Поняття та термінологія

Рідною
Вірою українців є їхня етнічна релігія, яку в науці прийнято називати
язичництвом. Етнічні релігії має кожен етнос, оскільки духовна культура
народів є витоковою для кожного з них, а привнесена чужа культура може
накладатися на первісно рідні вірування, синкретизуватися з ними,
поступово витісняючи те, що було для етносу  Етнос — це кровноспоріднена
спільнота людей, що має спільну територію (рідну землю), спільну мову
(рідну мову), спільні родові легенди про походження свого народу,
спільну історичну пам’ять, звичаї та обряди, тобто рідну релігію.
Недаремно, грецьке слово etnikos має значення «родовий, народний,
язичницький». Етнічні релігії, як правило, виникають природнім шляхом у
межах певної етнічної території і не поширюються за межі свого етносу.
Вони є самодостатніми для кожного етапу історичного розвитку народу,
задовольняють його духовно-культурні потреби і є засобом його
самозбереження як самобутньої етнічної спільноти. В процесі життя етносу
його природня релігія зазнає еволюційних змін, вдосконалюється,
шліфується, і, якщо її розвитку не перешкоджають якісь зовнішні чинники
(поневолення, війни, інші асимілятивні процеси), то етнічна релігія може
бути самодостатньою духовною системою на будь-якому етапі життя свого
етносу. Слово язичництво є науковим терміном, однак воно має свою
історію. Вперше воно згадується у Велесовій Книзі, яку датують як
пам’ятку V-IX ст. н.е. Волхв записав на одній з дощечок про сумний час
перебування русичів у неволі, де «наші Отці одні хомути носили і ніяк не
звалися інакше, як язичники», тому й були Богами збережені й
визволились з рабства, а далі зазначає, що «краще маємо зникнути, але
ніколи не бути в рабстві, і не поклонятися богам чужим»(6-Г). Слово
«язичництво», незважаючи на той негативно-оціночний відтінок, якого
надала йому офіційна християнська церква, може вважатися нейтральним
науковим терміном, адже воно належить до слов’янської лексики, і, крім
назви частини тіла, означає ще й мову, плем’я, народ зі спільною мовою й
звичаєм. Що стосується ж слова «поганство», яке активно впроваджувала
саме християнська церква, то для наукового вжитку воно непридатне, в
першу чергу, через його негативно-емоційне забарвлення, адже це є
порушенням лінгвістичних вимог до терміну. Слово «поганство» є лексичною
калькою з латинського paganus — селянин, селянський. Християнські
проповідники використовували це слово з метою зневажити й принизити
етнічні релігії завойованих ними народів. Тому нині застосування цього
слова може лише вважатися ознакою низького рівня культури людини, бо з
філологічної точки зору воно є вульгаризмом (див.: Релігієзнавчий
словник,— К., 1996, с. 387). Українське язичництво як витокова релігія
українців за своєю сутністю є православним, що означало віру місцевого
автохтонного населення Київської Русі. Лише з Х ст. ним стали позначати
східнослов’янську галузь ортодоксального християнства. Християнська
церква, використовуючи зрозумілі для пастви слова, намагалася заохотити
людей до нової релігії. Аналогічно надавалися близькозвучні назви храмам
( напр., церква святого Власія на місці капища Велеса, або святого Вита
на місці зруйнованого храму Святовита). Первісно слово «православ’я»
означало «славлення Богів», тобто язичницьку богослужбу. Прав (Права) —
закон, що керує (правує) Всесвітом, а славлення — язичницький ритуал,
урочиста служба, що супроводжується співом релігійних гімнів, які
називалися славами. Українське язичництво в широкому значенні означає
сукупність релігійних вірувань, які побутували на теренах України, у
їхньому еволюційному розвитку, включаючи: 1) релігію племен і народів
найдавнішої доби, яких прийнято вважати предками українців як в
етнічному, так і в культурно-історичному планах; 2) релігію
східнослов’янських племен Київської Русі, що існувала до прийняття
християнства як офіційної релігії; 3) народно-побутову релігійність, що
існувала паралельно з офіційним християнством протягом останнього
тисячоліття; 4) сучасне відроджене українське язичництво. Українське
язичництво у вужчому розумінні означає етнічну релігію українців.

Історія розвитку Рідної Віри українського народу

 Етнічна
релігія автохтонного населення України має кількатисячолітню історію,
старшу від християнства на 7000 років. Формування язичницького
світогляду предків слов’ян, в тому числі й українського народу, припадає
на час переходу індоєвропейської людності до протонеоліту. Періодизацію
розвитку язичництва в Україні можна розглядати як три великі епохи в
житті й світогляді автохтонного населення території України: 1. Доба
Великої Богині Матері (Досварожа епоха) — кам’яний вік з груповим або
нестійким парним шлюбом, панівна роль жінки. Культ Рожаниць,
Матері-Землі. Закон Прави (ведійська Рита) як гармонія всезагальної
рівності, уявлення про Зодіак (приблизно VI-IV тис. до н. е.) — пелазги,
трипільці. 2. Доба Сварога — утвердження віку металу та моногамної
сім’ї; уявлення про душу, Права як гармонія рівних, але вже
спеціалізованих у межах общини груп (мідний вік, близько IV-ІІІ тис. до
н.е.), трипільці. 3. Доба Дажбога — сина Сварожого, виникнення держави;
зростання ролі чоловіка, монополізація знань жерцями, уявлення про
безсмертя душі кожної особи, яка корисна суспільству; Права як гармонія
нерівності (бронзовий вік, середина ІІІ — ІІ тис. до н.е.), арійці. 4.
Доба Перуна – розвинута держава; панівна роль чоловіка; Права як
гармонія феодального суспільтва; наступ інтернаціональних релігій з
південного сходу, відхід від природнього способу життя, поступова втрата
етнічних знань та світоглядний перехід до монотеїзму (І тис. до н. ч. –
ІІ тис. н. ч., залізний вік), арійці, слов’яни, русичі, укрїнці.
Міфологічна періодизація має свої визначення для кожної з цих чотирьох
епох, які в основному збігаються з археологічними: 1 (за нашою схемою) —
"золотий вік”, 2 — "срібний вік”, 3 — "мідний вік”, 4 – "залізний вік”.
Для характеристики релігійних вірувань давніх дохристиянських часів
учені використовують археологічні пам’ятки, а теологи використовують як
результати наукових досліджень, так і писемні джерела, наприклад,
Велесову Книгу, яка є Святим письмом, і може бути датована
скіфо-слов’янською добою, що власне збігається з епохою Перуна нашої
схеми. Як бачимо, язичницький світогляд пройшов етапи, які в цілому
відповідають основним археологічним епохам. Однак, така схема є досить
загальною, а назви періодів умовні. Крім того, в межах кожного з цих
великих етапів слід виділити і конкретизувати менші періоди. Наприклад,
"Доба Перуна” не тому так називається, що Перун має бути головним Богом
цього періоду, а тому, що з’являється уявлення про нього як про чоловічу
Божественну силу, охоронця війська, загалом як символ арійської
цивілізації. Занепад Предківських знань характерний лише для останнього
періоду цієї доби – (ІІ тис. н. ч.) принесення чужої віри і примусове її
впровадження. Слід враховувати також і те, що занепад етнічної віри
відбувся не як природний процес трансформації етнічної релігії від
політеїзму до монотеїзму, але монотеїзм, принесений як чуже етнічне
явище, загальмував природній розвиток власної етнічноі віри. Перехід від
політеїзму до монотеїзму є не закономірним еволюційним явищем, а лише
збігом історично-політичних обставин. Однак, і сама чужа монотеїстична
релігія, будучи неприродним штучним витвором, виявилася нездатною творчо
розвиватися еволюційним шляхом, а отже, лишилася закостенілою,
задогматизованою, відірваною від сучасного життя і нового наукового
світогляду. Через це штучні монотеїстичні світові релігійні системи рано
чи пізно мусять закономірно зійти зі світової арени і поступитися
природнім етнічним релігіям, які самоздатні розвиватися на рідному
етнічному грунті. У зв’язку з цим, можемо гіпотетично виділити і 5-й
етап розвитку релігії як в Україні, так і в світі: 5. Доба Відродження –
(післязалізний вік, ІІІ тис.), відродження етнічних релігій на новому
етапі розвитку людства, повернення до Предківських знань, екологізація
моралі, природність існування на землі, Права як новий космічний
світогляд єдності різноманітного і нових взаємин з Богом-Богами. Як
писав Микола Чмихов: "Настання нової епохи дещо випереджає настання
відповідного їй природного циклу. Отже ми знаходимося, хоч би одною
ногою, в новій історичній епосі”. Початок нової історичної доби він
датував 2015 роком як "епоху Водолія”. Сучасний стан Відродження
українською Рідної Віри є добрим підтвердженням цього. Це Відродження є
закономірним наслідком живучості українського етносу. Тому слід
зазначити, що язичництво повністю не було знищене з приходом
християнської релігії на українські землі. Довгий час християнство було
релігією лише князівсько-боярської еліти, а народні маси залишалися
вірними своїм язичницьким Богам. Навернення до християнства розтяглося
на кілька століть. Відомі випадки охрещення язичників навіть у ХІХ
столітті (наприклад, за даними «Известий о состоянии и приращении
православного народонаселения» у 1847 р. охрещено 1522 язичники). Можемо
стверджувати, що етнічна релігія в Україні існувала паралельно з
християнством протягом всього останнього тисячоліття, в таємних формах.
Не зважаючи на переслідування офіційною церквою язичницької обрядовості,
знищення Волхвів (служителів етнічних культів), спалення богослужебних
релігійних книг, руйнування храмів і вирубування Священних гаїв, потреба
в них не зникла. Народ зберігав більшу довіру до давніх Прадідівських
релігійних обрядів, перенісши їх у сферу родини. Часто навіть після
християнської служби в церкві, батько родини вважав за потрібне виконати
язичницький обряд вдома у колі своєї сім’ї: Святвечір, Великодній обід,
освячення вогнем чи водою хати або худоби, подвір’я, поля чи зерна
тощо. Аналіз наукових (історичних, фольклорних, етнографічних) даних про
українське язичництво свідчить, що синкретизація етнічних елементів зі
світовими (в даному випадку — християнськими) відбулася у світогляді й
обрядовості українців не раніше ХVІІІ — ХІХ століття. Якщо навіть на
початку ХVІІІ ст. маємо згадки про волхвів, з якими веде постійну
боротьбу християнська церква, то, очевидно, що народ звертався за
послугами до служителів етнічних культів і підтримував зв’язок з Рідною
Вірою. Ще на початку ХVІІ ст. християнський чернець Іван Вишенський
писав повчання до народу про знищення писанок, колядок, щедрівок,
купальських вогнищ, поминальних трапез на могилках покійних родичів,
вказуючи на їх язичницький зміст. Але вже в середині ХVІІІ ст. церква,
нарешті, зрозумівши марність цієї боротьби, змінює тактику: надавши
язичницьким обрядам християнського забарвлення, вона включає їх до своєї
практики. З цього часу відбувається інтенсивна синкретизація двох
релігій: етнічної і світової. Однак, і ці спроби виявилися
малоефективними, хоча й справили певний вплив на народні маси.
Формування української інтелігенції, освіченість прогресивно мислячих
письменників уже в ХІХ ст. стали поштовхом до переосмислення свого
національного минулого і духовної культури етносу. «Руська трійця» (М.
Шашкевич, Я. Головацький, І. Вагилевич), Тарас Шевченко, Іван Франко,
Леся Українка, Юрій Федькович, Михайло Коцюбинський, Іван
Нечуй-Левицький стали предтечами руху відродження національної
релігійної культури. Їхній внесок у формування поваги до власних
національних духовно-культурних основ був надзвичайно вагомим: саме
через художні твори цих письменників виховувалась симпатія до рідної
міфології серед простого народу. Еволюція поглядів цих особистостей
відбувається в переважній більшості через ближче знайомство з Біблією,
яка постає в умах національно свідомих людей як абсолютно чужа, а часом і
ворожа до нашого етносу. Саме таким був шлях до переосмислення
біблійного сприйняття світу в Івана Франка (див. його працю «Біблійне
оповідання про Сотвореннє світа в світлі науки», майже увесь тираж якого
був спалений християнською церквою). Іншою причиною (як у Т.Шевченка)
стає розчарування християнською церквою, очевидність суперечностей між
її моральними настановами і реальною поведінкою пастирів та царів:
 .У
нас Святую Біблію читає Святий чернець і научає, Що цар якийсь-то свині
пас Та дружню жінку взяв до себе, А друга вбив. Тепер на небі. От
бачите, які у нас Сидять на небі! Ви ще темні, Святим хрестом не
просвіщенні, У нас навчіться! В нас дери, Дери та дай, і просто в рай.
Хоч і рідню всю забери! («Кавказ»).


 Хоча вже й Тарас Шевченко ясно заявив у вірші «Ликері» про чужість біблійного Саваофа до українців:
 .Не
хрестись, і не кленись, і не молись Нікому в світі! Збрешуть люде, і
візантійський Саваоф Одурить! Не одурить Бог, Карать і миловать не буде:
Ми не раби його — ми люде!


 Бурхливий початок ХХ ст.
пробудив національно-визвольні думки української інтелігенції до пошуків
національних духовних ідеалів, які б мали своє вираження в релігії. І
хоча над багатьма з них ще тяжіли стереотипи мислення недавньої доби,
але вже деякі елементи повернення до етнічних праджерел знаходимо і у
Василя Пачовського, і в Юрія Липи та ін. В 30-х роках у Галичині
видається газета «Дажбог», уже сама назва якої спонукала замислитись над
етнонаціональними проблемами, хоча заклик до відродження язичництва як
етнічної релігії пролунав відверто лише з вуст професора Володимира
Шаяна (нар. в 1908 р. у Львові, пом. в 1974 в Лондоні, похований у
Гамільтоні в Канаді на українському рідновірському кладовищі). В 1934
році він, тоді ще молодий науковець, став свідком обряду освячення зерна
перед посівом, який відбувався на горі Грехіт в Карпатах. В. Шаян,
вражений архаїчністю ритуалу, зрозумів, що релігія предків ще жива в
глибині народу, хоча й засмічена чужинською ідеологією. Своє завдання
він вбачав в очищенні духовної скарбниці українців і поверненні Рідної
Віри рідному народові. Саме цій ідеї він присвятив усе своє життя,
написавши чимало наукових філософських, етнографічних, лінгвістичних,
теологічних праць, створивши «Орден Лицарів Бога Сонця». Саме Володимир
Шаян став основоположником руху відродження етнонаціональних релігій як в
Україні, так і в Європі. Будучи організатором і першим Президентом
європейської Президії Української Вільної Академії Наук (УВАН) в
Лондоні, він написав кілька праць про індоєвропейські релігії
англійською мовою, здійснив наукові студії й переклади Рігведи
(культової пам’ятки ведійської релігії) та Велесової Книги (культової
пам’ятки української релігії), видавав альманах «Світання» та окремі
випуски «Ордену» (англійською мовою). Нині його праці видані в книзі
«Віра Предків Наших» (Гамільтон, Канада, 1987, том 1), а також готується
до друку 2 том. В 1972 р. в Канаді його учні заснували Інститут ім.
В.Шаяна, який займався дослідженням його архіву та виданням його праць.
Перша Громада Рідної Української Віри створена в Канаді у 80-х роках
серед українців діаспори, послідовників вчення Володимира Шаяна. Її
очолює старший проповідник Мирослав Ситник, громада має свою Святиню
Дажбожу в Гамільтоні, де поклоняється всім українським Богам, єдиним у
Сварзі. Ідеї Володимира Шаяна проникли в Україну лише в час
національного відродження на початку 90-х років. В 1993 р. у Києві
створена Громада Українських Язичників «Православ’я», яка нині
зареєстрована в управлінні релігій і культів, проводить язичницькі
богослужби переважно на природі, займається науковим пошуком автентичних
джерел Рідної Віри, видає релігієзнавчий збірник «Сварог». Українські
язичники вважають Володимира Шаяна основоположником руху Відродження
Рідної Віри, продовжуючи його справу. Якщо В.Шаян дав
філософсько-теологічні основи віровчення, то Громада «Православ’я» нині
працює над створенням популярних молитовників, требників (збірників
обрядів), навчальної літератури для віруючих рідновірів, виробленням
канонів, моральних засад тощо. Ця робота спирається на наукове
дослідження автентичних джерел, на збереження справжніх зразків
обрядовості й звичаєвості, відновлення світоглядних основ і моральних
цінностей. При Громаді створене також національно-культурне товариство
«Світовид», яке займається популяризацією знань про духовну культуру
наших пращурів, вивченням обрядових пісень і танців. При Центрі
«Світовид» створена виставка-музей Велесової Книги. Рідновіри-язичники
мають свої осередки в кількох містах України, які нині проводять роботу
щодо офіційної реєстрації, яка поки що посувається досить повільно через
упереджене ставлення місцевих властей до українського язичництва. Такі
осередки існують у Харкові, Львові, Чернігові, Миколаєві та інших містах
і селах України. Влітку 1997 р. Громада Рідновірів м.Гамільтон (Канада)
визнала Київ своїм духовним центром і перейшла під протекторат
Київської Громади Українських Язичників «Православ’я» з духовним
підпорядкуванням Волхвині Зореславі. Громада Українських Язичників
«Православ’я» вважає себе спадкоємцем і правонаступником етнічної
(національної) церкви, яку було офіційно заборонено в 988 р. і
домагається офіційної реабілітації Рідної Віри в державному порядку.
Громада має свій Статут, своїм віровченням вважає «Волховник»,
молитовник «Правослов», святе письмо Велесову Книгу та теологічні праці
Володимира Шаяна.

Основи віровчення Рідної Віри

 Грунтуючись
на текстах культової пам’ятки українського язичництва Велесової Книги,
Громада Українських Язичників «Православ’я» уклала Символ Віри та
Застороги нащадкам сучасною українською мовою. Символ Віри — основні
засади віровчення Рідної язичницької релігії, в яких сформульоване
українське Богорозуміння. Він читається віруючими як і щоденні молитви,
як свідчення їхньої належності до Рідної Віри, а також є обов’язковим
при обряді посвячення в Рідну Віру. Символ Віри складається з чотирьох
правил (канонів) віровизнання та кінцевого гасла. Наводимо його текст
повністю:
1. Вірую: В усіх Українських Богів, єдиних у Сварозі,
Вічних і незнищенних, Як Всесвіт. 2. Вірую: В триєдність світів Права,
Ява і Нава, Створених Сварогом, і удержаних в Ньому. 3. Вірую: В
Божественне народження українців — Онуків Дажбожих, і в силу Предків,
Яка перебуває з нами завжди. 4. Вірую: В радість життя вічного, В
чистоту душі праведної, Яка ніколи не зникає, А переходить у нове тіло.

Наша Віра правдива, бо Право славимо!


Застороги
нащадкам — сформульовані сучасною українською мовою стародавні норми
моралі української Рідної Віри, якими має керуватись кожен
рідновір-язичник у своєму повсякденному житті, щоб жити у злагоді зі
своєю совістю і своїм народом. Головна ідея Засторог відображає
насамперед національні цінності й пріоритети: вірність своєму Роду і
Народу, збереження його самобутніх традицій, рідної мови, Рідних
святинь, природи рідної землі. Як найвищі цінності людської особистості
стверджується працьовитість, активна позиція в житті, взаємоповага між
представниками свого і сусідніх народів, але водночас і людська
гідність, відпорність всьому ворожому, засудження рабства й зверхності,
чужопоклонства, неприпустимість зради. Між людиною й Богом
взаємовідносини довіри, а не страху: Бог — батько, отже рідновіри — не
раби божі, а Дажбожі сини й онуки. Велесова Книга є основною культовою
пам’яткою української Рідної Віри. Написана волхвами на дубових (чи
березових) дощечках ще в V — ІХ століттях, вона зберегла для нас не
тільки зразки писемності, мови та історії, але й значну кількість
язичницьких молитов, засад віровчення, культів, обрядів, світоглядних
засад. Велесова книга містить понад 250 Богознавчих понять (в тому
числі, імен Богів — теонімів), близько сотні слов’янських власних імен
людей (антропонімів), серед яких імена Прабатьків, Волхвів, князів та
значних воєначальників. Тут подані також відомості про окремі свята
Рідної Віри, пов’язані з природним календарем, назви місяців, тижнів,
рецепти ритуального напою, порядок щоденних та святкових богослужб і
жертвопринесень, моральні настанови та деякі правила поведінки, кілька
легенд про походження Дажбожих онуків та засновників руських племен.
Цінним для рідновірів є осмислення авторами Велесової Книги вчення про
Наву, Яву і Праву, вчення про Триглава, про живу воду, які писалися саме
як повчання для нащадків: «Тут же, отроче, одкриєш ворота і ввійдеш у
них — то красен Рай слов’янський; і там Рай-ріка тече, що відділяє
Сваргу од Яви» (дощ. 11-Б). Хоча автентичність пам’ятки у відомих колах
викликає недовіру, мусимо стверджувати, що Велесова Книга подає чимало
таких відомостей нашої прадавньої релігії й культів, які досі були
невідомі науці, однак вони складають осмислену й досконалу систему. Саме
це й може бути переконливим доказом того, що книга не могла бути
виготовлена фальсифікатором. Історія знахідки, її прочитання й переклад
на сучасну українську мову становить окрему тему, але тут зазначимо, що
знайшов дощечки Велесової Книги білогвардієць А. Ізенбек, переписав і
дав перше тлумачення тексту Ю. Миролюбов; видрукована вона була в
п’ятдесятих роках ХХ ст., а в Україну потрапили лише в 1990 р. Вагомий
внесок у прочитання дощечок зробив В. Шаян, а найповніше видання
здійснив М. Скрипник. В Україні вперше переклав Велесову Книгу Б.
Яценко. Нині Велесова Книга по праву може вважатися Святим Письмом
Рідної Віри не тільки українців, але загалом усіх слов’яно-арійських
народів. "Віра Предків Наших” В. Шаяна — збірник його праць, написаних і
виданих у різний час окремими книжками. З 1972 р. Інститут ім. В.Шаяна,
створений його учнями в Канаді підготував до друку перший том
релігієзнавчих і культурологічних праць свого вчителя, який був виданий в
1987 р. вже після смерті автора. До книги увійшла праця «Великий Бог
(поза межами науки і теології)», яка стала вступною лекцією до науки
Рідної Віри, «Аналіза Влес Книги», «Про Перуна знання таємне», «Проблема
Української Віри» та інші праці. Чи не найвищим пафосом і філософською
думкою відзначаються праці «Найвище Світло» і «Найвища святість», де
В.Шаян глибоко дослідив онтологію і космогонію святості в Рідній Вірі,
дав філософське і лінгвістичне осмислення понять Сварги і Сварога, та
визначення сутності праукраїнського генотеїзму: «в різних Божествах наші
предки вбачали часто різні аспекти проявів продуховленої Вселенної, які
всі разом творили єдність» (с. 180), провів аналогію українського
Богорозуміння з ведійським «по-різному називають поети і віщуни те, що є
одне» (с. 232). Волховник: карби язичницького віровчення — короткий
переказ сучасною українською мовою основних Богознавчих засад Рідної
Віри, що грунтується на автентичних народних джерелах, зроблений
Волхвинею Зореславою. Назва «Волховник» також відповідає історичному
факту, що в язичників існували книги, які писали волхви, щоб зберегти
для народу повчання, моральні настанови, правила обрядів, вчення про
Богів, історичні події та ін. Волховник сучасних рідновірів-язичників
складається з дванадцяти карбів, у яких викладені українські народні
легенди про сотворення світу, сотворення Роду, триєдність буття, родовід
Богів, радість вічного життя душі, священність і чарівність,
український Звичай (закон), духовних провідників, календар (Коло
Свароже), храми й святині, домашні святощі й обереги, а також згадані
вище застороги нащадкам. Волховник, виданий у 1994 році невеличкою
брошурою, є першою спробою Громади Українських Язичників «Православ’я»
викласти рідне віровчення у письмовій формі. В подальшому повний
Волховник буде містити також новий переклад Велесової Книги, її
коментар, опис обрядів, молитви, співи та інші релігійні тексти, якими
зможуть користуватися як священики Рідної Віри, так і всі віруючі.
Правослов: молитви до Рідних Богів — друга книжка, видана Громадою
Українських Язичників «Православ’я» у 1995 році, містить автентичні
язичницькі молитви українців, які збереглися у Велесовій Книзі та в
пам’яті народу, а також незначну кількість сучасних авторських молитов
Рідної Віри (зокрема, молитва до Перуна за Україну та Слава велика, яка
співається на урочистих богослужіннях). Молитви згруповані за часом,
місцем і сферою використання: урочисті (святкові), календарні (молитви
Кола Сварожого), щоденні молитви, рослинна магія (при зборі цілющих
рослин), лікувальні молитви та ін. В Правослов також включені деякі
обрядові пісні, пояснення та поради до молитов. Упорядник книжки —
Волхвиня Зореслава. Часопис «Сварог» є релігійно-історичним та
науково-пізнавальним збірником Громади Українських Язичників
«Православ’я». Він видається з 1995 р. двічі на рік. «Сварог» подає
матеріали про сучасне відродження Рідної Віри, про давні релігійні
обряди та Богослужбу, доповіді провідників релігійних громад на різних
міжконфесійних конференціях, публікує наукові дослідження про язичницькі
культи, обереги, подає молитви, пісні, сучасні художні твори (зокрема,
вірші) про віру наших пращурів, а також критичні матеріали щодо
порушення прав рідновірів, сваволі чужовір’я та ін.

Світоглядні засади Рідної Віри

 Вчення
про Праву є основою релігійного світогляду українського язичництва, на
що звертають особливу увагу волхви, віщуни — автори культової пам’ятки
українців Велесової Книги: «Права бо є невідомо уложена Дажбогом, а по
ній, як пряжа, тече Ява, і та соутворює живоття наше, і та, як одійде,
смерть єсть. Ява тече і твориться в Праві, Нава бо є після них. До тої є
Нава, і по тій є Нава, а в Праві єсть Яв» (д. 1). Поняття про Праву, що
сформувалось ще в часи індоєвропейської спільноти, ідентичне ведійській
Риті, яка означає універсальний космічний закон, за яким
невпорядкований стан (хаос) перетворюється в гармонійно упорядкований
Всесвіт (космос). Права дає лад круговороту Всесвіту. Цей лад збігається
з істиною. Права керує Всесвітом і ритуалом (пор. Рита — ритуал, Права —
правило, обряд). Права невидима смертними: «закон, укритий законом»
(Рігведа, 5.62.1); «Права невідомо уложена Дажбом» (ВК, 1). Права
визначається не ззовні, а із самої себе (зсередини), вона визначає все,
включаючи і саму себе. Навіть діяння Богів є окремим проявами Прави.
Права регулює рух Сонця, дощ, життя рослин, тварин, людей, діяння Богів.
Другою світоглядною засадою етнічної релігії українців є поняття
трьохвимірності світу, про яку розповідає згадана вже перша дощечка
Велесової книги, а також Волховник: «Триєдність буття відображена в ідеї
священного дерева (Дерева Життя), коріння якого сягає підземних глибин,
світу Предків, (минулого часу), світу Нави (Нав’я) — це коріння нашого
Роду. Стовбур і гілки священного Дерева уособлюють проявлене буття —
світ живих людей, (теперішній час), світ Яви. Крона й листя священного
дерева є житлом Володарів вищого світу, світу Прави — світу Богів, які
правують Всесвітом, та героїв, які загинули за свій народ і відійшли до
Неба Богів, (майбутній час), коли душі зливаються з Богом. При взаємодії
небесної і земної сил народжується третя — Синівська сила. Так з
триєдності буття постає Рід». Віра в божественне народження народу
грунтувалася на легендах про кровну спорідненість русичів-українців з
Богом, про яку згадує «Слово о полку Ігоревім»: русичі — «Дажбожі
внуки», віщий Боян — «Велесовий внук»; а також у Велесовій Книзі:
«Славимо Дажбога і буде він наш кровний заступник від Коляди до Коляди»
(дощ. 15-А). Боги Прави тут «є нашими Праотцями, бо ж се ми походимо від
Дажбога і стали славними від славлення Богів наших» (дощ. 24-В); «Боги
наші суть великі родичі» (дощ. 33). Багатий пантеон Богів
праукраїнського язичництва свідчить про розвинуте Богорозуміння, яке
формувалося протягом кількох тисячоліть. Багатопроявність Божественної
істоти знайшла своє відображення в постатях багатьох Богів, які мають
розглядатися як многоіменна цілісність чи множественна єдність, а не як
абсолютний політеїзм (багатобожжя). Для слов’янина-язичника різні прояви
Божої сили мали бути названі словом: грім і блискавка — Перуном,
весняне сонце — Ярилом, літнє — Дажбогом, водна стихія — Даною, Мокошею,
творенням роду опікуються Род і Рожаниці, родючістю поля — Русалки,
Берегині і т.д. Велесова Книга зберегла для нас повідомлення про сорок
Богів, імена яких записані у 72 варіантах, а також імена покровителів
місяців чи тижнів, які досі вважалися втраченими: дощич, листвич, сінич,
житниць, пташич, цвітень та ін. Кожне Божество вшановується згідно
календаря Коло Свароже, де Батько Сварог — є небесним зодіаком, а його
сини Сварожичі — зодіакальними сузір’ями, яких є тринадцять.
Найголовнішими в цьому календарі є свята сонцестояння і рівнодення, а
також проміжні між ними (всього вісім): Різдво Божича-Коляди, Колодій,
Великдень Дажбожий, Русалії, Купайло, Боги-Спаси, Світовид Осінній та
Калита. Часом, як і календарем взагалі, керує Числобог: «І Числобог
рахує дні наші, чи бути дню Сварожому, чи бути ночі»— записано на одній з
дощечок Велесової Книги. Кожне з цих свят є певним етапом у сезонних
господарських заняттях хліборобського народу, яке починалося
спеціальними благословеннями, моліннями, жертвопринесеннями. Поняття
жертви має своє обгрунтування у Велесовій Книзі: «Жертву тобі правим —
вівсяне борошно, і так співаємо славу і велич твою» (дощ. 31); «Боги
Русі не беруть жертви людської, ані тваринної, лиш плоди, овочі, квіти,
зерно, молоко, суру питну, на травах настояну, і меди» (дощ. 24-Б). Під
час моління жертва кладеться у вогонь, а жертводавець спостерігає за
тим, як Боги приймають його молитву (напрям диму, колір вогню тощо),
решта жертви розподіляється між віруючими, роздається дітям. Українське
язичництво має свої культи: Землі-Матері, Батька-Неба (Сварога), Живої
Води, Вогню-Сварожича, Предків, Дерев, Лісу, Хліба та ін. Українському
язичництву притаманний світоглядний дуалізм, однак ставлення до нього
відрізняється від привнесеного світовими релігіями: добро і зло, день і
ніч, вогонь і вода, чоловік і жінка (плюс і мінус) розглядалися як
нерозривна єдність. Язичник не ставить перед собою проблему боротьби
білого з чорним, розуміючи, що саме існування обох начал породжує
гармонію Всесвіту. Ця мудрість була відома ще далеким пращурам слов’ян:
«Це не може бути іноді, якщо хтось не втримався б і сказав нерозумне про
Чорнобога, а інший у радогощах про Білобога» (ВК, дощ.22); «Білобог і
Чорнобог б’ються — і ті Сваргу (Небо) тримають, аби світу не бути
повергнутому» (дощ. 11-А). Єдність природнього (матеріального) і
духовного (ідеального, божественного) була головною засадою життя і
побуту язичників. Чистота тілесна має наблизити людину до чистоти
духовної, тут немає ні відречення від світу, ні чернечого аскетизму —
він неприродній. Легенда про народження Дажбожих онуків передує
християнському «непорочному зачаттю», яке навіть сучасними віруючими
розуміється буквально. Язичницькі Рожаниці, запліднені Дажбогом
(духовною субстанцією), народжують Дажбожих отрочат, яких приносить
Велес (Бог земного, матеріального світу). Міфологема єдності духовного з
матеріальним оформлена поетичною легендою, без якої немислима будь-яка
релігія, її ідеальна чистота ще не примітивізована, не перенесена на
конкретних «історичних» осіб, як зробили це світові релігії. Язичницькі
таїнства і обряди, що збереглися, існуючи паралельно з офіційним
християнством: творення роду (весілля, вінчання), священної жертви
(причастя), смерті й безсмертя (поховання, перехід душі до царства
Сварога), посвята (вікові та станові ініціації), введення у віру (показ
Богам новонародженого), наречення (надання імені) та ін. Уявлення про
душу сформувалось у слов’ян досить давно. Душа — це тонкий, неречовинний
людський образ; за природою, щось ніби пара, повітря чи тінь. Вона є
причиною думки і життя в тій істоті, яку вона одуховнює. Вона володіє
свідомістю і волею свого тілесного господаря в минулому й теперішньому.
Душа здатна залишати тіло і швидко переноситися в різні віддалені місця
простору. Вона невидима, але має й деяку фізичну силу. Душа з’являється
людям під час сну або безсоння як привид, відділений від тіла, але
схожий на нього. Матеріально душа пов’язана зі зрачком ока, з пульсацією
серця (кров’ю), легенями (диханням): слова дихання, дух, душа — у всіх
слов’ян вважаються синонімами. Душу також уявляють у вигляді вогню,
зірки, пари, вітру, птаха, метелика тощо. Віра в потойбічне життя душі
сформувалася в трипільському суспільстві і закріпилася вже в арійські
часи (близько II тисячоліття до н.е.). У слов’ян безсмертя душі
пояснювалось постійним обертанням душ через світи Права (Боги посилають
душу на Землю), Ява (отримання тіла) і Нава (перехід до царства
Предків), яке поступово вливається у світ Прави, отже — кожна душа по
смерті повертається до Сварога. Тіло — одяг душі, який дає Бог. Саме
тому міфологема про божественних пряль — Богинь Долі, які тчуть людську
сорочку, така живуча в ментальності українців. І досі існує поняття
священної обрядової сорочки, якою сповивають новонародженого, весільної
сорочки, яку вдягають на оранку або сівбу. Щоб оздоровити людину,
язичники занурювали її у священні води джерела або обливали водою зі
священної криниці, бо пошкоджену життєву тканину слід відновлювати живою
водою того джерела, де живуть віщі прялі. Відомий також обряд
спалювання сорочки хворого і вдягання його в нову сорочку. Подібний
обряд здійснюють сучасні громади етнічної віри як відхрещення від
чужовір’я. Обряди язичницької релігії виявилися надзвичайно живучими,
значна частина їх перейшла до християнської церкви, надавши чужим
божествам етнічного забарвлення.

Обрядовість і календар

 Повний текст статті читайте на http://svyatoslav.org.ua

Джерело: http://svyatoslav.org.ua

Постать славного князя Русі Святослава Хороброго, що згадується в "Повісті врем'яних літ" потребує перевірки на історичну дійсність, як і більшість літописних подій давнього часу. У цьому досліджені нас цікавить уривок із життя легендарного князя, пов'язаний із його загибеллю. Пропонуємо у цій статті розглянути цю подію, як версію, з міфологічного погляду.

"Повість врем'яних літ" про ці події повідомляє нам наступне: "У рік 6479 [971]. …Учинивши мир із Греками, Святослав рушив у човнах до [дніпрових] порогів. І сказав йому воєвода отця його Свенельд: «Обійди, княже, [їх] на конях, бо стоять печеніги в порогах». Однак не послухав він його і рушив у човнах.

Тим часом послали переяславці до печенігів [гінців], кажучи: «Іде Святослав у Русь, узявши майна багато у греків і полон незчисленний, а з малою дружиною». Почувши ж печеніги се, заступили пороги. І прийшов Святослав до порогів, та не можна було пройти порогів, і став він зимувати у Білобережжі. І не було в них їжі, і настав голод великий, так що по півгривні [була] голова коняча. І зимував [тут] Святослав. А коли приспіла весна, пішов Святослав у пороги.

У РІК 6480 [972]. Прийшов Святослав у пороги, і напав на нього Куря, князь печенізький. І вбили вони Святослава, і взяли голову його, і з черепа його зробили чашу, – окувавши череп його золотом, пили з нього. Свенельд же прийшов у Київ до Ярополка. І було всіх літ княжіння Святославового двадцять і вісім." [8, 43].

Дан Берест у праці "Літописні непорозуміння" звертає увагу на ряд невідповідностей в літописних оповідях, підкріплюючи свої сумніви висловлюваннями відомих дослідників. Безпосередньо Дан Берест приділяє увагу і загибелі князя Святослава. Він вважає, що визначного князя печеніги могли убити випадково, але не мали можливості перемогти у чесному бою найкраще військо того часу. І руські воїни, що прославилися своєю відвагою, не могли відати на поталу свого князя, це могло статися лише при умові повного знищення війська, що є сумнівним.

Дослідник ставить також під сумнів достовірність існування печенізького князя Курі, який більше ніде не згадується, за виключенням вставок цього імені у легенди про "печенізького князя" сучасними укладачами літопису. Не згадується Куря і серед відомих печенізьких ханів, що кочували у Подніпров'ї, зокрема В.Каргалов зазначає: "По ліву руку від Дніпра кочували в степах чотири коліна печенігів: хани – Кварципул, Сирукалпей, Вороталман, Вулацоспон; а по праву руку – Гіазизопон, Гіли, Харової, Явдиєртим" Тобто постать печенізького князя Курі є придуманою літописцем. [1]. Натомість у літописі більше ніж через сто років згадується половецький Куря під 6604 (1096) р., що пустошив коло Переяславля. [8, 140].

Аналогічно А.Л.Нікітін ставить під сумнів приведені в літописі обставини смерті Святослава весною 972 року і вважає їх літературною вигадкою, а не історичним фактом, як і легенда про повчальну надпис на чаші із черепа Святослава, зробленою печенізький князем Курею. Припускає, що напад печенігів на Святослава відбувся, швидше за все в липні або в серпні того ж 971 року між гирлом Дунаю і дніпровським "білобережжям", бо саме ця відстань шляху була вказана ще Костянтином Порфірородним, як найбільш небезпечна від печенігів. [12].

Загибель Святослава в бою з печенігами підтверджує Лев Диякон:

"Сфендослав залишив Дористол, повернув згідно договору полонених і відплив з рештою соратників, направив свій шлях на батьківщину. По дорозі їм влаштували засідку пацинаки – численне кочове плем'я, яке пожирає вошей, возить із собою житла і більшу частину життя проводить у візках. Вони перебили майже всіх [росів], вбили разом з іншими Сфендослава, так що лише деякі з величезного війська росів повернулися неушкодженими в рідні місця". [19]. З цього бачимо, що мова не йде ані про Дніпрові пороги, ані про печенізького князя Курю, а тим більше про чашу. Можемо лише стверджувати, що військо Святослава таки могло попасти у засідку, але не представляється можливим з'ясувати, де це саме сталося.

Дан Берест вважає, що оповідь про чашу з черепа вбитого Святослава могла бути запозичена з хроніки візантійсько-болгарського воєнного конфлікту. Болгарський хан Крум у відповідь на окупацію його країни Візантією підняв увесь народ і знищив військо імператора Никифора І біля Анхілоя. З черепа візантійського імператора Никифора велів зробити келих для вина. [1].

Лев Прозоров зазначає, що виготовлення чаші з черепа ворога для ритуального напою є індоєвропейським звичаєм, відомим з часів неоліту. В руських билинах тіло обезголовленого ворога розсічуться на частини та розкидається полем; голова ж або настромлюється на списа і переможно привозиться на княжий двір (або на заставу богатирську), або часто забирається в якості трофею. В останньому випадку наполегливо акцентується її схожість з посудиною для ритуального хмільного напою, «пивним казаном». Так в деяких варіантах Олексій Попович висловлюється досить відверто:

Ой еси ты, Владимир Стольнокиевский!

Буде нет у тя нынь пивна котла –

Вот тебе Тугаринова буйна голова!

Аналогічно промовляє Ілля Муромець:

Не сварить вам без меня пивна котла,

Привезу вам голову, вам татарскую. [18].

Геродот звертає увагу на скіфський звичай робити з черепа найненависніших ворогів чашу. [5, 194]. Слід звернути увагу, що "череп" польською мовою буде "czaszka" (чашка), що відповідає пивній посудині.

Розглянемо міфологічну версію походження розповіді про загибель князя Святослава на Дніпрових порогах.

Індолог Степан Наливайко переповідає космогонічний міт про битву Індри з Врітрою: "Битва між богами-девами та їхніми старшими братами-асурами відновлюється на початку кожного Нового року. Ця битва вважається запорукою суспільної і світової гармонії. Деви й асури – дві половинки Всесвіту, своєрідна єдність протилежностей. Усесвіт повний, довершений, коли ці дві половинки вкупі. Асури пов’язуються з первісними водами і хаосом, з яких через космогонічний акт, яким є подолання Врітри, твориться впорядкований, налагоджений світ…

Індра завдав Врітрі смертельного удару ваджрою. Води заполонені в череві змія, нестримно ринули до моря, все довкола забуяло. З черепа Врітри Індра змайстрував собі чашу, а тіло його розітнув навпіл: одна частина його, створена з соми піднеслася на небеса й стала Місяцем, через що Місяць має і другу назву – Сома. А друга, демонська, нечиста, стала невід’ємною часткою всіх живих істот – їхнім животом, шлунком. Тому й кажуть відтоді про кожного, хто полюбляє добряче попоїсти, що він підносить пожертву Врітрі, своєму шлункові. А з крові демона народилися півні (!), через що й донині не споживають півнячого м’яса брахмани й святі відлюдники (МДИ, 36–39)". [11, 157].

Степан Наливайко пише: "Саме внаслідок цієї битви Індра вивільнив води, що їх доти стримував Врітра. Дехто з дослідників вважає, що чимало індійських міфів було створено на берегах Дніпра. Насамперед, міф про битву Індри з Врітрою, якого пов’язують із Дніпровими порогами. Врітра означає Загата, Перешкода." [11, 78].

Цікавим сюжетом є те, що Індра-Андрій, якого за церковною легендою ушановують 30 листопада, має загинути. Гине він через те, що в шлюбному обряді потрапляє до потойбічного світу – жіночого лона і, відповідно, втрачає свою голову [14, 123].

Слід зазначити, що в слов'янській міфології верхні і нижні Боги можуть замінюватися до навпаки. Так Індра (Андра, Інтра) займає нижню позицію, а головним воротарем (Врітрою) може виступати Перун – Бог-громовержець. [4, 144]. Враховуючи, що Індра звільняє води, то подія має відбуватися на весні під час сходження криги. Так 14 березня старий громовержець (див., наприклад, Марс) має змінитися на нового, звичайно, що ця дія має відбутися через смерть і воскресіння в новій іпостасі. [15, 24].

Ім'я печенізького князя Куря нагадує нам про мітологічного півня – Кура. В. Перец свого часу використав і такий сюжет: "Сонце ходить у повітрі вдень і вночі, і низько летить по океану, не замочившись. А в океані є кур (півень), що має голову до Небес, а море йому по коліна. Коли сонце вмивається в океані, тоді вода захвилюється, і хвилі починають бити кура (півня) по пір'ї. А він, очутившись од хвилі, кричить "кукуріку!", що значить "світлодавче Господи, подай мирові Світло!" І коли те заспіває, тоді всі півні співають одного часу по всій вселенній". Півень взагалі відганяє нечисту силу, яка боїться його співу. [20, 348].

На відомому барельєфі, що розташований на святилищі біля селища Буша на Вінниччині, півень зображується на голому дереві і символізує сходження Сонця, а напроти нього символом Сонця, що заходить, виступає олень. [16]. Півень відомий як жертовний птах, його, наприклад, за свідченням Костянтина Порфірородного, приносили в жертву на о. Св. Григорія (Хортиці) руси. [21, 19,20]. Птах може також символізувати вогонь.

Протилежним демонічним образом виступає Василіск – міфологічний створіння з півнячою головою, тулубом і очима жаби та хвостом змії. Через відзначення гребенем-короною вважався царем зміїв. [3].

Поєдинок тхора з Василіском (The basilisk and the weasel)

Гравюра Холлара, XVII ст. (Wenzel Hollar (1607–1677)) [3].

За легендами тільки тхір може подолати Василіска. Битва тхора з Василіском є класичною, вона зображена на кількох середньовічних малюнках. Це відповідає природній сутності тхора, як винищувача курей. Острів Хортиця, що стоїть напроти Дніпрових Порогів іноді за формою і за назвою ототожнюється із тхором [14, 120]. Західноєвропейська назва Василіска-царька – Кокатрис. Цим же терміном називали і розпутних жінок, що відповідає слов'янському – курва, кокетка, коханка, погляди яких убивчі для добропорядних чоловіків.

Цікавим для нашого дослідження є приклади давніх міфологічних сюжетів різних народів, де зазначається Кур. Так шумерійці вірили в загробне життя. Це має бути місце, де перебували душі (тіні) померлих. Те місце вони називали "країною без вороття", або "Кур". Це мав бути порожній простір під землею і морем, до якого йшли тіні (душі) померлих. [13, 76].

У шумерській традиції бог води Енкі б’ється із Куром, рятуючи богиню Ерешкігаль. «Кур» – це, з одного боку, простір, що лежить під земною корою і відокремлює землю від первісного океану, а з іншої – лютий дракон, який мав тримати у покорі руйнівні підземні води. [6].

Більш докладніше про цей міт можна прочитати у В.І. Гуляєва: "Енки б'ється з чудовиськом, яке іменується Курей. Їх єдиноборство відбувається, очевидно, незабаром після відділення землі від неба. Наскільки можна зрозуміти з уривчатих рядків, що збереглися, приводом для цієї битви послужило лиходійське викрадання Куром богині небес. На жаль, нам доводиться відтворювати цю легенду всього по дюжині рядків, тому що жодної таблички з докладнішим текстом цього міфу дотепер не знайдено.

Після того, як небо було відокремлене від землі, бог неба Ан підняв небеса, а бог повітря Енліль опустив землю. Тоді-то і відбулося це лиходійство. Богиня Ерешкигаль була викрадена і стала здобиччю Кура. Хто викрав її, неясно; можливо, це зробив сам Курнув. Бог Енки зійшов на корабель і поплив до Куру. Про наміри його також нічого не мовиться, але можна припустити, що він хотів покарати чудовисько за викрадання Ерешкигаль. Курей люто захищався, відбиваючись камінням і обрушуючи на корабель Енки хвилі первозданного океану, які були йому підвладні. На цьому уривок кінчається – автор міфу "Гильгамеш, Енкиду і Підземне царство" поспішає перейти до розповіді про саму Гильгамеше. Ми не знаємо, чим кінчається поєдинок, але швидше за все перемога залишилася за Енки. Цілком вірогідно, що цей епізод потрапив в міф про Гильгамеше лише для того, щоб пояснити, чому Енки вважався морським богом, подібно грецькому Посейдону, і чому його храм в Ереду називався Абзу, що означає по-шумерські "море", "безодня".

Ось цей уривок з прологу, де розказується про битву бога з чудовиськом:

"Коли Ан підніс небеса, Коли Енліль опустив землю, Коли Ерешкигаль була понесена в царство Кура, Коли він поставив вітрило, коли він поставив вітрило, Коли батько поставив вітрило (і відплив) проти Кура, Коли Енки поставив вітрило (і відплив) проти Кура, В царя Курей почав кидати маленькі (каміння), В Енки Курей почав кидати великі (каміння). Маленькі — "каміння руки", Великі — "каміння танцюючого очерету", Роздавили кіль барки Енки, Обрушилися, немов буря пішла на напад. Проти царя води хлинули на ніс барки, Розриваючи все, немов вовки, Проти Енки води хлинули на корму барки, Ударили, немов лев". [22].

Головним епітетом Енліля був "Велика Гора" – кур-галь, тюркське – курган, що відповідає українському – могила. [9, 92]. Курінь – житлова будівля, яка первісно є тотожною могилі, куди людина (Сонце) відправляються для сну (сон – тимчасова смерть).

В індійській мітології Бгагавадгіти ім'я легендарного стародавнього царя, пращура кауравів Куру, сина Санвартана (сам вертиться) та Тапаті (спекотна), дочки Сонця, пов'язують з поняттям "змій". [2, 486,487].

Так як сам острів Хортиця можна ототожнювати з місяцем-човном, а одночасно з фалосом наповненим скарбами-насінням, то він стоїть напроти Дніпрових порогів – перепоною до жіночого лона. Битва Святослава з Курею, може бути тотожним битві Андри-Індри зі змієм Врітрою. Битва слугувала для відкриття на весні скованих вод, а одночасно звільнення Світила. Це відповідає призначенню Індрика-звіра прочищати джерела, або ж Андрію Первозванному, який копав криницю під Лисою Горою і потім поплив на каюку до Дніпрових порогів. [14, 121-123]. Всі ці дійства мають практичне значення, коли при відсутності схваток перед пологами, чоловік мав "прочистити джерела" жіночого лона.

Острів Хортиця з півночі закінчувався скелями Три Стовпи, які зараз від нього відокремлені, а раніше поєднувалися піщаною косою. Острів у цьому випадку нагадує тулуб Змія, піщана коса – шия, а скелі – три голови. Ці ж образи можна пов'язати із грецьким мітологічним чудовиськом Цербером, що стояв на охороні Тартару, який греки розташовували за Дніпровими порогами (перепоною до жіночого лона). Обидва персонажі, як Святослав-Андра-Ядро, так і Куря-Перепона, мають бути належними до змієвого роду, аналогічно до індуських кауравів (від розу Кура-змія), що звелися у битві за владний престол.

На середньому острові-голові знаходиться так звана Козацька миска – загадковий витвір стародавніх людей, що може бути тотожною чаші. На цьому острові є ще більш дрібніші миски, загальна кількість цих лунок дорівнює семи. Це сакральне місце, за версією автора, може бути прив'язане до грецького міта про Аполлона (Місяць), який раз на 19 років приходив на північний (ст. рус. ополонце – північ) острів і грав вночі на кіфарі поки не зійдуть Плеяди (складаються з 7 зірок-сестер). [17].

Зазначимо, що голова людини має сім отворів, що могло відобразитися на цьому острові у вигляді 7 лунок. Під час весняного паводку вода піднімалася і затоплювала піщану косу, відриваючи острови Три Стовпи від основного масиву острова Хортиці. Це природне явище могло слугувати уявним відсіченням голів Змієві, що й покладено в основу міту про чашу з його голови (див. вище міт про Битву Індри з Віртрою).

Наведені приклади мітологічних сюжетів, цілком могли послугувати літописцю для складення легенди про загибель Святослава. Як насправді загинув легендарний князь наразі встановити не має можливості через відсутність історичного матеріалу. Версія Михайла Міллера про імовірність належності "кічкаського (вознесенського) скарбу" до поховання князя Святослава на території сучасного міста Запоріжжя [10] також не має прямих підтверджень, що послугувало висуненню різноманітних інтерпретацій щодо знайдених речей. [7, 205].

http://svyatoslav.org.ua/publ/versija_pro_zagibel_knjazja_svjatoslava_v_konteksti_mifologiji/1-1-0-17

Святослав Хоробрий і християнство

«Віра
християнська - юродство єсть» - так передав  літописець слова Великого
князя Святослава Хороброго,  які відображають його ставлення до
чужовір’я. Він  передбачив, яку шкоду воно принесе на наші слов’янські 
землі, відібравши в народів природню етнічну релігію, позбавивши їх волі
й духовного єднання з Рідними Богами  на довге тисячоліття. Та ось наше
тисячоліття  християнської темряви минуло, і народи знову  повертаються
до своєї праджерельної істини - до  етнічних, національних пріоритетів.
Але прокинулися ще  далеко не всі, дехто волів би проспати й «царство 
небесне», аби не примушувати себе мислити. Та, яким би  солодким не
видавався сон раба, однак настає пробудження  - і раб повертається лише
до рабських обов’язків. Убийте  в собі раба християнського мислення!
Дещо про ювілеї: Не  встигли відлунати церковні дзвони 1988 року,
сповіщаючи  народ про святкування 1000-ліття хрещення Руси, як  слідом
готуються помпезні святкування 2000-ліття різдва  Ісуса Христоса.
Хочеться перефразувати відому приказку  «Чим би народ не тішився, аби не
бунтував». Сьогодні  народ знайшов свого кумира Ісуса замість
втрачених  Лєніна і Сталіна, бо як же ж йому знедоленому жити без 
кумирів, хоч земних, хоч небесних? Смішно і прикро, що в  кінці ХХ ст.
загалом освічені люди не хочуть мислити  самостійно і логічно,
сприймаючи християнські легенди за  історичні факти, та ще й придумуючи
собі з того ювілейні  дати. Ще сто років тому, відзначаючи 900-літній
ювілей  хрищення Руси, провідні фахівці з історії християнства  записали
в «Трудах Києвской духовной академии», що літописна версія хрищення
Русі «наповнена легендарними  вигадками». Та, на жаль, наш народ і досі
ще не може  позбутися цих вигадок, продовжуючи смакувати ними, 
демонструючи не просто свій консерватизм, але швидше  відсутність
етнічного імунітету. Причиною вживлення  чужої релігії є, насамперед,
відрив людей від свого  етнічного коріння, коли зв’язок між поколіннями 
кровноспорідненої спільноти послаблений іноетнічними  вкрапленнями.
Правдивим показником рівня чистоти етносу  завжди виступає його
ставлення до своєї етнічної  культури і релігії. Бо як же інакше
пояснити той факт,  що люди з вищою освітою, відомі письменники,
державні  мужі, діячі науки і культури не хочуть, чи не можуть 
усвідомити, що вони, як і їхні Предки були одурені  тисячоліття тому
хитрим і витонченим способом, на який  здатні лише нації-поневолювачі,
що накинули нам не тільки чужого бога, але й чужу мораль, і рабську
ментальність. Саме вони примусили слабодухого князя Володимира прийняти
хрищення і тим самим зробити Русь колонією Константинопольського
патріархату. Чому це вдалося? Згадаємо, що князь був людиною непевного
походження, і не в тому річ, що він нібито був  народжений від "рабині”,
а швидше тому, що ця "рабиня” була неруського (і загалом не
слов’янського) походження.

 На демократичності походження любили
наголошувати більшовики-атеїсти, мовляв, він людина з народу, а
зрозумів всі "вигоди” християнства для Русі. Нині ж стало очевидним, що
саме етнічна непевність, відсутність шляхетного ви-ховання в дусі
лицарських традицій Русі була причиною його духовної зради. Навіть сама
Константинопольська церква зневажала Володимира і  відмовилась
канонізувати його. Уже його син Ярослав Мудрий вперто вимагав від
Константинопольського
 патріархату канонізації Володимира як
"святого”, але відмова була категоричною: ні! Лише новгородська церква
за вказівкою Олександра Невського проголосила його регіональним "святим”
в 1240 році, відзначаючи роковини його смерті 15 липня. Другий раз його
проголосила "святим” Московія вже за вказівкою Івана Грізного аж у ХVI
ст. Якщо наших Предків ще якось можна виправдати (їх охрещували
насильно, вони піднімали повстання проти чужовір’я, зрештою зберігали
Рідну Віру потайки від офіційної церкви), то сучасних українців-християн
не виправдаєш аж ніяк. Їхні аргументи: «Так вірили наші Предки» -
досить слабкі, бо одразу виникає закономірне  питання: «Які Предки?».
При докладнішому з’ясуванні виявляється, що це одне-два покоління:
бабуся-прабабуся, чи дід-прадід, і не далі. Дехто включає ще й козаків,
які поклонялися «Матері Божій», будували церкви, тобто були християнами.
Спрацьовують, культивовані тим же  християнством, стереотипи мислення:
«наші Предки були поганами і тільки християнство їх просвітило».
Отямтеся, люди добрі! Як не соромно вам повторювати накинуту
поневолювачем фразеологію?! Адже це рівнозначне хоча б такому: «наша
рідна мова погана, лише московською  (англійською, грецькою чи іншою) ми
просвітилися». З цих двох прикладів перший є страшнішим, бо він є
причиною, в той час, як другий - є наслідком. Втративши Рідну релігію,
народ протягом тисячоліття втрачав свої етнічні духовні цінності,
втягуючись у коло чужих понять, норм  моралі, змішуючись із чужими
етносами, набував «інтернаціональних» рис і зневаги до свого рідного.
Дещо про літописи Літописці-християни по кілька разів на століття
переписували літописи на догоду кожному черговому правителю. Відомо, що й
несторову «Повість врем’яних літ» редагували згідно з пануючою в
княжому середовищі ідеологією. Нині ми вже знаємо, що було  кілька
охрещень народу русь до Володимира. В одному з ватіканських рукописів є
малюнок, що зображає охрещення Руси. Всі події тут подано в строгому
хронологічному порядку, а цей малюнок розміщено між 853 і 888 роками.
Тут також є повідомлення, що русам надіслано єпископа у  871 р. Сучасні
історики називають 860 рік датою першого хрищення Руси, що відбулося за
Аскольда. Були й наступні - охрещення Ігоря, Ольги. Боротьба за
пріоритети стала причиною знищення одних літописних хронік і створення
інших. Отже, саме християнство було причиною знищення всієї писемної
історії нашої Батьківщини, яка велась впродовж багатьох століть перед
Володимиром. Тепер їм легко переконувати нас, що писемність на Русь
принесло тільки християнство. А де писемні пам’ятки язичницького
періоду?! Їх немає, отже й писемності в русів не було...

Деякі
маститі "вчені” досі заявляють, що писемність русам створили Кирило й
Мефодій, навіть пам’ятники "просвітителям” спорудили. Вся історія Русі
початкового періоду виглядає як низка змінюючих одна одну ідеологій:
язичницької і християнської. Зрада Осколда (Аскольда) і  прийняття ним
християнства в кінці червня 860 року (близько літнього сонцестояння)
призвела до захоплення влади у Києві в 882 році Ладозьким воєводою
Олегом, який залишався язичником. Дослідників історії цього періоду і
досі дивує питання, що стало причиною такого успіху ладозького правителя
Славії. Адже, Русь була значно сильнішою від Славії, а в 882 році вона,
на думку багатьох вчених, досягла апогею могутності. Відповідь
однозначна - Олег спирався на антихристиянські сили в народі, на
сповідників язичництва, яких не задовольняло правління
Аскольда-християнина.

Про це писав В.Татіщев:  "У вбивстві
Аскольда найвірогіднішою причиною було його охрищення; може кияни, не
бажаючи приймати хрищення, закликали Олега, а Олегу додалась заздрість 
володарювання» (Татищев В. Н. История Российская. - М., Л., 1963.- Т.2,
с.208). Напівлегендарна постать Олега Віщого мало досліджена через
обмеженість джерел:  визволення Олегом сіверян і радимичів від хозар в
науці прийнято вважати народними легендами; хоча його походи на древлян,
уличів і ти-верців (883 - 885) свідчать про намагання підкорити їх
своїй владі, а "антихристиянський  терор” розглядається як закономірна
гіпотеза про політичне забарвлення його княжіння. Постать Ігоря
Рюриковича також окреслена досить мляво. Договір Ігоря з греками 944
року свідчить про відносну рівноправність обох релігій, а отже, і
зовнішню віротерпимість. Згадки в літописах про Іллінську церкву в Києві
свідчать про наявність християн і їхні богослужіння. Правління Ольги
 також
складається з напівфантастичних подій, серед яких достовірними є:
придушення нею древлянського повстання 945 - 946 років, її
адміністративно-господарські реформи, охрищення княгині та її подорож до
Константинополя. Літописна версія її охрищення викликає багато
сумнівів, однак, існує припущення, що вона була охрищена з самого її
народження. Оскільки походження  княгині точно не встановлене, існують
різні версії щодо її етнічности - від скандинавського, до болгарського,
однак всі вони не мають певного історичного обґрунтування. Найлогічнішою
і досить арґументованою є версія М.Брайчевського про те, що Ольга була
охрищена разом з Ігорем в 944 році, і що смерть Ігоря в 945 р. була
спричинена саме його зрадою язичницької віри. Для  охрищення подружжю
зовсім не обов’язково було їхати в Константинополь, адже була в Києві
Іллінська церква.

Літописець же вважав за потрібне прикрасити
Ольжину легенду, і тому поєднав відомості про її пізнішу поїздку до
імператора з її охрищенням. В книзі імператора Костянтина Багрянородного
«Про обряди Візантійського  двору» описані прийоми Ольги і її супроводу
в імператорському палаці з такими подробицями (хто де сидів чи стояв,
хто як кланявся, чим пригощали, що подарували і т. д.), що було б
дивним, якби Костянтин «забув» описати обряд її охрищення. Зауважимо
також, що
 народна пам’ять не залишила нам жодного доброго знаку про
княжіння Ольги, яку в народі не поважали за її жорстокість. Народ довго
пам’ятав, як Ольга знищувала храми Рідної Віри, і, звичайно ж,
служителів слов’янських Богів - волхвів. Лише в християнських "Житіях”
такі дії княгині описуються як позитивні.

 Наприклад, оповідання
про те, що Ольга, охристившись, "требища бісівські зруйнувала і почала
жити во Ісусі Христі, і возлюбила бога” (за Є. Голубинським. История
русской церкви. - М., 1901.- Ч. 1, стор. 241). Відомо також, що вона
збудувала дерев’яну церкву святої Софії, яка згодом чи то згоріла, чи
була зруйнована Святославом. Трохи арифметики Що ж до датування всього
періоду княжіння Святослава, то зіпсованість літописних повідомлень може
тільки свідчити про намагання певних політичних сил Х ст. приховати
справжній перебіг подій. Така плутанина, звичайно ж, не була випадковою.
Викликає сумнів, насамперед, прийнята в історичній науці дата
народження Святослава - 942 рік. Це при тому, що загальновизнаною датою
шлюбу Ольги з Ігорем Рюриковичем вважають 903 рік. Відомо також, що
Ользі тоді було 10 років, Ігорю - 29. В принципі, такі князівські шлюби в
той час були можливими. Але це ніяк не узгоджується з тим, що Святослав
нібито народився через 39 років подружнього життя батьків, навіть, якщо
зважити на те, що Ольга повинна була подорослішати перш, ніж народити
дитину (припустимо, на 7- 15 років), але ж не в 49 років народити
першого сина (бо й про її дочок також нічого не відомо)? Тоді, мабуть,
Святослав був її єдиним сином і єдиною дитиною взагалі. Згадаймо, як
літописець повідомляє, що Святослав під час древлянського повстання 946
року був малолітньою дитиною, а Ольга після загибелі Ігоря стала
регентшею при неповнолітньому княжичу Святославові. Однак, існує
припущення, що Ольга, не бажаючи віддавати владу синові-язичнику, довго
зловживала владою і не допускала його до Київського столу. Тому в
християнському літописанні пізнішого часу помітні намагання виправдати
Ольгу і показати її регентшею при нібито малолітньому синові. Звідси й
намагання літописця зменшити вік Святослава. У зв’язку з цим, доцільно
нагадати, що в 970 році Святослав уже мав повнолітніх дітей, яких
відправив княжити в інші землі Русі (Ярополка, Олега і Володимира).

Якщо
прийняти до цього розрахунку 942 рік його народження, то це означало б,
що він мав цих синів, коли йому самому було 10 років. Отже,
нелогічність дати його народження в 942 році очевидна. Достовірнішими
виглядають свідчення російського історика Татіщева, який, посилаючись на
«Розкольничий літопис», подає дату народження Святослава 920 рік. Крім
того, мало хто з істориків чомусь (?) звертає увагу на працю сучасника
князя Святослава -  Візантійського імператора Костянтина Багрянородного,
в якій він ясно вказує на те, що Святослав правив у Новгороді ще за
життя його батька Ігоря Рюриковича, який дав йому це удільне князівство:
«Кораблі приходять до Царгороду з далекої Русі, тобто з Новгорода, де
сидить  Святослав, син Ігоря, князя Русі...» (Багрянородный К. Об
управлении империей.- М.: Наука, 1990). Нащадки Володимира, будучи вже
переконаними християнами, віддали першість християнізації своєму
прапрадіду, приховавши від нас справжні події далекого минулого,
затуманивши роль князя Святослава, який всім своїм єством прагнув
зберегти Прадавню Віру Руси, об’єднуючи слов’янські племена в могутню
Слов’янську імперію. І хоча за ним в нашій історії твердо закріпилось
ім’я князя-завойовника, чи Святослава Хороброго, але справжня постать
цього  велетня нашої духовної боротьби лишилось навіки затемненою й
малозрозумілою саме через християнську упередженість дослідників
історії. Тим часом, як сучасникам Святослава було добре зрозуміле саме
релігійне підґрунтя його війн, тому й були сили, зацікавлені в
історичних фальсифікаціях. Тому й маємо ми нині вкрай заплутані
повідомлення про життя націоналіста-рідновіра Святослава та його
батьків-християн, які проводили свою антиетнічну 
«інтернаціоналізаторську» політику ще в Х ст. Лицарське виховання В
словниках знаходимо про нього лише скупі повідомлення. Так, Брокгауз Ф.
А. і Ефрон І. А. в своєму  «Енциклопедичному словнику» (т. ХХІХ.- с.274)
подають, що Святослав Ігоревич - великий князь Київський, народився в
942 році. Його вихователем був Асмуд, а воєводою - Свенельд. Докладніших
повідомлень про його виховання не існує. Можна лише припускати, що
виховувався він за Звичаєвим правом того часу, причому на міцних
язичницьких традиціях. Однак, залишається  незрозумілим, чому Ольга,
будучи християнкою, не могла вплинути на зміст ідеологічного виховання
сина. Вірогідно, це було поза межами її впливу, а отже, й дозволяє
припускати, що духовним вихованням майбутнього князя за традицією
займалися волхви - представники  руського язичницького духівництва, як
це було прийнято в княжих родинах дохристиянської доби. Живучість
язичницької обрядовості, особливо пов’язаної з віковими та становими
ініціаціями (посвяченнями), засвідчується ще й через п’ятсот років після
Святослава, наприклад, участь княжичів у жнивному обряді, як ініціація
князівського повноліття, та ін. Можемо також припускати, що Святослав
отримав міцні знання з етнічної (рідної) релігії та стійку національну
свідомість, яка й вирізняла його слов’янське походження серед
поліетнічного суспільства Київської Русі. Про характер  Святослава
Хороброго та його звички також є кілька скупих повідомлень: «Святослав
суворим життям укріпив себе для трудів ратних, не мав ні станів, ні
обозу,  харчувався кониною, м’ясом диких звірів, і сам смажив його на
вугіллях; зневажав холод і негоду північного клімату; не знав шатра і
спав під небесним склепінням:
войлок служив йому замість м’якого
ложа, сідло замість подушки.. Яким був Воєначальник, такі й воїни.» 
(Карамзін. История государства российского, т.1, ст.171). Візантійський
хроніст залишив нам опис його зовнішності. Князь був середнього зросту,
широкоплечий, з могутньою шиєю, воїн. Мав блакитні очі, довгі вуса,
гладко виголене підборіддя і голову, на якій був лише довгий козацький
чуб - ознака високого княжого походження. Вдягнутий був у білий
полотняний одяг. В
 одному вусі мав золоту сережку з двома перлинами
й  рубіном, що свідчило про належність його до язичницької  релігії
Предків. Сережки носили за традицією й деякі  запорозькі козаки, ватажки
народних повстань, які  воювали саме за національні ідеали. Навіть
Тарас  Шевченко на одному автопортреті зобразив себе з сережкою у вусі,
що символізувало його належність до козацької  верстви українського
народу. Перед своїми походами  Святослав, за правилами лицарської честі,
посилав  грамоту з повідомленням «Іду на ви!», тобто оголошував  про
початок війни. Війну проголошували за давнім  звичаєм, урочисто і через
послів. Лише в ХІІ ст. замість  цього звичаю, почали вже за
християнськими правилами вживати так звані «хресні грамоти»: «В той же
рік розсварилися Всеволод з Володимирком через сина,- бо сів син його у
Володимирі, - і почали один одному складати вину, і Володимирко кинув
йому хресну грамоту. Всеволод тоді з братами пішов на нього» (Літопис
Руський, - с.196, 1144 рік). Тут ідеться про те, що за «хресними
грамотами» сусіди присягалися не нападати на володіння один одного, а
коли клятву порушували, грамоти кидали, як відмову від присяги і виклик
до війни. В літописі за 946 рік описаний обряд початку бою, де нібито
Святослав ще дитина, кидає перший спис перед військами противника. Його
вихователь Асмуд і воєвода Свенельд промовили:
 «князь уже почал;
потягнем, дружино, по князі», що означало: «князь уже почав, ударимо,
дружино, вслід за князем» (ЛР, с.34). Навіть через сто й більше років
князь давав наказ до наступу такими словами «потягніть, дружино!»,
«потягнімо мужньо, браття і дружино!». Знак до наступу подавали
підняттям прапора, ударами в бубни та гудінням бойових рогів, щоб бачили
і чули всі полки.

Перед боєм було прийнято мірятися силою -
найсильніші воїни з обох воюючих станів виїздили наперед війська і
змагалися в двобої. Чия була перемога, таким мав бути результат бою. Це
було своєрідним релігійним ворожінням, що зберігалося ще довгий час по
прийняттю християнства  як офіційної релігії (наприклад, перед
Куликівською битвою 1380 р. відбувся поєдинок русича Пересвіта з
татарином Челубеєм). "Завойовник” чи Борець за Віру? В VI - VII ст.
юдаїзм інтенсивно поширював свій вплив на інші держави, прагнучи стати
світовою релігією. З Палестини він поширився на Аравію і Середню Азію. В
середині VIII ст. юдаїзм був масовою релігією в Хорезмі,  а звідти
поширився на Хазарський каганат, де став державною релігією. Юдаїзм
поширювався також на теренах Європи, навіть в нежидівському середовищі.
Святослав, завдавши нищівного удару по Хазарському каганату, фактично
призупинив масове поширення юдаїзму, який пізніше був витіснений
християнством та ісламом і локалізований виключно на етнічному
жидівському середовищі. З VIII - IХ ст. починається поступова
християнізація слов’янських народів, знищення їхніх етнічних знань. В Х
ст. римські завоювання слов’янських земель всюди супроводжуються
насильницькою християнізацією слов’янських народів. Ця християнізація
зустрічає шалений опір поневолених духовно й фізично народів. Тому не
дивно, що язичництво Святослава - це його міцна ідейна позиція. Він
розуміє, якої шкоди завдасть усій Слов’янщині християнське духовне ярмо,
що  невідворотно насувалося на Європу. Нищівний удар Святослава по
Хазарському каганату 964 року завдав юдеям  і християнам непоправних
втрат. Каганат так більше  ніколи й не піднявся. Однак те, що
християнська ідея визріла в юдейському середовищі, спонукало її
представників ширити свою "інтернаціональну” ідеологію не відкрито, а
обережно, обманом і хитрістю. Так, Болгарського князя Александра
одружили з жидівкою, попередньо охристивши її. Від неї він мав трьох
синів.

 Подібних шлюбів було в історії чимало. Розігрувався
старозаповітний сценарій на тему Есфіри (див.: Біблія. Книга Естер). Вся
боротьба Святослава з Хазарським каганатом зводилася нанівець - це
плем’я знайшло нові хитріші засоби опанування світом шляхом етнічного 
змішування з царськими родами. Подібний сценарій було підступно
розіграно й для самого Святослава - саме його позашлюбний син непевного
походження прийняв християнізм як офіційну державну релігію (Володимир,
на думку М.Грушевського, народжений від юдейки Малфріди, замаскованої
під Малушу: Історія України-Руси,- Т. 1, ст. 470). Опанувавши Болгарією,
Святослав жорстоко  знищував розсадники чужовір’я - християнські
церкви. Про це писав відверто Лев Диякон, але замовчують сучасні
історики. Язичницьке військо Святослава наводило жах на Візантійську
християнську імперію. Християнізовані болгари добровільно віддавали свої
міста після розправи
Святослава з мешканцями Філіпополя, де він
посадив на палі близько 20 тисяч полонених християн. Завоювання
Святослава в гирлі Дунаю - це був другий удар, вже по інтересах
Візантії, яка також зазіхала на Болгарію. Як писав А. Чертков: «Війна
Святослава проти болгар є  важливішою подією Х ст. Успіх цієї війни міг
суттєво змінити на віки політичний склад Європейських держав, дати
рішучу перевагу Слов’янського елемента над німецьким, і багаточислене
слов’янське плем’я поставити пануючим над рештою Європи» (Описание войны
великого князя Святослава Игоревича против Болгар в 967-971 годах.-
М.1843, с. 17). Хід Священної війни «Історія» Лева Диякона -
візантійського історика-хроніста - є мабуть одним з небагатьох писемних
джерел цієї війни. Звичайно, не слід забувати, що Лев описав ці події з 
точки зору противника слов’ян, яких у своєму творі називає скіфами.
Візантійські імператори завжди тримали своїх літописців поруч із собою в
походах, щоб увічнити свої "діяння”. Можемо тільки здогадуватися, що й
слов’яни мали своїх літописців, може й про Святослава було написано
немало славних сторінок, однак запеклі діячі християнства не залишили
від них і сліду. Скільки  писемних пам’яток язичницької доби було
віддано вогню, вже не порахує ніхто! Всі війни давнього часу починалися
моліннями в храмах Перуна, Зевса та інших Богів язичницьких народів.
Похід Візантії проти Руси розпочинався великими урочистостями в
християнських церквах їхньої столиці, де сам імператор і його військо
молилися перед іконами за перемогу. Часто й у таборах поблизу поля битви
встановлювалися спеціальні намети з культовими зображеннями, священними
мечами, перед якими молилися князі й дружинники. На малюнках літописів,
що описують події часів Святослава, є зображення військового шатра, в
якому воїни могли помолитися перед боєм. Тут бачимо вже поєднання двох
релігій: язичницький меч - символ Перуна - Бога війни, і християнський
хрест. В літописанні пізніших часів подібні шатра вже оснащені тільки
іконою матері Ісуса, і господарюють тут тільки християнські попи, а
руські воїни вже стоять на колінах перед жидівською заступницею Маріам.
Чи не тому з цього часу й починаються поразки Руських військ, втрата 
державності, всі біди й нещастя нашого народу?! Лев Диякон не повідомляє
справжню причину війни, натомість досить плутано переповідає початок
конфлікту. Візантійський імператор Никифор після взяття Тарси в 966 р.
прийняв у себе болгарських послів, які іменем їхнього царя вимагали
належної їм данини. Сердитий Никифор сказав: «Які нещасні римляни, якщо
вони, перемігши всіх  противників, повинні тепер, подібно невільникам,
платити данину скіфам, цьому зневаженому (презренному) і бідному
народові». Потім наказав бити послів по щоках і сказав:
 «Вертайтесь
до вашого царя, вдягненого в кожух, пожираючого сиру шкіру, і скажіть
йому, що великий і сильний імператор Римський скоро сам прибуде в твою
країну і віддасть тобі повну данину з тим, щоб ти, народжений в рабстві,
навчився визнавати Римських государів своїми повелителями і не смів би
вимагати з них данини, як з невільників». Після цього він сам вийшов з
військом проти Болгарії й завоював прикордонні області. Побачивши, що
місцевість складна для ведення війни, він завагався, і повернувся в
Візантію. Тут він назначив хитрого Калокіра патрицієм і послав його до
тавроскіфів, яких знають як русів, з тим, щоб роздав їм 15 кентинарій
золота і привів би русів у Болгарію для завоювання цієї країни. Так
описана причина війни. Інші версії прямо вказують, що Калокір посланий
до Святослава, щоб руками русів помститися болгарам.
 Святослава не
треба було довго вмовляти, бо він розумів, усю перспективу цієї
пропозиції. За словами М. Грушевського, "при нездарности болгарського
царя, при помочі зі сторони Візантії не тяжко здавалось опанувати
Болгарію, а се значило захопити в свої руки цілу подунайську торгівлю,
присунутися до самої Візантії, а в дальшій перспективі... взяти в свої
руки цілий Балканський півострів і саму світову столицю - Царгород” (там
же, ст.467). Причина Священної війни Святослава не вказується і в наших
літописах. Дата початку війни також не має одностайності серед
дослідників: чомусь Шлецер вказує дату початку війни 955, а не 968 рік,
як прийнято в нашій історіографії. Святослав зібрав 60-тисячне військо і
швидко оволодів 80 містами по Дунаю. Головна  битва під Доростолом
наочно показала слабкість болгарських сил, поразка яких так сильно
вплинула на болгарського царя Петра, що він скоро вмер. Отже, Святослав,
опанувавши край між Чорним морем і Дунаєм, осів у Переяславці (Малій
Преславі), зробивши її своєю столицею. Але, в цей час печеніги оточили
Київ, і князь вимушений був прийти на поміч. Та згодом він знов
повертається в Болгарію, де його чекають нові політичні перспективи.
Звичайно, імператор Никифор зовсім не мав наміру віддавати Болгарію
Святославові. Злякавшись успіхів Святослава, Никифор кинувся укріплювати
свою столицю, остерігаючись морського походу русів на  Царгород. Але в
969 році в результаті двірцевих інтриг, імператор Никифор був убитий, а
трон зайняв його вбивця вірменський жидовин Іоанн Цимісхій, ім’я якого
по-вірменськи означає «недоросток». Цимісхій хотів витіснитити
Святослава з Болгарії, запропонувавши йому  нагороду, обіцяну ще
Никифором. Зрозуміло, як обурився Святослав такому повороту справ.
Відповідь його була тверда: якщо Візантія не заплатить за здобуті ним
багаті краї, за підкорені міста, за взятих у полон болгар, то нехай
греки забираються з Європи до Азії, а Балканський  півострів віддадуть
йому - Святославу. Коли ж Цимісхій пригрозив і нагадав русам про
невдалий похід Ігоря і його смерть, тоді розгніваний Святослав спустошив
Фракію і дійшов близько до Цареграду. Цимісхій вислав супроти русів
війська Варди Скліра. Святослав об’єднав русів,  болгар, угрів і навіть
печенігів і дав бій біля Аркадіополя. Про результат битви візантійські
джерела  подають плутану інформацію, страшенно завищуючи втрати русів і
занижуючи свої. Однак, подальший хід подій таки вказує на те, що
Святослав мав успіх, бо руси всю зиму господарювали в візантійських
землях, особливо в Македонії, немилосердно руйнуючи й грабуючи
християнські
 церкви, як про це пише той же Лев Диякон. Внутрішні
чвари, повстання відволікали сили Цимісхія від військових дій супроти
русів. Навіть Скліра йому довелось відкликати, щоб придушити повстання в
Азії.  Лише в 971 році Цимісхій поновив війну зі Святославом. Він
вислав кораблі з «грецьким вогнем» в устя Дунаю, щоб перекрити доступ
свіжих військ для підкріплення русів.

 Несподіваним нападом
Цимісхій застав болгарську столицю зненацька і примусив її мешканців
тримати оборону. В цей час у Преславі був болгарський цар Борис і
воєвода Свенельд. Борис був узятий в полон, а Свенельду вдалося
прорватися з невеликим загоном до Святослава, який з  головним військом
стояв у Доростолі. Цимісхій проявив свою національну хитрість,
проголосивши Бориса царем Болгарії й заявивши, що прийшов визволяти
болгар від русів. Це справило велике враження на народ, і болгари почали
переходити на бік Цимісхія. Святослав почав карати зрадників: він
влаштував терор і арешти значних болгар, але ці заходи вже були марними.
Цимісхій почав блокаду Доростола, яка тривала три місяці. Грецький флот
підпалював місто з допомогою вогнеметних машин. Руси кілька разів
намагалися прорвати блокаду, знищити грецькі огнеметальні машини, але
марно. З обох боків було багато людських втрат. За своїми масштабами,
героїчними подвигами, запеклими боями і поєдинками цю облогу можна
порівняти зі славетною облогою легендарної Трої. Вночі руси виходили в
поле, збирали тіла загиблих воїнів і спалювали їх на вогнищах. А Богам
приносили в жертву полонених ворогів. Ці тризни супроводжувались виттям і
плачем на честь загиблих. Часто греки поміж убитими русами знаходили
тіла жінок, які воювали в  чоловічому одязі нарівні з мужами, як і їхні
Предкині - «амазонки». Рахуючи втрати з обох боків, Цимісхій
запропонував Святославові поєдинок, щоб вирішити наслідок війни. На це
Святослав гордо відповів, що він краще, ніж його ворог знає, що йому
робити, а якщо імператор хоче вмерти, то є тисячі різних способів
зробити це самостійно. Війна затяглася і Святослав зібрав старшинську
раду, на якій постановили дати ще один вирішальний бій. 24 липня
відбулася запекла січа. Ось як Лев Диякон описав епізод початку цього
бою: «Почався бій. Скіфи (руси) міцно натиснули на ромеїв,
 били їх
списами, влучали стрілами, і так збивали вершників на землю. Тут Анема
(з прибічної цісарської охорони) побачив Святослава, що з запалом
натискав на ромеїв і підбадьорював своє військо. Анема пустив коня,
наскочив на Святослава й ударив мечем по горлу, збив його з коня, але не
вбив: затримала удар кольчуга, сплетена з кілець, і щит, яким він
закрився від удару  ромейських списів. Скіфське військо оточило Анему,
збило з коня ударами списів; він багатьох повбивав, але і його вбили; а
був це чоловік, якого ніхто з товаришів не міг переважити військовою
виправкою. Зате його смерть додала сміливості Русі, вона гучно й дико
закричала і натиснула  на наших (тобто на ромеїв), вони відступили,
ухиляючись від незвичайного натиску скіфів». Тоді імператор велів
трубити в труби і сам зі списом в руках повів військо в наступ. Раптом
почалася сильна буря, яка понесла хмари пилу на руське військо,
засліпивши очі воїнам. Тоді загін Варди Скліра зайшов у тил руському
війську і погрожував відрізати його від міста. Це змусило русів 
відступити. Сам Святослав, поранений, обливаючись кров’ю, ледве уникнув
полону. Коли всі припаси в місті були вичерпані, Святослав запропонував
мир. Цимісхій погодився. Були підписані угоди, закріплені клятвами:
візантійські християни присягалися Христосом, а руські язичники -
Велесом і Перуном, на своїй зброї. Імператор давав русам вільний шлях
для повернення в Батьківщину, зобов’язувався пропускати руських купців у
Візантію і ставитись до них дружньо. Договір підписали з боку Візантії
Феофіл від імені Цимісхія і два молодих імператори, брати Василій і
Костянтин; з боку Руси згадуються тільки великий князь Святослав і
воєвода Свенельд. При укладанні цієї угоди Святослав зустрівся з
Цимісхієм на березі Дунаю. Імператор з’явився на коні, увесь в
позолочених обладунках, оточений своєю численною озброєною свитою;
Святослав же сидів перед ним у човні поруч з гребцями й вів переговори
через перекладача.

Повний текст:

http://svyatoslav.org.ua

В українській історії є багато
постатей, які незаслужено обійшла увагою вітчизняна наука, чи не
найхарактернішим прикладом такого підходу є князь Святослав. Причин
подібного ставлення кілька, але головною безсумнівно є грандіозність
постаті князя, на тлі якої надто невигідно виглядали політичні діячі
сучасності та недалекого минулого, за стандартами яких вітчизняна
історіографія намагалася оцінювати героїв попередніх епох.


Провідник

Хоч би який аспект життя та діяльності київського правителя ми
розглядали, джерела подають нам образ неперевершеного воїна та володаря.
На всіх наказах, що лунали з княжого столу в мирні часи й на полі битви
під час численних війн, лежав відбиток масштабності та виваженості
задумів, особистої мужності й тверезої оцінки ситуації.

Всі ці чесноти видатного політичного стратега та природженого вождя
гармонійно поєднувалися з особистісними рисами вдачі князя. Руський
літописець Нестор у «Повісті минулих літ» дає вичерпну характеристику
цим якостям, виписуючи своєрідний еталон, на який мали рівнятися всі
правителі, що успадкували по Святославу золотий Київський стіл: «Коли
князь Святослав виріс і змужнів, став він збирати воїв, багатьох і
хоробрих, бо й сам був хоробрий і легкий. Ходячи як пардус, багато воєн
він чинив. Возів же за собою він не возив, ні котла не брав, ні м’яса не
варив, але потонку нарізавши конину, або звірину, або воловину і на
вугіллях спікши, це він їв. Навіть шатра він не мав, а пітник слав і
сідло клав у головах. Такими ж і всі інші вої його були. І посилав він
до інших країн послів, кажучи: «Хочу на вас іти».

Можна було б вважати таку оцінку руського літописця дещо суб’єктивною,
якби подібної характеристики не давали князю інші тогочасні джерела,
зокрема ті, що походили зі стану ворогів. Візантійський історик Лев
Диякон так описує поведінку князя під стінами обложеного Доростолу:
«Святослав …муж гарячий і відважний, хоробрий і діяльний… розумів, що
головним завданням розсудливого полководця є спроба за будь-яку ціну
врятувати своїх людей і ніколи не падати духом перед лицем нещасть, з
якими би нездоланними бідами він не зіткнувся». Не менш виразним є опис
тим самим хроністом зустрічі князя з імператором Іоанном Цимісхієм:
«Показався і Святослав, що прибув річкою на скіфському човні; він сидів
на веслах і веслував разом з його наближеними, нічим не відрізняючись
від них. Ось яка була його зовнішність: середнього зросту, не надто
високого і не надто низького, з густими бровами та сірими очима, з
невеликим носом, безбородий, з густим, надто довгим волоссям над
верхньою губою. Голова в нього була цілком поголеною, але з одного боку
її звисало пасмо волосся – відзнака знатності роду … Одяг його був білим
та відрізнявся від одягу його наближених лише чистотою. Сидячи в човні
на лаві для веслярів, він поговорив трохи з імператором про умови миру
та поїхав».

В історіографічній традиції особисті чесноти князя не заперечувалися,
хоч не можна сказати, що на них особливо наголошувалося, інша річ
державно-політичні та військові звершення, значення яких для розвитку
Русі постійно ставиться під сумнів. Здійснені правителем масштабні
завоювання в наукових розвідках оцінюються здебільшого негативно. В
провину Святославу ставлять вже самі походи у віддалені землі, які
начебто послаблювали обороноздатність центру держави – Руської землі
(середньої Наддніпрянщини та Києва), також приєднання «надлишкових»
територій, які Русь «не могла освоїти», врешті – зруйнування Хазарського
каганату, що начебто «відкрило шлях на Русь численним кочовим ордам».

Між Волгою та Дніпром

Варто лише поглянути на історико-географічну карту й розстановку сил у
Східній Європі в середині Х століття (напередодні епохи Святослава), щоб
зрозуміти всю безпідставність цих закидів. Чим була Руська земля до
Святослава і чим стала після? Попередники Святослава змогли забезпечити
Києву та підпорядкованим йому землям певний ступінь суверенітету, що був
постійно загрожений з боку могутніх сусідів, насамперед з боку
Хазарського каганату та підпорядкованих йому кочових орд, які правителі
Ітиля використовували як інструмент, за допомогою якого тиснули на своїх
сусідів. У відносинах із Візантією Русь могла претендувати хіба на роль
молодшого політичного та економічного партнера, попри військові походи
русинів на Константинополь та укладання низки торговельних угод.

До Святослава Руська земля не відігравала помітної геополітичної ролі,
понад те, вона постійно ризикувала потрапити в політичну орбіту
сильніших держав. Вже перші кроки Святослава як самостійного правителя
(приблизно 961–962 роки) недвозначно вказують на прекрасне розуміння
князем, так би мовити, геополітичного становища його держави та
стратегічних завдань, що їх конче необхідно було виконати задля
забезпечення надійних підстав існування Руської держави.

Першочерговим та головним завданням київського правителя стало знищення
Хазарського каганату. Для того щоб належно оцінити Святослава як
державного діяча та політичного стратега, слід подивитися на динаміку
геополітичних змін у Східній Європі впродовж останнього тисячоліття. Цей
регіон ніколи не мав внутрішніх природних кордонів і відповідно був
певною геополітичною цілісністю, на теренах якої зазвичай існував лише
один великий державно-політичний центр, що підпорядковував своїй волі
простір від Балтики до Чорного моря і Каспію.

Наявність у цьому регіоні двох великих водних артерій – Дніпра і Волги,
вздовж яких пролягали найважливіші торговельні шляхи, зумовила постання
саме на вісі цих річок великих політичних та економічних центрів, що
неминуче мали вступити у протиборство за гегемонію над цим простором. Не
випадково державна територія Русі вибудовувалася вздовж дніпровської
вісі з центром у Києві, в той час як Хазарія мала за вісь Волгу з
продовженням уздовж північних берегів Каспію з центром в Ітилі. Згодом
навколо Дніпра формувався державний простір Великого князівства
Литовського і Руського та Війська Запорозького – геополітичних
спадкоємців Київської Русі, а вздовж Волги – Золотої Орди та Московської
держави – геополітичних нащадків Хазарського каганату.

Події минулого недвозначно свідчать, що тривале співіснування кількох
імперських центрів на цьому просторі було неможливим. Історія незмінно
виводила на герць претендентів на роль Пана над Східною Європою – Київ
супроти Ітиля, Вільно супроти Сараю, Варшава, згодом Чигирин супроти
Москви, зрештою Київ супроти Москви. Ці протистояння ніколи не були
надто тривалими, натомість завзятими та кривавими, після яких завжди
лишався лише переможець.

Drang nach Osten

Князю Святославу, попри його молодий вік, очевидно, вистачило хисту
збагнути істину, осягнення якої виявилося не під силу державним мужам
України ХХ століття – справжній суверенітет Руської землі почався не від
часу звільнення Києва від хазарської данини, а від зруйнування Ітиля.
Тому свій перший похід 23–25-річний правитель здійснює на Середнє
Поволжя, здобуваючи у 964-му столицю Волзької Болгарії Великий Булгар та
спустошуючи землі буртасів, чим позбавив Хазарію підтримки з боку її
північних данників-союзників.

Наступного року Святослав розбиває хазарське військо та, спустившись на
човнах по Волзі, здобуває Ітиль, не лишивши в останньому каменя на
камені. Були захоплені й інші хазарські міста, зокрема Семендер
(неподалік сучасної Махачкали) та Біла Вежа (Саркел), яку обсаджено
руською залогою, що мала контролювати терени Підкавказзя. Данину
накладено на племена ясів (аланів) та касогів (черкесів).
Перемоги Святослава у війнах з Волзькою Болгарією та Хазарією
забезпечили Києву геополітичне домінування в Східній Європі на майже
цілих триста років, аж до того часу як нащадки Джучі та Чингісхана
відновили державно-політичний центр у пониззі Волги – Сарай, що
розташувався неподалік зруйнованого Ітиля.

Окремо слід сказати про кочівницький чинник. Всупереч поширеному
стереотипу, мусимо констатувати: Печенізька орда – основний кочовий
суперник Русі часів Святослава – з’явилася у надчорноморських степах і
стала загрожувати Русі задовго до знищення Хазарії (приблизно в 915
році), тож держава зі столицею в Ітилі аж ніяк не могла бути
«захисником» Русі. Понад те, саме Хазарія була найбільше зацікавлена в
агресивних діях кочовиків щодо осілого населення Східної Європи.
Хазарська держава жила у своєрідному паразитарному симбіозі з кочовими
ордами та іншими розбійними групами (приміром, варягами), чиїм промислом
стало людоловство. Захоплених під час цих підступних рейдів бранців
переправляли до хазарських міст, що виконували роль перевалочних
пунктів, а далі іудейські работоргівці з консорції Рахданія (іврит
radhanim, араб. ar-razanija, в перекладі – «знавці шляхів») Каспієм
постачали «живий товар» на ринки мусульманського світу.

Тож зруйнування хазарської столиці крім вирішення геополітичних завдань
також поклало край багатолітньому демографічному виснаженню Руської
землі та Східної Європи від діяльності торгівців людьми та їхніх кочових
контрагентів. Всі жахи масштабного людоловства та работоргівлі
повернулися на терени України лише за 500 років, коли союзники
московських «государей» хани Перекопської орди відновили кривавий
промисел. Щодо кочових орд, які начебто «хлинули на Русь нестримним
потоком через нерозважливо зруйновану браму Ітиля», то насправді
наступний великий кочовий народ (половці) з’явився поблизу кордонів Русі
лише майже через 100 років після знищення Хазарського каганату.

Перемогти сильнішого

Здобутки києво-руських дружин у південно-східному напрямку були
вражаючими як за розмахом, так і за часом, що знадобився для цих
завоювань. Але чи надійним було становище Руської землі після усунення
військово-політичного й економічного конкурента на Волзькому
торговельному шляху? Очевидно, що ні. Економічні інтереси створеної
Святославом імперії з центром у Києві було спрямовано на південь, в
землі що лежали над Чорним морем і служили транзитним коридором для
руських товарів на ринки багатих країн візантійського та ісламського
світів. Економічна самостійність Руської землі залежала від того,
наскільки твердою ногою стоятимуть руські дружини й торговельні факторії
над Чорним морем і наскільки поступливими щодо економічних та політичних
інтересів Русі будуть її сусіди на Кавказі та Балканах.

Забезпечити доступ на ринки Візантії та одержати надійні важелі впливу
на цю середньовічну наддержаву можна було, лише здобувши плацдарм на
Балканах. Тому немає жодних підстав вважати нерозважливим чи авантюрним
наступний мілітарно-політичний крок Святослава. У 968 році він
відправляється в Подунав’я і, форсувавши Дунай на початку літа, завдає
поразки болгарському царю Петрові під стінами Доростола. До кінця літа
війська київського князя опановують Добруджу, а до кінця року – цілу
Болгарію.

Послаблення Болгарії було в інтересах як Русі, так і Візантії, тому
остання особливо не переймалася, коли руські дружини переправлялися
через Дунай. Однак у Константинополі аж ніяк не очікували, що Болгарське
царство, ця могутня держава, з якою Візантія вела виснажливі війни аж
300 років, втративши на її користь свої найкращі балканські провінції,
розсиплеться як картковий будиночок під ударами київського війська. На
кордонах з імперією з’явився новий, ще могутніший, супротивник, який
прагнув об’єднати у своїх руках владу над усією Східною Європою, а
новозавойоване Подунав’я зробити осердям Руської держави.

Візантія мусила реагувати на цей виклик і вчинила за старим римським
правилом «поділяй і володарюй». Ромейські дипломати переконали хана
Печенізької орди Курю здійснити напад на Київ, тим самим відтягти
основні сили Святослава з Болгарії, а за час їхньої відсутності
підбурили нового болгарського царя Бориса ІІ до повстання. Втім, швидким
маршем на Київ Святослав усунув печенізьку загрозу, а потому повернувся
на Балкани, де вчинив показову розправу над повсталими – «і взяв город
на спис кажучи: «Се город мій», і покарав у ньому зрадників смертю». У
болгарській столиці Великому Преславі засів руський гарнізон, а цар
Борис ІІ визнав свою залежність від Святослава.

Після підкорення Болгарії прийшла черга і підступної Візантії.
Наприкінці літа 970 року руські війська здобули приступом Філіппополь
(нинішній Пловдив) і встановили контроль над Фракією – ключовою
візантійською провінцією на Балканах. Саме під час цієї кампанії греки
належно могли оцінити духовні та вольові якості київського князя та його
дружинників. За Нестором: «І рушив Святослав на греків, і вийшли вони
проти русі. І коли побачили це русини, то убоялися вельми множества
воїнів. І мовив Святослав: «Уже нам нікуди дітись, а волею і неволею
доведеться стати насупроти. Тож не посоромимо землі Руської, а ляжемо
кістьми тут, бо ж мертвий сорому не зазнає. Якщо ж побіжимо ми, – то
сором нам. Тож не втечемо, а станемо міцно, і я перед вами піду. Якщо
моя голова ляже, то самі подумайте про себе». І сказали вої: «Де голова
твоя ляже, там і наші голови ми зложимо». І приготувалися до бою русь і
греки. І зіткнулися обидва війська, і обступили греки русь, і була січа
велика, і переміг Святослав, а греки побігли. І пішов Святослав, воюючи,
до Царгорода, й інші міста руйнуючи, які стоять пусткою і до сьогодні».

Імперії ромеїв необхідно було докласти чималих зусиль, щоб подолати
Святослава. Було задіяно всі військові ресурси та дипломатичні важелі.
Весною 971-го Святослава з «дружиною малою» було заблоковано у Доростолі,
але двомісячна облога, яка закінчилася битвою у відкритому полі, не
принесли грекам вирішальної перемоги. Сторони змушені були укласти мир,
вигідний для Візантії, проте Русь зберігала свій військовий потенціал.
За свідченням київського літописця, Святослав планував продовжити
військову кампанію після збору «більшої дружини». Втім, несподівана
смерть князя над дніпровими порогами на зворотньому шляху до Києва
перервала здійснення цих планів, заразом завершивши героїчну добу в
історії Руської землі. Остання за десять років правління Святослава з
рядового князівства перетворилася на потужну державу імперського зразка,
що виступала на рівних з найбільшими державами того часу.

Резерв на майбутнє

Нащадки Святослава не спромоглися відновити в повному обсязі зовнішню
експансію. Втім, і завоювань Святослава, цього своєрідного
геополітичного резерву, вистачило для того, щоб наступні кілька століть
Руська земля почувала себе в безпеці від зовнішніх загроз і посідала
належне місце на політичній мапі Європи. За Володимира і Ярослава
прийшов час для внутрішнього упорядкування державної організації, що
піднесло Руську землю до рівня найрозвиненіших держав та забезпечило
блискучий розквіт києво-руської культури.

Нові часи приносять нові випробування та ставлять нові завдання перед
країнами та їхніми політичними елітами. Комплекс проблем, які вирішують
сучасні держави незрівнянно більший, ніж той перелік, який був за
Середньовіччя. Але як тоді, так і нині першим пунктом у політичній
програмі будь-якого державного утворення зазначалося забезпечення
геополітичних підстав для свого існування. Правителі Києва та їхнє
військово-політичне оточення тисячу років тому блискуче виконували це
надзавдання. Чи до снаги нинішнім українським політичним та
інтелектуальним елітам, якщо не здійснювати, то для початку хоча б
осягнути геополітичні завдання Української держави?


Джерело: http://svyatoslav.org.ua