Святвечір


Колись дідух українці замість ялинки ставили на найпочеснішому місці у хаті.
Дідух – не просто обов’язковий атрибут на столі на Святвечір, а уособлення чогось сакрального, відродження давніх звичаїв.
Колись обов’язковим атрибутом новорічно-різдвяних свят була не ялинка. Дідух, а не зелене деревце приносили додому! А робили святковий символ із того зерна, яке вирощували самі.
Наші пращури дуже шанували дідух як оберег. Він, за народними уявленнями, захищав оселю від злих духів, приносив злагоду до родини, сприяв затишку та миру у домі.
Дідухи можна робити не тільки з жита, але й пшениці, вівса. Коли починають робити дідух, дотримуютьсяся традицій і плетуть дідухи щонайменше з трьома ярусами. Бо вважається , що будова дідуха втілює в собі сьогодення, минуле та майбутнє. Жито завше на верхівці, другий ярус – пшениця, а внизу – овес. Коли небагато є пшениці, можна вівсом наповнити другий ярус. Тільки пшениця все одно обов’язково повинна бути внизу, хоча б трішки і  ніби підпирати всі верхні яруси. А верхівки дідухів у має прикрашати соломяний янгол або зірка.
  Щоби мати вдатну прикрасу дому до різдвяних свят, треба спочатку посіяти жито, пшеницю, овес потім вручну серпом вижати, тоді добре просушити, далі розділити по колінцях, посортувати. Коли все це зроблено, треба мочити та плести. Багато кропіткої праці потребують дідухи. Для дідухів потрібно брати зернові з «пустим» колоссям – коли зерно ще не достигло. Такі дідухи не будуть осипатися. Добре зроблений дідух може десятиліттями зберігатися в кімнаті, захищеній від вологи та сонця.
Предки вірили, що чим багатше виглядає дідух, тим урожайнішим буде рік, тому прикрашали його засушеними квітами та стрічками.
Про оздоблення різдвяного символу, аби той виглядав святково потрібно подбати заздалегідь. У теплу пору зібати біля дому та на полях квіти-сухоцвіти. На полях зірвати волошки, конюшину польову, мак дикий, а також різні трави – пажитницю, осокові, безсмертник, трясучку, лисохвіст, перлівник, тимофіївку та інші трави.
 От безсмертник – символ довголіття, здоров'я, безсмертя людської душі, тому має обов’язково бути в дідуху. І ось цими усіма травами-квітами і прикрашємо свої дідухи.
Оберегове значення рослин йде ще з давніх-давен. Бо пращури вірили в силу оберегу та вважали, що своє помешкання необхідно захищати від знегоди, злого духу, недоброго ока. Ось так від давнини і до сьогодні кожна рослина заповнює певну нішу.
Згідно із традиціями наших дідусів-бабусів, дідух потрібно було завжди спалювати після Різдвяних свят,бо він може втягувати у себе всю енергетику в домі, при цьому, як хорошу, так і погану.
Дідух — це символ урожаю, добробуту, багатства, безсмертного предка, зачинателя роду, духовного життя українців. Дідух встановлювали на покуті — найпочеснішому місці у хаті. Цікаво, що дідух може стояти в домі замість ялинки.
Ще на початку ХХ століття в українських селах на Різдво ставили не ялинку, а сніп. Робили дідухи з зернових, з яких випікали хліб.
 А щодо вічнозелених красунь, то ялинки від Європи з’явилися і в росії. До росії та України новорічні звичаї привіз Петро I. Ось так у XX столітті ялинка стала важливим атрибутом зимових свят. Прикро згадувати, скільки тисяч дерев вирубується щороку заради традиції. Хоча встановлення зеленого деревця – то й не наша зовсім традиція.

Стирено з тернопільского сайту

Суд Ростову-на-Дону визнав присутність армії рф на Донбасі

Трапилося прекрасне. Той випадок, коли ти витрачаєш мільярди зелених на пропаганду за кордоном і "на внутрішнє використання", на тебе працюють тисячі соловйових, захарових і інших скабєєвих, раптом з"являється якийсь суддя і буквально одним розчерком пера нівелює усі "досягнення" пропагандонів і палить іхтамнєтов аж бігом.

"Кіровський районний суд Ростова-на-Дону вироком у справі про зловживання під час постачання продовольства до ЗС РФ визнав присутність російських військ на окупованих територіях Донеччини та Луганщини. Речник Міністерства закордонних справ України Олег Ніколенко заявив Суспільному, що Росія таким чином зафіксувала свій статус, як сторони міжнародного зброиного конфлікту."  (c) suspilne.media

Судья Кировского районного суда в Ростове-на-Дону Леонард Шолохов в приговоре, вынесенном по делу о посредничестве во взятке, упомянул о поставках продуктов питания «в воинские части Вооруженных Сил РФ», расположенные на территории самопровозглашенных Донецкой и Луганской народных республик. Внимание на приговор, вынесенный 10 ноября, обратило «Радио Свобода».

Заместителя регионального управляющего ООО «Технология» по фамилии Забалуев признали виновным по статье о посредничестве во взятке. Его приговорили к пяти с половиной годам колонии. По версии обвинения, в январе-ноябре 2019 года Забалуев передал 990 тысяч рублей от своего начальника руководителю Центра государственного санитарно-эпидемиологического надзора Южного военного округа.

В приговоре упоминается, что в должностные обязанности обвиняемого входили закупка и продажа продовольствия, которое «предназначалось для отправки в воинские части Вооруженных Сил РФ, дислоцирующихся на территории ДНР и ЛНР».

В документе говорится, что «поставки продовольствия в ДНР и ЛНР осуществлялись со склада» один раз в две недели. Колонну формировали из более чем 70 машин грузоподъемностью около 40 тонн и общим объемом более 1300 тонн. «В ассортимент поставляемого продовольствия входили мука, консервы, свежие овощи. Суммарная стоимость продовольствия на одну поставку составляла более 130 миллионов рублей». Из текста приговора следует, что поставки проходили как минимум в 2018-2019 годах. «Радио Свободы» отмечает, что, по приблизительным подсчетам, поставки 1300 тонн продовольствия раз в две недели хватило бы для обеспечения примерно 26 тысяч человек.

Обвиняемый рассказал, что каждый водитель получал за рейс 65-80 тысяч рублей «в связи со сложностью и опасностью маршрута». На границе, по его словам, с грузовиков снимали номера госрегистрации, водители отдавали документы и «под охраной принимающей стороны следовали к месту разгрузки». Перед отправкой их проверял россиянин в звании майора, но суд установил, что этот человек не служил в армии.

(c) medusa.io

З сайту суду документ вже зник:
kirovsky--ros.sudrf.ru

Поки що рішення суду є на сайті судових рішень (з-за того, що i.ua не вміє коректно працювати з IDN можна просто скопіювати посилання): судебныерешения.рф/64073623

 
але якщо й там видалять чи змінять, то на цей випадок Інтернет пам"ятає все:

Погані умови для царів...

Якось до нас у школу привели діда - "учасника Великої Жовтневої Соціалістичної революції і штурму Зімнього дворця"...
Дід нам встиг розповісти, що "Аврора" не стріляла, Зімній дворець ніхто не штурмував, про більшовиків нікому нічого не було відомо, а прості люди хотіли спасти царя... - "Ми тоді вобще ше не знали, шо ми робим і нашо" - резюмував дід...
Зрештою, крамольного діда ледве випхали зі школи, від скандалу подалі...
В 2004-му і в 2013-му на наших Революціях кожен знав, чого він там, за що і нащо...
А царі в нас якось не прижилися. Видно, условія тут для них погані... І не приживуться, сподіваюся...
З гідністю й свободою причетних! То було не дарма...

Віталій Чепинога.

Цей час в історії: Іван Мазепа

  • 12.11.21, 17:34
Минуй нас пуще всех печалей
И барский гнев, и барская любовь.

О. Грибоєдов



Такою “барською” любов’ю та ненавистю до гетьмана Івана Мазепи палав московський цар Петро І. Іван Степанович мав найвищі титули і нагороди. Тільки двоє в царській імперії (Мазепа і Строганов) мали титул князя Священної Римської імперії. Саме цей титул давав право Мазепі укласти договір із шведським королем без огляду на волю Петра І.

У 1698 році імператор запровадив Орден святого апостола Андрія Первозванного. Першим кавалером ордена став адмірал Федір Головін, другим – гетьман Лівобережної України Іван Мазепа (1700).
Та щойно 70-річний гетьман уклав із 27-річним королем Швеції Карлом угоду, де була умова: “Україна обох сторін Дніпра має бути вічними часами вільна від усякого чужого володіння”, Петро І змінив милість на гнів. Помста яріла в тілі імператора: покарати, зганьбити, стерти ім’я Мазепи з історії.

У 1709 році, після Полтавської битви, за наказом Петра І було виготовлено так званий Орден Іуди вагою у 5 кіло: “Зделать тот час манету сребряную весом в десять фунтов, а на ней вырезать Иуду на асине повесившагося и внизу тридесять сребреников лежащих, и при них мешек, и назади подпись: треклятый сын погибельный Иуда, еже за сребролюбие давится.” Орден було зроблено виключно для Мазепи.

Петро І відправив загін за Карлом XII та Мазепою, наказав доставити гетьмана живим. Коли ж довідався цар-батюшка, що втікачі вже в Османській імперії, запропонував великому турецькому візиру 300 000 єфимків за допомогу у видачі Мазепи, але той відмовився.

Орден виготовлено, але вручати нікому. Петро Олексійович шаленів: зруйнували Січ, спопелили гетьманську столицю Батурин, зрівняли з землею монастир матері Мазепи, в усіх документах вичистили його ім’я.

22 вересня 1709 р. Іван Степанович упокоївся. А орден Іуди носив царський блазень князь Юрій Шаховський, нагадуючи, що диктатори ніколи нікому нічого не прощають і живляться помстою.

12 листопада 1708 року РПЦ за наказом Петра І проголосила анафему гетьману Івану Мазепі за прагнення до української державності.
Обряд було проведено в кремлівському Успенському соборі Москви в присутності царевича Олексія.

За кілька днів до цього, 9 листопада, анафема була проголошена у Троїцькій церкві міста Глухова. У той день священики й ченці були одягнені в чорні ряси, тримали в руках довгі свічки з воску, обмазані сажею.

Співаючи псалми, вони оточили опудало та стали викрикувати: “Хай буде Мазепа проклятий”. Потім архієрей вдарив опудало палицею в груди і крикнув: “На Івана Мазепу - анафема”.

При цьому були порушені церковні канони: анафема накладена не за церковними, а за політичними мотивами, без соборного рішення православної церкви і не за рішенням церкви, а за наказом Петра І.

Жодна православна церква крім РПЦ не визнала цю анафему.
До сьогоднішнього дня РПЦ та УПЦ МП анафему не зняли. У Києво-Печерській лаврі, яку займає УПЦ МП, Мазепу піддають анафемі й донині.

З книги Ганни Черкаської “Українська Історія в Обличчях”.

"На Октября"

Багато років тому, в країні під назвою СССР, цього дня (7 листопада) відзначалося свято Великої Жовтневої Соціалістичної Революції... Молодшому поколінню вже, пожалуй, і не пояснити, що воно таке...

День жовтневої революції припадав на листопад, а не на жовтень... Хто зна чого... Видно так нада було... По тогочасній ієрархії урочистостей, 7 листопада - "різдво комунізму"...
Люди виходили на парад похмурими осінніми вулицями і несли червоні прапори і транспаранти з понаписуваною абракадаброю... В сірому небі літали ворони і байдуже срали додолу...

Був офіційний вихідний день... На параді хтось виступав і розповідав якусь неймовірну хуйню... - "В общим скоро тут буде комунізм", - неодмінно закінчував оратор свою промову, без всякої  попередньої логіки...
Люди терпляче то слухали і сильно чекали закінчення містерії на предмет випить... В магазині можна було купить якийсь дефіцит, тіпа тюльки й халви в сірій, твердій, жирній бумазі... На колір, смак та консистенцію бумага і халва були однакові, але халва була солодка...

Комунізм амбітно обіцяв, що скоро в магазінах можна буде купить все, що тобі треба, за безплатно... Але поки що в магазінах не було ніхера даже за гроші... Яких, в принципі, теж не було...

Ленін стояв пам'ятником біля клубу і дивився, щоб ніхто не втік з параду до його завершення...
Справжній Ленін лежав в мавзолеї під склом. Я бачив, коли був у Москві з батьком. Ленін був мертвий і, як на мертвого, виглядав цілком пристойно... В костюмі... Я думав про те, що скоро вчені винайдуть "живу воду", побризкають нею на Леніна, і Ленін оживе, і вже буде жить всігда...
Працівниці "чайної" в білих халатах споглядали парад з порогу і лузали насіння... Чоловіки час від часу оглядалися на "чайну", і вздихали...
Комунізм все не приходив...

Я, пам'ятаю, весь час думав: якщо треба було строїть комунізм, то якого хера було робить "соціалістичну" революцію, а не "комуністичну" зразу?... Чому соціалізм не можна було пропустить? Спитать не було в кого...

Діти співали "Что тебе снится крейсер Аврора" і тримали в руках портрети столітніх дідів з політбюро цекакепеесес... Брежнєв, Суслов, Косигін, Гречко...
Найменших, ще геть не тямущих дітей цими днями приймали в "жовтенята", вішали зірку на шкільну форму... Така собі примусова поголовна ідеологічна вакцинація... Подібний неймінг викликав скорше якісь асоціації з інфекційним гепатитом ("жовтуха"), а не революцією...
Чиста, сука, Візантія в її найогидніших гротескних формах...
А крейсер Аврора був припнутий цепом в Ленінграді на річці, як собака...
"В сімнадцятому році, в жовтні,
Щоб ти щасливо жив сьогодні...
Його гармати бойові
Проголосили дні нові"...

Цікаво, нащо моя пам'ять це пам'ятає напам'ять через сорок з лишнім років... Часом не помню, скільки мені точно років... 52? 51? 53?... Треба калькулятор... Так:  2021 мінус 1969... - 52 пише... Ну, дето так... - А цю херню про крейсер чогось помню... Треба ж тобі...

Після параду треба було нести прапори й транспаранти назад в школу й здати вчителю праці... Там вони чекали наступної "революції" чи "побіди"...
Потім вчитель праці урочисто запрошував до своїх апартаментів вчителя фізкультури і вони вдвох пили самогонку з одного стакана... - "Ну, давай за того октября!", - спрагло виголошував фізрук... - Закусювали... То тюлькою, то халвою... То бумагою...
Потім, коли союз розвалився, фізрук і трудовик вже пили просто так... Без празника...

Увечері по телевізору показували кіно "Комуніст" або "Чапаєв"... В кінці фільма комуніста вбивали кляті жирні куркулі з довгими нечесаними бородами... Кожного разу... Кожен рік... Чапаєва вбивали тоже...

(с) Віктор Чепинога

Холєри нема!

  • 06.11.21, 19:13
Холерні бунти. Декілька іст(е)оричних фактів.

Єпідемія холери внаслідок аномальної жари. 1909 рік. Торговці Обжорного ряду, який мають закрити аби зповільнити росповсюдження, натравлюють натовп на лікарів, розпускаючи плітки, що ті їх не лікують, а вбивають. Що холери нема, лікарі продалися полякам, ті забирають здорових у лікарні і там отруюють. А іноді закопують живими.

Натовп факти зазвичай не аналізує, наприклад те, що вмирають не тількі бідні, а і вельможі, і купці. 22 червня натовп вдерся в холерну лікарню, все там розніс, декілька лікарів було вбито.
Хворих повиносили на вулицю, тяжких потягнули в церкви, потім по домівках... В Новгородській губерніі влада розпорядилася окурювать домівки для профілактики та обеззараження. Але люди уявили собі, що таким чином їх хтять отруїти, що потім забрати їх скарб.

В Старій Руссі поручик заради ососбистої помсти розпустив плітку, що відповідальний за хлорування криниць майор Соколов травить таким чином людей. Натовп довго не розмірковував (бо їм же у вайбер написали). Почалися погроми, били лікарів та фельдшерів, декількох було забито.

У Закарпатті, під час холери 1830-х бунти виникли внаслідок того, що міри безпеки заважали селянам їздити на заробітки у (Польщу та Чехію) Угорщину. Там також були погроми, бо хлорування криниць вважали (розпилом 5G та чіпуванням населення) отруєнням води.


Ніколи знову...

3 листопада 1937 року саме в такий спосіб (однією кулею з метою економії) було розстріляно Леся Курбаса та Миколу Куліша. Таких пар було понад 500.

Розстріл "Відродження" був присвячений 20-річниці жовтневої революції.
У списку "українських буржуазних націоналістів", страчених 3 листопада, Лесь Курбас, Микола Зеров, Микола Куліш, Матвій Яворський, Володимир Чехівський, Валер'ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер'ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий та багато інших представників національної інтелігенції.

Попіл, який стукає в наші серця ...

Мал. Юрій Журавель

Цей день в історії



24 вересня 1941 року в окупованому Києві почалися вибухи замінованих диверсантами будинків на Хрещатику та сусідніх вулицях. Вибухи тривали до 28.09. Свідомо підривали будинки разом із мирними мешканцями. Загинули тисячі киян.
Київ став єдиним європейським містом, яке потерпіло від своїх “захисників”. Було знищено 940 будівель. В той день було зруйновано і Будинок Гінзбурга - перший хмарочос України. Зараз на його місці знаходиться готель “Україна”.
Опівдні прогримів перший вибух - у повітря злетіла комендатура на розі Хрещатика та Прорізної. Вибух був такої сили, що на сусідніх Пушкінській і вулиці Мерінга повилітали шибки, вибуховою хвилею було поранено та вбито випадкових перехожих, знищено кілька десятків припаркованих поруч автомобілів.
Згодом прогримів другий вибух, перетворивши комендатуру на гору битої цегли. Третій вибух знищив будинок навпроти, де була чайна та кондитерська. Невдовзі було підірвано ЦУМ, будівлю колишньої Міської думи, що знаходилась на Радянській площі (нині Майдан Незалежності), Будинок зв'язку – поштампт.
За кілька годин Хрещатик охопила пожежа, яка ширилась на вцілілі будівлі центру міста.
Незадовго до відступу радянськими саперами було знищено водонапірну башту, то ж пожежний рукав довелось тягнути аж до Дніпра, де було встановлено мобільну насосну станцію.
Однак зусилля виявились марними - невідомими було пошкоджено пожежний рукав, який проходив чагарниками й ніким не охоронявся. Щоб локалізувати пожежу, німецькою владою було прийнято рішення підірвати деякі навколишні будівлі.
Київ назавжди втратив історичну архітектурну забудову центра міста. Кількість людських втрат під час вибухів невідома.
Хто саме вчинив підриви у центрі Києва восени 1941 року, достеменно так і не було з'ясовано: у місті діяло кілька диверсійно-розвідувальних груп, зокрема під командуванням лейтенантів Віктора Карташова (Коваленко) та Івана Кудрі (Максим), який сам дивом врятувався під час підриву будинку Гінзбурга того ж таки 24 вересня.
У 1963 році було опубліковано “Довідку КДБ при Раді Міністрів СРСР про диверсійно-розвідувальну діяльність групи підпільників міста Києва під керівництвом І.Д Кудрі”, у якій йшлось про знищення німецької комендатури і кінотеатру “Спартак”, щоб “дати зрозуміти зарозумілим фашистським "завойовникам", що господарем на окупованій землі є не вони”.
Згодом згадки про вибухи в Києві почали з'являтись у мемуарах ряду радянських учасників бойових дій, зокрема полковників Старінова та Харченка, які, за їх словами, мали відношення до підготовки радянських диверсійних груп.
На даний час всі документи, що стосуються руйнування Хрещатика 24 вересня 1941 року засекречені і зберігаються у Центральному архіві Міністерства оборони РФ.

Цікаві факти з історії нашої держави відображені у книзі Ганни Черкаської “Українська Історія в Обличчях”.

П'ять українських королев

Взагалі, київських князівен, які зайняли трони від Польщі до Данії, від Візантії до Норвегії налічується дванадцять. Кожна з королівен, безумовно, мала цікаву долю. Але особливо виділяється серед цієї дванадцятки «п’ятірка Ярослава» – жіноча родина київського князя.

Королева Польщі Добронега (Доброніга) Володимирівна (1011-1087 рр.), донька Володимира Великого, сестра Ярослава Мудрого



У багатьох іноземних джерелах вона більше відома як Марія Київська – Марія її ім’я у хрещенні. Народилася близько 1011 року у князя Володимира і… про її матір досі точаться суперечки. За одними джерелами, нею була законна дружина Анна, за іншими – матір’ю Доброгніви була наложниця князя. У будь-якому разі, дівчина виховувалася в рівних правах з іншими дітьми Володимира, зокрема, зі старшим братом Ярославом Мудрим. Саме він видав її заміж за польського князя Казимира І Відновителя.Цей шлюб врятував Польщу від розвалу і підпорядкування Священній Римській імперії

Добронега народила королю четверо синів і доньку. Старший син Болеслав II Сміливий після смерті батька зайняв трон і, подейкують, у всьому слухався матір. Решта синів князювали у регіонах Польщі, а донька Святослава стала першою королевою Чехії – дружиною короля Вратислава II.

Добронега прожила 76 років, що у ті часи вважалося довгожительством, і до останніх днів користувалася авторитетом у своїх вже ясновельможних дітей.

Королева Франції Анна Ярославна (1032-1075 рр.), донька Ярослава Мудрого



Її друге ім’я – Агнес, дане дівчинці її матір’ю, другою дружиною Ярослава, шведською принцесою Інгігердою. Анна стала двічі дружиною – спершу французького короля Генріха I, по його смерті – дружиною графа Валуа, лідера опозиції, який завжди протистояв Генріху. І якщо перший шлюб був суто з розрахунку, то другий – через шалене кохання. Граф Валуа навіть покинув заради Анни свою дружину. Через осуд вищого світу вони змушені були покинути Париж, а Анні заради коханого довелося залишити на регента сина Філіпа, який, зрештою, став французьким королем, і сина Гуго, який став вермандуанським графом і одним з керівників Першого Хрестового походу.

Коли пристрасті навколо шлюбу з Валуа стихли, і Філіп у 14 років був коронований на престол, Анна повернулася до Парижа і активно допомагала юнаку правити. Збереглися навіть документи з її підписом «Анна Королева»

Вона знала п’ять мов, привезла до Франції своє придане – Реймське Євангеліє, на якому потім присягали всі королі Франції. Листувалася зі Святим Престолом і мала велику повагу серед знаті. Заснувала монастир святого Вікентія в Санлісі, який зробила своєю резиденцією.

Після смерті графа Валуа, за одними джерелами, повернулася до Києва, за іншими – відійшла від королівських справ, передавши статус першої дами своїй невістці Берті Фрайзінгенській. Довгий час ніхто не знав навіть, де вона похована. Аж поки у XVII сторіччі в церкві Вільєрського абатства поблизу міста Етамп у Франції один з аббатів випадково прочитав на гробниці надпис: «Тут лежить пані Анна, вдова короля Генріха». І дата – 1075 рік.

Королева Норвегії і Данії Олісава (Єлизавета) Ярославівна (1025-1066 рр.),донька Ярослава Мудрого



За переказами, київська князівна (яка вже з народження мала скандинавське коріння – її мати і дружина Ярослава Мудрого Інгігерда була шведською принцесою) познайомилася з майбутнім чоловіком Харальдом III у п’ять років. Йому було 15, і він після братовбивчих війн за норвезько-данський престол втік до Києва шукати притулок у двоюрідної тітки Інгігерди. З роками Харальд очолив військовий «спецназ» русинів і поступово відвойовував скандинавські землі під своє підпорядкування, а Ярославу за підтримку віддячував неймовірною кількістю золота і данини.

Переписи свідчать, що цей сміливий норвежець був закоханий в Олісаву і не раз просився до Ярослава в зяті. Але князь поставив умову: лише, якщо Харальд стане королем.

Харальд таки став королем, перебивши всіх конкурентів на норвезьку корону. Заснував місто Осло – нинішню столицю країни і врешті одружився з донькою Ярослава. Вони «народили» трьох дітей, але кохання тривало не довго.

Харальд був захоплений військовими походами і якось привіз наложницю. Олісава, як християнка, не змирилася з таким варварством і переїхала у монастир, де займалася переписом літописів і вихованням дітей. У 40 років овдовіла – Харальд загинув в бою. І через рік вийшла заміж за його затятого ворога – короля Данії Свена ІІ. Тобто стала королевою країни, про яку двадцять років мріяв її перший чоловік.

Королева Угорщини Анастасія Ярославна (1028-1074 рр.),
наймолодша донька Ярослава Мудрого



Шлюб Анастасії з угорським королем Андрашем I був ще одним дипломатичним союзом її батька Ярослава. Він допоміг Андрашу відвоювати трон і тут же закріпив політичний зв’язок матримоніальним – видавши заміж свою наймолодшу доньку. Її життю літописці не приділяли особливої уваги, відомо лише, що вона народила двох синів і двох доньок.Один із синів Анастасії Соломон І став згодом королем Угорщини

Батьківство однієї з них приписують ворогу Андраша королю Белі І. Він після загибелі законного короля захопив трон і начебто на правах нового господаря зґвалтував Анастасію. Відомо, що вона разом з дітьми втікала від Бели до Німеччини, доки сину Соломону не допомогли повернути угорський трон.

Також відомо, що Анастасія заснувала православні монастирі в Угорщині, сприяла будівництву монастиря на Чернечій горі в Закарпатті. Місце її поховання загубилося у вирі історії, на жаль.

Королева Шотландії Маргарита Шотландська (1045-1093 рр.), онука Ярослава Мудрого



Вона потрапила до цієї країни завдяки батькам: матері, колишній київській князівні Агаті, ще одній донці Ярослава Мудрого, та батькові – англійському королю Едварду Вигнанцю, якого норвезький король витіснив з трону. Вінценосне подружжя попросило притулку у Шотландії, там і зростала Маргарита, яку побачив король-вдівець і зробив пропозицію.

Вони мали вісьмох дітей – шість синів і дві дочки. Молодша Матильда вийшла заміж за короля Англії Генріха I і стала прабабусею славетного Річарда Левове Серце. За описами місцевих джерел, Маргарита була дуже вродливою і розумною.Піклувалася церквою, ченцями, розвивала освіту, підтримувала митців і дбала про бідних – постійно влаштовувала для них безкоштовні обіди. За своє добре серце Папа Інокентій IV додав її до лику святих, її названо покровителькою Шотландії, а її ім”я присвоєно окремій пообідній молитві. Іменем Маргарити названа найдавніша будівля Единбурга, каплиця королівського замку і університетський коледж. Похована поруч із чоловіком у Данфермлинському абатстві.

А взагалі - київські князі мали більше сотні міждинастичних зв’язків із європейськими монархами... Так що - шануймося, бо ми того варті.