Кожна країна, будь-яке суспільство або організація обов’язково мають свої закони, які регулюють взаємовідносини, встановлюють правила поведінки та принципи існування серед людей. Багато законі в діють на певній території, обмежені періодом часу й іншими чинниками. Але є один Закон, який призначений для всіх часів і народів, будучи основою існування життя людей на Землі. Це Десять Божих Заповідей.

     Сам Бог дав цей Закон людству як вічний, незмінний стандарт добра, зразок поведінки. Десять Заповідей визначають наш зв'язок з Творцем і Спасителем, а також наші обов’язки стосовно людей. Порушення цього Закону Святе Письмо називає гріхом: “Кожний, хто чинить гріх, чинить і беззаконня, бо гріх є беззаконням” (1 Івана 3:4).

     Святе Письмо вбачає в Законі Божому риси характеру Бога. Як і Бог, “Господній Закон досконалий” (Псал. 18:8). “Отже, Закон – святий, і заповідь – свята, праведна та добра” (Рим. 7:12). “… всі твої заповіді справедливість” (Псал. 118:151). Десять Заповідей – короткий виклад вічних принципів добра – звернені до всього людства на всі часи. Біблія називає головний принцип життя: “… Бога бійся, й чини Його заповіді, бо належить це кожній людині” (Екл. 12:13).

     Цей Закон унікальний, у першу чергу тому, що Десять Заповідей дуже прості, але водночас мають всеосяжний характер. Вони настільки короткі, що навіть дитина може їх швидко запам’ятати, але мають таку глибину, що охоплюють всілякі гріхи. Унікальність Десяти Заповідей полягає також у тому, що це єдині слова, які Бог сказав вголос до всього народу і Своєю рукою написав на двох кам’яних скрижалях, які повинні були зберігатися в ковчезі, у Святому Святих храму. Яке ж призначення Божого закону, Його Десяти Заповідей?

     Перш за все він покликаний захистити людину від самознищення: ігноруючи закон, люди перестають розуміти різницю між добром і злом. Закон відкриває людині Божу волю. Тільки так ми можемо зрозуміти, чого Бог очікує від нас, якою має бути наша поведінка, яких життєвих принципів треба дотримуватися, щоб життя було благословенним.

     Кожен з нас свого часу повинен постати перед судом Божим, “бо всі ми маємо з’явитися перед судовим престолом Христа, щоб кожний одержав згідно з тим, що в тілі робив: добро чи зло” (2 Кор. 5:10). Тому Закон Божий буде підставою для розгляду наших справ. Кожен з нас буде суджений за цими справедливими принципами, а не згідно з нашими уявленнями.

     Без Десяти Заповідей люди не здатні правильно розуміти Божу святість, а також власну провину і потребу в каятті. Не відчуваючи себе порушниками Закону Божого, вони не усвідомлюють свою гріховність і не бачать необхідності у примиренні з Господом Ісусом.

     Закон діє подібно до дзеркала, допомагаючи побачити свій справжній стан. “Бо коли хто є слухачем Слова, а не виконавцем, той подібний до людини, яка розглядає природні риси свого обличчя в дзеркалі: тож побачив себе, відійшов і відразу ж забув, який він. А хто дивиться на досконалий Закон свободи і перебуває в ньому, той не слухач-забудько, а виконавець діла; він буде блаженний у своїх діях” (Якова 1:23-25). Апостол Павло писав: “… я пізнав гріх, тільки через Закон” (Рим. 7:7) Звинувачуючи грішника в його гріхах, Закон допомагає йому усвідомити, що він потрапив під Божий суд і підлягає покаранню.

     Закон Божий – це засіб, з допомогою якого Святий дух веде нас до справжнього навернення. Побачивши свій справжній характер, ми усвідомлюємо себе грішниками, що не мають надії, і тому гостро відчуваємо потребу в Спасителі. Таким чином, Закон вказує на Христа, єдиного, Хто може звільнити нас від вічної смерті. Закон відкриває нашу гріховність, але не може врятувати нас. Як водою змивають з лиця бруд, так і ми, виявивши свою гріховність за допомогою морального Закону Божого, шукаємо воду, щоб змити гріх і бруд, а очиститися ми можемо тільки кров’ю Агнця.

     Закон Божий стримує зло і приносить благословення. Хвиля злочинності, насильства, аморальності, що захлеснула світ, – це наслідок нехтування Десятьма Заповідями. Там, де цей Закон приймається, він стримує гріх, спонукає до правильних вчинків. Ті народи, які включили Божі принципи в свої закони, отримали великі благословення, і навпаки, зневага Заповідями веде до занепаду.

     “Бо це любов до Бога – дотримуватися Його заповідей! А Його заповіді не тяжкі” (1 Івана 5:3). “Тут терпіння святих, які бережуть Божі заповіді та віру Ісуса” (Об’явл. 14:12). Це тільки два висловлювання з безлічі, записаних на сторінках Святого Письма, які закликають нас бути слухняними Закону Божому. На жаль, деякі вказують тексти, які нібито скасовують покору Десяти Заповідям.

     Який закон скасовано жертвою Христа на Голгофі? Так, після смерті Христа сталися величезні зміни в служінні Господу. Але Біблія говорить про два закони: моральний (Десять Заповідей) і церемоніальний (жертвоприношення). Моральний закон – це Десять Божих Заповідей, незмінний вічний стандарт правди. Церемоніальний закон (про жертвоприношення) був тимчасовим заходом проти гріха і вказував на Христа, як на справжню Жертву, яка знімає провину за порушення Закону Божого.

     Закон Божий, тобто Десять Заповідей, регулює відносини Бога і людини, а також відносини між людьми, тому його ще називають моральним законом. Цей закон написаний Богом на кам’яних скрижалях (Вих. 31:18); поміщений в ковчег (Втор. 10:1-5); затверджений Христом (Рим. 3:31); розкриває гріх (Рим. 3:20); неспростовно встановлений навіки (Псал. 110:7,8).

     Другий закон, так званий закон жертвоприношень, покликаний був показати шлях врегулювання відносин в разі порушення Десяти Божих Заповідей. Закон жертвоприношень, який ще називають церемоніальним, записаний Мойсеєм у книзі (Втор. 31:24); покладено збоку ковчега (Втор. 31:24-26); скасований Христом (Ефес. 2:15,16); бо жертвоприношення (Левит 7:35-38); були тимчасовим явищем (Євр. 9:9,10).

     З даного порівняння бачимо, що всі закони про жертвоприношення вказували на Христа. На Голгофському хресті вмирав істинний Агнець. Під час Його смерті в храмі завіса розірвалася навпіл (Луки 23:45), і жертвоприношення припинилися. Цей закон був тимчасовим, а моральні принципи залишились незмінними і до цього часу.

     Закон не рятує людей, головне – віра. А якщо Закон не рятує, то можливо його виконувати не потрібно? Міркуючи таким чином, люди часто не звертають увагу на те, що Закон ніколи не давав порятунку. Як у Старому Завіті, так і в Новому порятунок завжди був і залишається даром Божим для людей. Моральний закон визначає, що добре, а що – зле, що можна робити, а чого не можна, що таке гріх; а церемоніальний закон говорить про те, як отримати прощення за гріх. Прощення ж ми отримуємо тільки за допомогою віри, виконуючи Закон Божий.

     “Праведний житиме вірою своєю” (Авак. 2:4) – це принцип життя людей як Старого Заповіту, так і Новоо. У старозавітній час люди жили вірою, але вони також виявляли послух Закону господа. Про Авраама сказано: “Авраам послухав Мого голосу, і виконував те, що виконувати Я звелів: заповіді Мої, постанови й закони Мої” (Бут. 26:5). Порятунок, який ми отримуємо по вірі, не звільняє нас від виконання принципів, встановлених самим Господом. Навпаки, їх виконання приносить нам благословення.

     Отже, Закон Божий допомагає людині виявити свою гріховність, віра в Спасителя світу відкриває грішникові шлях до прощення, що відбувається по вірі, і тільки по милості Бога. Але отримане прощення не дає нам права надалі жити, нехтуючи Десятьма Божими Заповідями. Прощення – це подарунок Бога, який неможливо оплатити, а послух Десяти Заповідям – визнання вищого авторитету Бога, Його моральних і духовних принципів.

     Видання "Вічний скарб", грудень, 2010 рік 

     Каждая страна, любое общество или организацияобязательно имеют свои законы, регулирующие взаимоотношения, устанавливающиеправила поведения и принципы существования среди людей. Многие законыдействуют на определенной территории, ограничены периодом времени и другимифакторами. Но есть один закон, который предназначен для всех времен и народов,являясь основой существования жизни людей на Земле – это Десять БожьихЗаповедей.

     Сам Бог дал этот закон человечеству как вечный, неизменный стандарт добра, образец поведения. Десять Заповедей определяют нашу связь с Творцом и Спасителем, а также наши обязанности по отношению к людям. Нарушение этого закона Священное Писание называет грехом: "Всякий, делающий грех, делает и беззаконие; и грех есть беззаконие" (1 Иоанна 3:4).

     Священное Писание усматривает в законе Божием черты характера Бога. Как и Бог, "Закон Господа совершен" (Пс. 18:8). "Посему закон свят, и заповедь свята и праведна и добра" (Рим. 7:12). "Все заповеди Твои – истина" (Пс. 118:151). Десять Заповедей – краткое изложение вечных принципов добра – обращены ко всему человечеству на все времена. Библия называет главный принцип жизни: "Бойся Бога и заповеди Его соблюдай, потому что в этом все для человека" (Еккл. 12:13).

     В Україні більшість населення є прихожанами православної церкви, тому й ікони сприймаються, як невід'ємний атрибут релігійного культу. Але якщо подивитися на людство в цілому, то є такі країни, як США, Великобританія, Німеччина, Норвегія, Швеція, Фінляндія в культурі яких ікон нема. Як це не дивно, але в їхньому релігійному культі ікони відсутні. Загалом це пояснюється тим, що провідною релігією в цих країнах є протестантизм (по статистиці в Норвегії близько 98% населення є протестантами). Чому ж існують такі різні форми поклоніння, якщо Бог у нас один?

     В даній статті пропоную розглянути історію виникнення ікон. Враховуючи те, що увесь християнський світ має лише дві думки щодо ікон – одні їх сприймають, а інші – ні, давайте проаналізуємо бачення кожної з сторін, посилаючись виключно на біблійні тексти та історичні факти.

     Відкриваючи Біблію з самого початку, ми бачимо, що Адам і Єва, перші люди на землі, вільно спілкувалися з Богом. Це продовжувалося до того моменту, доки вони не згрішили. В результаті гріх призвів до руйнації відносин з Богом, тому одним з наслідків неправильного вибору стало також і те, що в майбутньому людство було позбавлене прямого спілкування з Богом так, як до цього спілкувались їхні прабатьки. Коли Мойсей попросив Бога показати йому Свою славу, то отримав таку відповідь: „Ти не зможеш побачити лиця Мого, – бо людина не може побачити Мене – і жити” (Вихід 33:20). Пізніше, в навчальній промові до ізраїльського народу, Мойсей сказав такі слова: „І будете ви сильно стерегти свої душі, бо не бачили ви того дня жодної постаті, коли говорив Господь до вас на Хориві з середини вогню, щоб ви не зіпсулись, і не зробили собі ідола” (Повторення Закону 4:15-16). З цих текстів стає зрозуміло, що в часи Старого Завіту поклоніння іконам не існувало. Про це також читаємо в книзі пророка Ісаї: „І до кого вподобити Бога, і подобу яку ви поставите поруч із Ним?” (Ісаї 40:18). В епоху Нового Завіту, після вознесіння Ісуса Христа, апостол Павло звертається з такими словами до римлян: „бо, пізнавши Бога, не прославляли Його, як Бога, і не дякували, але знікчемніли своїми думками, і запаморочилось нерозумне їхнє серце. Називаючи себе мудрими, вони потуманіли, і славу нетлінного Бога змінили на подобу образа тлінної людини” (Римлян 1:21-23). В усіх цих текстах бачимо незаперечну істину – в біблійні часи про поклоніння зображенням не могло бути й мови. Якщо навіть і були зроблені подоби херувимів, які були над ковчегом у Господньому храмі, то вони аж ніяк не були предметом поклоніння. Юридичне підкріплення щодо відношення Бога до поклоніння зробленого людськими руками знаходиться в другій заповіді Божого Закону: „Не роби собі різьби і всякої подоби з того, що на небі вгорі, і що на землі долі, і що в воді під землею. Не вклоняйся їм і не служи їм, бо Я - Господь, Бог твій” (Вихід 20:4-5). В Ефесян 2:20 апостол Павло написав принцип, по якому розпізнається вчення на істинність: "Отже, ви вже не чужі й не приходьки, а співгорожани святим, і домашні для Бога, збудовані на основі апостолів і пророків, де наріжним каменем є Сам Ісус Христос." Чи пророки, апостоли, Ісус Христос залишили нам приклад шанування ікон? Чи Господь використовував ікони під час молитви до свого Отця, чи залишив Він нам ікону Свого Отця, як приклад для наслідування? Ні і ще раз ні! Ісус молився до Свого Отця в напрямку Неба і нам залишив приклад, куди звертатися під час молитви: "Отче наш, що єси на Небесах". Цілком очевидно, що ікони ввійшли у Церкву після часу Христа і апостолів, і до чистого євангельського вчення не мають жодного відношення.

     Святе Письмо має чітку, недвозначну позицію щодо питання поклоніння іконам, тому й неважко зрозуміти ті церкви, які свої принципи віровчення будують виключно на Біблії. Звідки ж тоді бере початок культ поклоніння іконам? В Біблії такої постанови немає, тому пропоную звернутися до історичних джерел.

     Історик М.Е.Поснов в своїй книзі „Історія християнської Церкви” вказує на час появи іконопоклоніння: „В IV ст. з великими зусиллями, але все ж таки поступово запроваджуються ікони Спасителя, Божої Матері, Апостолів і Святих, не в розумінні портретів чи історичних повчальних картин, а в якості предметів для поклоніння”. Та не всі позитивно відреагували на дане нововведення. Наприклад, святий Епіфаній Кіпрський, який жив саме в той час, в своєму "Заповіті", датованому біля 315 р. н. е., заповів не заносити ікони в церкви. Лактацій писав з цього приводу:"неправильно і недоцільно, що образ Божий шанує образ людський" (Божественні настанови II 17, 6).“Збереглися зображення Павла, Петра і Самого Христа, написані фарбами на дошках. Природньо, що стародавні звикли, не вельми замислюючись, по поганському звичаю, шанувати в такий спосіб своїх рятівників” (Євсевій Кесарійский. Церковна Історія, 18розділ). Як бачимо, Євсевій Памфіл, найближчий сподвижник Костянтина, засуджує зображення Христа і апостолів, вважаючи їх "поганським звичаєм шанувати... своїх рятівників". І в такій оцінці він не є єдиний – всі отці Ранньої Церкви, до Блаженного Августина, і що може деяких здивувати, Афанасія Олександрійського, відкидають не лише усяку можливість поклоніння перед зображенням, а й налаштовані дуже скептично стосовно самого такого образотворчого мистецтва. Аж тільки в сьомому столітті на Трульському Соборі в 692 році приймаються основні засади іконопоклоніння. Таким чином, через 700 років після Христа і Апостолів з'явилось перше церковне рішення про поклоніння іконам. Та однак цьому рішенню не вдалось довго проіснувати. В 754 році зібрався VII Вселенський собор, учасниками якого були майже всі візантійські єпископи в кількості 338 чоловік. Вони всі виступили проти ікон. В рішенні даного собору було проголошено, що „всі ікони, зроблені з будь-якого матеріалу, також писані фарбою за допомогою мистецтва живописців, повинні бути викинуті з християнських церков”. В сьомому параграфі рішення собору було зазначено, що „використання ікон заборонено Святим Письмом”. 

     Отже, як ми бачимо, в православній церкві в ту епоху виник рух, до того ж вселенських масштабів, який не тільки поклав під сумнів іконопоклоніння, але й визнав його недійсним з точки зору Святого Письма. Пізніше, в 787 р. за ініціативою імператриці Ірини і патріарха Тарасія, відбувся наступний Вселенський собор, під час якого було відновлено іконопоклоніння і так продовжується по сьогоднішній день - одні за ікони, інші – проти. Головне розпізнати, де знаходиться істина.

“Пам'ятай день суботній, щоб святити його” – одна з десяти Божих заповідей, така ж, як і "Шануй батька й матір", “Не чини перелюбу”, "Не кради". Субота в Біблії названа днем Господнім, бо цей день освятив Бог і заповів нам святити його. А про святість неділі, першого дня тижня, немає жодного біблійного тексту.

     В Святому Письмі від книги Буття до книги Об'явлення розповідається про святість суботи. Творець на початку історії нашої Землі освятив суботу (Бут. 2:1-3). Давши Десять Заповідей, Бог звелів святити сьомий день як пам'ятник про створення світу (Вих. 20:8-11). Важливо підмітити, що сьомим днем є субота, так як в Євангеліях написано, що Христос воскрес в перший день тижня, тобто в неділю. Сам Господь за звичаєм додержувався суботи (Луки 4:16,31), і навчав, що заповідь Божа стоїть вище передання людського (Матв. 15:3). Син Божий наголосив, що прийшов не порушити Закон, але виконати і звеличити його (Матв. 5:17-18; Ісаї 42:21). Він навчав Своїх учнів молитися про те, щоб і через сорок років після Його воскресіння ніщо не змусило їх порушити святість суботи (Матв. 24:20). Апостоли також за звичаєм святкували суботу (Дії 16:13). Біблійною ознакою святих Божої Церкви є віра в Ісуса Христа і дотримування всіх десяти Божих заповідей (Об’явл. 12:17, 14:12).

     Чому ж тоді значна частина християнського світу святкує неділю, незважаючи на відсутність будь-яких біблійних доказів і підстав для цього? Варто зазначити, що саме християни, які прийняли рішення ігнорувати якусь з Десяти Божих Заповідей, почують слова Ісуса Христа: “Не кожен, хто каже до Мене: Господи, Господи! увійде в Царство Небесне, але той, хто виконує волю Мого Отця, що на небі. Багато-хто скажуть Мені того дня: Господи, Господи, хіба ми не Ім'ям Твоїм пророкували, хіба не Ім'ям Твоїм демонів ми виганяли, або не Ім'ям Твоїм чуда великі творили? І їм оголошу Я тоді: Я ніколи не знав вас... Відійдіть від Мене, хто чинить беззаконня!” Справжній християнин ніколи не вважатиме нормальним те, що Бог вважає беззаконням – перелюб, зневагу до батька й матері, відмову святити суботу, обман тощо, тому що це є гріхи, в яких потрібно каятися, і по Божій благодаті в Ісусі Христі отримати прощення і очищення від них. Закон Божий, як дзеркало, відображає наш гріх, але не може врятувати від нього. Спасіння приходить лише від Ісуса Христа. Коли ми вдивляємося у дзеркало Закону Божого, то бачимо свої гріхи. І якщо ми їх визнаємо, тоді Ісус очищує нас від гріха Своєю святою кров'ю. Звернувшись до Закону, багато з нас виявлять, що порушують Заповідь про дотримання суботи. Що ж вимагається від нас у такому разі? Зовсім небагато - прийти до Ісуса і з Його допомогою знайти втіху у святкуванні суботи (див. Ісаї 58:13). Коли ж ми знову звернемося до Десятислів’я, то зрозуміємо, що віднині вільні, тому що життя наше увійшло в правильне русло і не суперечить більше Законові Божому.

     Існує хибна думка, що Ісус прийшов скасувати Десять Заповідей. Насправді християнам усіх часів Він залишив слова: “Не подумайте, ніби Я руйнувати Закон чи Пророків прийшов, – Я не руйнувати прийшов, але виконати. Поправді ж кажу вам: доки небо й земля не минеться, – ані йота єдина, ані жоден значок із Закону не минеться, аж поки не збудеться все” (Матв. 5:17-18). Узагальнивши Десятислів’я в дві заповіді – любити Бога і любити свого ближнього, Христос сказав, що ці дві заповіді не замінюють Закон і Пророків, а на них стоять Закон і Пророки. Жодного разу в розмові Господа з фарисеями не стояло питання в дні відпочинку, а в тому, як святити суботу. Взагалі уважне дослідження виявляє, що духовна еліта того часу засуджувала Ісуса Христа не за порушення четвертої Божої заповіді, а за ігнорування їхнього тлумачення цієї заповіді. Сам Ісус знаходив утіху в суботньому дні і свято дотримувався Заповіді про суботу. “І прибув Він до Назарета, де був вихований. І за звичаєм Своїм Він прийшов дня суботнього до синагоги, і встав, щоб читати” (Луки 4:16). Дивлячись у майбутнє, Ісус бажав, щоб Його учні й надалі отримували радість від дотримання суботи. Він навчав їх молитися про те, аби їхня втеча з Єрусалима не відбулася суботнього дня (Матв. 24:20). Ісус мав на увазі зруйнування Єрусалима, яке сталося у 70 р. н.е., через сорок років після Його воскресіння. Земне життя Ісуса та Його вчення свідчать: Він не змінив заповідь про суботу, а навпаки, утвердив і звеличив її. У всі віки від створення світу і до сьогодення людині необхідний суботній день, щоб відпочити від своєї праці та присвятити цей час спілкуванню з Господом, бо суботній день освячений і благословенний нашим Творцем.

     Якби апостоли відмінили святість суботи або перенесли святкування суботи на інший день, то про це згадувалося б у Новому Заповіті. Але ми бачимо протилежне. Апостол Павло проповідував у суботу: “І Павло, за звичаєм своїм, до них увійшов і з ними змагавсь три суботи з Писання” (Дії 17:2). Можливо, це випадковий збіг обставин, а не звичай? Відповідь дають наступні тексти: “І він щосуботи розмову точив у синагозі, переконуючи юдеїв та гелленів” (Дії 18:4). “А як стали виходити вони, то їх прошено, щоб на другу суботу до них говорили ті самі слова” (Дії 13:42). “А в наступну суботу зібралось майже все місто послухати Божого Слова” (Дії 13:44). Коли апостоли несли Слово Боже в нові землі, вони не завжди могли знайти юдейську синагогу, де можна було б навчати. Так сталося одного разу з апостолом Павлом, але ніщо не примусило його відійти від ревного дотримання Четвертої Заповіді. “...Звідтіля ж у Филипи, що є перше місто-осада в тій частині Македонії. І пробули ми в цім місті днів кілька. Дня ж суботнього вийшли ми з міста над річку, де, за звичаєм, було місце молитви, і, посідавши, розмовляли з жінками, що посходились” (Дії 16:12-13). У книзі Дії апостолів згадуються 84 суботи, яких апостоли дотримувалися: Дії 13:14,42,44 – дві суботи в Антіохії; Дії 16:13 – одна субота у Филипах; Дії 17:2 – три суботи в Солуні; Дії 18:4,11 – 78 субот у Коринті. Останнім із дванадцятьох апостолів помер Іван. За своє життя він написав п'ять книг, які увійшли в Біблію: Євангеліє, три послання та Об'явлення. Він помер близько 100 р. н.е., приблизно через 70 років після воскресіння Христа, але ніде у своїх писаннях він не говорить про перенесення святкування з сьомого на перший день тижня. Інакше і не могло бути, бо від Самого Ісуса він чув слова: “Бо Син Людський Господь і суботі!” (Матв. 12:8). Ніхто з апостолів не говорив про зміну суботи.

     Ті, хто прийняв рішення чинити беззаконня, порушуючи четверту Божу заповідь, вказують на біблійні тексти, в яких нібито скасовано святість суботи. Чи справді це так? Перед розглядом послань апостола Павла варто зазначити, що сам апостол вважав важливим для християнина дотримуватись Божих заповідей (1 Кор. 7:19). Отже, в Кол. 2:16-17 ключовою фразою є “тінь майбутнього”, і тут йде мова не про щотижневу суботу, а про річні свята, які в Левит 23:37,38 названі “вашими” суботами, які ізраїльтяни святили крім Господніх субот. Жодна з десяти Божих заповідей не була тінню майбутнього, у них інше призначення – ними пізнається гріх (Рим. 3:20, 7:7). В 14 главі римлян Апостол Павло не скасовує святості суботи, а застерігає від осудження ближніх, так як всі ми станемо перед Божим судовим престолом. Ось тільки які аргументи матимуть в судний день люди, які ігнорували святістю суботи, перед Богом, Який освятив суботу? В Дії, 15 главі крім четвертої заповіді не згадано й третьої “Не вимовляй Божого Імені надаремно”, але хіба можна припустити, що ця заповідь втратила свою силу? До речі, апостоли передбачили і попереджували, що в майбутньому з'явиться багато лжепророків, які будуть проповідувати фальшиві вчення і намагатися відхилити людей від істинного християнства. Павло, наприклад, говорив: “Бо я знаю, що як я відійду, то ввійдуть між вас вовки люті, що отари щадити не будуть... Із вас самих навіть мужі постануть, що будуть казати перекручене, аби тільки учнів тягнути за собою...” (Дії 20:29-30). На жаль, це передбачення збулося.

     Відхід під додержання суботи відбувся у постапостольські часи. Неділю, перший день тижня, особливо шанували давні римляни, називаючи його Dies solis – “день сонця”. Вони були язичниками і поклонялися цьому світилу. Перші християни поступово почали запозичувати звичай виокремлювати цей день. У Новому Заповіті ми не знайдемо жодних вказівок щодо святкування неділі або ж двох днів одночасно. З історії відомо, що в деяких районах минуло кілька століть, перш ніж субота і спокій, який вона несла із собою, були забуті і виник звичай святкувати неділю. Це сталося не відразу. Віруючі продовжували святити суботній день, але поступово в традицію входило святкування неділі. Одне з перших богослужінь, що відбулося в неділю, було в Італії в середині II ст. Після цього довший час існували дві групи християн: одні з них додержувалися двох днів, інші – тільки суботи. 7 березня 321 р. н.е. імператор Костянтин видав закон, згідно з яким усі християни, крім зайнятих землеробською працею, зобов'язані були святкувати неділю. Через деякий час постановою Лаодикійського собору, який відбувся в другій половині IV ст., християнам було заборонено відпочивати в суботу. Через пророка Даниїла Господь провіщав, що в певний історичний момент політично-релігійна влада “буде думати позмінювати свята та права” (Дан. 7:25).

     Хто ж наважився зробити ревізію Десяти Заповідей? У католицькому катехізисі написано: “Питання: Який день є днем Господнім? Відповідь: Субота є день Господній. Питання: Чому ми додержуємося неділі замість суботи? Відповідь: Ми додержуємося неділі замість суботи, тому що Католицька Церква перенесла це свято із суботи на неділю”. В Аугсбурзькій сповіді, написаній Мартіном Лютером, у 28-му розділі читаємо: “Вони (католики) перенесли день Господній із суботи на неділю, порушуючи Декалог. Здається, немає іншого вчинку, яким би вони так пишалися, як зміною суботнього дня. Велика, говорять вони, влада і сила Церкви, якщо вона може скасувати одну з Десяти Заповідей”. Як бачимо, додержання неділі було запроваджено Римо-Католицькою Церквою. Проте цей день ніколи не був освячений і благословенний Господом.