Нинішнє буття майже на кожному кроці дарує докази надмірності інформаційного сміття та його деструктивних наслідків для українського суспільства. Штучно створені ще в часи окупації деграданти-обивателі (яких віднедавна перейменували в “пересічних українців”), мало не з перших нот впізнають блювотворні пісеньки “корчмарської (в оригіналі -“кабацкай”) лірики” та аморального скавуління гламурних істот невизначеної статі. З цієї причини, події котрі мають прямий і безпосередній вплив на розвиток суспільства, лишаються поза належної уваги загалу.

П`ятого березня, депутати Верховної Ради, хвилиною мовчання вшанували пам`ять генерала Української Повстанської Армії Романа Шухевича. Насправді, загал вже давно погодився з незаперечністю того факту, що реальними борцями за незалежність України були не песиголовці сатанинської Червоної Армії, а ті, хто зі зброєю в руках протистояв їхній злочинній ході шляхами України, Прибалтики, Білорусі і Східної Європи.

Того ж дня, “у зв'язку з порушенням пункту 27 частини 1 статті 85, статті 128 Конституції України, Закону України «Про судоустрій і статус суддів», Верховна Рада України постановила визнати такою, що втратила чинність Постанову Верховної Ради України «Про обрання суддів» від 7 червня 2012 року №4919-VI в частині обрання на посаду судді Києво-Святошинського районного суду Київської області безстроково Бурбели Юрія Сергійовича як таку, що була прийнята в порушення Конституції України”. Забудькуватим та неналежно поінформованим нагадую і повідомляю, що суддя Києво-Святошинського районного суду Київської області, розглядав і з численними порушеннями вимог Кримінально-Процесуального Кодексу визнав винними громадських активістів Ігоря Мосійчука, Сергія Бевза й Володимира Шпару в зберіганні зброї й замаху на знищення шляхом підриву пам`ятника виродку Володимиру Леніну в м.Бориспіль Київської області.

Вдаючись до кривосуддя, Бурбела давав звіт своїм діям й чудово розумів що бере дієву участь в злочині. Запевнення керівництва СБУ часів Януковича в захисті й прагнення засвідчити лояльність режимові, були головними критеріями в його діях і вчинках. Скасувавши постанову про безстрокове призначення судді Бурбели на посаду, депутати звели нанівець всі його зусилля в справі запопадливості й гону за кар`єрним зростом. Дарма старався катюга. Та чи отримає він по заслузі?

Поінформовані джерела запевнили, що свавільні дії Бурбели в часі розгляду справи громадських активістів певно стануть причиною порушення проти нього кримінальної справи й пред`явлення обвинувачення найближчим часом. Не тяжко здогадатись, що Бурбела навряд чи чекатиме візиту слідчого. Втеча за межі України, рівно як і крок до пекельної безодні (принаймні так нещодавно вчинив інший виродок, кацап Чечетов) можуть врятувати його від злосмердючої камери слідчого ізолятору й праці в промисловій частині виправної установи. Дивно, але знаючи про це, органи досудового розслідування чомусь так і не вдались до превентивних заходів.

Незаздрісна, проте логічно передбачена доля вже згаданого виродка-окупанта Чечетова та запроданця Бурбели, є лише першим кроком в справі очищення українського суспільства від деструктивного людиноподібного намулу. Радіючи (але не зловтішаючись) нехай і вкрай запізнілою карою підлої погані, відзвітую перед українською громадою і про власний вклад. Найближчим часом, до відповідно-профільного комітету Верховної Ради планую подати скаргу на свавілля судді Святошинського р-го суду м.Києва Васильєву К.О. Остання, зухвало проігнорувавши чималу кількість порушень вимог Кримінально-Процесуального Кодексу та відсутність вагомих доказів, визнала мене винним в справі побиття прокурора цього ж району Брянцева. Того самого, який звинувачував в суді учасників акції “Україна без Кучми” (подія відбулась в березні 2001-го року) в порушенні громадського порядку.

Тремтіть негідники. Стріляйтесь або стрибайте з найвищих поверхів висотних будинків. На моїй землі ви зайві. Тому й не уникнути вам кари. Здолаю й покараю.

Олесь Вахній 

Я знаю, що прочитавши ці рядки, воїни лукавого вирядяться в шкіри вбитих ними ж вівць, й не позичивши навіть для годиться в Сірка очей, здіймуть галас, показове (проте нещире в своїй суті) скигління, й уподібнившись до підколодного гадюччя сичатимуть про утиски та погрози вбивством. Мені байдужі пересуди плебсу й пашталакання зайвих, шкідливих, огидних, а з цієї причини й непотрібних людству недолюдків. Собаки брешуть, але валка всеодно їде.

Останній день зими 2015-го року, ощасливив Украаїну звісткою про смерть підлого москвина Михайла Чечетова. Чудово. Сталось те, що й мало статись. Катюга отримав по заслузі. Але одного Чечетова — мало. Вслід за ним, до пекельної прірви мають летіти душі й тіла всих, хто уклавши з дияволом угоду про співпрацю, думками чи діями протидіяв українським націоналістам в справі побудови держави на націократичних засадах.

Смерть виродка-окупанта є передбаченим і очікуваним кінцем кожного, хто став на шлях співпраці з рикаючим немов лев сатаною. Нині вже покійний, а ще рік тому вкрай зухвалий і надміру самовпевнений українофоб, знав і розумів недоречність свого проживання в Україні, а тим паче приналежності до імітуючої політичну еліту зграї песиголовців. Але він цинічно плював на мораль й українців, і стверджував, що його забаганка паразитувати на тілі окраденого ним та його співплемінниками народу є важливішою Божих Заповідей й законів природи.

Генебна втеча Чечетова до малоприємної місцини, в котрій панує плач і зубний скрегіт, засвідчив його ницість й злочинну суть пропагованих ним ідей. Виродок злякався відповідальності. Так само, до нього, її злякались лихої пам`яті негідники Кравченко, Кірпа, та сав`єтський КГБіст Пуго. Не полінуюсь повторити, що смерть Чечетова є логічним і передбаченим кінцем. Вслід за ним, терени моєї Батьківщини повинні залишити всі його однодумці, ім`я яким — згаданий в Біблії легіон.

Савєцькі бюрократи, марксисти, гомосексуалісти, наркомани, посадовці окупаційної та постокупаційної адміністрацій, безпринципні судді та прокурори, борзописці блювотворних москвомовних видань! Відверто кажучи, мені байдуже, чи чуєте ви мій голос та чи читаєте ці рядки. Я представник окраденого і зневаженого вами народу, котрий зрештою ропрямляє плечі. Ви маєте вибір. Або привселюдне каяття й виконання порад розумніших і достойніших, або крок в неземне буття Шеолу. Не змушуйте брати зброю до рук. Ви всеодно приречені.

Слава Україні!

Олесь Вахній

Земне буття не належить до числа безпечних прогулянок. Болючі для тіла й терзаючі душу виклики, насправді мають логічне пояснення сакрального змісту. Окрім кари за переступ, трактовані трагедією удари долі є й формою випробувань, гарту, очищення, і навіть зміцнення. 

Процес видалення з золота домішок, вимагає розтоплення злитку до рідкого стану в високотемпературному жерлі. Згадане сакральне сприйняття посталих бід і негараздів, дарує незрозумілу безвіркам-обивателям силу і міць. Біблійні пророки та в'язні концтаборів окупаційної москвинської системи лишили спогади, в яких свідчили, що єдиним джерелом фізичної міці й духовної наснаги була ВІРА.

Справжня (а не показово-нещира й базована на неосмислених догмах) віра має чітке пояснення.

1) Віра в Господа, котрий створивши Всесвіт, Землю і людину, ніколи не відрікався своєї батьківської любови до своїх творінь. Лишитись вірним Йому, спромоглись на жаль не всі. Брак віри згубив душі багатьох, але саме завдяки вірі а Нього, вірні здолали здавалось би нездолане. 

2) Віра в кінцеву перемогу правди над брехнею і лихом. Земне воїнство лукавого неперебірливе в методах крадіжки душ. Прагнучи почути від катованого або тероризованого недолею зречення, рівно як й спровокувати  вуста матеріаліста похвалити ситість, безвірки вдаються до найпідліших методів. Потугам нечестивців, свідомі власного призначення й причин буття людини в цьому світі протиставляли щиру любов до ближнього і Батьківщини. Безпринципні себелюбці, кар'єристи й шукачі чуттєвих насолод, звірячою ненавистю ненавидять ідеалістів. Вони здатні вбити тіло, але ВІРА всеодно сильніша за них. 

3) Віра в дароване Творцем майбутнє. Суттєво краще ніж дочасна земна мандрівка. Вірному Творцеві, воно буде винагородою за вірність, принциповість, стійкість і незламність.

Нехай Господь благословить кожного віруючого.

Амінь. 

                                                                                                             Олесь Вахній

Регресивна суть аморального (оскільки сприяє розбещенню душі) й злочинного за формою рабовласницького устрою, не обмежується силовим позбавленням одиниці, або й цілої спільноти волі, й змушенням до дармового виконання непосильної праці. З'ява науки філософія, дала не лише вичерпне визначення суспільним явищам і подіям. Завдячуючи роздумам та аналізу, людство навчилось знаходити шляхи удосконалення та поліпшення.

Знищуючи непримиренних волелюбців, тирани-поневолювачі паралельно витворювали касту вдоволених ситістю (проте в суті морально розкладених й духовно здеградованих) істот. Ситий й водночас покірний раб, возвеличує свого володаря, показово й запопадливо виконує його вказівки, й не обтяжується роздумами над мораллю.

Історія зберегла ганебні приклади війни вдоволених рабством проти незгідних з ходою несправедливості. Серед збройних загонів котрі брали участь в придушенні повстання Спартака, були й створені рабовласниками з завойованих Римом народів. Невільні придушували змаг повсталих проти неволі. Повсталий проти утисків рідного народу американцями й мексиканцями (навіть не спадковий, а ситуативний) провідник (вождь) Гоятлай, в часі бойових зіткнень, чи не найбільше клопоту мав від співплемінників, котрі за оплату, одяг, й право жити поза резервацією, служили тим, хто зганяв їх з рідних пустельних кочовищ. Філософи й дослідники можливо і знайшли пояснення явищу чисельної зради й згоди на рабське скніння серед співплемінників Гоятлая апачів, але наслідки його дійсно трагічні. Існування апачів як народу - вже навіть не питання часу.

Чи не найтрагічнішим наслідком бездержавності українців, є постання не закоханого в притаманні і природні ритми буття, ігноруючого чесноти честі і гідності, зденаціоналізованого в суті (щоправда нерідко україномовного в родині) несвідомого власного призначення натовпу духовних кріпаків. Силоміць рекрутований до царської армії (нащадок запоріжського козака-рубаки) Петро Кішка, з рук царя-поневолювача отримав нагороду за участь у Кримській війні. Чи розумів він, що "милість" москвинського імператора не рятувала його рідних від скніння і панщини? Чи розуміли українці, котрі в часі Другої Світової нерідко першими підіймались під німецькими кулями в атаку, що чинять зраду рідного народу і злочин проти людства? Здобутками їхнього (насправді не просто не потрібного, а й шкідливого) героїзму, стала кількадесятлітня хода Сходом Європи нівелюючого національну ідентичність та людські життя і гідність тоталітарного режиму.

Зникнення комуністичної "імперії зла", постання формально незалежної України, перемога загальнонародних зривів (Помаранчевої Революції і Майдану) не спричинили відходу до небуття рабсько-кріпацького світосприймання. Впродовж кількох місяців, стосовно мене здійснювалось політично мотивоване переслідування за фактом нібито безпосередньої участі в люстраційних заходах прокурора Брянцева. Останній, в часи свавілля режимів Кучми і Януковича, брав безпосередню участь в репресіях патріотів. До справи участі конвоювання мене з слідчого ізолятору до будівлі суду залучались близько двох десятків озброєних парубків конвійного полку. Приблизно стільки ж задіювались й для охорони самої будівлі суду й нібито "підтримки порядку в судовій залі". Наглядачі-охоронці чули виправдальну ухвалу в справі звинувачення мене в знищенні зали ігрових автоматів, знали що "потерпілий"-прокурор Брянцев й суддя Васільєва котра санкціонувала мій арешт, є кацапами-окупантами, а прокурором м. Києва, челядники якої власне і звинувачували мене в силовій люстрації - зумисне оселений в Україні бусурманин Юлдашев.

Нехай і не з власної волі і бажання, але присутні в судовій залі наглядачі-конвоїри чули про відсутність в прокурора обвинувачення доказів моєї вини. Логіка й нормуючий поведінку статут зобов'язують їх до виваженої поведінки. Дійсність була інакшою. Кріпацька натура українців-наглядачів змушувала їх до спроб засвідчити власну вагомість. Окрики на присутніх в залі, принижуючі гідність накази (доречі, нерідко чомусь озвучені мовою вчорашнього окупанта), надмірна стараність в часі обшуку. Журюсь, що Україна донині не очистилась від несвідомого й безвольного намулу. Але ця журба є великим стимулом до боротьби і праці.

                                                                                                                                                                                          Олесь Вахній

Арсенал лукавого, яким він послуговується задля викрадення душ слабких і необачних, не обмежується грубим і брутальним тиском на вірних Творцеві. Прагнучи вбити й поневолити, він не соромиться лицемірства, й нерідко скрашує себе шатами “мирного обивателя” або “об`єктивного неупередженця”. Справедливу ж протидію власному свавіллю, навіть заклик до каяття і навернення до правди, його земне воїнство трактує “замахом на життя й особисту свободу”.

Брак віри (ідеалістичного світосприйняття) та помилкове трактування демократії вседозволеністю, уможливило постання чисельної орди моральних деградантів, для котрих цинічна ігнорація здорового глузду і правди перетворилася в звичну норму й метод паразитування на тілі окраденого та зневаженого, проте в своїй суті боголюбивого українського народу.

Нинішнє засилля інформаційного сміття на новинарних сайтах мережі Інтернет та в друкованих ЗМІ, насправді не є випадковим недоліком або позбавленою логічного пояснення прикрістю. Уникання згадок, а, тим паче, свідоме замовчування цілого пласту проблем, котрі гальмують поступ суспільства й штучне акцентування уваги на непотребі, насправді є формою новітнього геноциду. Відіславши до пекельної прірви комуністичну імперію, невблаганний в своєму плинові час дарував її адептам та наділеним людською подобою плодам нагоду для переосмислення і каяття. На жаль, процес очищення суспільства від намулу здійснюється набагато повільніше, аніж того прагнуть змучені століттями неволі українці.

Ворог, котрий впродовж довгого часу заперечував право нашого народу на існування, поспішив потрактувати практику доброти і пробачення ознакою слабості. Ігноруючи факт своєї неприродності і навіть не просто зайвості, а суспільної шкідливості, новітні песиголовці вдалися до звичної практики брехні та перекручувань. Націєзахистні заходи та дії свідомих причин з`яви і буття людини в цьому світі, зусиллями етнічних чужинців та деградантів-запроданців подаються широкому загалові як прояв екстремізму, а протидія їхній злочинній ході — актом утисків та переслідувань. Показово зневажаючи правду, здоровий глузд та даний людству Творцем суспільний устрій буття, себто існування національних держав, вороги народу нелюдськими голосами репетують про існування “іншої України”. Неприродної, аморальної, москвомовної, матеріялістичної, нічим не поєднаної з її минулим. Неукраїнська Україна (як же гидко й водночас обурливо це звучить), постала супроти волі автохтонів, й базована не на Божих Заповідях, а на гріховних і дочасних забаганках себелюбців. Наділені паспортом громадянина України орда чужинців та зденаціоналізований елемент відмовляються визнавати факт своєї з`яви на нашій землі наслідком геноциду й цілеспрямованого винародовлення наших предків. Проте ігнорація правди її жодним чином не нівелює.

Я не ускладнював свого життя дослідженням генези постання кожного в окремості москвомовного видання в Україні. Після сторіч заборон української мови в період поневолення, адміністративно-силових змін правопису, політики геноциду й асиміляції, сам факт продукування москвомовної літератури та періодики в Україні є великим злочином. Практикована чужинцями й деградантами теза про право самостійного вибору самими українцями мови спілкування є висмоктаною з вигрібної ями громадського презирства й абсолютно ворожою здоровому глузду й суспільній моралі. Навіть формальне, закріплене на законодавчому рівні зрівняння в правах та можливостях причепуреного “законослухняного громадянина” й “платника податків” (проте всеодно закоханого в підлість) насильника і його жертви, є актом несправедливості й наруги над пам`ятю мільйонів закатованих в ім`я злочинних ідей помосковщення та інтернаціоналізму.

Теза, згідно з якою нинішній світ суттєво видозмінюється, не є новою. Дійсно, тяжко не помітити тектонічних трансформацій в політиці, економіці, суспільних процесах, а також в царині промислових, інформаційних та соціальних технологій. Розпочатий в 50-их роках вже минулого століття процес деколонізації поневолених народів країнами Заходу та постання національних держав в Азії та Африці, наприкінці 80-их на початку 90-их, нарешті не оминув й хижу московську імперію. Ідеологи останньої, лицемірно виправдовували силові загарбання й прилучення до себе країн Східної Європи, Прибалтики, народів Кавказу й Середньої Азії “союзом братських народів” та “співдружністю країн соціалізму”. Проте економічне узалежнення, цілеспрямоване заселення окупованих теренів москвинами та вже асимільованими навіть не слов`янами, шалена пропаганда комуністичного світогляду й терор супроти незгідних, так і не змогли вбити генетичні пам`ять й гук до волі поневолених етнічних спільнот. Прагнучи зупинити, або принаймні ослабити неконтрольовані їм процеси, кремлівські очільники ошелешили людство звісткою про існування “унікального москвинського світу” (в оригіналі - “рускава міра”). Такий світ дійсно існує. Цього ніхто не заперечує. Його огидна “унікальність” полягає в пихатій самозакоханості й безпідставній вірі у власні богообраність і навіть місійність. Складовими наріжного каменя москвинської імперії, є нівеляція людської гідності, хамовита брутальність, свавілля верхівки (царської та компартійної в минулому і КГБістсько-президентської нині) й кріпацька запопадливість морально розкладеного і духовно збоченого загалу. Гін за поверненням колишньої імперської величі, штовхає нинішніх кремлівських очільників до мільярдних витрат на пропагування переваги практикованого москвинами трибу життя.

Загальний наклад продукованої в Україні (проте фінансованої з Москви або лишеними тут її недобитками та охвістям) москвомовних друкованих видань, без перебільшення сягає кількох десятків мільйонів. Ширена цими паскудними виданнями інформація є суцільною брехнею, викривленням дійсності, пропагандою несмаку, аморальності та збочення. Прагнучи отруїти душі якомога більшої кількості люду, земне воїнство лукавого пропонує власну блекоту навіть безкоштовно. Їм не шкода затрачених коштів. Тим паче, вкрадених або силоміць забраних свого часу в народу. Понівечені душі українців фахові виродки трактують здобутком й винагородою за працю на ниві душогубства.

Типовим прикладом безкарного свавілля москвомовних борзописців в Україні, є бульварний за формою і змістом, імітуючий газетне видання жмут паперу з надписом на верхній частині першої шпальти “Вести”. Переважна більшість майже щоденного накладу паперової отрути шириться вулицями міст цілком безкоштовно. Проте навіть найбезневинніша спроба з`ясувати походження коштів, котрими фінансується українофобське видання, спричиняє істеричний гвалт й звинувачення в замовних утисках. Як автохтон, себто представник народу, якому Господь дав терени України в посілість, я хочу дізнатися і зрозуміти, чому автори публікованої в “Вестях” духовної отрути дозволяють собі вшановувати виродків-терористів, котрі нині вбивають українців на сході, терміном “ополченці”? Чому кривавий зудар комуністичного Сов`єтського Союзу й нацистської Німеччини на українській землі в часі Другої Світової війни донині іменують “вітчизняною війною”? Чому вбивць, котрі в часі тієї війни грабували, руйнували, гвалтували і нищили, шанобливо називають чужинським терміном “вєтєрани”? Чому заклики до люстрації й очищення трактують мало не генетичною схильністю доносити на ближнього? Зрештою, чому прикриваючись міфічною неупередженістю, українців змушують дивитися на події минулого й сучасного крізь викривлені окуляри тих, хто відмовляв в праві на існування в часи відсутності держави, і не бачить нашого повновартісного буття в майбутньому?

Дане Творцем розуміння суті процесів, котрі відбуваються в Україні під сучасну пору, зобов`язує кожного свідомого українця до принципової і безкомпромісної протидії наступу воїнів лукавого. Час вже засвідчив, що правда за ідеалістичним світосприйняттям, й базованим на ньому націоналізмові. Лишилося зовсім небагато. Зрозуміти і наважитися нарешті цілковито повернути собі все, що належить нам згідно з правом.

Член Центрального проводу Чесного Слова Олесь Вахній

Після установчого з'їзду політичної партії Конгрес Українських Націоналістів (надалі КУН або Конгрес), який відбувся в березні 1992-го року, впродовж року відбувався процес створення й реєстрації низових (себто районних, міських та обласних) осередків. Мені невідомі імена геть всих консультантів тогочасних очільників революційного відламу Організації Українських Націоналістів Ярослави Стецько та двох Омелянів, Кушпети з Нідерландів та Коваля з Бельгії, проте бандерівську традицію вирішувати все (і кадрові питання також) вкрай обмеженим колом осіб, я відчув на собі особисто. В січні наступного року, голова Київської організації КУН Леонід Ковальчук повідомив, що проводом ОУН(р) (а саме з його ініціативи й постав Конгрес), мені виявлено велику довіру, й призначено організаційним референтом київського осередку. Сам Ковальчук мешкав у Васильківському районі Київської області, й був людиною занадто емоційного характеру. Аналізуючи його діяльність з відстані часу, віддаю належне працьовитості й ініціативності, проте вважав і вважаю келійне прийняття рішень й наказні методи такими, що унеможливлюють реалізацію ініціатив низового членства, а з часом призводять й до занепаду середовищ.

Імпульсивний і навіть скандальний Ковальчук спричиняв безліч конфліктів з органами постколоніальної влади. Іноді вони мали глузд і логіку, проте нерідко траплялись ситуації, чіткого пояснення яким було годі шукати. Мені донині невідомі всі деталі й обставини його регіональної війни з тогочасним керівництвом Василькова й району. Стверджую, що про більшість з них я довідувався з газети “Шлях Перемоги”, яка на той час була офіціозом Конгресу.

В травні 1993-го року, Ковальчук звернувся до Ярослави Стецько з проханням роздрукувати кількатисячним накладом складену ним листівку, в якій викривались корупційні дії васильківських посадовців. В часі її поширення, працівники міліції затримали кількох васильківських активістів Конгресу. Подія не набула належного розголосу, й негативно позначилась на дисципліні. Аналізуючи ситуацію, я запропонував Ковальчуку вдатись до дій які б привернули увагу громадськості й спричинились до активнішого притоку членства. На його думку, таким заходом міг бути демонтаж пам'ятника Леніну у Василькові. Підсумовуючи розмову, ми постановили не інформувати київський провід про задум, а до виконання, окрім членства Конгресу залучити й представників інших, близьких за духом та переконаннями середовищ.

Заочне призначення оргреферентом київського осередку КУН, не перешкоджало виконанню мною обов'язків заступника голови націоналістичного (радикального) відламу київського осередку Спілки Української Молоді (СУМ), тож їхня участь в акції була логічною. Мій вибір зупинився на Романові Музиці й Ігореві Дуднику. Я свідомо не пояснював деталей запланованого й місця, проте швидка, без вмовлянь згода, була для мене свідченням довіри. Окрім Ігоря й Романа, також не обтяжуючись зайвими поясненнями, я запросив гурт дівчат з СУМу та Ліги Української Молоді (ЛУМ). Кошти (40 ам. Дол.) для замовлення й оплати автобусу яким мали їхати до Василькова учасники акції, я отримав з рук заступника Голови Центрального Проводу КУН Сергія Жижко.

Процес підготовки зайняв всього три доби. В день виїзду я довідався, що Леонід Ковальчук попереднього дня мав чергову сварку в адміністрації Василькова, й певно не контролюючи себе пригрозив десантом “30-ти СУМівців в камуфляжах, які завтра знесуть Леніна”. Довідавшись про необачність, я відмовив йому в участі. За кілька годин до виїзду, усним наказом Сергія Жижка, для контролю за ходом акції з ушкодження фалесоподібного боввана, до зібраного мною гурту був долучений референт Центрального Проводу Конгресу з молодіжних питань Сергій Квіт. Буквально за годину до збору біля розташованої на Подолі дзвіниці Миколи Доброго (туди мав під'їхати й замовлений мною в одному з автопарків Києва автобус), до нас цілком випадково долучився діяч студентського й правозахисного руху Євген Дикий.

Діставшись Василькова, я наказав водієві, який звичайно ж не знав дійсної мети, зупинитись недалеко від центру й чекати нашого повернення. Послані мною до найбільшого скупчення людей дівчата з листівками, відразу привернули увагу міліціонерів, тож невеличкий і непримітний гурт, в якому окрім мене були Сергій Квіт, Євген Дикий, Роман Музика, Ігор Дудник й член Конгресу Віра Сіянко, змогли непомітно дістатись до об'єкту що підлягав ліквідації. Кувалду і молот якими планувалось ушкоджувати, а також мегафон, довелось нести в торбинках.

Балакучість Ковальчука дійсно стала причиною збільшення кількості працівників МВС на вулицях, проте очікування виряжених саме в камуфляж парубків, зіграло того дня нам на руку. Я розумів, що успіх запланованого залежить від швидкості виконання. Почергово підсадивши разом з Євгеном на п'єдистал Романа й Ігоря, ми узабезпечили їх від будь-яких перешкод. Зрозуміло, що міліціонери не очікували такого зухвальства, тож їхня реакція була запізнілою. Сергій Квіт в мегафон почав зачитувати текст складеної Ковальчуком листівки, а Віра Сіянко плівковим фотоапаратом фіксувала подію.

Згідно даної мною поради ушкодити в першу чергу верхівку, Роман, впродовж хвилини бив монумент в ту частину яка зображувала обличчя. Наслідком майже двох десятків ударів, які супроводжувались найбрутальнішою лайкою працівників міліцій й вимогами негайно злізти, стала цілковита руйнація помітно непропорційного овалу який зображав голову. Ігор Дудник виявився фізично слабішим очікуваного. Міцно обійнявши лівою рукою вилитого з неякісного цементу Леніна, він спромігся кількома слабими ударами лише відбити поли довгого пальто.

Міліціонери не дали можливості Сергієві Квіту прочитати навіть третини тексту листівки. Брутально відібравши мегафон, його і Євгена Дикого повели до відділку міліції. Мене ж, тримаючи за поясок й руки, намагались змусити наказати Дуднику й Музиці злізти з пам'ятника. Їхні вимоги я задовільнив лише переконавшись, що завдані хлопцями ушкодження вже не підлягають реставрації.

Всих затриманих відразу доправили до кабінету очільника районної міліції. Ним виявилась особа з огидним кацапським прізвищем Воробйов. Він гарчав на підлеглих як пекельний цербер, а мені мало не захлинаючись слиною погрожував розстрілом. Згідно заздалегіть узгодженої в разі затримання поведінки, ми визнали себе націоналістами й відмовились відповідати на інші запитання. Хвилин за десять до кабінету зайшли двоє працівників Служби Безпеки України. Один з них, з вкрай огидним, схожим на жаб'ячу пику обличчям, підтримуючи істеричну лайку Воробйова пообіцяв мені “тюрму і нари”. Швидка з'ява в васильківському відділку міліції київських СБУшників підтвердила, що нас вже чекали, тож відволікаючий маневр з дівчатами які роздавали листівки в центрі містечка виявився доречним.

Складання протоколів й допити мене, Квіта, Дикого, Музики, Дудника, Сіянко й Голови ЛУМ Лариси Йолкіної (останню затримали прямо у відділку, коли вона зайшла туди з'ясувати нашу долю) зайняло більше двох годин. Нас намагались розвести по різних кабінетах, проте ми відмовлялись виконувати накази захисників антинародної системи. Воробйову довелось вдовільнитись моїм монологом, в якому я повідомив що вважав і вважаю марксово-ленінське вчення різновидом сатанізму. Я чув як працівники СБУ телефонували з його кабінету до Києва, й несамовито лаючи мене, Конгрес й місцеву міліцію, прохали подальших вказівок. Згодом, працівники міліції привели до райвідділу водія автобусу. Бідолаха доводив свою непричетність, й прохався як малолітній школяр.

Так і не отримавши жодних інструкцій, СБУшник наказав Воробйову звільнити нас, проте пообіцяв мені “розмову в іншому місці”. Запопадливість з якою міліціонери виконували накази вчорашніх КГБістів була вкрай огидною. Найнеприємнішим в часі повернення до Києва було скигління водія, який нарікав, що з нашої вини може мати великі неприємності.

Повернувшись надвечір до Києва, я зустрів біля “бюра” (штабу) КУН Леоніда Ковальчука. Він повідомив, що в письмовій формі на ім'я Ярослави Стецько подає на мене скаргу за усунення його від участі в справі, недисциплінованість й порушення субординації. Проте довідавшись про успішне втілення в життя запланованого відразу змінив думку, і не приховував радощів.

Доля Романа Музики, який ушкодив верхню частину боввана, склалась трагічно. Якщо не зраджує мені пам'ять, наприкінці осені чи навіть на початку зими того ж 1993-го року, до мене в розпачі зателефонувала СУМівка Тетяна П., яка підтримувала з ним дружні стосунки. Як виявилось, батьки Романа повідомили про його загибель в часі бойових дій так званого “експедиційного корпусу “Арго” УНА-УНСО” в Грузії. Зустрівшись з ними наступного дня, я провів їх до підвального приміщення в провулку Шевченка, де була розташована “контора” (штаб) УНА-УНСО. Відверто недружня зустріч нас тогочасним очільником Дмитром Корчинським, тон яким він розмовляв з матір'ю, й підтвердження факту загибелі одним випадково присутнім при зустрічі учасником бойових дій, були гнітючими. Шкодую, що не зміг втримати Романа від помилки.

                                                                                                                              Олесь Вахній

З мегафоном - Сергій Квіт. На п`єдесталі пам`ятнику - Роман Музика. Спиною в білій безрукавці - Олесь Вахній. Підсаджують - Ігоря Дудника. Зігнувся підсаджуючи - Євген Дикий.

Як і передбачали реально незалежні й так само реально незаангажовані аналітики, зміна політичної верхівки в Україні внаслідок перемоги Майдану, жодним чином не змінила лишені у спадок ще від сатанинського Сов`єтського Союзу політичний устрій та форму стосунків владної верхівки з народом. Нинішня діяльність осіб котрі опинились в кріслах президента, прем`єр-міністра, голови Верховної Ради та їхнє найближче оточення, продовжують ганебну практику узурпації влади. Ігноруючи здоровий глузд й реальні потреби українського народу, «вчорашні другі» в уряді Януковича та викинуті на смітник історії невдахи режиму Ющенка, нині оголосили себе «батьками нації». Насправді, їхня діяльність є суцільним деструктивом й дискредитацією національної ідеї. Проте гріховне прагнення засвідчити загалові власну вагомість й будь-що утримати владу в руках, змушує їх вдаватись до дій і вчинків за які з часом обов`язково доведеться дати звіт.

Про практиковану постколоніальною адміністрацією Кравчука-Кучми-Ющенка-Януковича а нині й Порошенка форму стосунків високопосадовців та їх оточення з народом, не писали хіба-що ледачі, або вузькофахові видання. Безугавні заклики «потерпіти-почекати» (бо «не на часі») та звинувачення в приналежності до міфічних «провокаторів», були і залишаються головними відповідями на всі звернення, прохання і вимоги. Найбезневинніші прояви незгоди, як і в часи комуністичного тоталітаризму, цинічно трактують «замахом на державний устрій» й жорстоко переслідують.

Починаючи з другої половини 90-их років вже минулого століття, українські націоналістичні середовища щороку на свято Покрови (себто 14-го жовтня) зорганізовували масові заходи. Окрім традційних молитов до Божої Матері, відбувались й вшанування запоріжських козаків котрі вважали Богородицю своєю покровителькою, та вояків Української Повстанської Армії. Деякі літописці останньої стверджують, що саме 14-го жовтня 1942-го року, відбулось створення УПА як такої.

Зорганізовані націоналістами заходи в той день завжди наражались на спротив репрезантантів системи. Посадовці через суд добивались заборони маршів та пішої ходи, а силовики кийками карали кожного, хто спромігся піднятись з колін й ігнорувати вказівки антинародної системи.

Лишений Порошенку у спадок Януковичем ненормальний стан речей, рівно як й небажання вирішувати не одну сотню реальних перепон та проблем, обурював кожного незгідного з існуванням несправедливості. Зайве дивуватись, що саме в день святкування Покрови, про них вкотре вирішили нагадати владі.

Про заплановані заходи, пішу ходу й мітинг біля стін Верховної ради, владу було поінформовано у передбачений спосіб. Окрім вимоги нарешті визнати Українську Повстанську Армію воюючою саме за постання української держави потугою в часі Другої Світової війни, від парламентарів вимагалось засудити злочинну комуністичну ідеологію та прийняти рішення про амністію стосовно осіб, супроти яких порушувались кримінальні справи насправді з політичних міркувань. На жаль, прийняття вкрай важливих рішень було зірване особами котрі в часи свавілля Януковича гуртувались у фракціях Комуністичої Партії, Партії Регіонів, та багатьма членами фракцій «Батьківщина» і «Удар». Зареєструвавшись в сесійній залі, значний відсоток депутатів відразу її залишив. Зрозуміло, що відсутність кворуму позбавив Верховну Раду можливості належним чином виконувати свої функції. Саме поведінка депутатів і спровокувала учасників мітингу до активного наступу. Щойносформовані спецпідрозділи МВС виявились гідними продовжувачами дій і справ своїх попередників з «Беркуту». Ніким не планований конфлікт таки відбувся.

Того ж дня, навіть не позичивши в Сірка очей, Петро Порошенко на всю країну оголовив про зрив «запланованого російськими спецслужбами другого фронту в столиці».

-Посоромтесь пане Петре ось так брехати. Впевнений, що насправді Ви чудово розумієте мотивації людей котрі довідавшись про ігнорацію їхніх вимог, вдались до спроби підійти до одного з входів до Верховної Ради. Спецпризначенці з МВС яких кинули стримувати народний гнів, насправді були лише штучно створеною перешкодою. Аморально нарікати на отримані ними тілесні ушкодження. Позбавляючи громаду можливості бути почутою, вони, але в першу чергу Ви, поставили себе поза межами українського народу.

Я не маю сумніву в тім, що зумисне не прийняті закони про визнання Української Повстанської Армії воюючою за постання української держави потугою, рівно як і звільнення з в`язниць осіб супроти яких свого часу з політичних міркувань були порушені крімінальні справи, наступним складом парламенту таки будуть прийняті. Доречі, дозволю собі одне передбачення. Цей список поповниться іменами і прізвищами й тих, кого за участь в протестах біля стін Верховної Ради 14.10.14. вже нарекли «провокаторами» й «екстремістами».

Шлях до правди є дійсно тяжким. Торуючим його доводиться стикатись з легіоном воїнів лукавого, до числа яких належить практикована і нинішнім режимом самовпевненість у власній непомильності. Дарма стараєтесь, панове. Ми приречені на перемогу. Прикро, що ви цього донині так і не зрозуміли.

Олесь Вахній

Мистецтво було і залишається одним із найважливіших чинників духовного життя людства. Воно стимулює творчу діяльність та збагачує життя людини емоційними переживаннями і роздумами. Радянська кінематографія, де кіно розглядалось як „найважливіше із всіх мистецтв” й виконувало роль ідеологічного впливу на широкі маси населення, була орієнтованою виключно на внутрішній ринок. Замкненість й відсутність альтернативи зробила її рентабельною й такою, що приносить досить великі кошти в бюджет держави. Проте матеріалістична ідеологія й притаманна для тоталітарних держав адміністративно-наказна система не сприяли вільному розвиткові національних культур народів СРСР вцілому й української зокрема. Значний відсоток продукованих художніх, документальних й науково-публіцистичних фільмів (станом справ на початок й середину 80-их років ХХ ст., Україна продукувала 12-14 художніх фільмів й виконуючи держзамовлення близько 30-ти телевізійних одиниць), програм та телепередач були замовними й покликаними пропагувати переваги практикованого в Радянському Союзі політичного устрою. Наслідком цього, радянська кінопродукція (а українська не з власної волі була її складовою) виявилась непідготовленою до нових умов та неконкурентноспроможною.

Примітивне трактування комерційної діяльності виключно як пошуком вигоди, економічного зиску та прибутків, не сприяє розвиткові культури і нині. Відразу після проголошення Україною незалежності, іноземні кінокомпанії та діячі шоу-бізнесу неодноразово звертались до урядових чинників з пропозиціями приватизувати кіностудію ім. Олександра Довженка. Згідно висновків і оцінок, павільйони кіностудії відповідали світовим стандартам, а обслуговуючий персонал був достатньо кваліфікованим. На жаль, об'єктивні труднощі (притаманні для суспільств періоду суспільних пертурбацій і реформацій) та ряд суб`єктивних причин змусили урядові чинники щороку зменшувати фінансування української кіноіндустрії. Недофінансування кіновиробництва поставило у вкрай скрутне становище всі державні кіностудії. Вони змушені були працювати у режимі скороченого робочого тижня; виникла заборгованість із сплати комунальних послуг, інших платежів до бюджету. Відповідно, деякі комерційні структури намагалися скористатися такою ситуацією та незаконно здійснити перерозподіл державного майна (ЗАТ «Одеська кіностудія», Національна кіностудія художніх фільмів імені Олександра Довженка, тощо). Нині, павільйони кіностудії ім. Олександра Довженка здані в ренту комерційним структурам й використовуються не за призначенням (зокрема під склади) а кваліфіковані робітники звільнені. Про рівень кваліфікації робітників кіностудії свідчить наступний факт. Згідно підрахунків створених в 70-их роках минулого століття на всих кіностудіях СРСР науково-практичних груп „НОП” (наукової організації праці) допоміжні роботи по підготовці та розстановці освітлювальних приладів на кіностудії „Мосфільм” забирали в середньому 40 хвилин, в той час, як на кіностудії ім. О.Довженка витрачалось часу на ці роботи приблизно в 2 рази менше. Продаж Ялтинської кіностудії, перетворення Одеської кіностудії в житловий мікромасив, перетворення відомої кіностудії „Укркінохроніка” в навчальні корпуси Київського Державного Університету театрального мистецтва, розвал славетної „Київської кіностудії науково-популярних фільмів” також є свідченням занепаду нинішнього українського кіновиробництва. Ця обставина є однією з причин неспроможності творити власний, художньо-повновартісний й якісний продукт.

Нині, національний інформаційно-культурний простір заповнений продуктом переважно неукраїнського походження. Йдеться передусім про глобальну культурно-інформаційну експансію західних країн, зокрема США, яка створює дедалі відчутнішу загрозу безпеці українського суспільства. Низькопробні розважальні кінофільми, бойовики, що штовхають на сумнівні “подвиги”, нав’язлива й інколи аморальна реклама, підривають духовне й інтелектуальне здоров’я нації, сприяють девальвації моральних і загальнолюдських гуманістичних вартостей, культурних національних традицій. Поступове витіснення вищих вартостей та ідеалів утилітарними, прагматичними, технократичними орієнтаціями і глобалізаторськими імперативами мислення позначається на формуванні власної, української національної свідомості.

Початок ХХІ століття ознаменувався проривом Польщі в Європейському кіно, завдяки постановкам ряду високобюджетних фільмів („Вогнем і мечем” Є.Гофман). Український кінематограф зробив спробу піти аналогічним шляхом, проте вона була провальною. Глядач не сприйняв фільмів знятих навздогін чужим ідеям. (Ю.Г.Іллєнко „Молитва за гетьмана Мазепу” (бюджет 10млн. грн.), М.П.Мащенко „Богдан Хмельницький” І серія (бюджет 7 млн. Грн.).

Протягом 2009 року Державна служба кінематографії України підготувала декілька нормативно-правових актів з метою забезпечення політики державного протекціонізму виробництва національних фільмів, розширення джерел фінансування національного кіновиробництва, стимулювання розвитку національної кіноіндустрії, технічного переоснащення галузі. Попри те, комерціалізація телеканалів не сприяє витворенню власниками національної телепродукції. Як засвідчила практика, купівля дозволу на прокат фільму або передачі, оплата дублювання з іноземної на українську або дублювання російською мовами, є суттєво дешевшим аніж фінансування створення власних програм. У 2008 році в кінотеатрах було продемонстровано 198 назв фільмів. 87 картин було дубльовано, 36 — озвучено, 51 — субтитровано і 24 картини — із синхронним перекладом у залі. За перше півріччя 2009р. в Україну ввезли 86 назв фільмів. З них: 51 — продубльовано, 7 — озвучено, 24 — субтитровано і 4 — озвучені у залі. Станом на 31 грудня 2009 р. Державною службою кінематографії України видано 11855 прокатних посвідчень. З них для кіно-театрального показу – на 147 назв; для телевізійного показу – на 4961 назву; відео прав – на 6747 назв. В тому ж 2009 році, Експертною комісією з питань публічного демонстрування кіно- і відеофільмів Міністерства культури і туризму України переглянуто 1176 фільмів. Серед них: за зверненням дистриб’юторських фірм – 724 фільми; за зверненням правоохоронних органів – 452 фільми. Заборонено до публічного показу 414 фільмів. Експертною комісією з питань визначення художньої якості фільмів іноземного виробництва та їх належності до високохудожнього, експериментального, авторського кіно переглянуто 5 фільмів і рекомендовано Державній службі кінематографії України відшкодувати дистриб’юторським компаніям витрати на субтитрування фільмів державною мовою. Окремої уваги заслуговує той факт, що однією з умов замовників для українських кінорежисерів є виробництво кінопродукції російською мовою.

Телебачення – складна знакова система. Воно поєднує образ, письмовий текст, голос, музику, звукові ефекти. Кожний з цих знаків може самостійно впливати на споживача. Разом вони створюють новий ірреальний світ реального глядача. Якщо глядач підліткового віку, то телебачення для нього стає також і «збірником» зразків і моделей поведінки. Вражаючий ефект телебачення, окрім його власне змістової спрямованості, - це сам факт його існування, його доступність, його здатність звести сотні мільйонів громадян до рівня пасивних глядачів протягом значної частини їхнього життя. Дослідники встановили, що нині майже в кожному помешканні телевізор увімкнений в середньому сім годин на добу. Телебачення мінімізує особистісні взаємодії всередині родини й спільноти. Одне й те ж джерело інформації може передавати певні стереотипи і точки зору безпосередньо мільйонам людей, ускладнюючи розмежування реального та вигаданого, заспокоюючи або мобілізуючи їх, фрагментуючи їхнє сприйняття, притупляючи їхню уяву й критичні судження, знижуючи смак. На жаль, згідно підрахунків, переважну більшість нинішньої української телепродукції становлять музичні відео-кліпи та розважальні й соціальні телепередачі. Проте ведучі останніх нерідко демонструють упередженість (що є наслідком надмірної політизації всього суспільного життя) або фахову некомпетентність.

Неспроможність протиставити іноземним виробникам власну продукцію, спричинилась до засилля на екранах України продукції іноземного виробництва. Окремі телеканали приділяють чимало часу транслюванню документальних, науково-пізнавальних та інших фільмів неукраїнського виробництва. Згадана вище комерціалізація телебачення унеможливлює творчий пошук для молодих випускників режисерських факультетів (10-12 осіб щороку). Обставини примушують їх реалізовувати вимоги й вказівки роботодавців.

Окремої уваги заслуговує незаздрісна доля українського кінопрокату. Більшість побудованих ще за часів Радянського Союзу клубів в селах, селищах й містечках пустують, а наявні в містах клуби й кінотеатри приватизовані й слугують виключно для збагачення власників. Значний відсоток з-поміж них перебудовані й використовуються за іншим призначенням. Розвал кінопрокату опосередковано спричинився до тяжких економічних наслідків в кіновиробництві та кінопромисловості країни. Незважаючи на зростання кількості відвідувань кіно середньостатистичним українцем, пропозиція у сфері кіно-обслуговування не відповідає запитам суспільства. З одного боку, завдяки приватним інвестиціям, іде реконструкція та переоснащення діючих міських кінотеатрів та будівництво багатозальних кінотеатрів у торговельних центрах. З іншого боку, відбувається зменшення загальної кількості міських кінотеатрів. Під сучасну пору, значення такого показника, як забезпечення сучасними кінотеатрами в розрахунку на 100 тисяч міських жителів, складає в Україні 0.5. Це у 15 разів менше, ніж у Франції, та вдесятеро менше, ніж в інших європейських країнах. Слід враховувати, що переважна частина міських кінотеатрів, особливо реконструйованих і переоснащених, знаходиться у великих містах. Станом справ на 31 грудня 2009 року демонстрація фільмів здійснювалася лише в 151 районному кінотеатрі (при тому, що в Україні налічується 490 районних центрів). На 28504 сільські населені пункти налічувалося лише 1595 сільських стаціонарних кіноустановок (з яких працювали 596) та 90 пересувні відео-проекційні комплекси. Для порівняння: у 1995 році кількість кіно-видовищних закладів у районних центрах та сільській місцевості становила 13209. Через поганий (а іноді й аварійний) стан приміщень, застаріле обладнання, демонстрація фільмів у цих кінотеатрах стає практично неможливою та неефективною, що призводить до їх масової ліквідації та перепрофілювання. У той же час, відповідно до європейських стандартів в Україні необхідно мати не менше 1000 сучасних кінозалів.

Здатність національних засобів масової інформації створювати ефективні противаги іноземній інформаційній експансії значною мірою обумовлюється можливостями продукувати власну медіа-продукцію - конкурентну, привабливу та затребувану українцями. Проте, слід зазначити, наша держава має досить обмежені можливості у цьому плані, що пояснюється насамперед відсутністю економічних механізмів, і в першу чергу податкових, які б сприяли виробництву національного медійного продукту. Існуюча кон’юнктура телевізійного та радіоринку України не є сприятливою для вироблення національного продукту, питома вага якого є обмеженою у змістовому наповненні телеканалів. Їх програми заповнені переважно продукцією імпортного виробництва невисокої художньої якості. Власникам і менеджменту українських телеканалів бракує економічних стимулів для вироблення та просування оригінальних українських проектів та програм. Дослідники культурної глобалізації та інформатизації суспільства описують процес виникнення «культурної залежності», за якої нація через відсутність національної конкурентноздатної медіа індустрії цілковито залежить від імпорту, наприклад, американської кінопродукції. Функціонуючі в Українні закордонні (в першу чергу російські) ЗМІ є виразниками чужих вартостей, непритаманних для регіональних культур. Вони нав'язують чужий стиль життя, споживчі зразки та комерціоналізм, внаслідок чого руйнуються національні традиції та мораль. За даними Національної ради з питань телебачення і радіомовлення, кількість вітчизняного продукту на загальнонаціональних українських телеканалах не перевищує 30%. Не набагато кращою залишається ситуація і в радіоефірі .

Кінофільм – унікальний продукт споживача, вартість якого визначається в сфері людських розумових та емоційних потреб. Унікальність цього продукту зумовлює індивідуальність затрат суспільної праці на виробництво окремого фільму. З огляду на тенденції, що спостерігалися протягом останніх 10-15 років стратегічними пріоритетами в галузі кінематографії на найближчі роки повинні стати:
• забезпечення стабільних джерел фінансування вітчизняного кіновиробництва;
• забезпечення присутності вітчизняних фільмів на світовому ринку кіно;
• створення належних правових та економічних засад для розвитку національного кіномистецтва в ринкових умовах;
• модернізація кіно-виробничих потужностей;
• забезпечення доступу населення до творів кіномистецтва, задоволення попиту на українську кіно-продукцію.

З метою наповнення кіноринку національною продукцією урядовим чинникам необхідно розробити низку програм метою яких повинно бути виховання кадрів, котрі б виробляли якісну й необхідну для українського інформаційного простору продукцію. Окрім того, варто розробити низку держзамовлень на виготовлення конкретної відеопродукції, фінансування яких здійснювалось би коштами державного бюджету, а також дослідити й в разі необхідності матеріально підтримувати вже існуючі проекти. Заслуговує на увагу й здійснення суворішого контролю за виконанням телеканалами вимог щодо кількості трансльованих в кінопрокаті й телебаченням продуктів українського й іноземного виробництва.

                                                                                      Олесь Вахній

 Перелік злочинів комуністичного тоталітаризму не обмежується масовими розстрілами, цілеспрямовано зорганізованими голодоморами,політичними репресіями, нищенням культурних здобутків, замовчуванням або брехливим потрактовуванням подій минулого, й масовим виселенням автохтонів за межі етнічної Батьківщини з метою подальшої асиміляції. Трагічним спадком всього пострадянського простору є штучна люмпенізація загалу й витворення духовно здеградованої орди, котру безпідставно нарекли «народом».

Моральне збочення міцно вкорінилось в неприродному й нездоровому середовищі позбавлених усвідомлення причин власного буття в цьому світі. Ідеалізуючи аморальний триб життя й непритаманну цивілізованій людині поведінку вилонених з їхніх надр лояльних будь-якій владі знаменитостей одноденок, вони з  пекельною завзятістю вивищують в побуті власні до абсурду безглузді забаганки над здоровим глуздом, загальноприйнятими вартостями, почуттям такту й обов`язку супроти ближніх.

Наслідком кількастолітньої бездержавності українського народу є й суттєвий брак зцементовуючих націю державотворчих, й водночас демократичних традицій. Цей ненормальний стан речей відгукується нині збоченим трактуванням чеснот самоповаги, пошани приватної власності, права, усвідомленого самообмеження в справі здійснення певних дій або вчинків, культури поведінки й вміння гармонійно поєднувати власне з загальним. Претендуюче на традицію хамство сатанізує почуття обов'язку, нівелює гідність особистості й потрактовує демократію як необмежену вседозволеність, а право на самореалізацію зрівняло з безкарною всеспроможністю.

Чи не час покласти цьому край?

Лицемірні побрехеньки про відсутність інформації, котра б унаочнювала негативні для людського організму наслідки тютюнопаління, здатні окрім іронічної посмішки викликати й бурхливу хвилю справедливого обурення. Нині на кожній коробці для цигарок надрукований чорним шрифтом заклик узабезпечювати дітей від блювотворного диму доповнюється надписом, котрий звістує про вміст й вагу хвороботворних смол та нікотину.

Статистика свідчить, що активні споживачі продукту спалення й вдихання диму завезеної з Америки травички є суттєво вразливішими для більшості фізичних недугів. Тютюновий дим забруднює людський організм, ускладнює кровообіг, погіршує розумові здібності й послаблює імунно-захистну систему в справі протистояння серцево-судинним захворюванням, туберкульозу, раку легенів, а ослаблена нервова система палільників ускладнює життя оточуючих схильністю до конфліктів та нічим не виправданого в побуті ризику. Вкрай високий відсоток послідовників започаткованого тубільцями збочення, мільярдні прибутки виробників, врешті гарантована Конституцією толерація, уможливлюють нинішню ходу брутального побутового нахабства й безкультур'я. Буду відвертим: в присутності палільника почуваюсь загорнутим у змащений олією папір й кинутим на розпечене вугілля оселедцем. Це не комплекс. Це природня й здорова реакція на відхилення від норми. Чому не питаючи дозволу і згоди, мене примушують вдихати огидний злосмердючий дим й перетворюють в «пасивного споживача нікотину»? Переймаючись станом власного здоров'я (щоранку бігаю підтюпцем, виконую вправи, загартовуюсь холодною водою, надаю перевагу природньому а не штучному харчу), прагну не бути тягарем близьким і дати нації всебічно повновартісних нащадків, а не спадково кволий й вічно немічний баласт. Як громадянин, виборець та платник податків, маю право знати спрямування бюджетних витрат.

Споглядаючи на нинішнє буття, переконуюсь в існуванні великої несправедливості. Чому гроші не йдуть на розвиток потребуючих дотацій галузей? Тому що левова частка зібраних податків витрачається на обіцяне чинним законодавством та затверджене кількома постановами Верховної Ради безоплатне лікування «потерпілих» від надмірної пристрасті до тютюну, алкоголю й наркотиків. Я не ханжа і не цинік, але таку форму трати державних коштів (рівно як і дії спрямовані на позбавлення чистого повітря та спричиненого його (нехай і короткотривалою) відсутністю вбивства нервових клітин) потрактовую формально узаконеним пограбуванням й замахом на особисту свободу. Ось тут і сходяться в смертельному зударі дві непримиренні світоглядні концепції, котрі нерідко кожну людину ставлять на роздоріжжі. Мова йде про мало не протилежне одне-одному сприйняття закладеного в основи демократичного устрою «права». Проблема прадавня. Спричиняючи деградацію, гріховна забаганка вимагає рівності з усвідомленням потреби.

Нинішні соціальні та політичні пертурбації примушують державних чільників все частіше звертатись за досвідом до «передових країн світу» (так охрестили економічно розвинуті держави Західної Європи та Північної Америки). Запозичення та адаптування до власного менталітету досвіду та кращих здобутків інших, є одним з чинників удосконалення як окремих націй та народів, так і цивілізації вцілому. Зважуючи та аналізуючи чималий об'єм інформації, тамтешня еліта зрозуміла, що спроби переконати затятих палільників в шкідливості їхньої звички, є даремно потраченими зусиллями. Даючи тверезу оцінку проблемам котрі існують нині й можуть з'явитися з часом, там, нарешті, наважилися сказати рішуче і твердо: «Досить».

 Аби не бути голослівним, обтяжу себе цитуванням конкретних фактів. Чотирьох працівників медичної компанії Weyko.ink. звільнили за відмову пройти тест на вживання тютюнових виробів. Інша компанія – Scotts Mirakle-GroCo. взагалі звільнила всих палільників. Вклавши 5 мільйонів доларів у будівництво власного фітнес-центру й клініки, керівники повідомили, що палільники є основними споживачами послуг медичного страхування. Власники Humana Inc. збільшили щомісячну платню лише тим, хто гидує цигаркою, а General Mills Inc. зменшила оплату палільників на 20 $. Керівництво японського концерну Triumph International запровадило штрафні санкції розміром 480 $ за паління її працівниками в робочий час. (Дані оприлюднені інформаційною агенцією JOBJOIN.Com). Показово, що обмеження палільників в спромозі труїти себе й довколишніх, ніхто не нарікає несумісною з демократичним устроєм тиранією й обмеженням людських прав або громадянських свобод. Цивілізований світ не соромиться називати речі власними іменами й захищати покривджених. Щиро зичу в тім гараздів й остаточної перемоги. Роздуми в часі написання статті, зобов'язали мене до спроби передбачити й можливі аргументи опонентів. Підозрюю, що вони не вірять в щирість благородних й ідеалістичних намірів. Ну що ж, невіра є виключно вашою проблемою панове, а моє прагнення скоротити вашу чисельність зобов'язує до поборення та спростування брехливих звинувачень.

Під сучасну пору в тютюновій галузі задіяно, без перебільшення, кілька десятків (якщо не сотень) мільярдів євро та доларів. Час, щороку й щоразу, кидає все новіші й все зухваліші виклики, вирішення котрих унеможливлюється браком коштів та неправильним й несправедливим розподілом фінансових ресурсів. Упереджуючи можливі й поборюючи посталі кризові явища й ситуації, уряди багатьох країн законодавчо створюють умови для перепрофілювання як усієї тютюнової галузі, так і окремих «брендів», підприємств, концернів, тощо. Антитютюновою рекламою та збільшенням податків, виробників цигарок примушують братись за продукування товарів побутового вжитку й запроваджувати новітні досягнення науковців. Здоровий глузд свідчить, що дослідження космосу й виробництво альтернативних існуючим джерел енергії, є суттєво важливішим, аніж трата коштів на яскраве оздоблення висушеного, подрібленого й загорнутого в папір зілля. Зрозуміло, що для тютюновиробників освоєння нових джерел заробітку пов'язане з ризиком, котрий ставить долю багатьох транснаціональних концернів під загрозу. Матеріалістичне світосприйняття та гін за наживою примушують їх нагоду отримати немалий прибуток вивищити над справедливими вимогами громадськості й національних урядів, а також потребою людства удосконалюватись й гармонійно співіснувати з природою. Ігноруючи загальновідоме й не потребуюче доказів, рятуючи “ім'я та престиж марки”, приховуючи нажиті на здоров'ї інших кошти, потіснені магнати заходились скуповувати підприємства на значній території колишнього Сов'єтського Союзу. Паралельно розпочалась істерична рекламна кампанія вже знеславленого на Заході продукту. Свідоме труєння українців, молдаван й москвинів перетворилось в узаконений заробіток. Головними гравцями на цьому ринку є американські та німецькі фірми й концерни. Ставлення  всього українського загалу й кожного українця зокрема до тютюнопаління не є особистою або приватною справою. Тут заторкуються національні інтереси. Хто ми? Господарі на рясно зрошеній кров'ю й потом предків землі чи знаряддя заробітку злочинних амбіцій чужинців й обслуговуючого їх зденаціоналізованого елементу? Координація дій з європейськими супротивниками тютюнопаління є чудовою нагодою долучитись до духовно-здорового антиглобалістського руху. Кличу потрактовувати кожну придбану цигарку актом обкрадання рідного народу та зради. Варто пам'ятати, що наповнення державної казни знайшовшому в Україні притулок тютюнопродукуючому капіталу, є однією з форм економічно-політичного узалежнення.

Панове палільники! Ви обмежуєте волю нації. Ганьба вам! Геть цигарку!

                                                                                                        Вахній Олесь