Ще світ не спить, і сонцю ще далеко,
На овиді танцюють міражі,
Тримає степ в долонях сизу спеку
Та марить про тумани і дощі.
З торбами за плечима ходять міфи –
Безсмертні свідки згублених століть,
Потомлені лежать в могилах скіфи
І ковила нерушена стоїть.
Труївся будень пилом автострад,
Дивилось літо поглядом вишневим,
Та марився душі далекий сад,
Де тишина ховалась за дерева.
Долоні лип голосували «за»:
За тишину, за свіжість, за вологу,
А вдалині грозилася гроза
Знайти сюди неходжену дорогу.
Дрімає тихо спека на асфальті.
Дощами марять втомлені думки.
Все звично так, а чується… Вівальді
У глибині небесної ріки.
Десь там, десь там, за синім краєм світу,
Де блискавиці спокою не зна,
Є інше літо, незбагненне літо,
Та дивини таємні імена.
Чекало небо сонця поцілунку,
Смалив туман невтомно цигарки,
Стояло літо з торбою дарунків
На березі молочної ріки.
Ранковий світ виношував секрети,
Але про що – того не відав сам,
І варта незліченна очерету
Вклонялася пташиним голосам.
Десь осінь є, де ходять жовті клени,
Де річка з небесами – близнюки,
Де за траву тримається зелене,
Але не зворохоблює думки.
Де кожен сон виблискує на грані,
Нема питань «навіщо» і «чому»,
Там білий кінь ховається в тумані
Та зоряницю слухає німу.
Смаглявий вечір. Місяць ставить кому,
Бо навіть віку хочеться перерв,
Чомусь не спиться вітру молодому,
Що обриває спомини з дерев.
Космічний хтось розвішує прикраси,
Прозора тінь майнула по землі,
І шиє овид вогниками траса,
І дикий пес видзявкує жалі.
Напевне тут інакша ера,
В країні спокою і птиць,
Тут синє небо п’ють озера
Блакитним поглядом зіниць.
В лісах ховаються тумани,
Думки і сни – неговіркі,
І сіють жито деревляни,
І древні водяться казки.
Мені було сьогодні ніжно,
Як може буть лише у снах:
Сміялись білим цвітом вишні,
Мовчали глеки на тинах,
Було замріяно і рано,
В тумані спало потайне,
А вдалині стояла мама
Й додому кликала мене.
І скільки б не було в людей скорботи,
В усіх народів та в усіх віках
Як пошукати – знайдуться істоти,
Яким ховатись мило по кутках.
Ото сидить із поглядом блудливим,
Хапається за серце повсякчас:
- Я у батьків один такий красивий,
Вони мене родили не для вас!
Пощо мені оті шаблі й пістолі,
Іржання коней в мареві пожеж?
І ваша воля… нащо тая воля?
Її собі на хліб не покладеш!
