Прийшла весна, зненацька та непрошена,
Туди де чорний сніг і дим землю стискав.
Цвіркає пташка на цеглянім хати крошиві —
Затишшя тимчасове, але мир ще не настав.
Краплі дощу зриваються з буремних хмар
І кола, як відлуння, що тремтить в калюжах,
Немає тільки кіл в його душі... краях примар
увінчаних залізом в чорних закипілих ружах.
Давно немає в світі заспокійливих оман...
Сумне відлуння, сморід і людські кавалки...
Тремор землі, в спокуті, понівеченій від ран,
Лише вишивані спалахи неба — квітнуть фіалки.
А потім знову рине в прірву з вітром холода,
І вже не дощ блукає, сипле білий чистий сніг. —
Спокій потойбічного вбрання, та світу нагорода.
Сідай, заспокійся, ти наче знемігся від зайвих слів,
Залиш позаду всі шляхи та необачливі тривоги.
Прикрий свої очі, нехай це лише зачарована мить,
Коли пташка співає, та серце щемить, зрозумієш,
Живий, і ніщо навкруги не тремтить, не гримить.
Напевно волієш ти далі йти до мети, і радієш, —
Тане сніг на губах, і що в божих руках кожна мить...
Напевно тебе хтось чекає завзято, від куль боронить,
Тримає свої кулачки і струною до неба бринить...
Ти ж завжди чекай і вір у нього, він спокій твій.
Не інший хтось, а той, лЮбий, очікуваний та жаданий,
І цим буде живий він кожну мить, непохитний й незламний.
Пам’ятай, лише ти до повернення життєдайний прецедент.
Прийдуть ще спільні весни, та рясно заквітнуть сади,
Загарбникам не зрозуміти нас, хай згинуть вщент. —
Непорозуміння, бо кожна війна від жадоби завзята…
Прихована агресія, що призводить до сварки…
Все в полум’ї та смороді… але на морок для неї начхати, —
Розквітають з весною відлунням неба фіалки.
Прийшла весна теплом, зненацька та непрошена,
Туди де чорний сніг і дим рідну землю стискав.
Цвіркає пташка на цеглянім знівеченим крошевом —
Затишшя тимчасове, але спокій в світі ще не настав.
Туди де чорний сніг і дим землю стискав.
Цвіркає пташка на цеглянім хати крошиві —
Затишшя тимчасове, але мир ще не настав.
Краплі дощу зриваються з буремних хмар
І кола, як відлуння, що тремтить в калюжах,
Немає тільки кіл в його душі... краях примар
увінчаних залізом в чорних закипілих ружах.
Давно немає в світі заспокійливих оман...
Сумне відлуння, сморід і людські кавалки...
Тремор землі, в спокуті, понівеченій від ран,
Лише вишивані спалахи неба — квітнуть фіалки.
А потім знову рине в прірву з вітром холода,
І вже не дощ блукає, сипле білий чистий сніг. —
Спокій потойбічного вбрання, та світу нагорода.
Сідай, заспокійся, ти наче знемігся від зайвих слів,
Залиш позаду всі шляхи та необачливі тривоги.
Прикрий свої очі, нехай це лише зачарована мить,
Коли пташка співає, та серце щемить, зрозумієш,
Живий, і ніщо навкруги не тремтить, не гримить.
Напевно волієш ти далі йти до мети, і радієш, —
Тане сніг на губах, і що в божих руках кожна мить...
Напевно тебе хтось чекає завзято, від куль боронить,
Тримає свої кулачки і струною до неба бринить...
Ти ж завжди чекай і вір у нього, він спокій твій.
Не інший хтось, а той, лЮбий, очікуваний та жаданий,
І цим буде живий він кожну мить, непохитний й незламний.
Пам’ятай, лише ти до повернення життєдайний прецедент.
Прийдуть ще спільні весни, та рясно заквітнуть сади,
Загарбникам не зрозуміти нас, хай згинуть вщент. —
Непорозуміння, бо кожна війна від жадоби завзята…
Прихована агресія, що призводить до сварки…
Все в полум’ї та смороді… але на морок для неї начхати, —
Розквітають з весною відлунням неба фіалки.
Прийшла весна теплом, зненацька та непрошена,
Туди де чорний сніг і дим рідну землю стискав.
Цвіркає пташка на цеглянім знівеченим крошевом —
Затишшя тимчасове, але спокій в світі ще не настав.
