...ось вже й сонце зайшло... йшов додому пішки й слухав щось у навушниках, раптом побачив в світлі фар авто, котрі проносилися повз, малесенькі зірочки, які падали з неба. Одна, друга, третя... їх здувало вітром і несло прямо на мене. Раптом, щось потекло по щоці...Сльоза? ні не сльоза... - краплина.. ще одна ;). "Мабуть дощ" - подумав я... Точно дощ! через хвилину я вже йшов під дощем, як завжди без парасольки. Сорочка промокла... ще далеченько йти... вітер продуває наскрізь... дивно..йду і вже нічого не падає з неба.. дощ так пройшов, що я й не помітив як він закінчився... можливо його і не було? а можливо й мене ніхто не помітив? можливо я, як той дощ-неведимка, якого я не помітив? але після дощу залишається мокрий тротуар та одежина, котру досить висушити і як нічого не було.... але ж я не дощ, зовсім ні!... підходжу до будинку...дістаю ключі, раптом дивлюся  - світло у вікні - "Невже мене хтось чекає?".. хтось є дома) невже, невже це вона?.. відкриваю калітку.. пробігаю по стежці.. відчиняю двері, так хочу сказати - "Звідки, звідки ти дізналася де я? Я ж тебе шукав по всьому місту! Я ж про тебе думаю цілими днями, шукаю в перехожих твій погляд, твою усмішку..."..заходжу до кімнати - горить світло...тиша... лише клацання годинника порушує її мовчазний монолог.... нікого... і тільки пес, похнюпившись, скрутився калачиком коло ліжка. "Що, сумуєш? Я тебе розумію - я теж! Іди-но дам чогось смачненького,  зголоднів напевне..."

 P.S. забув вимкнути світло, коли йшов з дому. А так приємно бачити у вікні світло, знаючи, що тебе хтось чекає. Світло, від якого захоплює дух. Світло, яке зігріває. Світло, від якого чиєсь серце б'ється швидше, ніж завжди.  Світло, яке дає комусь надію. Світло, яке...

Я вийшов в поле те безкрає,

До горизонту лиш пустота.

Врожаї вже давно зібрали

Чорніє там одна рілля.

Пішов я до тієї річки,

Де колись плавав юнаком.

Води зосталося вже трішки

Й стала вона тепер ставком.

Ось там он є криниця,

Вода смачнюча в ній була.

Я міг до схочу її напиться,

Дивлюся, вже висохла вона.

А поруч є галявина,

Де влітку квіти там цвітуть.

Давно вона занедбана,

Лиш гори сміття на ній ростуть.

І що ж це трапилось з народом,

Що квітку топче, яка росте?

Любіть природу й одне одного,

Життя ж у нас одне!

Чимало людей мені траплялось - 

В очах жадоба й пустота.

Хотів би там побачить сонце

І щиру посмішку на їх вустах.

Та є ще на світі щирі люди,

В серцях у них вогонь пала.

Прийдуть вони на поміч всюди,

Куди б їх доля не завела...

Темніти стало вже довкола

Та й час вже було мені йти.

Сонце спати лягало знову,

Лишень стежину віднайти.

Я йшов по ній, не раз спіткнувшись - 

То камінь, то яма або рілля.

І знову вставши, озирнувся -

Шлях важкий, та впертий я.

І раптом мене охопила

Самотність в обійми ті пусті.

Побіг до дому з усієї сили,

Щоб відірватись від пітьми.

Поріг порожній привітався,

Зустріли стіни мовчазні.

Узяв я тоді ручку

Та й записав думки:

Душа в хатині там кричала

Та тільки її ніхто не чув,

І сльози по щоках рікой стікали.

Поставив крапку, натис гачок й навік заснув......

(14.02.2012р.)