Світліє ніч. Вже ночі досить,

Бо час для іншої пори,

Іде зоря красити коси

У малинові кольори.

Виводить вітер на сопілці

Якісь мелодії нові.

Чому ж так сумно перепілці?

Що загубила у траві?

А сни клубочилися дивні,

Таких ізроду не було,

Іще мовчали перші півні,

Бриніло спокоєм село.

Іще було зірок чимало,

Щось ворушилось край ріки,

І все про все таємне знало,

Та плив віночок у казки.

І перед літом, і за літом,

І в літа теплій глибині,

І вдень, і в сяйві зорецвіту

Ти не трапляєшся мені.

А чи реальна тая мрія

На цій нездоланій стезі?

Зима, можливо, щось зуміє,

Чи промовчить, як і усі…

І що тепер? Які тепер прогнози?

Хто скаже чим закінчиться мені?

Від слів твоїх повільно гине розум,

І розцвітають білим цвітом дні.

А може просто впасти і не чути,

Вдивлятися у вічне горілиць?

Бо в лабіринтах божеської суті

Нам вистачить довіку таємниць.

І я там був, де небо знає міру,

Де мак цілунком дістає зоря,

Де не живе знецінене і сіре,

Нема ані раба, ані царя.

Там табунами ходять епілоги,

Цвітуть сади межи зелених нив.

І я там був, куди нема дороги,

Та з вічністю про вічне говорив.

Звеселіться, не треба смут!

Піднімайте угору чаші!

Ось мій щит, ось мій меч. Я тут.

І у небо дивлюсь

Наше.

А довкола – такі поля!

Ходять грози й голосять

Басом.

Звеселися, земле моя!

Я і щит.

Ми вернулись разом.

Хто біди оберемки ніс,

Показав з переляку спину.

Звеселіться! Не варто сліз.

Є мій щит.

Я його не кинув.

дощ починається всоте

листя хитає зелене

чи усвідомлюєш хто ти

в даності дивній для мене?

десь загубилися весни

навіть літа уже зблідли

якщо зумієш – воскресни

в пам’яті дотиком світла

думо моя пресвятая

не пропадай за крайсвітом

зайвого зовсім немає

Боженька знав що робити

Може це ява, а може і ні:

День пробігає у ніч манівцями,

Місяць несеться на чорнім коні,

Зорі летять з-під копит камінцями.

Щось завмирає, а може і ні,

Може душі захотілося тиші,

Може їй сон у потилицю дише,

І обіцяє щось дивне мені.

За доби спустошеним порогом,

Де вляглося сонечко рябе,

Ходить вечір малиноворогий

І поля притишені скубе.

І хвилин уже нема неволі,

І слова не тягне в кабалу,

Бо у полі, у великім полі

Сонний мак вколисує бджолу.