Олеся знає та відчуває природу душею – Олег Володарський

Про давність села Бабчинці говорять численні знахідки, що знайдені в цьому селі та навколишніх поселеннях. В І тисячолітті нашої ери ця територія була заселена слов’янським племенем уличів, а в період розширення Київської Русі (під час походів Київських князів на південний захід вона увійшла до складу Київської Русі). На території села Бабчинці знайдено знаряддя праці первісної людини доби палеоліту: кремінний молоток, кремінну сокиру, кам’яні ножі, скребла, долота, різці. Проте, в архівних документах описуються події, які відбувалися в ХІІ-ХІІІ ст., саме тоді вперше згадувалось село Бабчинці, коли воно було спалене татарами та всі його жителі загинули. Живою залишилась старенька бабуся, яка дивом врятувалась і вижила, звідси і назва села Бабчинці.

У 1569 році після Люблінської унії село потрапило під владу польської шляхти. За існуючими документами, а також переказами найстаріших громадян селяни Бабчинців поділялися на панських та державних (казенних). Селяни казенні (ІІ частина від Моївки) працювали на державній землі, одержуючи за свою працю оплату грішми.

Станом на 1885 рік у колишньому власницькому селі, центрі Бабчинецької волості Ямпільського повіту Подільської губернії, мешкало 3823 особи, налічувалось 201 дворове господарство, існували 2 православні церкви, постоялий двір, 3 постоялих будинки, 2 лавки та 3 водяних млини. 1892-го в селі існувало 603 дворових господарств, проживало 5480 мешканців. За переписом 1897 року кількість мешканців зросла до 6702 осіб (3382 чоловічої статі та 3320 — жіночої), з яких 5797 — православної віри.

У 1905 році існувало 1452 дворових господарства, проживало 6472 мешканці, існували волосне правління, православна церква, однокласне сільське училище й церковнопарафіяльна школа, водяний млин, відбувались базари по вівторках через 2 тижні.

22 червня 1920 с. Бабчинці стало одним з місцем битви між об’єднаними українсько-польськими військами та військами більшовиків. Події про це були описані в американській газеті Brooklyn Eagle. Армія Яна Ромера успішно воює з кавалерією більшовицького генерала Будьонного, українським військам на північ від Дністра вдалося здійснити успішний рейд на Бабчинці і захопити дві гармати та парк артилерійських установок.

Джерело: https://uk.wikipedia.org/wiki/

Олеся Рудик-Саволюк, волонтер, інспектор з питань туризму при Бабчинецькій ОТГ

«Ті хто був до нас – пращури, ті, хто будуть після нас – нащадки. А хто ми? Тутечки, осьдечки, теперачки!?»

Олеся РуСа

Вперше зустрівшись, ми одразу рушили в мандрівку мальовничим Поділлям під час якої зняли чотири «Сповіді». До цього ми були знайомі лише в соціальних мережах, часто обмінюючись думками стосовно того, що відбувається в нашій країні.

Завжди поважав цю людину саме за її глибоке мислення та усвідомлене ставлення до українства в цілому та до своєї української, генетичної спадщини зокрема. Сьогодні багато хто про це говорить, але не у кожному це відчутно. Українство починає прокидатися і, відчуваючи це, поступово стає модним здаватися українцем. З одного боку це навіть добре. Це початок відродження. Але з іншого боку багато хто забуває, що здаватися українцем – це ще не значить бути ним.

Для того, щоб відродити Українство мало одягти вишиванку чи прочитати декілька віршів Шевченка. Для цього потрібно усвідомити, яку потужну силу віками наші предки за допомогою голки вплітали у полотно, усвідомити, скільки в тому любові, мудрості та краси. Потрібно відчути душею ту величну, потужну, але таку зболілу країну, котру Кобзар любив усією своєю душею. Любив наперекір тому, що внутрішній та зовнішній ворог скалічували тіло та душу нашої Неньки-України.

І в цьому разючий контраст між громадянами України та українцями: одні втомилися від війни та відпочивають від важкого життя шопінгом, вечерями в ресторанах та переглядом розважальних шоу, в яких «немає ніякої політики, ніякої війни». Та в них немає і країни, немає Батьківщини, а є лише держава, котра їм завжди щось винна.

Їхня найбільша мрія – підібратися якомога ближче до годівничого корита, а наступний щабель еволюції, хоча більш вірно буде сказати деградації душі, це приєднання до лав паразитарних провладних організмів, котрі знекровлюють нашу рідну Україну зсередини.

Та на щастя посеред нас є й інші. Ті, кого приваблює не примарний блиск екранів чи розкіш дорогого вбрання, а глибина та велич нашої культури та історії. Ті, хто працює та живе не заради наповнення власної тарілки, а заради майбутнього усіх наших українських дітей, котрі житимуть на своїй любій, Богом даній землі. І таким людям болять глибокі рани нашої Нації: від протікаючого даху маленької школи до багаторічної війни, котра знекровлює Націю.

Зазвичай такі люди скромні та виховані. Вони цураються зайвої публічності й повністю віддають себе своїй діяльності, часто жертвуючи заради цього навіть спілкуванням з близькими та друзями. Їх не зустрінеш в дорогих спортзалах чи на елітних курортах, але завжди можна побачити там, де вони так потрібні українству: в класах маленьких шкіл чи аудиторіях ВНЗ, у шпиталях біля поранених, на фронті поруч з нашими хлопцями.

Вони мають купу знайомих, але, зазвичай, вкрай самотні у своєму завзятому служінні Нації. Але це і не дивно. Ми звикли дружити за балачками та чаєм, а вони не мають часу на порожні розмови й розкривають себе не словами, а справами. Цим вони вільні від задушливості соціуму, та водночас така поодинокість дає змогу внутрішньому та зовнішньому ворогу знищувати найліпших з них, адже вони не дають ворогу животіти на стражданнях Нації.

Ворог намагається їх купити: впливом пропагандистської машини, обіцянками, благами чи залякуваннями. Все, що завгодно, аби переконати тебе. «Навіщо це тобі?», «Ніхто не оцінить», «Живи, як усі», «Вони невдячні, а весь цей час можна було б присвятити собі та близьким»… Все що завгодно, аби похитнути віру та вірність. Зрада сьогодні має великий попит. І коштує дорого. 30 срібних монет можуть мати який завгодно вигляд, але зрада завжди має єдину ціну – це власна душа, котру ти нівечиш такими вчинками.

Там, на фоні дивовижно красивого пейзажу я розмовляв з красивою українською душею доброї та небайдужої українки, котра вчить дітей та вивчає свій рідний край, день у день закохуючись у нього все більше і прагне так само закохати у нього інших. Вона знає та відчуває природу, душею усвідомлює історію та традиції, збирає фольклор.

Потужна, енергійна, комунікабельна, вона вміє привертати до себе людей. Спілкуючись з людьми, вона водночас навчається у них, переймає досвід і постійно розвивається та вдосконалюється. Це справжній талант. Здатністю не тільки слухати, а й чути, не тільки говорити, а й бути почутим наділено досить небагато людей. Лише одиниці чують та відчувають душею. Спілкування з такими дієвими, живими, небайдужими, справжніми людьми живить віру в майбутнє нашої потужної, величної країни.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми – Олеся Рудик-Саволюк, волонтер, інспектор з питань туризму при Бабчинецькій ОТГ

https://youtu.be/BAucBaPbSpE