Святослав Хоробрий і християнство

«Віра
християнська - юродство єсть» - так передав  літописець слова Великого
князя Святослава Хороброго,  які відображають його ставлення до
чужовір’я. Він  передбачив, яку шкоду воно принесе на наші слов’янські 
землі, відібравши в народів природню етнічну релігію, позбавивши їх волі
й духовного єднання з Рідними Богами  на довге тисячоліття. Та ось наше
тисячоліття  християнської темряви минуло, і народи знову  повертаються
до своєї праджерельної істини - до  етнічних, національних пріоритетів.
Але прокинулися ще  далеко не всі, дехто волів би проспати й «царство 
небесне», аби не примушувати себе мислити. Та, яким би  солодким не
видавався сон раба, однак настає пробудження  - і раб повертається лише
до рабських обов’язків. Убийте  в собі раба християнського мислення!
Дещо про ювілеї: Не  встигли відлунати церковні дзвони 1988 року,
сповіщаючи  народ про святкування 1000-ліття хрещення Руси, як  слідом
готуються помпезні святкування 2000-ліття різдва  Ісуса Христоса.
Хочеться перефразувати відому приказку  «Чим би народ не тішився, аби не
бунтував». Сьогодні  народ знайшов свого кумира Ісуса замість
втрачених  Лєніна і Сталіна, бо як же ж йому знедоленому жити без 
кумирів, хоч земних, хоч небесних? Смішно і прикро, що в  кінці ХХ ст.
загалом освічені люди не хочуть мислити  самостійно і логічно,
сприймаючи християнські легенди за  історичні факти, та ще й придумуючи
собі з того ювілейні  дати. Ще сто років тому, відзначаючи 900-літній
ювілей  хрищення Руси, провідні фахівці з історії християнства  записали
в «Трудах Києвской духовной академии», що літописна версія хрищення
Русі «наповнена легендарними  вигадками». Та, на жаль, наш народ і досі
ще не може  позбутися цих вигадок, продовжуючи смакувати ними, 
демонструючи не просто свій консерватизм, але швидше  відсутність
етнічного імунітету. Причиною вживлення  чужої релігії є, насамперед,
відрив людей від свого  етнічного коріння, коли зв’язок між поколіннями 
кровноспорідненої спільноти послаблений іноетнічними  вкрапленнями.
Правдивим показником рівня чистоти етносу  завжди виступає його
ставлення до своєї етнічної  культури і релігії. Бо як же інакше
пояснити той факт,  що люди з вищою освітою, відомі письменники,
державні  мужі, діячі науки і культури не хочуть, чи не можуть 
усвідомити, що вони, як і їхні Предки були одурені  тисячоліття тому
хитрим і витонченим способом, на який  здатні лише нації-поневолювачі,
що накинули нам не тільки чужого бога, але й чужу мораль, і рабську
ментальність. Саме вони примусили слабодухого князя Володимира прийняти
хрищення і тим самим зробити Русь колонією Константинопольського
патріархату. Чому це вдалося? Згадаємо, що князь був людиною непевного
походження, і не в тому річ, що він нібито був  народжений від "рабині”,
а швидше тому, що ця "рабиня” була неруського (і загалом не
слов’янського) походження.

 На демократичності походження любили
наголошувати більшовики-атеїсти, мовляв, він людина з народу, а
зрозумів всі "вигоди” християнства для Русі. Нині ж стало очевидним, що
саме етнічна непевність, відсутність шляхетного ви-ховання в дусі
лицарських традицій Русі була причиною його духовної зради. Навіть сама
Константинопольська церква зневажала Володимира і  відмовилась
канонізувати його. Уже його син Ярослав Мудрий вперто вимагав від
Константинопольського
 патріархату канонізації Володимира як
"святого”, але відмова була категоричною: ні! Лише новгородська церква
за вказівкою Олександра Невського проголосила його регіональним "святим”
в 1240 році, відзначаючи роковини його смерті 15 липня. Другий раз його
проголосила "святим” Московія вже за вказівкою Івана Грізного аж у ХVI
ст. Якщо наших Предків ще якось можна виправдати (їх охрещували
насильно, вони піднімали повстання проти чужовір’я, зрештою зберігали
Рідну Віру потайки від офіційної церкви), то сучасних українців-християн
не виправдаєш аж ніяк. Їхні аргументи: «Так вірили наші Предки» -
досить слабкі, бо одразу виникає закономірне  питання: «Які Предки?».
При докладнішому з’ясуванні виявляється, що це одне-два покоління:
бабуся-прабабуся, чи дід-прадід, і не далі. Дехто включає ще й козаків,
які поклонялися «Матері Божій», будували церкви, тобто були християнами.
Спрацьовують, культивовані тим же  християнством, стереотипи мислення:
«наші Предки були поганами і тільки християнство їх просвітило».
Отямтеся, люди добрі! Як не соромно вам повторювати накинуту
поневолювачем фразеологію?! Адже це рівнозначне хоча б такому: «наша
рідна мова погана, лише московською  (англійською, грецькою чи іншою) ми
просвітилися». З цих двох прикладів перший є страшнішим, бо він є
причиною, в той час, як другий - є наслідком. Втративши Рідну релігію,
народ протягом тисячоліття втрачав свої етнічні духовні цінності,
втягуючись у коло чужих понять, норм  моралі, змішуючись із чужими
етносами, набував «інтернаціональних» рис і зневаги до свого рідного.
Дещо про літописи Літописці-християни по кілька разів на століття
переписували літописи на догоду кожному черговому правителю. Відомо, що й
несторову «Повість врем’яних літ» редагували згідно з пануючою в
княжому середовищі ідеологією. Нині ми вже знаємо, що було  кілька
охрещень народу русь до Володимира. В одному з ватіканських рукописів є
малюнок, що зображає охрещення Руси. Всі події тут подано в строгому
хронологічному порядку, а цей малюнок розміщено між 853 і 888 роками.
Тут також є повідомлення, що русам надіслано єпископа у  871 р. Сучасні
історики називають 860 рік датою першого хрищення Руси, що відбулося за
Аскольда. Були й наступні - охрещення Ігоря, Ольги. Боротьба за
пріоритети стала причиною знищення одних літописних хронік і створення
інших. Отже, саме християнство було причиною знищення всієї писемної
історії нашої Батьківщини, яка велась впродовж багатьох століть перед
Володимиром. Тепер їм легко переконувати нас, що писемність на Русь
принесло тільки християнство. А де писемні пам’ятки язичницького
періоду?! Їх немає, отже й писемності в русів не було...

Деякі
маститі "вчені” досі заявляють, що писемність русам створили Кирило й
Мефодій, навіть пам’ятники "просвітителям” спорудили. Вся історія Русі
початкового періоду виглядає як низка змінюючих одна одну ідеологій:
язичницької і християнської. Зрада Осколда (Аскольда) і  прийняття ним
християнства в кінці червня 860 року (близько літнього сонцестояння)
призвела до захоплення влади у Києві в 882 році Ладозьким воєводою
Олегом, який залишався язичником. Дослідників історії цього періоду і
досі дивує питання, що стало причиною такого успіху ладозького правителя
Славії. Адже, Русь була значно сильнішою від Славії, а в 882 році вона,
на думку багатьох вчених, досягла апогею могутності. Відповідь
однозначна - Олег спирався на антихристиянські сили в народі, на
сповідників язичництва, яких не задовольняло правління
Аскольда-християнина.

Про це писав В.Татіщев:  "У вбивстві
Аскольда найвірогіднішою причиною було його охрищення; може кияни, не
бажаючи приймати хрищення, закликали Олега, а Олегу додалась заздрість 
володарювання» (Татищев В. Н. История Российская. - М., Л., 1963.- Т.2,
с.208). Напівлегендарна постать Олега Віщого мало досліджена через
обмеженість джерел:  визволення Олегом сіверян і радимичів від хозар в
науці прийнято вважати народними легендами; хоча його походи на древлян,
уличів і ти-верців (883 - 885) свідчать про намагання підкорити їх
своїй владі, а "антихристиянський  терор” розглядається як закономірна
гіпотеза про політичне забарвлення його княжіння. Постать Ігоря
Рюриковича також окреслена досить мляво. Договір Ігоря з греками 944
року свідчить про відносну рівноправність обох релігій, а отже, і
зовнішню віротерпимість. Згадки в літописах про Іллінську церкву в Києві
свідчать про наявність християн і їхні богослужіння. Правління Ольги
 також
складається з напівфантастичних подій, серед яких достовірними є:
придушення нею древлянського повстання 945 - 946 років, її
адміністративно-господарські реформи, охрищення княгині та її подорож до
Константинополя. Літописна версія її охрищення викликає багато
сумнівів, однак, існує припущення, що вона була охрищена з самого її
народження. Оскільки походження  княгині точно не встановлене, існують
різні версії щодо її етнічности - від скандинавського, до болгарського,
однак всі вони не мають певного історичного обґрунтування. Найлогічнішою
і досить арґументованою є версія М.Брайчевського про те, що Ольга була
охрищена разом з Ігорем в 944 році, і що смерть Ігоря в 945 р. була
спричинена саме його зрадою язичницької віри. Для  охрищення подружжю
зовсім не обов’язково було їхати в Константинополь, адже була в Києві
Іллінська церква.

Літописець же вважав за потрібне прикрасити
Ольжину легенду, і тому поєднав відомості про її пізнішу поїздку до
імператора з її охрищенням. В книзі імператора Костянтина Багрянородного
«Про обряди Візантійського  двору» описані прийоми Ольги і її супроводу
в імператорському палаці з такими подробицями (хто де сидів чи стояв,
хто як кланявся, чим пригощали, що подарували і т. д.), що було б
дивним, якби Костянтин «забув» описати обряд її охрищення. Зауважимо
також, що
 народна пам’ять не залишила нам жодного доброго знаку про
княжіння Ольги, яку в народі не поважали за її жорстокість. Народ довго
пам’ятав, як Ольга знищувала храми Рідної Віри, і, звичайно ж,
служителів слов’янських Богів - волхвів. Лише в християнських "Житіях”
такі дії княгині описуються як позитивні.

 Наприклад, оповідання
про те, що Ольга, охристившись, "требища бісівські зруйнувала і почала
жити во Ісусі Христі, і возлюбила бога” (за Є. Голубинським. История
русской церкви. - М., 1901.- Ч. 1, стор. 241). Відомо також, що вона
збудувала дерев’яну церкву святої Софії, яка згодом чи то згоріла, чи
була зруйнована Святославом. Трохи арифметики Що ж до датування всього
періоду княжіння Святослава, то зіпсованість літописних повідомлень може
тільки свідчити про намагання певних політичних сил Х ст. приховати
справжній перебіг подій. Така плутанина, звичайно ж, не була випадковою.
Викликає сумнів, насамперед, прийнята в історичній науці дата
народження Святослава - 942 рік. Це при тому, що загальновизнаною датою
шлюбу Ольги з Ігорем Рюриковичем вважають 903 рік. Відомо також, що
Ользі тоді було 10 років, Ігорю - 29. В принципі, такі князівські шлюби в
той час були можливими. Але це ніяк не узгоджується з тим, що Святослав
нібито народився через 39 років подружнього життя батьків, навіть, якщо
зважити на те, що Ольга повинна була подорослішати перш, ніж народити
дитину (припустимо, на 7- 15 років), але ж не в 49 років народити
першого сина (бо й про її дочок також нічого не відомо)? Тоді, мабуть,
Святослав був її єдиним сином і єдиною дитиною взагалі. Згадаймо, як
літописець повідомляє, що Святослав під час древлянського повстання 946
року був малолітньою дитиною, а Ольга після загибелі Ігоря стала
регентшею при неповнолітньому княжичу Святославові. Однак, існує
припущення, що Ольга, не бажаючи віддавати владу синові-язичнику, довго
зловживала владою і не допускала його до Київського столу. Тому в
християнському літописанні пізнішого часу помітні намагання виправдати
Ольгу і показати її регентшею при нібито малолітньому синові. Звідси й
намагання літописця зменшити вік Святослава. У зв’язку з цим, доцільно
нагадати, що в 970 році Святослав уже мав повнолітніх дітей, яких
відправив княжити в інші землі Русі (Ярополка, Олега і Володимира).

Якщо
прийняти до цього розрахунку 942 рік його народження, то це означало б,
що він мав цих синів, коли йому самому було 10 років. Отже,
нелогічність дати його народження в 942 році очевидна. Достовірнішими
виглядають свідчення російського історика Татіщева, який, посилаючись на
«Розкольничий літопис», подає дату народження Святослава 920 рік. Крім
того, мало хто з істориків чомусь (?) звертає увагу на працю сучасника
князя Святослава -  Візантійського імператора Костянтина Багрянородного,
в якій він ясно вказує на те, що Святослав правив у Новгороді ще за
життя його батька Ігоря Рюриковича, який дав йому це удільне князівство:
«Кораблі приходять до Царгороду з далекої Русі, тобто з Новгорода, де
сидить  Святослав, син Ігоря, князя Русі...» (Багрянородный К. Об
управлении империей.- М.: Наука, 1990). Нащадки Володимира, будучи вже
переконаними християнами, віддали першість християнізації своєму
прапрадіду, приховавши від нас справжні події далекого минулого,
затуманивши роль князя Святослава, який всім своїм єством прагнув
зберегти Прадавню Віру Руси, об’єднуючи слов’янські племена в могутню
Слов’янську імперію. І хоча за ним в нашій історії твердо закріпилось
ім’я князя-завойовника, чи Святослава Хороброго, але справжня постать
цього  велетня нашої духовної боротьби лишилось навіки затемненою й
малозрозумілою саме через християнську упередженість дослідників
історії. Тим часом, як сучасникам Святослава було добре зрозуміле саме
релігійне підґрунтя його війн, тому й були сили, зацікавлені в
історичних фальсифікаціях. Тому й маємо ми нині вкрай заплутані
повідомлення про життя націоналіста-рідновіра Святослава та його
батьків-християн, які проводили свою антиетнічну 
«інтернаціоналізаторську» політику ще в Х ст. Лицарське виховання В
словниках знаходимо про нього лише скупі повідомлення. Так, Брокгауз Ф.
А. і Ефрон І. А. в своєму  «Енциклопедичному словнику» (т. ХХІХ.- с.274)
подають, що Святослав Ігоревич - великий князь Київський, народився в
942 році. Його вихователем був Асмуд, а воєводою - Свенельд. Докладніших
повідомлень про його виховання не існує. Можна лише припускати, що
виховувався він за Звичаєвим правом того часу, причому на міцних
язичницьких традиціях. Однак, залишається  незрозумілим, чому Ольга,
будучи християнкою, не могла вплинути на зміст ідеологічного виховання
сина. Вірогідно, це було поза межами її впливу, а отже, й дозволяє
припускати, що духовним вихованням майбутнього князя за традицією
займалися волхви - представники  руського язичницького духівництва, як
це було прийнято в княжих родинах дохристиянської доби. Живучість
язичницької обрядовості, особливо пов’язаної з віковими та становими
ініціаціями (посвяченнями), засвідчується ще й через п’ятсот років після
Святослава, наприклад, участь княжичів у жнивному обряді, як ініціація
князівського повноліття, та ін. Можемо також припускати, що Святослав
отримав міцні знання з етнічної (рідної) релігії та стійку національну
свідомість, яка й вирізняла його слов’янське походження серед
поліетнічного суспільства Київської Русі. Про характер  Святослава
Хороброго та його звички також є кілька скупих повідомлень: «Святослав
суворим життям укріпив себе для трудів ратних, не мав ні станів, ні
обозу,  харчувався кониною, м’ясом диких звірів, і сам смажив його на
вугіллях; зневажав холод і негоду північного клімату; не знав шатра і
спав під небесним склепінням:
войлок служив йому замість м’якого
ложа, сідло замість подушки.. Яким був Воєначальник, такі й воїни.» 
(Карамзін. История государства российского, т.1, ст.171). Візантійський
хроніст залишив нам опис його зовнішності. Князь був середнього зросту,
широкоплечий, з могутньою шиєю, воїн. Мав блакитні очі, довгі вуса,
гладко виголене підборіддя і голову, на якій був лише довгий козацький
чуб - ознака високого княжого походження. Вдягнутий був у білий
полотняний одяг. В
 одному вусі мав золоту сережку з двома перлинами
й  рубіном, що свідчило про належність його до язичницької  релігії
Предків. Сережки носили за традицією й деякі  запорозькі козаки, ватажки
народних повстань, які  воювали саме за національні ідеали. Навіть
Тарас  Шевченко на одному автопортреті зобразив себе з сережкою у вусі,
що символізувало його належність до козацької  верстви українського
народу. Перед своїми походами  Святослав, за правилами лицарської честі,
посилав  грамоту з повідомленням «Іду на ви!», тобто оголошував  про
початок війни. Війну проголошували за давнім  звичаєм, урочисто і через
послів. Лише в ХІІ ст. замість  цього звичаю, почали вже за
християнськими правилами вживати так звані «хресні грамоти»: «В той же
рік розсварилися Всеволод з Володимирком через сина,- бо сів син його у
Володимирі, - і почали один одному складати вину, і Володимирко кинув
йому хресну грамоту. Всеволод тоді з братами пішов на нього» (Літопис
Руський, - с.196, 1144 рік). Тут ідеться про те, що за «хресними
грамотами» сусіди присягалися не нападати на володіння один одного, а
коли клятву порушували, грамоти кидали, як відмову від присяги і виклик
до війни. В літописі за 946 рік описаний обряд початку бою, де нібито
Святослав ще дитина, кидає перший спис перед військами противника. Його
вихователь Асмуд і воєвода Свенельд промовили:
 «князь уже почал;
потягнем, дружино, по князі», що означало: «князь уже почав, ударимо,
дружино, вслід за князем» (ЛР, с.34). Навіть через сто й більше років
князь давав наказ до наступу такими словами «потягніть, дружино!»,
«потягнімо мужньо, браття і дружино!». Знак до наступу подавали
підняттям прапора, ударами в бубни та гудінням бойових рогів, щоб бачили
і чули всі полки.

Перед боєм було прийнято мірятися силою -
найсильніші воїни з обох воюючих станів виїздили наперед війська і
змагалися в двобої. Чия була перемога, таким мав бути результат бою. Це
було своєрідним релігійним ворожінням, що зберігалося ще довгий час по
прийняттю християнства  як офіційної релігії (наприклад, перед
Куликівською битвою 1380 р. відбувся поєдинок русича Пересвіта з
татарином Челубеєм). "Завойовник” чи Борець за Віру? В VI - VII ст.
юдаїзм інтенсивно поширював свій вплив на інші держави, прагнучи стати
світовою релігією. З Палестини він поширився на Аравію і Середню Азію. В
середині VIII ст. юдаїзм був масовою релігією в Хорезмі,  а звідти
поширився на Хазарський каганат, де став державною релігією. Юдаїзм
поширювався також на теренах Європи, навіть в нежидівському середовищі.
Святослав, завдавши нищівного удару по Хазарському каганату, фактично
призупинив масове поширення юдаїзму, який пізніше був витіснений
християнством та ісламом і локалізований виключно на етнічному
жидівському середовищі. З VIII - IХ ст. починається поступова
християнізація слов’янських народів, знищення їхніх етнічних знань. В Х
ст. римські завоювання слов’янських земель всюди супроводжуються
насильницькою християнізацією слов’янських народів. Ця християнізація
зустрічає шалений опір поневолених духовно й фізично народів. Тому не
дивно, що язичництво Святослава - це його міцна ідейна позиція. Він
розуміє, якої шкоди завдасть усій Слов’янщині християнське духовне ярмо,
що  невідворотно насувалося на Європу. Нищівний удар Святослава по
Хазарському каганату 964 року завдав юдеям  і християнам непоправних
втрат. Каганат так більше  ніколи й не піднявся. Однак те, що
християнська ідея визріла в юдейському середовищі, спонукало її
представників ширити свою "інтернаціональну” ідеологію не відкрито, а
обережно, обманом і хитрістю. Так, Болгарського князя Александра
одружили з жидівкою, попередньо охристивши її. Від неї він мав трьох
синів.

 Подібних шлюбів було в історії чимало. Розігрувався
старозаповітний сценарій на тему Есфіри (див.: Біблія. Книга Естер). Вся
боротьба Святослава з Хазарським каганатом зводилася нанівець - це
плем’я знайшло нові хитріші засоби опанування світом шляхом етнічного 
змішування з царськими родами. Подібний сценарій було підступно
розіграно й для самого Святослава - саме його позашлюбний син непевного
походження прийняв християнізм як офіційну державну релігію (Володимир,
на думку М.Грушевського, народжений від юдейки Малфріди, замаскованої
під Малушу: Історія України-Руси,- Т. 1, ст. 470). Опанувавши Болгарією,
Святослав жорстоко  знищував розсадники чужовір’я - християнські
церкви. Про це писав відверто Лев Диякон, але замовчують сучасні
історики. Язичницьке військо Святослава наводило жах на Візантійську
християнську імперію. Християнізовані болгари добровільно віддавали свої
міста після розправи
Святослава з мешканцями Філіпополя, де він
посадив на палі близько 20 тисяч полонених християн. Завоювання
Святослава в гирлі Дунаю - це був другий удар, вже по інтересах
Візантії, яка також зазіхала на Болгарію. Як писав А. Чертков: «Війна
Святослава проти болгар є  важливішою подією Х ст. Успіх цієї війни міг
суттєво змінити на віки політичний склад Європейських держав, дати
рішучу перевагу Слов’янського елемента над німецьким, і багаточислене
слов’янське плем’я поставити пануючим над рештою Європи» (Описание войны
великого князя Святослава Игоревича против Болгар в 967-971 годах.-
М.1843, с. 17). Хід Священної війни «Історія» Лева Диякона -
візантійського історика-хроніста - є мабуть одним з небагатьох писемних
джерел цієї війни. Звичайно, не слід забувати, що Лев описав ці події з 
точки зору противника слов’ян, яких у своєму творі називає скіфами.
Візантійські імператори завжди тримали своїх літописців поруч із собою в
походах, щоб увічнити свої "діяння”. Можемо тільки здогадуватися, що й
слов’яни мали своїх літописців, може й про Святослава було написано
немало славних сторінок, однак запеклі діячі християнства не залишили
від них і сліду. Скільки  писемних пам’яток язичницької доби було
віддано вогню, вже не порахує ніхто! Всі війни давнього часу починалися
моліннями в храмах Перуна, Зевса та інших Богів язичницьких народів.
Похід Візантії проти Руси розпочинався великими урочистостями в
християнських церквах їхньої столиці, де сам імператор і його військо
молилися перед іконами за перемогу. Часто й у таборах поблизу поля битви
встановлювалися спеціальні намети з культовими зображеннями, священними
мечами, перед якими молилися князі й дружинники. На малюнках літописів,
що описують події часів Святослава, є зображення військового шатра, в
якому воїни могли помолитися перед боєм. Тут бачимо вже поєднання двох
релігій: язичницький меч - символ Перуна - Бога війни, і християнський
хрест. В літописанні пізніших часів подібні шатра вже оснащені тільки
іконою матері Ісуса, і господарюють тут тільки християнські попи, а
руські воїни вже стоять на колінах перед жидівською заступницею Маріам.
Чи не тому з цього часу й починаються поразки Руських військ, втрата 
державності, всі біди й нещастя нашого народу?! Лев Диякон не повідомляє
справжню причину війни, натомість досить плутано переповідає початок
конфлікту. Візантійський імператор Никифор після взяття Тарси в 966 р.
прийняв у себе болгарських послів, які іменем їхнього царя вимагали
належної їм данини. Сердитий Никифор сказав: «Які нещасні римляни, якщо
вони, перемігши всіх  противників, повинні тепер, подібно невільникам,
платити данину скіфам, цьому зневаженому (презренному) і бідному
народові». Потім наказав бити послів по щоках і сказав:
 «Вертайтесь
до вашого царя, вдягненого в кожух, пожираючого сиру шкіру, і скажіть
йому, що великий і сильний імператор Римський скоро сам прибуде в твою
країну і віддасть тобі повну данину з тим, щоб ти, народжений в рабстві,
навчився визнавати Римських государів своїми повелителями і не смів би
вимагати з них данини, як з невільників». Після цього він сам вийшов з
військом проти Болгарії й завоював прикордонні області. Побачивши, що
місцевість складна для ведення війни, він завагався, і повернувся в
Візантію. Тут він назначив хитрого Калокіра патрицієм і послав його до
тавроскіфів, яких знають як русів, з тим, щоб роздав їм 15 кентинарій
золота і привів би русів у Болгарію для завоювання цієї країни. Так
описана причина війни. Інші версії прямо вказують, що Калокір посланий
до Святослава, щоб руками русів помститися болгарам.
 Святослава не
треба було довго вмовляти, бо він розумів, усю перспективу цієї
пропозиції. За словами М. Грушевського, "при нездарности болгарського
царя, при помочі зі сторони Візантії не тяжко здавалось опанувати
Болгарію, а се значило захопити в свої руки цілу подунайську торгівлю,
присунутися до самої Візантії, а в дальшій перспективі... взяти в свої
руки цілий Балканський півострів і саму світову столицю - Царгород” (там
же, ст.467). Причина Священної війни Святослава не вказується і в наших
літописах. Дата початку війни також не має одностайності серед
дослідників: чомусь Шлецер вказує дату початку війни 955, а не 968 рік,
як прийнято в нашій історіографії. Святослав зібрав 60-тисячне військо і
швидко оволодів 80 містами по Дунаю. Головна  битва під Доростолом
наочно показала слабкість болгарських сил, поразка яких так сильно
вплинула на болгарського царя Петра, що він скоро вмер. Отже, Святослав,
опанувавши край між Чорним морем і Дунаєм, осів у Переяславці (Малій
Преславі), зробивши її своєю столицею. Але, в цей час печеніги оточили
Київ, і князь вимушений був прийти на поміч. Та згодом він знов
повертається в Болгарію, де його чекають нові політичні перспективи.
Звичайно, імператор Никифор зовсім не мав наміру віддавати Болгарію
Святославові. Злякавшись успіхів Святослава, Никифор кинувся укріплювати
свою столицю, остерігаючись морського походу русів на  Царгород. Але в
969 році в результаті двірцевих інтриг, імператор Никифор був убитий, а
трон зайняв його вбивця вірменський жидовин Іоанн Цимісхій, ім’я якого
по-вірменськи означає «недоросток». Цимісхій хотів витіснитити
Святослава з Болгарії, запропонувавши йому  нагороду, обіцяну ще
Никифором. Зрозуміло, як обурився Святослав такому повороту справ.
Відповідь його була тверда: якщо Візантія не заплатить за здобуті ним
багаті краї, за підкорені міста, за взятих у полон болгар, то нехай
греки забираються з Європи до Азії, а Балканський  півострів віддадуть
йому - Святославу. Коли ж Цимісхій пригрозив і нагадав русам про
невдалий похід Ігоря і його смерть, тоді розгніваний Святослав спустошив
Фракію і дійшов близько до Цареграду. Цимісхій вислав супроти русів
війська Варди Скліра. Святослав об’єднав русів,  болгар, угрів і навіть
печенігів і дав бій біля Аркадіополя. Про результат битви візантійські
джерела  подають плутану інформацію, страшенно завищуючи втрати русів і
занижуючи свої. Однак, подальший хід подій таки вказує на те, що
Святослав мав успіх, бо руси всю зиму господарювали в візантійських
землях, особливо в Македонії, немилосердно руйнуючи й грабуючи
християнські
 церкви, як про це пише той же Лев Диякон. Внутрішні
чвари, повстання відволікали сили Цимісхія від військових дій супроти
русів. Навіть Скліра йому довелось відкликати, щоб придушити повстання в
Азії.  Лише в 971 році Цимісхій поновив війну зі Святославом. Він
вислав кораблі з «грецьким вогнем» в устя Дунаю, щоб перекрити доступ
свіжих військ для підкріплення русів.

 Несподіваним нападом
Цимісхій застав болгарську столицю зненацька і примусив її мешканців
тримати оборону. В цей час у Преславі був болгарський цар Борис і
воєвода Свенельд. Борис був узятий в полон, а Свенельду вдалося
прорватися з невеликим загоном до Святослава, який з  головним військом
стояв у Доростолі. Цимісхій проявив свою національну хитрість,
проголосивши Бориса царем Болгарії й заявивши, що прийшов визволяти
болгар від русів. Це справило велике враження на народ, і болгари почали
переходити на бік Цимісхія. Святослав почав карати зрадників: він
влаштував терор і арешти значних болгар, але ці заходи вже були марними.
Цимісхій почав блокаду Доростола, яка тривала три місяці. Грецький флот
підпалював місто з допомогою вогнеметних машин. Руси кілька разів
намагалися прорвати блокаду, знищити грецькі огнеметальні машини, але
марно. З обох боків було багато людських втрат. За своїми масштабами,
героїчними подвигами, запеклими боями і поєдинками цю облогу можна
порівняти зі славетною облогою легендарної Трої. Вночі руси виходили в
поле, збирали тіла загиблих воїнів і спалювали їх на вогнищах. А Богам
приносили в жертву полонених ворогів. Ці тризни супроводжувались виттям і
плачем на честь загиблих. Часто греки поміж убитими русами знаходили
тіла жінок, які воювали в  чоловічому одязі нарівні з мужами, як і їхні
Предкині - «амазонки». Рахуючи втрати з обох боків, Цимісхій
запропонував Святославові поєдинок, щоб вирішити наслідок війни. На це
Святослав гордо відповів, що він краще, ніж його ворог знає, що йому
робити, а якщо імператор хоче вмерти, то є тисячі різних способів
зробити це самостійно. Війна затяглася і Святослав зібрав старшинську
раду, на якій постановили дати ще один вирішальний бій. 24 липня
відбулася запекла січа. Ось як Лев Диякон описав епізод початку цього
бою: «Почався бій. Скіфи (руси) міцно натиснули на ромеїв,
 били їх
списами, влучали стрілами, і так збивали вершників на землю. Тут Анема
(з прибічної цісарської охорони) побачив Святослава, що з запалом
натискав на ромеїв і підбадьорював своє військо. Анема пустив коня,
наскочив на Святослава й ударив мечем по горлу, збив його з коня, але не
вбив: затримала удар кольчуга, сплетена з кілець, і щит, яким він
закрився від удару  ромейських списів. Скіфське військо оточило Анему,
збило з коня ударами списів; він багатьох повбивав, але і його вбили; а
був це чоловік, якого ніхто з товаришів не міг переважити військовою
виправкою. Зате його смерть додала сміливості Русі, вона гучно й дико
закричала і натиснула  на наших (тобто на ромеїв), вони відступили,
ухиляючись від незвичайного натиску скіфів». Тоді імператор велів
трубити в труби і сам зі списом в руках повів військо в наступ. Раптом
почалася сильна буря, яка понесла хмари пилу на руське військо,
засліпивши очі воїнам. Тоді загін Варди Скліра зайшов у тил руському
війську і погрожував відрізати його від міста. Це змусило русів 
відступити. Сам Святослав, поранений, обливаючись кров’ю, ледве уникнув
полону. Коли всі припаси в місті були вичерпані, Святослав запропонував
мир. Цимісхій погодився. Були підписані угоди, закріплені клятвами:
візантійські християни присягалися Христосом, а руські язичники -
Велесом і Перуном, на своїй зброї. Імператор давав русам вільний шлях
для повернення в Батьківщину, зобов’язувався пропускати руських купців у
Візантію і ставитись до них дружньо. Договір підписали з боку Візантії
Феофіл від імені Цимісхія і два молодих імператори, брати Василій і
Костянтин; з боку Руси згадуються тільки великий князь Святослав і
воєвода Свенельд. При укладанні цієї угоди Святослав зустрівся з
Цимісхієм на березі Дунаю. Імператор з’явився на коні, увесь в
позолочених обладунках, оточений своєю численною озброєною свитою;
Святослав же сидів перед ним у човні поруч з гребцями й вів переговори
через перекладача.

Повний текст:

http://svyatoslav.org.ua

В українській історії є багато
постатей, які незаслужено обійшла увагою вітчизняна наука, чи не
найхарактернішим прикладом такого підходу є князь Святослав. Причин
подібного ставлення кілька, але головною безсумнівно є грандіозність
постаті князя, на тлі якої надто невигідно виглядали політичні діячі
сучасності та недалекого минулого, за стандартами яких вітчизняна
історіографія намагалася оцінювати героїв попередніх епох.


Провідник

Хоч би який аспект життя та діяльності київського правителя ми
розглядали, джерела подають нам образ неперевершеного воїна та володаря.
На всіх наказах, що лунали з княжого столу в мирні часи й на полі битви
під час численних війн, лежав відбиток масштабності та виваженості
задумів, особистої мужності й тверезої оцінки ситуації.

Всі ці чесноти видатного політичного стратега та природженого вождя
гармонійно поєднувалися з особистісними рисами вдачі князя. Руський
літописець Нестор у «Повісті минулих літ» дає вичерпну характеристику
цим якостям, виписуючи своєрідний еталон, на який мали рівнятися всі
правителі, що успадкували по Святославу золотий Київський стіл: «Коли
князь Святослав виріс і змужнів, став він збирати воїв, багатьох і
хоробрих, бо й сам був хоробрий і легкий. Ходячи як пардус, багато воєн
він чинив. Возів же за собою він не возив, ні котла не брав, ні м’яса не
варив, але потонку нарізавши конину, або звірину, або воловину і на
вугіллях спікши, це він їв. Навіть шатра він не мав, а пітник слав і
сідло клав у головах. Такими ж і всі інші вої його були. І посилав він
до інших країн послів, кажучи: «Хочу на вас іти».

Можна було б вважати таку оцінку руського літописця дещо суб’єктивною,
якби подібної характеристики не давали князю інші тогочасні джерела,
зокрема ті, що походили зі стану ворогів. Візантійський історик Лев
Диякон так описує поведінку князя під стінами обложеного Доростолу:
«Святослав …муж гарячий і відважний, хоробрий і діяльний… розумів, що
головним завданням розсудливого полководця є спроба за будь-яку ціну
врятувати своїх людей і ніколи не падати духом перед лицем нещасть, з
якими би нездоланними бідами він не зіткнувся». Не менш виразним є опис
тим самим хроністом зустрічі князя з імператором Іоанном Цимісхієм:
«Показався і Святослав, що прибув річкою на скіфському човні; він сидів
на веслах і веслував разом з його наближеними, нічим не відрізняючись
від них. Ось яка була його зовнішність: середнього зросту, не надто
високого і не надто низького, з густими бровами та сірими очима, з
невеликим носом, безбородий, з густим, надто довгим волоссям над
верхньою губою. Голова в нього була цілком поголеною, але з одного боку
її звисало пасмо волосся – відзнака знатності роду … Одяг його був білим
та відрізнявся від одягу його наближених лише чистотою. Сидячи в човні
на лаві для веслярів, він поговорив трохи з імператором про умови миру
та поїхав».

В історіографічній традиції особисті чесноти князя не заперечувалися,
хоч не можна сказати, що на них особливо наголошувалося, інша річ
державно-політичні та військові звершення, значення яких для розвитку
Русі постійно ставиться під сумнів. Здійснені правителем масштабні
завоювання в наукових розвідках оцінюються здебільшого негативно. В
провину Святославу ставлять вже самі походи у віддалені землі, які
начебто послаблювали обороноздатність центру держави – Руської землі
(середньої Наддніпрянщини та Києва), також приєднання «надлишкових»
територій, які Русь «не могла освоїти», врешті – зруйнування Хазарського
каганату, що начебто «відкрило шлях на Русь численним кочовим ордам».

Між Волгою та Дніпром

Варто лише поглянути на історико-географічну карту й розстановку сил у
Східній Європі в середині Х століття (напередодні епохи Святослава), щоб
зрозуміти всю безпідставність цих закидів. Чим була Руська земля до
Святослава і чим стала після? Попередники Святослава змогли забезпечити
Києву та підпорядкованим йому землям певний ступінь суверенітету, що був
постійно загрожений з боку могутніх сусідів, насамперед з боку
Хазарського каганату та підпорядкованих йому кочових орд, які правителі
Ітиля використовували як інструмент, за допомогою якого тиснули на своїх
сусідів. У відносинах із Візантією Русь могла претендувати хіба на роль
молодшого політичного та економічного партнера, попри військові походи
русинів на Константинополь та укладання низки торговельних угод.

До Святослава Руська земля не відігравала помітної геополітичної ролі,
понад те, вона постійно ризикувала потрапити в політичну орбіту
сильніших держав. Вже перші кроки Святослава як самостійного правителя
(приблизно 961–962 роки) недвозначно вказують на прекрасне розуміння
князем, так би мовити, геополітичного становища його держави та
стратегічних завдань, що їх конче необхідно було виконати задля
забезпечення надійних підстав існування Руської держави.

Першочерговим та головним завданням київського правителя стало знищення
Хазарського каганату. Для того щоб належно оцінити Святослава як
державного діяча та політичного стратега, слід подивитися на динаміку
геополітичних змін у Східній Європі впродовж останнього тисячоліття. Цей
регіон ніколи не мав внутрішніх природних кордонів і відповідно був
певною геополітичною цілісністю, на теренах якої зазвичай існував лише
один великий державно-політичний центр, що підпорядковував своїй волі
простір від Балтики до Чорного моря і Каспію.

Наявність у цьому регіоні двох великих водних артерій – Дніпра і Волги,
вздовж яких пролягали найважливіші торговельні шляхи, зумовила постання
саме на вісі цих річок великих політичних та економічних центрів, що
неминуче мали вступити у протиборство за гегемонію над цим простором. Не
випадково державна територія Русі вибудовувалася вздовж дніпровської
вісі з центром у Києві, в той час як Хазарія мала за вісь Волгу з
продовженням уздовж північних берегів Каспію з центром в Ітилі. Згодом
навколо Дніпра формувався державний простір Великого князівства
Литовського і Руського та Війська Запорозького – геополітичних
спадкоємців Київської Русі, а вздовж Волги – Золотої Орди та Московської
держави – геополітичних нащадків Хазарського каганату.

Події минулого недвозначно свідчать, що тривале співіснування кількох
імперських центрів на цьому просторі було неможливим. Історія незмінно
виводила на герць претендентів на роль Пана над Східною Європою – Київ
супроти Ітиля, Вільно супроти Сараю, Варшава, згодом Чигирин супроти
Москви, зрештою Київ супроти Москви. Ці протистояння ніколи не були
надто тривалими, натомість завзятими та кривавими, після яких завжди
лишався лише переможець.

Drang nach Osten

Князю Святославу, попри його молодий вік, очевидно, вистачило хисту
збагнути істину, осягнення якої виявилося не під силу державним мужам
України ХХ століття – справжній суверенітет Руської землі почався не від
часу звільнення Києва від хазарської данини, а від зруйнування Ітиля.
Тому свій перший похід 23–25-річний правитель здійснює на Середнє
Поволжя, здобуваючи у 964-му столицю Волзької Болгарії Великий Булгар та
спустошуючи землі буртасів, чим позбавив Хазарію підтримки з боку її
північних данників-союзників.

Наступного року Святослав розбиває хазарське військо та, спустившись на
човнах по Волзі, здобуває Ітиль, не лишивши в останньому каменя на
камені. Були захоплені й інші хазарські міста, зокрема Семендер
(неподалік сучасної Махачкали) та Біла Вежа (Саркел), яку обсаджено
руською залогою, що мала контролювати терени Підкавказзя. Данину
накладено на племена ясів (аланів) та касогів (черкесів).
Перемоги Святослава у війнах з Волзькою Болгарією та Хазарією
забезпечили Києву геополітичне домінування в Східній Європі на майже
цілих триста років, аж до того часу як нащадки Джучі та Чингісхана
відновили державно-політичний центр у пониззі Волги – Сарай, що
розташувався неподалік зруйнованого Ітиля.

Окремо слід сказати про кочівницький чинник. Всупереч поширеному
стереотипу, мусимо констатувати: Печенізька орда – основний кочовий
суперник Русі часів Святослава – з’явилася у надчорноморських степах і
стала загрожувати Русі задовго до знищення Хазарії (приблизно в 915
році), тож держава зі столицею в Ітилі аж ніяк не могла бути
«захисником» Русі. Понад те, саме Хазарія була найбільше зацікавлена в
агресивних діях кочовиків щодо осілого населення Східної Європи.
Хазарська держава жила у своєрідному паразитарному симбіозі з кочовими
ордами та іншими розбійними групами (приміром, варягами), чиїм промислом
стало людоловство. Захоплених під час цих підступних рейдів бранців
переправляли до хазарських міст, що виконували роль перевалочних
пунктів, а далі іудейські работоргівці з консорції Рахданія (іврит
radhanim, араб. ar-razanija, в перекладі – «знавці шляхів») Каспієм
постачали «живий товар» на ринки мусульманського світу.

Тож зруйнування хазарської столиці крім вирішення геополітичних завдань
також поклало край багатолітньому демографічному виснаженню Руської
землі та Східної Європи від діяльності торгівців людьми та їхніх кочових
контрагентів. Всі жахи масштабного людоловства та работоргівлі
повернулися на терени України лише за 500 років, коли союзники
московських «государей» хани Перекопської орди відновили кривавий
промисел. Щодо кочових орд, які начебто «хлинули на Русь нестримним
потоком через нерозважливо зруйновану браму Ітиля», то насправді
наступний великий кочовий народ (половці) з’явився поблизу кордонів Русі
лише майже через 100 років після знищення Хазарського каганату.

Перемогти сильнішого

Здобутки києво-руських дружин у південно-східному напрямку були
вражаючими як за розмахом, так і за часом, що знадобився для цих
завоювань. Але чи надійним було становище Руської землі після усунення
військово-політичного й економічного конкурента на Волзькому
торговельному шляху? Очевидно, що ні. Економічні інтереси створеної
Святославом імперії з центром у Києві було спрямовано на південь, в
землі що лежали над Чорним морем і служили транзитним коридором для
руських товарів на ринки багатих країн візантійського та ісламського
світів. Економічна самостійність Руської землі залежала від того,
наскільки твердою ногою стоятимуть руські дружини й торговельні факторії
над Чорним морем і наскільки поступливими щодо економічних та політичних
інтересів Русі будуть її сусіди на Кавказі та Балканах.

Забезпечити доступ на ринки Візантії та одержати надійні важелі впливу
на цю середньовічну наддержаву можна було, лише здобувши плацдарм на
Балканах. Тому немає жодних підстав вважати нерозважливим чи авантюрним
наступний мілітарно-політичний крок Святослава. У 968 році він
відправляється в Подунав’я і, форсувавши Дунай на початку літа, завдає
поразки болгарському царю Петрові під стінами Доростола. До кінця літа
війська київського князя опановують Добруджу, а до кінця року – цілу
Болгарію.

Послаблення Болгарії було в інтересах як Русі, так і Візантії, тому
остання особливо не переймалася, коли руські дружини переправлялися
через Дунай. Однак у Константинополі аж ніяк не очікували, що Болгарське
царство, ця могутня держава, з якою Візантія вела виснажливі війни аж
300 років, втративши на її користь свої найкращі балканські провінції,
розсиплеться як картковий будиночок під ударами київського війська. На
кордонах з імперією з’явився новий, ще могутніший, супротивник, який
прагнув об’єднати у своїх руках владу над усією Східною Європою, а
новозавойоване Подунав’я зробити осердям Руської держави.

Візантія мусила реагувати на цей виклик і вчинила за старим римським
правилом «поділяй і володарюй». Ромейські дипломати переконали хана
Печенізької орди Курю здійснити напад на Київ, тим самим відтягти
основні сили Святослава з Болгарії, а за час їхньої відсутності
підбурили нового болгарського царя Бориса ІІ до повстання. Втім, швидким
маршем на Київ Святослав усунув печенізьку загрозу, а потому повернувся
на Балкани, де вчинив показову розправу над повсталими – «і взяв город
на спис кажучи: «Се город мій», і покарав у ньому зрадників смертю». У
болгарській столиці Великому Преславі засів руський гарнізон, а цар
Борис ІІ визнав свою залежність від Святослава.

Після підкорення Болгарії прийшла черга і підступної Візантії.
Наприкінці літа 970 року руські війська здобули приступом Філіппополь
(нинішній Пловдив) і встановили контроль над Фракією – ключовою
візантійською провінцією на Балканах. Саме під час цієї кампанії греки
належно могли оцінити духовні та вольові якості київського князя та його
дружинників. За Нестором: «І рушив Святослав на греків, і вийшли вони
проти русі. І коли побачили це русини, то убоялися вельми множества
воїнів. І мовив Святослав: «Уже нам нікуди дітись, а волею і неволею
доведеться стати насупроти. Тож не посоромимо землі Руської, а ляжемо
кістьми тут, бо ж мертвий сорому не зазнає. Якщо ж побіжимо ми, – то
сором нам. Тож не втечемо, а станемо міцно, і я перед вами піду. Якщо
моя голова ляже, то самі подумайте про себе». І сказали вої: «Де голова
твоя ляже, там і наші голови ми зложимо». І приготувалися до бою русь і
греки. І зіткнулися обидва війська, і обступили греки русь, і була січа
велика, і переміг Святослав, а греки побігли. І пішов Святослав, воюючи,
до Царгорода, й інші міста руйнуючи, які стоять пусткою і до сьогодні».

Імперії ромеїв необхідно було докласти чималих зусиль, щоб подолати
Святослава. Було задіяно всі військові ресурси та дипломатичні важелі.
Весною 971-го Святослава з «дружиною малою» було заблоковано у Доростолі,
але двомісячна облога, яка закінчилася битвою у відкритому полі, не
принесли грекам вирішальної перемоги. Сторони змушені були укласти мир,
вигідний для Візантії, проте Русь зберігала свій військовий потенціал.
За свідченням київського літописця, Святослав планував продовжити
військову кампанію після збору «більшої дружини». Втім, несподівана
смерть князя над дніпровими порогами на зворотньому шляху до Києва
перервала здійснення цих планів, заразом завершивши героїчну добу в
історії Руської землі. Остання за десять років правління Святослава з
рядового князівства перетворилася на потужну державу імперського зразка,
що виступала на рівних з найбільшими державами того часу.

Резерв на майбутнє

Нащадки Святослава не спромоглися відновити в повному обсязі зовнішню
експансію. Втім, і завоювань Святослава, цього своєрідного
геополітичного резерву, вистачило для того, щоб наступні кілька століть
Руська земля почувала себе в безпеці від зовнішніх загроз і посідала
належне місце на політичній мапі Європи. За Володимира і Ярослава
прийшов час для внутрішнього упорядкування державної організації, що
піднесло Руську землю до рівня найрозвиненіших держав та забезпечило
блискучий розквіт києво-руської культури.

Нові часи приносять нові випробування та ставлять нові завдання перед
країнами та їхніми політичними елітами. Комплекс проблем, які вирішують
сучасні держави незрівнянно більший, ніж той перелік, який був за
Середньовіччя. Але як тоді, так і нині першим пунктом у політичній
програмі будь-якого державного утворення зазначалося забезпечення
геополітичних підстав для свого існування. Правителі Києва та їхнє
військово-політичне оточення тисячу років тому блискуче виконували це
надзавдання. Чи до снаги нинішнім українським політичним та
інтелектуальним елітам, якщо не здійснювати, то для початку хоча б
осягнути геополітичні завдання Української держави?


Джерело: http://svyatoslav.org.ua