Польский автогол

  • 21.06.13, 16:59
"Дурість, навколо сама дурість! Як можна керувати таким народом?"
Юзеф Пілсудський про поляків


До речі епіграф можна віднести не тільки до поляків. До українців я б також відніс, дурість у нас спільна і масштабна, але зараз не про це. Про поляків. Сьогоднішнім рішенням Сейму та Сенату з приводу чи геноциду, чи то не геноциду поляки зіграли на всіх -  і на Брюселль, і на Москву, однак точно не Варшаву. Загалом поляки в ХХ столітті (і в періоди раніше), за виключенням певного періоду диктатури Пілсудського, взагалі показували повне не розуміння тактики, стратегії, а інколи відсудність здорового глузду. Гоноровість перекривала в них все. Але коли приходив час довести власний гонор, виявлялося, що це дешевий понт. 

Згадаємо історію, котра вперто доказує нездатність поляків (окрім Пілсудського) до політичного мислення. 30-ті роки, Польща була затиснута між Третім Рейхом та СРСР. Пілсудський разом з Ріббентропом розробили договір про не напад між Рейхом та Польщею. Вони ж розробили договір, котрий мав дати Рейху прохід крізь Данциг (де в той час мешкало більше німців ніж поляків і Гітлер був вже готовий поступитись ідеєю Фатерлянд для всіх німців, аби дали "польский коридор"). Там були до речі і ряд секретних домовленностей щодо чужих територій. Але Пілсудський помер. В 1938 почався конфлікт навколо Чехословаччини. Польща мала б зрозуміти, що в неї два виходи: або підтримати Чехословаччину, котра була готова до війни, або підтримати Рейх і виконати домовленності Пілсудського. Польща обрала другий і під шумок забрала собі кусок пирога - Тешинську область. Гітлер, розуміючи, що інкорпорація Тешинської області є політикою, обумовленою домовленністю Рейха та Польщі щодо коридора, цілком слушно попросив поляків договорчик то підмахнути, якщо вже хапнули чужої території. Але "геніальніший" Юзеф Бек показав фріцам кукіш. Якби ж цей кукіш хоч чимось був підкріплений. Юзеф Бек поїхав в Лондон і заключив англо-польський договір, направлений проти Німеччини. Як бахвалявся сам Бек, що "він обвів німців навколо пальця". Тупості поляків в цій ситуації не міг пояснити навіть Черчилль, котрий виступив проти цього договору. Він казав пізно пити Боржомі. Коли Черччиль їм сказав, що в цій ситуації вже хоча б підпишіть договір з совєтами, поляки показали кукіш і совєтам. Що цим хотіли зробити поляки Черчилль пояснити не міг, я теж пояснити не можу. Кінець кінцем все як скінчилося знаємо. Замість коридора в Данцигу, вони отримали коридор "поліш-унтерменш-штрассе" від Щецина до Любліна. І теплі слова підтримки від британського уряду.

Це лише епізод, таких епізодів в історії Польщі було багато, але він показовий. Так як політика Польщі в 30-х, просто містично-абсурдна, так і зараз зрозуміти польську політику вкрай складно з раціональних точок зору, зокрема навіть з польського національного інтересу це не можливо. На кого вони грають? Польський президент Броніслав Коморовський єдиний, хто залишає почуття здорового глузду. Зокрема ще у 2008 році, бучи маршалом сейму, Коморовський не дав прийняти подібну заяву. В інтерв'ю він зокрема зазначав:

Я, по крайней мире, наполовину кресовяк, сын и внук кресовяков. Мое сердце оттуда. Однако, для меня попытка переложить ответственность за несчастья польских Крессов на кого-то другого, нежели Советы, совершенно неприемлема. Попытка установить день Кресовяка в годовщину Волынской трагедии я считаю попыткой переложить ответственность на украинцев. Я не могу с этим согласиться. День памяти о Крессах - это 17 сентября, то есть годовщина советского нашествия в 1939 году. Попытка переложить ответственность с Советов на украинцев заставляет меня задуматься, не имеем ли мы тут дело с длинными руками России. Убийства на Волыни - это фрагмент событий после 17 сентября 1939 года.

Але голос президента - це "глас галасуючого в пустелі". Соціалісти, Крестьянська партія та псевдопатріотична партія Качинського "Право і справедливість" (дощента наповнена євреями, згадати хоча б, що сам Качинський єврей, хабарник єврей Леппер з цієї партії) та частина правлячої НП роблять цю провокацію. Радіють мов забили гол і не розуміють, що насправді це автогол. Хоча близько 30 депутатів Сейма проголосували проти, більшість була на боці провокаторів.

І який сенс? Вони зіграли на Брюсель, де єврейське лоббі та неокомуністи об'єдналися в боротьбі з націоналізмами всіх країн. Вони зіграли на Москву і це зрозуміло чому. Вони кинули мотив в середину України, де тепер певні кола і сили будуть махати цим рішенням. От тільки ці сили в Україні ніколи не були, не є і не будуть "пропольськими", я б навіть сказав вони є "антипольськими", бо взагалі це сили проросійські. Поляки їм підкинули козир в колоду. В той же час патріотична частина населення України тепер ще більше має прав кивати в бік поляків. І зокрема налаштовують проти себе українців, які якраз живуть біля кордонів Польщі і з якими їм би навпаки налагоджувати стосунки. Але ні, вірішили погоноритись таким дурним рішенням. "Умом Россию не понять" казав Тютчев. Польщу також. Замість того, щоб налагоджувати стосунки на Сході Європи і створювати міцний блок проти як Росії, так і проти комуністичного і глобалістського Заходу, вони посварились з білорусами, з литовцями і тепер ще хочуть вбити цвях в домовину україно-польських відносин. І думають, що чогось цим досягнуть. Політика в стилі Бека може і скінчитись таким самим результатом. І де логіка?

Напевно в нас справи краще, ніж у поляків. Бо в нас немає ідей, стратегії, тактики, навіть думок політичних пристойних немає. Але всі хто більш менш розумний це знає. В поляків цього також немає, але саме страшне, що вони думають, що це все в них є. Схід Європи продовжує бути просто якимось вакуумом від здорового глузду. І це всім вигідно і Заходу і Росії, тільки країнам Східного регіону не вигідно, але вони тупо прозябають в якихось дріб'язкових, утилітарних і провінційно-примітивних суперечках. Як павичі всі розправляють хвости і не бачать, що за яскравим хвостом гола дупа. Ні ідей, ні потуг, тільки павичий гонор.

І на останок, чомусь в неті якась дивна інформація, що в прийняті цієї постанови брали участь якісь міфічні "польські націоналісти". Це що єврейська "Право і справедливість" націоналісти? Хочу зазначити, що польсьских націоналістів ані в Сеймі, ані в Сенаті немає. Польська націоналістична партія носить назву "Національне відродження" і входить в Європейський націоналістичний фронт. А всі "парламентські" польські партії - це ліберасти і социки.

Дезертир і пацифіст раптом став яструбом?

  • 20.06.13, 17:02
Джон Керрі робить сьогодні все, щоб втрутитись у Сирійський конфлікт. Хоча для цього лицеміра це не дивно. Деякі штрихи до портрета цього вилупка

Когда подошел его черед призываться на воинскую службу, старшекурсник Йеля Джон Форбс Керри попросил у призывной комиссии год отсрочки, чтобы отправиться на учебу во Францию. Его ходатайство было отклонено. Тогда Керри, уже известный своими антивоенными выступлениями, поступил добровольцем на флот, чтобы избежать призыва в сухопытные силы с опасностью попасть в пекло. Об этом он сам откровенно признал впоследствии в интервью газете “Бостон Глоб”: “Я не хотел участвовать в этой войне. Поэтому я попросил зачислить меня в прибрежный флот, поскольку он нес патрульную службу, имевшую к войне лишь косвенное отношение ”. Но затем его дивизион был неожиданно переброшен в дельту Меконга, и пришлось пафицисту взять в руки оружие. 

Флотская служба обладала в его глазах еще одним достоинством: она открывала перед ним перспективу пойти по стопам его кумира и аббревиатурного тезки Джона Ф. Кеннеди, который во время Второй мировой войны командовал торпедным катером на тихоокеанском театре военных действий. Керри вообще не скрывал своих политических амбиций и во всеуслышание заявлял во Вьетнаме: «Я буду вторым Джей-Эф-Кеем из Массачусетса» (JFK – аббревиатура, под которой все американцы знают президента Джона Кеннеди). У многих из его боевых соратников сложилось впечатление, что Керри поставил себе задачей быстренько приобрести военную биографию (в те годы нечего было и думать о выборной должности, не имея за плечами опыта военной службы), а затем при первой же возможности снять военную форму. 

Это впечатление подкреплялось тем, что лейтенант Керри привез во Вьетнам любительскую кинокамеру и старательно запечатлевал с ее помощью самого себя в героических позах. Правда, в боевой обстановке не до киносъемки, и потому ему приходилось воспроизводить острые ситуации лишь по прошествии некоторого времени, а иногда, как утверждают его недоброжелатели, просто инсценировать придуманные эпизоды, сопровождая кадры пространными описаниями своей отваги. 

Кстати, часть отснятого им материала ученик и протеже Стивена Спилберга – Джереми Молл – использовал в официальной видеобиографии Керри, показанной на номинационном съезде. В одном из таких эпизодов моряк Керри непонятным образом предстает перед зрителями в форме пехотинца. Режиссер фильма также признал, что перестрелки, которой сопровождается показанная в ленте операция, на самом деле не было, и что он подмонтировал боевые кадры из другого документального фильма, не имеющего отношения к Керри.

Самострел Керри?

Джон Керри прослужил во Вьетнаме не год, как полагалось, а 4 месяца и 12 дней. Он добился ранней демобилизации на основании малоизвестного положения о том, что три боевых ранения, отмечаемые медалями “Пурпурное сердце”, дают право требовать перевода в тыл. Ветераны Вьетнамской войны категорически отказываются верить, что можно за какие-то четыре месяца получить три “Пурпурных сердца”, да еще не проведя ни одного часа в лазарете. 

Преемник Керри на посту командира его патрульного катера Джон О’Нил во время предвыборной кампании 2004 года выпустил книгу о своем предшественнике с сенсационными разоблачениями, где он, в частности, утверждает, что два из трех ранений, за каждое из которых Керри получил “Пурпурное сердце», не были причинены огнем противника. 

Врач в санчасти, куда обратился за лечением после первого ранения Джон Керри, вспоминает, что то была царапина на руке чуть повыше локтя (“вроде тех, что можно получить, возясь с розами”, – поясняет капитан-лейтенант в отставке Луис Летсон), из которой торчал крохотный кусочек металла. Доктор Летсон наложил на царапину полоску лейкопластыря Band-Aid, и на сем лечение закончилось. Из санчасти Керри прямиком направился к командиру дивизиона – капитан-лейтенанту Гранту Хиббарду – и потребовал, чтобы тот представил его к медали за ранение.

Но у командира сразу же возникло подозрение, что Керри лукавит: судя по показаниям членов экипажа, его катер в указанный день не подвергался обстрелу противника.Да и кусочек металла, причинивший царапину, не был похож на осколок вьетнамского боеприпаса. Хиббард заключил, что Керри сам нанес себе “рану”, чтобы получить заветную медаль. К такому же выводу пришел и доктор Летсон. 

Хиббард отказался представить Керри к «Пурпурному сердцу”, но у Керри нашелся в Сайгоне приятель-штабист, который спустя два месяца и представил его по знакомству к медали за ранение. Как бы там ни было, точно известно, что Джон Керри не провел ни одного дня в госпитале из-за своих ранений, что набрасывает еще более густую тень на их подлинность.

Аналогичные сомнения существуют и в отношении двух боевых наград Керри – медали «бронзовая звезда» и ордена «серебряная звезда». Контр-адмирал в отставке Рой Хоффман, командовавший Прибрежным дивизионом № 11, убежден, что наградные рапорты, которые Керри представлял на самого себя в качестве старшего по званию на своем корабле, фальсифицированы. 

Разрешить спор раз и навсегда можно было очень просто – для этого Джону Керри нужно было только дать разрешение на предание гласности своего личного дела и истории болезни, хранящихся в архиве ВМС США. Именно этого и потребовали в открытом письме бывшие военнослужащие Прибрежного дивизиона № 11, выступившие против его кандидатуры. Но сенатор упорно делал вид, что не слышит их требований.

Более того, О’Нил издевательски призывал Керри подать на него в суд за клевету, но и тут сенатор не снизошел до того, чтобы заметить «назойливую мошку». Он объяснил свою странную сдержанность тем, что считает ниже своего достоинства опускаться до уровня своего недруга. Не потому ли, что в случае иска ответчик получил бы право затребовать у ВМС личное дело истца и, соответственно, получить доступ к его наградным документам и истории болезни. 

Спустя пару лет после выборов 2004 года техасский нефтяной миллиардер Бун Пиккенс предложил Керри миллион долларов, если он документально опровергнет хотя бы одно из «клеветнических измышлений» его противников. Техасец во всеуслышание объявил, что «уже занес перо над чековой книжкой», и как только Керри представит требуемое доказательство, чек будет тут же выписан. Занесенное Пиккенсом перо по сей день без движения висит в воздухе.

Непригоден для командования

Книга О’Нила носила красноречивое название: «Непригоден для командования”. Она предназначалась послужить стержнем энергичной кампании, которую развернули против Джона Керри свыше 250 его сослуживцев по Вьетнаму. Предвыборный штаб Керри широко разрекламировал коллективный снимок командиров 20 из 23 патрульных катеров Прибрежного дивизиона № 11. Но из 19 других офицеров, запечатленных на снимке, лишь один поддержал кандидатуру Керри. Остальные обвинили Керри в жульничестве и потребовали, чтобы он снял фотографию. 

Старшие командиры давали крайне нелестные характеристики лейтенанту Керри, обвиняя его в безрассудстве, позерстве, бахвальстве, склонности к саморекламе, неспособности к трезвой оценке ситуации. Особенно убийственен был их единодушный приговор: “Нуждается в постоянном присмотре”. “Этому человеку нельзя доверить пост главнокомандующего”, – убежденно сказал адмирал Хоффман, возглавивший комитет “Вьетнамские ветераны против Керри”. 

Ветеран-орденоносец – находка для радикалов

Чем же объясняется такой яростный антагонизм по отношению к Керри со стороны его боевых товарищей? Он был вызван не столько поведением Керри во Вьетнаме, сколько его деятельностью по возвращении домой. Добившись перевода в Нью-Йорк, лейтенант Керри, оставаясь на военной службе, примкнул к антивоенному движению. А в октябре 1969 года он подал рапорт о демобилизации, указав в виде основания свое желание баллотироваться в Конгресс на антивоенной платформе. Его ходатайство было удовлетворено.

Попытка Джона Керри успехом не увенчалась – ему противостоял куда более известный и популярный в радикальных кругах католический священник Роберт Драйнан. Однако предвыборная кампания 1970 года дала свои плоды: высокий, импозантный моряк-орденоносец был взят на заметку численно небольшой, но исключительно влиятельной организацией«Вьетнамские ветераны против войны”, активно ратовавшей за поражение Америки во Вьетнаме. 

Керри нашел свое призвание. Он стал штатным сотрудником и членом исполкома этой организации, а к началу 1971 года выдвинулся на роль одного из самых заметных лидеров умеренного крыла антивоенного движения (революционное крыло выступало за насильственное свержение американского правительства, умеренное – за захват власти мирным путем).

Звездный час Джона Керри

Затем Керри вновь повезло: на светском рауте в Вашингтоне он был представлен председателю сенатского комитета по иностранным делам Уильяму Фулбрайту. Сенатор Фулбрайт, поначалу горячо ратовавший за войну во Вьетнаме, к тому времени уловил, куда ветер дует, и перешел в стан активных противников войны. Он пригласил ветерана с созвучными ему взглядами выступить перед своим комитетом со свидетельскими показаниями. 

То был звездный час Джона Керри: 22 апреля 1971 года на заседании сенатского комитета, которое транслировалось по телевидению на всю страну, он подробно и со смаком описал, какие зверства чинили во Вьетнаме американские военнослужащие, в том числе и он сам, при попустительстве командования. 

Если Керри говорил правду, он изобличил себя и подлежал суду военного трибунала по двум статьям: за совершение военных преступлений и за нарушение обязанности немедленно доложить по инстанциям об известным ему фактах подобных преступлений. Но антивоенные настроения были настолько сильны и в обществе, и в Конгрессе, что никому и в голову не пришло предъявить обвинения «герою войны», которому совесть не позволила покрывать преступления своих боевых товарищей. 

Список “зверств американской военщины”, зачитанный на слушаниях в Сенате Джоном Керри, настолько абсурден (некоторые из них откровенно попахивают азиатчиной и вряд ли пришли бы в голову простодушным американцам), что его происхождение не вызывает сомнений – это явный продукт коммунистической пропаганды. 

К тому же вскоре выяснилось, что многие из “вьетнамских ветеранов”, утверждавших, будто они сами совершали военные преступления или лично наблюдали, как они совершаются, либо не служили во Вьетнаме, либо вообще не имели никакого отношения к воинской службе. И ни один из них не согласился дать письменные показания под присягой с описанием конкретных фактов. 

Позднее в тот же день лейтенант Керри принял участие в политическом спектакле, разыгранном на ступенях Капитолия: несколько сот ветеранов по одному подходили к микрофону, называли себя и свои награды, срывали их с груди и демонстративно бросали через высокую ограду в знак протеста против войны. Позднее оказалось, впрочем, что ордена и медали Джона Керри в целости и сохранности висят на почетном месте в его кабинете в Сенате, и он с большой охотой демонстрирует их своим гостям и посетителям. 

Пойманный с поличным, Керри долго и путанно объяснял, что, дескать, он выбросил не свои ордена, а чужие (они якобы принадлежали ветерану, который не смог приехать в Вашингтон и попросил его об этом одолжении), затем вернулся к первоначальной версии, но в несколько измененном виде: он, мол, все-таки выбросил не чужие, а свои награды, но не ордена, а орденские планки, а это, нужно понять, совершенно другое дело…. Но все это выяснилось много позже. А в тот день звезда Джона Керри ярко сияла на американском политическом небосводе. 

Политическая карьера на крови товарищей

Далеко не у всех Керри вызывал симпатию. Его честолюбие настолько било в глаза, что многие бросали ему в лицо обвинения в оппортунизме и попытках сделать карьеру на крови своих боевых товарищей и на слезах их вдов. Керри отпирался, торжественно заявлял (а заявлять неторжественно он просто не умеет), что им, дескать, движут сугубо идеалистические побуждения и что он не питает никаких политических амбиций. Впрочем, впоследствии в интервью с «Вашингтон Пост», он признал, что «в то время я был просто одержим стремлением попасть в Конгресс». 

Одна бостонская газета писала: «Красивая мантия идеализма и чести, в которую драпировался Керри во время своих показаний в Сенате, соткана исключительно из нитей личного честолюбия и политической целесообразности… Это очередной ловкий болтун с дипломом престижного университета, эгоцентрист и политикан, просто умирающий от желания видеть свое имя на предвыборных транспарантах, а свой облик – на телевизионных экранах”. 

Оборотная сторона славы – следы, оставляемые ее избранником на песке времени. Как бы ни хотел Керри скрыть свое радикальное прошлое, запись его показаний в Сенате, изобличающая его как антиамериканского радикала или – хуже того – как марионетку в руках ханойских пропагандистов, сохранилась и была использована его противниками в ходе дальнейшей кампании. 

Сохранилась, невзирая на все старания Керри откреститься от нее, и выпущенная на гребне его антивоенной деятельности книга “Новый солдат”, в которой участвовал и будущий сенатор. Обложка книги достаточно выразительна: несколько бородатых хиппи глумливо наклоняют к земле американский флаг – презрительная пародия на самую знаменитую фотографию времен Второй мировой войны: запечатленный фотокорреспондентом “Ассошиэйтед Пресс” Джо Розенталем момент водружения морскими пехотинцами американского флага на горе Сурибати при штурме острова Иво Дзима. 

Что же касается содержания “Нового солдата”, о нем достаточно красноречиво выразился сенатор-демократ от Западной Вирджинии Роберт Бёрд, которого издательство «Макмиллан» попросило дать отзыв об опусе радикалов-пацифистов: «Я полистал книжку и выбросил ее в корзину для мусора – самое подходящее для нее место». 

Нелишне упомянуть, что, еще не демобилизовавшись, Керри с группой других лидеров антивоенного движения, съездил в Париж на встречу с северововьетнамской делегацией на мирных переговорах – следует полагать, чтобы скоординировать свою деятельность и получить инструкции. Поскольку ко времени парижского вояжа Керри еще не демобилизовался, тем самым он совершил уголовное преступление по статье, карающей за «пособничество врагу», но и это сошло ему с рук.

Вклад Джона Керри в поражение Америки во Вьетнаме был по достоинству оценен врагами его страны. В экспозиции Военного музея в городе Хошимин (бывший Сайгон), посвященной наиболее ценным иностранным пособникам вьетнамских коммунистов, на видном месте, рядом со снимком Джейн Фонды, висит фотография, на которой сенатор Керри запечатлен в 1993 году бок о бок с генеральным секретарем вьетнамской компартии тов. До Муоем. 

Потерпев поражение на выборах в 1970, сопровождавшееся унизительным скандалом (брат Керри был пойман при попытке установить подслушивающее устройство в кабинете его соперника), Керри поступил в юридическую школу Бостон-Колледжа, окончил ее и был назначен помощником окружного прокурора, затем избран вице-губернатором в администрации Майкла Дукакиса. 

А в 1984 году он выставил свою кандидатуру в Сенат. Как и в 2004 году, краеугольным камнем его кампании стал Вьетнам. Керри снялся для рекламного постера на фоне Мемориала ветеранов Вьетнамской войны в Вашингтоне в нарушение правил, воспрещающим использование мемориала в политических целях, и вопреки прямому запрету Парковой службы США, в чью сферу компетенции входят национальные памятники.

Его предвыборная кампания 1984 года снова всколыхнула старые страсти. Вьетнамский ветеран генерал-майор в отставке Джордж С. Паттон-третий выступил со статьей, где он писал, что «выступления против войны типов вроде Джона Керри производили угнетающее впечатление на наших солдат и вдохновляли противника… Он оказывал прямое содействие врагу и вероятно, был причастен к гибели многих моих ребят. Нет в мире такого мыла, которое смыло бы их кровь с его рук”. Бывшие военнопленные во Вьетнаме вспоминают, что вьетнамские надзиратели издевались над ними, цитируя клеветнические измышления об американских военнослужащих лидеров антивоенного движения, в том числе и Керри. 

Массачусетская газета Lowell Sun поместила карикатуру, на которой был изображен Керри, тщетно пытающийся смыть кровь со своих рук. В редакционной статье, которую иллюстрирует карикатура, говорится: “В годы своей антивоенной деятельности Джон Керри был, вероятно, наиболее близким мужским аналогом Джейн Фонды во всей стране, а госпожа Фонда, не будучи осуждена по суду, больше, чем кто-либо, заслуживает звания преступницы, повинной в государственной измене”. В 1984 году Керри победил на выборах в Сенат . Но, выставив свою кандидатуру в президенты страны 20 лет спустя, он распахнул ящик Пандоры, и его прошлое вылетело наружу.

Политические обозреватели не сомневаются, что сенатор Керри будет без всяких проблем утвержден на должность госсекретаря. Сенат – это эксклюзивный клуб, членов которого связывают дружеские отношения. Среди них считается неэтичным подставлять ножку друг другу, и нужно очень постараться, чтобы настроить против себя своих коллег в такой степени, чтобы они нарушили принцип коллегиальности. 

Другое дело – общественность. Бывшие боевые товарищи сенатора от Массачусетса, сыгравшие ключевую роль в его поражении 8 лет назад, не собираются сидеть сложа руки. Прошлое осталось в неизменности, и они по-прежнему считают, что Керри – морально нечистоплотный политикан-оппортунист, которого нельзя пускать во власть. В 2004 году они сочли его «непригодным для командования», таковым, с их точки зрения, он остается по сей день .


Отак щур, гнида і боягуз закликає до того, щоб американські вояки втручались у конфлікт і домогали ісламістам у боротьбі із законною владою, хоча саме воно дезертир і зрадник своєї країни

Консервативна революція

  • 14.06.13, 15:43
"Наш плід має визріти у людині, а не в системах...
В нашій голові, в наших грудях знаходиться та арена, де під покровом часу вступають в двобій доля та свобода...
Накопичилось така маса протиріч, що вирішити їх можна тільки вогнем...
Наша надія на тих молодих людей, котрі страждають від лихоманки, що їх пожирає зелений гній відрази, на ті молоді душі, котрі є справжніми господарями, але змушені хворобливо тягтися крізь стрій свинячих корит".

Ернст Юнгер


Антисистемність консерватизму

Консерватизм виник як реакція на Французьку буржуазну революцію, тому поставив себе поза рамками тих "ідеалів" і суспільних інституцій, що побудувала система демократії. Зараз це можна окреслити таким модним словом як антисистемність. Консерватизм був антисистемним. Тому він не йшов на компроміс (за винятком англо-саксонського) з новою ерою. Тому власне він не був ніколи на політичній арені, він був поза нею. Консерватизм не міг брати участь у загальних виборах, оскільки відкидав сам принцип "вільних демократичних виборів". Дійсно зважаючи на те, що було сказано, то виглядає безглуздям вирішувати справи державної ваги суто арифметично - звичайною більшістю голосів. Консерватизм ніколи не був за кількість, а лише за якість. 

Хоча демократія річ ефемерна і це розуміли консерватори. Ще Платон писав про те, що система демократії неминуче приводить до олігархії, а та в свою чергу до тиранії. Платон протиставляв демократії-олігархії державу аристократії-монархії. Дійсно дуже швидко олігархат, що піднявся на хвилі нової ери економіки, заволодів всіма засобами маніпуляції свідомістю більшості. Гюстав Ле Бон писав: "Натовп ніколи не прагнув до правди; він відвертався від очевидності, що йому не подобалась і віддає перевагу схилятися перед оманою, якщо ця омана його спокушає. Хто вміє вводити натовп в оману, той легко стає його володарем, той же хто намагається напоумити його, стає його жертвою". Тому власне все, що треба при демократії - це маніпулювати суспільною думкою. Розгалужена система масової пропаганди, тим паче сьогодні, дозволяє це зробити з легкістю. Іоганн Вольфганг фон Гете вірно зауважував: "Найкращий раб той, хто думає, що він має свободу". Ця сентенція Гете є ілюстрацією системи демократії і комунізму.

Участь у "демократичних виборах" суперечила суті консерватизму. Я вже писав про відношення консерваторів до ідеології. Партійна система як така є антиконсервативною за своєю суттю. Партія (з латини частина) - це клуб по інтересам в ліпшому випадку, секта з тоталітарним вождем в гіршому. Консерватори не визнавали нічого іншого ніж Традиція та традиційний устрій держави. Устрій держави мав бути за Еволою "органічним", по-суті всі системи інтегральними в єдиному організмі. Наявність в державі декількох ідеологій та цілей суперечила органічному устрою держави. Це як уявити в організмі людини скажімо коаліцію печінки і серця проти коаліції нирок з мозком. Абсурд, що вносить хаос у суспільне життя. Суспільство ділилось на певні стани, котрі становлять єдине ціле. Тому для консерватора єдиним можливим устроєм парламенту був парламент становий, на кшталт іспанських кортесів або генеральних штатів у Франції, де кожний стан мав своє представництво і відповідно один голос і питання вирішувались не кількістю голосів, а органічно в інтересах суспільних станів. Варто зазначити, що українська Традиція не знає демократії. Вся писанина сучасних істориків, котрі порівнюють руське Віче та козацький устрій з демократією є профанація. Віче складалося з "найкращих синів Русі", ще була старійшина, еліта держави або місцевого поселення (Віче існувало на всіх рівнях) і скажімо на місцевих рівнях для вирішення поточних проблем селища допускала більший рівень демократії, адже населення вирішувало не питання державної ваги, а лише свої місцеві проблеми, котрі безумовно найкраще знало місцеве населення, а не десь там в Києві. Але чим вище статус Віче, тим менше там власне демократії, на державному рівні вона вже перетворювалося на подобу римського Сенату, парламенту оптиматів - кращих. Якщо це можна назвати демократією, то це була органічна демократія, а не як не егалітарна сучасна демократія. Загальних виборів не існувало і навряд чи вони могли комусь приснитися. Вічовий устрій був характерним для всіх індоєвропейців, у германських племен він мав назву Тінг, у римлян - Сенат. У Великій Римській імперії германської нації він також зберігався у вигляді Рейхстагу, але знову ж таки до сучасних егалітарних форм він немає відношення. Еволюційними формами вічового-тінгового устрою були ті ж кортеси або генеральні штати. Але називати Верховну Раду правонаступницею Віче - це блюзнірство. Як і будь який парламент Європи, хоч британці, на їхнє щастя, зберегли Палату лордів, але її повноваження все більше звужуються на вимогу лейборістів і вона перетворюється на карикатуру. Те саме і стосовно козаків. Козаки не були народом, козаки були станом - воїнською аристократією. Не можна уявити, щоб на козацькому голосуванні брали участь не козаки. І серед самим козаків був розподіл наприклад на старшинську раду, на загальну раду, Січ завжди користувалася взагалі окремою автономією і вирішувала свої справи голосування січовиків. Власне демократичною можна назвати Чорну раду (як козаки до неї ставились можна судити хоча б з назви, бо чорна вона від слова "чернь"), але Чорна рада це занепад, Руїна і смерть Гетьманської України, знищила Україну не Москва, Москва добивала залишки, знищила Україну Чорна рада.

Погляд на державу як органічне утворення теж був суто архаїчним Традиційним поглядом. "Все у взаємозв'язку - мікрокосм і макрокосм, все є відображенням один одного" - це грецький погляд на Всесвіт. Все органічно - це девіз греків. Як кажуть буддисти - все у гармонії і головне це досягнення гармонії. Такий органічній погляд навіть виявлявся у декотрих лібералів, яскравіше всього у Герберта Спенсера, котрий також дивився на державу як на живий організм. Традиційний погляд на державу виражений наприклад у законах Ману в Індії. Він переплітається зі скандинавськими епосами і міфами. Відповідно до Едди, держава виникла з тіла велетня (Ману у індусів), з голови народився стан конунгів, з плечей - ерлів (воїнської аристократії, кшатріїв в Індії або дружини в Русі), з живота - трудівник, третій стан (Вайші в Індії). В Індії це існували Шудри, котрі виросли з ніг Ману, однак для Європи стану шудр не існувало (хіба що в рабовласницький період Риму), адже Шудри були поза кастами і пов'язано воно з вторгненням Аріїв в Індію, котрі були білими, а Шудри скоріш за все потомки місцевих дравидських племен. Втім Скандинавія, германські племена та слов'янство такої касти не знали, адже жили в монорасовому суспільстві. Головний мотив стародавнього епосу - це боротьба порядку і хаосу. У греків світ народився з Хаосу, коли порядок, котрий уособлювали олімпійські Боги, переміг титанів, носіїв хаосу. Це дуже рельєфно виражено у зороастрійській Авесті, де світ є боротьбою добра-порядку Ахура-Мазда з силами темряви-хаосу Арімана. Органічність держави була для древніх перемогою порядку на хаосом. Це устрій, де кожен на своєму місці і виконує свій обов'язок. Платон це окреслював  такими словами: "Найкращій державний уcтрій це такий, де правитель править, воїн охороняє кордони, а гончар ліпить горщики. Занепад держави починається, коли гончар починає правити державою, а воїн ліпити горщики". Власне для консерваторів, те що відбулося після буржуазних революцій - це була перемога хаосу над порядком, там де все змішалося, де кожен вже не мав місця і не виконував своїх обов'язків. Погляд консерватора вдало висловив Вячеслав Липинський: "Міщанин для своїх, від природи одірваних, спекуляцій гандльових, промислових, фінансових чи врешті розумових вимагає якнайширшої політичної свободи. Інтелігент комуніст чи фашист для опанування й проводу сучасних орд мусить душити всяку політичну свободу. Хлібороб і культура хліборобська займають середину між цими двома бігунами. Тяжка боротьба хлібороба з природою вимагає поступу, дисципліни організації, але при цьому не може вона обійтися вона без індивідуальної свободи...пункт рівноваги хлібороба, це хліборобська ідеологія правова, ограничуюча надмірну свободу й сама правом ограничена, оперта на лицарському, але продукуючому осілому хліборобському елементі - монархія".

Власне з цих передумов, антисистемності до всіх цінностей, породжених Французькою та іншими буржуазними революціями, виникла така течія як "Консервативна революція". Виникла вона в Німеччині після "листопадової зради", котру демократи і соціалісти оголосили революцією. Консерватори її революцією ніколи не вважали - це була лише зрада і путч. Консервативна революція була представлена широким спектром мислителей, основні з них це Освальд Шпенглер, Ернст Юнгер, Артур Меллер ван ден Брук, Готфрід Бенн, Штефан Георге, Карл Хаусхоффер, Поль Лагард, Ернст Нікіш, Ернст фон Саломон, Макс Шеллер, Карл Шмітт, Вернер Зомбарт, Отмар Шпанн, Гуго фон Хофманстль, Мартін Хайдеггер, Армін Моллер та інші, ще напевно близько сотні їх.

Представники консервативної революції вважали, що зараз на часі творити нову революцію - революцію, як бунт проти буржуазної та комуністичної ери. Консервативні революціонери вже не вимагали повернути старі інституції, перетворивши це все на "декорації", а вимагали повернутися до суті. Як казав Юнгер, тепер форми треба було замінити сутністю. Стоячи на консервативних принципах, треба було державі надати нових форм. Треба було порвати з системою, не шляхом угоди з нею, а шляхом її зміни. "Підірвати всі основи" - як казав Юнгер. В цьому плані консерватори себе поставили в опозицію і до лівих, і до демократів. Консервативна революція сказала, що вона немає нічого спільного з будь-якими проявами ідеалів, що виникли після буржуазних революцій. Вони спиралися лише на Традицію, все системне було для них чуже.

Рух консервативної революції не був масовим. Консервативні революціонери взагалі не шанували нічого масового. Як казав Юнгер: "Вид мас мене гнітить".  Вони не створювали партій. Максимум вони створювали військові формування з ветеранів війни, як наприклад організація "Сталевий шолом". Консервативні революціонери в основному спиралися на юнкерство та Вермахт. До речі в останньому воно мало неабиякий успіх. Наприклад сповідували ідеї Консервативної революції Ханс фон Сект (автор відродження Вермахту), Вернер фон Бломберг та Вернер фон Фріч. До речі "Заколот 20 липня" люблять прославляти демократи, але вони не кажуть, що цей заколот ніякого відношення до демократії не мав. Всі учасники були з течії Консервативної революції, в тому числі і Клаус Шенк фон Штауффенберг, Хеннінг фон Тресков, Людвіг Бек, Рудольф- Крістоф фон Герсдорфф, Ервін Роммель і власне планувалась вона не щоб "втілити демократичні принципи", а закінчити консервативну революцію.

Звісно, що в Україні ані юнкерства, ані Вермахту немає, тому для України більш придатним є ідеї Ернста Юнгера. Юнгер, на відміну від більшості консервативних революціонерів, направляв свої думки та ідеї не до якогось стану або народних мас, а до певного типу людини. Юнгер скористався давньою традиційною формулою, котру колись оголосив Ганді: "Хочеш змінити світ - почни з себе". Саме до особливого типу людини, котра не мала нічого спільного і вважала себе чужим в цій вакханалії ідеалів буржуазних і марксистських закликав Юнгер. Він казав: "Новий тип може марширувати зліва, справа або в центрі, але він вже відчуває себе одним цілим". Саме на цей новий тип людини покладав надії Ернст Юнгер і власне в Україні цей тип, андеграудний і що буде завжди у меншості, але він і один, котрий зміг би втілити ідеали консервативної революції, якби достатньо визрів.

Консервативна революція

  • 13.06.13, 12:03
Людина - це нещодавній винахід. І кінець його може бути недалекий...людина зникне, як зникає обличчя, намальоване на піску

Мішель Фуко


Боротьба за особистість проти особи

Поверхово кажуть, що у куті поглядів консерваторів стояла завжди боротьба за "старий лад", розуміючи під старим ладом деспота-монарха і "ожирілу" феодальну аристократію. Це в канві марксистської історіографії (сучасна історіографія від марксистької нічим не відрізняється). Втім консерватори дивились на це по іншому. В куті поглядів консерватора завжди стояла "особистість" і саме за права особистості, її право бути нерівним, боролися консерватори.

Французька революція вичленувала нову істоту - людину. Раціональне мислення просвітників давало зрозуміли висновки - ось є істота з однаковими біологічними даними, причому біологічно поверховими. Дві ноги, дві руки, один анальний отвір - людина, одним словом. І це навіть не дивлячись, що об'єм мозку "людини" змінний - від 800 грамів до 2300 грамів. Але на це мало звертали увагу. Так з'явилася особа - суто юридичний термін, абстракція якої не існувало або існувала лише в головах просвітників. Що таке людина? Жозеф Де Местр казав, що він ніколи не бачив людини, бачив французів, італійців, чув про персів, а людини ніколи не зустрічав. Як казали консерватори - людина це істота культурна. Лише в мізках, користуючись так званим "чистим розумом" можна висегрегувати нашарування у вигляді народних Традицій, національної належності, культурних здобутків і отримати "чистий вид" - людину. Навіть Мауглі з лісу не є "чистою людиною", бо копіює культуру та повадки середовища в якому перебуває. Тобто Мауглі вже пів-вовк або пів-ведмідь, а не як не "людина" в її чистоті. Отже людина Французької революції - це лише абстрактна категорія, котра зручна для використання у побудові якихось раціональних та навіть метафізичних побудов, але абсолютно не придатне до життя.

Просвітники заявляли про "людську особистість", яка начеб то існує без всього культурного нашарування. Але особистість створюється саме тим нашаруванням, вірніше її якостями і саме в цьому сенсі можна казати про людину - людину як завершений вид. Людина вже є людиною, коли має націю, культуру, традицію, тобто як сказали б греки, це "цільна людина". Зірвати це все можна лише в теорії. Анрі Аран писав: "Загальна якість людини, котра охоплює всі інші і створює її єдність - це його якість-як-особистості". Втім просвітники вважали, що людину людиною робить єдина якість - наявність розуму. Але те, що навіть біологічно мозок кожної окремої людини різниться масою робить таке твердження ефимерним.

Вже пізніше Іммануїл Кант піддасть "чистий розум" критиці. Кант вірно зауважував, що будь-яке осягання дійсності розумом виходить з деяких апріорних тверджень. І зауважував, що розум не є споглядальним механізмом для уявлення дійсності, як вважали просвітники, а є активним учасником, що творить цю дійсність. Віру в "чистий розум" Кант назвав догмою. Французька революція породила догму - віру у рівність та абстрактну людину. Саме на базі цих догм народилася нова релігія. Французький філософ Ален де Бенуа назвав її "релігія прав людини". І не дарма Огюст Кошен називав просвітників сектантами - вони дійсно були сектантами з вірою у "Свободу, рівність та братерство".

Консерватори стояли на другій позиції. Її можна сказати словами Юліуса Еволи: "Бути особистістю це не уніфікована або равномірно розподілена якість, не гідність, що роздана всім порівну, котра автоматично дістається індивідууму лише тому, що він належить до біологічного виду людина.  Гідність людської особистості, про котру з таким гвалтом говорять прибічники природного права та ліберали, має визнаватися з усім, що вона в себе включає, там де вона дійсно існує, а не у першого ліпшого. Вона передбачає різні фази і справедливість полягає в тому, щоб надавати кожній з цих фаз різне право, різну свободу...Поза цими межами повага до людської гідності - це загалом лише забобони". 

Безумовно ідея "абстрактної" людини, хоч і просвітники толерантно ставилися до того, що вони називали "нашаруваннями" не могла лишитися на тій позиції і консерватори зауважували, що ця ідея буде радикалізована. Вже скажімо французькі соціалісти-утопісти це почали робити, такі як Фур'є , Сен-Сімон та Анфантен. Свобода, в її трактуванні французькими просвітниками, неминуче мала привести до унифікації. Карл Маркс продовжував ідеї просвітників. Він вже остаточно відділив нашарування ("культурна надбудова над економічною формацією") від людини. Маркс, і це до речі з погляду ідей Французької революції логічно, просто радикалізував дві догми Французької революції - віра у те, що економічне довліє над всім життям та віру у "абстрактну людину". Маркс зауважував, що якщо це все: культура, Традиції, нація, раса - лише нашарування над "чистим розумом", то власне воно не суттєве, його можна виправити вихованням. Тобто Маркс поставив завдання зробити нову людину, вичистити людей до рівня "чистої людини", зірвати всі покрови культури і навчити людей нової культури, тої, яку давало розуміння "справедливості" в "чистому розумі". Тобто чиста ідея чистого розуму має вивільнити чисту людину від замшілої культури та економічних порядків. Для цього він звісно обрав пролетаря, котрий мав найменше зв'язків з культурою та Традицією, пролетар мав обрати нову віру - віру інтернаціональні інтреси пролетаріату та віру у "світле майбутнє комунізму". Маркс не надавав значення "надбудовам", головне було змінити економічну формацію. Однак провал марксового пророцтва, щодо підйому пролетарів у Першу світову, змусив марксистів переосмислити своє ставлення до культури. Антоніо Грамші вже обгрунтував, що культура та Традиції вже не "надбудова", а головний ворог, на який і звернули свій удар "нові ліві". Але все це було пердбачуваним і логічним, зважаючи на той шлях, що обрали суспільства після Французької революції.

Тут ще варто звернути увагу на такий аспект, як права і обов'язки, який просвітники перевернули догори дригом. Демократи люблять казати, що Французьке просвітництво повртало Європу у добу античності. Але захоплення античністю просвітниками було профанацією і лише зовнішніми пафосними виразами. Це стосується наприклад теорії прав, яку вони подавали наче повернули правову систему в русло Римського права. Вони сказали, що головним відтепер є право, а обов'язки лише похідне.

Звісно початки цього існували ще в Греції, у батьків сучасної демократії софістів і навіть Сократ намагався вивести цю тезу. Але софізм надовго залишився лайкою, а Сократа отруїли. Сьогодні ототожнюють римське jus naturale з сьогоднішнім природним правом. По-перше Jus не було правом в сьогоднішньому його значенні, Jus позначало як "встановлення" або "предписання". Навіть в цьому відчувається, що первинним є обов'язок, не як не право. Взагалі Римське право не розуміло такої речі, як сьогоднішнє розуміння права. По-друге в Римі було три форми права: Lex, Jus та Lus, фактично це Закон, Предписання і Дозвіл. Тобто Lex встановлював конституцію держави, тобто широкий спектр обов'язків громадян, Jus предписував конкретні дії по виконанню своїх обов'язків, а Lus надав "дозвіл", тобто коло прав (в сьогоднішньому його розумінні), котрі були потрібні для виконання обов'язків. Тобто в Римі право людини походило від його обов'язків і мало відповідне відношення: чим більше обов'язків, тим більше прав. Але ніколи навпаки. 

В Середні віки основи законів описав Фома Аквінський. Фактично він повторив Римське право та грецьке право Аристотеля. Фома користувався все тією ж римською трійкою. Вищий закон (Lex) це служіння добру, з якого походить jus naturale, як "природнє право", тобто конвертація служіння у правові норми і це конвертування носить назву людських законів. Тобто за Фомою право є лише також похідним від вищого закону - обов'язку служити добру. Знову бачимо попереду саме обов'язок, а не право. 

І лише французька революція поставила все з ніг на голову. За Римським правом та правом Середніх віків людина народжувалася вже з обов'язками перед суспільством і "вищими силами", а права вона набувала в ході своє діяльності і тільки ті, котрі були необхідні їй для виконання свого обов'язку. Після революції людина народжувалась вже з правами, проте без обов'язків, котрі були лише похідними від її діяльності. Тобто всі люди були однаково цінними, чи допомагає він хворим дітям, чи торгує горілкою в ларьку. Це правовий нонсенс, від якого римляни втратили б свідомість.

Тому сьогодні люди не мають обов'язків, такі вирази, як "обов'язок честі", "служіння", "відповідальність пере Долею та Історією" стали анахронізмами. На всіх рівнях всі мають однакові права і не мають обов'язків ані перед нацією, ані перед державою, ані перед долею і майбутнім. Всі тільки кудахчуть про свої права і таке враження ні в кого немає обов'язків. А право є лише похідним від обов'язків, а ніяк навпаки.

Те що свобода в розумінні просвітників приведе до майбутніх терорів, комуністичного або робесп'єрівського можна було передбачити. Бландін Барре-Крижель писав: "Що вони розуміють під свободою? Це руйнування всякої дисципліни". Для консерваторів свобода існувала лише як конкретна свобода конкретної людини, для просвітників існувала лише абстрактна свобода. Як казав Евола: треба розрізняти свободу для та свободу проти". В них була лише свобода проти - проти всього, свообода суто нігілістична. Це свобода заради свободи і вона не мала сенсу. Але саме тому, що реальна свобода перейшла в статус свободи абстрактної, вона породила винищення свобод реальних. Апогеєм цьому став режим Робесп'єра, коли в ім'я "свободи" були задавлені всі свободи. В ім'я гуманізма лились ріки крові. Тому з повним правом Філліп Соллер казав: "Гуманітаризм та тоталітаризм - це дві тісно пов'язані один з одним системи мислення; їм притаманний образ тої знаменитої цілісності, котру начеб то являє собою людський рід...Це танок навколо золотого тільця людини". 

Якщо люди всі однакові, всі рівні, то звідси випливає висновок, що існують універсалії, єдині для всіх. Скажімо політичний устрій, права, обов'язки і т.д. Звідси це те все бажання сьогодні нав'язати всім демократію в розумінні Французького просвітництва та американців. Вони не зважають на культурну ідентичність націй та рас, місцеві Традиції, наче винайшли ідеальний рецепт і носяться з ним по світу. Людей треба змусити прийняти цей універсальний аспірин, перевиховати, знищити забобони. Втім це бажання уніфікації та універсалізації породжує лише конфлікти та війни, боротьба за демократію та комунізм це війни по-суті релігійні, коли існує сектантська віра у щось "універсальне", коли замість Корана під пахвами декларації ООН, але це нічого не змінює. Адепти "релігії прав людини" засліплені так, як і будь-які сектанти.

Консервативна революція

  • 12.06.13, 16:42
"Консерватори не можуть запропонувати жодних девізів, гасел, примар, ідеальних станів суспільства, безкласових фантазій, нових устроїв
та всієї мішури й сухозлітки, якими сучасні політичні ошуканці виманюють самоцвіти в сучасних політичних дикунів.
Консерватори радше загинуть, ніж торгуватимуть цим сміттям...

Квентін Гог

Щоб мене не звинувачували, що я тільки займаюсь критиканством сучасної політичної системи України і не пишу чогось позитивного, наче перетворився на ту шайку неомарксистів - нігілістів, напишу огляд взагалі консервативної ідеї, яка мені близька. Напишу декількома частинами.

Що таке консерватизм?

Отже спочатку треба визначитись, що мається на увазі під поняттям консерватизм. Класична політологія, котра завжди дивиться на речі лише поверхово, каже, що консерватизм це течія, котра намагається зберегти поточний стан речей. З таким успіхом консерватизмом можна назвати все підряд - наприклад комуністів часів Брєжнєва можна назвати консерваторами, Андропова просто реакціонером-консерватором. Сьогодні з таким же успіхом можна назвати консерваторами ПР, котра бажає зберегти сучасний стан речей - систему, при якій вона може необмежено грабувати народ, набиваючі свої кишені. Це все політологічна профанація. Вже можна казати по факту, що Жозеф Де Местр, батько консерватизму, не бажав зберегти "існуючий стан", бо писав свої праці після Французької революції, і весь стан, що вибудувався після неї, він хотів якраз змінити, причому радикально і докорінно.

Консерватизм це течія, що насамперед ставить вищим законом існування нації Традиції, бажає збереження традиційного устрою, традиційних інститутів і традиційних цінностей, котрі, на думку консерваторів, важать більше за права окремо взятого індивіда, груп індивідуумів або верств населення. Тут треба розрізняти консерватизм та неоконсерватизм. Неоконсерватизм це течія, що виникла в англо-саксонських країнах і позначала вона класичних лібералів, котрі дійсно бажали зберегти існуючий лад - ліберальне суспільство в уявленні ХІХ століття, в той час як неолібералізм вже позначав соціал-демократів, котрі відмовилися від класової боротьби. Народження неоконсерватизму, як об'єднання Вігі і Торі всупереч лейбористам це неминуча подія, яка мала статися зважаючи на форму англо-саксонського консерватизма, котрій відрізнявся від консерватизма континентального або ще як його можна назвати "інтегрального". В той час, як поверхова політологія, не помітила народження в лоні інтегрального консерватизма справжнього неоконсерватизма, який за Арміном Моллером отримав назву "консервативна революція", течія, що зародилася у Німеччині часів Веймарської республіки. Але про це ще поговоримо.

Я написав слово Традиція з великої літери і це варто відрізняти від традиції з маленької, як це відмежування подавав Рене Генон. Можна здатися, що традиції - це скажімо носити чуба або шаровари, любити борщ та вареники чи плювати через ліве плече. Але тут є нерозуміння символу і сутності, коли традиція залишається лише у вигляді "голого символу", то це не Традиція, це шароварщина і реконструкція на радість обивателя. Тут можна процитувати Алена де Бенуа:

Не помешает понять, что имеется в виду под традицией, так как обычно это понятие отрицается, искажается или понимается неверно. У традиции нет ничего общего ни с местным колоритом, ни с народными обычаями, ни с причудливыми действиями местных жителей, которые собирают изучающие фольклор студенты. Это понятие связано с истоками: традиция - это передача комплекса укоренённых способов облегчения нашего понимания сущностных принципов универсального (вселенского) порядка, так как без посторонней помощи человеку не дано понять смысл своего существования.

Идея, наиболее эквивалентная и наиболее способная отразить смысл слова «традиция» - это духовные отношения между мастером и учеником. То есть, это созидательное воздействие, аналогичное духовному призванию или вдохновению, настолько же реальное для духа, как наследственность для тела. Нас здесь интересует именно внутреннее знание, сосуществующее с самой жизнью, но в то же время и осознание высшего понимания, на этом уровне неотделимое от личности, которая призвала его к жизни и для которой он составляет смысл существования.


Тобто Традиція - це широкий комплекс устрою життя, світорозуміння і самосвідомості, що передається у спадок в націїі. Якщо нація не має Традиції, в її живому розумінні, то власне  це і не нація, а так, як казав Петро Столипін: "гній, на якому ростуть інші нації". Традиція це коріння, що передавалося з покоління в покоління. Звісно в сучасну утилітарну епоху, мрія Бентама яка здійснилася, мова про Традицію виглядає як карикатура. Але сподіваюсь, що в Україні ще залишились люди, котрі розуміють, що таке українська Традиція і що це не борщ з варениками і не паради вишиванок. Якщо ні, то власне далі читати немає змісту, бо тоді принципи консерватизму будуть не зрозумілі і так і залишаться "бажаннями зберегти існуючий лад" або, як казали соціалісти "бажанням аристократії грабувати пролетаріат".

Ту варто зробити ремарку про розмежування інтегрального континентального консерватизму та консерватизму англо-саксонського, так би мовити "еволюційного". Представниками першого можна назвати Жозефа Де Местра, Доносо Котреса, Томаса Карлейля, Юліуса Еволу, Рене Генона та деяких інших, другого - Едмунда Берка, як засновника і власне всіх діячів консервативної партії, особливо Бенджаміна Дізраелі. В чому різниця? Англо-саксонський консерватизм спирався так би мовити на англійський раціоналізм та еволюційність прогрессу. Тобто англо-саксонські консерватори не бажали знищувати Традицію, як це зробили французькі просвітники, що дати дорогу пргресу, а бажали підлаштувати Традицію під умови, типово англійський практицизм. Тобто коли за лозунгом лібералів наступила ера економіки, Традиція мала підігнатись під її умови. Вже власне у Бенджаміна Дізраелі в його статті "Англійська демократія" звучать речі, котрі б на континенті назвали б "антиконсервативними". Дізраелі обгрунтовував тезу, що сенс життя англійця це жага до збагачення і під цю жагу. мають бути ідеально підігнані умови Традиції, власне він визнавав конституційну монархію, що була на той час, ідеальним устроєм, для задоволення "жаги до щастя", як він казав, що виражалося в англійців, за Дізраелі, в бажанні збагачення. Щоправда за цим сквозить вітер семітського походження Дізраелі. Останнім консерватором в Британії, що говорив про "метафізику", про котру говорили завжди на континенті, але майже ніколи в Лондоні, був Черччиль, який Другу світову описував ледь не у метфізичних характеристиках боротьби цивілізацій, англо-саксонської з континетальною, як він її називав "варварською гунською". Втім континетнальні консерватори у Німеччині йому відповідали, називаючи його бойцем авангарду торгашеського світогляду. Він до речі останній, хто сказав, що консерватори не торгують принципами, всі нші вже торгували, називаючи це "конструктивною позицією". І власне сьогодні в Британії залишились від Традиції лише декорації. Це на правду краще, ніж унилі, нежитєві та антитрадиційні президентсько-парламентські республіки на континеті, але це вже не Традиції, вірніше традиції, але з маленької літери. Але ця жага до декорацій замість сутності, була завжди основою англо-саксоньского консерватизму, тому власне настання неоконсерватизму, що по-факту є класичним лібералізмом з лоском, не дивне. Трохи інший погляд був у інтегральних континентальних консерваторів, котрі вважали, що умови треба підлаштувати під Традицію. Власне тут мова піде про інтегральний консерватизм, а не про англо-саксонський.

Прогресисти з лівого табору та центру люблять відкидати все, що не на користь прогресу. Нео-марксисти дійшли висновку, що Традиція це основний їхній ворог. Вони, особливо марсистські історики, люблять говорити, як відсталі традиційні суспільства гальмували економіку, хоча навіть біглий погляд на історію дає нам приклади, коли все було навпаки. Тут можна згадати кайзерівську Німеччину, ІІ Рейх, котрий зберігав традиційний устрій, втім це не заважало йому бути на передовій інновацій і розвитку культури та науки. Звісно недалекі "вумники" потім обрехали все, що стосувалось Німеччини після Першої світової, звинувативши її у всьому, але навіть ці блазні і пацифістські борці з "пруським мілітаризмом" не могли сказати, що Німеччина була відстала технологічно. Або Японія в міжвоєнний період та навіть сьогодні Японська імперія (а так вона досі офіційно і зветься) залишиає зв'язок між своєю Традицією та інновацією. Тут можна казати про "археофутуризм", термін, що дав французький мислитель Гійом Фай, коли інновація тісно переплетена з традиційними цінностями. Те що бажають марксисти, ліберали та "правиця" (оскільки цей термін такі блазні як Костенко вже давно зплюндрували, то правиця в сенсі карикатурних націонал-демократів) це як бажати, щоб рослина виросла, але замість того, щоб її поливати, її хочуть вирвати з корінням і підкинути вгору. Звісно спочатку полетить високо, але потім впаде і зав'яне.

Тут варто загадати цікавий аспект щодо відношення між собою ідеології та консерватизму. Взагалі з самого початку, консерватори ставилися до ідеології як такої вкрай негативно. Слово ідеологія виникла на хвилі Французької революції, гуртком ідеологів таких як Антуан де Трасі та Пьєр Кабаніс. Консервативний філософ Огюст Кошен назвав їх сектою. Через те, що консерватор спирався на національну Традицію, а все що було поза нею здавалося йому "вигадкою розуму", на думку Кошена ідеологи намагалися замінити традиційні відносини в суспільстві та традиційні інституції своїми вигаданими поняттями. Кошен вбачав в цьому "релігію розуму", котрі оголосили французькі просвітники. Котрі чомусь вважали, чого не розуміли ані Де Местр, ані Кошен, що вони розумніші за предків, котрі встановлювали початкові порядки і формації. Це був архаїчний світогляд консерватора, що тягнувся у глиб віків, коли ще у древніх германців, вікінгів, еллінів предки вважалися Богами (Асами у скандинавів), кращими за сучасників, а отже їхні настанови - свяченими. Це був культ предків, як це зветься по научному. Просвітники перевернули все з ніг на голову, вважаючи себе розумнішими за предків, тих півмавп, котрих, на їхню думку, не можна було ставити на одні ваги з енциклопедистами Вольтером, Дідро, Руссо та всією тією шайкою просвітників. Тому власне консерватор був оппозиційно налаштований до ідеології, є лише Традиція, все інше видумки сектантів на кшталт масонів. Власне з гори сучасності, можна назвати консерватизм ідеологією, якщо звісно вона спирається на традиційні цінності, традиційні не в сенсі неоконсерватизма, тобто здобутків буржуазних революцій, а більш древніх Традицій. Загалом це ідеологія, яка спрямована на побудову "органічної держави" за Еволою, в якій вже не буде ніяких ідеологій.

Національна ідентичність

  • 10.06.13, 19:34
Уривки зі статті француза Пьєра Кребса щодо (як не парадоксально) німецької ідентичності. Стаття зачіпає деякі цікаві аспекти і думаю стосується вона і нас з вами.

Германии больше нет. У Германии есть политический карнавал, где маскарады покидают форумы, где краснобаи – это только служащие системы, где мошенничают, и где подлинная народная идея постепенно оказывается запрещенной. Нигде больше в мире страна не предлагает собой еще более пренебрежительную картину окончательной колонизации двумя силами, которые являются лишь порождениями одного и того же эгалитаристского, уже разоблаченного Мартином Хайдеггером чудовища: «Обе – Россия и Америка – при метафизическом рассмотрении, являются одним и тем же; то же безнадежное безумие освобожденной техники и беспочвенной организации нормального человека».  Другими словами: Европа нигде не является такой испорченной, такой униженной, такой оболганной – как в Германии.

Самое глубокое падение содержит, тем не менее, всегда самую сильную, самую отчаянную надежду. В 1963 году Юлиус Эвола сделал о Германии следующий трагический вывод: «С Германией, которая раньше представляла собой плодотворную землю с самых различных точек зрения, больше не нужно считаться: внутреннее, духовное крушение последовало за военным поражением, последовало как будто невротическое отвержение любой возвышенной идеи или интереса». Германии больше нет: тем не менее, это также должно означать, что она снова сможет быть. Это также не могло бы удивить никого, кто, следуя мысли Фридриха Шиллера, никогда не терял убеждения, что немецкое величие всегда исходило из глубокого падения немецкого народа, рождалось из хаоса, если использовать слова Ницше...


В стране Гёте Мефистофель прекратил быть соблазнителем. Его когда-то похожее на шпагу тонкое лицо распухло; волшебная сила его глаз околела в скотском взгляде ковбоя из Далласа; его клыки притупились от жевания жвачки, и от его дьявольского смеха заметной осталась только лишь липкая гримаса бизнесмена с Уолл-стрит, злая гримаса американского образа жизни, которая как хмурая тень распространяется над немецкой агонией – самый пагубной в этом веке. Фауст висит – снова – на дереве судьбы, его дух изгнан, и его душа разорвана между частями Германии. В «Бамбергском всаднике» немецкая история, кажется, окаменела навечно. На покинутой горе Брокен вальпургиевы ночи освещаются только лишь холодными лучами прожекторов чужих наблюдательных вышек. Тристан смертельно скучает, околевает от скуки на заполненных Америкой дискотеках, в этих новых местах истерии нового Вавилона, который в образе распродаваемого певца Майкла Джексона нашел пока что самый сенсационный и самый жалкий контраст с Зигфридом. Гамельн всюду в Германии, но избранный в Бундестаг флейтист продал свою магию оккупанту, и теперь именно крысы определяют либерально-капиталистическую судьбу разрушенной империи. Напротив, Моцарт не лежит там убитый, и его разбитая флейта не будит эльфов и русалок германского леса.

Заратустра молчит. Говорят, что он удалился в тайные глубины самой длинной памяти... Американские стратеги космополиса, которые, как недавно подчеркивал кинорежиссер Фолькер Шлёндорф, живут только сегодняшним моментом, однако, не приняли это к сведению. Момент принадлежит им; история же их едва ли интересует. Вместе с Мартином Хайдеггером мы знаем, что мы находимся в полночи, «в уже начинающейся бездуховности, распаде духовных сил, отвергании всех первоначальных вопросов о причинах». Как раз эти вопросы о наших корнях, об этому не устаревающем праве на идентичность мы должны выдвинуть на передний план. Этот считающийся сегодня еретическим вопрос не нов. Уже полвека назад Освальд Шпенглер поставил следующий основной вопрос: «Есть ли у какого-либо человека белой расы сегодня взгляд на то, что происходит вокруг на земном шаре? На величину опасности, которая нависла над этой народной массой и угрожает ей?» Германия – теперь пример динамики в той единственной области, где она может утверждать свою волю, в потребительской области, и притом как раз в той самой мере, в какой ее идентичность, ее национальная ответственность и ее историческая судьба почти безусловно ограничены. Однако, эта динамика является преходящей в том отношении, что она больше не создает основы для духовных, этических, культурных или политических ценностей. Эта динамика больше не прометейская. Она коммерческая и американская. Она стала огромной силой саморазрушения, она содействует «последнему отсчету времени» немецкой идентичности.

Как раз в основе этого коммерческого безумия Хайдеггер узнает демонический аспект, уничтожающую злонамеренность, которая омрачает защемленный теперь между Советской Россией и Америкой европейский дух. Философ перечисляет также события, которые привели к этому помрачению: это «бегство Богов, разрушение земли, превращение человека в массу, преимущество посредственности». Щипцы сомкнулись, и Германия отправилась в самую темную ночь этого столетия, оплодотворенную нашим вероломством, нашими слабостями, нашими унижениями ночь; непрозрачную, однообразную ночь; тепловатую ночь узнанной Конрадом Лоренцом тепловой смерти; безграничную ночью самой опасной унифицикации всех времен, так как она навязывает всему поглупевшему миру одинаковые моды и глупости, одинаковые кубические строения и одинаковые дискотеки, те же самые «Макдональдсы» из пластмассы, чтобы обманывать животы, одинаковые Holliday Inns из бетона, чтобы размалывать мечты. Это самая длинная ночь этого столетия, плебейская ночь американского мондиализма, который отупляет нас и торжествует под маской доллара гангстеров Уолл-стрит. «Мы находимся в клещах», говорит Хайдеггер. «Наш народ, как находящийся в середине, сильнее всего ощущает самое острое давление клещей». Шпенглер со своим всемирным даром познания предвидел, а Хайдеггер только может подтвердить, что Америка позволяет разрастаться своим метастазам в отечестве Новалиса, Рильке и Георге. Этот выбор не является случайностью. Делая Германию своим сателлитом, Америка очень хорошо знает, что этим самым парализует сердце Европы, Империю Середины, духовный и исторический эпицентр нашего континента. Томас Манн с полным основанием говорил о Германии, что она объединяет Европу, является сущностью Европы. И как раз в этой «объединенной» Европе либерально-капиталистическое общество американского образца готово с самой большой эффективностью создать господство превращенного в массу человека и порабощение человека духовного. По поводу этой Германии возмущался Томас Манн, когда писал: «Чьим бы стремлением ни было сделать из Германии простую буржуазную демократию в римско-западном смысле и духе, тому хотелось бы забрать у нее все самое лучшее и самое сильное..., тому хотелось бы сделать ее скучной, прозрачной, глупой и ненемецкой!» Навязчивая идея Томаса Манна превратилась в повседневный факт. В лишенной своего германства Германии растет Homo Occidentalis, «человек западный», который мог бы совершенно лишить нас нашей веры в европейского человека, так как он охвачен тем всеобъемлющим господством умаления, которое разоблачал Ницше: «Потому что дело в следующем: умаление и уравнивание европейского человека таит в себе самую большую опасность для нас, так как этот вид утомляет... Сегодня мы не видим ничего, что хочет увеличиваться, мы чувствуем, что все будет катиться вниз, к более разбавленному, более добродушному, более умному, более удобному, более посредственному, более безразличному, более китайскому... Здесь как раз лежит злой рок Европы – со страхом перед человеком мы утратили также и любовь к нему, почтение перед ним, надежду на него, волю к нему. Теперь вид человека утомляет...»

Самый большой вызов на этом рубеже веков будет стоять перед немецкой нацией, пережившей самое большой удар по своей идентичности среди всех европейских наций: Будет ли Германия способна стряхнуть с себя эту смертельную дремоту, эту ужасающую мерзость американской жизни? Да, мы ставим этот вопрос! Если Германия будет способна снова выковать судьбу на наковальне Зигфрида, уменьшив этим американский феномен до его фактического размера, и сказать однажды – как Ницше: «Какое мне дело до жалкой болтовни этих тупых и бестолковых американцев?»


Тяжелое обвинение Иоахима Фернау попадает точно в цель: «В 1945 году мы были воском в их руках, сегодня мы стали их послушной тенью. Что мы хотим сохранить? Наше отечество? Что это? Землю? Пашня? Города? Фабрики? Банки? Атомные реакторы? Супермаркеты? Партийные силосы? Что это такое – Немецкое отечество? Откуда она пришло? Оно же однажды уже было там, где же оно только осталось? Что это было все же? Ах, мои преданные друзья, я думаю, что это была наша душа. Она – это то, что они разрушили... За это никто не терял сочувствия!... Ненавидьте то, что приходит оттуда к нам... из любви к тому, чего мы жаждем и что разрушено, поэтому я говорю: ненавидьте! Любовь стала бессильной. Там, по ту сторону океана, стоит виновный».Чтобы создать Европу, мы должны будем упразднить Америку. Если подумать – вслед за Эволой, что американец, это олицетворение самого современного, доведенного до края человека запада, является ничем иным, как ракообразным в панцире, который оказывается тем более «жестким» снаружи, в его внешнем поведении, чем «мягче» и неустойчивее он внутри, в сфере внутренней жизни – то такая затея, поистине, не кажется столь пугающей!


Вся Германия стала огромной корзиной для крабов. Ракообразные, о которых говорит Эвола, выедают ее изнутри. Германия стала огромной Калифорнией, где еженедельным телевизионным сериалам в духе «Далласа» – о, ужасная скорбь! – по-видимому, удалось заставить забыть все Люнебурги, все Бамберги, все Марбурги. Мартин Хайдеггер дал калифорнийской опасности другое имя, когда говорил о «наивысшей и самой успешной проницательности все подсчитывающего планирования и изобретательства». С ужасным последствием: убийством размышляющего мышления. Также и Герман Кайзерлинг описал неописуемую экзистенциальную пропасть, существующую между Европой и Америкой, такими словами: «В Европе власть финансов никогда не считалась последней инстанцией. Почитание этой странной веры принадлежит к оригинальным достижениям Соединенных Штатов. В Америке люди действительно полагают, что богач превосходит других людей именно по причине своего богатства; в Америке выдача денег действительно создает моральные претензии».

Пьер Кребс "Наша внутрення империя"



Фетиш перед масою

  • 07.06.13, 17:11
Ми йменуємо себе націоналістами і не маємо страху перед ненавистю до нас неосвіченої чи освіченої черні, всіх цих опортуністів духу і матерії. Те, що вони ненавидять, йде проти гнилих течій прогресу, лібералізму і демократії, має явну перевагу — воно не є всезагальним.  Ми не вимагаємо всього загального.
Ернст Юнгер
Здавна взагалі і традиційно в усіх народів світу є стале протиставлення між "якісним" та "кількісним". Кількість завжди була апріорі неякісною. Сучасні егалітарні традиції породжують інший імператив - профанаційне і дещо блюзнірське преклоніння перед аморфною масою, начеб то щось безформене має якісь прагнення, окрім хіба що вбирати форму посудини, в якій вона перебуває. Тобто не дивлячись на ліберальні синтенції про "індивідуальність", фетиш направлений лише на її атомарний аспект, суто біологічні властивості стадної тварини. Для справжніх "індивідуальностей" вигадали інший термін - не соціалізована особа. Тобто ту, яку не підігнали під аспекти "споживача", таку собі худобу в загоні, вищою мрією якої є Лексус і погріти брюхо на Балі.  Тобто коли ліберасти кажуть про "права особистості", честь і гідність тої "особистості", вони мають на увазі саме ту "абстрактну" людину французької революції, котрої ніколи не існувало, а звідки в неї може взятись честь і гідність не зрозуміло. Так само можна казати про честь і гідність їжака або гадюки. А ще ліпше про худобу, у яку перетворює сучасна цивілізація особистість, яка колись існувала. В цьому є щось радянське, коли партноменклатура діяла ім'ям і волею радянського народу, сама ж формуючи світогляд цього народу. Не більш ніж фетиш, котрий звучав у лозунгах: "на прохання трудового колективу".

Це показує преклоніння пере різними соцопитуваннями, коли кожний показує різний результат, наче в народу існує 5 - 10 різних і протилежних воль. Не маючи національної ідеї та ідеології (котру так вдало охаяли нацдеми у 90-х, не надавши нічого взамін, окрім лозунгу "жити добре"), виступати від імені народу - це фарс. Причому не важливо які барви партійного прапору натягає той, хто виголошує промови на "прохання трудового колективу". Але ж нація, за висловом Алана Бадью, це радше питання метаполітичне, ніж біологічне, територіальне чи фетишованого поняття маси.  Але сучасні політики всіх мастей вирішили брати масою, а не якістю. Це як при комунізмі, коли всіх без розбору включали в партію, наче всі були комуністами.  Це як один знайомий розказував, як його діда в партію брали. Коли він сказав: "хлопці я ж віруючий", йому відповіли: "можеш бути віруючим, але з партбілетом". 

В сучасну епоху "медіократії" формувати суспільну думку - раз плюнути. Ще у 60-х відомий рекламщик Росер Рівз казав: "для мене вибори, це як продати тюбик зубної пасти. Яку краще розрекламують - того кандидата і куплять". А пан Рівз добре знав, що казав, адже "продав" американцям Дуайта Ейзенхауера.  Звідси вся ота хрінь повилазила типу "іміджмейкерів", "стилістів" і т.д. Чи потрібна справжньому лідеру "іміджмейкер"? Навряд, але, як вірно зауважив Корчинський, більшість сучасних політиків опідарасилися до рівня, де потрібні "іміджмейкери" та "стилісти". І оці викидні іміджмейкерів формують суспільну думку. І перед нею треба преклонятись? Тома власне і вся "боротьба" про яку йде мова виглядає, як профанація. Як боротьба з російськомовною ковбасою, котра не стільки є абсурдною, скільки принижує саме українську мову. 

Як вірно писав Ернст Юнгер (переклад звідси):

Визнавати себе частиною маси означає ставити собі у досягнення чисто фізичну властивість маси, а звеличувати поняття людства означає вважати чимось значним саму належність до якогось виду ссавців. Загальне зважують, вимірюють і обчислюють. Особливе оцінюють і цінять. Бажати загального – означає не бачити в себе ніякої особливої цінності, тобто бути в кращому разі «об’єктивним, розсудливим, науково справедливим». Бажати особливого означає задавати міру, відчувати відповідальність перед Кров’ю, слідувати за духовними поривами.
Сучасний націоналізм прагне особливого – таке головне відчуття нового покоління, яке до нудоти переситилося прісними фразами Просвітництва. Сучасний націоналізм не бажає вимірюватися загальною міркою, він хоче сам задавати міру, звертатися до духовної сили...

Націоналізм не бажає миритися з пануванням маси, а вимагає панування особи, перевага якої створюється за рахунок внутрішнього змісту і живої енергії. Він не бажає ні рівності, ні справедливості, ні свободи, які зводяться до пустопорожньої демагогіїВін бажає упиватися щастям, яке полягає у тому, щоб бути собою, а не кимось іншим. Сучасний націоналізм не бажає вітати у хмарах теорій, не прагне «вільнодумства», але хоче закріпити міцні зв’язки, порядок, вкорінитися в суспільстві, Крові та Грунту. Він не хоче соціалізму можливостей, але бажає соціалізму обов’язків, жорсткого стоїчного світу, якому окрема людина повинна принести жертву.

Питання нації зводиться з питання якісного на рівень кількісного. Тож абсолютно неправильного є ідея надати руху вимір масовості, бо масова людина це "споживач", зачепити струни душі якого можна лише пообіцявши йому "ковбаси подешевше". Якщо хтось ще вірить у масову "націю", сходіть на антифашистський мітинг Партії Регіонів, там також "нація". І не треба їх принижувати і лаяти, вони люди і вони такі як є. Якщо хтось думає насильно всіх "конформістів" вислати, то в Україні залишиться Люксембург. Але якщо хтось думає, що з тих конфмормістів, котрі бояться втратити посаду у дельфінарії і насильно йде на нерзозумілий йому мітинг проти незрозумілого йому фашизму, визріє масовий рух...Ви бачили повстання на фермі?

Як в свій час вірно зауважив Салазар: "Моя перше завдання було сформувати якісну національну еліту, а лише потім я навчив народ читати". В той же час думається багатьма, що здатна щось зробити маса. Коли політик, що має виміри вищі за ковбасу починає заради демагогії говорити про ковбасу, кінець кінцем він і сам повірить, що питання лише в цьому. В цьому вимірі питання "честі", "гідності", "нації" існують лише на бумазі в деклараціях ООН. Тому аспект мав би бути повернути у питання "якості", менше та краще. В цьому плані показовою була іспанська фаланга. Під час правління Франко, на відміну від комуністів, в іспанську фалангу не приймали всіх підряд, всіх гамузом, а участь у фаланзі треба було заслужити. Це різко відразняло іспанську Фалангу від фашистської партії в Італії і НСДАП в Німеччині, куди часто також записували як в колгосп.

Тому змістовніше було б набагато створення організацій не у вигляді сучасних популістських партій, котрі волають лозунги, а створення Фаланги, де буде меншість, але якісна меншість. Те що було б щось на кшталт ордену, куди входили б люди, котрі були б здатні в часи перелому стати елітою і авангардом змін саме своєю внутрішньою суттю, а не масовістю. Це було б всеціло в дусі української традиції, бо українська нація колись зуміла сегрегувати свій активний, формуючий початок у орден, братство козаків, навколо яких формувалася національна ідея, котрі стали центром формування націонтворення і державності, надали безформеній масі форму.  І до речі Руїна та занепад в Україні почалися саме з Чорної ради, де аспект державотворення отримав характер масовості (адже право голосу мали всі, а не тільки козаки) і до влади прийшов перший популіст Брюховецький. Так масовість вже губила Україну.

Тому краще було б, відкинувши фетиш перед масовкою, зібратися людям, котрі є нацією саме в тому метаполітичному значенні, для котрих девізом життя був би вислів Сенеки: Vita militare est (жити значить боротися), для котрих це б стало не звичайним бажанням "взяти участь у формуванні влади", а було б обов'язком творити історію і долю нації. І це було б набагато дієвіше, ніж ходити з плакатами і кричати "Зека геть".


Уніфікація versus свобода

  • 06.06.13, 15:29

Свобода — это роскошь, которую не каждый может себе позволить.

Отто фон Бісмарк

Парадоксально я сьогодні підмінюються поняття. Як один персонаж Харукі Муракамі запитував: "І що ми отримали? Вирвалися з клітки, щоб отримати таку ж, але ширшу"? Але парадокс в тому, що трапилось навпаки - нації, як той Аомаме у Муракамі, вирвалися з широкої клітини у вузьку, ще й заповнену іншими птахами. Парадокс в тому, що королівство Баварія або вільне місто Гамбург в Другій Германській імперії, котру побудував Бісмарк, мали більше прав і свободи, ніж сьогодні має Польща в Євросоюзі, побудованому єврокомісарами. В глобалізованому світі вже не залишилось "широких клітин" і Україна має в раз десять менше свободи ніж Ганзейській союз у Великий римській імперії германської нації. Жодне місто місто в світі сьогодні не має Магдебургського права, котрі колись мали європейські міста. О часи, о нрави жахливих королів та імператорів всупереч добрим єврокомісарам і президентам.

Імперіалізм на ряду з фашизмом став лякалкою суспільства, коли треба полякати обивателя. Хоча він не зник нікуди, просто імпералізм змінив форму - форму французького етатичного імпералізму замінив економічний уніфікаційний імперілізм капіталізму. Імперії в історії були різні і парадоксально те, що римське слово "imperium" виникло у республіканські часи Рима, воно навіть не передбачало власне імператора - це був механізм взаємодії різніх "nation" з римським "populi". Римляни керувались тим же принципом, що і жемайти (сучасні литовці) при створенні своєї імперії-князівства: "старого не чипаємо". Так само поступала Велика Британія у Індії. Так само до речі і Середньовічна ідея Карла Великого "imperium" значила лише духовну єдність християнської ойкумени при залишенні етнічної самобутності народам (за виключенням звісно релігійних моментів, що не є позитивним, але такі часи були). Всупереч тим уява має малювати нам Росію, котра імперією стала тільки з 18 століття і ввела в себе інститути європейського імперіалізму лише завдяки зусиллям деяких німців, поляків, тих же українців. Хоча власне вона залишилась в суті своїй уніфікаційним деспотичним режимом Орди.

Хоча варто зазначити, що цей уніфікаціонізм притаманний був не тільки Східним деспотичним режимам, ідея імперії як тотальної уніфікації всіх і вся є ідеєю чисто французького масштабу. Добре це описано у Алена де Бенуа "Ідея імперії". Починаючи з Людовіка XIV, "короля Сонця", з'являється термін "абсолютної монархії", котра не була відома ніколи ані Великобританії з її давніми традиціями Habeas corpus act, ані Германським утворенням, де імператор обирався голоуванням і довге пануванням там Габсбургів буле лише даниною традиції, але все ж мало бути затверджено всіма королями, графами і курфюрстами імперії. Французький імпераліазм та французький колоніалізм завжди був нігілістичним по своїй суті. Як казав Артур Меллер ван ден Брук: "Франція не зуміла зробити нічого кращого, ніж просто вижимати соки зі своїх колоній". І ще я б додав своєю уніфікацією. Інститути і особливо французька мова для Франції стали не засобом панування, вірніше не стільки засобом панування, а скільки засобом уніфікації і переварення в котлі всіх рас, етносів та націй між собою. 

Ця французька ідея мені нагадує мій особистий випадок, котрий я бачив у модерновій Франції, коли негр відвертався від мене не бажаючи говорити англійською. Любов до державної мови це звісно добре, але така примітивна і уніфікована викликає питання. Для мене білий німець із Страсбурга, що каже "Данке шон" більший француз, ніж негр, що каже "Сіль ву пле". Та і така мова, що має традицію і свій дух, в такий егалітарний і нігілістичний манері втрачає будь-яку цінність, як знецінення англійської мови американським діалектом. Це вже не англійська мова, це есперанто - механічне, уніфіковане і бездуховне.

Колоніалізм французького манеру був не стільки британським вілношенням "колонія-метрополія", а скільки звичайною експансією і розширенням державних кордонів. Та сама ідея лягла і в базис Російської імперії, де всі нації, етноси і раси переварювалися в котлі загального закабаління народів і уніфікацією їх єдиними цінностями: "отєчєчство, вєра і цар". Цікаво, що в цій триаді звучить саме слово цар, а не імператор, бо російський монарх так ніколи і не став імператором, а завжди був царем. Ну звісно як і у французів, засобом експансії на зовні у Російській імперії була мова. Тобто навіть не прямо руська мова, а насправді російська - космополітичне есперанто для всіх народів імперії. 

Але ідея французького імперіалізму не зникла з падінням французької монархії, вона радше знайшла свій вихід, бо монархія її не породила, а тільки обмежувала. Добре зрозуміло, що Велика французька революція була не стільки французькою, скільки ідеєю на експорт, як і Жовтнева в свій час. Саме тому традиційним монархіям довелося об'єднуватись в Свячений союз проти ідей революції, бо вони зачіпали вже не тільки власне Францію, а всю Європу. По під лозунгом Свободи революція ховала ідею уніфікації, а не як не свободи. Бо як казав Микола Бердяєв: "Свобода - є право на нерівність". Французька революція знищила це право, оголосивши принципи, які начеб то пасують всьому людству, хоча як казав Де Местр: "Дивно, я ніколи не бачив людини, я бачив французів, італійців, навіть чув про персів, а людини ніколи не зустрічав". Але революція породила абстрактну, "голу" людину, без врахування її ментальності, культури, вірувань і сказала, що цій "абстракції" пасують певні "принципи". Всіх гамузом уніфікували - негра з білим, француза з німцем, китайця з індусом. Безумовно не дивлячись на те, що Французька революція кричала про "націю" і "націоналізм", зрозуміло що така "нація" не здатна була довго прожити в світі глобалістського розуміння людини і існування такої "абстракції". Потім з'явився Карл Маркс, котрий ніколи не приховував, що його ідеї є лише логічним продовженням ідей 1789 року, адже якщо існує "абстрактна людина", без раси, нації, культури, то ідея має полягати саме в цій людині, а нація лише перешкода для цієї ідеї.

Так і сталося зараз. Логічним продовження французького і російського імперіалізму, став імперіалізм глобальної економіки, котра хоче все нації, етноси і раси уніфікувати до єдиного абстрактного "споживача" на вільному ринку. Показовий в цьому плані плакат проти расизму, що був вивішений в Дюссельдорфі недавно на одному підприємстві. Він гласив: "Ми проти расизму. Расизм гальмує економічний розвиток, а нам потрібні інвестиції". Саме в точку потрапили автори цього плакату. Саме тому РФ, Китайська держава або ЄС це уніфікаційні, централістські та унітарні механізми з уніфікації народів Європи і світу. Бо уніфікація і свобода несумісні. Проте свобода, як казав Камю, це не права, а обов'язки. І тому правий був Бісмарк, котрий створив імперію, в якій свободи було більше ніж в сучасному ЄС, коли казав, що не кожен може її собі дозволити. Споживач не може. Свобода виборюється, але в світі зараз залишилось занадто мало людей, котрі здатні безпеку і комфорт проміняти на свободу. Хоча, як вірно підмітив Бенджамін Франклін, кінець кінцем вони втратять і те, і те.

200 років Великому

  • 22.05.13, 11:05
22 травня 1813 року, 200 років тому, народився один з найвизначніших композиторів в історії цивілізації - Ріхард Вагнер. Автор визначних опер "Трістан та Ізольда", "Лоенгрін", "Кільце Нібелунга", "Парцифаль" і багатьох інших. Старий європейській епос отримав нове життя в дійсно Божественній музиці Ріхарда. Вклад його важко переоцінити, говорити можна багато ,а краще просто насолоджуватись мелодіями. Це справжня європейська, не побоюсь цього слова, арійська музика. 

P.S. Ну і не можу втриматись, щоб не похуліганити, оскільки в багатьох країнах, зокрема в Німеччині, Росії та деяких інших країнах стаття Вагнера "Єврейство в музиці" заборонена, посилання на статтю суворо обов'язково http://www.lebed.com/2002/art3056.htm





Брехунець Візенталь і його бізнес організація

  • 20.05.13, 19:00
В зв'язку з тим, що антифашистики з ПР, комі і прочих люблять посилатись на висновки Центра Візенталя, щодо "фашизму" в Україні, варто придивитись до цієї брехливої організації і її засновника брехунця та провокатора Сімона Візенталя, який зробив з холокоста "шоах бізнес"

Марк Вебер

Симон Визенталь - это живая легенда. На одной торжественной церемонии, прошедшей в августе 1980 года, президент Картер со слезами на глазах вручил самому знаменитому охотнику на нацистов во всем мире золотую медаль от имени Конгресса. 3 ноября 1988. президент Рейган отозвался о нем как об "истинном герое" этого столетия.

Ему был вручен высший орден Германии, одна из важнейших организаций мира, занимающаяся холокостом, носит его имя - "Центр Симона Визенталя" в Лос-Анджелесе. В 1976 году в фильме "Парни из Бразилии" с вымышленным сюжетом его сыграл покойный Лоренс Оливье. 3 апреле 1989 года его сыграл в фильме, заказанном телевидением, "Убийцы среди нас .История Симона Визенталя" актер Бен Кигсли.

Слава Визенталя незаслуженная. Этот человек, известный как "Ангел мщения за холокост", зарекомендовал себя и как беспардонный попиратель правды. Он лгал о собственных переживаниях во время войны, лгал о своей послевоенной "охоте на нацистов" и распространял отвратительные инсинуации о якобы имевших место страшных зверствах немцев. Он никак не пример моральной чистоты.

"Охотник на нацистов" - простой обманщик

Визенталь получил незаслуженную славу самого известного "охотника на нацистов" в мире. Венцом его тридцатилетней деятельности по поиску "нацистских военных преступников" стало якобы имевшее место участие в установлении местонахождения и захвате Адольфа Эйхмана. (Во время войны Эйхман руководил отделом СС по еврейскому вопросу.) В 1960 году в Буэнос-Айресе его похитили агенты израильской разведки и переправили для суда в Иерусалим. Этот судебный процесс получил мировую известность. По приговору суда Эйхман был повешен.

Однако, Иссер Харель, израильский офицер, руководивший этой операцией, заявил, что Визенталь "не был никак связан" с захватом Эйхмана.

"Все сведения, которые Визенталь давал до и во время подготовки операции, были совершенно ненужными, а иногда даже просто дезинформацией", - говорил Харель. (Харель - руководящее лицо не только в Моссаде, но и в Шин-Бет - израильской внешней и внутренней службе безопасности.) Арнольд Форстер, генеральный прокурор "Антидиффамационной лиги Б'най Б'рит, влиятельной сионистской организации, писал в своей книге "Площадь номер один", что незадолго до того, как израильтяне захватили Эйхмана в Аргентине, Визенталь предполагал, что он находится где-то в Японии, либо в Саудовской Аравии.

Одной из жертв неслыханных злодеяний Визенталя стал один житель Чикаго по имени Фрэнк Валус. В своём письме, датированном декабрём 1974 года, Визенталь обвинил Валуса в том, что во время войны в Польше в местечках Честокова и Кильче тот выдавал евреев в руки гестапо. Это письмо побудило американское правительство начать расследование и судебный процесс против Валуса.

Газета "Вашингтон пост" в связи с этим делом опубликовала в мае 1981 года статью под заголовком "Нацист, который не был нацистом". Статья была о том, как "судьи, пресса и полицейские затравили невиновного человека и наклеили на него ярлык "военного преступника". Эта длинная статья, которую американская адвокатура разрешила к свободной публикации, содержала следующую информацию:

В январе 1977 года правительство США обвинило жителя Чикаго Фрэнка Валуса в том, что тот во время войны в Польше совершал преступления против человечности. В течение последующих лет этот рабочий-пенсионер влез в долги для того, чтобы заплатить за свою защиту более 60 000 американских долларов. На него одного в зале суда ополчились 11 евреев, выживших в холокосте. Они утверждали, что во время нацистской оккупации Польши они были свидетелями того, как он убивал детей, одну старуху, одну молодую женщину, горбуна и прочих. Однако, есть неоспоримые доказательства непричастности Валуса к военным преступлениям нацистов, а также того, что во время 2-й мировой войны его вообще не было в Польше... В атмосфере ненависти и отвращения, граничащего с истерией, правительство преследовало невиновного человека.

В 1974 году Симон Визенталь, этот знаменитый "охотник на нацистов" из Вены заявил о Валусе, что этот поляк, живущий теперь в Чикаго, был направлен по заданию гестапо в гетто Честокова и Кильче и выдал там в руки нацистов боьльшое количество евреев." Другими словами, хоть "сведения" Визенталя о Валусе были на деле пустыми бабьими сплетнями, он продолжал поливать грязью невиновного человека.

В апреле 1978 года, когда это дело находилось в центре внимания, Визенталь приехал в Чикаго и дал ряд интервью, в которых он дал понять, что "честь" нагнетания обстановки вокруг дела Валуса принадлежит ему. Один из заголовков газеты "Сан таймс" гласил: "Как охотник на нацистов помог найти Валуса". Визенталь сказал в своём интервью этой газете, что он ни разу не ошибался и добавил: "Я знаю, что есть тысячи людей, которые ждут хотя бы одной ошибки".

Лишь после изматывающего процесса и многочисленных нападков человек, которого прозвали "палачём из Кильче" получил возможность доказать, что во время войны он был мирным рабочим на одной ферме в Германии. По идее безответственное и беспардонное поведение Визенталя только в деле Валуса должно было в корне подорвать доверие к нему как к надёжному свидетелю. Но его "железобетонная репутация" выдержала и этот удар.

Несправедливость в деле Менгеле

Миф о Визентале во многом основан на его охоте за Йозефом Менгеле, враче, работавшем во время войны в Освенциме и получившем там прозвище "Ангел смерти". Визенталь многократно утверждал, что идёт по следу Менгеле. Он говорил, что его информант видел неуловимого доктора в Перу, Чили, Бразилии, Испании, Греции, в полудюжине мест в Парагвае. Но ведь он мог и ошибиться. Летом 1960 года Менгеле удалось унести оттуда ноги, как заявил Визенталь. Затем Визенталь заявил, что Менгеле нащел прибежище на одном греческом острове, откуда бывшему врачу удалось непостижимым образом убраться. А Визенталь продолжал распускать свои истории, снабжёнными всеми подробностями даже тогда, когда журналист, которому он поручил перепроверить всё это, сказал ему, что вся эта история является сплошной инсинуацией.

В 1977 году Визенталь утверждал, чт Менгеле регулярно появляется в престижнейших ресторанах столицы Парагвая Асунсьоне и, возможно, вместе с ним в его чёрном "мерседесе" по городу разъезжает целая куча до зубов вооружённых телохранителей; в 1985 году Визенталь поведал миру, что он "уверен на сто процентов" в том, что как минимум до 1984 года Менгеле скрывался в Парагвае и заявил, что семья Менгеле, живущая в Западной Германии, точно знает его местонахождение.

Как позднее выяснилось, Визенталь нёс полную околесицу. Спустя некоторое время было доказано, что Менгеле умер в Бразилии в 1979 году, где он жил в течение многих лет под чужим именем и в жуткой бедности. Таким образом, на деле оказалось, что толстая папка с делом Менгеле, находящаяся в венском "документационном центре" Визенталя, являлась сосредоточением бесполезных сведений, которые по словам лондонской газеты "Таймс", лишь содержали доказательства его (Визенталя) мифа и никак не могли помочь человеку, желающему разобраться в судьбе Менгеле".

Даже бывший посол Израиля в Парагвае Беньямин Варон подверг в 1983 году лживую кампанию по поимке Менгеле осторожной критике:

"Визенталь постоянно заявляет, что вот-вот он поймает Менгеле. Возможно Визенталю нужно для своей деятельности больше денег. А Менгеле подходит для того, чтобы ликвидировать этот денежный дефицит".

Мыло из людей

Визенталь распустил по свету также одну из самых гнусных баек о холокосте - утверждение о том, будто немцы варили мыло из трупов убитых евреев. Согласно этой истории, буквы "RIF", стоящие на кусках немецкого мыла, означали чистый еврейский жир (Rein judishes Fett). На самом деле эти буквы обозначали "отдел по снабжению промышленным жиром" (Reichsstelle fr industrielle Fettversorgung).

Эту легенду о "человеческом мыле" Визенталь выдал миру в 1946 году в австрийско-немецкой газете "Дер нойе вег" ("Новый путь"). В статье под заголовком "RIF" он писал страшные вещи:

"Впервые слухи о "мыльных вагонах" стали распространяться в 1942 году. Дело происходило в (польском) генерал-губернаторстве, а эта фабрика находилась в Галиции, в местечке Бельцеч. С апреля 1942 по май 1943 г.г. в качестве сырья для производства мыла там было использовано 900.000 евреев."

Далее Визенталь продолжает: "После разделки тел для различных нужд жировой остаток использовали для производства мыла..." После 1942 года люди уже хорошо знали, что означали буквы "RIF" на кусках мыла. Возможно цивилизованный мир не поверит, с какой радостью нацисты и их прихвостни в генерал-губернаторстве восприняли идею такого мыла. Каждый кусок такого мыла означал для них одного еврея, как бы колдовством посаженного в этот кусок, и тем самым было предотвращено появление второго Фрейда, Эрлиха, Эйнштейна."

В другой статье, кишащей подобными фантазиями, озаглавленной "Мыловаренная фабрика в Бельцече" (опубликована в 1946 году) Визенталь утверждал, что якобы евреев массами уничтожали электрическим душем:

"Людей, сбившихся в кучу, эсэсовцы, литовцы и украинцы теснят к "ванной комнате" и заталкивают туда в открытую дверь. Пол "ванной комнаты" металлический, на потолке установлены смесители воды. После того, как помещение было заполнено, эсэсовец подавал к полу электрический ток в 5.000 вольт. Одновременно из смесителей подавалась вода. Короткий вскрик, и всё кончено. Главный врач, эсэсовец по фамилии Шмидт, через глазок проверял, мертвы ли жертвы. Открывалась вторая дверь и "команда трупоносов" быстро убирала трупы. Всё было готово для следующей партии в 500 человек."

Сегодня ни один уважающий себя историк не верит историям о еврейских трупах в Бельцече или где-то ещё, которые варили на мыло или же о том, что евреев казнили электрическим током.

Совершенно разные рассказы

Несмотря на всё то, что было написано о Визентале, всё ещё не ясно, что делал Визенталь во время войны и немецкой оккупации. О своей деятельности во время войны он рассказывал три версии, которые поразительно отличаются друг от друга, и это наводит на размышления.

Советский инженер или механик на фабрике?

На допросе, проведённом в 1948 году, Визенталь подтвердил под присягой, что "между 1939 и 1941 г.г. он работал советским главным инженером во Львове и Одессе." В своей автобиографии "Убийцы находятся среди нас", написанной в 1967 году, Визенталь утверждал, что 1939-1941 г.г. он провёл, работая механиком на мебельной фабрике в оккупированном советами Львове. После того, как в июне 1941 года немцы взяли провинцию Галиция под свой контроль, Визенталя отправили в концлагерь Яновска под Львовым. Спустя несколько месяцев его перевели в лагерь, связанный с ремонтными мастерскими (OAW) "Восточной железной дороги" и расположенный во Львове в оккупированной немцами Польше.

Боец партизанского отряда?

Последующий отрезок жизни Визенталя - с октября 1943 по июнь 19944 г.г. - самый запутанный, собственные его воспоминания об этом времени весьма противоречивы. На своём допросе в 1948 году он сказал, что бежал из лагеря во Львове и "присоединился к партизанскому отряду, действующего в районе Тарнополя-Каменоподольска", он также сказал, что с "шестого октября 1943 по середину февраля 1944 он был партизаном". Он объяснил, что его отряд сражался против украинских вооружённых формирований - как против дивизии СС "Галиция" (14-я пехотная дивизия полевых войск СС, набиравшаяся преимущественно из добровольцев-украинцев), так и против независимых партизанских отрядов, боровшихся против коммунистов.

Визенталь утверждает, что он был лейтенантом, а затем дослужился до майора, что он отвечал за строительство бункеров и оборонительных позиций. Он намекает, что этот партизанский отряд (существование которого не доказано документально) был частью Армии Людовы ("Народной Армии"), коммунистической польской армии, снабжавшейся и контролировавшейся Советами. Он утверждает, что он и другие партизаны в феврале 1944 года пробрались во Львов, где их спрятали сторонники Армии Людовы. По его словам, 13 июня 1944 года его группа попалась в руки немецкой полевой жандармерии.

Почти такую же историю Визенталь рассказал в январе 1949 года под присягой . Он рассказал, что в октябре 1943 года совершил побег и затем в течение восьми месяцев вёл вооружённую борьбу против немцев в лесах вместе с партизанами. Так было со второго октября по март 1944 г.г. После того, с марта по июнь 1944 года, его прятали во Львове.

В своей автобиографии 1967 года он поведал совершенно другую историю. Он в частности пишет, что после побега из ремонтных мастерских Восточного пути со второго октября 1943 по 13 июня 1944 г.г. он прятался у разных друзей, где его в конце концов и обнаружили польские и немецкие полицейские и вернули в концлагерь. Он ни словом не обмолвился в своей автобиографии о какой-либо партизанской деятельности или о борьбе в составе партизанского отряда.

Как и на допросе в 1948 году, так и в своей автобиографии 1967 года он говорил о попытке самоубийства, которую он совершил 15 июня 1944 года, вскрыв себе вены. Обращает на себя внимание тот факт, что жизнь ему спас врач-эсэсовец и после этого Визенталя лечили также в госпитале для эсэсовцев. Затем его некоторое время держали на "двойном пайке" в концлагере под Львовым, а затем, как пишет он в своей автобиографии, его переправляли из лагеря в лагерь. Последние месяцы войны - месяцы хаоса и агонии - он провёл в разных трудовых лагерях, в конце концов 5 мая 1945 года его освободили американские войска в концлагере Маутхаузен (под Линцем).

Было ли прошлое Визенталя прошлым героя-партизана? Или же он пытался скрыть своё прошлое? Или же подлинная биография Визенталя совсем иная, слишком пикантная, чтобы выставлять её наружу?

Работал ли Визенталь во время войны добровольно на своих тюремщиков? Так считает бывший федеральный канцлер Австрии Бруно Крайзки, который сам частично еврей и долгое время руководит социалистической партией своей страны.

В одном своём интервью иностранным журналистам, данном в 1977 году, Крайзки обвинил Визенталя в применении "мафиозных методов работы" и подверг резкой критике претензии последнего на "моральный авторитет", указав на то, что во время войны Визенталь служил немцам.

Миф о Маутхаузене

До того, как начать карьеру "охотника за нацистами", Визенталь был беспардонным пропагандистом. В своей сенсационной книге "Концлагерь Маутхаузен", вышедшей в 1946 году, он цитирует якобы "предсмертную исповедь" коменданта Маутхаузена Франца Цирайза, в которой последний поведал об уничтожении в соседнем лагере Хартхайм четырёх миллионов человек угарным газом. Это утверждение полностью абсурдно, и ни один уважающий себя историк холокоста не признает его. Согласно процитированной Визенталем "исповеди" Цирайза, немцы уничтожили в Польше, Латвии и Литве ещё 10 миллионов человек. На деле эта исповедь - чистейшей воды инсинуация.

И годы спустя Визенталь продолжал всё также врать о Маутхаузене. В интервью, данном им в апреле 1983 года газете "США сегодня", он поведал о своих собственных воспоминаниях о Маутхаузене:

"Я был в группе из 34 человек, а вообще нас было 150.000, прошедших через это и выживших."

Это - явная ложь. Ясно, что годы немилосердно расправились с извилинами Визенталя. Он сам писал в собственной автобиографии, что после освобождения лагеря американцами 5 мая 1945 года "там умерли почти 3 тысячи заключённых". Согласно "Еврейской Энциклопедии", в Маутхаузене было освобождено как минимумс 312.000 человек.

Коммерциализация холокоста

Как заявил директор "Центра холокоста Яд Вашем", Симон Визенталь и центр, находящийся в Лос-Анджелесе и носящий его имя, "коммерциализируют" и "тривиализируют" холокост. Такое обвинение было опубликовано в декабре 1988 года в израильской газете "Хааретц".

Бруклинская еженедельная газета "Дживиш пресс" так прокомментировала это обвинение: "Недовольство руководства "Яд Вашема" тем, что оно считает "коммерциализацией" холокоста, является давней проблемой, но этот вопрос всё ещё остаётся открытым."

Центр в Лос-Анджелесе ежегодно платит Визенталю 75 000 долларов за использование его имени", - сказал директор Яд Вашема, - еврейский народ делает много беспардонных вещей, но Центр Визенталя довёл эту практику до высочайшего уровня превращения подобных тем в деньги, причём самым оптимальным образом.

Выводы Крайзки

Разумеется, Визенталь не всегда неправ. В 1975 году в письме, опубликованном в британском журнале "Букс энд букмен", он признал тот факт, "что на немецкой земле не было лагерей уничтожения". Тем самым он косвенно подтвердил, что выводы Нюрнбергского суда, будь то Дахау, Бухенвальд, и прочие немецкие лагеря были "лагерями уничтожения", в принципе неверны.

В конце концов Бруно Крайзки сформировал следующее мнение об "охотнике за нацистами", которое невозможно оспорить.

Инженер Визенталь, или какой там его настоящий статус, ненавидит меня за то, что знает о том, что я презираю его деятельность.

Группа Визенталя - это своего рода мафия, ведущая борьбу всякими низменными средствами против Австрии. Визенталь известен своим весьма вольным обращением с исторической правдой. Для него цель оправдывает средства, он часто прибегает к различного рода уловкам. Он выдает себя за "охотника на Эйхмана", хотя все знают, что поимка Эйхмана была делом спецслужб. Визенталь всеми силами стремится к достижению славы.

Трудно сказать, что движет этим странным человеком. Стремление к славе и признанию? Или же он хочет таким образом скрыть от других нежелательные моменты своей биографии? Ясно, что Визенталю нравится слава, которой он пользуется. Как писала газета "Лос-Анджелес таймс", "это - человек, страдающий ярко выраженным эгоизмом и стремлением к знакам почтения и уважения".

Крайзки дал более простое объяснение. Он сказал, что "Визенталем движет ненависть". В свете его документально подтвержденных ошибок, инсинуаций вместо обласканного славой человека нашему взгляду предстал человек, погрязший в продажности и болезненном стремлении к самоутверждению.

http://hedrook.vho.org/library/weber.htm