Православний каптур московського імперіалізму

Одного не по сезону теплого цьогорічного листопадового вечора, очікуючи на важливу зустріч, годинив час у столичному Маріїнському парку, як мою увагу привернув великий армійський намет, що бовванів якраз напроти будівлі Верховної Ради. Підійшовши, побачив неоковирну картину – огороджена територія, за якою безлад, витоптана трава, розкидані навколо намету дровинячча та якісь інші приладдя, смітник. З встановленого над наметом димаря кіптюжить ядучий дим. Свинство якесь, - подумав я. Але одразу зрозумів, що почім, коли прочитав на табличці - “храм Алєксандра Нєвского УПЦ МП”. Напис на іншій табличці говорить, що усе це свинство належить до власності нардепа Верховної Ради від КПУ Самойлик.

Просунувшись ще трохи далі, побачив, як коло дерев’яного хреста, закопаного в землю, обставленого свічками та іконами, просто неба затято моляться кілька оповитих хустками бабусь та два чолов’яги у козацьких штанях з червоними лампасами, які свідчили про приналежність останніх до російського казачєства. На чолі цього дійства стояв батюшка та невтомно вторив “алілуя”. Мене, як українця, неабияк обурило неподобство, яке відбувається у центрі української столиці, а особливо присутність тут білогвардійських лампасів. Я вирішив підійти до наряду міліції. Висловивши своє обурення міліціянтам та показавши журналістське посвідчення, почув сакраментальне, - зробити нічого не можемо, ми люди маленькі, підневільні. Отак і пішов геть з образою на серці та з думкою, що ми, українці, маленькі та підневільні, нічого зробити не можемо.

На викладеному вище прикладі хочу ще раз наголосити, що православ’я у Московськім князівстві, у Російській імперії та у теперішній Росії передусім слугує геополітичним інтересам держави, а вже потім – мечем духовним. Ось коротенька історія постання московської (російської) церкви. В 1448 році, в період піднесення Московського князівства, на початку процесу укорінення в мізках тамтешнього неслов’янського люду про свою “найунікальнішу” в світі місію, місцеві верховні священики на зібранні самочинно, не маючи на те благословення Собору східних патріархів в Царгороді проголошують свою окрему митрополію. Оскільки цей акт відбувся за сприяння царя Василя Васильовича, з того часу Московська церква повністю узалежнюється від керівництва московської (російської) держави. В 1686 році, коли Патріархом в Царгороді стає Діонісій IV, Москва виряджає до нього ціле посольство та купує собі канонічність, якою вони сьогодні розмахують перед очима українців. Вже наступного року Царгородський патріарший Собор трактує оборудку Діонісія як акт “симонії” тобто хабарництва, але повернути його назад вже не наважується.

Кілька слів маю й про постать Алєксандра Нєвского, іменем якого вони охрестили отой намет. Російська імперія, вивершуючи свій міф про “унікальність” глорифікувала Нєвского. Але з незалежних історичних джерел довідуємось, що він з юних літ тривалий час перебував в аманатх (заручниках) в Золотій Орді та був спорідненим братом Сартака, сина Хана Батия. Поріднились вони, коли Алєксандру було 11 років. Клятва була дана на крові про вічну дружбу і допомогу. Тож в Золотій Орді вважали Алєксандра за чингізіда, тобто за свого. Ще один міф стосується Нєвского, як великого полководця, переможця так званого льодового побоїща 1242 року. По-перше, з тих же джерел бачимо, що народився “полководець” напередодні цієї дати, а саме в 1237 році, отже мав усього 5 років. По-друге, Невська “битва” була більш схожою на бійку і не мала якогось доленосного значення для майбутньої Московії.

Але повернімось у наш час. Чинний російський Патріарх Кирило (Гундяєв) з подачі кремлівських кормчих заповзявся долучити українців до так званого “русского міра”. Хай у жодного з українців не виникає сумнівів – під ідеєю “русского міра” ховається прагнення відновити російську імперію монархічно-тиранічного типу з царем-батюшкою, чорними сотнями, білогвардійщиною та запереченням самої назви – Україна. Клаптик такого міра кияни та гості столиці з огидою та пересторогою вже тривалий час спостерігають під стінами нашого найвищого представницького органу – Верховної Ради. Клаптики та клапті такого міра заполонили парки та сквери Києва та інших українських міст та сіл. Саме російське православ’я сьогодні є чи не найдієвішою формою у намаганні порабувати українців та знову навернути їх до Росії.

Не гидують московські батюшки посередництвом українських манкуртів-комуністів, про що свідчить надпис на згаданій вище табличці. Їх не бентежить, що саме комуністи проводили політику богоборства та руйнували їх храми усі 70 років свого керування російською червоною імперією. А порозуміння з комуністами московські попи знайшли саме у питанні ліквідації України та порабування українців, таких «маленьких та підневільних», як висловився міліціянт, що патрулював Верховну Раду. Чи здатен це зрозуміти наш люд у переважній свої більшості, чи здатен дати гідну відсіч, чи здатен відкинути отой православний каптур, за яким ховається хижий оскал звіра, який поки що терпляче чигає на нас з вами та на нашу землю.