздуми. Якщо люди не видавали "бандитiв",
то заручникiв розстрiлювали, причому в наказi зазначалось, що це
треба робити на очах у населення. Опiсля брали нових заручникiв i
намагались "вибити" з людей iнформацiю i т.д., i т.д. Ось це --
хiба не нацизм у чистому виглядi? На фонi звiрств Тухачевського
(майбутнього маршала Радянського Союзу) усе решта блiдне!

"Нiчого подiбного Гiтлер з власним народом на творив"

-- У 1929 роцi почалась колективiзацiя. Ви пишете, що тодi в
Радянському Союзi було знищено бiльше людей, нiж пiд час Першої
свiтової вiйни в усiх країнах, що брали в нiй участь. А якi
реальнi цифри?

-- 10 мiльйонiв було знищено у Першiй свiтовiй вiйнi. А
колективiзацiя забрала значно бiльше! Про це Молотов вiдверто
розповiв в iнтерв'ю Фелiксу Чуєву, журналiсту, комунiсту, який
зустрiчався з тими, хто був у вiдставцi та вiв такi собi дружнi
бесiди. Так ось Молотов йому каже: мовляв, Сталiн розповiдав
Черчиллю, що ми 10 мiльйонiв вивезли на Урал, у Казахстан, на
погибель. Та це не так: насправдi ми вивезли всi 20!" Це Молотов
розповiв, це опублiкували комунiсти. Два-а-а-дцять мiльйонiв!

-- За офiцiйними даними, з 1929 по 1937 рiк 93 вiдсотки
населення загнали в колгоспи. Тобто фактично всiх...

-- Так. I Голодомор був органiзований саме для цього: або вступай
у колгосп, або здохнеш. Тих, хто мав корову, коня та iнше
господарство (тобто добре працював), "розкуркулили" та вивезли.
Решту просто загнали в колгоспи. Причому були ж не тiльки
куркулi, але й пiдкуркульники. Пiд це визначення можна було
"замести" будь-кого: хто незадоволений, той пiдкуркульник --
все...

До речi, сьогоднi у це важко повiрити, але колгоспники до 1974
(!) року не мали паспортiв. I, наприклад, не могли користуватись
лiтаками. Песикiв возити "Аерофлотом" можна було, а колгоспникiв
-- нi! Тобто бiльшiсть населення Радянського Союзу -- селяни --
формально не були громадянами своєї країни, розумiєте? Вони були
звичайними рабами. Скажiмо, мiй дiд Василь Андрiйович усе життя
пропрацював у колгоспi ковалем, i вiн не мав права звiдти
втекти...

Тому, коли кажуть -- давайте порiвняємо нацизм i комунiзм, я
вiдповiдаю: нiчого подiбного Гiтлер з власним народом на творив.
Нiколи! Вiн не заганяв у колгоспи, не органiзовував
голодоморiв... Те, що коїв з iноземцями, це -- одне, але зi своїм
народом Гiтлер так не поводився. На вiдмiну вiд Сталiна... Тому
ще раз i ще раз повторюю: не плутаймо нацизм i комунiзм. Це
страшнi речi! Але в нас усе було набагато жахливiше.

-- Перед вiйною Сталiн провiв масову чистку в армiї: вiд
маршалiв до...

-- Йосип Вiссарiонович виявився хорошим учнем Ленiна. Ви
подивiться: вся iсторiя бiльшовизму -- це iсторiя розколiв. Вони
ж одразу на Другому з'їздi Росiйської соцiал-демократичної
робiтничої партiї роздiлились на меншовикiв i бiльшовикiв. З
цього все почалось! Меншовики i бiльшовики. Хоча це та сама
партiя. I це вiдбувалось постiйно: розколи, розколи, розколи...

У часи Сталiна придумували найрiзноманiтнiшi ярлики. То одних
звинувачували у правому ухилi, то iнших -- у лiвому. Потiм
з'явився такий термiн, як "право-лiвацький ухил". Це офiцiйний
термiн. Ви собi уявляєте? Ну анекдот же, правда? (Смiється). Туди
хитнувся, сюди хитнувся -- ворог народу. А якщо нi туди нi сюди
не хитнувся, стояв по центру, тобi кажуть: "Так ти центрист!"
Причому Сталiн постiйно сам створював тi ухили.

Ось надходить якась пропозицiя в партiї: зробiмо, допустимо,
так i так. Починається обговорення, а Йосип Вiссарiонович
каже: "Це ухил!" Ага, розстрiлюють. Наприклад, те, що пропонував
Троцький, -- пограбувати селян, зробити колективiзацiю -- це ухил.
Усе -- троцкiстiв за це розгромили! Тiльки їх розгромили, як за
їхнiми ж рецептами все i здiйснили...

А щодо цифр, то в багатьох джерелах зазначається, що в 1937 -- 38
роках розстрiляли 40 тисяч командирiв i тому, мовляв, у 1941-му
Червону армiю розгромили. Та я вивчав цю тему i можу сказати, що
насправдi цифри набагато меншi. Скажiмо, з цих "розстрiляних"
понад 12 тисяч потiм повернулись у лави армiї...

...А ось Тухачевського у 1937 роцi все ж поставили до стiнки. До
речi, вiн був справжнiм лизоблюдом i першим почав писати прiзвище
Сталiна великими лiтерами. СТ-А-Л-IН. До цього ранiше нiхто не
додумався. Власне, культ особистостi створювався такими
пiдлабузниками, як Тухачевський, Радек, Якiр i т.д. Незадовго до
того, як Якiра повели на розстрiл, вiн написав листа Сталiну: "Я
помру зi словами любовi до Вас". Та це Якiру й так не допомогло!
Сталiн поставив на тому посланнi резолюцiю: "Пiдлота i
проститутка!", пiд чим пiдписались члени Полiтбюро...

"I пiсля того, i до того саджали, саджали, саджали"

-- А з мирних людей скiльки пройшло через табори i не
повернулось?

-- У 1937 -- 1938-му йшли колосальнi потоки репресованих! Однак
ще Олександр Iсайович Солженицин зазначав: "Комунiсти нам кажуть
-- саджали тiльки в 37-му роцi. А насправдi саджали постiйно! I
друге, що вони кажуть -- мовляв, саджали тiльки їх. Хоча головний
потiк це все-таки були звичайнi робiтники i селяни". Хтось
розповiв анекдот, хтось не виконав норми, хтось... Скажiмо, у
1939 -- 1940-му роках ввели табiрнi строки за запiзнення на
роботу на 20 хвилин!

Тобто i пiсля того, i до того саджали, саджали, саджали. Тому
коли ми говоримо про загальну кiлькiсть людей, якi стали жертвами
сталiнiзму, то я наведу таку цифру: на початку ХХ столiття
великий вчений Дмитро Iванович Менделєєв (вiн займався не тiльки
хiмiєю, але й питаннями народонаселення) прогнозував, що в 1985
роцi Росiйська iмперiя налiчуватиме 560 мiльйонiв чоловiк.
Насправдi ж людей виявилось удвiчi менше! Якщо бути точним: за
даними перепису 1979 року -- 262, 4 мiльйони. Ось результат тiєї
злочинної полiтики.

-- Ви часто говорите, що НКВС був свого часу найбiльшою i
найпотужнiшою органiзацiйною структурою свiту?

-- Так. Правильно. Рiч у тiм, що НКВС "оповив" усi сфери життя.
Були пiдроздiли, якi займались пожежною охороною, транспортом,
економiкою, будiвництвом дорiг, залiзниць, аеродромiв (перед
вiйною в Українi, Бiлорусiї, Прибалтицi, Молдавiї -- одночасно
зводилось 254 летовища), а ще -- проектнi iнститути,
конструкторськi бюро i т.д.

Вiзьмiмо, "Дальстрой" -- це була надпотужна органiзацiя з власним
флотом, з власною авiацiєю i т.д. Там працювали одночасно сотнi
тисяч в'язнiв (вони насамперед добували золото), а загинули
мiльйони. Помирали однi -- привозили нових, нових i нових. Щороку
-- 400 -- 500 тисяч в'язнiв!

У тi часи головнi будiвництва в країнi -- це були будiвництва
НКВС. Наприклад, хто звiв Московський унiверситет? Засудженi! А в
районi Києва вони пiд великим секретом будували тунель пiд
Днiпром, щоправда, закiнчити завадила вiйна. Зате поблизу
Хабаровська проклали тунель пiд Амуром. Була й спроба збудувати
тунель на острiв Сахалiн. I все це -- НКВС, їхнi iнженери i т.д.
Чи, допустимо, Волго-Донський судоплавний канал чи канал Москва
-- Волга... Усе це не просто будувалось засудженими, це були
вiддiлення НКВС. Вони мали колосальнi бюджети й мiльйоннi натовпи
рабiв -- "ворогiв народу".

Цiкаво, що серед них були не тiльки тi, хто мiг працювати киркою
i лопатою, але й видатнi конструктори та науковцi. Наприклад, у
спецв'язницi ЦКБ-29 працювали Сергiй Корольов, якого заарештували
в 1938 роцi за звинуваченням у шкiдництвi, й Туполєв. Вони
займались створенням наднових лiтакiв ПЕ-2 й Ту-2. Додам, що
Туполєв-2 -- найкращий тактичний бомбардувальник Другої свiтової
вiйни...

Я вже не кажу, про ГУЛАГ, який перед вiйною роздiлили на кiлька.
Загалом у трудових армiях ГУЛАГу було 10 вiдсоткiв населення
країни... Якщо не вiрите, ми повертаємось до товариша Менделєєва.
Куди тi мiльйони людей, про якi вiн казав, подiлись? Ось туди --
в гулаги!

-- Ще вiйна не закiнчилась, а у 1944 роцi почалась депортацiя
народiв пiд керiвництвом Берiї. Офiцiйне звинувачення -- за
колаборацiонiзмом. Iсторики пишуть, що пiд цей "молот" потрапили
представники 61 нацiональностi...

-- Це була цiлеспрямована операцiя, покарано цiлi народи! Дивився
товариш Сталiн на карту: "А-а-а, кримських татар -- виселити!
Чеченцi? До бiсової мами! Волзьких нiмцiв -- туди ж..." Уявiть
собi -- щоб виселити, допустимо, 100 тисяч чоловiк, треба було
ретельно пiдготувати цю операцiю. По-перше, залучити величезну
кiлькiсть вiйськ, щоб удосвiта оточити цi аули, кишлаки, села,
щоб взяти усiх людей тепленькими на свiтанку. Потiм вивести пiд
конвоєм на станцiї, завантажити в ешелони, якi теж треба було
вчасно подати.

Далi треба було спланувати, куди вивезти в тих "теплушках" людей,
хто на мiсцi їх зустрiчатиме, поставити якiсь намети чи просто
викинути людей у полi... Тобто щоразу це була непроста операцiя,
яка органiзовувалась на державному рiвнi. За них потiм i ордени
декому перепадали. Я -- пристрасний колекцiонер орденiв i вивчаю
все, що з ними пов'язано. Ось, припустимо, Сєров, перший зам
Берiї, пiсля вiйни -- голова КДБ СРСР, Герой Радянського Союзу,
мав шiсть орденiв Ленiна. Перший iз них отримав за розстрiл
польських офiцерiв у Катинi, а орден Кутузова першого ступеня --
за операцiї з виселення народiв...

-- Оскiльки ми заговорили про колаборацiонiстiв: росiйськi
iсторики весь час пишуть про СС "Галичина", згадуючи її з приводу
i без. I в той же час волiють зайвий раз не згадувати, що на боцi
нiмцiв воювали i росiяни. Наприклад, Росiйська визвольна армiя,
яку створив генерал Власов... Яка була її чисельнiсть?

-- Iснувала не тiльки Росiйська визвольна армiя, але й велика
кiлькiсть формувань, якi не були з нею пов'язанi. Скажiмо, козачi
корпуси, якi воювали окремо та Власову не пiдлягали. Вiн також не
контролював численних окремих батальйонiв, окремих частин, якi
воювали в складi нiмецької армiї. Скажiмо, коли пiд Сталiнградом
захопили 91 тисячу полонених, половина з них -- то були росiйськi
хлопцi...

Загалом вважається, що в складi рiзних з'єднань -- Росiйської
визвольної армiї, козакiв i т.д., якi воювали на боцi Нiмеччини,
було близько мiльйона чоловiк. Було б ще бiльше, якби Гiтлер
дозволив Власову сформувати армiю ранiше, а вiн йому не довiряв i
дав згоду лише коли смаженi пiвнi заспiвали. Якби Гiтлер сказав:
"Хлопцi, ось воюйте, а я вам заважати не буду", то це були б,
звичайно, величезнi вiйськовi формування.

-- Кажуть, генерал Власов був у Червонiй армiї не останньою
людиною? Мав орден Ленiна...

-- Далеко не останньою! Скажiмо, вiн проявив себе пiд час оборони
Києва, який 71 день утримував iз 37-ю армiєю (створив її на
порожньому мiсцi). Якби кожен наш укрiпрайон так тримався, то
нiякого блiц-кригу не було б. Та й Хрущов у своїх мемуарах
вiдзначає Власова... Про нього навiть частушки складав народ,
коли вiн потiм командував 20-ю армiєю, що громила нiмцiв пiд
Москвою. Там воював Жуков, там воював Рокосовський, там воював
Говоров, а частушки спiвали про Власова! "Говорили пушки басом,
гром военный грохотал, генерал товарищ Власов немцу перцу
задавал".

А потiм його поставили заступником командувача Волховського
фронту, i не його вина... Його кинули рятувати армiю, яка
перебувала в агонiї. Не Власов загнав 2-гу ударну армiю в болото.
Його вiдправили туди воювати, коли серед солдатiв уже було
людоїдство. I тодi ось уже Власов сказав: "Пiшли ви всi до
дiдька! З усiм вашим комунiзмом, зi всiєю вашою дурiстю i зi
всiма вашими злочинами". I здався в полон нiмцям, а потiм
сформував Росiйську визвольну армiю.

Так от -- що я хочу iще сказати: якою ж була та влада, якщо народ
мав вибiр -- воювати за Сталiна чи за Гiтлера -- i йшов за
Гiтлера!

"Пiд корiнь було вирубано цвiт нацiї"
------------------------------------

-- Пiсля вiйни, у 1953 роцi, чистка дiйшла i до Берiї, який
ранiше її очолював. Як же вiн потрапив у тi сiтi, якi сам i
розставляв?

-- Колись напишу книгу i про Лаврентiя Павловича. (Смiється). Я
розкопав дуже цiкавi документи... Ви знаєте, хто його
заарештовував? У Берiї ж було звання маршала Радянського Союзу. I
арештовувати його прийшов iнший маршал -- Жуков! Ну добре,
посадили Берiю у "воронок", а куди везти? Усi ж тюрми -- пiд
НКВС, точнiше, в той час -- уже МВС, вони всi "належать" Берiї.
Ага, вирiшили, що найкраще посадити його на гауптвахтi (це
вiйськова тюрма тимчасового утримання).

Для цього треба оформити документи -- "Записка про арештування".
Це типовий бланк, який треба заповнити. Ось, що там написали: хто
заарештований -- "маршал Радянського Союзу Берiя". Ким
заарештований -- "маршалом Радянського Союзу Жуковим". За що? I
тут Жуков, не довго думаючи, написав -- "за втрату пильностi"!

-- Знайоме формулювання...

-- (Смiється). Це була банка павукiв. I вони "жерли" один одного.
Питання було лише в тому, хто кого швидше вхопить за горло. До
слова, я нинi готую до друку нову книгу, яка так i називатиметься
"Змiєїд" i присвячена Сталiну...

... Одне слово, чистки в СРСР були завжди! I найбiльше, звичайно,
постраждало не "вождiв", а простих людей... За понад 70 рокiв
комунiзму в Українi, Росiї та iнших республiках тодiшнього СРСР
пiд корiнь вирубали цвiт нацiї. Спочатку була знищена перша хвиля
тих, хто мiг чинити опiр. Згодом народилось нове поколiння людей,
у яких батьки нiколи проти цiєї влади не воювали. Та з часом i
серед них знайшлись тi, хто виступав проти, i їх знищували. Тодi
уже в третьому поколiння з'являються люди, котрi виступають проти
радянської влади, їх також виполюють. Кажу ж, Москва весь час
боролась зi своїм народом!

-- А що вiдбувалось у країнах соцтабору? Наскiльки там активно
придушували незгоду з владою? Ми ж знаємо про подiї i 1957 року
в Угорщинi, i 1968 року в Чехословаччинi...

-- Два тижнi тому я повернувся з Будапешта, де мав можливiсть
вiдвiдати колишню катiвню, а нинi -- музей. Цей непримiтний,
сiренький будиночок неподалiк центру. На верхньому поверсi --
кабiнети керiвництва, червонi прапори, а в пiдвалi -- камери, в
яких непокiрним вправляли мiзки.

Наприклад, є камера, висота якої -- метр двадцять. Пiдлога
всипана гострими гранiтними камiнчиками. Туди запихали людину,
можеш босий стояти на цих камiнцях, але доведеться зiгнутись.
Можеш стояти на колiнах або лягти, правда, там така холоднеча! А є
камери, де по колiно було налито холодної води. Такий собi
басейн. Туди заганяли людей, i вони стояли там узимку. Були
камери, де проводили побиття: вони повнiстю завiшанi брезентовими
матрасами. Щоб, коли люди кричатимуть, не було чути. А ще --
спецiальнi камери катувань. Там -- електричнi плитки, якими п'яти
пекли, паяльники -- їх вставляли у зад, а ще -- пристосування
виривати нiгтi.

I, звичайно -- камера, де смертники проводили останню нiч. За
дверима їх одразу й вiшали. До того ж робили це не на
перекладинi, а на стовпi. Через нього була перекинута петля.
Людинi накидали її на голову i вибивали табуреточку. Ти мiг iще
стояти годину-двi -- буквально на пальчиках, доки сили не
покидали й петля не затягувалась на шиї. (Пiсля паузи). Тобто,
вiдповiдаючи на ваше запитання, я не можу назвати точної цифри,
бо спецiально не вивчав цiєї теми. Тому я говорю не про числа, а
про "якiсть" винещення людей. Вона вражає! Ну, якщо у країнах
соцтабору цим займались, то, напевно не без впливу старшого
брата...
 
Знаєте, Україна -- вiльна держава, але подiбних музеїв тут
наразi немає, а треба було б їх створити. Поки що ж наполегливо
рекомендую тим людям iз Верховної Ради, якi проголосували за
вивiшування 9 травня червоних прапорiв, з'їздити у Будапешт або
до Польщi, Литви, Естонiї чи Латвiї, де такi музеї працюють. I
посидiти у камерi смертникiв. Можливо, хоч пiсля цього вони
порозумнiшають та бодай трохи прозрiють.

Богдан БОНДАРЕНКО
Джерело: http://www.expres.ua/main/2011/05/12/45650