У небесах віджуравлило, Відлопотіло, відійшло, А де мої поділись крила? Де втіх бездонне джерело? Де ті мої із лишком двадцять? Слова, скажіть хоч щось мені! Слова мовчать, слова бояться Навік пропасти у стерні.[Приєднана картинка]

А от і осінь, ніжна і невинна, Останній чміль у справах прогудів, Тримається душа за соломину Залишених в минулому слідів, Де кожен ранок теплим був і босим, Де тільки зріли прогріхів плоди. Та тихо там, бо все пішло у осінь, Просту і неціловану. Сюди.[Приєднана картинка]

А я на Вас дививсь та був німим, Хоча душа моя кричала: - Нумо! У мене є ще стільки дивних рим! Я ще не всі пустила в люди думи! Осіннє листя падало до ніг, За рогом шлях видзенькував трамвайний, Я був німим, бо думи – не для всіх, Вони для Вас і осені, звичайно.[Приєднана картинка]

Якби хоч раз задумувались люди Чим справа обертається лиха, То навіть у відомого всім Юди Напевне б не було його гріха. Та як нема такого розуміння, І схильності нема до простоти, Плати, народе, за свої хотіння, Собою та нащадками плати.[Приєднана картинка]

Над озером осінь, І день в німоті, Над озером небо Блищить сивиною, Чи я тобі був У твоєму житті, І чи залишусь У тобі хоч луною? За озером сад, У саду тихі сни, За озером яблукам Падати скоро, А я іще тут, Хоч і тонше струни, А я іще пам’яттю теплою Хворий. О, віро моя! Чом тримаєшся ти? О, думи мої! Чом ви й досі гризотні? Над озером осінь, І місяць іти Збирається в ніч По небесній безодні.[Приєднана картинка]

О, осене, моя солодка мріє! Колиско неповторюваних снів! Я знаю Вас, як знать ніхто не сміє, Я навіть Вами дихати зумів. Вам у весни не позичати вроди. Вам прикрашати стежку до зими, Коли украй потомлені городи Пускають в небо споминів дими.[Приєднана картинка]

Кому біда, кому велике свято – Кривавим блиском тішитись мечів, Коли нечистий схоче пирувати, То вишукає скрізь побігачів, Що чубляться мов дикі, до нестями, Ладнаючи міцний країні гріб, І так засіють все округ хрестами, Неначе то єдиний їхній хліб.[Приєднана картинка]

Ой, та душа – тонке занадто діло, Що зіткане із пам’яті і мрій, Та має часто те, що не хотіла, А що хотіла – спробуй зрозумій. І будь ти хоч як сто мужів тямущий, А точного пояснення нема, Одне відомо: той, хто має душу, На світ оцей з’явився недарма.[Приєднана картинка]

Довкола стигле літо зеленіло, Носили бджоли зібрані меди, І вистачало праведного діла, І десь лихі чинилися труди: Хтось підстеляв хороших слів перину, Хтось скиртував в копиці лютий гнів, Людина хоч і божеська тварина, Уміє те, що Бог їй не велів.[Приєднана картинка]

Забута стежка. Тиша у полях. На теплий світ роса упала рано. Примарний обрій в голубих димах, І сонце йде напитись з океану. Щось вдалині виблискує вогнем. У небо сосна тягне довгу шию, Прощаючись впівголоса із днем, І я її, як рідну, розумію.[Приєднана картинка]