Олександр ГАВРОШ
НЕЙМОВІРНІ ПРИГОДИ ІВАНА СИЛИ,
НАЙДУЖЧОЇ ЛЮДИНИ СВІТУ
ПЕРЕДМОВА, ЯКУ ОБОВ’ЯЗКОВО СЛІД ПРОЧИТАТИ
Маленькі друзі! Я знаю, що ви не любите читати передмови. А дехто з вас взагалі вважає, що книжку слід розпочинати з кінця. Але ця передмова особлива, бо не прочитавши її, ви не дізнаєтеся – ГОЛОВНОГО.
Україна славиться своїми силачами. Але не тільки Василь Вірастюк чи брати Клички належать до найдужчих людей світу. Були в нас такі і раніше. До незаслужено забутих належить і знаменитий силач Іван Сила. Саме так називали в народі Івана Фірцака, який понад сто років тому народився на Закарпатті, став чемпіоном Чехословаччини та Європи з кількох видів спорту, об’їздив півсвіту, здобувши неймовірну кількість перемог. За свою велетенську силу його нарекли ім’ям уславленого античного борця Кротона.
Першим розповів про життя українського богатиря Антон Копинець у книжці “Кротон”. Він був дуже близький зі славетним атлетом і особисто від нього записував його історію. Після нього про Івана Силу писали й інші письменники.
І хоча “Неймовірні пригоди Івана Сили” здадуться вам справді неймовірними, основа їхня правдива, адже почерпнута із фактичного матеріалу, записаного Антоном Копинцем. Ясна річ, що ми мусили додати щось від себе, а щось і змінити, інакше вам би було не цікаво.
А де в цій книжці правда, а де вигадка – попробуйте з’ясувати самі.
ЧАСТИНА ПЕРША
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ, В ЯКОМУ ХТОСЬ ПРИЇЖДЖАЄ, А ХТОСЬ УТІКАЄ
Поїзд ще раз голосно чмихнув і непорушно застиг. Пасажири з клунками, торбами і валізами почали галасливо заповняти перон. Двадцятилітній парубійко в селянському вбранні на ймення Іван Сила не квапився. Його відкрите обличчя, ніжні, майже дівочі риси обличчя дивно поєднувалися з міцно збитою поставою та широчезними плечами. Поспішати Іванові, чесно кажучи, було нікуди. Через вікно він озирав вокзал, переповнений людьми, які снували туди-сюди, як у велетенському мурашнику.
-- Ого, скільки народу! -- присвиснувши, почухав Іван Сила потилицю і попрямував до виходу. Дядько з обвислими вусами у зеленій крисані, з яким їхали від самого початку, чекав його на виході.
-- То що, земляче, будеш чинити?, -- вправно скрутив він саморобну цигарку.
-- Та я знаю, вуйку, -- пошкрябав Іван свою величезну долоню. А була вона в нього немала, бо й сам парубійко мав під два метри зросту. – Піду десь на роботу найматися.
-- І треба тобі було зачинатися з тим дурнем, -- дядько окутався густим димом.
-- А чого він першим ліз! -- здвигнув плечами Сила. – Та я його не сильно того... Так, потряс легко.
-- Еге, потряс! -- вуйко Микульця дрібно засміявся, показавши рідкі зуби. – Ледве відкачали. Тож тобі не просто сусіда, а начальників синок. Думати треба!, --постукав він себе кривим пальцем по чолі.
-- Що тепер поробиш, -- зітхнув на повні груди легінь. – Тато й так казали: йди , синку, у світ. Маємо вас багато, а ти їси за чотирьох.
-- Такого, як ти, справді легше забити, як прогодувати, -- глузував вуйко, перепаковуючи клунки.
“Поліція!”, -- раптом пролунав крик. І залізничний натовп на мить стих, а далі почав розсипатися. “Ходімо”, -- кивнув старий, і земляки із обвітреними, ніби витесаними з каменю, обличчями почали пробиратися крізь вокзал. Одяг, мова та звички видавали в них жителів гір. Або верховинців, як тут звикли казати.
Далеко вони не відійшли, бо й не було куди. На боковій вуличці у затінку дерев сіли на перекуску та роздуми. Та не встигли витягнути свій нехитрий селянський харч, як новий ґвалт привернув їхню увагу.
Назустріч їм біг обірванець, за яким гналося троє дядьків. “Злодій! Тримай злодія!”, -- кричали задні. Переслідуваний гнав щодуху, час від часу озираючись, але на своє нещастя зашпортався і розтягнувся у пилюці. Велика булка з його пазухи покотилася у траву.
--На тобі! На! -- посипалися удари на голову нещасного.
-- Красти! У мене красти! -- найбільше репетував молодик у білому фартусі.
-- М-м-м! -- тільки стогнав у відповідь, звиваючись, хлопець.
--Та він же німий! -- крикнув Іван і почав відтягувати крамарів від лежачого. Ті , зауваживши каліцтво злодія, а радше -- ширину плеч незнайомого селюка, втратили запал на подальшу розправу.
-- Ходімо, Штефане! -- взяв старший з них за рукав найрозлюченішого. -- Думаю, йому вистачить. Це буде добра наука для злодіїв, -- підозріло глипнув він на вуйка Микульцю, який спокійно жував своє сало.
-- От лайдак! -- замахнувся кулаком Штефан на обірванця, але вже не вдарив. -- Ще раз побачу на вокзалі – розчавлю, як таргана! Тьху! -- плюнув він на лежачого, і підтягуючи штани, почвалав навздогін приятелям. -- Хлопці, з мене пиво! -- пробулькотів вдалині його голос.
