Конкістадоре! Тут тобі не раді:

Ніхто ще не любив скажених псів.

Іди своє шукати Ельдорадо

В любові, а не в плетиві лісів.

Ти ж пропадеш у просторах Вест-Інду

На п’ять, на десять чи на двадцять літ,

Твоя зів’яне з горя Розалінда,

І у сльозах покине білий світ.

Ти ж крові тут залишиш ціле море!

Держави перетвориш на сміття!

Не раді тут тобі, конкістадоре.

Іди додому і плоди життя.

Потворний привид

Вічної зими

У вікна заглядає,

Шкірить ікла.

Бо він лихий

Від того, що є ми

На цій Землі,

І досі ще не зникли.

Він хоче крові.

Він без жертв – ніхто.

Його дратують

Розуміння лиця.

І тішиться Верховне Шапіто,

Нікчемним блазням все

«яка різниця?»

За сріблотканим океаном,

Де пахнуть цитрусом віки,

Прозорим ранішнім туманом

Мої клубочаться думки.

А в небі – крила лебедині,

А у квітках – бджолиний труд,

Тож не шукай мене, людино,

В холоднім натовпі отут.

А хмари йшли із моря воду пити,

І щось шуміло поруч, у ліску,

А ми на пляжі, ще маленькі діти,

Величні замки зводили з піску.

В нас не було і крихітки печалі,

Дзеленькав сріблом кожен голосок,

Бо ми не знали, ми іще не знали

Наскільки ненадійний той пісок.

Не тлій зажурою, Адаме,

І безнадією не тлій:

Земля вагітніє плодами,

Вона прекрасна, друже мій!

Тож не ховай у сльози очі,

Без того вистачає смут,

Едем є скрізь, як сам захочеш

І не поскупишся на труд.

Сьогодні вечір добрим є.

Сьогодні вечір – старомодний:

Неквапно час копитом б’є,

І світ до радості голодний.

Повільно падають зірки,

Душа мугикає колядку.

Тепло торкається щоки,

Тепло безмовності і згадки.

Пішли дивитись грудню в очі,

Він у лісах давно заліг,

Де ієрогліфи сорочі

Зоря насипала на сніг.

Там вітер довгі монологи

Читає тіням самоти,

Там в кожнім дереві – епохи,

Живі історії, світи!

Там кожне судження – пророче,

Усі незлагоди – мов дим.

Пішли дивитись грудню в очі,

Пішли мовчати разом з ним.

У цій звичайній, ніби, даті,

У переораному дні,

Безмежне море благодаті

Відчути випало мені.

Летіло сонце у блакиті,

Манячив ліс на стороні,

Я був живий у цьому світі,

І світ живим був у мені.

У сузір’ї Великого Котика

Від сметани кругліють животики,

Зграї рибні пасуть,

А коти не живуть,

Тільки миші –

Така от екзотика.

А це було ще восени:

Змінивши кожушину,

Маленький зайчик бачив сни

Про тридцять три морквини,

Про сад на березі ріки,

Про запахи медвяні,

І не водилися вовки

У тому сні морквянім.