Монастир Сумела розташований на західних схилах потоку Діви Марії. Назва Сумела – це грецьке скорочення від Панагія ту Мелас ( ), тобто «Богоматір Чорної (Гори)». Спрощений переклад - «Чорна Діва».

Монастир знаходиться на висоті 1200 метрів над рівнем моря.

За легендою, 385 року ченцю Варнаві наснилася матір Ісуса. Свята Марія вказала йому місце, де сховано ікону з її зображенням. А написав ту ікону не аби хто, а євангеліст Лука. Так Варнава прибув морем з грецьких Афін  до Трапезунда (так раніше називався Трабзон),і знайшов ікону і встановив її у святилище всередині печери на вузькому виступі крутої скелі. 

Та дослідники вважають, що монастир на цьому місці виник не раніше 6 століття. Багатьма елементами він нагадує церкви, видовбані в скелях Каппадокії. Те, що ми бачимо сьогодні, споруджено значно пізніше. А саме у 13-14 столітті, коли Сумела стала частиною православної держави Трапезунд. Тому сучасні історики називають справжнім засновником монастиря Трапезундського імператора Олексія III.

Пізніший час заснування підтверджують і найдавніші фрески, які вціліли на стінах монастиря - вони створені не раніше 14-15 століття. 

Кілька монархів Трапезунда короновані саме в цьому гірському монастирі, а не в столиці, що засвідчує високий статус Сумели в православній імперії.

Під час російської окупації, яка тривала з 18 квітня 1916  по 24 лютого 1918 року,  Сумела стала одним із центрів грецького спротиву. Причорноморські греки мріяли про незалежну Понтійську державу.., але не склалося. Після війни Греція та Туреччина домовилися про обмін населенням, тож місцеві греки мусили емігрувати до історичної Батьківщини. Вже в Греції, у місті Верія, вони заснували новий монастир, який також назвали Сумела.

1923 року всі грецькі ченці поспіхом виїхали із Сумели в Грецію. За кілька років туди ж вивезли і знамениту ікону.

Місце, де розташовано монастир, надзвичайно мальовниче. Схили густо поросли ялинами, а стрімкі гірські потоки вражають перехожих водограями. Подекуди вода тече просто по дорозі. 

Споглядаючи навколишню природу, трохи детальніше поговоримо про ікони та святого Луку. 

В Біблії, в Новому Заповіті,  ми знаходимо дві книги, автором яких є Лука - це Євангеліє та Дії Апостолів. Вони написані вишуканою грецькою мовою з дотриманням історичних канонів того часу, що демонструє високий рівень освіти автора. 

З історичних досліджень відомо, що Лука народився та жив у Сирійській Антіохії, був лікарем. Після проповіді перших послідовників  Ісуса Христа він приєднався до них і згодом став вірним супутником апостола Павла. 

За експертними оцінками, найдавніші з відомих ікон створені у шостому столітті. 

А тези про Луку як іконописця з’явилися в християнській традиції аж у 8 столітті. 

Згідно з переказами, Лука наживо зобразив Діву Марію з немовлям. Але Лука на початку Євангелія посилається на свідчення очевидців життя Ісуса Христа, сам не будучи одним з них. Євангеліє від Луки датоване 70 роком 1 століття.

Також, за свідченням апостола Павла, Лука був з ним до останнього, навіть у Римі, де зрештою апостола стратили за наказом імператора. 

У книзі Дії святих Апостолів, Лука приводить наступну проповідь Павла в Афінах:

Бог, Який створив світ і все, що в ньому, є Господом неба і землі. Він не живе в храмах, збудованих руками людей, і не вимагає служіння людських рук, ніби в чомусь має потребу. Він сам дає всім життя, дихання й усе інше. З одного чоловіка Він сотворив усі народи, щоб вони заселили цілу землю. Він установив часи та межі їхнього проживання, щоб вони шукали Бога й, відчуваючи Його, мабуть, знайшли, хоча Він і недалеко від кожного з нас. Бо в Ньому ми живемо, рухаємось та існуємо, як про це казали деякі з ваших поетів: «Ми Його нащадки».

Будучи нащадками Бога, ми не повинні думати, що божество – це щось майстерно виготовлене за замислом людей із золота, срібла або каміння. 

Отже, не зважаючи на часи незнання, Бог тепер наказує всім людям усюди покаятись; бо Він призначив день, коли судитиме світ по правді через Чоловіка, Якого обрав для цього, і дав усім незаперечні докази цього, воскресивши Його з мертвих.

.

Ці слова апостола неможливо поєднати з монастирями і помпезними храмами, оздобленими золотом та сріблом, а також іконами і статуями. Все це виникло значно пізніше, про що попереджали і застерігали і апостоли, і сам Ісус.

     В Україні більшість населення є прихожанами православної церкви, тому й ікони сприймаються, як невід'ємний атрибут релігійного культу. Але якщо подивитися на людство в цілому, то є такі країни, як США, Великобританія, Німеччина, Норвегія, Швеція, Фінляндія в культурі яких ікон нема. Як це не дивно, але в їхньому релігійному культі ікони відсутні. Загалом це пояснюється тим, що провідною релігією в цих країнах є протестантизм (по статистиці в Норвегії близько 98% населення є протестантами). Чому ж існують такі різні форми поклоніння, якщо Бог у нас один?

     В даній статті пропоную розглянути історію виникнення ікон. Враховуючи те, що увесь християнський світ має лише дві думки щодо ікон – одні їх сприймають, а інші – ні, давайте проаналізуємо бачення кожної з сторін, посилаючись виключно на біблійні тексти та історичні факти.

     Відкриваючи Біблію з самого початку, ми бачимо, що Адам і Єва, перші люди на землі, вільно спілкувалися з Богом. Це продовжувалося до того моменту, доки вони не згрішили. В результаті гріх призвів до руйнації відносин з Богом, тому одним з наслідків неправильного вибору стало також і те, що в майбутньому людство було позбавлене прямого спілкування з Богом так, як до цього спілкувались їхні прабатьки. Коли Мойсей попросив Бога показати йому Свою славу, то отримав таку відповідь: „Ти не зможеш побачити лиця Мого, – бо людина не може побачити Мене – і жити” (Вихід 33:20). Пізніше, в навчальній промові до ізраїльського народу, Мойсей сказав такі слова: „І будете ви сильно стерегти свої душі, бо не бачили ви того дня жодної постаті, коли говорив Господь до вас на Хориві з середини вогню, щоб ви не зіпсулись, і не зробили собі ідола” (Повторення Закону 4:15-16). З цих текстів стає зрозуміло, що в часи Старого Завіту поклоніння іконам не існувало. Про це також читаємо в книзі пророка Ісаї: „І до кого вподобити Бога, і подобу яку ви поставите поруч із Ним?” (Ісаї 40:18). В епоху Нового Завіту, після вознесіння Ісуса Христа, апостол Павло звертається з такими словами до римлян: „бо, пізнавши Бога, не прославляли Його, як Бога, і не дякували, але знікчемніли своїми думками, і запаморочилось нерозумне їхнє серце. Називаючи себе мудрими, вони потуманіли, і славу нетлінного Бога змінили на подобу образа тлінної людини” (Римлян 1:21-23). В усіх цих текстах бачимо незаперечну істину – в біблійні часи про поклоніння зображенням не могло бути й мови. Якщо навіть і були зроблені подоби херувимів, які були над ковчегом у Господньому храмі, то вони аж ніяк не були предметом поклоніння. Юридичне підкріплення щодо відношення Бога до поклоніння зробленого людськими руками знаходиться в другій заповіді Божого Закону: „Не роби собі різьби і всякої подоби з того, що на небі вгорі, і що на землі долі, і що в воді під землею. Не вклоняйся їм і не служи їм, бо Я - Господь, Бог твій” (Вихід 20:4-5). В Ефесян 2:20 апостол Павло написав принцип, по якому розпізнається вчення на істинність: "Отже, ви вже не чужі й не приходьки, а співгорожани святим, і домашні для Бога, збудовані на основі апостолів і пророків, де наріжним каменем є Сам Ісус Христос." Чи пророки, апостоли, Ісус Христос залишили нам приклад шанування ікон? Чи Господь використовував ікони під час молитви до свого Отця, чи залишив Він нам ікону Свого Отця, як приклад для наслідування? Ні і ще раз ні! Ісус молився до Свого Отця в напрямку Неба і нам залишив приклад, куди звертатися під час молитви: "Отче наш, що єси на Небесах". Цілком очевидно, що ікони ввійшли у Церкву після часу Христа і апостолів, і до чистого євангельського вчення не мають жодного відношення.

     Святе Письмо має чітку, недвозначну позицію щодо питання поклоніння іконам, тому й неважко зрозуміти ті церкви, які свої принципи віровчення будують виключно на Біблії. Звідки ж тоді бере початок культ поклоніння іконам? В Біблії такої постанови немає, тому пропоную звернутися до історичних джерел.

     Історик М.Е.Поснов в своїй книзі „Історія християнської Церкви” вказує на час появи іконопоклоніння: „В IV ст. з великими зусиллями, але все ж таки поступово запроваджуються ікони Спасителя, Божої Матері, Апостолів і Святих, не в розумінні портретів чи історичних повчальних картин, а в якості предметів для поклоніння”. Та не всі позитивно відреагували на дане нововведення. Наприклад, святий Епіфаній Кіпрський, який жив саме в той час, в своєму "Заповіті", датованому біля 315 р. н. е., заповів не заносити ікони в церкви. Лактацій писав з цього приводу:"неправильно і недоцільно, що образ Божий шанує образ людський" (Божественні настанови II 17, 6).“Збереглися зображення Павла, Петра і Самого Христа, написані фарбами на дошках. Природньо, що стародавні звикли, не вельми замислюючись, по поганському звичаю, шанувати в такий спосіб своїх рятівників” (Євсевій Кесарійский. Церковна Історія, 18розділ). Як бачимо, Євсевій Памфіл, найближчий сподвижник Костянтина, засуджує зображення Христа і апостолів, вважаючи їх "поганським звичаєм шанувати... своїх рятівників". І в такій оцінці він не є єдиний – всі отці Ранньої Церкви, до Блаженного Августина, і що може деяких здивувати, Афанасія Олександрійського, відкидають не лише усяку можливість поклоніння перед зображенням, а й налаштовані дуже скептично стосовно самого такого образотворчого мистецтва. Аж тільки в сьомому столітті на Трульському Соборі в 692 році приймаються основні засади іконопоклоніння. Таким чином, через 700 років після Христа і Апостолів з'явилось перше церковне рішення про поклоніння іконам. Та однак цьому рішенню не вдалось довго проіснувати. В 754 році зібрався VII Вселенський собор, учасниками якого були майже всі візантійські єпископи в кількості 338 чоловік. Вони всі виступили проти ікон. В рішенні даного собору було проголошено, що „всі ікони, зроблені з будь-якого матеріалу, також писані фарбою за допомогою мистецтва живописців, повинні бути викинуті з християнських церков”. В сьомому параграфі рішення собору було зазначено, що „використання ікон заборонено Святим Письмом”. 

     Отже, як ми бачимо, в православній церкві в ту епоху виник рух, до того ж вселенських масштабів, який не тільки поклав під сумнів іконопоклоніння, але й визнав його недійсним з точки зору Святого Письма. Пізніше, в 787 р. за ініціативою імператриці Ірини і патріарха Тарасія, відбувся наступний Вселенський собор, під час якого було відновлено іконопоклоніння і так продовжується по сьогоднішній день - одні за ікони, інші – проти. Головне розпізнати, де знаходиться істина.