Я у Ангела свого спитаю,

Чому часто так в світі буває?

Чому діти невинні вмирають?

А стихії і війни життя забирають?

Я у Ангела свого спитаю,

Чому СНІД і чума процвітає?

Хтось грошима на вітер жбурляє,

Хтось від голоду й сліз потерпає.

Я у Ангела свого спитаю,

Чому радості в світі так мало?

І яке нас майбутнє чекає?

І чому всі байдужими стали?

Я у Ангела свого спитаю,

Чому ті, хто на діток чекає,

І роками надію у серці плекає,

Їх безглуздо і страшно втрачає?

Тихо Ангел мене запитає –

Чи ти дійсно це знати бажаєш?

Бо лиш ваша у тім провина,

Що надходить розплати година.

Чому заздрісні ви і жорстокі?

Чому в ваших серцях неспокій?

Недовіра і гордість між вами,

Душі рвете їдкими словами.

Плачуть Ангели в небі над вами,

Просять в Бога прощення сльозами.

Та не чують їх люди й не вірять…

Через те всі страждання і біди.

І знову бачу я тебе у своїх снах,

І розумію, що нестримно я кохаю.

Й не уві сні, а наяву, понад життя,

Хоча про тебе небагато зовсім знаю.

Твій погляд,наче струм,мене обпік,

Пронизав всі клітинки мого тіла.

У серце він без дозволу проник,

І розігрів закрижанілі крила.

Твій дотик-наче зоряний політ,

В тобі себе знахожу по краплині.

Не зможеш замінити ти мій світ,

Але і світ тебе вже не замінить.

Я так легко по землі ступаю,

Мої очі вдивляються в небо.

Знаю, кращого в світі немає,

І думками я лину до тебе.

Ніжно - ніжно тебе обійму,

Зазирнувши у лагідні очі,

“Я до тебе так довго йшла”,

Моє серце тобі прошепоче.

Ти–як сонячний ясний день,

У душі твоїй- тепле літо.

Сонця промінь в долі моїй,

Неможливо тебе не любити.

Серебристые снежинки кружатся

В белоснежном январьском вальсе.

Тихо шепчут – пора уж прощаться,

Но глаза отвечают – останься.

Я хочу так же нежно-игриво

У тебя на ресницах растаять.

Так прекрасно и неторопливо

На ладони твои тихо падать.

От горячих твоих поцелуев

Тают в сердце прошлого льдинки.

Может, нежность тому виною,

Ну а, может быть, просто снежинки.

Не вбивай мене поглядом синім,

Не шукай знов моєї провини.

Не твоя й не одна, ти це знаєш,

То ж навіщо усе повертаєш?

Ти кричав, що пропАду без тебе,

Та, як бачиш, живу і цвіту.

Знову квіти, і зоряне небо…

Ти ж не вірив, що я це знайду.

То ж прошУ, ти не край моє серце,

Бо і так вже частинку його ти украв.

Більш ніколи ім‘я в нім твоє не озветься,

Бо давно ти для мене чужим уже став.

Я с тебя пылинки все сдуваю,

В тебе свою отраду нахожу.

С тобою я о грусти забываю,

Тебе стихотворения пишу.

Тобою непрестанно восхищаюсь,

Ведь знаю, у меня ты лучше всех.

В тебе порою просто растворяюсь,

С тобою разделяю улыбку и успех.

Ты для меня сверкаешь серебром,

Под цвет искрящихся снежинок.

Не разлучит меня никто с тобой,

Ведь ты – моя любимая машина.

Когда смотрю в твои глаза ,

Тону в них, обо всём на свете забывая,

И, словно птица, в небо улетая,

Я улетаю в мир, где всё только для нас.

Где ярче звёзд глаза наши сверкают,

И жарче солнца теплота твоя.

И ничего на свете нет прекрасней,

Чем этот мир, где только ты и я.

И мне так трудно возвращаться,

И я прошу не отпускай меня!

Я так хочу в глазах этих остаться,

Слезинкой быть твоей, любовь нашу храня.

Нежности волной тебя укрою,

И в любви пучину уведу.

Я мечте навстречу дверь открою,

В ней себя опять по-новому найду.

Стон истомы, как души томление,

Таю, словно воск в твоих руках.

Сладостны твои прикосновения,

И небесный привкус на губах.

От тревог в тебе нашла забвение,

Растворилась в пламени свечей.

Сквозь потери и неразумения

Вновь из сердца льётся нежности ручей.