Не йди до лісу. Там мене немає.

Там тільки озерце, мале як скло,

Де в очереті качечка дрімає,

Якій не відлетілось у тепло.

Там джерельце поволі миє кладку.

Там інший час, для пожовтілих трав.

І ще туман, прозорий, наче згадка

Про те, як ліс отой мене чекав.

Доба скотилася униз.

Доба не має сили.

І сонячний палає хмиз

За краєм небосхилу.

Думок торкається любов,

Не чує віку тіло.

Здається, я уже прийшов,

Куди душа хотіла.

Зачарована втіхо, браво!

Алілуя, прозорий час!

Я не маю, повірте, права

Мов колода мовчать про вас!

Потім буде погода сіра,

Що поставить теплу бар’єр.

Я вам вірю. Сьогодні вірю,

І співаю про вас тепер!

Тіште! Тіште цей світ красою!

Світлим сміхом малюйте дні!

І іще: підморгніть росою,

Дайте знак, хоч який, мені.

Захмарене небо

Не дивиться в очі,

І спогадів вічність

Дописує том.

Думки утекли

Та вертатись не хочуть,

І осінь муркоче

На ліжку котом.

Десь слово штурмує

Блискучі парнаси,

Штормлять океани

Холодних чорнил,

А в мого рудого,

Мов клени, Пегаса,

Сьогодні субота,

І втома у крил.

На літо втрачено права.

Холодним полем ходить пустка.

І осінь – золота вдова

На небо ночі в’яже хустку.

Бринить скорботою сльота.

Мовчить природа простодушно,

Бо нині навіть самота

Така чаруюча і слушна.

За річкою вечір тоне.

Немає думок і лиць.

Там ходять туманні коні,

І сіно беруть з копиць.

Прозорі пливуть печалі,

І хмарний посинів жмут.

А далі… не треба далі,

Достатньо того, що тут.

Жива печаль холодної пори.

Бере за плечі непомітно втома.

Знайомий світ, знайомі кольори

Ізнов спектакль показують знайомий.

Не смієш дихать. Нащо зайвий звук?

Та я і сам неначе нетутешній.

І котить сонце в ніч небесний жук,

І падолист обтрушує черешні.

Відпочинь. Бачиш, осінь зібрала мозаїку?

Подивись, як танцює вона незрівнянною примою,

Бо великі міста, зазвичай, посередні прозаїки,

І без неї не тішать душі незвичайною римою.

А такого не купиш. Запасів не зробиш із надлишком.

Не опишеш дослівно ніякою звучною мовою.

Це звичайна пора для такого незвичного затишку,

У якому і кава без цукру здається медовою.

Не засмучуйтесь, осене!

Нащо сльози гіркі?

Вам ще потім морозами

Малювати зірки.

Для такої трагічності

Це даремні труди:

Не придумано вічності

Навіть для самоти.

Тож не будьте Ви сірою,

Не розводьте росу,

Я у Вас й досі вірую,

І у Вашу красу.

Намалюйся і зникни,

А душі не тривож.

Стане осінь у вікна

Сивий сіяти дощ.

Змиє спрагу і втому,

Змінить неба фасон,

Тільки тіні знайомі

Боронитимуть сон.