Одним із провідних діячів національно-визвольної боротьби за УССД, був буковинець Данилюк Назарій Степанович – “Підкова”, “Перебийніс”, “Д-45”, “Л-54”.
Народився 1910 р. у с. Витилівка Кіцманського повіту. В сім’ї Степана Захаровича і Євгенії (уродженки с. Шубранця) було восьмеро дітей: Захарій, Назарій, Савета, Степанія, Сільвестр, Оля, Корнель, Влодко. Батько був добрим господарем, привчав дітей до праці, виховував у національному дусі. Назарій навчався у чотирирічній сільській школі, по закінченні – в Чернівецькій гімназії.
Згодом Назарій був призваний до румунської армії. Призивали до війська молодих хлопців, яким виповнився 21 рік і служба тривала 3 роки.
Після завершення служби вступив на юридичний факультет Чернівецького університету (за іншою версією – навчався в університеті Бельгії), під час навчання став членом ОУН, отримавши псевдо “Підкова”.
Після здобуття вищої юридичної освіти, Н. Данилюк працював адвокатом у м. Чернівці, відстоював в румунських судах права буковинців на рідне слово, так як окупаційна влада забороняла українську мову, насаджуючи свою мову. Вільно володів декількома іноземними мовами: французькою, німецькою, румунською, польською.
В кінці 30-х рр. Назарій одружився з студенткою Лучією Карличук.
Із приходом червоних “визволителів”, в краї почався масовий вивіз буковинців у Сибір та інші віддалені регіони радянської імперії. Не оминула така доля і Степана Данилюка, батька Назарія. По дорозі у Сибір його розстріляли неподалік м. Умань. Над Назарієм, як членом ОУН, також нависла небезпека арешту органами НКВД, але почалася німецько-радянської війна.
Після початку війни, на Буковину повертається румунська влада, представники якої жорстоко переслідували національно свідомих українців. У жовтні 1941 р., від переслідувань служби держбезпеки Румунії, відомий захисник разом із дружиною Лучією виїздять до м. Львова. На протязі 1942-43 рр. старший десятник доктор Назарій Данилюк у Львівській українській поліційній школі викладав право, дружина навчалася на медичному факультеті Львівського університету.
Навесні 1944 р. командування УПА призначило “Перебийноса” командиром сотні, яка оперувала в Жаб’євському (Верховинському) та Косівському районах Станіславської області. Сотня під його командою звела декілька боїв із відступаючими німецькими і угорськими частинами, захищаючи від грабунків мешканців карпатських сіл, та здобуваючи зброю і амуніцію.
“Перебийніс” був справжнім інтелігентом і мав твердий характер. Високий, стрункий, чорнявий сотенний запам’ятався стрільцям своєю цілеспрямованістю та бездоганною військовою виправкою. На озброєнні мав автомат німецького виробництва МP-40, пістолет та гранати, на грудях носив далековид (бінокль – Авт.).
У листопаді 1944 р. окружний провід ОУН Коломийщини відрядив сотенних-буковинців “Перебийноса” і Романа Дубика-“Боєвіра” у рідні терени. Разом із чоловіком на Буковину повернулася і його дружина Лучія Данилюк-“Люся”, “Галина”, лікар за фахом, її призначено санітарним референтом в обласному проводі ОУН Буковини. Поручник “Перебийніс” спочатку очолив сотню, а потім – Буковинський курінь УПА. Колишній курінний Олекса Додяк-“Крига” став командиром першої сотні, “Боєвір”, Ілля Мацьопа-“Хмара”, Онуфрій Москалюк-“Яструб” і Олексій Рижко-“Борисенко” – інших сотень. Вояки куреня під командою досвідчених командирів звели десятки боїв з внутрішніми і прикордонними військами НКВД, здійснили декілька нападів на гарнізони ВВ НКВД та станиці “стрибків”, знищуючи окупантів та їх прислужників. Але вже влітку 1945 р. Буковинський курінь було розформовано.
В листопаді 1946 р. “Перебийніс” переведений до теренової сітки ОУН, від серпня 1947 р. – член окружного проводу ОУН Коломийщини. Колишня підпільниця Василина Петріянчук-Домнюк -“Квітка” (проживає у с. Стебні Косівського р-ну) називає “Перебийноса” надрайонним провідником. Але в той час надрайонним провідником ОУН Косівщини був поручник Микола Харук-“Вихор”. Тому цілком імовірно, що командир “Перебийніс” працював на посаді надрайонного референта пропаганди ОУН Косівщини.
Головний пропагандист під час рейду відділу УПА на чолі з сотником Петром Мельником-“Хмарою” територією Румунії влітку 1949 року, головним завданням було встановлення контакту з румунським підпіллям. В ніч з 26 на 27 червня група у районі гори Стіг перетнула радянсько-румунський кордон. Серед учасників рейду тільки “Перебийніс” знав румунський терен та мову і тому на політичних мітингах перед румунськими селянами тільки він виступав та відповідав на їхні запитання. За два тижні українські повстанці пройшли 150 км, не втративши жодного вояка. В ніч з 9 на 10 липня повстанці перетнули кордон і 27 липня повернулися до місця постою в с. Космач Косівського району. Під час рейду “Перебийніс” фотографував (крім нього, фотоапарати мали Дмитро Білінчук-“Хмара” і Іван Гаргат-“Липкевич”) та вів щоденник і 12 жовтня 1949 р. склав детальний звіт “Двотижневий рейд в Румунію”, який він особисто надрукував на машинці (оригінал звіту зберігається в Галузевому державному архіві СБУ).
В жовтні 1949 р. велика група підпільників на чолі з “Перебийносом” збудували бункер на полонині Копилаш, в якому разом з ним зимувало 20 чоловік. Після танення снігу, в квітні 1950 р. командир “Перебийніс” взяв із собою стрільців Івана Шкрібляка-“Дуная”, Івана Дебринюка-“Непорадного” та “Чорного” (дані не встановлені) і пішов на працю в терен.
У червні 1951 р. крайовий референт пропаганди ОУН Карпатського краю Михайло Дяченко-“Гомін”, більш відомий під літературним псевдонімом “Марко Боєслав” (100-річчя від дня народження якого відзначали навесні цього року), призначив його окружним референтом пропаганди ОУН Коломийщини.
За оперативними даними співробітників УМҐБ по Станіславській області, які їм надав зрадник “Кіров” (агент “Тарас Степанович”), у окружного пропагандиста “Перебийноса” були три охоронці: “Чех”, “Говерля”, “Швидкий”.
Загинув “Перебийніс” (останній зв’язковий окружних проводів ОУН Коломийщини і Буковини із закордонним представництвом УГВР) 31 жовтня 1951 р. на радянсько-румунському кордоні, під час сутички з румунськими прикордонниками, йдучи на зв’язок. Під час бою в полон був захоплений його охоронець Василь Рабинюк-“Чех”. Румунські органи держбезпеки передали тіло загиблого і заарештованого “Чеха” радянському МҐБ. Місце поховання Назарія Данилюка невідоме.
Існує версія, що командир “Перебийніс” був нагороджений Бронзовим хрестом заслуги. Ця відзнака була при загиблому і її показував слідчий УМҐБ заарештованому підпільнику Юрію Паєвському-“Жуку”. Але чи це була нагорода “Перебийноса” (в списках відзначених БХЗ його псевдо немає), чи він мав вручити її комусь із членів ОУН, невідомо.
24 червня 1999 р. у с. Яворів Косівського району Івано-Франківської області були знайдені чорно-білі негативи, з яких були зроблені фотографії (Яворівський архів УПА). Серед 216 світлин архіву, а також на світлинах зі сховку Володимира Яким’юка-“Аскольда”, на декількох із них зображений наш славний земляк.
За дев’ятнадцять років Незалежності відомому підпільному командиру, поету, пропагандисту, на Буковині невдячними нащадками не встановлено жодного пам’ятника, не видано жодної поетичної збірки.
По-перше, це були слова офiцiйного представника Росiйської Федерацiї, який працює на територiї України, i вони були сказанi публiчно. Це вже не iстерики колишнього московського градоначальника Лужкова.
По-друге, консул, ляпнувши абсолютну дурницю, досi не вибачився, хоча так личило б зробити вихованiй людинi.
По-третє, швидка i правильна реакцiя консула, який би своєчасно спробував виправити недоречнiсть, лише засвiдчила б його професiйнiсть.
Але консул не зробив цього. Навпаки, вiн розповсюдив вiдкритого листа росiйською мовою, що тiльки розпалив пристрастi, оскiльки все це бiльше скидалося на недолугу спробу загасити скандал, анiж пояснити свою позицiю.
Це змушує нас зробити детальний аналiз цiєї ситуацiї.
Отже, наведемо сказане дослiвно: "Тут була Русь -- Галицька Русь, Червона Русь. Люди говорили по-руськи, тому що вони були русини. Проект "Україна" створили австрiяки для вас, щоби вiдiрвати вас вiд Росiї, вiд Русi. Роздiлили нас".
Також генеральний консул РФ Євген Гузєєв публiчно заявив, що українську мову завезли в Захiдну Україну бiльшовики. Вiн, зокрема, сказав таке: "Українцiв (тут) не було, i студентiв не було українцiв -- так, трошечки... До 40-го це все тривало, коли прийшла (на Захiдну Україну) Червона армiя, комунiсти... Вони сказали: "Якi ви русини? Ви -- українцi. Ви були русинами всi тут. Українську мову принесли бiльшовики сюди, зi Сходу України. Вони органiзували тут українськi школи i назвали вашу росiйську мову українською мовою".
Маячня чи iсторична правда?
З'ясувати деталi етнонацiонального становлення українцiв та росiян, якi так несподiвано потрактував офiцiйний представник росiйської держави, "Експрес" попросив iсторика, кандидата полiтичних наук Олександра Палiя, автора книжок "Ключ до iсторiї України" й "Iсторiя України. Посiбник для студентiв та викладачiв середньої школи".
-- Чи пiдтверджується iсторичними фактами те, що назва "Русь" була перейнята мiсцевими слов'янами у IХ столiттi вiд прибулих сюди варязьких князiв з дружинами?
-- "Норманська" теорiя була популярною в часи СРСР, бо полегшувала утвердження теорiї про спiльне походження українцiв, росiян i бiлорусiв вiд єдиного нiбито народу Київської Русi. Її прихильники апелювали до одного уривка Новгородського лiтописного зводу, де сказано, що "I од тих Варягiв, приходькiв, назвалася Русь, и од них зветься Руська земля; i новгородськi люди до цього дня вiд роду варязького".
Однак у бiльш ранньому Початковому Київському зводi кiнця ХI столiття, з якого переписували всi раннi повiдомлення Новгородських лiтописiв, такого уривка немає. Нинi науковцi доходять висновку, що цей епiзод записано у пiзнiшi часи з полiтичних мiркувань.
I це зрозумiло, бо щодо населення українських земель ми бачимо назву "Русь" у близьких варiацiях в IV, VI, VII столiттях, коли норманiв не тiльки тут не було, а взагалi нiде. Вони виходять на iсторичну арену щойно наприкiнцi VIII столiття, коли 787 року вiдбувся перший iсторично зафiксований напад скандинавiв -- на Англiю.
Оскiльки всi слов'янськi племена на територiї сучасної України, зокрема i захiдної, входили до Великої Скiфiї, потiм антського союзу племен, тобто були дуже спорiдненi, то ця самоназва поступово поширилася на всю цю територiю. Спочатку вона стосувалася територiй сучасної Київської, Житомирської, Чернiгiвської, частини Черкаської, частини Сумської, частини Полтавської й Вiнницької областей. З кiнця ХII столiття, особливо в часи засновника Галицько-Волинської держави князя Романа Ростиславича, Руссю вже починають називати i захiдноукраїнськi землi. Натомiсть Москва аж до XV столiття навiть i не задумувалася над тим, щоб називатися Руссю.
-- Внесiмо остаточну яснiсть у термiнологiю. Звiдки тодi походять етнонiми "русин", "русь"?
-- Сучасна українська iсторiографiя має загалом консенсус щодо сарматського походження назви "русин".
Слово "Русь", "Рось", "русини" -- це трансформацiя самоназви групи сарматських племен "роксолани". У творi готського iсторика Йордана (VI столiття), який описував подiї IV столiття, йдеться вже про народ "россомони", який жив у Середнiй Надднiпрянщинi. З часом цi сарматськi племена асимiлювалися серед мiсцевих слов'янських, дали їм шаровари та чимало й нинi притаманних українцям обрядiв, а заодно i самоназву.
Назва "Русь" з'являється щодо територiї Середньої Надднiпрянщини в серединi VI столiття, у творi сирiйського автора Псевдо-Захарiя Ритора. Псевдо-Захарiй говорить про народ "рос", що жив на пiвнiчний захiд вiд Приазов'я, тобто на Середньому Днiпрi.
У "Житiї Стефана Сурозького" -- творi невiдомого автора Х столiття -- у зв'язку з подiями кiнця VIII столiття згадується руський князь Бравлин i його похiд на Сурож (Судак) та все узбережжя вiд Херсонеса до Керчi. Знову-таки iм'я князя явно не варязьке, а похiд належить до часу, коли варягiв у регiонi не було.
Середньоазiйський вчений аль-Хорезмi у своєму географiчному творi "Книга картини Землi", написанiй мiж 836 -- 847 роками, згадує рiку Друс (Данапрос-Днiпро), яка тече з Руської гори, вочевидь, з Київських гiр.
-- Коли i чому ця самоназва прийшла до сучасних росiян?
-- Iдея визрiла у XV столiттi -- тiльки тодi, коли в них виникли амбiцiї "Третього Риму", захоплення колишньої Київської держави. У той час у деяких офiцiйних документах Московiї з'являється назва "Росiя". Як бачимо, навiть не "Русь". Росiя -- це грецька назва Русi. Отже, назву для держави взяли навiть не зi своєї мови, а з грецької. Попри це, аж до XVIII столiття самi пiдданцi держави масово називали себе московитами, i, щоби позбутися "проблеми", наприкiнцi того столiття iмператриця Катерина II мусила видати спецiальний указ iз забороною називати себе московитами пiд загрозою кари. Офiцiйно ж назвою держави ранiше зробив це слово Петро I: у 1713-му прийняв його як назву царства, а в 1721-му -- як назву iмперiї.
Мапа французького картографа Боплана 1648 року. Сучасна Росiя -- це "Moskovie" (лiворуч), а Україна -- це "Ukraina"
"Запозичення" назви -- не новий пiдхiд для тих часiв. Нiмеччина майже цiле тисячолiття, до 1806 року, офiцiйно звалася Священною Римською iмперiєю, хоча головний внесок германцiв у римську iсторiю полягав у тому, що вони зруйнували Рим. Велика iсторiя нiбито дає право на великi реваншистськi претензiї.
-- А чому, навiть крадучи, взяли саме грецький варiант "Росiя"?
-- Якби якимсь московитам у XV, XVI чи XVII столiттi сказали, що вони русини, то тi дуже здивувалися б. Русинами в той час був iнший народ, який жив у сусiднiй державi -- спершу Русько-Литовськiй, а потiм Речi Посполитiй. Тобто, предки сучасних українцiв. Тому справу довелося робити довго i "в обхiд", через грецьку мову.
Серед українцiв же самоназва "русини" протрималася в центральнiй частинi країни до XVIII столiття, а на заходi -- аж до столiття ХХ.
-- I, як наслiдок, росiйський консул тепер каже, що назву "українець" i українську мову на цю територiю в 1939 роцi принесли бiльшовики?
-- Я радив би не обурюватися з цього приводу, а спiвчутливо усмiхатися. На бiльше цей абсурд не заслуговує. А генконсула РФ у Львовi пана Гузєєва можна просто здивувати деякими фактами зi шкiльного курсу. Наприклад, тим, що ще 1918 року появилася Захiдно-Українська Народна Республiка зi столицею у Львовi, а з 1933 року дiяла така ненависна Кремлю Органiзацiя Українських Нацiоналiстiв. В основному перехiд на самоназву "українець" на заходi вiдбувся на початку ХХ столiття. Щоправда, подекуди -- наприклад, на Закарпаттi -- етнонiм "русин" збергiся досi.
-- Але чи є пiдстави впевнено вважати українцiв i росiян рiзними з походження народами?
-- Українцi -- iндивiдуалiсти, московити -- колективiсти, один народ схильний до особистої свободи, другий -- до її утискiв. I сьогоднi ми чiтко вiдчуваємо принципову ментальну рiзницю цих народiв. Серед "засновникiв" сучасного росiйського народу було тiльки два слов'янськi племенi -- радимичi й в'ятичi. Суздальське князiвство, яке стало основою для Московської держави, було засноване на землях народностi меря -- цiєю народнiстю були заселенi околицi сучасної Москви i далi на пiвнiчний схiд. Загалом населення цiєї територiї сформували головно угро-фiнськi племена -- мордва, мокша, ерзя та iншi. Частка їх, як свiдчать загальновизнанi сучасними науковцями джерела, була значно бiльшою за слов'янську.
Сплавляти в одному казанi цi народи стали з допомогою сильної, просто тиранiчної, на вiдмiну вiд Русi, князiвської влади та церковнослов'янської мови, яку просвiтителi Кирило i Мефодiй створили на основi сулунського дiалекту болгарської мови. Саме тому росiйська i нинi значно ближча до пiвденнослов'янських мов, нiж до української. Наприклад, фiлологи дослiдили, що iз бiлоруською наш лексикон спорiднений приблизно на 90%, iз польською -- на понад 80%, а з росiйською -- на бiльш як 70%.
Це легко перевiрити, спостерiгаючи росiйських гостей на наших телешоу: на величезне здивування українцiв, вони справдi не розумiють, про що говорять україномовнi учасники. А все тому, що росiяни з росiйської територiї зафiксували тiльки принесенi їм отою штучною мовою писемнi слова. Оскiльки це була мова релiгiйного письма, то й українцi звiдти багато запозичили, але все-таки тут була до того природна слов'янська лiнгвiстична база, тому нам легше порозумiтися з сусiднiми слов'янськими народами -- ми добре розумiємо полякiв, бiлоруси -- нас.
-- А самоназву "Україна" справдi придумали для нас австрiяки, як стверджує росiйська дипломатiя?
-- Гм. Перша згадка цiєї назви, яку дослiдники зафiксували у лiтописах, датована 18 квiтня 1187 року. Автор пише: "У тiм же походi (князiв Русi, тобто Києва, Бiлгорода, Вишгорода, Василькова, Переяслава та фортець Поросcя на половцiв) розболiвся Володимир Глiбович (князь Переяславський) недугою тяжкою, вiд якої вiн i помер. I принесли його в Переяслав на ношах, i отут преставився вiн (...) Був же вiн князь чеснотний i сильний у бою, i мужнiстю мiцною вiдрiзнявся, i всякими доброчестностями був сповнений. За ним же Україна много постонала".
До XV столiття, коли Московiя щойно надумала запозичити собi "престижну" назву "Росiя", згадок зi словом "Україна" про нашi територiї у рiзних лiтописах назбирався вже з десяток. А домiнувати ця назва над "Руссю" i "русинами" серед українцiв стала з ХIХ столiття, через те, що Москва на той час вже потужно утвердила на нашiй територiї свою iмперську владу i не менш твердою рукою утверджувала тут свою самоназву, переводячи справжню Русь на ймення "Малоросiя". Це був спосiб опору зникнення в народу самоiдентифiкацiї. Притiм i сам народ, i нашi свiточi Котляревський, Шевченко та iншi далi вживали для означення росiян термiни "московити" та "москалi", що походять вiд назви росiйської столицi.
Андрiй ГАНУС, Експрес
|
Героев Плевны, так называемая "плешка". Именно там можно снять на ночь солдата или курсанта, пишет газета.
Корреспонденты издания вошли в роли пожилого голландского бизнесмена-геяи его молодого переводчика, и отправились на площадь Героев Плевны для того, чтобы выяснить, действительно ли солдаты российской армии подрабатывают проститутками. - Сексуальные домогательства - обычная часть дедовщины- В российской армии 70% новобранцев признаются, что не видели презерватива- Громкие случаи сексуального насилия в российской армии На площади - несколько ничем не примечательных молодых людей, только девушек нет. "Гей-бизнесмен" остается в машине, "переводчик" идет договариваться. Сергей, который работает на "плешке" рассказал, что "курсанты приходят обычно после отбоя". "Но я вам вообще не советую. Они без души работают, чисто за деньги", - поделился Сергей. Действительно, через некоторое время, когда почти стемнело, у памятника показались трое молодых людей. У них были короткиестрижки, и шли они в ногу, как по плацу, описывает корреспондент газеты. Он отправляется договариваться с курсантами: "У меня тут иностранец любопытный есть…" Один из военнослужащих его сразу же прерывает, заявляя: "500 рублей - час или 50 баксов - ночь. Иностранец активный?" "Переводчик" утвердительно кивает. "Тогда ты пойдешь", - говорит старший из курсантов одному из своих спутников Забрав курсанта-проститутку в машину и отъехав от площади, журналисты раскрыли свое ингокнито. Курсант не назвал своего настоящего имени (просил назвать его Васей), однако, рассказал, как российские солдаты и курсанты становятся на путь проституции. Вася рассказал, что он учится на третьем курсе военного училища, но не сообщил какого именно. "Первый раз было на первом курсе. Вызвал к себе ротный, перед ним мое личное дело лежит. Он мне лапши и навешал на уши, мол, распределяем места службы по окончании учебы. Я поверил. Меня он определил куда-то в Сибирь. Я попросил поближе. Вот тогда он и сказал, что сам этот вопрос решить не может, зато у него есть "очень приятный и влиятельный" знакомый, отец которого работает кадровиком в высоком штабе. И с ходу позвонил этому человеку, договорился о моей встрече с ним. Выписал мне увольнительную и отправил к КПП, куда подъехала BMW, и шофер увез меня на какую-то квартиру", - рассказал Вася. На квартире Васю ждал 30-летний мужчина, который напоил курсанта. "Когдавсе это случилось, я уже почти ничего не соображал... Вернулся в училище наутро и ничего никому не рассказывал, разумеется", - рассказал курсант. "А потом меня ротный вызвал и фотографию показал: "Вот ты чем занимался!А если я это начальнику училища покажу, а потом тебе домой пошлю?" Разумеется, ротный предложил Васе подрабатывать и дальше за процент. "Раньше все деньги отдавал ротному, а теперь он разрешил половину себе брать", - говорит Вася. На вопрос, не стыдно ли ему заниматься проституцией, Вася ответил, что не стыдно. "Это же временно. Вот окончу учебу, пойду служить в войска, женюсь. Пожалуйста, отвезите меня на "плешку". Сексуальные домогательства - обычная часть дедовщины в российской армии Рядовой Виталий Салоус расстрелял в караульном помещении шестерых сослуживцев. Он долго не говорил следователям об истинной причине своегострашного поступка. Ее назвал чудом выживший единственный свидетель: пьяные сержанты во главе с офицером решили "потешиться" над солдатом - они уже успели раздеть его, но Виталий сумел отбиться, вырвать из ружпарка автомат и всадить в своих обидчиков почти 60 пуль. По ходу расследования уголовного дела выяснилось и другое: ротные "деды"до этого уже не раз насиловали подчиненного, из-за чего он и получил кличку "опущенный". И хотя все эти случаи сыграли на суде роль смягчающих вину обстоятельств, Салоусу инкриминировали "превышение необходимой обороны" и дали 8 лет. Это всего лишь один из множества тех случаев, когда жертва насильников решилась на крайние меры самозащиты. А по статистике военных судов РФ, количество одиночных или групповых убийств, основным мотивом которых является месть за сексуальные домогательства и изнасилования, продолжаетрасти. Но не каждый из тех, кто подвергся насилию, хватается за автомат, обращается к командирам или в прокуратуру. Многие во избежание позора предпочитают затаить обиду, а когда она становится уже непереносимой, решаются на самоубийства (или на побеги из части). Если еще 10 лет назадиз 200 случаев суицида в армии лишь 5-6 были связаны с гомосексуализмом, то сегодня уже 10-12. Военные и гражданские врачи пришли к выводу, что насильственный или добровольный "казарменный гомосексуализм" часто становится причиной тяжелых психических расстройств и нервных срывов людей. А если учесть, что эти люди имеют доступ не только к стрелковому оружию, но зачастую и кядерному или химическому, то нетрудно себе представить, какие могут быть последствия. Кроме сексуальных извращений, в армии могут легко заразить СПИДом Большинство военнослужащих проходят углубленное медобследование раз (в лучшем случае - два раза) в год. Этим можно легко объяснить, почему носителей ВИЧ зачастую не выявляют на ранней стадии заболевания. К тому времени, когда это происходит, они уже успевают заразить своих вольных или невольных "напарников". В 2004 году в российской армии с помощью диагностики ВИЧ-инфекции выявлено более 100 военнослужащих всех чинов (треть из них заболели из-за гомосексуальных "наклонностей"). Всего же всиловых структурах страны таких выявлено около 400 человек. Все они были немедленно уволены со службы и направлены на лечение. Примечательно, что более 70% новобранцев российской армии признались, что никогда не видели "эту штуку", говоря о презервативе, пишет газета. Сейчас принято решение при каждом увольнении бойца за пределы части бесплатно выдавать ему презерватив. В США призывников обучают технологии обращения с резиновыми изделиями еще в школе, а Минобороны США не жалеет денег на то, чтобы щедро снабжать презервативами свои войска - их вкладывают даже в коробки с сухим пайком. У Минобороны России до сих пор нет на это специальной статьи в бюджете. А если деньги и появятся, то бесплатные презервативы лишь повысят "порог безопасности" мужского секса, но сам гомосексуализм не исчезнет, считает газета. Громкие случаи, связанные с сексуальным насилием солдат в российской армии Челябинск. Командир одной из воинских частей Виталий Афиногенов был признан виновным в совершении насильственных действий сексуального характера. Любвеобильный майор вызывал солдатов к себе на дом сделать ему массаж больной спины. Однако обычным массажем Афиногенов не ограничивался. Командир с расслабляющего массажа переходил на эротический с последующим изнасилованием подчиненного. Тех, кто находил всебе мужество отказать майору, военный наказывал дисциплинарно - нарядычерез сутки, лишение сна, ночные занятия по строевой подготовке. Узнав об этом, один из офицеров привел изнасилованного солдата в военную прокуратуру. Обвинение признало потерпевшими 8 человек. Афиногенов был приговорен всего лишь к 6 годам лишения свободы условно и лишен воинского звания. Санкт-Петербург. Здесь милиционеры накрыли на первый взгляд обычную подпольную порностудию. Однако от других она отличалась набором актеров ирежиссером-канадцем, который "снимал" курсантов военно-морских училищ Петербурга. За фото- или видеосессию он платил 100 долларов. Послезадержания канадец был отпущен под подписку о невыезде. Но на следующий день он взял билет и улетел в Швецию. Однако, торопясь, режиссер оставил в своей студии флэш-карту, на которой собрано досье почти на 100 его "фотомоделей".
Курилы. На курильском острове Итуруп случайно вскрылся целый "голубой гарем" в одной из воинских частей. И "султаном" этого гарема оказался замполит части. Майор Годилов угрозами и шантажом ("отправлю на родину письмо, что тебя здесь опустили") склонял солдат к мужеложству, а зачастую и просто насиловал. После этого Годилов даже поощрял своих жертв увольнениями и "теплыми" местами в части. Только по самым скромнымподсчетам (количество пострадавших, фигурировавших в уголовном деле), майор-насильник имел связи с 20 солдатами. А сколько еще "дембелей" разъехались по домам с покалеченной психикой, остается только догадываться, пишет газета. Краснодар. Офицер, капитан спецназа Виталий Седых, попал на скамью подсудимых сразу по трем статьям: "превышение должностных полномочий", "мужеложество с применением насилия" и "понуждение к действиям сексуального характера". Жертвами извращенца стали три солдата-срочника.Изучив их слабые стороны по личным делам, капитан без особого труда заставил бойцов исполнять свои самые сексуальные желания. Теперь он сам попал на 6 лет в колонию общего режима.Згадуваний Станіслав Хатунцев переконаний:” Смертельную опасность для современной России представляет скрытая, но гораздо более масштабная (порівняно з ісламською – В.Ч.), тотальная «угроза с Востока» -- со стороны Китая… И если Россия ( в том числе и азиатская ее часть) становится все более безлюдной, то Китай – пухнет и пухнет многомиллионными массами». І робить висновок:”При нашей теперешней слабости, политическом безволии и всеобщей жажде быстрой и легкой наживы любой ценой, преступной и недалекой, китайцы уже в ближайшие годы могут оттяпать бывшие союзные земли до Урала, Волги и Каспия». Згадана праця, ст.150
Що називається – приїхали! Власне, для повноти картини згадаємо Нерчинський договір між Китаєм і Росією, укладений 1689 року за активною участю нашого Сіверського гетьмана-засланця Дем’яна Многогрішного – Маньчжурській династії належала більша частина теперішніх Амурської області, Хабаровського і Приморського країв та Єврейської автономної області. І саме Нерчинський договір, до речі, єдиний договір з Росією, який Китай вважає справедливим і посьогодні. У Красноярську вже зараз, за офіційними даними Федеральної міграційної служби Росії, 5 відсотків населення становлять китайці. Глава цієї служби Черненко заявляє:” Легализовав свое местонахождение здесь различными путями, включая институт брака, китайские граждане уже контролируют значительную часть собственности в разных регионах России. Таким образом, создается своего рода экономический плацдарм».
Алєксандр Казінцев. Симулякр. «Наш современник» № 12, 2003, ст.
Додам: населення Сибіру і Далекого Сходу за другу половину 90-х років скоротилось на третину. В Китаї ж існують суворі обмеження на кількість дітей, яких дозволяється народжувати. Перейди кордон і – розмножуйся. Цей давній людський інстинкт, навіть – обов’язок, даний Богом Творцем („Розмножуйтесь!”), подолати неможливо штучними міждержавними кордонами.
Тож згадуваний науковець Горохов уже й пише, що „доля китайцев в населении русского Дальнего Востока сегодня приближается к 20 %”
Згадана праця, ст.. 153.
Архієпископ Хабаровський і Приамурський Марк розповідає, що „в Благовещенской епархии (Амурская область) проживает 950 тысяч населения; официально зарегистрированных китайцев – 650 тысяч. Миграция осуществляется при полном попустительстве местных властей». www. Pravoslavie. Ru/ jurnal/060302161900
Ще один церковний діяч – архімандрит Августин (Нікітін) з неспокоєм констатує:” Одна из форм легализации китайцев в России – это заключение браков с россиянками, -- реальных и фиктивных. С последующим закреплением на „захваченном плацдарме”.
Архімандрит Августин ( Нікітін). Русский медведь и китайский дракон. „Посев”, №2, 2006, ст.. 17
Та найбільше архімандрита Августина турбує відсутність китайської асиміляції в російське середовище:” По всей России от Владивостока до Москвы уже 10 лет формируются замкнутые и экономически самодостаточные китайские общины. Именно в силу замкнутости и самодостаточности они почти незаметны внешне и при этом становятся государством в государстве. Когда этот „русский Китай” выйдет из тени, то уже точно будет поздно” Там же, ст. 19
Варто зауважити, що російські ліберали заспокоюють самі себе і своїх співгромадян – мовляв, он у США китайці живуть теж такими „чайні-центрами” і нічого не стається. Схоже, засліпленість лібералів Заходом уже вкотре грає з ними злий жарт, адже по-перше, США не має з Китаєм спільних кордонів і Китай не претендує на жодну частину американської території, по-друге, США – унікальна країна по формуванню своєї нації, в усякому разі там нема державоутворюючого народу, яким є в Росії російський народ.
Аналітичні центри України, Європи, США давно вже пишуть про таємний план, затверджений комуністичним керівництвом Китаю, про сприяння переселенню китайців на територію Російської Федерації з тим, щоб через деякий час вимагати відкриття китайських дитсадків, шкіл, автономій, від чого один крок до об’єднання з Піднебесною. Це просто зробити не тільки при перенаселеності Китаю і безлюдді російських просторів, але й при споюванні російського населення, яке все більше переходить на дешеву рисову китайську горілку в целофанових пакетах. Навіть армії вже не вистачає в Росії для належного утримання кордонів:” Сокращают кадрированные части на Дальнем Востоке... тепер в чрезвычайной ситуации быструю мобилизацию не провести... В ВВС сократят несколько полков истребительной авиации. Уже сегодня Сибирь, Дальний Восток, Северный Урал не защищены системой ПВО. Завтра вся страна будет открыта для ударов с воздуха. Ликвидируют несколько вертолетных полков армейской авиации. Значит, русские ребята в Чечне лишаются эффективного прикрытия”.
Алєксандр Казінцев. Менеджер дикого поля. „Наш современник”, № 12, 2004, ст., 223-224.
В Росії не отримало широкої преси рішення президента Путіна про передачу Китаю біля 600 островів на Амурі і понад 10 тисяч квадратних метрів сухопутної території. Свого часу це рішення пропонував ще Хрущов, але Мао Цзе Дун відмовився (було мало). Передано, до речі, і відомий старшому поколінню острів Доманський, де свого часу сталася кривава сутичка радянських та китайських прикордонників. А загалом же Китай, ще від Мао Цзедуна, претендує на 1540 тисяч квадратних кілометрів поки що російської території. Відмінусування якихось десяти тисяч, як розумієте, мало що міняє – хіба що розвиває апетит.
Архієпископ Хабаровський і Приамурський Марк розповів на офіційному сайті Московської патріархії „Православне. Ru”, що тільки церква виступила хоч якимось оберігачем теперішніх російських кордонів – коли стало відомо про намір повернути Китаю його острови на Амурі, мало не за місяць була зведена каплиця святого Віктора (все їм сняться перемоги!), щоб хоч частину Великого Уссурійського острова затримати. І ось, „… когда часть острова передали китайцам, то по недосмотру нашего МИДа они провели границу прямо по паперти часовни. Сейчас идут согласования о том, чтобы отодвинуть колючую проволоку от дверей часовни хотя бы метров на пять»
www. Pravoslavie. Ru/ jurnal/060302161900
Лукавить архієпископ Марк – зовсім не в „недосмотре МИДа” справа, просто РПЦ хоче якось склеїти те, що розсипається, втримати те, що спливає. А спливає час Російської імперії.
Китай з традиційною непоспішністю, котячою вичікувальністю наступає на Росію.
Що ж тоді – війна? Цілком реально – вважає іркутянин Геннадій з характерним прізвищем Русскіх:” Поводом для развязывания военного конфликта может стать автономия, которую потребуют китайцы, когда их численность в Сибири и на Дальнем Востоке превысит численность коренного населения. Дальше – больше. Кто знает, может и войну придется вести в условиях подавляющего численного превосходства противника и, скорее всего, при наличии „пятой колонны” в тылу – китайской диаспоры и сторонников коммунистической идеи”.
Геннадій Руських. Китайская грамота. „Литературная газета”, № 11, 2005, ст.. 2.
Такий варіант – щодо війни – видається малоймовірним, тим паче з огляду на китайський менталітет і чисельну перевагу. Але є і така думка самих росіян, що ще раз підтверджує – Китай наступає. Тому-то росіяни все більше й все пряміше говорять про відпадіння Далекого Сходу:” Если говорить …совершенно серьезно, то я-то убежден, что Россия потеряет Дальний Восток. Причем для этого никакой войны не потребуется, это будет естественный процесс. Что говорят сегодня китайцы? Что есть так называемые северные территории (это наша Сибір и Дальний Восток), которые рано или поздно упадут им в руки. Они говорять об этом совершенно открыто, не скрывая от русских”
Ігор Яковенко, доктор філософських наук. ”Побеждают – умные. Современный глобализм”. Бесіда „за круглим столом”. Журнал „Дружба народов”, № 5, 2004, ст.. 170.
Розумієте – перемога китайцям дістанеться без війни! І тут уже давній український анекдот про три бажання золотій рибці – щоб Китай напав на Фінляндію і програв. А рибка питає:” А чому такі дивні бажання?” Українець каже:” А уявляєш, як мільярд китайців по москалях – туди-сюди, туди-сюди...” – цей анекдот вже застарів.
Китайське проникнення викликає тривогу не тільки в прикордонних російських областях, але навіть і на Поволжі. „Литературная Россия” словами татарського автора Каміля Тангаличева пише:” Да, китайцы созерцают цветы, горы, смотрят на луну. Но они, ощущая обьективную тесноту на своей территории, зная об ограниченности собственных природных багатств, смотрят (и уже переселяются) и на наши необьятные просторы, которые год от года приходят в запустение… Речь идёт прежде всего о Сибири. Но и региональные лидеры Поволжья часто предупреждают своих земляков: если мы сами не сможем развиваться на своей территории, если мы будем деградировать, то здесь будут успешно развиваться китайцы».
Каміль Тангаличев. Китайцы смотрят на Луну. „Литературная Россия” \ сайт www. Litross. Ru
Цікаво, що цей же автор наче між іншим порівнює лідера свого народу – президента Татарстану Мантімера Шаймієва з китайцями. Ця обмовка майже про Фройду... У всякому разі, хоча Росії і краще мати справу з татарами, ніж з китайцями, для Російської імперії, як у давній українській казці, хоч круть, хоч верть, а все одно – в черепочку смерть...
Ще погляньмо на позицію китайців – ворогів комуністичного Пекіна. Професор інституту міждисциплінарних досліджень в Національному університеті імені Сунь Ятсена ( Тайвань) Чан Сімо пише:” России угрожает распад. Для того, чтобы избежать этого кризисного явления, президент Владимир Путин и проводит антиамериканскую линию. Если вдуматься глубже, Россиия конкурирует не с США, а с Китаем”
Чан Симо. России угрожает распад. Журнал „Посев” № 7, 2005, ст.. 14
Що ж пропонує китаєць – ворог комуністичного Китаю? Враховуючи протистояння Пекіна з маленьким Тайванем, висновок закономірний, але більше схожий на побажання:” Диалектика истории означает, что крах коммунистического Китая – единственная надежда РФ. Россия может лишь надеятся, что Китай распадётся раньше неё”.
Згадана праця, та ж сторінка.
Розпад Китаю, між іншим, річ також реальна, незважаючи на сьогоднішню позірну монолітність комуністичної партії і мільйонних його начебто одностайних мас. Не забуваймо, що і СССР також здавався непорушним навіть для професійних совєтологів. І не випадково всю дорогу членами політбюро комуністичної партії Китаю є виключно хані. Нема жодного уйгурця, тибетця, монгола чи представника будь-якого іншого народу, що населяють сьогодні Китай. І згадані народи зовсім не забули про окупацію своїх земель китайцями, а тибетський Далай-Лама вимушено живе в еміграції, бо як духовний провідник свого народу відстоює його незалежність. Тож, хоч Китай і може розпастися, але стосовно Росії згадується наше прислів’я „Доки сонце зійде – роса очі виїсть”.
«Очи татарские мечут огни…»
Нащо вже серединна (територіально) Росія – і то далеко вона не російська, і то якщо не вогнем на Москву дише, то „косит лиловым глазом”. Навіть під час радянського перепису 1989 року частина росіян відмовилася відноситися до цього народу і назвалися козаками, камчадалами, держаками, колимчанами, колимськими, похошанами, пашенними, ямськими, марковцями, поморами, семейськими та каменщиками.
Деніел Ранкур-Лефев”єр, професор Каліфорнійського університету. Чи розпадається Росія? Часопис „Ї”, № 31, 2004, ст.. 227
Тобто вже тоді люди, які для всіх нас, і автора цих рядків, в тому числі, „залізно” здавалися росіянами, відмовлялися ними бути! Нам важко встановити реальність такої самоідентифікації якихось „похошан”, але факт штовхає до роздумів. Та й етнографія підтверджує – не існує єдиного, цільного російського народу:” Культурные дистанции между различными географическими группами русских ( например, живущих на Поморье, на европейском Севере и на Кавказе) могут быть больше, чем культурные дистанции между русскими и теми народами, с которыми они пребывают в длительных исторических контактах. Русские-поморы, русские –терские казаки и русские- старожилы Сибири по материальной культуре ( жилище, пища, одежда), по хозяйственным занятиям и поведенческим нормам и даже по языку (имеются в виду сильные диалектические различия) – это фактически разные культурные комплексы».
Валерій Тішков. Обзор различных этнографических групп в русском этносе. В книзі «Русские. 1997». Цитата за часописом „Ї”, № 31, 2004, ст.. 227.
Хіба ж тоді варто дивуватися, що під час перепису 2002 року „ 140 тысяч русских записались казаками, 7 тысяч поморами” – за твердженням російського таки автора.
Міхаїл Назаров. Вопрос к Президенту: Россия для нерусских? Журнал „Наш современник”, № 9, 2004, ст.. 198.
Не хочуть бути росіянами – і то статистичний факт!
Згадуваний часопис „Ї” переконує, що об’єднавчим фактором є домінування в країні етнічних росіян. Але ж ми бачимо, що це поняття поступово і неухильно розповзається. Помори мають свій рух, ідеологи якого говорять про Москву точно тими ж словами, що й українські крайні націоналісти. І навіть храми будують відмінні від суздальської архітектури! Кубанські козаки ніколи себе росіянами не вважали. Наш браницький козак з під Бобровиці розповідав мені, як мало не побили його в станиці на Кубані, коли він звернувся до них:” Русские!” А ось як пише російський автор у російському журналі про Кубань:” Да, к России здесь причисляют себя очень относительно. «Россия начинается там, за Ростовом», -- часто слышится эта расхожая фраза».
Максім Міронов. Пороховая бочка России. «Наш современник», №4, 2003, ст.
Автор, як кажуть росіяни,”без обиняков” пише далі:” Кубань может задуматься: а есть ли ей смисл находиться под опекой Москвы? Это уже будет грозить дальнейшему существованию России как единого государства. Тенденция, знаете ли...”
Згадана праця, та ж стор.
Читачу, а ви давно дивилися на карту Росії – на теперішню карту та ще й мисленно співвіднесену з картою покійного СРСР? Мене, наприклад, вразило, коли я побачив як близько Самара до кордонів іншої держави, не-Росії. Та Самара, яка зі шкільних карт сприймалася зримо глибинною центральною точкою на російській карті. Тепер – майже прикордоння!
А самі росіяни, певна річ, частіше дивлять на свої карти. Тому й помічають те, що просто таки кидається у вічі:”Посмотрим на карту: нерусские субьекты федерации ( Коми с Ненецким и Коми-Пермяцким округами, Удмуртия, Марий-Эл, Мордовия, Чувашия, Татария, Башкирия) единым массивом от Ледовитого океана до казахской границы, где уже (как между Вяткой и Пермью) – где шире (от западной точки Мордовии до восточной точки Башкирии), 1200 километров, распарывают надвое Россию не то как воспоминание о геополитической конфигурации эпохи Золотой Орды, не то как напоминание о том, что никакие вавилоны не вечны и нужно смотреть в будущее».
Сєргєй Завьялов. Так что же нам делать? Мордовский взгляд на Россию. «Неприкосновенный запас», №2. 2003.
Додаймо до цього погляду, що й центр у Росії – неросійський (Поволжя) і Татарстан та Башкортостан давно ведуть політику, відмінну від московської. Навіть „Татнафта” вже створює основи для самостійницької політики татарської еліти. Сьогодні вони ще не можуть заявити про потребу відірвання від Росії, але якщо за 400 років казанські татари не забули спалення свого міста московським царем Іваном Грозним і організовують демонстративні мусульманські молебні з цієї нагоди, то висновки напрошуються самі. Вони – ще в оточенні російських областей, але це допоки не перемогла Чечня-Ічкерія, допоки не здвигнувся Дагестан і весь Північний Кавказ.
Російські науковці болісно шукають шляхи узгодження вітчизняної історії з новими реаліями, намагаються якось примирити росіян з не-росіянами, розуміючи, що розходження в поглядах на історію неодмінно призведе до розходжень в сучасній політиці. Скажімо, куди б уже здавалась класичною і непорушною Куликовська битва, але і її різні народи Російської Федерації бачать по-різному (про український погляд я мовчу – це інша тема. В.Ч). Кандидат історичних наук Міхаїл Бойцов пише в журналі „Общественные науки и современность», що виходить під егідою Російської академії наук:” В «классической версии» русской национальной истории сражение на поле Куликовом символизировало не только фактическое рождение Московской державы, но и победу свободы над угнетением, цивилизации над варварством, Запада и Европы над Востоком и Азией, христиан над иноверцами, русских над инородцами. … Место и роль неславянских народов в России за последнее время настолько изменились, что представлять Куликовскую битву как шаг к свержению русским народом «чужеземного ига» становится всё менее удобным. Думаю, вскоре будет найден компромисс, в результате которого трактовка темы татарского (не «ордынского») «ига» вообще и сражения на Непрядве в частности в наших учебниках существенно изменится. Не удивлюсь если в конце концов возобладает мнение, что «иго» представляло собой взаимовыгодное творческое взаимодействие различных культур, а Куликовская битва стала трагическим братоубийственным конфликтом».
Міхаїл Бойцов. Выживет ли Клио при глобализации? Журнал «Общественные науки и современность», № 1, 2006, ст. ст. 102- 103.
Чечня незаживаюча...
На цю тему є багато літератури, тож досить обмежитися констатацією очевидного факту: попри тисячні смерті, мільйонні грошові вкладення, попри імперську пиху маленька Ічкерія продовжує лишатися непідкореною. Що наяву демонструє слабкість російської імперії. Тому мені залишається погодитися з відомим російським публіцистом Алєксандром Ціпком:” ...Война в Чечне – это свидетельство абсолютной неподготовленности новой элиты к руководству Россией как многонациональной страной”.
Алєксандр Ціпко. Чечня на переломе эпох. „Литературная газета”, № 32-33, 11-17 серпня 2004, ст. 3.
Зверніть увагу – мова йде не лише про невміння керувати з Москви маленькою Чечнею, а й всією Росією.
Такий відомий політик, як мер Москви Юрій Лужков, -- і відомий саме про центристськими, промосковськими, проімперськими діями і словами – не один раз заявляв про необхідність надання Чечні незалежності, правда, обставленої „санітарними кордонами”. Це, як свідчить досвід Куби, радянської Росії, також обставлених свого часу такими кордонами, не допомагає. А в інтерв’ю Федеральному агентству новин Юрій Лужков заявив:” Війна проти Чечні буде, безумовно, програна” – це сказано 10 грудня 1999 року. Погодьтеся, смілива заява для людини, так наближеної до Кремля. Сміливість такого порядку може базуватися лише на фактах впевненості.
Юрій Лужков – хазяїн кремлівської округи // Обличчя влади. Російська політична еліта. Київ, „Наукова думка”, 2002, ст.. 207
А чи є у Росії Росія?
„Вставай же Русь! Уж близок час! Вставай, Христовой службы ради! Уж не пора ль, перекрестясь, Ударить в колокол в Царьграде?” Фйодор Тютчєв.
Ми не знаємо Росії – це, може, і закономірно для нас, громадян суверенної держави. Щоправда, ми настільки болісно були припаяні смертями, Соловками і Сибіром, кров’ю і потом, що таки мусимо її знати. Хоча б з огляду на історію і на сусідство – якось незатишно жити, якщо ти не знаєш що собою твій сусід являє, що від нього можна чекати. А з другого боку, і це вдало підмітив поет Дмитро Павличко – для українців нема ніякої загадки „російської душі”. То вона є загадкою тільки для Заходу. Тому нас і не дивує, що „Солженіцин плаче за тюрмою, де він сидів, обгризений вошвою”, що „Ти розвалив найкращу на землі Імперію”, -- говорять Горбачову”... Дмитро Павличко. Ностальгія// Ялівець. Поезії. Київ. „Веселка”, 2004, стор. 326.
Нас не дивують і заяви російських поетів, скажімо, про те, як „кровоточит отрезанный Крым – указательный палец России”. Палець указує той для Росії куди? Таки на Константинополь, захопити який мріяв навіть великий гуманіст Достоєвський – що вже казати про Жириновського, який хоче, щоб російські солдати мили чоботи в Індійському океані...
«Русские в странном обольщении утверждали, что они «И восточный и западный народ», -- соединяет «и Европу и Азию в себе» , не замечая вовсе того, что скорее они и не западный, и не восточный народ, ибо что же они принесли Азии, и какую роль сыграли в Европе? На Востоке они ободрали и споили бурят, черемисов, киргиз-кайсаков, ободрав Армению и Грузию, запретив даже (сам слушал обедню) слушать свою православную обедню по-грузински… В Европе явились как Герцен и Бакунин и «внесли социализм» , которого вот именно не хватало в Европе. Между Европой и Азией мы явились именно «Межеумками», т.е., именно нигилистами, не понимая ни Европы, ни Азии. Только пьянство, муть и грязь внесли. Страхов мне говорил с печалью и отчасти с восхищением:» Европейцы, видя во множестве у себя русских туристов, поражаются талантливостью русских и утончённым их развратом «. Вот это – так. Но принесли ли семью? Добрые начала нравов? Трудоспособность? Ни-ни. Теперь, Господи, как страшно сказать… Тогда мы «и не восточный, и не западный народ», а просто ерунда, -- ерунда с художеством…»
Васілій Розанов. Апокалипсис нашого времени. М, 1990, ст..ст.36-37.
Ці гіркі слова ( „Господи, как страшно сказать...”) мовлені видатним російським мислителем Васілієм Розановим, якого, схоже, Росія й зараз читати не хоче, хоча й видала великими тиражами. Не хоче, бо не пасує він до сьогоднішнього ново імперського курсу російської політичної еліти. А курс той незмінний – до імперії, чи звалася б вона ліберальною, як хоче Чубайс, чи „цивілізаторською”, як хоче Дугін, -- ми, українці, знаємо: як ведмедя не назви, а він ні кігтів, ні шерсті не позбудеться... Природа його така... Або, коли згадати недавню фразу президента Росії Владіміра Путіна, „товарищ волк знает кого кушать”... Та чи такий „товаріщ” Україні товариш?!
У Росії йде дискусія – як зберегти російськість у так званій федерації? Є державні утворення якутів і чукчів, татар і башкир, тувинців і марійців, нема тільки власне російської держави. У складі Російської Федерації нема Російської автономної республіки! А для чого? „Где русский – там и Россия»? Тож і дискутують учені російські мужі.
І більшість сходяться до думки, що виділити Росію із Російської Федерації – це означає погубити її. Хоча є і оригінальні пропозиції:” Я уверен, -- пише в книзі „Каким будет новый центр России. Приволжье – сердце державы белого Царя» Максим Шевченко, керівник Центру стратегічних досліджень релігії і політики сучасного світу, -- что было бы целесообразно упразднить ряд поволжских субьектов Федерации как области и обьединить их, например, в Русскую Поволжскую национальную республику в составе РФ. Причем сделать это таким образом, чтобы границы этого образования включали в себя Оренбургскую область, отсекая Татарстан и Башкортостан от государственных границ Российской Федерации”.
Максим Шевченко. Поволжье – сердце России // А.В.Горохов. Каким будет новый центр России. Приволжье – сердце державы Белого Царя. М, «Восток – Запад», 2006, стор. 30.
Ну, останнє застереження зрозуміле – у двох згаданих республіках дуже сильні відцентрові, самостійницькі позиції, які проводяться практично на рівні правлячих еліт.
Росія без імперії існувати не може! Росія можлива лише як імперія! А імперій мирних не буває.
Висновки для нас, українців, або Що нам робити з Росією? «Есть два типа в народе. В одном преобладает Русь, а в другом – Чудь и Меря (…) Народ сам сказал про себя:» Из нас, как из древа, -- и дубина, и икона»,-- в зависимости от обстоятельств, от того, кто это древо обрабатывает: Сергий Радонежский или Емелька Пугачёв».
Іван Бунін. Окаянные дни. М., 1991, стор. 108-109..
З цього треба нам і виходити – виявляти оту „Русь” у Росії і всіляко з нею дружити. Шукати у них ознаки „наших”, шукати отой відгомін Києва і києвоцентризму, який є в Росії. Яскравий тому приклад – три єпархії Української Православної Церкви Київського патріархату в Росії. Так, вони моляться не українською, але за „господина и отца нашого Филарета, Патриарха Киевского и всея Руси”, бо переконані – саме з Києва прийшло до них світло Христової істини. Як і в тому переконані, що Московська патріархія – червона, бо утворена 1943 року НКВД за наказом Сталіна і ніякого стосунку не має до тихоновської церкви, розгромленої тими ж сталіністами, які погромили і українську автокефальну православну церкву.
У Ногінську під Москвою московська церква за допомогою омону штурмом взяла Благовіщенський собор Київського патріархату і розгромила дівчачу гімназію, благодійну їдальню, притулок для бомжів, монастир, а архієпископу Адріану навіть зламали руку. І що ж? У тому захопленому соборі служить якийсь піп -- п’яниця, туди мало хто ходить, а наша церква перебралася в покинуті казарми і наново створила і храм, і монастир, у якому 300 ченців (як правило, із недавніх московських кандидатів та докторів наук, всіх тих інтелігентів московських, які не витримали гайдарівсько-чубайсівської економіки), і їдальню. То невже ж ми, українці, маємо кинути оцих росіян, які пішли до нашої церкви?! А ще ж є парафії у Владивостоку, Іркутській, Курській, Воронезькій областях...
«Смотрел на Владимир с низкого берега Клязьмы , -- писав соратник Твардовського по журналу „Новий мир” Владімір Лакшин у своєму щоденнику 1970 року, -- и вдруг увидел – да это Киев и днепровские откосы и золотые главы соборов в зелени садов! Князь, пришелец из Києва, пытался воссоздать здесь, на сетере, свою южную столицу. И вишня владимирская, которая сей час вся в цвіту, привезена сюда из Киева в память родных мест Андреем Боголюбским” . Владімір Лакшин. „Дневник 1970 года”. Журнал „Дружба народов”, №9/2004, стор. 110.
«А.Зиновьев на вопрос «Осталось ли в русском народе что-то сугубо национальное?» ответил утвердительно и привёл много примеров:» Веками отработанная способность унижаться и унижать других, способность приспособляться к мнению других, способность угождать и требовать того же от других». Ігор Шафарєвіч. «Феномен эмиграции» в кн. «Русский рубеж. По станицам «Литературной России». М. «Художественная литература», 1991, ст. 55.
Ми, як дійсно старші брати, повинні навіть зрозуміти імперську ностальгію росіян, щоправда, пильно слідкуючи, щоб вона не переходила в конкретні політичні дії. А щодо імперії – будьмо милосердними до братів наших менших, росіян: вони так довго звикли жити в імперії, що їм важко дишеться на свободі. Та й свободи вони ж іще не бачили.
«Нет ничего странного в том, что испытывается ностальгия по Империи. В точности так же можно сожалеть о мягкости света, который некогда излучали лампы на масле, о былом великолепии парусного флота, о прелестной, но уже не существующей возможности проехаться в экипаже. Но ведь не бывает политики, которая идёт вразрез с реальностью…» -- так говорив в одному зі своїх виступів 1960 року легендарний французький генерал де Ґолль. Франція пережила свої імперіальні болячки – невже Росія не зможе?
М. Арзаканян. Де Голль и голлисты на пути к власти. «Высшая школа», М. 1990, ст. 185
Василь ЧЕПУРНИЙ
Диякон Андрєй Кураєв, професор Московської духовної Академії. Крест демографический и миссионерский. Журнал «Москва» № 2, 2006, ст. 233.
„Чудь начудила да меря намерила” – так визначав складання своєї батьківщини російський поет Алєксандр Блок. А Васілій Розанов підмічав штучність yтворення російських губерній. Та ми, українці, знаємо як та Росія „исторически сложилась” – силою московської зброї, брехні і обману. Не випадково їх перший шанований князь Калита має таке прізвище, але то ще „квіточки”-- ягоди зачервоніли при Івану Грозному, що вирізав Новгород і Псков. А що вже казати про „добровольные присоединения» та „братерські місії”, на які таким багатим було минуле століття. І ось Російська імперія – під кодовою назвою „СССР” – ”сложилась”. І з неминучістю, характерною для всіх імперій, стала розсипатися.
Посьогоднішні українські розмови про Росію, на жаль, обмежуються двома полюсами – від поклоніння, як це завжди бувало у колишніх підлеглих щодо імперії, до пристрасного виказування патріотами всіх історичних бід, які Росія-Московія учинила Україні-Русі. Обидва шляхи і непродуктивні, і шкідливі для нашого співжиття з Росією. Автор вважає цю розвідку своїм скромним вкладом у вироблення нової стратегії українсько-російських взаємин. Хоча і розуміє обмеженість задачі саме цієї розвідки – за дужками розмови свідомо лишаються питання духовності російської літератури (тут було б вкрай необхідно по-новому осмислити роль і постать Гоголя, який намагався полюбити Росію і помер, відвернувшись до стіни від тої Росії; антихристиянську сутність літератури „Сєрєбрянного вєка”, виявити нові тенденції російської літератури в дотичності її до української духовності – скажімо, творчість Леоніда Бородіна, по-новому перечитати і Маяковського, який гордився, що „не з кацапів-роззяв”, що в нього „один дід – січовик”, а другий „в Грузії пуп закопав”, і Буніна, який так любив Малоросію, і багатьох класиків російської літератури), питання – наскільки російська культура є народною, а наскільки собі – на забаву тощо. Ширшої розмови потребує аналіз такого явища, як так звана Русская православна церква (хоча раніше вона звалася Россійской – відчуваєте різницю?). Ну, а питання економічної співпраці, інтеграції і тому подібні речі на глибоке переконання автора є похідними від питань духовних і політичних і теж практично лишаються за рамками пропонованої розмови.
„Росія повернеться до історичних кордонів Московського царства” (прогноз Левка Лук’яненка 1988 року).
Совєтський Союз рухнув, але імперія ще лишилась у вигляді Російської Федерації. Саме імперія, бо про федерацію, як тип державного утворення, говорити наразі не доводиться. „Ерефія” – називають її деякі в’їдливі російські таки аналітики. І на територію Російської Федерації посунули претензії старих і нових держав. Якщо про чотири Курильські острови, яких давно домагається Японія, знають майже всі, то про вимоги інших – мало хто.
Нащо вже естонці маленькі поруч з гігантською Росією і ті вимагають повернення територій загальною площею біля двох з половиною тисяч квадратних метрів. Затиснута між Росією та Китаєм маленька Монголія все дужче подає голос про відібрання частини Туви та Бурятії. На нових латвійських картах Питаловський район Псковської області Росії фігурує як частина цієї республіки, бо з 1920 по час окупації 1944 року він був Абр енським повітом Латвії.
...Мені довелося мандрувати по річці Вуоксі , що витікає з Фінляндії і впадає в російську Ладогу. На берегах широченної ріки там і сям виднілися руїни фінських хуторів – російські комуністи вигнали корінних жителів 1939 року під час війни і подосі не змогли заселити прекрасні місця та освоїти їх. На місці нашої туристичної стоянки біля острова Шапка ми натрапили на здичілі яблуні, порічки, погріб, який без дверей і без господаря умудрований фінами залишатися сухим. А мій малий Арсен, змучившись у боротьбі з ордами ненаситних комарів, провів „археологічні розкопки” і познаходив патрон 1940 року випуску, залізяки з різних господарських речей та якийсь межовий знак часів Фінляндії. Чи ж забули фіни про свою відібрану батьківщину?
„В финской прессе, -- пише кандидат економічних наук, старший науковий співробітник Ради по вивченню продуктивних сил Росії Андрєй Горохов Андрей Горохов. Российские границы и национальное развитие. Журнал «Москва», №4, 2002, ст.ст. 139 – 153 -- все шире разворачивается кампания за объединение близких по языку карелов, саами, коми и вепсов, что подразумевает в том числе пересмотр существующих границ и приведение их в соответствие с Тартусским договором 1920 года, по условиям которого Финляндии принадлежал Карельський перешеек, некоторые районы российской Карелии, а также район Печенги, обеспечивающий выход к Северному Ледовитому океану”.
Світлої пам’яті Алєксандр Фйодоровіч, житель прикордонного з фінами Свєтогорська, розповідав як попередні господарі цих місць будували: тоненькі дощаті стіни були всередині засипані сухим піском, що давало тепло у люті зими і захищало від холодних вітровіїв; скільки інструменту залишили вони, тікаючи від Красної Армії; показував острови, на яких фіни мали все до столу, а тепер тільки хіба грибів –лисичок та ягід - чорниць можна набрати, як ми й робили на острові Мідному у своїй мандрівці. У прикордонному Свєтогорську поширюється фінська газета російською мовою, де повільно, але методично всіх читачів переконують – землі по Вуоксі є фінськими і вони знову будуть фінськими. А мудрий і добрий Алєксандр Фйодоровіч мене переконував при своєму ж синові:” Ты пойми: русские – воры!” І хоч як це незручно було чути його синові, з яким ми вели постійні політичні дискусії, він ще раз із сумом повторював цю відкриту для себе істину. Таку неприємну для російського вуха... Згаданий автор з тривогою пише про ідею створення „вольной области” в Калінінграді (німецький Кйоніґсберг) під протекторатом Польщі, Литви, Німеччини і Росії. Загроза відторгнення області від Росії стає все більше реальною на фоні постійних проблем із перетином росіянами кордонів відрізаної від Росії поки що російської області.
При одвічній нелюбові росіян до євреїв, російська преса б’є тривогу не тільки про концентрацію влади в руках євреїв у Калінінградській області, де поки що росіяни становлять більше 80 відсотків населення, але й про те, що німці „скупают земли в сель ской местности, строят дома, есть уже целые поселки с немецким населеним”
Андрей Старцев. Старая Пруссия или Новый Израиль? Журнал „Наш современник” №4, 2003.
В Німеччині діє об’єднання „Спілка вигнаних” (в 1944-1948 роках ці землі змушені були покинути від 8 до 12 мільйонів німців), яка не може змиритися з рішенням країн-переможців у другій світовій війні про розподіл кордонів. Вони вимагають повернути їм право на батьківщину, не говорячи вже про матеріальну компенсацію. До речі, федеральний канцлер Німеччини Гельмут Коль демонстративно не брав участі у підписанні німецько-польського договору про кордони, який закріплює втрату східними пруссаками батьківських земель. Кажуть, що навіть у часи про радянської Німецької демократичної республіки на вокзалі Берліна в розкладі руху поїздів було написано „Берлін – Кйоніґсберґ. Поїзд тимчасово не курсує”. Можливо, й анекдот, але схожий на справжнє ставлення німців до втрати своїх територій.
Кілька депутатів німецького бундестагу, певно, підштовхувані згаданою „Спілкою вигнаних” та Східно-пруським земляцтвом, звернулись до федерального уряду із запитом про створення євро регіону „Східна Пруссія”. Головне, на їх думку, домогтися заселення німцями, для чого вимагали передбачити переваги для членів згаданих організацій. Чим не крок до створення окремого анклаву, відрізаного від Росії не тільки територіально? Наразі активісти названих громадських організацій подають до Європейського суду претензії на повернення нерухомості, втраченої під час другої світової війни. І мало лишається сумнівів, що вони виграють – Європа ж бо так ревно слідкує за дотриманням права громадян на приватну власність.
Чим же відповідає на такі кроки Росія? Будівництвом храмів! Що й казати – адекватна відповідь.
„Теперь Калининград\Кенигсберг стал одиноким островом постсоветского развала посреди относительного капиталистического благополучия объединенной Европы. И все заметнее начали проявляться в анклаве естественные центробежные процессы», -- констатує російський автор Ігнатій Алексєєв у статті „Можно ли удержать российский анклав, застроив его территорию православными храмами?” на одному з російських сайтів.
Ігнатій Алексєєв. Можно ли удержать российский анклав, застроив его православными храмами? Опубліковано на сайті Портал – Credo. Ru 13.09.2006
Автор, до речі, критично оцінює бурхливу діяльність митрополита смоленського і Калінінградського (штучним є вже саме поєднання двох таких різних територій в одну кафедру) Кирила Гундяєва по зведенню численних храмів у колишній Східній Пруссії:”Нынешняя церковная политика строится на принципе «Сначала здания, потом люди». Калининградский священнострой становится в глазах высшей российской власти …наиболее эффективным методом удержания единства с метрополией. Впрочем, Калининградская область является одним из самых депрессивных регионов России. Люди уезжают оттуда, работы там особенной нет, все продукты привозные, а плата за ЖКХ бьет рекорды. … Остается задать вопрос: в чем состоит окончательная цель программы застройки анклава православными храмами? Может, в уповании на то, что моление в новопостроенных храмах поможет смириться с унизительным существованием?»
Там же.
Та що там казати про німецький Кйоніґсберг, якщо той же Андрєй Горохов говорить навіть таку єретичну для росіян річ, як відпадіння від Московії анекдотично висміяних чукчів:” В перспективе можно ожидать дальнейшего изменения геостратегического статуса таких регионов, как Камчатская область и Чукотский автономный округ” Андрей Горохов. Згадана праця.
Зрештою, не забуваймо, що ті, висміяні росіянами чукчі, більше 100 років воювали з ними! І навіть у „Своде законов” 1857 року Московія відносила їх до „не вполне покорённых”.
Роман Кісь. Фінал третього Риму. Інститут народознавства НАН України, Львів, 1998, ст.26.
Карельський національний фронт
На сайті kominarod. Ru повідомлено про створення Карельського національного фронту, який оголошує боротьбу з геноцидом карельського народу. Хто веде той геноцид, якщо карели – етнічні рідні брати фінів, тільки й живуть під Росією? Можливо, правда, що ініціатори його створення хочуть використати напружену ситуацію в Кондопозі, коли виникло протистояння з чеченцями. Але це слабе маскування – карели не забули ні про своє кровне братання з фінами, ні про Карело-Фінську АРСР при радянській владі. А відомо ж бо, що навіть декларативна ідентичність (як то було і з Українською РСР), коли тільки на позір є герб, прапор, голова уряду та інші атрибути державності, навіть така ідентичність пробуджує відрухові, чи, принаймні, самостійницькі почування.
Всякі порівняння шкутильгають, але згадаймо, що розвал радянського Союзу також починався зі створення прибалтійських фронтів. Зрештою, і прибалти і карели є угро-фінами.
Викликає здивування сайт „Уґраїна”, де великоруси звуться упослідженим угро-фінським народом і містяться публікації, направлені на пробудження національної самосвідомості марійців, ерзя, удмуртів, карелів та інших численних і не дуже народів російської Півночі.
На цьому сайті розміщена, зокрема, доповідь Г.Мусальова, Інязора, голови громадського фонду порятунку ерзянської мови на семінарі угро-фінських некомерційних організацій у Гельсінкі 14 жовтня 2006 року (доповідь також надрукована в ерзянській націоналістичній газеті „Ерзянь мастор”). В ній автор з тривогою говорить, що в столиці автономії Саранську тільки 3-4 відсотки дітей у дошкільних закладах знайомляться з ерзянською мовою, у школах у формі факультативу мова викладається лише у 8 школах на всю Самарську область, у 20 школах Ульяновської, 2 – Нижегородської, у Татарстані і Чувашії ситуація ще гірша. Припинили свою діяльність педагогічні училища, що готували кадри для викладання ерзянської мови. Далі автор детально аналізує стан із засобами масової інформації, книговиданням: „У РФ бути не великорусу патріотом, любити свій народ, пестити рідну мову, звичаї пращурів, культуру – непрестижно. Шовіністично налаштовані ЗМІ намагатимуться повісити ярлик „екстреміст”, „сепаратист”, „бандит”, терорист”, допоможуть „замочити в мортирі” і пропасти безвісти, як пропадають молоді чеченці у цій, як сказав Міхаїл Задоронов, ФСБ –ій „демократичній” державі”.
www. ugraina. Ru. 14.11.2006, Стан Ерзя народу на території РФ. Переклад Віри Аношкіної
Погодьтеся, якби не знати хто це говорить, можна сміливо подумати – таки українські націоналісти. Бо болить однаково. І від одного й того ж ворога.
Відомий ерзя публіцист продовжує:” Яка ж причина такого становища? Вона у тому, що РФ по-суті є не федерація, а імперія з великодержавною ідеологією. Зараз, до речі, це і не приховується. Політика Москви – це подвійний стандарт. Критикуючи етнополітику країн Балтії, України і Грузії, сама вона веде курс на обрусіння корінних народів, ліквідацію державних автономних утворень”
Там же.
„Ми – не москалі...”
Так говорить про себе мій петербурзький кум – етнічний росіянин, коріння якого тягнеться з Уралу та Псковщини. Москалями у Росії звуть москвичів і теж їх не люблять. Власне, тема Москви, як окремого паразитарного утворення на тілі Росії, потребує окремої розмови. Скажу тільки, що навіть у давніх літописах зустрічається неприйняття Москви тими, хто для нас є росіянами:” От Москвы может ли добро быти нам? Не оттуда ли нам тяжести быша, и дани тяжкие, и насильства?”
Георгій Фєдотов. Святые Древней Руси. Москва, АСТ. 2003, ст.118
З нашого звиклого погляду всі росіяни в Росії – московити. Але це зовсім не так! Скажімо, сибіряки. Для них, виявляється, настрої про обділення з боку Москви „вообще характерны, можно сказать, традиционны: история сибирского «особничества», если не прямого сепаратизма, насчитывает более полутора сотен лет. Именно тогда родилось представление о том, что Сибирь являет собой внутреннюю колонию Российского государства. Оно отнюдь не безосновательно и даже, с определенной точки зрения, вполне обьективно, поскольку отражает действительный дисбаланс в экономическом положении районов европейской части России и Зауралья». Станислав Хатунцев. Три письма о современной России. Журнал «Москва», №5, 2005, ст. 152. Воронезький кандидат історичних наук бачить Зауралля і Далекий Схід «стынущими и онемелыми конечностями» Росії. Вже сьогодні за термінологією сибірських сепаратистів європейська Росія є Московією – як і для українців. Газета „Байкальские вести” називається зразком сепаратистських настроїв – і це в Іркутську. Симптоматичним є заголовок статті Юрія Проніна у згаданій газеті -- „ Государство Сибирь: факт или химера».
Доктор філософських наук Валентина Федотова також переконана в об’єктивних причинах відпадіння Сибіру і Далекого Сходу:” Сепаратизм русских территорий – крайне редкое явление в истории России. Он был блокирован четырьмя факторами в царское время и прибавившимся к ним пятым фактором в советское: Россия имела статус великой державы и высокий вес в мире; она противостояла Западу; она обустраивала Сибирь, Дальний Восток и Крайний Север; только из центра шло распространение образования, науки, культуры; советская власть дотировала проживание в отдаленных и суровых условиях с помощью коэффициентов к зарплатам, имела плановую экономику, обеспечивающую отдаленные районы продуктами и товарами нередко лучше, чем центральные территории… Сегодня все эти факторы исчезли» Валентина Федотова. Политический класс, население, территория. Журнал «Москва» №6, 2004, ст. 158 Власне, авторка не зовсім знає російську історію, бо ще 1929 року Георгій Федотов писав:”И тут мы с ужасом узнаем, что сибиряки, чистокровные великороссы (це вельми сумнівне твердження – В.Ч.) – сибиряки, тоже имеют зуб против России, тоже думают о Сибирской Республике – легкой добыче Японии”. Георгій Фєдотов. Будет ли существовать Россия? З книги „О России и русской философской культуре. Философы русского послеоктябрьского зарубежья”. Москва, „Наука”, 1990, ст.. 451
Так що не сьогодні з’явився сибірський сепаратизм. Сьогодні він здобувається на свою ідеологію. Редактор альманаху „Тобольськ и вся Сибирь” Юрій Лошиц переконував у „Литературной газете”:”Эта сибирская идеология (она сложилась не сегодня, у нее уже есть своя традиция, своя класика – это крупнейшие сибирские мыслители ХIХ века Григорий Потанин и Николай Ядринцев) состоит в том, что сибиряк чувствует себя каким-то лицом второго сорта в пределах России, и, как и в прошлом, так и по сей день, существуют крайне болевые вопросы». «Нет не чтобы равенства, но хотя бы пафоса, попытки движения к выравниванию Европейской России и Сибири». Сибирский Конек-Горбунок. «Литературная газета», № 34, 2004, ст.8
Аварії в системі електромереж Далекого Сходу пройшли мало поміченими для москвичів, а в самих мешканців краю викликали ще один привід подумати – чи треба їм Московія, якщо поруч так вабить благополуччям Японія? Також давно відомо, що енергосистема – одна із зв”язуючих ланок держави і розпад її може дорівнювати розпаду держави. Владивостоцького сигналу російський Центр не сприйняв – тоді шарабахнуло в самій Москві. Пам’ятаємо, як чванлива столиця була шокована, залишившись без світла. А саме так місяцями живуть десятки регіонів Росії! „Не виключено, що в разі глибоких техногенних аварій у так званій нереформованій електроенергетиці, може статися розпад РФ як єдиної держави” – думка спеціалістів. Олександр Гринкевич, Неллі Кузнєцова, Олександр Клітченко. РФ: новий етап перерозподілу власности і влади. Часопис „Ї”, № 31, ст. 116
Нащо вже якути здаються нам з чернігівських пагорбів тихими та мирними і аж ніяк не можуть вони, здавалось би, за щось там тягатися з великодержавною Москвою, а де там! Якутія – Саха все більше й більше вимагає самостійності, звісно, економічної. Тобто – поки що економічної. Алмази – основа економіки Якутії –Саха. І в компанії „Алроса”, що їх розвідує, добуває і продає, восьми улусам належать 8 % акцій, міністерству по управлінню держмайном Якутії – 32 %, трудовому колективу – 23% і тільки 37% -- Рос майну. Москва змістила зі свого поста довголітнього главу республіки, професора Якутського університету Михайла Ніколаєва, бо небезпідставно підозрювала його у сепаратистських настроях. Автор статті в московському журналі пише:” Откровенное насилие над выбором граждан привело тогда к первым после Гражданской войны всплескам якутского национализма”. Коли ж московське керівництво надумало відібрати контрольний пакет акції кампанії в державні, тобто московські, руки, у республіці було зібрано за два місяці більше 66 тисяч підписів жителів Якутії за збереження статусу кампанії. Евгеній Тріфонов. Доля «окаянного края». Москва подбирается к якутским алмазам. Журнал «Новое время», № 3 за 2006 р., стор. 14 Тобто сказали Кремлю – не лізь, мовляв, до нас, лиши у спокої! Зауважте, мова йде саме про Якутію! Не про Татарстан, чи про Дагестан, а про Якутію!
Сумська обласна влада чинить тиск з метою звільнення керівника місцевого архіву історика Геннадія Іванущенка. Сумський архів — єдиний, який повністю оцифрував усі 57 тисяч актових записів про смерть людей від Голодомору 1932—1933 років на Сумщині.
Центр досліджень визвольного руху занепокоєний фактами тиску на історика Геннадія Іванущенка, директора Державного архіву Сумської області, члена Вченої ради Центру досліджень визвольного руху.
Протягом п’яти останніх місяців представники місцевої влади цілеспрямовано шукають «вагомі» підстави для звільнення Г. Іванущенка. Після несприйняття паном Іванущенком пропозиції піти «за власним бажанням», в архіві розпочато «розслідування» та робляться спроби звільнити історика шляхом оголошення «необхідної» кількості доган на основі спотворених і штучно підібраних «фактів».
Геннадій Іванущенко — відомий історик, автор книг про Голодомор 1932—1933 років, українську революцію 1917—1920 років, діяльність ОУН та УПА на Сумщині.
Тиск на історика пана Іванущенка є спробою політичної сили втрутитися в академічну дискусію навколо комплексу питань щодо політичних репресій, Голодомору-геноциду 1932—1933 років в Україні, визвольного руху. Адже сумський архів під керівництвом Іванущенка — єдиний архів, який повністю оцифрував усі 57 тисяч актових записів про смерть людей в період Голодомору 1932—1933 років. Архів веде міжнародну співпрацю з архівістами Великої Британії та Росії, його працівники без належного фінансування, на ентузіазмі створили велику за обсягом електронну базу історичних документів, серед обласних архівів лише наукове видання Сумського архіву «Сумський історико-архівний журнал» має гриф ВАКу (www.daso.sumy.ua). Розцінюємо дії керівництва місцевої влади як свідоме перешкоджання професійній діяльності історика, намагання обмежити доступ до архівних документів в Сумському архіві та взяття під ідеологічний партійний контроль наукових досліджень.
Вимагаємо припинити тиск на історика, директора Державного архіву Сумської області Геннадія Іванущенка.
Нагадаємо, що тиск та перешкоджання діяльності істориків Україні підтверджує низка фактів, серед яких: незаконне затримання СБУ та вилучення наукових праць та копій архівних документів історика Руслана Забілого, перешкоджання роботі музею «Тюрма на Лонцького», закриття виставки, присвяченої борцям за незалежність України на Сумщині, яка експонувалась у приміщенні Сумської ОДА.
Колектив Центру досліджень визвольного руху
Біографічна довідка:
Іванущенко Геннадій Миколайович народився 1964 р. на Сумщині. Закінчив історичний факультет Сумського державного педагогічного інституту ім. А. С. Макаренка та Український вільний університет (м. Мюнхен, Німеччина).
З липня 2005 року — директор Державного архіву Сумської області.
Геннадій Іванущенко — дослідник українського визвольного руху та історії репресій. Автор та упорядник книг «Залізом і кров’ю» (2001), «Голодомор 1932—1933 років: очима свідків, мовою документів (Северинівська сільрада Сумського району)» (2003), «Українська революція 1917—1920 років у листівках і газетах» (2005), «ОУН-УПА на Сумщині», т. 1 (2007) і т. 2 (2009), «Українське відродження 1917—1920 рр. на Сумщині» т. 1 (2010) та ще близько 50 публікацій, у тому числі за кордоном.
Член Вченої ради Центру досліджень визвольного руху, голова обласного осередку історичного клубу «Холодний Яр». Ініціатор встановлення пам’ятних знаків на честь учасників боротьби за незалежність України на Сумщині, організатор виставок документів та наукових конференцій.
За вагомий особистий внесок у дослідження голодоморів в Україні, активну громадську діяльність нагороджений орденом За заслуги III ступеня (2007).
Прес-центр Центру досліджень визвольного руху
Одного не по сезону теплого цьогорічного листопадового вечора, очікуючи на важливу зустріч, годинив час у столичному Маріїнському парку, як мою увагу привернув великий армійський намет, що бовванів якраз напроти будівлі Верховної Ради. Підійшовши, побачив неоковирну картину – огороджена територія, за якою безлад, витоптана трава, розкидані навколо намету дровинячча та якісь інші приладдя, смітник. З встановленого над наметом димаря кіптюжить ядучий дим. Свинство якесь, - подумав я. Але одразу зрозумів, що почім, коли прочитав на табличці - “храм Алєксандра Нєвского УПЦ МП”. Напис на іншій табличці говорить, що усе це свинство належить до власності нардепа Верховної Ради від КПУ Самойлик.
Просунувшись ще трохи далі, побачив, як коло дерев’яного хреста, закопаного в землю, обставленого свічками та іконами, просто неба затято моляться кілька оповитих хустками бабусь та два чолов’яги у козацьких штанях з червоними лампасами, які свідчили про приналежність останніх до російського казачєства. На чолі цього дійства стояв батюшка та невтомно вторив “алілуя”. Мене, як українця, неабияк обурило неподобство, яке відбувається у центрі української столиці, а особливо присутність тут білогвардійських лампасів. Я вирішив підійти до наряду міліції. Висловивши своє обурення міліціянтам та показавши журналістське посвідчення, почув сакраментальне, - зробити нічого не можемо, ми люди маленькі, підневільні. Отак і пішов геть з образою на серці та з думкою, що ми, українці, маленькі та підневільні, нічого зробити не можемо.
На викладеному вище прикладі хочу ще раз наголосити, що православ’я у Московськім князівстві, у Російській імперії та у теперішній Росії передусім слугує геополітичним інтересам держави, а вже потім – мечем духовним. Ось коротенька історія постання московської (російської) церкви. В 1448 році, в період піднесення Московського князівства, на початку процесу укорінення в мізках тамтешнього неслов’янського люду про свою “найунікальнішу” в світі місію, місцеві верховні священики на зібранні самочинно, не маючи на те благословення Собору східних патріархів в Царгороді проголошують свою окрему митрополію. Оскільки цей акт відбувся за сприяння царя Василя Васильовича, з того часу Московська церква повністю узалежнюється від керівництва московської (російської) держави. В 1686 році, коли Патріархом в Царгороді стає Діонісій IV, Москва виряджає до нього ціле посольство та купує собі канонічність, якою вони сьогодні розмахують перед очима українців. Вже наступного року Царгородський патріарший Собор трактує оборудку Діонісія як акт “симонії” тобто хабарництва, але повернути його назад вже не наважується.
Кілька слів маю й про постать Алєксандра Нєвского, іменем якого вони охрестили отой намет. Російська імперія, вивершуючи свій міф про “унікальність” глорифікувала Нєвского. Але з незалежних історичних джерел довідуємось, що він з юних літ тривалий час перебував в аманатх (заручниках) в Золотій Орді та був спорідненим братом Сартака, сина Хана Батия. Поріднились вони, коли Алєксандру було 11 років. Клятва була дана на крові про вічну дружбу і допомогу. Тож в Золотій Орді вважали Алєксандра за чингізіда, тобто за свого. Ще один міф стосується Нєвского, як великого полководця, переможця так званого льодового побоїща 1242 року. По-перше, з тих же джерел бачимо, що народився “полководець” напередодні цієї дати, а саме в 1237 році, отже мав усього 5 років. По-друге, Невська “битва” була більш схожою на бійку і не мала якогось доленосного значення для майбутньої Московії.
Але повернімось у наш час. Чинний російський Патріарх Кирило (Гундяєв) з подачі кремлівських кормчих заповзявся долучити українців до так званого “русского міра”. Хай у жодного з українців не виникає сумнівів – під ідеєю “русского міра” ховається прагнення відновити російську імперію монархічно-тиранічного типу з царем-батюшкою, чорними сотнями, білогвардійщиною та запереченням самої назви – Україна. Клаптик такого міра кияни та гості столиці з огидою та пересторогою вже тривалий час спостерігають під стінами нашого найвищого представницького органу – Верховної Ради. Клаптики та клапті такого міра заполонили парки та сквери Києва та інших українських міст та сіл. Саме російське православ’я сьогодні є чи не найдієвішою формою у намаганні порабувати українців та знову навернути їх до Росії.
Не гидують московські батюшки посередництвом українських манкуртів-комуністів, про що свідчить надпис на згаданій вище табличці. Їх не бентежить, що саме комуністи проводили політику богоборства та руйнували їх храми усі 70 років свого керування російською червоною імперією. А порозуміння з комуністами московські попи знайшли саме у питанні ліквідації України та порабування українців, таких «маленьких та підневільних», як висловився міліціянт, що патрулював Верховну Раду. Чи здатен це зрозуміти наш люд у переважній свої більшості, чи здатен дати гідну відсіч, чи здатен відкинути отой православний каптур, за яким ховається хижий оскал звіра, який поки що терпляче чигає на нас з вами та на нашу землю.