Я вибив іскру. Розгорівся світ,
І темрява свою забула силу,
В нові слова складався алфавіт,
Мовчання тиші сходило в могилу,
Втрачав свою білизну папірець,
Життю раділа, мов дитина, мова,
Я віддавав усе, що дав Творець,
Бо золото і слава – не від Нього.
Такого не знайдеш
В розвалах книг,
Такого ніколи
Не скажуть в школі,
Зима – це не завжди
Коли є сніг,
Коли за вікном
Дерева схололі.
І не тоді, коли кров
Не дзвенить,
І не тоді, коли світ
Дрімає,
Зима – це іноді просто
Мить,
Коли у думках
Тепла немає.
Зимовий ринок. Бруд та біле.
Свідомість в натовпі несу,
Тепла та тиші просить тіло,
А вуха – сьорбають попсу.
Грошима зваблюють міняйли,
Жене собака горобців,
І циганчата-прилипайли
На совість тиснуть покупців.
Спіймав калюжу черевиком
(втомила вже халепа ця!)
Чиясь печаль не в’яже лика,
І хоче щось від продавця.
Квіткарка десь доп’яла айстри
Та пропонує їх без слів…
Пробачте пані, я вже настрій
На все, що мав, собі купив.
Ви граєте «Зелені рукави»,
І настрій витинаєте струною,
Скажіть-но, менестрелю, хто є Ви?
Навіщо так Ви чините зі мною?
Чи я почую хоч колись одвіт,
Як догодили силам всемогутнім,
Що вмієте ховати цілий світ
У цій маленькій, невиразній лютні?
Як ні, то грайте, чорт Вас забирай!
Трощить мене на пил, на елементи!
Я вже готовий проміняти рай
Заради цього дивного моменту!
Із кожним кроком
Рухається далі
Та добра мить
Де світиться душа,
Де ще дитинство
Тисне на педалі
В своє майбутнє
Вперто поспіша.
Де сумнівам
Не видали ще волі,
Де кожен погляд
Це вже новина,
В словах немає
Гіркоти і солі
І голови боїться
Сивина.
Дрімає хутір схований в століттях,
І спогади, і люди тут чужі,
Лише старе опудало в лахміттях
Лякає мовчки пустку на межі.
Прозорий день, а ніби все в тумані –
Поля, садок, лісочок за горбком,
І вітер несміливий на паркані
Похитує надбитим баняком.
Колись життя тут тішилось вістями,
Ловило кожен погляд, кожну мить,
Тепер воно хіба що горобцями
У вишняку скуйовдженім кричить.
Вже небо з часом вище, вище, вище,
І не дарує радощів та лих,
Бо спогади і люди тут навіщо,
Як хутір призвичаївся без них?
У глибині першохаосу,
У нескінченній пустоті,
Сиділо Слово сивокосе
Та сумувало в самоті.
Ховався простір в оксамиті,
Було майбутнє нечітким,
Хотіло Слово говорити,
Але, нажаль, не було з ким.
Ну де ж ви, янголи та люди?
Ну де ж ти, грішне та святе?
Нема? Тоді най Всесвіт буде
І істина не пропаде.
А я сьогодні слухаю природу,
На відзимки новий шукаю натяк,
Від долі не чекаю нагороди,
А просто тішусь відблиском галактик.
Можливо в тих краях, які без краю,
Не відають журби, не носять сіре,
Там всі щасливі, та… мене немає,
Мого кохання щирого і віри.
Мені наснився край агави,
Земля сомбреро та гітар,
Тримали руки кухлик кави
І чорний дудлився нектар.
Про щось кричали маріачі,
Спідниці піднімали пил,
Блукали голоси дитячі
І додавали серцю крил.
Ховались хмари за крайсвітом,
На древній церкві бомкав дзвін,
І пахло днем, і пахло літом,
І не хотілось перемін.
Хіба що стати кабальєро,
Від світу відганяти зло,
І ще до’пяти десь сомбреро,
Бо надто сонце вже пекло.
Коли в мені моє переболить,
Кубельце тиша заплете з мовчань,
Стара на порох розітреться хіть,
Від гіркоти оклигає гортань,
Коли струна утомиться моя,
Коли у слові посиніє лід,
Мені не вірте. То не буду я,
А просто тіло, кинуте у світ.
