Часы перевели назад. Всё как-то вдруг стало проще, легче. Листья взлетели вверх и прислонились к черенкам. Лёд превратился в лёгкий летний дождь. Куда-то делись все обязанности и ноги лёгкой босоногой припрыжкой понеслись по тёплым лужам. Ничего не нужно. Некуда спешить. Беззаботность. Свобода. Отец посмотрел в глаза матери и они опять взялись за руки. Брат обнял брата. Мальчик взял девочку за руку просто так. Когда это было в последний раз? Неважно. Прошлого больше нет. Нет будущего. Есть только настоящее. И жить можно так, как только тебе одному угодно, потому что время повернули вспять. За окном дети играют в прятки. Нашли. И опять заново. Ненавязчиво. Дождь говорит с детьми на одном им понятном языке, проникая в их душу - открытую, весёлую, лучезарную. Куда ты идёшь? Я никуда не иду. Я остаюсь здесь. Здесь нет боли, здесь нет зла, здесь нет грязи, потому что тёплый дождь смывает её с наших рук. Вернуться? Нет. Я остаюсь здесь. Пожалуйста. Нет. Нельзя остаться здесь, потому что не всё так просто. Потому что часы никто не переведёт назад.

З першого візиту до твого лона ти став моїм домом, Львове. Не знаю, як так сталося. Не знаю. Мабуть, я закохався у тебе з першого погляду. Ні. Я покохав тебе ще до того, як побачив.

Львів - це казка. Місто ака "Маленький Париж". Але я ніц не певен, що я почуватиму себе так піднесено у тому ж таки Парижі. Ні. Річ же не лише у самому місті. Не лише у цих прекрасних величних будівлях, у цій бруківці, по якій так легко і приємно походжати. Не лише у широких зелених парках з сотнями затишних місць. Не лише у могутній панорамі з Високого Замку. Не лише у співі пташок на Знесенні. Не лише у ілюзії минулого у Шевченківськім Гаю. Не лише у духові Європи в Університеті, у цих затишних, тендітних кафе, повних романтики, у цих маленьких обособлених двориках і скверах. Не лише у цьому всьому. Ні.

Річ ще й у тому, що це Україна. Річ у народові, що живе тут. У тому, що це колиска усього того, що я вважаю Батьківщиною. З кожним ковтком повітря у цьому місті, з кожним почутим словом я наче відчуваю - це мій дім.

Можливо, я ідеалізую. Закриваю очі на недоліки. Нехай так. Але я хочу вірити в цю мрію і бути сліпим ідеалістом.

Я обожнюю тебе, Львове. Львів'янине, люби своє місто. Пишайся ним. Воно того заслуговує.

...або й зовсім без них, і просто чкурнути звідси де-ін-де. На захід. Бодай у Польщу. В Іспанію. В США. В Канаду... Бодай ненадовго, на рік, на місяць, на день....
На життя?
Начитаєшся усяких польських сайтів міносвіти, чи надивишся відео з лекцій Йельського університету і думаєш - ... думаєш...
Чи може, це все здається прекрасним лише доти, доки ти цього не маєш, а потім призвичаїшся, приїсться як жадана колись іграшка?
Достоту не певен, але, мабуть, все ж ні... ну, люди, як би то не було, не скаржаться...
Я не роблю з закордону утопічний Едем, чи що. Ні. Там нелегко. Там важко. Але там можливо! Розумієш? Open possibilities...