Із недавнього большевицького минулого в сучасну політичну публіцистику перейшла нездорова й антинаукова звичка підмінювати поняття з ідеологічних мотивів. Це стосується, зокрема, чіпляння ярлика «фашизм» не тільки до періоду і дій гітлерівського нацизму, а й до всього українського, в тому - здорового, національного. Протягом довгих десятиліть вороги й червоні окупанти чіпляли його до проявів українського національно-визвольного руху. Й сьогодні цей некоректний механізм із ідеологічної майстерні під назвою «пошта Галана» знову виринув на поверхню і спричиняє, з одного боку, цілеспрямований політичний конфуз та свідомо провокує штучне протистояння – з другого.

До такої підступної зброї вдався цими днями народний депутат від БЮТу Александр Фельдман, який є харківським підприємцем і водночас виступає як президент «Українського єврейського комітету». Свою полемічну статтю Фельдман розмістив в авторській колонці сайту «УП» під назвою «То хто тут фашисти?..». Кожен має змогу ознайомитися зі стилем і змістом його історично-ідеологічного писання.

Ми не можемо не відреагувати на його випад, зокрема, проти ОУН та видатних українських діячів та ідеологів націоналізму.

У статті Фельдмана намішано стільки історичних неправд і наводяться розлогі цитати, які зовсім не підпадають під ті ярлики, що їх автор намагається причепити відомим авторитетам з української націоналістичної ідеології та історії націоналістичного визвольного руху, що їх навіть не варто пояснювати і корегувати. Бо авторові, який - припускаю - свідомий певної «некоректності» свого «аргументованого» ряду, очевидно не йдеться про історичну правду.

Його, власне, не влаштовує той факт, що українське суспільство нині відкриває досі невідомі або викривлені сторінки своєї політичної історії. Фельдман навіть не допускає існування історичних фактів в іншому тлумаченні, аніж традиційно російсько-большевицькому. А большевики й їхні нинішні адепти все, що українське, національне та визвольне, або цілком заперечують, або огульно клеймують усе це (зверніть увагу на псевдо-ерудитне «багатство» вживаних термінів-ярликів) як: гітлеризм, фашизм, нацизм, місцевий націонал-шовінізм, расизм, соціал-дарвінізм, атеїзм і богохульство... Під усі ці поняття пан Фельдман для власної вигоди підводить усе українське – етнічне, визвольне, змагальне, духовне тощо.

Вістря різкого політичного озлоблення нардепа Фельдмана спрямоване насамперед проти ВО «Свобода», а відтак і проти ОУН, попри історичну неспівставність цих двох політичних утворень. Він нагадує політикам від «Свободи» їхню недавню назву СНПУ (до речі, перекручуючи її, адже насправді вона називалася Соціал-Національна, а не Соціал-Націоналістична, як стверджує Фельдман), а також колишнє загравання зі стилізованою під готику символікою і т.п. Таке насправді було, того з історії не викреслиш, але невже це, що ними нині відкинене, залишається загрозливим?

Проте, щодо визначення «Свободою» поняття нації як «кровно-духовна спільнота» або про українців як «титульну націю» та право на панівне становище в українській державі, то це ніякий не злочин, ні расизм, ні тим паче шовінізм. А втім, за свою ідеологію і політичну програму ВО «Свобода» має законне право позмагатися на демократичній арені представницьких рад усіх рівнів. Тут треба вести чесну політичну боротьбу і з відкритим заборолом.

Але на цьому представник політичної сили БЮТу не зупиняється. Його вістря обертається й проти таких класиків української політичної думки, як Микола Міхновський, Дмитро Донцов, Степан Бандера, Ярослав Стецько. Саме їх Олег Тягнибок, очільник ВО «Свобода», в одному інтерв’ю назвав своїми ідеологічними світилами. Тож треба мати неабияку сміливість усе це ідейне різноманіття і заслужених діячів убгати під анахронічний ковпак п.н. «фашизм», як це робить А.Фельдман.

Боротися з названими вгорі видатними постатями та з їхньою визвольною ідеологією значить ніщо інше, як боротися проти українського національного суверенітету. Невже Фельдман, на чолі «Українського єврейського комітету» і як народний депутат ВРУ, ополчується проти української нації в її власній державі? Невже він сподівається, що держава Україна залишиться російською, рабською, залежною, в полоні російського імперіалізму та визиску? Бо він так на власний розсуд вважає і на це політично розраховує?

Написано достатньо різних пояснень і тлумачень щодо «10 заповідей» українця авторства Миколи Міхновського. Даремно сперечатися з будь-ким про природне право людини й нації боротися проти ворога твого багатства і життя. Разом із працею Лонгина Цегельського «Русь-Україна і Московщина-Росія», брошура Миколи Міхновського «Самостійна Україна» становить ідейну основу Української національної революції у ХХ столітті, яка в кінцевому результаті дала нам національну суверенність і державну незалежність. Убачати анахронічний «фашизм» у цих криштально чистих творах української політичної думки, написаних в епоху неволі та бездержавності, в час становлення української нації з етнічної в державну, - це явно від лукавого або невігластво.

Ще більше дивує трактування Фельдманом особи Ярослава Стецька, творця Акту 30 червня 1941 року і голови Українського Державного Правління, автора статті «Дві революції». Фельдман «забув» додати, що стаття написана 1951 року «З приводу геройської смерті ген. Т.Чупринки-Романа Шухевича», бо вже це дещо пояснює. Адже коли нещодавно вся національно-свідома громадськість України й Президент Віктор Ющенко відзначали ювілей Головного Командира УПА Романа Шухевича, певні єврейські кола підняли обруливий шум і безпідставно звинувачили цього Героя України в надуманих і вигаданих діях. Серед галасливих протестантів тоді фігурував також А.Фельдман.

До речі, у своїй статті Ярослав Стецько порівнює постать Романа Шухевича з постаттю Богдана Хмельницького і проводить паралель між двома національними революціями в Україні – 17-го і 20-го століття. Їхня спільна риса – саме таку тезу обґрунтовує Ярослав Стецько у тій статті – це нерозривна пов’язаність національної революції з соціальною і залучення до визвольної боротьби всіх суспільних верств українців. Говорячи про сучасну політику, то ця теза звучить дуже актуально: українська держава остаточно відбудеться, як політичний проект, якщо ми спроможемо разом із національним питанням також розв’язати соціальне питання.

Тобто, тут мова йде про ніщо інше, як про національну солідарність і становлення українського національного капіталу, про створення критичної маси національного середнього класу. Саме така гармонійна взаємодія чи синхронізація між національною та соціальною ідеєю зможе забезпечити в нашій державі стійкий спокій, розвиток і достаток. Якщо не буде цього досягнено, тоді утвердиться національна і соціальна дискримінація української більшості в державі, і в такому разі треба чекати постійного конфлікту й порушення політичного та соціально-економічного спокою.

Невже цього хоче Фельдман? Бо тільки так треба розуміти твердження й історичну аналогію, яку проводить Ярослав Стецько. Очевидно, ці здобутки не впадуть нам як манна з неба, за них потрібно було і треба буде надалі – боротися і змагатися. До проголошення незалежності ми ставили пріоритет на революційно-збройній і правозахисній боротьбі, нині – на політичній, але – дуже активній і всенародній боротьбі. При тому сучасна українська нація не дозволить себе заштовхнути в жодні чужі ідеологічні шори, бо наші права – природні й універсальні.

Радимо народному депутатові А.Фельдманові уважніше, пильніше та без емоційних сплесків читати класиків української політичної думки новітньої епохи - від Шевченка до Стецька (і не приписувати висловів Ярослава Стецька його дружині – пані Ярославі, чи для Фельдмана немає різниці). Спробою нав’язати суспільству стереотип «фашизм» - або інші ідеологічні ярлики - особливо від імені «Українського єврейського комітету», пан Фельдман не приносить користі нікому, він тільки підкидує хмизу до небажаного вогню.

Українсько-єврейські стосунки мають довгу й багату, але теж непросту історію. Досі не написана історія єврейської меншини на території України за різних займанщин та, зокрема, у трагічному ХХ столітті. Ці два взаємодоповнюючі аспекти потребують уважного та виваженого вивчення дослідниками з обох сторін. Харківський бізнесмен А. Фельдман міг би проявити благородність і стимулювати саме необхідні історичні дослідження. Доля двох українців – блаженного отця Омеляна Ковча, в’язня «Майданека», й нині повторно підсудного Івана Дем’янюка, колишнього червоноармійця в нацистському полоні та охоронній службі, – є ілюстрацією глибокого трагізму нашої історії за українського бездержав’я.

Слід нагадати, що ОУН і УПА завжди ставилися позитивно до прав і змагань єврейського народу на гідне та державне існування. І вони розраховували на взаємність. Ярослав Стецько, який за свої переконання і дії сидів у польській тюрмі та нацистському концтаборі, довгі роки був об’єктом гострих нападів і безпідставних звинувачень (у тому ж фельдманському «фашизмі») з боку Москви та її спецслужб. Не гребували і цинічною підробкою документів. Технологія фабрикованих справ тягнеться з часів суду у Прарижі над убивцею Головного Отамана Симона Петлюри Самуїлом Шварцбардом і має за головну мету - дискретиувати святу справу визвольної боротьби через паплюження доброго імені українських провідників. Нині МЗС Росії хоче нам диктувати, як нам ставитися до постаті й політики Мазепи, і боїться погіршення стосунків з Україною...

Натомість, Ярослав Стецько у післявоєнний період підтримував дружні стосунки з видатними єврейськими діячами. Серед них був відомимй активіст і совєтський політв’язень Аврам Шифрін. Саме Шифрін був першим, який вирвався з совєтського Гулагу і привіз у вільний світ свіжі вістки й документи про долю сотень українських політв’язнів, воїнів ОУН і УПА, що каралися в совєтській неволі. Шифрін залишив спогади про свого друга й однодумця в ув’язненні д-ра Володимира Горбового, відомого адвоката й провідного члена ОУН. Невже Фельдман наважиться охарактеризувати ці стосунки теж осоружним словом «фашизм»?

З приводу українсько-єврейських стосунків краще говорити, перефразовуючи вірш Євгена Сверстюка, про «життєдайний вітер над виснаженим краєм». «Життєдайний вітер» Сверстюк свого часу відчув у таборах від зустрічі з ветеранами ОУН і УПА, а у т.зв. «великій зоні» він залишив край, який був «виснажений» від безнастанної і нерівної боротьби з виплодами большевизму. Рецидиви того часу даються взнаки і сьогодні, на жаль.

Пора таким, як нардеп А.Фельдман, зупинитися у своїй непогамованості, застановитися й очиститися від деформацій минулого, вони тільки завдають шкоди і болю.

PS. Винесене в заголовок триразове «фе!» є випадковою фонетичною алітерацією і не має ніякого смислового навантаження.

«Героїчна оборона Севастополя 1854 - 1855 років під час Кримської війки. Севастополь - місто «русской слави». Ці два речення відомі сьогодні більшості громадян, як у Російській Федерації, так і в Україні. У них закладено тези, які може самостійно розвинути будь-яка людина, навіть не знаючи історичних фактів. Мовляв, якісь окупанти вдерлися до Криму з метою захопити «ісконно» російські землі. Але тут їм на заваді став Севастополь, який героїчно захищали російські солдати і матроси. Особливо «обізнані» ті громадяни, які вивчають історію за художніми творами: книжними романами та ігровими кінофільмами. Про те що ці «ісконно російські землі» були загарбані Російською імперією лише за 71 рік до згаданих подій вони чомусь забувають. Багато хто з пересічних громадян навіть не знає чим же завершилися оборона Севастополя і Кримська війна - перемогою чи поразкою. А варто було б поставити собі бодай такі запитання. Чому окупанти з'явилися на Кримському півострові лише восени 1854 року, тоді як початком цієї війни є літо 1853 року? Значить почалася війна десь у іншому місці. А де саме це сталося і як? І нарешті, хто ж розпочав цю війну?

У середині XIX сторіччя Російська імперія намагалася поширити свої володіння і впливи на Балканах і Близькому Сході. Зокрема, вона прагнула встановити свій протекторат над Молдавією, Волощиною, Болгарією та Сербією і мала намір окупувати місто Стамбул разом із протоками Боспором і Дарданеллами. Приводом до початку здійснення цих зазіхань стала вимога російського імператора Миколи І про надання йому прав захисника православного населення Туреччини. Турецький уряд у травні 1853 року категорично відмовився задовольнити вимоги царського уряду. Тоді Російська імперія оголосила про розрив дипломатичних відносин з Туреччиною. А 21 червня (3 липня) 1853 року російські війська вступили у дунайські князівства Молдавію і Волощину, що перебували тоді під протекторатом турецького султана. У листопаді того ж року Чорноморський флот Російської імперії було вислано до турецького узбережжя Чорного моря. Турецький флот вступив у бій з нападниками біля своїх берегів, але зазнав поразки у бою біля міста Синопу. Наприкінці 1853 року Російська імперія розпочала вторгнення до Туреччини суходолом зі сторони Кавказу в напрямку на Брзерум. Навесні наступного, 1854 року, російське військо перейшло річку Дунай і вступило до Болгарії, маючи наметі рухатися далі у напрямку Стамбулу. По цьому, на прохання Туреччини, вступили у війну її союзники: Великобританія, Франція і Сардинія.

У червні-липні 1854 року вони висадили 70-тисячний десант біля міста Варни (Болгарія). Війська союзників примусили російське військо відступити аж за річку Прут, а їхній флот заблокував порти Російської імперії на Чорному морі та висадив десант на Кримському півострові. Це сталося 2 (14) вересня 1854 року біля міста Євпаторії. Отже, війська союзників прийшли до Криму не як агресори, а у відповідь на агресію, з метою приборкання загарбника. Стає зрозумілим й чому війська Великобританії, Франції, Туреччини та Сардинії з'явилися на Кримському півострові лише восени 1854- року, а також чому в світовій історії ця війна відома не як Кримська, з як Східна війна 1853 — 1856 років. Десант союзників під командуванням французького маршала Сен-Арно попрямував від Євпаторії вздовж узбережжя на південь, 8 (20) вересня 1854 року відбулася битва на річці Альмі, у якій військо Російської імперії під проводом головнокомандувача сухопутними військами і військово-морськими силами в Криму Олександра Меншикова зазнало поразки. Після перемоги на річці Альмі, британці зайняли Балаклавську бухту, а французи - бухту Камвзіюву і їхні війська 13 (25) вересня 1854 року розпочали облогу Севастополя. Організаторами оборони міста стали начальник штабу Чорноморського флоту віце-адмірал Володимир Корнілов і командувач ескадрою віце-адмірал Павло Нахімов. Лінію оборони довкола Севастополя було поділено на чотири ділянки, яки очолили генерал-майор Олександр Аслановнч, віце-адмірал Федір Новосальський, контр-адмірал Олександр Панфілов і контр-адмірал Володимир Істомін.

Отже, 1854 року захисникам: Севастополя довелося обороняти де місто з тій ж причини, з якої німці захищали Берлін 1945 року. А тепер подивимось хто ж так завзято, протягом 349 днів, оборонявся тоді у Севастополі? Кому довелося власною кров'ю та життям платити за авантюри правителів Російської імперії?

По-перше, це були моряки берегової залоги Севастополя, а також кораблів Чорноморського флоту частину яких було затоплено на вході до Севастопольської бухти за наказом російського командування.

За часів Російської імперії Чорноморський флот традиційно комплектувався вихідцями з України. Там служили уродженці Таврійської, Херсонськім, Подільської, Катеринославської, Київської, Полтавської, Харківської, Чернігівської, Волинської та Холмської губерній. Це підтвердив свого часу адмірал Олександр Колчак, який з червня 1916 року командував Чорноморським флотом, а перед тим служив на Балтійському флоті. Ось його слова: «...офіцерство і матроси на Балтійському і Чорноморському флоті розподілялися головним чином за місцем народження ті, що жили на півдні йшли на південь, ті яки ж були з півночі, йшли на Балтику». А це уривок з промови командувача Чорноморським флотом адмірала Олександра Колчака на Пушкінський площі міста Севастополя у квітні 1917 року. Перед кількадесяттисячними колонами маніфестантів він сказав:

«Мені випала честь говорити з українцями, що зібралися тут, заявити про своє існування, наочно його засвідчити. Чорноморський флот, керувати яким маю за честь, на 90 % складається з синів цій нації. Я не можу не вітати українську націю, яка дала мені найліпших моряків, які тільки є у світі».

Та повернемось до часів облоги Севастополя під час Східної війни. Згадаємо й тих українців, то брали участь а обороні цього міста у складі сухопутних військ, які у ті часи також комплектувалися за територіальною ознакою. Отже, у складі Севастопольської залоги були: два Волинські, Подільський, Житомирський, Полтавський, Чернігівський, Дніпровський, Кременчуцький, Український, Азовський, Одеський та Адексопольський полки (Алексополь - Нехвороща на Полтавщині). Крім цього українці Волині, Холмщини та Підляшшя воювали у складі Брестського, Замоського. Люблінського та Білостоцького полків, брали, участь у обороні Севастополя і козаки Чорноморського козацького Війська. Нагадаємо як воно утворилося. 1775 року за наказом цариці Катерини II було знищене Військо Запорозьке Низове, зруйновано його столицю - Січ. По цьому, частина запорозьких козаків попрямувала на Дунай, де заснувала Задунайську Січ. З числа тих запорожців, які залишилися у Україні, було створене Чорноморське козацьке Військо. 1792 року козаки-чорноморці переселилися з України на Кубань. В 1842 році у Чорноморському козацькому Війську були створені пластунські (піхотні) батальйони. А 1854 року два пластунські батальйони (2-й та 8-й) прибули до Севастополя. Під час оборони міста пластуни своїми діями наводили жах на британців і французів. Серед Севастопольців про подвиги пластунів ходили легенди. Ось лише один випадок їхніх дій. Підкравшись уночі до четвертого французького бастіону, пластуни захопили його в рукопашному бою, знищивши при цьому майже всіх гармашів та солдатів прикриття. Відступаючи, урядник - велетень Іван Герасименко прихопив з собою - поклав на плече та й поніс! - багатопудову мортиру.

Майже рік захисники Севастополя тримали оборону. Десятки тисяч його оборонців загинули, десятки тисяч стали каліками. Та все ж 27 серпня (8 вересня) 1855 року Севастополь було здано. Оволодівши Севастополем, Євпаторією, Керчю, іншими містами Криму та навіть фортецею Кінбурном на Херсонщині, Великобританія, Франція, Туреччина і Сардинія примусили Російську імперію визнати власну поразку у цій війні, що було закріплено Паризьким мирним договором 18 (30) березня 1856 року. Проте союзники не мали наміру залишатися у якості окупантів на кримський землі. Їм це було не потрібно. Їхнім завданням було приборкати агресора і вони досягли своєї мети. Держави-переможці оголосили Чорне море нейтральним, на якому, як Російській імперії так і Туреччині заборонялося мати військові флоти, а місто Севастополь було демілітаризовано. Судноплавство по Дунаю проголошувалося вільним. До речі, 1860 року, по закінченню Східної війни. Чорноморське козацьке Військо було перейменоване на Кубанське.

Тож містом чиєї слави є Севастополь? Ось найвідоміші з тих, хто його прославив: Петро Кішка, Гнат Шевченко, Федір Заїка, Михайло Мартишок, Павло Головинський, Іван Дем'яненко, Микола Зінченко, Дмитро Горленко, Петро Даниленко, Семен Буденко, Андрій Гиденко, Макар Шульга, Корній Мітченко, Іван Димченко, Роман Журбенко, Василь Чумаченко, Микола Пащенко, Михайло Кузьменко. Саме українці складали переважну більшість його захисників у 1854 - 1855 роках. І їхня слава дійсно руська. Адже москалі це народ фіно-татарського коріння, який назвав себе слов'янським народом та ще й «старшим братом» серед слов'ян, а також привласнив давню назву та історію нашого слов'янського народу русів.

Усі в Європі аж до кінця XVIII сторіччя добре відрізняли Русь від Московії, а русинів, або руських від московитів. Згодом, зміни сталися лише через те, що петербурзький уряд протягом цілого сторіччя робив усе можливе, аби створити з цих назв повне злиття. Від того часу справжні русини воліли називатися українцями, аби відрізнятись від русинів - самозванців (москалів). Українці Галичини, що не були під владою Російської імперії, добре пам'ятали давню назву свого народу навіть на початку XX сторіччя, а українці Закарпаття не забули її й зараз, що використовують різноманітні пройдисвіти, аби вводити людей в оману, проте, це вже зовсім інша історія.

Апетит приходить під час їжі. Свята істина. І досить було щедро накрити гостинний стіл під назвою "Україна" перед виголоднілими "старшими" братами, як ті відразу вдоволено заплямкали і стали вимагати більшого.

На кримському фестивалі "Великое русское слово", де жодного разу оте велике слово так і не прозвучало, Константін Затулін запропонував оголосити російську мову державною в Україні, а українську - державною в Росії. Можна тільки уявити собі цю захоплюючу картину, як тисячі азарових по всій Росії намагаються з папірчика пробубнити що-небудь українською.

А міністр освіти Росії - хахол Андрєй Фурсенко подякував кримчанам за те, що зберегли "общій язик". Зрештою, як і общак, і общєпіт.

Ще один хахол Міхаіл Швидкой перейнявся не тільки статусом російської мови, але й формуванням української нації, бо "те, що відбувається в східних і південно-східних регіонах України, і те, що відбувається в Західній Україні, не співпадає один з одним. Виникає дуже серйозна проблема формування української нації". І ось уже його мозок посилено працює над тим, аби українці формувалися за кремлівським стандартом.

Під кінець московський гість виконав ще й арію на тему "двокультур'я", без якого Україні - ну, ніяк. Дивно, що буваючи на Заході, Швидкой жодного разу про оте спасенне "двокультур'я" не промовився. А то б, думаю, німці чи там французи з цікавістю послухали.

Незважаючи на те, що ніхто в Україні нікому не забороняє причащатися російською культурою, якось не видно жодних її цілющих впливів ні зараз, ні в минулому.

Відомий мовознавець Ніколай Трубєцкой (1890-1938) писав у статті "К украинской проблеме": "Царь Петр поставил себе целью европеизировать русскую культуру. Ясно, что для выполнения этой задачи могла быть пригодна только западнорусская, украинская редакция русской культуры, уже впитавшая в себя некоторые элементы европейской культуры... Наоборот, великорусская редакция русской культуры, благодаря своему подчеркнутому европофобству и тенденции к самодовлению, была не только непригодна для целей Петра, но даже прямо мешала осуществлению этих целей. Поэтому, Петр эту великорусскую редакцию русской культуры постарался совсем искоренить и изничтожить, и единственной редакцией русской культуры, служащей отправной точкой для дальнейшего развития, сделал украинскую редакцию...

Та культура, которая со времен Петра живет и развивается в России, является органическим и непосредственным продолжением не московской, а киевской, украинской культуры".

То хто кого "просвещал"?

Навіть російська літературна мова творилася на український копил: "Уже при Никоне, - пише далі Трубєцкой, - киевская редакция церковнославянского языка вытеснила московскую в богослужебных книгах. Позднее то же вытеснение московской редакции редакцией киевской наблюдается и в других видах литературы, так что тем церковнославянским языком, который послужил основанием для "славяно-российского" литературного языка петровской и послепетровской эпохи, является именно церковнославянский язык киевской редакции.

Вся русская риторика послепетровского периода, как церковная, так и светская, восходит именно к этой украинской традиции, а не к традиции московской... Наконец, литература драматическая в допетровскую эпоху имелась только в Западной Руси. В Москве своей самостоятельной традиции драматической литературы не было: при дворе ставились, и то очень редко, - драматические произведения украинских авторов.. Таким образом, на рубеже XVII и XVIII-го веков произошла украинизация великорусской духовной культуры".

Не було й світської поезії в Московщині, а в Україні була. Так що черпати нам на Сході не було чого. Черпали від нас.

Ось що писав Алєксєй Толстой (1817- 1875): "Є дві Русі. Перша - Київська - має своє коріння у світовій, а найбільше в європейській культурі. Ідеї добра, честі, свободи, справедливості розуміла ця Русь так, як розумів їх увесь західний світ. А є ще друга Русь - московська. Це Русь - закон тайги, монгольська, дика, звіряча. Ця Русь зробила своїм національним ідеалом криваву деспотію і дику запеклість. Ця московська Русь із давніх-давен була, є і буде цілковитим запереченням всього європейського і запеклим ворогом Європи".

Видатний російський філософ В.В. Розанов (1856-1919) зізнавався: "Мы, московиты, споили киргизов, черемисов, бурятов и других, ограбили Армению и Грузию, запретили даже Богослужение на грузинском языке, обездолили богатейшую Украину, Европе же мы дали анархистов П. Кропоткина, М. Бакунина, апостолов разрушения и пыток С. Нечаева, В. Ленина и т.п. моральную грязь" ("Апокалипсис нашего времени").

А ось Карл Маркс: "Московский панславизм - это только одна из форм московского захватничества. Целью московского панславизма является не свобода и независимость славянских народов, а уничтожение всего того, что создала Европа за тысячи лет своего культурного труда" ("Versus Russia").

А зараз нас хочуть переконати, що без російської культури чекає нас ледь не погибель. Ясна річ, що не в культурі тут мова, а в культурній експансії і новітній русифікації. Бо все це ми вже пережили в совєтську епоху, коли нас переконували, що тільки росіяни можуть вважатися старшим братом, тоді як справжнім старшим братом були вірмени, чия культура сягає дохристиянських часів.

П'ятнадцять років тому з'явилася книга "Україна на порозі XXI століття", де можна знайти такі віщі слова: "Якщо певна критична маса росіян потрапить до вищих ешелонів влади, зовнішньополітичний курс України суттєво зміниться і переорієнтується із Заходу на Схід".

Авторами цієї книги були... Дмитро Видрін і Дмитро Табачник. З якою геніальною прозорливістю їм вдалося передбачити те, що зараз з успіхом втілюється в життя! При чому одним із них.

Російські емісари приїжджають у Крим і вважають, що це теж їхній "русский мир", який вони повинні плекати і леліяти. Понад десяток українських партій сповідують відверто антиукраїнську ідеологію. При владі росіян і неукраїнців більше, ніж самих українців.

А з вуст різних там маркових та жіріновскіх лунають такі самі слова, які свого часу лунали з вуст Адольфа Гітлера: "Панове! Сьогодні ваш обов'язок не просто турбуватися про німецьку діаспору. Ви повинні перетворити її в бойовий загін. Організаціям німецької діаспори не треба ні обговорювати, ні узгоджувати свою політику з місцевою владою. Вона визначається тут, мною... Перебуваючи на передньому краї нашої національної боротьби, ви є форпостами Німеччини і даєте можливість удосконалювати наш поступ і провадити наші бойові операції... Ви в "секреті". Ви готуєте й провадите акції, перебуваючи далеко попереду лінії нашого фронту. Кожен із вас повинен маскувати свою підготовку до атаки... Доцільно мати в кожній країні хоча б дві німецьких фракції... Одна з них повсякчас закликає дотримувати законності, її обов'язок - суспільні та економічні зв'язки. Друга фракція нехай буде радикально-революційною... Вам належить підготувати ґрунт... Німеччина має намір поширити свою владу далеко за межі наявних кордонів..."

Плануючи захопити Францію, він сказав: "Одного дня я просто введу війська в Париж. На них буде французька форма... Ніхто не затримає їх. Вони візьмуть Генштаб, міністерства, парламент... Я давно контактую з людьми, які утворять новий уряд. Уряд, який мені підходить... Ми маємо таких людей... в будь-якій країні... Нема потреби їх підкупляти. Вони приходять самі. Їх штовхають до нас честолюбство і сліпота, невігластво і внутріпартійні чвари... Ми укладемо мир, перш ніж почнемо війну... Наша стратегія - нищити ворога зсередини. Щоб він сам себе перемагав..."

Подумав Адольф і про "двуязичіє": "У Конгресі США забракло всього-навсього одного голосу, щоб зробити німецьку мову державною... Німецька частина американського народу - ось джерело політичного й духовного оновлення... Лише націонал-соціалізм покликаний звільнити американський народ від його панівної кліки й повернути йому можливість стати великою нацією..."

Чи забракне голосів у нашому парламенті для того, аби проголосити другу державну? Може, й не забракне. Бо і серед депутатів чимало тих, для кого Україна нічого не важить. Якщо хтось із них і збирається боронити незалежність, то тільки тому, що тут стоять їхні заводи, тут їхній бізнес. А мова - пустий звук. Це скоріше перешкода для комфортного життя, в якому ти мусиш роздвоюватися, замість того щоб і вдома, і за мікрофоном говорити "на язикє".

"Память того, что она (Украина) выстрадала после Богдана Хмельницкого из-за присоединения к Москве, и память того, что заставило Хмельницкого идти в царскую кабалу, могли бы послужить ей большим уроком", - думав А. Герцен. І помилився: не послужило уроком.

Дискусія щодо спадку Київської Русі не затихає, на моє переконання, з однієї причини - політичної. Адже наукових документальних підстав для вирішення належності спадку Київської Русі більш ніж досить.

Щоб зрозуміти етнічний характер Русі, і те, якою мовою вона говорила, варто подивитися на сучасну карту України. Україномовні території - це, власне території "ядра" Київської держави, на відміну від нещодавно колонізованих.

Банальний факт: "Кієвской Русі" ніколи не було, як і князя "Владіміра". А були "Володимер", "Київ". І ріка була "Либідь". І князів звали Володимер, Всеволод, Володимерко, Володар, Василько, Іванко, Володислав, Олена, Михалко, Дмитро, Данило.

Навіть Невського в літописах звали "Олександром".

Те ж стосується й географічних та власних назв X-XIII століть: "Либідь", "Угорське урочище", "Лядські ворота", "Печерська лавра", "Довбичка" тощо.

Є в літописах і місцеві назви місяців - серпень і грудень.

До князя і княгині, як свідчить літопис, предки росіян зверталися за українською традицією: "княже", "княгине". В російській мові українська звальна форма до князя, як і звернення до Бога, збережена й досі, всупереч загальним правилам російської мови.

Те ж і з традиційними іменами в релігійній традиції, яка є дуже консервативною. Чомусь московських патріархів було звати Алексий і Сергий, а не Алексей і Сергей.

"Секрет полішинеля" полягає в тому, що на території Центральної Росії перші слов'яни (роди в'ятичів і радимичів) з'явилися у 9-10 столітті, прибувши, за даними літопису, з території Польщі. У Новгороді плем'я словен з'явилося близько другої половини 7 століття, прийшовши, найімовірніше, з території Центральної Європи.

У 15-16 столітті новгородців було переважно винищено Московією геноцидними методами - масовими вбивствами, особливо за часів Івана Грозного, та переселеннями. Слов'янські переселенці на землях Росії застали численні фінські племена: чудь, весь, мурома, меря, мордва, мещора, перм, комі, удмурти, марійці та інші.

Державне ядро майбутньої Московії і Росії - Суздальське князівство - було по своїй суті князівством народу меря. Його кордони до деталей співпадали з племінними територіями мері.

Цікаво, що в нинішній Росії міста Рязань (Ерзянь) і Кострома, що мають фіно-угорські назви й розташовані у центрі традиційного фіно-угорського етнічного масиву - стали еталоном "русскості".

Тітоньки у фіно-угорських кокошниках і народних вбраннях, разом із дядьками у багряних фіно-угорських косоворотках, співають фіно-угорські частушки російською мовою, і при цьому думають, що вони співають слов'янських пісень.

Сьогодні Росія є швидше фіно-угорською державою, ніж слов'янською. Хоча, водночас, етнічні групи росіян мають різну ступінь близькості з фіно-угорськими народами.

Околиці Київської держави, де пізніше розвинулися російський і білоруський народи, Руссю не називалися - ані під час перебування під владою Києва до 12 століття, ані через кілька століть після виходу з-під його влади.

Доказів цьому в літописах - безліч.

1223 року на допомогу українським князям у їхній боротьбі проти монголо-татар послали з ростовським полком Василя Костянтиновича, але він буцімто, не встиг "до них в Русь".

1249 - "Хан наказав Олександрові Києв і всю руську землю, а Андрій сів у Володимирі (на Клязьмі)".

Під 1406 роком у вітчизняному літописі повідомляється, що "Свидригайло... почав много зла з Москвою творити Литовській землі і Русі".

Під 1415 роком повідомляється: "Вітовт, Великий князь Литовський, бачивши, що митрополити, приходивши з Москви в Київ, забирають з святої Софії все, що красно ... і в Московську землю відносять", щоб "не умалялося багатство в землі Руській", наказав обрати свого митрополита.

Між тим, ніколи в літописі не згадано ані "Суздальської Русі", ані "Заліської Русі", ані "Московської Русі" - усе це пізні вигадки імперських ідеологів. Русь завжди була лише одна - Київська.

Не маючи жодних етнічних підстав для претендування на ім'я Русі, російські діячі часом виводять їх з династичних прав Рюриковичів. Ця логіка має цілу низку хиб.

По-перше, в Залісся пішов наймолодший син князя Володимира Мономаха Юрій Довгорукий. За середньовічною ієрархією статус шостого сина не давав йому майже ніяких династичних перспектив.

По-друге, сама по собі династія мало що значить. Приміром, Габсбурги керували в Австрії, Угорщині, Чехії, Іспанії, Португалії, італійських королівствах і навіть у Мексиці. Але ж це не означає, що є "єдиний габсбурзький народ".

До речі, монархи, що вийшли з династії Рюриковичів, керували в Швеції, Польщі, Литві, Чехії, Угорщині і навіть Франції. І що?

Коли дехто говорить, що і суздальці, і новгородці, разом з українцями, називалися русинами, виникає питання, а чому ж у літописах все навпаки? Є Русь, тобто сучасна Центральна Україна, і є суздальці, новгородці і так далі?

Навіть відомий своїми поглядами Петро Толочко чесно визнав, що "письмові джерела ніде не відобразили назву "Русь" в застосуванні до північноруського населення".

Приміром, 1175 роком літопис повідомляє: "Того ж року коли оба Ростиславичі сиділи на княжінні у землі Ростовській, роздавали вони були посадництва руським отрокам. А ті велику тяготу людям сим учинили продажами і вірами". Тобто, "руські отроки", приведені Ростиславичами з Київщини, чужі на Ростовщині.

Чого вартий лише цей запис Нестора Літописця від початку 12 століття про "єдиний народ": "Поляни мали звичай своїх предків, тихий і лагідний, і поштивість до невісток своїх, і до сестер, і до матерів своїх, а невістки до свекрів своїх і до діверів велику пошану мали.

І весільний звичай мали вони: не ходив жених по молоду, а приводили (її) ввечері; а на завтра приносили (для її родини те), що за неї дадуть... А радимичі, і в’ятичі... один обичай мали: жили вони в лісі, як ото всякий звір, їли все нечисте, і срамослів'я (було) в них перед батьками і перед невістками".

Коли в апелюванні до раннього використання назви Русі Москвою йде посилання на тексти "Повісті про розорення Рязані Батиєм", "Задонщині" тощо, то чомусь замовчується, що ці твори існують виключно в списках 16-17 століття, коли вже діяла ідея "Третього Риму". Як тоді могла відбуватися цензура, історики мають уявлення.

Приміром, в Троїцькому списку Новгородського літопису про битву з монголами під Коломною 1238 року після слова "москвичі" хтось добре протер і залишилося: "Москвичі ... же ничегоже не видивши".

На щастя, зберігся інший літопис, де на місці затертості залишилося слово "побігоша" - тобто: замість "москвичі нічого не бачили" виявилося "москвичі втікали нічого не бачачи".

Це фактично перша згадка москвичів в історії, яку намагався вимарати з історії якийсь "патріот". Ще пощастило, що він, за прикладом історика Татищева, не взяв і не спалив літопис, який йому не сподобався.

Цікаво, що автентичні імена київських князів збереглися навіть на далекій півночі. Навіть у записаних у ХІХ столітті заліських (московитських) билинах про пригоди "залішан" на службі Київського князя, ім'я князя звучить як "Владымер".

Іноді з'являється аргумент, що, мовляв, билини Київського циклу збережені на Півночі, а в Україні таких творів немає, отже зв'язок з часом Київської Русі перервався.

Так можна говорити лише не знаючи українського фольклору, з його Кирилом Кожум'якою, "Змієвими валами", піснями про князів Мстислава, Берладника тощо.

Якщо окремі іноземні мандрівники приймали московську термінологію претензій на Русь, то більшість з них (зокрема, турок Евлія Челебі, XVII століття, поляк Матвій Меховський, початок XVI століття, німці Йоган Боемій, Еразм Фрамнциск та Себастіян Монстер, XVI століття, француз П'єр Шевальє, XVII століття, та багато інших чітко розрізняють Русь (Україну) і Московію, яку іноді, в пам'ять про залежність від татар, називають Татарією (Тартарією).

Таке ж розрізнення ми часто бачимо й на мапах.

Князі династії Рюриковичів традиційно вважали, що їхня Батьківщина - це Русь, тобто земля сучасної Київської, Житомирської, Чернігівської та частин Сумської, Черкаської, Вінницької і Полтавської областей.

Всі князі династії, незалежно від того, де вони правили, зобов'язані були берегти цю землю, посилаючи дружини воювати на користь Києва навіть з тих земель, де степовиків ніколи й не бачили.

До речі, одним з перших порушив цю традицію відданості Русі фактичний засновник майбутньої російської держави Андрій Боголюбський. Він був сином половчанки - дочки хана Аєпи, і мав характерну зовнішність азіата-степовика.

Боголюбський у боротьбі проти Києва постійно підтримував своїх родичів - половців, головних супротивників Русі. Саме засновник російської держави першим переступив традицію, якої князі династії Рюриковичів дотримувалися три століття - вважати Київ і Київщину своєю єдиною Батьківщиною.

Юрій Довгорукий, який майже все життя княжив у Заліссі, докладав усіх зусиль, щоб заволодіти Києвом. Натомість його син Андрій казав: "На Русі нам місця нема".

Цікаво, що першого Галицько-Волинського князя Романа Мстиславича в літописах називають "самодержцем усієї Русі", у той час як, скажімо, про суздальського князя Андрія Боголюбського в цьому ж літописі повідомляється, що він "хотів бути самовладцем усієї Суздальської землі".

Російський історик Ключевський небезпідставно вважав суздальського князя Андрія Боголюбського першим власне російським князем: "З Андрієм Боголюбським великорос вперше вийшов на історичну арену".

А отже, ніякого відношення до історії стародавнього Києва і всього Київського спадку "великорос" не має і мати не може. Бо він тоді ще "не вийшов на арену".

Ханти, мансі, ненці обурені маніпуляціями, що проводить Кремль із природними ресурсами. Слід призупинити видобуток газу на території Ханти-Мансійського та Ямало-Ненецького автономних округів і транзит його до підтвердження статусу належності надр корінним народам Західного Сибіру.

1992 року їхні представницькі органи зробили відповідні заяви, вони в той чи інший спосіб внесені в конституційні документи автономій. Ігнорувати їх протизаконно.

80 відсотків так званого російського газу видобувається в межах Ханти-Мансійського округу та на ненецькому півострові Ямал.

У багатьох випадках — безпосередньо на землях зі статусом ”родових угідь”, які вилучені з об’єктів, де можуть проводитися розвідувальні й видобувні роботи. Але від першого дня, коли ханти й мансі оголосили суверенітет над своїми надрами, московські картелі систематично підкупляють органи місцевої влади й пересічних людей.

Часом залякують.

Наприклад, керівництво округу Югра та його голову Олександра Филипенка.

Він нащадок столипінських переселенців із Чернігівської губернії в Казахстан у четвертому поколінні. Потім перебрався в Югру. Загалом у ХМАО працює 300-тисячна громада українців. Але це заробітчани зі специфічною психікою, і хантам вони не союзники.

Як і комі чи карелам, де українці працюють на лісових промислах. Загалом у ХМАО співвідношення корінних народів до мігрантів приблизно один до 50 на користь прибульців.

Хоча на початок масової ”комсомольської” колонізації у 1960-х роках зберігався етнічний баланс. Проте фінно-угри не розгублені. Вони, власне, ніколи й не брали ”числом”. Знають, що це їхні землі, а вкрадене має бути повернене. Зокрема хантам і мансі.

РАО ”Газпром” - це такий згусток цинізму і суто колоніальної поведінки, коли сильний отримує все, а слабшого просто терпить.

Чи отримують корінні народи компенсацію за викачані Москвою на їхній території газ і нафту?

У кращому разі отримують хабар на всіх рівнях ханти-мансійського суспільства та органів влади — від відра горілки на стійбищі до приватних свердловин для покладистих олігархів. Газовий шантаж України — з тієї ж серії. Це не просто незаконна, провокаційна поведінка, неприйнятна у діловому світі.

Торгівля ресурсами, вкраденими у корінних народів Сибіру, є аморальною, вартою осуду Євросоюзу й України. А голос Києва має бути особливим.

Бо Україна сама нещодавно пережила те, що нині Західний Сибір.

Саме з України починалася газова індустрія Європи. Перший експорт газу відбувся не з Сибіру до Ангели Меркель чи Саркозі, а з Галичини.

У часи Хрущова українські геологи відкрили Шебелинську групу родовищ на сході України. На ті часи — найбільші в світі! А вже на кінець 1970-х хижацький видобуток газу союзних відомств перетворив Україну з енергопостачальника на країну з дефіцитом палива.

Це грабунок!

Саме на українському газі збудована промисловість сучасної Росії, на ньому працювали хімічна й військова індустрії СРСР. Аж до того фатального моменту, коли в 1960-х почалися розробки родовищ на східних кордонах фінно-угорського світу — у Ханти-Мансійському автономному окрузі.

На території проживання фінно-угрів сьогодні поширений телеканал ”Останкіно”, а на ньому — регулярні ”п’ятихвилинки ненависті” Путіна й Міші Леонтьєва (журналіст. — ”ГПУ”). Вони розповідають хантам, що газ у них крадуть не московські мільярдери, а дисциплінований український транзитер. Якщо по суті, то всі організовані форми національних рухів — під ковпаком влади або провокаторів. Треба знати фінно-угорську психіку та досвід спротиву. Вони рідко виходять на двобій із чисельнішим противником, але перемагають ворога терпінням, розумом і пошуком чесних друзів.

Чи в умовах сучасної Росії можливий протест хантів і мансі? Очевидно, що важко зібрати Майдан, коли на одного корінного жителя припадає 50 приїжджих. Протест у Західному Сибіру відбувається в інший спосіб.

От нещодавно в Ханти-Мансійську пройшов Конгрес фінно-угорських народів. Там, звісно, виступав президент Медведєв, якісь скоробагатьки з видобувних компаній. Але був і лідер Естонії Томас Ільвес, який прямо сказав: беріть приклад зі своїх європейських родичів, боріться за національне визволення й державність. І це так. Слід іти конституційним шляхом, а не влаштовувати диверсії на промислах. Вони все одно будуть хантийськими.

До речі, в Україні фінно-угорська діаспора досить велика. Це 20 окремих національних громад. За останнім переписом, є по кілька десятків ханти, ненців, мансі. Але є й 200 тисяч угорців, яким діла немає до сибірських проблем етнічних родичів. По кілька тисяч естонців, фінів, карелів.

Вони переймаються проблемами своїх батьківщин — Фінляндії, Естонії. Це нормально. Сибірський біль краще розуміють ерзяни (Мордовія. — ”ГПУ”), комі, удмурти, марі — їх в Україні від тисячі до десяти.

Але хантийська, або, ширше, західносибірська проблема — це виклик не лише фінно-уграм, а всій Європі. Вона зараз мусить замислитися: чи добре опалювати домівки Рима й Берліна краденим газом?

Ханти кажуть: ні. Тому вони всі дисиденти.

Почитайте коментарі на сайті www.kominarod.ru Сьогодні весь хантийський народ — дисидент. Усі мансі в той чи інший спосіб нелояльні до Кремля.

Бо не можна грабувати і вимагати водночас поваги.

В Конституції України вказано - державною мовою в Україні є українська мова. Крім того Конституція передбачає, що "в Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської та інших мов національних меншин України". Жодна інша мова не називається.

Минулого місяця три народних депутати від Партії регіонів, партії Литвина і Комуністичної партії зареєстрували проект закону про мови національних меншин в Україні. Окремий пункт був присвячений українській мові, як державній мові. А також окремий пункт був приділений російській мові.

Всі інші "регіональні мови" або "мови меншин" згадувалися разом в наступному пункті. Російська була помічена знову на чолі списку "мов меншин", який включав в тому числі білоруську, болгарську, вірменську, гагаузьку, ідиш, кримсько-татарську, молдавську, німецьку, грецьку, польську, рому, румунську, словацьку та угорську мови. Конкретне посилання було зроблено на Європейську хартію про регіональні мови або мови меншин.

Щоб не було будь-яких двозначностей про спрямованість діючих законодавчих зусиль, пункт, присвячений виключно російській, відкривався наступним формулюванням: "В Україні відповідно до Конституції України гарантується вільний розвиток, використання і захист російської мови з урахуванням того, що російська мова є рідною, або такою, якою повсякденно користується більшість громадян України, загальноприйнятою, поряд з українською мовою міжособового спілкування на всій території України.”

Не випадково Комітет експертів з Ради Європи, що нещодавно зробив вивчення проблем регіональних і мов меншин в Україні, представив свою доповідь Комітету міністрів Ради Європи, який потім 7 липня 2010 видав своє заключення. Висновки стосувалися конкретних мов з особливим наголосом на ті, які знаходяться під загрозою вимирання. Щодо російської мови, то доповідь говорить так: "Відносно російської, Комітет експертів прийшов до висновку, що заходи, вибрані Україною відповідно до Хартії виконуються або частково виконані".

Коментарі мовних експертів з Ради Європи не враховують історичного минулого. Вони стосуються строго теперішнього. Зокрема, питання як деякі меншини прийшли до компактного проживання на значній території не розглядається і, можливо, навіть не є приводом для занепокоєння. Таким чином демографія українського населення, яка є результатом колоніальної політики, яка призвела до вимушеного голоду українського населення та його заміни російським, або депортації кримських татар з Криму та подальшого поселення росіян там, повністю чужа як "експертам", так і "міністрам".

Виникає питання, чи статус російської мови в Україні має бути причиною для занепокоєння Радою Європи, і, таким чином, аргументом або виправданням для цього останнього законопроекту представників правлячої коаліції в парламенті України, або це зловживання Хартією? Відповідь коротка: "зловживання". Як вже згадувалося, експерти не виявили ніяких поточних проблем, пов'язаних з російською мовою в Україні відповідно до Хартії і російська мова є єдиною, окрім української мови, яка зазначена за ім`ям для захисту у відповідності з Конституцією України.

Більш важливим довгостроковим питанням є, а чи повинна російська мова в Україні, з огляду на її особливий статус як щодо Конституції України так і до дійсності, бути приводом заклопотаності відповідно до Хартії взагалі. Очевидно, що українська мова, незважаючи на те, що вона піддається дискримінації по всій Східній Україні на щоденній основі, не підпадає під параметри Хартії через свій особливий статус.

Преамбула до Хартії, під якою держави-члени Ради Європи підписалися і погодилися, висловлює її мету: "досягнення більшої єдності між її членами, зокрема, для захисту та реалізації ідеалів і принципів, які є їхнім спільним надбанням; враховуючи, що захист історичних регіональних мов або мов меншин Європи, деякі з яких знаходяться під загрозою можливого зникнення, сприяє підтримці та розвитку культурного багатства і традицій Європи; враховуючи, що право на використання регіональної мови або мови меншини у приватному і суспільному житті є невід'ємним правом...; розуміючи, що захист і підтримка регіональних мов або мов меншин в різних країнах та регіонах Європи є важливим внеском у розбудову Європи на принципах демократії та культурного розмаїття в рамках національного суверенітету і територіальної цілісності".

Російська мова не знаходиться в небезпеці, як така, шо вимирає, російськомовні громадяни в Україні мають право використовувати її в приватному та суспільному житті, про що також свідчать висновки Комітету, зазначеного вище, російська пронизує не тільки величезний часовий пояс Росії (РФ), але також багато її колишніх колоній: Білорусь, Казахстан та інші. Простіше кажучи, російська спадщина вкорінена і в Європі. і в Азії. Слід зазначити, що РФ, будучи членом Ради Європи, не ратифікувала Хартію. Україна ж її підписала.

Крім забезпечення "в рамках національного суверенітету і територіальної цілісності" є ще одне застереження в преамбулі: "підкреслюючи значення взаємного збагачення культур і мовного різноманіття та враховуючи, що захист і розвиток регіональних мов або мов меншин не повинні здійснюватися на шкоду державним мовам і необхідності їх вивчати..."

Проект закону передбачає мінімально десять відсотків територіального населення, що говорить на певній мові, щоб підняти цю мову на регіональному рівні, по суті, до рівня державної мови. У кожному регіоні України принаймні десять відсотків населення говорить російською. Враховуючи історію України, де українська мова була заборонена як царями, так і комісарами, українська мова не може вижити в конкуренції з російською мовою, чому в Україні всі триста п'ятдесят років сприяли царі і комісари і навіть сьогодні засоби масової інформації російських урядових мереж. Законодавчий проект спрямований безпосередньо на шкоду українській мові та необхідності її вчити. Крім того, його прийняття призведе до політичної нестабільності та соціальних потрясінь, загрожує суверенітету і територіальній цілісності, а "старший брат” активно популяризує російську і ховається в міхи, які роздмухують політичні потрясіння.

Голова громадської структури російської "меншини" в Україні, метою якої є начебто контроль за дотриманням людських прав, Вадим Колесніченко, який є народним депутатом України від президенської Партії регіонів, на початку цього року виступив на конференції в штаб-квартирі Організації Об'єднаних Націй у Нью-Йорку. Конференція була організована Російською Федерацією. Серед інших історично-сумнівних тверджень, які він зробив, Колесніченко заявив, що росіяни є корінним населенням декількох регіонів України та Криму. Відтінок сепаратизму пройняв його зауваження. Пан Колесніченко є рушійною силою, яка стоїть за цим законом про мови. зусилля якого направлені на використання Хартії Ради Європи для своїх цілей.

Одну із найгучніших повстанських акцій, в якій був ліквідований заступник міністра оборони Польщі, генерал зброї Кароль Свєрчевський – традиційно пов’язують із Степаном Стебельським-“Хріном”. Саме він командував сотнею “Ударник-5”, яка 28 березня 1947 р. провела цю засідку біля між селами Балигород і Тісна на Лемківщині.

В тіні “Хріна”, одного з найбільш бойових командирів УПА, залишаються інші командири та стрільці, які відзначилися в даній акції. Зокрема, за цю акцію були нагороджені: чотовий Іван Захаренко-“Грань”, ройовий Дмитро Марусяк-“Зайчик” – Золотим Хрестом бойової заслуги І кл.; кулеметник “Дух” – Золотим Хрестом бойової заслуги ІІ кл.; амуніційний “Водяник” – Срібним Хрестом бойової заслуги І кл.; ройовий Дмитро Ровенчак-“Заяць”, ланковий “Шварний”, кулеметники “Комар” і “Берест”, стрілець “Гріх” – Срібним Хрестом бойової заслуги ІІ кл. Також Золотим Хрестом бойової заслуги І кл. за цю та інші акції нагороджений і сотенний Степан Стебельський-“Хрін”. Ще кілька повстанців отримали інші відзначення, а бунчужний сотні Михайло Жук-“Прикуй”, який згодом дезертирував з відділу і перебрався на Захід, залишився без нагороди, незважаючи на те, що саме він перший почав стріляти по авто генерала.

Безпосередньо засідку організувала і провела чота під командуванням уродженця Наддніпрянщини – чотового “Граня”. Іван Захаренко народився 12 червня 1908 року в смт Велика Лепетиха, яке тепер є райцентром Херсонської області. Закінчив 4 класи початкової школи, працював машиністом. Відслужив у Червоній Армії у 1929–1930 рр., де отримав звання старшого сержанта. Вдруге мобілізований у 1939 р., наступного року став лейтенантом. Обставини, за яких І. Захаренко опинився в Західній Україні, невідомі. Можна припускати, що тут дислокувалася його військова частина і під час її відступу він залишився. В реєстрах повстанців зазначено, що його служба в ЧА закінчилася у 1941 р.

В УПА І. Захаренко потрапив у липні 1944 р. Спочатку був стрільцем, від жовтня 1944 р. – ройовим, а від лютого 1945 р. – чотовим у першій сотні “Веселого” куреня “Рена” (згодом сотня “Ударник-1”, відділ №94), діяв у Карпатах, на Лемківщині. 21 березня 1945 р. відзначився у бою з НКВД у с. Струбовиська. Після бою 2 квітня, коли загинув ст. бул. “Веселий” і сотня була розбита, зібрав тих, хто розбіглися або хворіли. Це дало можливість відновити відділ, який у червні очолив Франц Григорович-“Дідик”. В цей час “Грань” перехворів тифом.

Повстанець Степан Дубницький із першої чоти сотні “Ударник-1”, якою командував І. Захаренко, так описував свого командира: “Мав сині очі, короткі вуса і лису голову. На голові завжди носив шапку, яку називали петлюрівкою. Був повільним, але відважним та завзятим вояком”. У повстанських документах того часу він характеризувався командуванням як “добрий жовняр”. Наказом УПА-Захід ч. 18 від 1 березня 1946 р.“Граневі” признано ступінь старшого булавного УПА з датою 1 січня 1946 р.

Через тертя із поручником “Дідиком” І. Захаренко за власним проханням у 1946 р. був переведений у сотню “Ударник-5” (відділ №95а командир – хорунжий Степан Стебельський-“Хрін”), де також виконував обов’язки командира чоти. Саме у цьому відділі “Грань” зі своєю чотою здійснив цілий ряд успішних бойових акцій, вершиною яких була ліквідація К. Свєрчевського.

Після виселення українців Лемківщини під час акції “Вісла”, І. Захаренко влітку 1947 р. перейшов з групою повстанців (зокрема “Степаном” та “Іваськом” із сотні “Хріна”) на територію Львівського краю ОУН. Зберігся документ, в якому надрайонний провід ОУН Миколаївщини-Щиреччини 12 липня 1948 року повідомляє командира “Граня” про те, що той відзначений Золотим Хрестом бойової заслуги 1 кл. В цьому терені перебували і інші повстанські командири Лемківщини, зокрема колишній командир тактичного відтинка “Лемко”, майор Мартин Мізерний-“Рен”-“Лоза” (виконував обов’язки окружного організаційного референта Городоччини, навесні 1949 р. повернувся в Карпати) та колишній командир сотні поручник “Стах” (загинув взимку 1948–1949 рр. у с. Колодруби Миколаївського району). 2 вересня 1948 р. наказом ГВШ ч. 2/48 “Грань” підвищений до ступеня хорунжого УПА з датою старшинства 22 січня 1947 р.

Доля І. Захаренка-“Граня” наразі не встановлена. Так само невідомі подробиці його життя до 1944 р., зокрема, немає відомостей про сім’ю, хоча у документах зафіксовано, що він був одружений. Кому відомі подробиці життя та діяльності Івана Захаренка та його побратимів, просимо писати на електронну адресу [email protected] або на адресу редакції.

У травні 1954 року до рук гебістів потрапив Головний командир УПА Василь Кук. Наступного, 1955-го, при спробі захоплення гине провідник ОУН на Волині Анатолій Маєвський. Керівні ланки підпілля цілком ліквідовані, залишилося провести "зачистку" теренів від окремих його вогнищ.

В 1956 році радянським органам безпеки знову довелося мобілізувати свої зусилля, аби спинити наростання активізації руху опору, породженого як внутрішніми (повернення з таборів політв'язнів після лібералізації режиму), так і зовнішніми (повстання у Будапешті, заворушення в Польщі) причинами. Лише в другій половині 1950-х вони могли впевнено констатувати, що придушення повстання, яке чекісти обіцяли керівництву партії щорічно з 1944 року, врешті відбулося.

Останнім його акордом мала стати ліквідація Степана Бандери — людини, яка і для самих учасників, і для ворогів визвольного руху стала його символом. 15 жовтня 1959 року кагебісти доповіли Микиті Хрущову про успішну ліквідацію в Мюнхені провідника націоналістичного руху. Та цій події не судилося стати завершальним актом у протистоянні — через півроку, 12 квітня 1960 року, на теренах Підгаєцького району Тернопільської області відбувся останній бій групи підпільників, в ході якого двоє з них загинули, а підпільниця, що була з ними, потрапила в полон. Тож останнє слово таки було за повстанцями.

Тим часом головний акцент у протистоянні між українським національним рухом та комуністичним режимом змістився в інформаційну сферу. При цьому представники української діаспори активно використовували у ньому історію Української повстанської армії. Адже вже саме поширення інформації про УПА та її завзяту боротьбу підважувало міф про непереможність комуністичного режиму.

Крім того, ця історія чітко демонструвала, якими методами утверджувалася радянська влада в Україні і ставила під сумнів її легітимність. Перші праці з історії УПА з'явилися ще в роки, коли тривала боротьба. Їх авторами були колишні учасники визвольного руху (книги Миколи Лебедя — 1946 рік та Петра Мірчука — 1953 рік). В 1957 році опубліковано перший збірник документів УПА, почали з'являтися спогади її ветеранів.

Така активність діаспори провокувала радянську реакцію. Рівень комуністичної пропаганди про "українсько-німецьких буржуазних націоналістів" виявився явно недостатнім, звичайне замовчування теж спрацьовувало дедалі важче, особливо в умовах хай обмеженої, та все ж лібералізації режиму в часи відлиги, коли дедалі частіше почали порушуватися раніше заборонені теми.

Тому в надрах КГБ визріла ідея підготувати масштабне дослідження та збірник документів, який викривав би "злочинну суть українського буржуазного націоналізму" і розповідав би про "героїчну" з ним боротьбу. Матеріалів, що могли стати основою для роботи про ОУН та УПА, у сховищах чекістів було більш ніж достатньо — адже документи підпілля для них були такою ж важливою ціллю, як і самі підпільники. В результаті за понад десять років боротьби їх зібрано сотні тисяч. Політична ситуація кінця 50-х — початку 60-х років XX ст. дала добру нагоду їх узагальнити.

Проте схоже, що визначальними були все ж не політичні причини, а мотиви особистого характеру. Безстрашні воїни "плаща і кинджалу" хотіли слави. Їхня кривава боротьба була практично невідома більшості суспільства, яке й не уявляло масштабів протистояння в Західній Україні. Вони отримали безліч відомчих і державних нагород, мали дуже хороше соціальне забезпечення — один день у боях проти підпілля зараховувався у вислугу років за три, плюс інші додаткові нарахування.

Але все це не могло задовольнити амбіцій людей, що прагнули визнання і слави, прагнули розповісти усім про свої "подвиги" та увіковічнити їх. Станом на кінець 1950-х більшість колишніх учасників боїв з підпіллям досить високо просунулися по службовій драбині, мали високі військові звання і могли заручитися підтримкою найвищого керівництва Комітету.

Вперше ідея про необхідність узагальнення матеріалів боротьби з українським підпіллям була озвучена головою КГБ УРСР Віталієм Нікітченком 28 серпня 1959 року. За його вказівкою створено робочу групу з 24 чекістів, що мали зібрати пропозиції щодо підготовки збірника та розробити методологію роботи. Склад групи чи не найкраще свідчив про серйозність намірів її ініціаторів: серед них було 15 полковників, 6 підполковників, 3 майори — усі обіймали керівні посади в радянських органах безпеки в західноукраїнських областях в 1940—1950-х роках, не лише брали безпосередню участь у ліквідації підпілля, але й керували цим процесом.

Згідно із вказівками робочої групи, у всіх обласних архівах КГБ та в Києві розпочалася масштабна робота з виявлення документів, що висвітлювали структуру підпілля, його тактику, діяльність окремих його керівників, особливості боротьби із ним НКВД. Окремо наголошувалося на агентурній роботі проти підпілля, особливо на створенні його легендованих структур (псевдоповстанських відділів та ланок підпілля), які чекісти вважали вершиною своєї оперативної майстерності.

Колишній начальник УМГБ по Станіславській (тепер Івано-Франківській області) полковник А. Костенко, до прикладу, пропонував обов'язково використати документи чекістських агентурних операцій з ліквідації керівництва ОУН, проте не забути й про попередній досвід 1920-х. Він, зокрема, вказує на ліквідацію на Харківщині повстанського загону "Пустовойта" чисельністю 150 вояків — Костенко особисто проникнув у цей загін і взяв участь у його підведенні під оперативний удар чекістів.

Для посилення роботи із систематизації зібраних документів голова КГБ УРСР Нікітченко дав вказівку відрядити до Києва співробітників із західноукраїнських управлінь, крім того, долучити до роботи звільнених у запас співробітників, що безпосередньо брали участь у боротьбі проти українського підпілля. З бюджету КГБ виділено значну на той час суму — більше 10 тисяч карбованців. Про хід роботи Нікітченко звітував своєму безпосередньому шефу Голові КГБ СРСР Шалєпіну.

Перший її етап завершено на початку 1962 року — результатом стало створення справи № 372 під розлогою майже бароковою назвою "Збірник документів про структуру та характер антирадянської діяльності "Організації українських націоналістів — ОУН" та "Української повстанської армії — УПА"; про методи та заходи агентурно-оперативної роботи органів державної безпеки України з ліквідації організованого підпілля ОУН і озброєних банд УПА на території республіки в період 1943—1954 рр.". Вона складалася з 98 томів, що разом містили 36 647 аркушів документів.

Дослідницька робота настільки захопила чекістів, що вони продовжили її й після офіційного завершення проекту — пошук та систематизація документів тривали до кінця 1963 року. У результаті створено ще дві додаткові справи № 376 та 398, що складалися з конфіскованих у підпільників документів.

Загалом укладена КГБ колекція матеріалів на сьогодні складається з 242 томів (103 томи у справі №372, 88 — у справі 376, 51 — у справі 398, серед них 10 томів документів, скопійованих з архівів польської комуністичної безпеки). Величезна кількість документів про УПА збереглися тільки тому, що були долучені до цієї справи і відправлені до Києва, адже на місцях вони могли бути знищені як такі, що "не представляють оперативної цінності".

Частина з надзвичайно цінних матеріалів таки потрапила під ніж — за наказом № 00150 у 1990 році знищено оперативно-розшукові справи "Берлога" на Провід ОУН в Україні (з понад 30 томів лишилося лише 8) та на Романа Шухевича (з 13 томів справи залишився лише 1). Завдяки справі № 372 до нас дійшли копії деяких з цих матеріалів.

Крім документів справи містять унікальну колекцію фотографій (кілька тисяч, зібраних в окремих 15 томах), повну добірку графічних робіт відомого повстанського художника Ніла Хасевича (її передано до музею Великої вітчизняної війни), негативи фотографій, колекція фіктивних і справжніх печаток різних органів влади, зібраних підпільниками, типографські шрифти, що використовувалися в підпільних друкарнях.

Тож чекістами пророблено справді величезну архівно-пошукову роботу, але чи отримали вони очікувану славу? Ні, бо поки вона тривала, сталися зміни і в керівництві КГБ та й держави загалом, яке швидко згорнуло хрущовську "відлигу" і впевнено повернуло в епоху застою. Тож про відкриття якихось нових сторінок минулого не могло бути й мови, навіть якщо вони розповідали про "героїчну боротьбу чекістів".

Адже навіть така подача інформації засвідчувала масовість та завзятість українського визвольного руху. Тож радянська влада знову повернулася до тактики замовчування його історії. "Подвиги" чекістів знайшли своє відображення виключно у спеціальних підручниках, виданих Вищою школою КГБ ім. Ф. Дзержинського (на зразок книги: Б. Шульженко, И. Хамазюк, В. Данько. "Украинские буржуазные националисты". — Москва, 1963), доступ до яких мали лише співробітники спецслужби.

Через кілька десятиліть після створення цієї колекції історія жорстоко пожартувала з чекістів — зібрані ними документи стали майже головним джерелом історії УПА. Саме завдяки цим матеріалам сучасні українські та закордонні дослідники поступово повертають із мороку небуття правду про український визвольний рух 1940—1950-х років. Тож чекісти власними руками створили пам'ятник своїм ворогам — воякам Української повстанської армії.

Нещодавно на полицях книгарень в Америці з’явилося нове видання: Alexander Statiev “THE SOVIET COUNTERINSURGENCY IN THE WESTERN BORDERLANDS“ (Совєтська протиповстанська боротьба на Західних теренах), в якій автор знайшов місце, щоб показати також «злочини» «Нахтіґаля» під час ІІ Світової війни. Переглядаючи цю книжку, зауважив я, що відносно українських проблем автор користувався у своїй праці лише одинокою книжкою Віктора Поліщука - «відомого науковця - історика - професора і..і..і..?» у його оплюгавлюванні боротьби Дружин Українських Націоналістів (ДУН) під назвою «Гірка Правда» - «Злочинні дії ОУН-УПА». Тож відразу стала мені ясною ціль. У його писанні не знайдете навіть таких імен як Оберлендер, Побігущий, а ім'я Романа Шухевича - командира куреня «Нахтіґаль» згадав він лише 5 разів, і то лиш, що він очолив УПА після Дмитра Клячківського. Знаючи добре автора Віктора Поліщука, постараюсь познайомити з ним і читачів. А ви уже самі зробіть висновок про нього, як «науковця - історика - знавця боротьби українських націоналістів», як і про вартість книжки А. Статієва.

Віктор Поліщук, автор книжки «Злочинні дії ОУН - УПА», у тій своїй праці на 500 сторінках «розправляється» з українською визвольною боротьбою часів ІІ Світової війни. Один із розділів книги Поліщука носить назву «Дружини Українських Націоналістів» /ДУН/ і розміщений на сторінках 175-184. У тій своїй праці в розділі «Про Автора» пише, що він українець, католик, в 1946 - 1981 житель Польщі, - учитель, прокурор, адвокат. Вважаю, що цього вже навіть вистачає, бо всім відомо, хто міг допнятись до прокурорства в комуністичній державі совєтської системи. У його великій праці, як і в праці А.Кормана, не знайдете ні одного імені свідка, який врятувався, або, щоб були хоч вказані їхні імена, чи ініціали, чи коли це було та де це було.

Але погляньмо, що поляки самі пишуть про В.Поліщука:

У листі «Polish Historical Society in USA, з дня 09-06-1994, писаного до Конгресу Польонії Канади, читаємо:

«…Один із вислужників бувшої совєтської імперії є бувший комуністичний адвокат Віктор Поліщук, напевно волинський або львівський жид із зміненим в часі війни, чи після неї, прізвищем. Одержали ми відомості з Польщі, що кільканадцять літ тому УБ (польська Служба Безпеки) вислала його до Канади в цілі ширення мартирологічної ненависти межи поляками і українцями. Подібне завдання в Польщі виконували львівські жиди С.Ґергард, Е.Прус і прокурор др. Й.Вільчур. В США на службі К.Ґ.Б./У.Б. був ніби М.Ганусяк. Не є ми певними щодо позиції в тій тематиці історика А.Кормана».

«…Повертаючись до теми, у липні 1994 року ми просили Поліщука прислати нам для оцінки зміст своєї книжки, на видання якої він старався випросити в польських промисловців 50 тисяч доларів. Поліщук відмовився прислати зміст, чи хоча би 20 вибраних сторінок, як і копій рецензій професора Альбіна та директора І.П.Н., на яких він покликається. Підозріваємо, що Поліщук спізнився із закінченням своєї антиукраїнської книжки і не зміг одержати цілого гонорару від своїх комуністичних спонсорів…, «підозріваємо, що більшість «550 джерельних описів Поліщука, - це є дані післявоєнних анкет КҐБЗГ, в яких кожен, що свідчив, перебільшував вигадки про воєнні злочини з надією, що за те дістане більше відшкодування від польського чи німецького урядів. Колишній директор КҐБЗГ проф. Пліховіч навіть мав на це окрему картотеку, названу «Бздури». Після його смерті ці «бздури» агенти УБ використали як «історичну правду для обмеження впливів Аденауера і водночас за одним махом знищення незалежних рухів українців і поляків».

У своїй «науковій» праці - «Гірка Правда - Злочинність ОУН-УПА» В.Поліщук вцілості використав описи подій, як і зізнання свідків із книжки: Korman Aleksander “Z Krwawych dni Lwowa 1941r.”.-London 1990 - використавши її як плагіат для своєї праці, підсмарувавши дещо своїм поліщуківським соусом.

Для орієнтації подаю як приклад один із епізодів:

Поліщук у своїй праці на сторінці 178 «розправляється» із «Нахтіґальцями», там написано:

«…Нахтіґальці виходили з домів комуністів і поляків, яких просто вішали на стовпах і балконах…, коли арештований виходив з коридору, за дверима одержував удар молотком в скроню. Арештований падав, а українець, що стояв побіч, озброєний карабіном з багнетом, проколював серце і живіт того, що впав. Інші зразу відтягували тіло на бік і відкидали на великого воза…

Українські солдати батальйону «Нахтіґаль», жителі Львова називали їх «пташниками», були одягнені в німецькі однострої і з німецькими військовими відзнаками. Розмовляли по-українськи, а при рукоятках багнетів мали синьо-жовті банти… На вулиці Руській і Боїмів застрілили кілька польських студентів, що їх привезла боївка українських націоналістів».

Хочу тут пригадати, що вояки «Нахтіґаля» не мали жодних військових відзнак чи ступеней німецької армії, як і ніколи не мали синьо-жовтих бантів при рукоятках багнетів.

А тепер порівняймо із писаннями А.Кормана. У нього на ст.13 читаємо:

«Арештованих перевезено до будинку давньої в'язниці - Бриґідок. По якомусь часі почали викликати їх поодиноко в сторону дверей які провадили на зовнішнє в'язничне подвір’я. Як арештований виходив з коридору, за дверима одержував удар молотком в голову. Арештант падав, а українець, який стояв побіч, узброєний в карабін з застромленим багнетом, проколював серце і живіт лежачому. Інші зразу відтягали тіло і вкидали на віз, який стояв побіч, а свідок (?) вивтікав крізь браму від сторони вул. Капної»

А тепер погляньмо ще й на зізнання свідків:

«А ото звідомлення недокінченої жертви нахтіґальців. врятованого інженера Львівської політехніки. В часі екзекуції на Куртимових Горбах вдалося одному із розстріляних втекти… цей утікач по званню був інженером хіміком і перед війною працював в науковому заведенні львівської політехніки і завезено його до в'язниці Бриґідок…» (знаючи точно все про свідка, чому автори не подали його назвиська, чи хоча би його ініціалів, чи дати?) Інший приклад: …наочний свідок, який врятувався… «запроваджено нас на вулицю Лонцького. Разом зі мною було там 500 жидів, майже усі зістали забиті українцями… я врятувався з життям». Але, хто це був? як називався? коли це було? хто підтвердив? - того в писаннях не знайдете. Такими «фактами», такими «доказами», такими «зізнаннями» наочних свідків, підшиваючись під чужі писання, видумуючи свої «бздури», заповнені «наукові праці» науковцями «совєтської доби». Чим більше там було жорстокості, брехні, нелюдськості, тим кращі оцінки діставали за такі праці, як й наукові ступені. Усім нам є відома практика совєтів, що якщо повториш брехню три рази, то за четвертим вона сприймається за правду. Таку тактику застосовували усі ті, які писали по наказу Москви, щоби чим більше компрометувати визвольницьку боротьбу України.

Для повнішої характеристики Віктора Поліщука подам про його особу дещо сказаного чи-то ним самим, чи іншими особами. У своїй праці «Dowody Zbrodni OUN-UPA» - Toronto, 2000, Віктор Поліщук вказує на «співпрацю» ОУН - УПА з німцями, яка викликала Другу світову війну, була політичним злочином проти українського народу та проти світу. За словами Поліщука, УПА не мала характеру «партизанки», ані війська. Була це озброєна формація, яка виконувала плановані екстермінації цивільного польського населення. В. Поліщук твердить, що «Акція Вісла» була створена конечністю, а Польща мала право і обов'язок поборювати тероризм ОУН – УПА. Він критично висловлюється про «Помаранчеву Революцію» в Україні в грудні 2004 р., яка унеможливила через фальшування виборів Вікторові Януковичу стати президентом, якого відкрито піддержував Володимир Путін. Польський історик Rafal Wnuk з Інституту Національної Пам’яті в Любліні характеризував працю В.Поліщука, як таку, що не має жодної наукової вартості, та, що вона проявляє лише його антиукраїнське наставлення. Поліщук у своїй праці подає фантастичні дані відносно УПА. Український Академік Ярослав Ісаєвич, директор Українських Студій Національної Наук, характеризує Поліщука, якого завданням є поширювати антиукраїнські «істерії». (http://enwikipedia/.org/wiki/

Хай читачі самі собі тепер вироблять опінію про «патріотизм» Віктора Поліщука, який з «любові» до України, зі сльозами в очах «висповідався» не за свої, але за чужі, видумані (часто ним самим) гріхи. Гірка та «сповідь», як і гірка його «правда». Якщо він чесний, повинен би був висповідатися перед українським народом за свої гріхи, скільки він підписав смертних вироків невинним людям будучи прокурором, та на скільки тисяч років заслав невинних людей, мужчин, жінок та дітей на довгі роки концлагерів та заслань?

Заявляю, що учасники куренів ДУН ніколи не носили чорних мундирів, ніколи не мали жодних підстаршинських чи старшинських відзнак на своїх мундирах, ані жодних відзнак німецьких військових формацій, як рівно ж при багнетах не мали жодних синьо-жовтих кутасів, про які так часто незаперечно покликаються Поліщук та Корман. Читач може переконатися провіривши знімки, поміщені в працях Мирослава Кальби.

Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери ще 1940 року проголошує «Маніфест ОУН», в якому подає, що бореться за «Свободу Народів і Людини», і тільки через повний розвал московської імперії і шляхом Української Національної Революції та збройних повстань здобудемо Українську Державу, а на весну 1941 року ІІ Великий Збір ОУН схвалює Військову Постанову, що «Для здійснення своїх цілей ОУН організує і вишколює власну військову силу».

Відповідальність за виконання постанов ІІ ВЗ ОУН лягла на військову референтуру, шефом штабу якої в тому часі був Роман Шухевич. Він зі своїм штабом зразу організував перших два курені «Нахтіґаль» і «Ролянд» як «Дружини Українських Націоналістів» при німецькій армії, та як самостійної української одиниці, яка політично підлягає ОУН та присягу складає на вірність Україні.

Про створення тих куренів ОУН (б) домовилася із німецькими колами, які були в опозиції до політики Гітлера, тому велися вони виключно на взаємній довірі, і тому немає жодних умов, на письмі стверджених підписами та печатками. Нашу справу з німецької сторони провадив головно адмірал Канаріс (шеф розвідки) та проф. Т.Оберлендер, а противниками нашої концепції були Гітлер, Гімлер, Геббельс, Герінг та військовики Кейтель і Йодль.

Тому вважаю за обов'язок перестерегти науковців, професорів, чи усіх тих, які займаються темою ІІ Світової війни, бути дуже обережними у використовуванні злобних фальшивих надуманих матеріалів, які так щедро пропихає в світ російська комуністична пропаганда.

Вже кілька тижнів в Україні тривають гарячі дискусії про те, чи може інформація про події минулого бути таємною. Своє слово сказали професійні історики з України і закордону та ширші кола громадськості. Протестні акції, заяви і звернення врешті змусили й нову владу висловити свою позицію щодо цієї проблеми. Спочатку вустами керівників своєї адміністрації, а відтак і сам президент Янукович заявив: "Я проти того, щоб закривали історію і щоб політики робили на цьому спекуляції". Обнадійливу для українських істориків заяву зіпсували наступні обіцянки президента "розсекретити" вже давно розсекречені документи про Голодомор. Тож яким насправді буде ставлення нової влади до відкриття правди про наше минуле і чи не закінчиться воно черговий раз порожніми обіцянками, покаже час.

Проте вже сьогодні можна зробити певні висновки з так званої "справи істориків". Перший оптимістичний — громадянське суспільство в Україні здатне організуватися й відстоювати власні інтереси, незважаючи на часом брутальний тиск влади. Другий висновок песимістичний — українці ще надто мало уявляють собі, що містять у собі архіви колишнього КГБ, яку інформацію там можна віднайти і наскільки вона є важливою для розуміння нашого минулого. Крім того, їм практично невідомий досвід роботи з аналогічними архівами в сусідніх нам країнах Східної Європи. Тому й досі з'являються завзяті дискусії про те, які потрясіння може викликати відкриття архівної інформації, а дехто навіть лякає суцільними вендетами, що можуть перерости у громадянську війну.

Тож аби пролити світло на те, які саме історичні документи зберігаються в архівах української спецслужби, розповісти на їхній основі історії людей, що піднялися на боротьбу проти тоталітарного режиму й потрапили під жорна його репресій, показати, як нищилося і переписувалося наше минуле, започатковуємо серію публікацій під назвою "Історія під грифом "Секретно". Жоден з матеріалів, про які йтиметься, не містить інформації, що може вважатися державною таємницею, адже поширення правди про наше минуле не може нанести шкоди національним інтересам України. Нанесені на них грифи "Секретно" і "Совершенно секретно" не відповідають визначеним українським законодавством грифам "Таємно" і "Цілком таємно", а тому є лише нагадуванням про епоху, коли від нас намагалися приховати історію, а не підставою для продовження цієї ганебної практики.

Першу статтю присвячено не конкретній особі чи події, а загальному оглядові історичних документів, що містяться у сховищі української спецслужби. Отже, сподіваюся, вдасться сформувати об'єктивне бачення на ці матеріали і позбавити багатьох зацікавлених від невиправданих очікувань щодо них. Відразу скажу, що ті, хто переконаний, що цей архів є великим зібранням компромату на "всіх і вся", будуть розчаровані. Інші ж, що справді шукатимуть правди про наше минуле, зможуть зробити безліч відкриттів.

Отож для початку познайомимося з установою, про яку йдеться. Офіційна назва архіву — Галузевий державний архів Служби безпеки України, адреса: Київ, вул. Золотоворітська, 7. Назва, як бачимо, не особливо вдала — з неї виходить, що тут містяться матеріали, які створені СБУ та стосуються саме її діяльності. Натомість маємо справу з документами карально-репресивних органів радянського періоду ЧК, ГПУ, НКВД, МГБ, КГБ. У країнах, які активно проводили політику подолання тоталітарного минулого, такі матеріали вже давно виділено в окремі архіви чи передано в інститути національної пам'яті. Україна ж у цьому відношенні досі складає компанію таким "передовим" демократичним державам, як Росія, Білорусія, Казахстан.

Специфікою України у цьому випадку залишається, на жаль, притаманна і в багатьох інших сферах недовершеність певних починань. Ще у вересні 1991 року розпочато передачу документів архіву в обласні державні архіви. Протягом кількох років передано понад 1,5 мільйона справ, але згодом ця робота з незрозумілих причин зупинилася. Не увінчалися успіхом і спроби створення окремого архіву, здійснені в 2008—2010 роках, Верховною радою не було прийнято потрібного для цього закону, Кабінет міністрів не спромігся на необхідну постанову. Тож основний масив документів залишився у віданні теперішньої спецслужби, і, як показують останні події, перетворився у заручника політичної ситуації в країні.

Надзвичайна важливість матеріалів архіву зумовлюється вже їх походженням. Особливістю тоталітарних режимів є прагнення їхніх функціонерів контролювати всі сфери життя людини, а для цього їм потрібно було знати про неї все. Ці завдання покладалися на карально-репресивні органи. Результатом діяльності стала величезна кількість зібраних свідчень, спостережень, таємних повідомлень, компрометуючої інформації про осіб, що стали об'єктом зацікавлень спецслужб режиму чи інформації про діяльність опозиційних організацій. З іншого боку, ці органи залишили після себе не меншу кількість приписів, розпоряджень, вказівок, які мали забезпечити їхню діяльність та життєздатність самого режиму. Вся ця інформація зосереджувалася у спеціальних архівосховищах, доступ до яких особливо ретельно обмежувався. Архіви карально-репресивної системи були серцевиною функціонування тоталітарного механізму.

Тому на сьогодні найцінніші матеріали про функціонування радянського тоталітарного режиму містять не збірки документів комуністичної партії, що керувала державою, а саме архіви комуністичних органів безпеки. Якщо документи партії подають часто прикрашену, ідеологічно витриману інформацію, то в документах ЧК-ГПУ-НКВД-МГБ-КГБ вона подається з граничною відвертістю та навіть цинічністю. Стражі режиму не дозволяли собі "запудрювати мізки", так як від чіткого бачення ситуації залежала можливість швидко і ефективно корелювати її.

Хронологічно матеріали ГДА СБУ охоплюють період від 1918 року (часу створення сумнозвісного ЧК) до останніх днів існування Радянського Союзу у 1991 році. Крізь призму цих документів можна оглянути "зсередини" весь радянський період історії України, дати відповіді на сотні питань про минуле, які досі гаряче дискутуються в суспільстві. Тож не дивно, що в часи СРСР доступ до цих документів був практично неможливим. Дивує, що за радянськими грифами цю інформацію намагаються приховати сучасні можновладці, які, напевно, забули, що є керівниками незалежної української держави, а не УРСР.

Весь масив історичних документів архіву СБУ (а це понад 800 тисяч справ, окремі справи містять по кілька десятків томів) згрупований за фондами, що об'єднують матеріали за видами і темами. Найбільшим є масив кримінальних справ — сотні тисяч свідчень про жертв масових політичних репресій 1920—1950-х років, наступного витка терору проти інакодумців у 1960—1980-х. Перелік прізвищ діячів української історії, щодо яких наявні кримінальні справи, зайняв би кілька сторінок, тож назву лише найвідоміших із різних періодів — Юрій Тютюнник, Сергій Єфремов, Микола Куліш, Василь Кук, Катерина Зарицька, Василь Стус, В'ячеслав Чорновіл. Ці документи чи не найкраще показують масовість антирадянського опору в країні і те, що режим протягом всього часу існування СРСР тримався на насильстві супроти своїх громадян.

Наслідком такої боротьби стала також величезна кількість конфіскованих документів організацій та окремих осіб, що боролися проти режиму, починаючи від матеріалів повстанських загонів Центральної і Південної України 1920-х років і закінчуючи документами Народного руху України кінця 1980-х — початку 1990-х. Серед цих конфіскатів — унікальна колекція документів ОУН та УПА, про яку йтиметься окремо в наступній статті.

Безпосередньо про роботу органів безпеки СРСР розповідають тисячі нормативно-розпорядчих документів, інформаційно-аналітичні записки, створені для вищих органів влади, в яких містяться узагальнені відомості щодо державно-політичного, соціально-економічного, культурного й духовного життя України, громадсько-політичної діяльності закордонних українців, статистичні зведення про результати роботи карально-репресивної системи. Серед цієї групи документів є агентурні справи, що містять інформацію про співпрацю певних осіб з органами безпеки СРСР. Втім таких документів дуже небагато — лише кілька відсотків від загальної кількості.

Небагато залишилося й іншого роду справ — оперативно-розшукових, або справ-формулярів, що містять зібрану КГБ інформацію про особу чи груп осіб, що викликала зацікавлення спецслужб. Саме в цих документах можна віднайти матеріали підслуховування, зовнішнього спостереження, доноси, матеріали перлюстрації листування. Тобто документи, які чи не найкраще відображають грубе втручання спецслужб у приватне чи творче життя окремих осіб, їх фізичне і духовне ламання.

Серед оперативно-розшукових справи на ключових осіб культурної та політичної історії України минулого століття — Михайла Грушевського, Миколу Бажана, Андрія Малишка, Володимира Сосюру, Павла Тичину, Максима Рильського, Юрія Яновського, Остапа Вишню, Олександра Довженка Дмитра Клячківського, Романа Шухевича, Василя Кука, групова справа на провід ОУН в Україні "Берлога" та багато інших. Ще донедавна ніхто крім співробітників архіву й не знав про існування цих документів, щойно в 2009 році опубліковану справу-формуляр на Миколу Хвильового, розпочато підготовку до друку справи Олександра Довженка.

Тож, як бачимо, в архіві збереглася велика кількість унікальних документів, без яких неможливе цілісне розуміння історії України ХХ століття. Проте архів був не лише місцем, де їх ховали від стороннього ока, але й місцем, де їх знищували. Великі чистки архіву з метою приховування слідів злочинів режиму відбулися в 1944, 1953, 1954 роках. Одна з останніх і наймасштабніших відбулася влітку 1990 року. Тоді найбільше нищили документи 1960—1980-х, в яких могла міститися компрометуюча інформація про тодішніх співробітників. Саме тоді було знищено багатотомну оперативно-розшукову справу "Блок" про боротьбу із дисидентами в Україні. Від неї залишилися лише доповідні КГБ на ім'я Щербицького, складені на основі її матеріалів.

Багато з документів, про які йшлося, вже доступні для всіх охочих у вигляді книжкових публікацій або електронних копій. Їх використовують у своїх роботах історики, журналісти, письменники. У 2009 році Галузевий державний архів СБУ спільно з Харківською правозахисною групою підготував і видав унікальний путівник по архіву, який розповідає про матеріали, що можна в ньому знайти.

Тож маємо вже цілий ряд незворотних змін, які свідчать, що знову заховати історію під грифами не вдасться. Запорукою цьому буде наша наполегливість у відстоюванні права на доступ до інформації і невгамовне бажання знати правду про минуле.