Він народився, щоб завжди жити у мільйонах сердець... З днем народження, Джоне!
Останні статті
- Кактусики :)
26.01.2012, 19:15 - Василь Зінкевич / жіночі образи
13.01.2012, 21:43 - Трохи Снігу на Різдво
07.01.2012, 18:51
Свіжі фотографії
Свіжі шпалери
Він народився, щоб завжди жити у мільйонах сердець... З днем народження, Джоне!
вірші
- 25.09.09, 10:11
Ця задумлива повня – мадонна осліплої ночі.
У прочинені двері поволі заходять волхви.
Розтуляють вуста в онімінні дитинно-пророчім,
Боячись, і не вірячи в те, що речете їм Ви.
А із їхніх долонь витікають посріблені ріки,
І затерплі слова клекотять, наче в прірву вода.
Три премудрі, а й ви, як і я, ви такі ж недоріки,
Що ж шукаєте Бога, коли відсіяла звізда?
У прочинені двері поволі заходять волхви.
Розтуляють вуста в онімінні дитинно-пророчім,
Боячись, і не вірячи в те, що речете їм Ви.
А із їхніх долонь витікають посріблені ріки,
І затерплі слова клекотять, наче в прірву вода.
Три премудрі, а й ви, як і я, ви такі ж недоріки,
Що ж шукаєте Бога, коли відсіяла звізда?
вірші
- 25.09.09, 10:05
Набубнявіло небо дощем.
Не впусти моїх рук, не впусти.
Чуєш: осінь навшпиньки ходить
І колише очерети.
А з її золочених очей
Двоє дивляться – я і ти.
Обійми мене… тихі води
Срібно падають з висоти…
Не впусти моїх рук, не впусти.
Чуєш: осінь навшпиньки ходить
І колише очерети.
А з її золочених очей
Двоє дивляться – я і ти.
Обійми мене… тихі води
Срібно падають з висоти…
вірші
- 25.09.09, 09:56
Ця примружена осінь римує нас в довгі вірші.
Ти вціляєш у кошик червоно-смарагдовим яблуком.
А під ноги встеляються миті, дощі, спориші,
І сповзає до заходу сонце розгубленим равликом.
Я, розкинувши руки, впаду ув обійми трави,
Перестань мене кликати клекотом, осене! Ось воно –
Я кричу, я благаю, я мовчки молю: оживи!...
А мене тільки жовтень обніме заплакано-росяно…
Ти вціляєш у кошик червоно-смарагдовим яблуком.
А під ноги встеляються миті, дощі, спориші,
І сповзає до заходу сонце розгубленим равликом.
Я, розкинувши руки, впаду ув обійми трави,
Перестань мене кликати клекотом, осене! Ось воно –
Я кричу, я благаю, я мовчки молю: оживи!...
А мене тільки жовтень обніме заплакано-росяно…
вірші
- 25.08.09, 03:45
І.Р.***
Десь у Темряві Для Одного
Сивий бог у біленькім светрі
Намагається винайти світло,
Доки в чашці холоне кава.
Богу випало бути богом,
Бог хотів полювати вепрів,
Чи писати про Біле Ікло,
Чи зіграти у Куросави.
Богу конче потрібні води,
Богу конче потрібна суша,
І щоб обов’язково трави,
І щоб ще щось дрібне і смертне.
Бог вдоволений. Бог відходить.
Бог виймає з кишені душу.
Бог виліплює їй оправу.
Бог закурює люльку. Смеркне.
Переляканим сном відсахнулась пронизлива тиша
Від розбитого вщерть, недожитого чашкою, дзвону.
Не чекаю тебе, не бажаю ні влади, ні трону...
Залишайся собі серед свого смішного полону,
Може хтось і про тебе колись щось путяще напише...
Перебите проміння прожовклого з давності сонця
Пересвічує наново ранку смутного палітру...
Ти не вірив – дивись я і справді прикута до вітру,
По прив’ялих щоках чорну туш із водою розітру,
І кричатиму п’яно про щастя, заковане в стронцій...
Надриватиму біль, наче землю розбурканий пагін,
Переспівом дверей, що за мною зачиняться гучно,
І тремтінням повік, шо впіймають твій подив беззвучно...
І беззвично твій подих штовхнуть в стіну барви засмаги...
Відведіть мою тінь у безпечне, знештормлене місце...
Від розбитого вщерть, недожитого чашкою, дзвону,
Він нагадує поминки... власне мої ж... і віконну,
Протрухлявілу раму... і сум у порожній колисці...
Залишайся собі серед свого смішного полону,
Може хтось і про тебе колись щось путяще напише...
Перебите проміння прожовклого з давності сонця
Пересвічує наново ранку смутного палітру...
Ти не вірив – дивись я і справді прикута до вітру,
По прив’ялих щоках чорну туш із водою розітру,
І кричатиму п’яно про щастя, заковане в стронцій...
Надриватиму біль, наче землю розбурканий пагін,
Переспівом дверей, що за мною зачиняться гучно,
І тремтінням повік, шо впіймають твій подив беззвучно...
І беззвично твій подих штовхнуть в стіну барви засмаги...
Відведіть мою тінь у безпечне, знештормлене місце...
Від розбитого вщерть, недожитого чашкою, дзвону,
Він нагадує поминки... власне мої ж... і віконну,
Протрухлявілу раму... і сум у порожній колисці...
вірші
- 15.06.09, 00:41
Одвічні мої пастухи – нічні ліхтарі, Знову ми все переплутали знизу і д’горі. Кельнерка ще молода, та і ми не старі, Ще навіть п’ється, як дишеться й очі не хворі. Та близорукий мій бог вже за грань відступив Приступом довгих ночей за граненим й соленим, Й ранки з очима червоними падають з слив, З слів недошіптаних і недописаних тлену. Вічні мої пастухи… з опівнічних отав Стелиться килимом витканим та не дотканим Стежка невидима – тільки б на неї не впав Тілом невинним невидимий місячний камінь…
вірші
- 25.05.09, 11:29
***
Мій п’яний боже, не впусти руки –
Ми – вівчарі пропащої отари.
Стискає час прозорі п’ястуки,
Крізь пальці пропускаючи віки
Пісками потойбічної Сахари.
До біса ж їх в безодню протекло,
І ми з тобою певно що пропащі,
Мій п’яний боже, нас ще й не було,
А вже й не буде. В хащі забрело
Найменше зо ягнят – до звіра в пащу.
Ми – вівчарі пропащої отари.
Стискає час прозорі п’ястуки,
Крізь пальці пропускаючи віки
Пісками потойбічної Сахари.
До біса ж їх в безодню протекло,
І ми з тобою певно що пропащі,
Мій п’яний боже, нас ще й не було,
А вже й не буде. В хащі забрело
Найменше зо ягнят – до звіра в пащу.
І.Р.
В маринадах дощів п’яний жовтень і пряне вікно Золотавого світла. У діл простилається тиша. Сива Парка не нитку пряде – тче важке полотно, На якому маляр чорно-білу парсуну напише. А в саду грушопад. І півзливи, бо пів протекло Крізь мовчання твоє і у трави лягло письменами. Б’ється крилами гілка у золотосяюче скло. Ти відчиниш вікно і вона проросте межи нами…
вірші
- 07.04.09, 14:57
Падає хустка з плеча
В мокру траву.
Очі твої на печаль.
Губиться звук
Сивих зозулиних слів
В тиші твоїй.
Падають зливами слив
Спогади з вій.
В злотім волоссі – полин,
Сонце, до мене прилинь,
Висуши роси.
Падає хустка з плеча…
Сонце у тебе в очах
Простоволосе.
В мокру траву.
Очі твої на печаль.
Губиться звук
Сивих зозулиних слів
В тиші твоїй.
Падають зливами слив
Спогади з вій.
В злотім волоссі – полин,
Сонце, до мене прилинь,
Висуши роси.
Падає хустка з плеча…
Сонце у тебе в очах
Простоволосе.
