В моих глазах твоя любовь,

В твоей душе моя отрада.

Я преисполнилась тобой,

Моя любовь – тебе награда.

В твоей руке моя ладонь,

В моих мечтах твоя надежда.

Я разожгла в тебе огонь,

Предавшись в плен объятий нежных.

Ты охраняешь мои сны,

Я в твоих мыслях обитаю.

Тобою дни мои полны,

А ты без ласк моих скучаешь.

Лишь моё имя на твоих губах,

Я лишь в твоих руках могу согреться.

Твоя слезинка на моих щеках,

А в моём пульсе бъётся твоё сердце.

Тема ревности так же вечна,как и тема любви,жизни и смерти…Ревность…- что это?Неизменный атрибут любви или разрушительный ураган чувств?...Наверное,нет ни одного человека,который не испытывал бы это чувство сам и не ощущал его на себе в той или иной степени.

На мой взгляд,ревность-это как полезная бактерия,неизменно живущая в каждом организме и при нормальном здоровом образе жизни не причиняющая абсолютно никакого вреда,а иногда даже стимулирующая определённые его функции.Но даже при незначительном снижении иммунитета эта бактерия начинает гипертрофироваться  и выполнять совсем противоположные функции.На первых стадиях это излечимо,если во время  распознать опасность и осознать всю серъёзность сложившейся ситуации.К сожалению,как это часто бывает с физически или психически больными людьми,особенно с теми,кто находится в какой-либо зависимости(Алкогольной,никотиновой,игровой,сексуальной…)и продолжающими называть себя абсолютно здоровыми и вменяемыми, при этом разрушая и отравляя жизнь как себе,так и окружающим людям,так и здесь – если вовремя не распознать и не остановить симптомы развивающейся болезни,то со временем она просто-напросто отравит весь организм…Правда, в некоторых случаях – это диагноз на всю жизнь…Как бы не пытался помочь такому человеку,в конце концов выход останется один – бегство.И чем быстрее,тем лучше … Но,как известно,неизлечимых болезней НЕ БЫВАЕТ!Бывает НЕЖЕЛАНИЕ вылечится.Всё зависит от тяжести поражения,от желания быть здоровым или помочь другому при его же желании,конечно,и,естественно,от наличия такого необходимого и жизненно важного фактора,как ЛЮБОВЬ.

Твої вуста вогнем солодким обпікають,

Хвилями пристрасті вкривають поцілунки.

І ніжним трепетом все тіло огортають,

Малюючи по ньому візерунки.

Цілуй! Шалено, палко, до нестями!

Я наче віск, в твоїх руках топлЮся.

Нема ніяких заборон між нами,

Я у тобі до краплі розчинюся.

Вже промінь сонця до моїх очей торкнувся,

І знов біжать по тілу лагідним дощем

Втоми не знаючі  гарячі поцілунки,

А їм назустріч тихий шепіт – хочу ще …

В небі ключ журавлиний,дивись!

І душа моя прагне увись.

Я б розправила білі крила

Й вільним птахом над світом злетіла.

Із висот недосяжних таємних

Я погляну на рідну землю.

На вишневі сади квітучі,

На поля й на високі кручі.

ЗамилУюсь безкраїм морем,

Й повернуся в Карпатські гори.

Вмить наповниться радістю серце.

Ця краса Україною зветься.

Перелітні птахи навіть знають,

Неба кращого в світі немає.

Вони в різних краях блукають,

Та щороку до нас повертають.

Їхню тугу я серцем відчую,

Чому ж люди свій край не цінують?

Чом зажерливі й заздрісні хмари

Їхні душі так поогортали?

Невже очі настільки незрячі,

Що крім себе нічого не бачать?

Всім без винятку шанс дається

Цей політ відчути у серці.

Кожен з нас у душі крила має,

Та не кожен,на жаль,відчуває.

Хто свій скарб на землі лиш складає,

Захист неба назавжди втрачає.

Із одним крилом не злетіти,

Аксіому цю знають і діти.

Хто уміє небесне з земним об’єднати,

Той гармонію зможе в житті відшукати.

А відчуття польоту це надовго зостається,

На нього й у реальності настроюється серце.

Нічого надзвичайного тут непотрібно знати,

Лиш треба душу деколи від бруду очищати.

Коли я повертаюся із мандрів цих далеких,

То просто посміхаюся,бо на душі так легко.

 Від теплих слів прокинуся,таких простих й прекрасних -

"Пора вже повертатися на землю,моя пташко…"

Я прошу тебя, не молчи…

Разорви тишину, закричи.

И раскрытые двери души

Ты молчаньем закрыть не спеши.

Не умею я мысли читать…

А давай, будем вместе молчать?

И в рулетку с судьбой поиграем?

Только оба мы в ней проиграем.

Слово может безжально убить.

Может душу оно исцелить.

Только нету страшней наказанья,

 Чем теряться в догадках молчанья…

Розквітають вишневі сади,

І весна вже прямує до літа.

На світанку мене розбуди,

Бо я хочу схід сонця зустріти.

Ти до себе мене пригорни,

Й не кажи зараз,прошу,нічого.

Тільки ніжно у очі мої зазирни,

Віднайди в них зорю ранкову.

Ще багато доріг ми пройдЕмо,

Буде безліч світанків рожевих.

Та у свОїх серцях збережемо

Ми назАвжди цей цвіт вишневий.

За твоїм вікном іде дощ…Несподівано ти побачиш у ньому мої сльози…

Ідучи на роботу алеєю весняного парку,яскрава весняна зелень проникне у твою душу…І ти згадаєш мої очі…

Легкий ніжний вітерець лагідно торкнеться до твоєї щоки…І ти згадаєш дотик моїх рук…

Закінчився дощ…Ти побачиш, як промені сонця протискаються крізь хмари, звеселяючи і обігріваючи землю…І ти згадаєш мою посмішку…

Ти поглянеш у небо і побачиш в ньому різнобарвну веселку…І ти згадаєш наші кольорові мрії…

Твій погляд підніметься увись і ти побачиш журавлиний ключ,який повертається  з далеких країв…І тобі раптово нестримно захочеться повернути час…

Ти почуєш,як із найближчого кафетерію лунає така знайома мелодія…І згадаєш нашу першу зустріч…

А невдовзі красуня Ніч розкидає по небу звабливі мерехтливі зорі…І ти згадаєш нашу зоряну мить…

Твій синій холодний погляд раптом наповниться гарячою вологою спогадів і упаде на маленького сріблястого ангелочка,який колись був символом нашого кохання…

Ти візьмеш його у свої долоні…Але не відчуєш тепла…

Ти пригорнеш його до серця,але відчуєш від цього лише біль…

Ти з благанням і тугою подивишся у його сумні очі,у яких колись відображалася уся моя ніжність…Але тепер вони мовчать…

Тобі так захочеться кричати, але забракне слів…

І раптом ніби зовсім випадково ангелочок  вислизне з твоїх рук і розіб’ється…

Бо не захоче більше бути оберегом того, чого вже немає…

Так і ти колись розбив наше кохання…

Ти згадаєш…Але вороття уже не буде…

Хіба ж можливо так любити,

Щоби піти й не озирнутись?

Назавжди з серця відпустити,

Але ніколи не змогти забути.

 

Хіба ж можливо так любити,

Щоб щастя іншому віддати?

І свої мрії вщент розбити,

А нових навіть не шукати.

 

Хіба ж можливо так любити,

Щоби ні слова не сказати?

Лиш мовчки в очі подивитись,

І в одну мить минулим стати.

 

Хіба ж можливо так любити,

Щоб свою біль від всіх сховати?

Й себе по краплі розчинити

У тій,яку потрібно вже втрачати.

 

Хіба ж можливо так любити,

Щоб її снів не турбувати?

І в світі іншому без неї жити,

Але нікого в світ цей не впускати.

 

Хіба ж можливо так любити,

Щоб через довгих десять років

Цей погляд стомлений зустріти,

Й спіймати в ньому блиск раптовий.

 

Хіба ж можливо так любити,

Щоб,як тоді,ні слова не сказати…

Тільки до серця міцно притулити,

І вже ніколи більш не відпускати.

 

Одне лише слово,один тільки погляд.

Лише один дотик руки.

Одні відчуття від одного бажання,

Ми в цілому світі одні.

Одні почуття і однакові мрії.

І навіть однакові сни.

І,може,у це хтось скептично не вірить,

То й що?Зате віримо ми.

Одні сподівання й одні хвилювання

У сяйві нічних зірок.

В єдиних очах ніжний блиск полум’яний

Кохання одного на двох.

Я подарю тебе солнца лучик,

Пускай будет светом одним для двоих.

Я подарю тебе к сердцу ключик,

Пускай он хранится в ладонях твоих.

Я подарю тебе небо синее,

И разноцветье весенних лугов.

И настроение сладко-ванильное,

И отраженье серебряных снов.

Я подарю тебе звёздочку первую,

И теплоту уходящего дня.

И золотую зарю предрассветную,

Зажжённую в нашей любви огнях.