Нема тепер аристократів.

За жменьку б’ючись голосів,

Із передвиборчих плакатів

У мозок лізе примітив.

Радійте, тіштесь, забаганки,

Настав ваш нетривалий час,

Пустопорожні обіцянки

Лунають виключно для вас.

Мед перетвориться, чекайте,

Вже завтра в соляну ропу,

Сьогодні ж ви слова ковтайте,

Торгуйте гідність за крупу.

Не буде вас ніхто плекати,

Коли рахують бариші,

Бо вже нема аристократів

У крові, вчинках та душі.

Блестела полночь лунною дырой,

Был выведен итогов знаменатель:

Я сам себе лирический герой,

И сам себе писатель и читатель.

Рвали капризы едкие проблем

И обнимала вечная забота –

Быть самому себе не знамо кем,

Хоть и хотелось кем-то для кого-то.

Щезає світ відвертих мрій?

В долонях ночі в’януть квіти?

Душа болить? Не плач – радій,

Що є іще чому боліти.

Слова порожні, як кліше,

І час відведений минає?

Душа болить? Жива іще.

Цінуй. Її не кожен має.

Ответьте, Вы же точно знаете

Загадок суть, что день таит,

Кого мне Вы напоминаете?

То небо смотрит на меня

Сквозь Вас? Точней, из Вас.

Конечно! Как мог попутать я?

Простите недотёпу.

Могу ли я исправить хоть чуть-чуть

Свою ошибку? Да, я весь истрёпан

В своих метаниях.

Только хочется вдохнуть

Тепло, рождённое словами.

Лунає зоряний концерт

Та місяць вирвався за грати,

Я свій встановлюю мольберт

І буду знову малювати.

Він не такий, як у митців,

Прозорістю – подібний вітру,

Немає навіть олівців,

Я не кажу вже про палітру.

На ньому хочу я світи

Намалювати віковічні,

Але виходиш тільки ти

Та мої мрії утопічні.

Идёт рассвет, собой довольный,

Порвав ночной тревоги нить,

И звон с ближайшей колокольни

Ему пытается вторить.

Вторит и ветер, заплетаясь

Струёй в засохший лес травы,

Лишь я вторить и не пытаюсь.

Самодостаточен. Увы.

В колючках власти лихолетья,

Смакуя первородный страх,

Гремела слава грязной медью

И танцевала на гробах.

Рисуя контуры умело

Убитых самомненьем душ,

Сдувала с пальцев пудру мела,

Играя инфернальный туш.

Казалось, славы неуемность

Могла заполонить простор,

Но только серенькую скромность

Она боится до сих пор.

Застыв, словно муха в меду,

Толпа облаков бьёт баклуши,

Наводит октябрь красоту

И ветром кусает за уши.

Небесная чаша светла

И холод сжимает минуты,

Но тихое эхо тепла

Во мне не меняет маршрута.

Мне тихо печаль заглянула в лицо,

Ну что ж тебе снова не спится?

На горло надела удушья кольцо

И выжала сырость в ресницах.

Печаль, ну чего же ты? Мы ж не родня,

Тебе в моём доме не рады,

Зачем выбираешь ты только меня

И серые водишь парады?

Зачем ты тут царствуешь, слышишь? Зачем

Ты топчешься по дорогому?

А может, тебе нужен я лишь затем,

Чтоб ты не ходила к другому?

А может, ты бродишь в пустыне души

Чтоб строки текли в ней рекою?

Ну, коль тебе это так нужно – скажи,

А не развлекайся со мною.

Нас у полон взяли кайдани справ

Та звичок нездоланні каземати,

І я би віршів Вам не посилав,

Та як іще про себе нагадати?

Та як іще сказати, що я є,

Що дихаю багатими світами?

Що серце неприкаяне моє

Бринить та насолоджується Вами?

Що я ще не пішов в чужі краї,

Там Вас нема, там тільки смутку зливи,

Рядки очами випийте мої,

Зробіть мене хоч трішечки щасливим.