Липневий день.Високий Замок.

Кохання нашого світанок.

Снують туристи.В’януть квіти.

А ми з тобою, наче діти.

У своїх мріях заблукали,

Й нікого ми не помічали.

Години бігли, наче миті,

А ми одні у цілім світі.

Для нас мелодія лунала,

У серці ніжність проростала,

Вже вечір перейшов у ранок.

Нас поєднав Високий Замок.

Неначе дзвіночок срібний,

Неначе чистий ручай,

Як сонця промінчик світлий,

Як синього неба край.

Як ніжний спів солов"їний,

Як теплий подих весни,

Як шелест листя осінній,

Як тихе журчання води.

Як мамина колискова,

Її мелодія ллється.

Як світла зоря ранкова,

Відлуння любові у серці.

Як все різнобарв"я квітів.

Веселкова, мила,чудова.

Як можна тебе не любити,

Свята моя рідна мова?

Мы очень редко видимся с тобою,

Ты слишком далеко и близко от меня.

Все чувства – как за каменной  стеною,

Но плачет моё сердце, глядя на тебя.

Где ж красота, и шарм, и обаяние,

Которыми ты многих покорял?

Прожил ты годы на одном дыхании,

И первые места по жизни занимал.

Но в дни минувшие не возвратишься,

И не изменишь прошлого словами.

Твердишь теперь, что нами ты гордишься.

А ведь всего мы в жизни достигали сами.

О чём нам говорить при встрече?

Чужой родной мой человек?

Ты и сейчас не думаешь о вечном,

Живёшь во власти временных утех.

И всё же для души твоей прощенья

Я каждый вечер Господа молю.

Приму, отец, твоё благословение,

Каким бы ни был ты, но я тебя люблю.

Я тебя создала,

И тебя разрушила.

Тихо в жизнь твою вошла,

Твой покой нарушила.

Обороты набирала,

Искры во все стороны.

Но, увы, не уследила

За любви приборами.

Цель достигнута давно,

Разум отвечает.

Но заклинило реле,

Не переключает…

Провода все обрываю,

Тут не до коммерции.

Но нестись я продолжаю

Словно по инерции.

Только вдруг в один момент

Стрелки все зашкалили.

Разноцветные огни

Сердце переплавили.

Перемычки полетели,

Всё же не картонные.

Эх, не вечны оказались

Чувства электронные…

Чиїх батьків чиї ми діти?

Чи для нас сонце інше світить?

Забули все, чому навчали,

Й до чого вперто прямували.

Чи ж пам'ять нашу відібрали?

Ні, ми самі ж її продали.

За безцінь, за брехню, за зраду,

І за отруту замість шоколаду.

Нам для розваги зав’язали очі,

І повели кудись у морок ночі.

Лиш ангели у небі плачуть слізно,

Прозріють очі, але буде пізно.

За що ж, скажіть, життя віддали

Ті, хто століттями нам волю здобували?

І берегли життя святу основу –

Наймелодійнішу у світі нашу мову.

Для того, щоб умить все зруйнувати?

Й безправною колонією стати?

Ламати легше, аніж будувати…

Тут розуму великого не треба мати.

І що ж такий господар може дати?

Що звик лиш в стайні бидлом керувати?

І жити по понятіям когось навчати,

І чужі землі нагло красти й роздавати?

Не спи ж, прокинься, мій народе!

Живий в тобі ще дух свободи.

Нехай завжди звучить під небом синім

Це світле гасло “СЛАВА УКРАЇНІ!”

Ну вот и всё … Спектакль окончен.

Опущен занавес, порвались провода.

Театр закрыт, и зал весь обесточен,

Я ухожу из этой сцены навсегда.

Ищи себе теперь других актёров.

Пиши для них сценарии свои.

И слушать продолжай суфлёров,

Но больше за собою не зови.

Я в твоей жизни больше не актриса,

Ведь роли мне твои не по душе.

Закрыты театральные кулисы.

Довольно, наигралась я уже!

Последний акт… Апплодисменты…

Беги, сердца в охапку собирай.

Хватай цветы и комплименты,

Ну а моя игра закончена. Прощай.