Допоки хвилини

Не тліють останні,

Міняю реальність

На віру в кохання.

На віру у людяне,

Віру у світле,

Не хочу я бачити

Чорне та підле.

Я вірити хочу

У корисність серця,

У те, що за справи

Усі воздається,

Що крапка насправді –

Неякісна кома.

Міняю реальність!

Не треба нікому?

Колисання дороги. Поле.

В небі – хмарних перлин намисто.

На сторожі стоять тополі

Та шепочуть пісні без змісту.

Вгамувалась птахів толока,

Сонця котиться вниз хлібина.

Тихо. Вітер цілує в щоку

Так цнотливо, немов дитина.

Я вчора полював на сон

І бачив те, чого немає:

У хмарнім морі плив Ясон,

Що й дотепер руно шукає.

Прокльони сіялися вслід –

Кричала місячна Медея,

Небес вугільний моноліт

Нові народжував ідеї.

Сідали зорі на балкон,

Яскраві, жваві, молодії,

А на дворі дрімав дракон

І сторожив мої надії.

О ні, це зовсім не кінець,

То є початок дня нового,

Життя загострить олівець,

Складе світанкові промову,

Накреслить шовк небесних нив,

Накреслить тіні і будинки,

Й не буде більш холодних снів,

І у очах ані сльозинки.

Мотузкою річки

Розрізане поле

І сонце в кульбабках

Цвіте золотих,

Похитує вітер

Полин сивочолий

І гнізда омели

На вербах старих.

Тут хочеться бути,

Тут хочеться жити,

Тут хочеться неба

І трішки хмарин,

І знати не хочеться

Більше на світі

Холодних людей

І брехливих личин.

Ночі тиха сцена,

Простір без овацій,

Шурхотить зелене –

Зміна декорацій.

Небо захололе,

Зморені години,

Ходять сни по колу

(глядачі єдині).

А у снах – тумани,

Ще якісь фантоми,

Люблять до нестями

І не знають втоми.

У дзвін відплати радо доля б’є.

Тьмяніє світ і хочеться кричати…

Лонгін… Альбін… і ти, дитя моє…

Чом вас багато? Чом вас так багато?

Хто вас зібрав у зграю хижаків

І як його підтримати змогли ви?

Нема… нема довкруж чоловіків,

Як на одного всі разом сміливі!

Я вірив вам! Ішов в чужі краї,

І бивсь за вас і ваші привілеї!..

Тепер втішайтесь, зрадники мої,

Посмертному дарункові Помпею.

Начакловує вітер шкоду,

Лісовий надирає чуб,

Буде поле ковтати воду

Пересохлістю чорних губ.

Блискавиці майнуть парадом,

Грім зіграє гучний госпел,

І довкола насіє граду

(невеликий буде помел).

А коли у небеснім світі

Перехочуть робити це,

Стане сонце тоді ловити

У калюжах своє лице.

Ой, на городі,

На яснім осонні,

Вишня, вдягнувши

Коралі червоні,

Стала в зеленій

Своїй вишиванці,

Наче зібралась

Із кимось на танці,

Та не чекають, красиву,

Ніде,

Тож з горобцями

Розмови веде.

Напевне це уже було

В якомусь там тисячолітті:

Стікало сонячне тепло,

Дощі ішли несамовиті.

Людські шуміли голоси,

Чинились підступи та вчинки,

Під корінь зводились ліси

Та будувалися будинки.

Буяла віра почуттям,

В богів, у гроші, щось іще там,

Це називалося життям

Із приголомшливим сюжетом.