Перші рядки за роки і роки мовчанки. Надихнув чіткий речитатив красивого жіночого українського репу. Дякую, що розв"язали мій душевний вузлик. 

«-Кожен знає, що він помре, повторив Моррі,  - Та ніхто не хоче в це вірити. Якби ми в це вірили, то жили б інакше.»

 

 

 

«У мене не було вибору» - доволі популярна фраза в наші дні. Я і сама  частенько зловживала нею, вірячи в ці слова, як в щось незаперечне і доведене великими розумами. Я чула це з уст інших людей, які карбували в собі ненависть, злобу, жаль до себе, образу на весь світ, бо вони також вірили, що це єдиний вихід який їм даний. І вони йшли за цими словами як худоба на прив’язі, не дозволяючи собі підняти голову на широкий світ, який хоче щоб його нарешті помітили.

«Кожен з нас робить вибір» - ця думка переслідувала мене продовж всіх 152 сторінок і двох тижнів потому. Ми постійно робимо вибір, вибір у всьому: влаштувати сварку, вибрати одяг для роботи, приготувати  яєчню чи вівсянку на сніданок, жити чи повільно помирати. Читаючи книгу, та переглядаючи короткі інтерв’ю, я бачила перед собою семидесяти восьми річного чоловіка з молодою посмішкою на старому обличчі, з жагою до життя, якого можна було б порівняти тільки дитиною, яка тільки навчилась ходити, і яка ще не встигла  пізнати розчарування до цього непостійного світу «дорослих людей». І це не була жага «Я помираю, і треба стільки всього почати робити. Дурень, чому я раніше цього не робив, та вже все занадто пізно», це було щось на подобі «Життя таке прекрасне, що шкода його залишати». Я читала, гортала сторінку за сторінкою, і мене відчайдушно підгризав сором. Коли він говорив про важливість прощати, що образи - це безглуздий і непотрібний тягар, я розуміла, що є люди, на яких я тримаю образу роками, і що я також як те теля на прив’язі, на прив’язі свого вибору. Я закривала книгу, і давала собі час на «подумати». Потім я доходила роздумів про доброту до себе, а саме, що суспільство не заохочує бути добрішим до себе. Що потрібно бути дуже стійким, щоб відкидати те, що псує нам життя. Є якась іронія в цьому. В нашому божевільному, і доволі егоїстичному світі, ми не вміємо бути добрими до самих себе. Світ живе під гаслом «Швидше, Вище, Сильніше». Це лунає з кожного телеканалу, соцмереж, рекламних постерів, гір мотиваційної літератури, з вуст наших рідних, і ми карбуємось цим глибинним переконанням, що ми повинні постійно «бігти». І ми біжимо, якщо повільно – то картаємо себе, а якщо занадто швидко – то дуже швидко досягаєм «фінішу». І тут доречні, ще одні слова Моррі «Ми завжди біжимо. Боїмося зупинитись, щоб зрозуміти, від чого ми так невпинно тікаємо».  Нас змалечку вчать грати ролі гарних дівчаток, сильних хлопчиків, сумлінних учнів, покладистих дітей своїх батьків, успішних дорослих і ще багато хороших прикметників з приставкою «най». І все це пронизано червоною ниткою заборони прояву негативних емоцій: діти не повинні сперечатись, дівчаткам не можна бути грубими, хлопчики не повинні плакати, в щоденниках повинні бути тільки хороші оцінки, а коли ти вже дорослий, здавалося б, що можна розслабитись, прискіпувань стає все більше. «Тобі тридцять, а ти без дітей – О, з тобою явно, щось не так!»,  Тобі 30 і ти самотня жінка – можна ставити хрест, навіть тунель не передбачений. «Що значить, ти хочеш пожити для себе? А як же батьки, старість, гектар картоплі, яка нікому не потрібна? Ти думаєш, це нам все потрібно, ми все для тебе робимо, а  Ти егоїст, думаєш тільки за себе.»,  «Чому ти не носиш сукні, взагалі ти не жіночна і нікому ти не потрібна в твоїх рваних джинсах, ось Аліна з сусіднього будинку вже заміжня, а так внуків ніколи не дочекаюсь».  І це тільки маленька дещиця «правильного» морального арсеналу нашого суспільства. І багато хто здається під такою осадою, щоб опиратись і відвойовувати свій особистий простір, своє право вибору потрібно мати чималу нахабність і волю, і справжню усвідомленість своїх бажань. А в кого дійсно є цей «супергеройський» набір усвідомленої людини.  Таких мало..

Я ловила поглядом кожне слово про важливість розуміння себе «Тут і зараз», я раділа, що досягла просвітлення, поки до мене не дійшло,  що я не маю уявлення, який запах має печиво, яке я так завзято знищувала під час прочитання книги. Мене на мить заціпило, і я відклала книгу і на подив свого чоловіка і кота, почала  дуже ретельно нюхати своє печиво. Воно пахло горіхамиJ.  В цей вечір я більше не читала. Я ходила по квартирі і вивчала такі знайомі, як мені здавалось, аромати мого житла: їжа в холодильнику, квіти в горщиках, шампунь, я навіть понюхала свого кота, який пручався. Коли я дійшла до чаю, мене накрило споминами, один трав’яний збір, який я заварювала майже щодня, переніс мене в минуле, де мені вісім років,  я хворію, на вулиці вже кінець осені, і мене змушують дихати інгалятором з ехінацеєю. Стільки нових, сильних емоцій, від звичайних і буденних речей.

Книгу я читала повільно. Я робила замітки, виписувала цитати, та основою для мене стало переконання постійного вибору. Вибір є завжди, і для свого ж блага, треба навчитись його усвідомлювати. Моррі робив свій вибір. Будучи заручником хвороби, яка помалу, день за днем втісувала його в камінь, він знаходив в собі розуміння і прийняття того стану в якому він перебував. Коли ти спокійно читаєш, тобі здається, що він абсолютно змирився з близькістю раптової немічності і смерті, та Моррі нагадує нам, що вранці, коли ще в будинку було тихо,  і він був на самоті з собою, на нього накатувала образа, гнів,  і жалість. Сльози зрадницьки проривали броваду і від дозволяв собі поплакати, та потім він знову нагадував собі, що жаль в його стані не кращий помічник і потрібно вставати з ліжка і жити далі, скільки б йому не залишилось. Він насолоджувався всім, що більшість нас ігнорує в нашому сумбурному ритмі: музикою, погодою за вікном,  спілкуванням з друзями, їжею, доторками, розмовами. Він читав свій останній, але можливо найважливіший, курс. Коли ти знаєш як помирати, ти знаєш як жити. Коли ти знаєш, що попереду смерть, ти бачиш все, як ніколи, чітко, і розумієш, що дійсно було важливим у житті. Він говорив, що йому пощастило, що він має час для усвідомлення і для того, щоб поділитись цими знаннями з іншими. Щоб його знання могли принести комусь користь в майбутньому.    І ці «живі» похорони, де він ще при житті хотів почути всі ті слова, які зазвичай вже ніхто не чує – це також неймовірний прояв усвідомленості своїх бажань.  В житті  найголовніше – навчитись дарити любов і не боятись бути відкритим для неї. Присвятити себе любові, близьким людям і присвятити себе створенню того, що дійсно має сенс і значення в твоєму житті.

Ця книга є прекрасним прикладом як вибір наших думок впливають на нашу поведінку. Основні принципи КПТ.  Коли є ситуації, і як правильне їх сприйняття вливає на наші емоційні та фізичні реакції, а ті в свою чергу, впливають на поведінку і наслідки.  Якби Моррі піддався жалю, який здається природнім в таких ситуаціях, він би не подарував стільки цінних знань цьому світу, він би не надихнув стількох людей, та і це не так важливо, найголовніше, він би не попрощався з цим світом так як він дійсно заслуговує на це.  Він би болісно погас, як свічка, не почувши від людей всі ті прекрасні слова, не відчувши всю ту любов, на яку він так заслуговує. Та Він вирішив жити тут і зараз до останнього подиху, і з кожної ситуації витягувати приємну сторону. Бути вчителем до кінця. Бути тим ким він дійсно хоче бути, і навіть смерть тому не завадить…

Я співаю в цей момент. Холодні ноги, ніс і руки і Скай з його рідною "Тебе це може вбити". З роками голос в мене кращий став, хоч це все одно на рівні закритих кухонних дверей і переляканого кота. Мені не сумно, мені не радісно, просто я немов на порозі чогось мені невідомого. Наче я щось вирішила, але що саме - немаю свідомого уявлення. Та коли співаю я накриваюсь емоціями, які в будні дні всі десь під важким запиленим килимом "надважливих" справ і переживань. Коли співаю я не знаю скільки мені років, хто я,  і який колір мої очей. Немов тимчасово я поза часом і простором. Це наповнює паливом, паливом яке я щедро витрачаю на справи, на мотивацію, на хороші думки. Струм заповнює всі розгублені пазли. Це здорово. Треба частіше так закриватись на кухні. Здибаємось.

Вирішила підтягнути свої знання з рідної і солов"їної) Коми, тире, двокрапки і таке інше. Перелопатила купу додатків для тренування, а все дурня якась з набридлою рекламою тупого контенту. Нічого краще за старого підручника Ющука я і не знайшла) Хоч раніше всю цю пунктуації як насіння лузгала. Притупіла з роками)) Робота, як говориться, не сприяла. Вчора вибрались прогулятись в місто. Я так скучила за прогулянками, що ловила всі розмови перехожих і випадкових сусідів в кафешці. Ми спостерігали за невимушені залицяння випадкових знайомих, посередні жарти, які підкупляли своєю простою простотою))) А погода вирішила нас пожаліти. Ми відчували, як мерзли вуха в липні місяці, як осінній плащ і тепла кофта дисонували з календарем, проте були доречними під чашку гарячого чаю на терасі кав"ярні) А ще я примітила, що люди почали одягатись в зручні речі - це ж чудово))) Дівчата допетрали, що підбори на 6-7 см можуть виглядати не менш привабливо, а ще і зручніше ніж всі ті 10+сантиметрові знаряддя для вбивства і самогубства)) А кросівки - це взагалі подарунок небес) Вчора ввечері я була щаслива як дитя. Я буду пам"ятати ці години. Здибаємось.

На вулиці стійкий запах паленого цукру, смаженої кави і попкорну, і все це під аккомпанемент блискавок і грому. Невчасна нічна чашка міцного чаю змусила мене сісти  за клавіатуру. Що я хочу сьогодні обдумати? В голові стільки думок, і їх все більше і більше після кожної нової книги. Кіно не дивлюсь, люблю його до безтями, та втратила надію знайти щось цікаве. 

Сніданок приводить мене до тями.. Кава не найкращої якості, сонячні промені в потилицю - все говорить про те, що мені не вистачає світанків. Чомусь так викладати думки в щоденнику мені не вистачає тями. Там більше емоцій, а тут пишу все що пишуть пальці))). Ніч виявилась безсонна, Просто в який момент не захотілось впадати в небуття, а віддатись потоку думок. Я певно варю найгіршу каву в світі))) Добре, що чоловік її не п"є, а то б його любов до мене затьмарилась) Якби не карантин, то я б прогулялась до Макдака і замовила їхні сніданки і мою улюблену каву. Це моя слабкість) Ще з часів студентства, коли дівчинка з села потрапила в "великий город", я намалювала собі звичку рано вранці ходити в Мак на Севастопольську плошу, що в в Києві. На столах свіжі газетки, ще сонними мухами метушаться працівники, і машини ще не заполоняють весь простір.  А тут, у Львові, коли сонце гріє мою нову піжамку зі спини, я чую неймовірний щебет ластівок, немов зажована плівка старого Fisher)) І тут як ніде співають церковні дзвони, вперше, коли вони не навівають тривогу. Це перша річ, за якою я буду сумувати, якщо поїду з цього міста. В Києві я запам"ятала  милий моєму серці парк Островського, з його високими липами, і намальованими клумбами. Вінниця полонила мене спокоєм і затишком, а ще маленька затишна кав"ярня на Хмельницькому шосе. З вікон Винниківської квартири, я милувалась безмежними просторами лісів з мого високого поверху, і ці заворожуючі грози, які лякають до тремтіння, а погляд відвести не в силі.  А коли ми жили в Конотопі, я зловила себе на думці, що перед сном я постійно чую гудок потягів, які мчаться одне за одним)) Ціла корзина ностальгії.. І я вдячна за це) Буду допивати мою "смачнющу" каву)) Здибаємось. Всім Доброго ранку.

Стандартний перфораторний день, благо всі затихли в той час коли у мене була робота) Прочитавши коменти до попереднього поста, я знову (вже вкотре) зауважила, що багато людей не розуміють, бояться негативних емоцій. Бояться, утилізують, капсулюють, закопують і не проявляють. Навіть на папері, я вже не говорю, щоб вголос виказувати своє незадоволення. Від таких людей не розумієш, що очікувати, бо рано чи пізно все це вилізе на поверхню. Абсолютно  нормально проявляти незадоволення коли порушують твою комфортність, і ти нічого не можеш з цим зробити. Сварка? Вже розмовляли, пояснювали, просили проявити розуміння, так як карантин. Проте коли всі цивілізовані способи вичерпуються, наша психіка починає шукати безпечні виходи для негативних емоції: виписувати їх, фантазувати, жалітись рідним, коту, кактусу, гіпсовій фігурці жабки (в моєму випадку)  - і стає легше. У нас є певний спектр базових емоцій, (і далеко не всі присипані солодкою пудрою ), проявлення яких допомагає нам зберігати нормальний психічний стан. Така собі захисна дамба, яка вибудовувалась еволюцією більше ніж мільйон років, ще від Homo antecessor ( попередника людини розумної).  І ось такі "протуберанці" в виді яскравого вираження емоцій, нормалізують нашу психіку, як клапан на скороварці, що випускає зайвий пар, щоб каструля не зірвала кришку.  Звісно, тут мова НЕ йде про фізичне насилля та жорстокість, я розмірковую про психічно здорових людей.  Ех, піду готувати кабачкові оладки) Здибаємось)

Чергова сторінка мого online - щоденника. Я ненавиджу людей. Всіх: хороших, поганих, білих, чорних, традиційних, нетрадиційних. Чому? Бо всі вони роблять ремонти. І я не можу нічого з цим зробити і кудись втікти.  Навіть ходили розмовляти, щоб хоча б не починали о 9.00 ранку.. Так, я розумію, що закон дозволяє. Но, блядь, коли карантин і всі вдома, можна зробити якісь етичні висновки. Навіть насунувши на себе наушники для звукозапису, і слухаючи позитивного Моцарта, я мимоволі уявляю, як під цю ж музику я піднімаюсь сходами, знаходжу потрібну квартиру і  виконую роль Тоні Монтана з кулеметом, а потім з спокійним щастям на обличчі повертаюсь в свою квартиру і сідаю за філіжаночку кави. І мені не соромно, мене не гризуть  докори сумління за цю жорсткокість, бо вже з листопада місяця я прокидаюсь під перфоратор, і закінчується ця симфонія вже ближче до 22.00. Я розумію, що ремонт справа буденна, но я людина і нерви у мене не сталеві.  Здибаємось

Хочеться тихо сидіти і мовчати. Вчора надибали круте радіо з класичною музикою і діджеєм в якого голос чистий оксамит. Так не хочу готувати їсти, прибирати, якесь тотальне знесилення. Ще і клієнтки всі в коронавірусі. Треба якось релакснути. Зроблю одну порцію "турпоходного" супу: пів банки консервованої квасолі в томаті, 2-3 ложки тушонки, зелень, заливаєм кип"яченою водичкою і на 5 хвилин в мікрохвильовку. Смакота. Боже, яка я тошнотна..

Вже двоє моїх клієнтів зіткнулись з Ковідкою. В однієї батьки захворіли, а в іншої взагалі вся родина.. Трішки підщипує мою тривогу, що і не дивно. Чоловік на нервах трохи, та це скоріш робочі моменти, навіть кіт якийсь тривожний, хоч це певно його ластів"їне гніздо на балконі бісить, і в нього фрустрація) Я вже сама третій раз розігріваю чай в мікрохвильовій. Робота відволікає, да і прибирання на мене дивиться котячою шерстю по кутках. Ладно, треба щось робити. Здибаємось