Один спогад...

Один спогад Миколи Петренка, як очевидця тих подій на Полтавщині, що якось вижив...

Батькова вишиванка

Дитинна пам’ятка 33-го року

На голодному ганку, на голодному ганку
Сидять і чекають - на хліб чи на смерть?
Повезла мати мінять вишиванку -
Хоча б на макуху, хоча б на дерть.

На голодному ганку, на голодному ганку
Сидять і чекають маленькі сичі.
Сидять і чекають до ночі від ранку,
Чекають весь вечір, чекають вночі.

На голодному ганку, на голодному ганку
Малі і худющі - ну в чому душа?..
А потяг пихтить на глухім полустанку -
Чому не рушає?..
Здається, руша!..
* * *
Хрестики, хрестики - потім вокзали,
Піски, Ромни, а тоді Конотоп.
Хрестики клалися просто на шпали -
Це для матусі, верталася щоб.

Хрестики, хрест... - на вагони попутні,
На семафор, що як божеський перст.
Хрестики, хрест...- за Михайлівський Хутір,
Хрестики, хрестики, хрестики, хрест...
* * *
А батько лежали страшні і опухлі,
А батько просили не хліба - води.
І зуби лишали на мідному кухлі
Химерні узори - судомні сліди.

А батько лежали на потерті ячній,
І менші відгонили мух з голови.
А старша сказала: - Ми зваримо каші
З щириці, з акації і з кропиви!..
* * *
У куток холодної теплушки
Бризнув - просто в очі - ліхтарем
- Подивися, що в тії хахлушки?
Може, що пристойне, то берем!..

О як страшно мати застогнали,
Тихо й хрипко, мов стара сова!..
Полустанки, станції, вокзали,
Вітер чорний попіл розсіва.
* * *
Батько тримали в руках «Кобзаря»,
А голос хрипів, заплітався у роті...
Тож і взялися ділить сухаря,
Того сухаря, що лишали на потім.

Так ось ділили, по власній лічбі:
З усіх кусочків найменший собі...

Гей, той сухар - із жолуддя, з кори!..
А як лишилося поруч найменше,
Батько сказали:- Це мій, бери,
Може, хоч так мені буде легше...
* * *
А коли вишивала, коли вишивала -
З вишні найкращої ягоди рвала.
Ягоди вишні, листя трійчате:
Буде кохання вічне, як свято.

А коли вишивала, коли вишивала -
Житні стебельця росли з-під рала.
Щедре колосся, вишня над ними
Ягоди-листя над молодими.

А коли вишивала, коли вишивала -
Ягідку кращу галка склювала.
Ягідку вишню, листя трійчате,
Ягідку вишню вашого щастя...
* * *
Батько згадали, всміхнулися зболено,
Батько сказали: - Чи нас поневолено?
Чи зачакловано нас, чи зачумлено,
Чи на турецькі галери закуплено? -

Батько сказали: - Усе може статися,
Треба у білу сорочку убратися,
В білу, вишивану, шлюбну, мережану.
Як це - немає?!.
Невже не збережено?..
* * *
Шукали смальцю, шукали сала,
Повідбирали плахту й намисто,
А вишиванку таки сховала -
В себе на грудях, біло-пречисту.

Повідбирали - і пропустили:
- Тепер міняйте, старцюги кляті!..-
Потяг напружив стомлені жили,
Потяг ввірвався в землі багаті.
* * *
- Спіть-но, в ночі-бо не хочеться їсти,
Може, присниться обід за багатим столом!..-
Тільки ж вночі в шибу стукали, стукали вісті -
Наче цвірінькала птаха під нашим вікном.

Віти метлялися, наче карасики в ятері,
Птаха північна піднесла до неба крило.
Може, та птаха, може, ті вісті - від матері?
Спімо, то мати нам руку кладе на чоло.
* * *
У куточку вагона мати плачуть, і сльози мов зерна:
- Це ж я зраджу любов, і від мене Бог очі відверне.
Вишиванку продам, а вона - це ж любові ознака.
Вишиванку продам - чи ж до мене любов забалака?

Боже, я согрішу, без любові я житиму, чую.
Боже, я согрішу - але мужа й дітей нагодую!..
* * *
І все ж потяг помчав під чіткі перестуки
Вздовж одного села,
вздовж другого села.
Там оселі смутні,
там простягнуться руки -
Баба, тітка і дядько, дитина мала.

Буйно яблуні квітли, і рожева пелюстка
У найменшу долоньку щедротно лягла.
Потяг мчав, і луна відбивалася хрустко
Він одного села,
від другого села...
* * *
Тиха пісня у старої катеринки,
Тиха пісня - а скорботи через край.
Що за свята - чи то спаса, чи обжинки?
Треба б точно, а попробуй пригадай.

Що за карти у кумедної циганки?
Що за долю провіщають, скільки літ?
Сяють барви дорогої вишиванки,
Батько й мати вирушають від воріт.

Батько й мати йдуть по вулиці щасливі,
Ми із ними, адже свято - то для всіх.
Зріють вишні, терпко пахнуть терносливи
Пригадати б? Сонце й вітер, батьків сміх.
* * *
- А пошукайте-но в скрині, за комином:
Біла сорочка з пошлюбленим спомином,
Що на життя і на смерть наладована,
Вишита хрестиком, мов зачарована!..
* * *
А потім прогіркло, із хрипом,
Немов крізь щербинки серпа:
- Покличете дядька Архипа,
Нехай у садку закопа!..
* * *
А тут прочиняються двері!
І тут появляються мати!
А батькові сльози із віч:
Я думав, уже не діждусь!..-
І кинулись ми для вечері
Чимскорше стола протирати!
А мати півклунка із пліч,
Сміються і плачуть чомусь...
- Це йшла повз Гаї, повз Чорнухи,
Щоб швидше, щоб тільки застати!..
А ми принесли дровенят,
Вже й затірка булька густа.
А батько вламали макухи
І стали неквапно жувати.
А мати над батьком стоять,
Неначе журба пресвята.
* * *
А узор на макусі
Від преса важенного
Хрестами-хрестиками,
Як на манишці
Батькової вишиванки.
* * *
Бо коли вишивала,
Коли вишивала -
Ягідку кращу
Галка склювала...