Була собі раз Синиця. Щось їй прийшло до голови, досить, що звила собі гніздо на самім березі моря на невеличкім корчику. Поки море було спокійне, все було гаразд. Синиця нанесла яєць і почала висиджувати їх. Аж нараз повіяв вітер, розігралося море, затопило корчик і з ним разом Синиччине гніздо. Сама Синиця ледве втекла жива, а її яєчка поплили з водою.

Ой-ой-ой, як розгнівалася Синиця! Сіла собі на скалі над морем та й як не почне сварити та лаяти море!

- Ти, погане та нікчемне море! Ти, безглузда темна сило! Ти, захланна безодне! Ти, нездале, непотрібне, нехарапутне море! Як ти сміло нарушити мою хату, забрати мої яйця! Та я тебе до суду запізву, я тобі на весь світ стиду нароблю, я тобі не дам спокою ні вдень, ні вночі, поки мені не вернеш моєї страти!

А море все: хліп-хляп, хліп-хляп, хліп-хляп.

- Що, ти смієшся з мене, ти, нечесне, несумлінне, неблагородне море!- пищала Синиця.- Зараз мені віддай мої яйця, бо, їй-богу, помщуся на тобі!

А море все: хліп-хляп, хліп-хляп, хліп-хляп.

- Ти думаєш, що я не зумію помститися? Думаєш, що я така маленька, а ти таке велике, то я безсильна супроти тебе? А бачило ти, безглузде море, яка маленька іскра, а який великий ліс, а вона запалить його, і він згорить. Коли не віддаси мені зараз моїх яєць, то, їй-богу, я запалю тебе.

А море все: хліп-хляп, хліп-хляп, хліп-хляп. Страшенно розлютилася Синиця і поклялася не спочити, поки не запалить море. Вона полетіла до Хробачка-Світлячка і мовить йому:

- Слухай, Світляче, ти маєш огонь на животі. Ходи зо мною, поможи мені запалити море.

- Не можу. Синичко,- мовив Світляк.- Мій огонь світить уночі, але не грів і не палить. Іди до Блудного Огника, може, він тобі що поможе.

Полетіла Синиця над болото, сіла собі на вільховім корчі та й чекає, поки наблизиться до неї Блудний Огник. А там їх понад болотом кільканадцять ходило та все, мов п'яні, писали мисліте (1) понад болотом. Нарешті один надлетів близько Синиці.

- Гей, Огнику-братику!- кричить до нього Синиця.- Задержися хвилечку, маю тобі щось сказати.

- Не можу задержатися, не маю коли, - відповів Блудний Огник.- Але говори, що маєш говорити, я тут буду нипати коло корча, то все почую.

Розповіла йому Синичка своє горе і просить:

- Ходи, поможи мені спалити те погане море!

- Не можу. Синичко,- відповів Огник.- Я ось тут на болоті роджуся і тут мушу гинути, а ще до того не смію ані одної хвилечки спочити, так що навіть свічки від мене не засвітиш. Але чому ж би тобі не вдатися до Крука? Він до таких речей майстер. Адже я чув, що він увесь сов'ячий народ у печері спалив. Піди-но ти до нього.

Полетіла Синиця до Крука, оповіла йому свою історію і просить помогти в її горі і запалити море.

- Не можу. Синичко,- відповів Крук, поважно похитавши головою.- Той огонь, що від нього згоріли сови, то простий людський огонь, що я вкрав он там на пасовиську. Але такий огонь моря не спалить, він сам гасне в воді. Щоби спалити море, на те треба би іншого огню, а де його роздобути, я й не знаю. От знаєш що, іди до Бузька. Кажуть, що він уміє своїм дзьобом чудесний огонь викресати. Може, сей придасться тобі на що.

Подякувала Синиця Крукові за добру раду і полетіла шукати Бузька. Розповіла йому, що й як, і просила потрудитися та викресати для неї дзьобом огню, чей би від нього зайнялося море.

- Не можу, Синичко, зробити сього,- відповів Бузько, задумавшися і ставши на одній нозі.- То колись наші діди-прадіди вміли, кажуть, дзьобами огонь кресати, а ми вже не вміємо тої штуки. Та й ледве чи сей огонь придався би тобі на що. Мені здається, що, щоб запалити море, на те треба огню з самого неба. Полети-но ти до Орла. Він щодень літає під саме сонце і знайомий у небесних сторонах, може, він тобі що поможе.

Поклонилася Синичка Бузькові та й полетіла до Орла. Летить, а все собі думає: "Чекай ти, погане, недобре море! Я тобі покажу, що може проста, покривджена Синиця! Вже я не я буду, коли ти не відпокутуєш тяжко за своє злодійство!"Прилетіла до Орла, розповіла йому свою кривду та й просить, кланяючися йому в ноги:

- Та вже ви, нівроку вам, ваше величество, не погордуйте бідною покривдженою Синицею, роздобудьте мені небесного огню, щоб я спалила те нікчемне море і помоталася на нім за свою тяженьку кривду.

Але Орел, вислухавши її мову, як не затріпоче крилами, як не закричить, аж Синиця забула, чи жива вона, чи ні.

- Ах ти, дрантива Синице! А хто ж тобі казав класти гніздо на морському березі? Хто тобі казав задиратися з морем! То через твою дурноту я маю для тебе красти з неба огонь? Зараз мені забирайся! Звий собі гніздо он там у терні на могилі, нанеси яєць і висиджуй їх, розумієш? То твоє право, а до моря тобі зась!

Одержавши таку резолюцію. Синиця зараз заспокоїлася, а за кілька неділь уже справді мала нове гніздо і нові яйця, сим разом не на морськім березі, але в терні на могилі.