Андрій Аносов – вірний, відданий, закритий і трохи суворий чоловік готовий, не вагаючись, віддати життя за те, що любить – Олег Володарський (відео)

«Це дуже страшна смерть»: журналісти показали, як у Чернівецькій лікарні рятують важких хворих від COVID

Журналісти розповіли і показали, як медики рятують людей у самому епіцентрі коронавірусу в Україні. «Як не буває двох однакових людей, так не буває двох однакових смертей. Коли вони кожен подих ловлять як останній, вони такими очима дивляться... До цього, мабуть, не можна звикнути», – розповідає лікар-анестезіолог Андрій Аносов.

Щодня о 10.00 починається обхід у реанімації. Реанімація поділена на дві зони: у першій лежать пацієнти з підозрою на коронавірус. Вагітна Дар’я потрапила сюди два дні тому. Вона запевняє, що від початку карантину була вдома у декреті.

«Переживаю. У вівторок я вже всьо – не могла дихати, задишка», – розповіла вона.

У другій зоні – «червоній» – лежать найтяжчі хворі.

Реанімація тут розрахована на 15 ліжок, та зараз тут перебуває 19 пацієнтів.

Просто під час огляду стан одного з хворих стрімко погіршився.

«У нього зараз такий стан, що ймовірність того, що він з цього вийде, до десяти відсотків, справді», – розповів завідувач відділення інтенсивної терапії Костянтин Дроник.

Андрій Аносов заступає на нічну зміну в реанімацію. За 25 років роботи останні кілька місяців для нього найважчі. «Це дуже тяжка смерть. Це людина, яка повільно, повільно задихається. З кожною годиною щось втрачає. Від задухи – це страшна смерть», – розповів він.

Джерело: https://molbuk.ua/.../199978-ce-duzhe-strashna-smert...

Учасник російсько-української війни Андрій Аносов

Діалог з Андрієм видався не простим. Хоча найважливіше те, що діалог все ж таки відбувся. Саме діалог. Коли обидва співрозмовники слухали та чули один одного. Є люди спокійні та стабільні у своїх переконаннях. Переконання цієї людини формувалися на межі життя та смерті.

Вже багато років він бореться зі смертю за людські життя, а коли почалася війна, пішов на фронт. Але такі люди, як Андрій, складно підпускають до себе людей. Вони готові говорити правду, не вміють кривити душею, але не готові відкрити цю душу. Таких людей ми знаємо не за словами, а за справами.

Буковинець. Лікар. Анестезіолог. Він полишив мирне життя і пішов на війну. Він спокійно може про це говорити. Але робить це неохоче. Такі люди закриті для сторонніх очей. В них неймовірно глибокий внутрішній світ, до якого вони мало кого допускають. Та вони вміють любити раз і назавжди. Вони не зраджують ані своїм людям, ані своїм переконанням.

Є багато болісних питань в сьогоднішньому суспільстві. Андрій не став торкатися цього болю. Мудро сказав: «Головне, щоб був мир». Такі люди, коли бачать біду, не стануть довго і красномовно розповідати, як впоратися з лихом. Вони, без зайвих слів, підійдуть, простягнуть руку, допоможуть і так само мовчки підуть далі.

Андрій Аносов не буде докладати зусиль, щоб створити емоційний комфорт, бути зручним чи зрозумілим для когось. В нього є власні принципи та переконання. І, яким би його не хотіли бачити, і як би його не прагнули змінити, він не зможе бути ніким, окрім самого себе. Цей вірний, відданий, закритий і трохи суворий чоловік готовий, не вагаючись, віддати життя за те, що любить.

Андрій любить Націю, країну, родину так само тихо і мовчазно. Інколи його близьким можливо навіть не вистачає проявів тепла. Але, коли постала реальна загроза, він, не вагаючись, пішов ризикувати життям заради мирного неба над найдорожчими.

Я вже завершую цю казку. Казку, котру подарувала мені Буковина. Із сумом дивлюся на останні сторінки подарованої мені історії такого неймовірного краю. Мені буде складно розлучатися з цією казкою. Проте моя душа посміхається, коли я згадую ці, Богом даровані, зустрічі, обличчя, слова та емоції.

Ви неймовірно любите свою країну. Але якось мовчазно…незвично…глибинно. Я б хотів навчитися у вас цій глибині. Прагнув би вимолити таку любов. Усвідомити її душею. І ніколи-ніколи не втрачати. Це лише здається, що Андрій Аносов повернувся з війни. Але частинка його душі залишилася там, на передовій. Він не припинить боронити нашу з вами країну. Тихо і мовчазно. Це сила волі. Сила характеру. Сила любові.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми – учасник російсько-української війни Андрій Аносов

https://youtu.be/fb51D3PHf38

Обійми. Вони такі важливі у житті кожної людини і так мало зусиль від нас вимагають. Вони такі різні, а протягом нашого життя дарують нам ніжність, підтримку, віру, спокій, впевненість, захищеність, ласку та здоров’я. Усе це нам дарують з першого подиху мамині обійми. І де б ми не були, скільки б років нам не виповнилося, сила їхнього впливу на людину не змінилася. Важливо відзначити, що просто будь-які обійми не мають такого великого впливу на організм. Щоб обійми зміцнили серце, зняли рівень стресу, допомогли уникнути депресії та покращити взаємини з рідними, обійматися потрібно з почуттям любові, пристрасті, ніжності, віддаючись цьому тілесному виду контакту усім серцем. Тож, давайте обійматися щиро, допоки є кого обійняти!

Джерело: https://thegard.city/.../na-dopomogu-prihodit-psiholog...

Любов Кукурузяк, член ГО «Волонтерський рух Буковини»

«Ти мене у всьому розумієш,

Зустрічаєш із усіх доріг.

Ти лише одна ось так умієш

Обійняти, ставши на поріг.

Сивина вже заховалась в коси,

І злодійка — зморшка у очей.

Скільки ж ти напрацювалась, мамцю!

Скільки не доспала ти ночей…»

Про це мало говорять. Цього намагаються не знати. Не тому, що це погано чи не правильно, а тому, що це дуже важко розуміти, про це вкрай складно говорити вголос чи писати. Наші неймовірні дівчата, наші кохані та рідні жінки, наші справжні та сердечні українки ламають крила і хворіють душею від нашої неусвідомленості та байдужості.

Вони линуть душею і думками туди, на фронт. Хрести над могилами наших воїнів шрамами віддзеркалюються на їхніх серцях. Вони стояли поруч на Майдані під пронизливим вітром і грілися біля багаття незалежності. Вони не вміють себе берегти. Не вміють любити себе більше, ніж Батьківщину, котрій зараз так тяжко.

Одна з таких, справжніх, сиділа навпроти мене. Розгублена, невпевнена, трохи зніяковіла, але відкрита і чесна. Вона раптом мені сказала після програми, коли ми говорили з нею і з Катериною Пономарьовою: «Я дуже люблю обійматися!». І посміхнулася так по-дитячому, відкрито і невимушено. Її обійми неодноразово підтримували нас, українців, і під час Майдану, і в тилу і на фронті.

Які ж вони мої! Які вони рідні! Вони най-най! Мої неймовірні, надзвичайні українці. І водночас із захопленням душу сповнює біль. Нестерпний, пекучий, нестихаючий. Я раптом уявив собі неймовірну кількість душ, яких торкнулися пекельні крила війни й назавжди залишили свій слід. Їх тисячі, тих, хто забув про себе, про звичне життя, попрощався, про всяк випадок, назавжди з рідними та друзями та пішов на війну.

Завдяки їм у нас є Україна. Завдяки тим, для кого Україна понад усе. Я бачу їх щоденно. Вони ходять по вулицях, майоріють думками, фотографіями та світлинами в соціальних мережах. Вони боряться. Посміхаються. Сумують. Вони є. Наші священні птахи. Наші любі дівчатка. Наші матері, наші кохані, доньки, сестри… Наші рідні УКРАЇНКИ. Я вклоняюся вам. Я щодня молюся за вас.

Ваші працьовиті руки та люблячі серця допомогли нашій з вами країні вижити. Дали нам майбутнє. Вибороли право на життя. Ваша звитяга тут, в тилу, не менша за доблесть наших захисників там, на фронті. Ви — наша підтримка і натхнення. Якщо є ви, є і Україна. Вас неможливо перехвалити. Ви зайняті такою силою-силенною справ, що не встигаєте чути ані слів вдячності, ані похвал, що лунають на вашу честь. Але варто навіть пошепки, майже не чутно, попросити про допомогу, як ви миттю з’являєтеся там, де зараз болить.

Як же я благоговію перед жінками, котрі присвятили себе Україні! «Я люблю обіймати!». Вона сказала це просто, по-дитячому, щиро посміхнувшись. В мене просто не вистачає слів. Для мене вони приклад. І нехай вони… ламають крила… плачуть… радіють… кохають… Вони — серце нашої Нації. Я вдячний Господу за те, що серед них є матері наших дітей. Те, чому вони навчають власним прикладом і про що говорять душею неможливо переоцінити.

Ми обійнялися на прощання. Ця неймовірна жінка обіймає душею. Господи, я вклоняюся Твоїм дарам. Я безмежно вдячний тобі за ту любов, що ти дарував нашій жовто-синій Нації. Господи, дякую, що я українець!

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми — Любов Кукурузяк, член ГО «Волонтерський рух Буковини»

https://youtu.be/72HUH_dYRYg

В той час як наші воїни боронять нашу землю, такі як Леся Теуту стоять на варті самої суті українства – Олег Володарський (відео)

МОЛИТОВНІ ПРАВИЛА

Богородичне правило

Сама Цариця Небесна дала людям це правило в VIII-му столітті, його виконували колись християни, а потім забули про нього. Преподобний Серафим Саровський нагадав про це правило. Благословляючи пройти навколо Дівєєвської обителі, старець просив людей прочитати 150 разів «Богородице Діво, радуйся…» та своїх духовних чад благословляв виконувати це правило кожного дня. В келії преподобного Серафима знайшли старовинну книжечку з описом чудес, що сталися з людьми, які виконували це чудодійне читання Архангельського почитання Цариці Небесної.

В житті Божої Матері було п’ятнадцять щаблів, п’ятнадцять головних моментів, і читання правила розділено на 15 десятків. Після кожного десятка треба молитися: «Отче наш…», а також на кожному десятку почергово згадуються усі головні моменти з життя Богородиці.

1-й десяток: читається 10 разів: «Богородице Діво, радуйся, Благодатна Маріє, Господь з Тобою, Благословенна Ти між жонами і благословен плід утроби твоєї, бо ти породила Спаса душ наших» і згадується Різдво Богородиці. (Молитися матері та батькові за дітей): «О, Пресвята Владичице Богородице, спаси і сохрани рабів Твоїх (імена), а померлих зі святими упокій в вічній славі Твоїй».

2-й десяток: читається 10 разів: «Богородице Діво, радуйся, Благодатна Маріє, Господь з Тобою, Благословенна Ти між жонами і благословен плід утроби твоєї, бо ти породила Спаса душ наших» і згадується Введення в храм Пресвятої Богородиці. (Молитися про заблуканих та відпалих від Церкви): «О, Пресвята Владичице Богородице, спаси і сохрани та приєднай до Святої Соборної Апостольської Церкви заблуканих та відпалих рабів Твоїх (імена)».

3-й десяток: читається 10 разів: «Богородице Діво, радуйся, Благодатна Маріє, Господь з Тобою, Благословенна Ти між жонами і благословен плід утроби твоєї, бо ти породила Спаса душ наших» і згадується Благовіщення Пресвятої Богородиці. (Молитись за втамування скорботи та втішення скорботних): «О, Пресвята Владичице Богородице, вгамуй наші скорботи і пошли утішення скорботним і болящим рабам Твоїм (імена)».

4-й десяток: читається 10 разів: «Богородице Діво, радуйся, Благодатна Маріє, Господь з Тобою, Благословенна Ти між жонами і благословен плід утроби твоєї, бо ти породила Спаса душ наших» і згадується зустріч Божої Матері з праведною Єлизаветою. (Молитись, щоб Матір Божа з’єднала розлучених чи допомогла знайти тих, що пропали безвісти): «О, Пресвята Владичице Богородице, з’єднай розлучених рабів Твоїх (імена)».

5-й десяток: читається 10 разів: «Богородице Діво, радуйся, Благодатна Маріє, Господь з Тобою, Благословенна Ти між жонами і благословен плід утроби твоєї, бо ти породила Спаса душ наших» і згадується Різдво Христове. (Молитися за відродження душі і про нове життя во Христі): «О, Пресвята Владичице Богородице, даруй мені, в Христа охрещеному, во Христа зодягнутися».

6-й десяток: читається 10 разів: «Богородице Діво, радуйся, Благодатна Маріє, Господь з Тобою, Благословенна Ти між жонами і благословен плід утроби твоєї, бо ти породила Спаса душ наших» і згадується Стрітення Господнє. (Молитись, щоб Божа Матір зустріла душу в час кончини і провела через страшні повітряні митарства): «О, Пресвята Владичице Богородице, сподоби мене при останньому подиху причаститися Святих Таїн Христових і Сама проведи душу через страшні митарства».

7-й десяток: читається 10 разів: «Богородице Діво, радуйся, Благодатна Маріє, Господь з Тобою, Благословенна Ти між жонами і благословен плід утроби твоєї, бо ти породила Спаса душ наших» і згадується втеча Божої Матері з младенцем у Єгипет. (Молитись, щоб Божа Матінка допомогла уникнути спокус та позбавила від напастей): «О, Пресвята Владичице Богородице, не введи мене у спокусу в цьому житті та позбав мене від усяких напастей».

8-й десяток: читається 10 разів: «Богородице Діво, радуйся, Благодатна Маріє, Господь з Тобою, Благословенна Ти між жонами і благословен плід утроби твоєї, бо ти породила Спаса душ наших» і згадується, як Божа Матір шукала 12-літнього Отрока Ісуса в Єрусалимі. (Молитися про пошук Христа в цьому житті та щоб не пристати до суєтного світу): «О, Пресвята Владичице Богородице, Пречиста Діво Маріє, даруй мені безупинну молитву Ісусову».

9-й десяток: читається 10 разів: «Богородице Діво, радуйся, Благодатна Маріє, Господь з Тобою, Благословенна Ти між жонами і благословен плід утроби твоєї, бо ти породила Спаса душ наших» і згадується чудо, створене в Кані Галилейській. (Молитись про допомогу в справах та про позбавлення від злиднів): «О, Пресвята Владичице Богородице, поможи мені у всіх справах моїх та позбав мене від усяких нестатків та печалей».

10-й десяток: читається 10 разів: «Богородице Діво, радуйся, Благодатна Маріє, Господь з Тобою, Благословенна Ти між жонами і благословен плід утроби твоєї, бо ти породила Спаса душ наших» і згадується стояння Божої Матері біля Хреста Господнього. (Молитися про поміч у скорботі): «О, Пресвята Владичице Богородице, Преблагословенна Мати, укріпи мої сили душевні та віджени від мене тугу і зневіру».

11-й десяток: читається 10 разів: «Богородице Діво, радуйся, Благодатна Маріє, Господь з Тобою, Благословенна Ти між жонами і благословен плід утроби твоєї, бо ти породила Спаса душ наших» і згадується Воскресіння Христове. (Молитись за воскресіння душі та за те, щоб Господь дав бадьорість до подвигу): «О, Пресвята Владичице Богородице, воскреси душу мою та даруй мені постійну готовність до подвигу».

12-й десяток: читається 10 разів: «Богородице Діво, радуйся, Благодатна Маріє, Господь з Тобою, Благословенна Ти між жонами і благословен плід утроби твоєї, бо ти породила Спаса душ наших» і згадується Вознесіння Господнє. (Молитися за вознесіння душі від суєтних турбот та прагнення до вишнього): «О, Пресвята Владичице Богородице, позбав мене від помислів суєтних та даруй мені розум та серце, які прагнуть до спасіння душі».

13-й десяток: читається 10 разів: «Богородице Діво, радуйся, Благодатна Маріє, Господь з Тобою, Благословенна Ти між жонами і благословен плід утроби твоєї, бо ти породила Спаса душ наших» і згадується Сіонська світлиця – зшестя Святого Духа на Апостолів та Матінку Божу: «О, Пресвята Владичице Богородице, низпошли та укріпи благодать Святого Духа в серці моєму».

14-й десяток: читається 10 разів: «Богородице Діво, радуйся, Благодатна Маріє, Господь з Тобою, Благословенна Ти між жонами і благословен плід утроби твоєї, бо ти породила Спаса душ наших» і згадується Успіння Пресвятої Богородиці. (Просити спокійного та тихого відходу від життя): «О, Пресвята Владичице Богородице, даруй мені мирний та спокійний кінець».

15-й десяток: читається 10 разів: «Богородице Діво, радуйся, Благодатна Маріє, Господь з Тобою, Благословенна Ти між жонами і благословен плід утроби твоєї, бо ти породила Спаса душ наших» і згадується слава Божої Матері, якою вінчав Її Господь після переселення Її від землі на небо: «О, Пресвята Владичице Богородице, збережи мене від усякого зла та покрий мене чесним Твоїм омофором».

Леся Теуту, художниця, директорка та викладачка художньої школи (м. Новоселиця Чернівецької обл.)

Перед написанням статті намагався знайти в мережі інформацію про Лесю Борисівну. А її практично немає. Є загальні фрази, офіційні відомості, як про держслужбовця і все… Тому, якби не милістю Божою дарована зустріч, я б і не дізнався, що багато років тому з Київської області до маленького містечка на Буковині доля привела талановиту художницю і майстриню, а сьогодні вже люблячу дружину, матір та бабусю, котра творить та навчає і надихає творити маленьких українців.

Я з особливою ніжністю ставлюся до програм з тими, хто навчає жовто-синіх малюків і завжди особливо нервую перед зйомками з вчителями. З вчителями, котрі з такою любов’ю та ніжністю віддають свої знання і свою турботу учням та вихованцям. Як часто ми, здаючись собі дорослими та вельми розумними, інколи цураємося цієї ніжності. І який біль ми приносимо у своє життя нашою нездатністю усвідомити те, що саме ця ніжність і рятує нашу душу, не дає їй наповнитися порожнечею і байдужістю.

Там де живе ніжність, не має місця для холоду та егоїзму. Там, де квітне ця тендітна квітка, немає туги й самотності. Є тепло тихої та щирої молитви. І є ми, українці, котрі не зважаючи на свій сильний, непокірний дух, такі неймовірно ніжні… Таку ніжність дарував нам Господь. Заповів і благословив нас ніколи не забувати про цей Його дар.

Під градом куль та снарядів, коли щодня відчуваєш на собі подих смерті, лише ця ніжність не дає  ворогу знищити наші душі в пекельному полум’ї війни, болю та відчаю. З цією ніжністю ми виховуємо наших дітей, закладаючи фундамент нашого майбутнього. З цією ніжністю ми любимо свою рідну землю, нашу неймовірну Україну.

Я пишу про безмежну ніжність та любов. Пишу в нічній тиші, з гордістю в душі, котру відчув після Маршу Нескорених. Пишу як син своєї країни. Пишу як дитина, котра знає про те, що ці рядки прочитає не тільки родина Теутів, але і родина Шкрібляків, Козубовських, Сірецьких, Поповичей… І ще багато тих, хто в такі складні часи приділяє увагу такій гідній і важливій справі, як служіння рідній українській культурі.

Ті, хто відновлює та звеличує нашу генетику в цей надскладний для усіх нас період. В той час як наші воїни боронять нашу землю, такі люди стоять на варті самої суті українства, не даючи нам забути про те, хто ми є і ким були ті, хто жили до нас. Є в душах цих людей щось таке, від чого я завмираю, наче школярик перед вчителем. Вчителем, котрий навчає любити.

Леся Борисівна сидить навпроти мене і мовчки спостерігає за мною з материнською ніжністю. І цього вже достатньо. Таке неймовірне відчуття довіри, котре не здатні викликати ніякі слова. Ми якось одразу потоваришували. Знайшли спільну мову. Її ніжність зігріває мою неспокійну, бунтарську душу і одразу стає так по-домашньому тепло і затишно.

Повінь накрила Буковину. Буремний потік увірвався на маленькі вулички й почав затоплювати будинки. Я зателефонував і почув її стривожений голос. Вона розповідала, як довго молилася про те, щоб лихо обійшло стороною будинок батьків її чоловіка. Говорять, що молитву «Богородице Діво радуйся» вперше промовив Архангел Гавриїл. Достеменно цього не знає ніхто. Але саме ця молитва, прочитана 150 разів допомогла Лесі Борисівні в ту ніч відвести лихо від батьківського дому.

Ми приховуємо нашу ніжність, віру в Бога, молитву. Ховаємо свою душу. І при всьому цьому хочемо мати об’єднане суспільство і щасливу країну. Так буває? Я більш ніж впевнений, що ні. Я нікого ні до чого не закликаю, не намагаюся навчати чи нав’язувати свою думку. Просто щиро вірую і молюся.

І сподіваюся на те, що відкриваючи в кожній «Сповіді» свою душу я зумію доторкнутися до таких самих не збайдужілих душ. Щодня у своїй молитві я прошу у Господа мир на нашій землі та дякую Йому за таку неповторну українську ніжність, котрою Він так щедро нас нагородив.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми – Леся Теуту, художниця, директорка та викладачка художньої школи (м. Новоселиця Чернівецької обл.)

https://youtu.be/BlUVJNhEXLc

Вижниця

Перша згадка про місто міститься у молдовському літописі за 1501 рік. У 1514–1574 роках місто перебувало під владою турків. До 1774 року Вижниця була підпорядкована Молдовському князівству, пізніше — Австро-Угорщині. Вижниця розвивалася як торгове поселення, тісно пов’язане з гірськими і низинними районами Буковини, славилася хорошими ярмарковими традиціями. Статус ярмаркового місця поселення отримало 1767 року.

Наприкінці XVIII століття, з початком розвитку лісової промисловості, Вижниця стає важливим пунктом торгівлі деревиною. Після регулювання русла Черемошу (1790–1812 роки) будівельний ліс і дрова сплавлялися до Чернівців, а звідти по ґрунтовій дорозі через Бояни — на Бессарабію і Поділля.

Жорстока експлуатація, свавілля чиновників і дідичів викликали масові виступи і хвилювання серед народних мас. Населення гір піднялось на антифеодальну боротьбу. В 1817—1830 роках поблизу Вижниці діяв загін опришків, очолюваний Мироном Штолюком. В 1848—1849 роках вижницькі селяни брали участь в антифеодальному русі під керівництвом Лук’яна Кобилиці.

1855 року Вижниця стала повітовим центром. Місто не раз зазнавало стихійного лиха. Черемош, виходячи з берегів під час літніх дощів, часто затоплював навколишні поселення. У 1895 році повінь майже повністю зруйнувала будинки міщан, розташовані понад річкою. На цій трагедії вирішив нажитися поміщик Рей. За високу плату він почав продавати потерпілим невеличкі ділянки, які знаходились на підвищеній терасі. Так виникла частина міста, яка зараз називається Новою Вижницею (район лікарні). У 1909 році багато будинків було знищено пожежею.

Вижниця зазнала страшного спустошення у роки Першої світової війни. Місто кілька разів переходило з рук у руки, внаслідок чого більшу частину будівель перетворили на руїни, а кількість жителів зменшилася до 500 осіб.

Джерело https://7chudes.in.ua/nominaciyi/vyzhnytsya-chernivetska-obl/

Ілля Стринадко, краєзнавець, голова парафіяльної ради Свято-Михайлівської церкви (м. Вижниця Чернівецької області)

Молитва огортала домашнім затишком, а осінь за вікном наповнювала душу світлим сумом. Такі близькі серцю рядки 50 псалму, за якими звично слідують слова 90 псалму… Згадалися старогуцульські молитви Ісусу Христу, Серафиму Саровському, Георгію-переможцю.

Сьогодні знов ефір, відзнятий у Вижниці. Нашому приїзду до Вижниці передував складний день, за який ми відзняли таку насичену змістом, але небагатослівну програму з отцем Михайлом, піднялися в гору до підніжжя 300-річного храму, щоб зустрітися з отцем Юрієм, спілкувалися з Марією Козубовською, мали нагоду побачити ту величезну працю, котру створили пані Марія та її чоловік, досліджуючи етніку та історію Гуцульщини. Вижниця здалася мені цікавим, трохи незвичним, і навіть чимось казковим містечком. Ним треба надихатися. Прогулятися його вуличками. Подивитися на мешканців. Помовчати, дивлячись на гори.

Завершає серію випусків, відзнятих нами в цьому дивовижному містечку «Сповідь» з Іллею Стринадком. Мені було досить незручно перед Остапом Савчуком і Іллею Стринадком, адже при всій моїй шані до них між нашим знайомством, записом програм та їх виходом в ефір минуло досить багато часу. Я дуже сподіваюся, що вони не ображаються на мене і знають, як глибоко я поважаю їх і їхню працю.

Герой сьогоднішньої програми – людина доросла, відповідальна і принципова. Небайдужий громадянин України, котрий пише книги, допомагає церкві, бере активну участь в житті рідного міста. Та найважливіше в цьому істинному сині України – це зріле і переконане ставлення до українства. Зі мною спілкувався інтелектуально вихований українець, котрий володіє глибокими знаннями з історії України й чудово знається на історії та культурі рідного краю.

З ним потрібно розмовляти. Його потрібно чути. Вбирати його зрілість. Його слова – результат дослідження, опрацювання й осмислення неймовірних обсягів інформації, помножений на безмежну любов до рідної країни.

Такі люди набагато більше віддають до загального егрегору, ніж на задоволення власних потреб. Він педант. І від мене це комплімент, сповнений глибокою повагою. Адже саме такої західноукраїнської педантичності нам сьогодні так часто не вистачає. Такої батьківської, сповненої суворості та турботи.

Він не просто живе на своїй землі. Він усвідомлює, яка неймовірна велич передана йому предками і яка відповідальність лежить на ньому перед наступними поколіннями. Наче суворий вчитель, він власним прикладом навчає любити та усвідомлювати рідний край і для тих, хто не має задовільних знань з цього «предмету», він назавжди залишиться суворим і непривітним.

Наш візит до Вижниці відбувся досить неочікувано, тому герої цих програм не мали часу на підготовку до зйомок і не дуже розуміли що на них чекає. А може такий експромт і на краще. Він відповідає ритму часу і дає змогу бути справжнім у «Сповіді» на очах у Нації і Бога. Коли зовсім прості запитання резонують кожному по-різному. Наче музика, котру почувши, не просто слухаєш, а відчуваєш серцем. Як шепіт Бога. Як відлуння гірських карпатських вітрів.

Згадуючи цю «Сповідь», я зазирнув собі в душу. Я просив щирості й отримав по-батьківськи справжню бесіду. Він неусвідомлено підставив плече. Земний уклін йому за це. Ще 3-4 роки тому я погано володів українською. Ще декілька років тому я практично не усвідомлював глибину та фундаментальність українства. Зовсім небагато років тому я не мав і тисячної долі тих, дарованих Господом одкровень, котрими обдарований сьогодні.

Ці роки пройшли для мене в усвідомленні країни, в якій я прожив понад 50 років. На своєму особистому прикладі я довідався про те, наскільки сліпим і незрячим можна бути, не усвідомлюючи того, хто ти й на якій землі живеш. Дякувати Богу, Він відкрив мені очі. Ця любов, котрої мене не навчили з дитинства, все ж жила в мені й врешті зуміла розквітнути. Розквітнути завдяки усім тим, хто власним прикладом навчає мене любити Україну у наших «Сповідях».

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми – Ілля Стринадко, краєзнавець, голова парафіяльної ради Свято-Михайлівської церкви (м. Вижниця Чернівецької області)

Анастасія Рошка з неабияким ентузіазмом розповідала про свої плани створити підручник з української мови – Олег Володарський

Як парость виноградної лози

Плекайте мову. Пильно й ненастанно

Політь бур’ян. Чистіша від сльози

Вона хай буде. Вірно і слухняно

Нехай вона щоразу служить вам,

Хоч і живе своїм живим життям.

Прислухайтесь, як океан співає –

Народ говорить. І любов, і гнів

У тому гомоні морськім. Немає

Мудріших, ніж народ, учителів;

У нього кожне слово – це перлина,

Це праця, це натхнення, це людина.

Не бійтесь заглядати у словник:

Це пишний яр, а не сумне провалля;

Збирайте, як розумний садівник,

Достиглий овоч у Грінченка й Даля,

Не майте гніву до моїх порад

І не лінуйтесь доглядать свій сад.

Максим Рильський

Учитель української мови Анастасія Рошка

Маленьке буковинське містечко Новоселиця гостинно відкрило нам свої обійми. Учасник російсько-української війни Олег Істратій разом зі своєю дружиною Анастасією Рошкою привітно зустрів нас і створив всі умови для нашого комфортного перебування. Олег і Анастасія познайомили нас з багатьма своїми друзями та знайомими і ми неймовірно вдячні за знайомства з тими, кому важлива та цінна Україна.

Турботливі господарі, вони постійно непокоїлися про те, щоб ми комфортно себе почували. Анастасія за характером стримана і мовчазна з малознайомими людьми, тому про те, що вона навчає дітей українській мові, я дізнався лише через декілька тижнів після знайомства.

Вона з неабияким ентузіазмом розповідала про свої плани створити підручник з української мови, за яким нашим дітям було б цікаво та просто вивчати рідну мову. Саме тому вона постійно напрацьовує методики та завдання, які б дали змогу дітям ще ефективніше вчитися.

Ця вчителька піклується про своїх маленьких учнів, ставиться до них з теплотою та турботою, а діти, відчуваючи це, дарують їй свою любов та енергію. В її величезному люблячому серці вистачає місця для усіх. Але назавжди особливе місце в ньому належатиме її дітям: кмітливій старшій донечці й невгамовному, непосидючому молодшому сину.

Я намагався зрозуміти про себе, як впливає етнічна належність на ставлення до України, на що Анастасія мені наголосила, що посеред них немає молдаван, румунів, євреїв, а є лише українці різного етнічного походження. Ми говорили. Крок за кроком вчилися розуміти співрозмовника і довіряти одне одному. Їй було не просто відкритися. Стриманість боролася зі щирістю. Але, без сумніву, у своїй «Сповіді» Анастасія була справжньою та відвертою.

Буковина осяяла нас калейдоскопом яскравих зустрічей та цікавих знайомств, а затишний будиночок, котрий гостинно надали нам Анастасія та Олег, дарував тишу та спокій. За філіжанкою ароматної кави я спостерігав як за вікном виблискує у світлі вечірніх ліхтарів сніг. Мені згадалося, як ми з родиною поїхали відпочивати в Карпати, а мій, тоді ще зовсім маленький, син впав на спину у сніг і промовив:

– Тату, а давай ми ось так довго-довго будемо лежати й дивитися на небо!

– Синку, ти можеш застудитися, – розсміявся тоді я.

– Тату, тут так тихо, наче у Бога, – відповів мені з притаманною лише малюкам мудрістю син.

Саме як у Господа я відчував себе на Буковині. Цілий місяць натхненної праці і затишного відпочинку. Ці люди, зустріч з якими подарувала мені Квітка-Буковина, назавжди залишаться в моєму серці. Маленьке, затишне містечко, сповнене ароматами свіжого хлібу і морозним присмаком зимового повітря, котре зачаровує привітністю і гостинністю мешканців.

Стриманість першої зустрічі і свобода, котру дарує вміння чути і довіряти. У нас був час познайомитися. У нас є час дружити. У нас є велична, красива і рідна країна. У нас є МИ. І це найкраще з того, що міг подарувати нам Господь.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми – учитель української мови Анастасія Рошка

https://youtu.be/qoURf2q7qJ4

«Христос каже: «Ось моя заповідь, щоб ви любили одне одного як я вас полюбив» (Івана 15: 12). Нам потрібна тиша, що прийняти ці слова та реалізувати їх. Коли ми схвильовані та неспокійні, у нас так багато причин не прощати та не любити надто легко. Та коли ми «заспокоїмо та умиротворимо наші душі», ці причини виявляються зовсім незначними. Можливо ми інколи уникаємо тиші, надаючи перевагу будь-якому шуму, словам чи безладу, бо внутрішній мир є ризикованою справою, адже робить нас пустими та бідними, розсіює гіркоту та провадить нас до дару з нас самих. Мовчазні та бідні, наші серця переповнені Святим Духом, та безмежною любов’ю. Тиша – це скромна, проте безпечна стежка до любові».

Світлана Масловська, заступник голови Чернівецького ОО ВУТ «Просвіта імені Тараса Шевченка»

З відчуттям світлого суму перегортаю останні аркуші дивовижної казки, котру дарувала Буковина. Торкаюся спогадів із жадібністю дитини, котрій нарешті подарували омріяну іграшку, а зараз відправляють спати, не давши змоги награтися. В цій моїй казці залишилося не більше 20 аркушів, але на кожному з них величезна і віруюча душа.

Кожна «Сповідь» як щире зізнання в любові до Бога й України. Спочатку ніхто не може нічого зрозуміти й всі зі здивуванням дивляться на людину, котра проїхала 600 кілометрів, щоб поговорити про нас і нашу країну. І лише потім, побачивши та відчувши щирість та цікавість, починають говорити про те, що дає наснаги жити далі й про те, що країть душу нестерпним болем.

Цей діалог став для мене особливим. Перегортати цю сторінку мені вкрай важко. Такої світлої й чистої тиші я не чув вже давно. Вона довго придивлялася, не наважувалася почати діалог. Але все ж таки не змогла промовчати, коли ми торкнулися таких важливих для кожного українця тем. Спочатку вона відповідала обережно і нерішуче, та зовсім скоро повернула собі свою звичну впевненість. І все це з теплою посмішкою, відчуттям власної гідності й поваги до співрозмовника.

Але не слова, а справи якнайкраще характеризують цю неймовірну жінку. Майдан. «Просвіта». Депутатська діяльність. Заставнівська волонтерська сотня. З героїнею цієї «Сповіді» нас познайомив отче Віталій Мензак. Вона активно допомагає нашій українській церкві в боротьбі з кремлівською сектою, що вкрила своїми отруйними метастазами весь регіон. В ній болить українство від того, що відбувається в її любій країні і на рідній Буковині. І при цьому їй притаманна непідробна скромність. В неї чистий, відкритий погляд, в якому так легко побачити любов. Любов не до себе. До України. Ми звертаємо увагу на гучних і яскравих. А я прагну віднайти щасливих і люблячих.

Впевнений, вона буде не один раз перечитувати рядки цієї статті, щоб відчути душею все, що написано і те, що залишилося між рядків. А я з відкритим серцем говоритиму про те, як неймовірно пишаюся тими, хто присвятив своє життя Україні. Вона довго не зможе повірити собі. Сон полине від неї, сполоханий емоціями, думками та переживаннями. Вона подивиться в рідні, кохані очі, турботливі руки ніжно обіймуть її, оберігаючи одразу від усього світу і даруючи таку необхідну підтримку.

Я прагнув, щоб ця програма вийшла в ефір саме до Дня Незалежності. В день, коли ми святкуємо таку важливу для кожного з нас перемогу. Перемогу, котра дісталася нам авансом і за яку ми платимо зараз неабияку ціну. Перемогу, котру вже ніколи й нікому не віддамо. Це свято особливе для тих, хто так ревно і віддано вірує в майбутнє нашої країни.

Вона відкладе окуляри й, потираючи втомлені очі, знов і знов перечитуватиме ці рядки, не вірячи, що вони написані про неї. Їй знадобиться неабиякий час, щоб зрозуміти і прийняти все те, що я прагну сказати. Тиша. Сутінки. І лише погляд. Погляд людини, котра так само любить свою Неньку-Україну. Любить віддано і беззастережно.

Стрічки новин і соціальних мереж в цей день майорітимуть вишиванками і жовто-синіми кольорами. Буде багато гучних слів. Гучних і порожніх. І лише віддані діти своєї рідної країни із болем в серці згадають про наших воїнів, що боронять нашу незалежність там, під ворожими кулями. Згадають про матерів, котрі разом із загиблими дітьми ховають частину себе. Згадають про дітей, котрі бачитимуть батьків лише на фото і котрі так потребують нашої НАЦІОНАЛЬНОЇ підтримки.

Україна, вона в погляді… в посмішці… в теплі очей… В душах, в молитві, в любові… Україна там, де невтомні волонтери своєю турботою допомагають стати на ноги нашим відважним пораненим захисникам, там, де сотні людей готують тони домашніх смаколиків нашим воїнам на передову. Україна там, де в маленьких музеях люблячі працьовиті руки збирають та зберігають наші історію та традиції. Україна там, де підіймається жовто-синій стяг на честь перемоги наших спортсменів, котрі з рукою на серці слухають слова гімну, котрий лунає на їх честь. Україна, вона в самому подиху, в повітрі, в усвідомленні самих себе. Україна – наш дар Господній, Ненька, котра викохала націю нескорених романтиків та відважних героїв. Україна – Батьківщина ніжних, лагідних очей, сталевої волі й мужніх, люблячих сердець. УКРАЇНА.

Я умисно в тексті цієї статті жодного разу не назвав ім’я та прізвище героїні цієї «Сповіді». Лише заголовок містить згадку про них. Не назвав тому, що для неї, як для справжньої Українки Батьківщина набагато важливіша за неї саму. Це усвідомлене переконання. Повірить. Ще раз перечитає. Замислиться. Почує мою молитву і повірить. Обов’язково. Є переконання, котрі вищі за особистостей. Бог і Україна.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми: – Світлана Масловська, заступник голови Чернівецького ОО ВУТ «Просвіта ім. Т. Шевченка»

https://youtu.be/YmXODWMxBaA

Наша генетика незламна, а українство — це мистецтво жити, любити й вірувати у свою країну та її народ — Олег Володарський

Пластовий закон

Три головні обов’язки пластуна, зокрема, зобов’язують пластунів дотримуватись пластового закону. Пластовий закон — це не заборони, а позитивні вказівки, дороговказ пластуна. Закон вимагає від нас активності, щоб ми розвивались та вдосконалювали свій характер. Він торкається внутрішнього життя пластуна. Точки пластового закону повинні бути «провідними лініями» поведінки у життєвій грі. Юнак чи юначка, вступаючи до організації, вирішують зробити цю поведінку частиною свого щоденного життя. У пластовому законі з’ясовані прикмети пластуна, які є переданням давніх лицарських законів, а тепер уже тривалими основами культурного світу, узгоджені з християнською етикою та ідеалами:

Пластун словний.

Один раз даного слова дотримується, незважаючи на перепони.

Пластун сумлінний.

Кожне діло, за яке добровільно взявся, виконує по змозі якнайліпше.

Пластун точний.

Дотримується визначених меж початку чи кінця якогось заняття або виконання дорученого завдання.

Пластун ощадний.

Без потреби і користі не витрачає ні грошей, ні часу, ні енергії. Якщо щось залишається, зберігає на той час, коли буде потрібно.

Пластун справедливий.

Він без вагання признає і віддає кожному все, що тому належить. У кожному змаганні дотримується засад «чесної гри».

Пластун увічливий.

Допомагає у добрій справі, якщо є потреба, уступає, кому слід, першість і гарно поводиться з усіма. Його увічливість не повинна робити враження принизливості, бо це суперечить лицарським законам.

Пластун братерський і доброзичливий.

Почуває себе братом усіх пластунів, а також інших людей. Він не дошкуляє нікому, не кривдить живих істот. Працює у відповідності до своїх сил для добра, скріплення і розвитку власного народу, без сліпої ненависті до загалу членів іншої національної спільноти.

Пластун врівноважений.

Не діє ніколи під впливом хвилинних настроїв (гніву, розпачу тощо).

Пластун корисний.

Займається тим, що приносить чесну і справжню користь собі самому та іншим. Також цінити і шанує працю інших людей. Він визнає значення праці у такій послідовності: праця для розвитку всього людства; праця для власного народу, праця для себе самого.

Пластун слухняний пластовій старшині.

Слухається пластової старшини згідно з обов’язуючими правильниками. Після сумлінного виконання наказу, він може висловити критичну думку щодо доцільності цього наказу. Не виконує наказу, який є незгідний з пластовим законом.

Пластун пильний.

Ніколи не пропускає нагоди навчитися чи довідатися чогось корисного для розвитку свого духу, своєї працездатності. Спостерігає за довколишнім світом і помічає усі дрібні деталі та зміни, що відбуваються у ньому.

Пластун дбає про своє здоров’я.

Шанує і плекає здоров’я як цінність і передумову своєї працездатності. Не робить нічого, що могло б підірвати його сили або спинити розвиток організму. Він підприємливий, енергійний і вірить у свої власні сили.

Пластун любить красу і дбає про неї.

Намагається допомагати красі оточення своїм виглядом, одягом, вчинками, мовою, визнаючи правила доброї поведінки, гарної мови і поширює це знання власним добрим прикладом.

Пластун завжди доброї гадки.

Не розгублюється і не падає у розпач навіть у найважчих умовах. Завжди спокійний, схильний до веселощів, а у небезпеці — відважний.

Джерело: http://old.plast.org.ua/about/ideology/law/

Ігор Гангала, старший пластун скоб, зв‘язковий куреня УПЮ ч. 107 ім. Петра Войновського Скаутська організація «ПЛАСТ» (м. Чернівці)

Різним буває настрій. Не менш непостійна і погода за вікном. Світ також змінюється. Ми щоранку прокидаємося, щоб прожити цей день. Ми дихаємо, мріємо, сподіваємося. Та попри буремність сьогодення та незвіданість майбутнього, нам не можна забувати про велич минулого, про принципи та скрижалі, котрі залишили нам наші предки. Ті, котрі ми не маємо права забути. Ті, про які необхідно пам’ятати. Ті, котрі роблять нас українцями.

Не можна відмовлятися від генетичних переконань. Адже через те, що ми забули хто ми і ким були ті, хто жили до нас, наша Нація знов і знов платить страшну, криваву ціну. Завіти предків потрібно шанувати. І особливо ті, котрі залишили такий яскравий відбиток на шляху націоналістичного виховання. Наш прадавній ворог саме за це нас і ненавидить — за незламний дух, віру і непримиренність. «Вони» зображують бандерівців і націоналістів кривавими варварами, недалекими та недолугими.

«Їм», онукам і правнукам «шарікових», так простіше. «Вони» щоразу впевнені, що ми не оговтаємося після чергового підступного удару і остаточно втратимо себе як Націю, остаточно деградувавши до «братнього народу». Та щоразу впевненість ворога залишається марною, хоча це і не заважає знов і знов повторювати свої криваві спроби знищити українство. Повторювати, щоразу забуваючи про те, що українська генетика незламна, а українство — це мистецтво жити, любити й вірувати в Україну і у свій добрий, працьовитий народ.

Ми — нація добрих воїнів. Ми ніколи не прагнули чужого. Ми завжди прагнули лише одного — мирно жити на своїй землі. І сьогодні ми відновлюємо в собі генетичний код справжнього українства, видаляючи зі свідомості спотворені «совком» і російською пропагандою файли. Ми відроджуємося. Тому саме зараз нам важливо пам’ятати про ті твердині українства, котрі, попри всі негаразди, допомогли нам зберегти себе — «ПЛАСТ», ОУН, УПА.

Сьогодні ми увійшли на черговий виток спіралі історії. Виток, на якому Нація знов і знов втрачає найкращих у війні за незалежність. Щоб не залишитися в пам’яті загиблою цивілізацією. Сьогодні посеред нас вже подорослішали ті, хто знає лише вільну, незалежну Україну.

Ігор Гангала — українець. Він нащадок українців. Генетично вірний та відданий своїй культурі та історії. Наші діти зовсім інші. Нас з дитинства привчали бути як усі і прагнути до того, що дозволить партія. А вони знають, хто вони і звідки. Знають, чого варті і до чого прагнуть. Вони живуть в океані інформації і ретельно обирають течії, за якими будуть слідувати.

З Ігорем приємно вести діалог. Він чує, заглиблюється у суть питання, проте не підлаштовується під сприйняття співрозмовника, а залишається собою. При цьому йому не байдуже чи буде він почутий.

Саме тому він не стане говорити те, що від нього очікують почути, якщо це хоч трохи розходиться з його внутрішніми переконаннями. Він говорить про серйозні речі просто, зрозуміло і щиро, не намагаючись сховатися за мереживом слів.

Я б назвав нашу бесіду невимушеною. Але вона була досить принциповою для тих категорій і переконань, котрі збереглися між нами — Україна та українство. Це так класно, коли на важливі й глибокі теми розмова ведеться тихо, просто і зрозуміло. Мабуть, це найважливіше — коли простою і зрозумілою мовою ти говориш про те, чому ти УКРАЇНЕЦЬ і чим це для тебе є.

Я переконаний, що саме на таких діалогах і має базуватися громадянське суспільство, котрого нам зараз так не вистачає. Ми не маємо права на роздільність, ми зобов’язані іти назустріч одне одному.

Минуло майже 8 місяців після нашої зустрічі, коли я взявся за написання цієї статті. Перед тим, як розпочати її, я читав інформацію та роздивлявся фотографії. Скільки ж тепла, любові і відданості в душі цієї людини! Дивлюся на таких зовсім вже дорослих дітей і розумію, що у нашої Нації є все для того, щоб бути щасливими.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми — Ігор Гангала, старший пластун скоб, зв‘язковий куреня УПЮ ч. 107 ім. Петра Войновського Скаутська організація «ПЛАСТ» (м. Чернівці)

https://youtu.be/wSGGloL654M

Щоденна праця Михайла та його колег — це щогодинна боротьба за життя маленьких українців 

Молитва до святої Параскевії П’ятниці при хворобі дитини

О свята і преблаженна мученице Христова Параскевіє, красо дівоче, мучеників похвало, чистоти образе, доблести дзеркало, премудрих подиве, віри християнської покрове, ідольського обману викривателько, Євангелія Божественного поборнице, заповідей Господніх послідовнице! Ти сподобилася прийти до пристановища спокою вічного і в чертозі Нареченого Твого Христа Бога велично веселитися. Ти особливим вінцем дівоцтва і мучеництва прикрашена. Молимо Тебе, свята Мученице, будь нашою блаженною заступницею перед Христом Богом, турботою Якого Ти звеселяєшся. Моли Всемилостивого, Який словом очі сліпим відкрив, щоби визволив дитину мою від хвороби тілесних та душевних очей наших. Розжени Своїми молитвами святими морок темний гріхів наших. Поспіши, о свята Параскевіє, на поміч мені й дитині моїй, — випроси в Бога зцілення душі і тіла. Щоб за Твоєю допомогою ми з пітьми вийшли в світлі віри істинної та діянь божественних. Амінь.

Гнатюк Михайло Георгійович, завідувач відділення кардіоонкогематології Чернівецької обласної дитячої лікарні, лікар вищої категорії

Тиша…

Тобі так мало залишилось

Творити, бачить і любить

Люби життя і все, що мило

Гріхи попробуй відмолить.

Не треба марно і наївно

Чекати чистих почуттів

Чого надіятись на диво

Коли не бачать всіх плюсів.

Чому не має в душі пісні

І думи радість не несуть

Чужі приносять такі вісті,

Що я не міг таке збагнуть.

Тоді попробуй наодинці

У тиші, райській самоті

Та порадій отій привичці,

Що знову ти на тім коні…

Немає кращого у світі

Ніж твердо знати і любить

Поглинувши у чуйні мислі

Бажання, радість приносить…

Михайло Гнатюк, 09.11.2013 року

Приїхавши до Чернівецької обласної дитячої лікарні, я довго не наважувався вийти з машини. Та, підвівши очі, побачив купол храму на фоні зимового неба. І від цієї картини ніби відчув посмішку Бога, що і допомогло мені впоратися з хвилюванням. Дивлячись в небо, я декілька разів повторив слова молитви й пішов на зустріч з Михайлом Гнатюком.

Високі сходи, котрі здаються нескінченними, відлуння кроків у майже безлюдних коридорах і різкий запах лікарні, котрий важко з чимось сплутати… і численні малюнки маленьких митців і дорослих майстрів, як нагадування про ту неймовірну силу віри та надії, котра живе в душах маленьких пацієнтів і їх турботливих лікарів.

Лікар, котрий лікує дітей, які опинилися на межі життя та смерті. Спустошені батьки, котрі не можуть змиритися з власним безсиллям перед недугом, що вбиває найдорожчу для них людину. Їхня віра незламна. Їхня надія непохитна. Їхня любов безмежна.

Щоденна праця Михайла та його колег — це щогодинна боротьба за життя маленьких українців. Це не може бути просто роботою, інакше випалить тебе зсередини. Така праця може бути тільки покликанням, йти від серця. Саме тому говорити про численні звання, нагороди та регалії все одно, що шарудіти порожніми обгортками від цукерок.

Справжні їх досягнення в іншому. Найбільша їх гордість і винагорода — це перемога над недугом, це маленькі серця, котрі продовжують битися, це численні врятовані життя і чисті та світлі душі, котрі, натхненні прикладом таких лікарів, як Михайло Георгійович, обирають для себе професію лікаря. Я попросив кави. Мені потрібен був також ковток свіжого повітря. Подих перехоплювало і мені було важко думати й говорити. А Михайло дивився на мене мудрими очима і спокійно готувався до діалогу.

— У вашому житті є Бог?

— Обов’язково! Інакше я не зможу лікувати маленьких чарівників.

— Вони сильні?

— Надзвичайно. Вони уособлення сили, витримки та віри.

— Скажіть, як…

— Я не бачу себе людиною, котра займається чимось іншим. Я живу своїм покликанням лікувати.

Як же гріє душу те, що поміж нас, українців, є ті, хто присвятив своє життя порятунку дітей. Хто щодня воює за життя із самою смертю. Воює і перемагає. Ми говорили тихо та щиро. Михайло пише неймовірні вірші. Він справжній романтик. У нього величезне серце. Його рідна Україна, люба Буковина завжди були частинками душі цього чоловіка. Проте там завжди знаходиться місце не тільки для найдорожчих людей, але й для всіх його маленьких пацієнтів. Безмежна сила цієї людини — в неймовірній любові до того, чим він займається. Він уміє любити безумовно та самовіддано.

Сьогодні настали часи саме таких людей в нашій країні. Часи тих, хто так сильно любить свою землю, своїх дітей, свою Батьківщину і свою віру. І своїх українських дітей. В нашій країні не має бути чужих дітей. Вони усі наші, усі без виключення. Де б вони не жили й де б не знаходилися. А особливо — в лікарняній палаті. Він вимолює цих маленьких, втомлених хворобою українців. Душею просить Господа за них. На роботі всі свої знання та вміння спрямовує на їх одужання, а після роботи молить про їх одужання Господа.

Саме тому мова в цій статті іде про Божу людину і його душу. А звання, регалії, нагороди — це все другорядне. Адже для нього найважливіше — це діалог з Богом і тими дитячими душами, котрі йому довіряють. Ми завершили програму і зайшли в ординаторську, де колеги Михайла як раз пили чай. Ми забрали свої речі й вже попрощалися, коли нам у слід пролунало: «Ви не уявляєте, який він у нас молодець!». Вже уявляю. І безмежно пишаюся своєю країною, в якій живуть такі величезні й сильні душі.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми — Гнатюк Михайло Георгійович, завідувач відділення кардіоонкогематології Чернівецької обласної дитячої лікарні, лікар вищої категорії

https://youtu.be/sBoLC05yQLA

Щоденна праця Михайла та його колег — це щогодинна боротьба за життя маленьких українців 

Молитва до святої Параскевії П’ятниці при хворобі дитини

О свята і преблаженна мученице Христова Параскевіє, красо дівоче, мучеників похвало, чистоти образе, доблести дзеркало, премудрих подиве, віри християнської покрове, ідольського обману викривателько, Євангелія Божественного поборнице, заповідей Господніх послідовнице! Ти сподобилася прийти до пристановища спокою вічного і в чертозі Нареченого Твого Христа Бога велично веселитися. Ти особливим вінцем дівоцтва і мучеництва прикрашена. Молимо Тебе, свята Мученице, будь нашою блаженною заступницею перед Христом Богом, турботою Якого Ти звеселяєшся. Моли Всемилостивого, Який словом очі сліпим відкрив, щоби визволив дитину мою від хвороби тілесних та душевних очей наших. Розжени Своїми молитвами святими морок темний гріхів наших. Поспіши, о свята Параскевіє, на поміч мені й дитині моїй, — випроси в Бога зцілення душі і тіла. Щоб за Твоєю допомогою ми з пітьми вийшли в світлі віри істинної та діянь божественних. Амінь.

Гнатюк Михайло Георгійович, завідувач відділення кардіоонкогематології Чернівецької обласної дитячої лікарні, лікар вищої категорії

Тиша…

Тобі так мало залишилось

Творити, бачить і любить

Люби життя і все, що мило

Гріхи попробуй відмолить.

Не треба марно і наївно

Чекати чистих почуттів

Чого надіятись на диво

Коли не бачать всіх плюсів.

Чому не має в душі пісні

І думи радість не несуть

Чужі приносять такі вісті,

Що я не міг таке збагнуть.

Тоді попробуй наодинці

У тиші, райській самоті

Та порадій отій привичці,

Що знову ти на тім коні…

Немає кращого у світі

Ніж твердо знати і любить

Поглинувши у чуйні мислі

Бажання, радість приносить…

Михайло Гнатюк, 09.11.2013 року

Приїхавши до Чернівецької обласної дитячої лікарні, я довго не наважувався вийти з машини. Та, підвівши очі, побачив купол храму на фоні зимового неба. І від цієї картини ніби відчув посмішку Бога, що і допомогло мені впоратися з хвилюванням. Дивлячись в небо, я декілька разів повторив слова молитви й пішов на зустріч з Михайлом Гнатюком.

Високі сходи, котрі здаються нескінченними, відлуння кроків у майже безлюдних коридорах і різкий запах лікарні, котрий важко з чимось сплутати… і численні малюнки маленьких митців і дорослих майстрів, як нагадування про ту неймовірну силу віри та надії, котра живе в душах маленьких пацієнтів і їх турботливих лікарів.

Лікар, котрий лікує дітей, які опинилися на межі життя та смерті. Спустошені батьки, котрі не можуть змиритися з власним безсиллям перед недугом, що вбиває найдорожчу для них людину. Їхня віра незламна. Їхня надія непохитна. Їхня любов безмежна.

Щоденна праця Михайла та його колег — це щогодинна боротьба за життя маленьких українців. Це не може бути просто роботою, інакше випалить тебе зсередини. Така праця може бути тільки покликанням, йти від серця. Саме тому говорити про численні звання, нагороди та регалії все одно, що шарудіти порожніми обгортками від цукерок.

Справжні їх досягнення в іншому. Найбільша їх гордість і винагорода — це перемога над недугом, це маленькі серця, котрі продовжують битися, це численні врятовані життя і чисті та світлі душі, котрі, натхненні прикладом таких лікарів, як Михайло Георгійович, обирають для себе професію лікаря. Я попросив кави. Мені потрібен був також ковток свіжого повітря. Подих перехоплювало і мені було важко думати й говорити. А Михайло дивився на мене мудрими очима і спокійно готувався до діалогу.

— У вашому житті є Бог?

— Обов’язково! Інакше я не зможу лікувати маленьких чарівників.

— Вони сильні?

— Надзвичайно. Вони уособлення сили, витримки та віри.

— Скажіть, як…

— Я не бачу себе людиною, котра займається чимось іншим. Я живу своїм покликанням лікувати.

Як же гріє душу те, що поміж нас, українців, є ті, хто присвятив своє життя порятунку дітей. Хто щодня воює за життя із самою смертю. Воює і перемагає. Ми говорили тихо та щиро. Михайло пише неймовірні вірші. Він справжній романтик. У нього величезне серце. Його рідна Україна, люба Буковина завжди були частинками душі цього чоловіка. Проте там завжди знаходиться місце не тільки для найдорожчих людей, але й для всіх його маленьких пацієнтів. Безмежна сила цієї людини — в неймовірній любові до того, чим він займається. Він уміє любити безумовно та самовіддано.

Сьогодні настали часи саме таких людей в нашій країні. Часи тих, хто так сильно любить свою землю, своїх дітей, свою Батьківщину і свою віру. І своїх українських дітей. В нашій країні не має бути чужих дітей. Вони усі наші, усі без виключення. Де б вони не жили й де б не знаходилися. А особливо — в лікарняній палаті. Він вимолює цих маленьких, втомлених хворобою українців. Душею просить Господа за них. На роботі всі свої знання та вміння спрямовує на їх одужання, а після роботи молить про їх одужання Господа.

Саме тому мова в цій статті іде про Божу людину і його душу. А звання, регалії, нагороди — це все другорядне. Адже для нього найважливіше — це діалог з Богом і тими дитячими душами, котрі йому довіряють. Ми завершили програму і зайшли в ординаторську, де колеги Михайла як раз пили чай. Ми забрали свої речі й вже попрощалися, коли нам у слід пролунало: «Ви не уявляєте, який він у нас молодець!». Вже уявляю. І безмежно пишаюся своєю країною, в якій живуть такі величезні й сильні душі.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми — Гнатюк Михайло Георгійович, завідувач відділення кардіоонкогематології Чернівецької обласної дитячої лікарні, лікар вищої категорії

https://youtu.be/sBoLC05yQLA