Пам'яті СРСР. Лінки в коментарі.
- 07.11.25, 22:32
"...З магазинів зникли не тільки ходові товари, а й продукти. Насправді у багатьох містах та областях м'ясо та вершкове масло місяцями не з'являлися зовсім, з прилавків почав зникати навіть хліб.
Саме в цей час з'явився у Воронежі чорний хліб із макухою, від якого була стійка печія, та й його не було вдосталь. Про смакові якості ніхто вже не дбав, аби був.
Мій дідусь страждав на виразку шлунка і йому за довідкою в магазині виділяли французьку булку на тиждень. У магазинах збиралися кілометрові черги. Знову ввели талони. Щомісяця ми викуповували їх, але норми були настільки малі, що їх вистачало на кілька днів. Ходили анекдоти: у трамваї кондуктор вимагає пред'явити квиток, а пасажир відповідає, що не може тому, що він у нього (білет) загорнув пайок рису!
Величезні черги за хлібом стояли по всіх містах та весях. Це було якесь божевілля! Хрущову здалося, що становище врятує кукурудза, але вона не вирішила питань, лише додала знущань на його адресу. Його в народі міцно назвали "кукурузником". Раніше своїми рішеннями та податками він довів людей, що вони вивели худобу та вирубали сади. Не стало ні хліба, ні картоплі, а м'яса, олії та поготів! СРСР почав закуповувати хліб там.
Студентів та робочих заводів рятувала їдальня. Там хоч жиру не наїси, то з голоду не помреш!
Рівень, глибина дефіциту та її розмах стає остаточно зрозумілий, коли читаєш опублікований секретний список подарунків Ю.А. Гагаріну за розпорядженням Ради міністрів СРСР:
Поряд із грошовою винагородою визнати необхідним подарувати Гагаріну та членам його сім'ї:
А далі поряд з автомашиною і житловим будинком, квартирою, значиться меблі, килимові доріжки, пральна машина, дитяча коляска, 6 комплектів постільної білизни, 2 ковдри, пальто, плащі, темний і світлий костюми, 2 пари взуття, 6 сорочок, 2 сорочок, 2 шляпи шкарпеток. Те саме для дружини та дітей, матері космонавта та батька.
Без сміху та сліз це читати неможливо. Вже якщо Гагарін не міг без Ради міністрів СРСР купити собі штани, то, що говорити про нас, простих смертних?
Вадим Гарін, "Спогади"
***
"...У дитинстві в жодному разі не можна було дивитися на жовті квіточки курячої сліпоти. Тому що зрозуміло, що засліпнеш до фігів. Подивитися підмивало страшно. Але я - ні-ні.
А ще не можна було купатися у прикрасах. Тому що у морі орудувала банда водолазів. Які видивлялися на березі жінок у коштовностях, чекали, коли ті зайдуть у воду, підпливали до них, тягли за ноги на дно, а коли ті тонули, знімали з них цацьки і були такі.
Я виплітала з кісок банти, єдину свою тоді коштовність, ховала їх у сумку і тільки після цього йшла плавати. Попередньо пірнувши і озирнувшись під водою на всі боки.
А ще треба було зібрати сто обгорток від цукерок, обов'язково різних, відправити їх до столиці та отримати за це німецьку ляльку. Я збирала їхній рік. Червоніша, підбирала на вулиці, міняла у дворі одні на інші, тиря з усіх гостей (тільки фантики, я вихована була).
Ляльку мені не надіслали. Неприємна дівчинка Сусанна сказала, що ми ідіоти.
І ніхто нам за фантики ляльку не надішле ніколи. Тому що висилати потрібно не фантики, а обгортки від жуйок. А сто різних обгорток від жуйок звучало тоді як сто різних моделей Жигулів.
А ще я дуже шкодувала чорних людей, яких пригнічували в Америці, до сліз. І вигадувала: як би вивезти їх до нас, хоч би парочку. І подумки ділила з ними їжу. І ліжко навіть своє вирішило їм віддати. Коли приїдуть. І дуже чекала на комунізм.
Про комунізм я знала лише, що скасують гроші. І можна буде все брати в магазинах просто так."
Оля Табунчікова
****
Одночасно загинули, листи переслали моєму батькові батьки солдата. Другий вижив. І писав уже потім.
Зараз я не буду їх діставати з папки і сканувати (або переписувати фрагменти). Коротко перекажу.
Обидва – ленінградські хлопчики, досить освічені. Обидва відправлені на службу на "звільнені" у 1939-40 роках території - один під Молодечно, інший - під Таураге як прикомандований інженер, доти будувати.
Сашко (назвемо його так) під Молодечно служить зв'язківцем, бере участь у змаганнях з морзянки, ходить у звільнення, купує морозиво. Життєрадісно повідомляє додому про морозиво, про фільми в клубі, про сварку з командиром та примирення. Пише, що за вісім днів буде 10 місяців його службі. Чутки ходять, кажуть, що скоро їхній полк рушить через кордон. Лист датований 15 червня 1941 року і більше листів не було(
У Миколи все докладніше. Адже він після війни згадує, вже будучи не юною людиною.
Німеччина напала, як ми пам'ятаємо, у неділю. А перед цим у вівторок, середу, четвер та п'ятницю раптово велено було закрити всі магазини, ринок, скасували сеанси у кіно. Прикордонники спали одягненими, знявши лише чоботи. Литовці та євреї розмовляли своїми мовами своїми групами, ходили чутки, що євреї збираються їхати на схід. У п'ятницю панувала практично паніка, але в суботу раптово відкрилися магазини, увечері був фільм "Богдан Хмельницький" із титрами литовською, потім були танці, а прикордонникам дозволили спати в білизні.
У неділю о 4:00 усі прокинулися від гуркоту вибухів. Далі були: спроби щось зрозуміти, потім гарячкова втеча куди виходить, тисячі біженців у лісі та ціла одіссея (о, чимало я цих одіссей прочитала про близькі мені краї). Але це вже згодом.
До речі, 22 червня 1941 року моя мама на Гомельщині почула початок війни і побігла до клубу. І там показували цього довбаного "Богдана Хмельницького", ну без литовських титрів, звичайно. Цікаво, чи цей збіг чи рознарядка вийшла на цей день для деяких республік?..."
