Водоспад Буркало. Недільні лайтові покатульки
- 27.07.15, 13:29
Аби не закипіли мізки, перебиваємось мінімальним: покатульки на водоспад Буркало;
хто відгадав держіть квіточку!(там в руці мАлинки ледь помітна )
більш красива дісталась мені!
за те, що я на руках на гору когось несла
Символом правильного вікенду мають бути какахи...
Натуральні лосячі какахи, в які ледь не вляпався десь в Карпатах, ібо дивитись треба під ноги, а не кудись там.
По фактурі та габаритах вони схожі з кабанячим послідом. Тут важливо не переплутати, оскільки сусідство з боровим рідко закінчується приємно...
|
Ох,
ноче, ноче без луни і крику без місяця і без зірниць, я
знов твою пустелю дику полохаю із-під ялиць.
Шумлять гілляки таємничі бору, аж
сніг спадає на пеньки, і в мене з ними разом руки вгору, здається, клякнуть вже віки.
І знов, і знов душа моя безсила питається прокляттям літ: навіщо ти мене взяла й пустила самотнього на білий світ,
обнятого турботою й журбою, затьмивши очі стримом сліз, немов без птахів голосних зимою забитий кригою та снігом ліс?
Й тому я, ноче, знов благаю: зроби мене ялицею в бору і
чи на горах вкоріни, чи скраю, я в кучугурах радісно замру.
|
Якось я "зачепив" Тодосія Осьмачку. Не те, щоб прочитав, лише почав читати, і почав поринати у світ, де вже нічим не керував. Це мене спиняло. Але враження залишились. Щоразу в Карпатах я повертався до цих вражень, гнав їх від себе, але відчував їх постійну присутність.
Це щось подібне до того, як ти сидиш на березі страшенної повеневої ріки: ти її сприймаєш і це сприйняття – сприйняття жаху і величі. Вона тебе сприймає теж, але лише поза межами своїх берегів.
Але раз по разу, я повертався до цих відчуттів. Збирав клапті настроїв, образів, та щось спиняло мене.
І одного разу, коли прийшло якесь невідоме натхнення, зовсім у інших образах (мабуть тому це і вдалось), я написав те, що хотів.
Якби ви знали наскільки легшим після цього стало життя! Позбутися страхіть – це найбільша перемога!
Одного разу, подорожуючи по Горганах, ми стали табором на полонині.
О, це цікава полонина. Вона маленька. На південному схилі гори, серед лісу вона чертить ідеальну лінію кола. Відразу де закінчується трава до неба здіймаються височенні ялиці, і, коли ти виходиш на полонину, складається враження, що опиняєшся у дерев'яній криниці.
Ніч опустилася на гори зненацька, ніби вимкнули якийсь вимикач і раптово стемніло. Я лежав горілиць, розкинувши руки, і дивився на небо і зорі. Так тривало доволі довго, я майже задрімав, як раптом різко прокинувся – з'явилось відчуття що дерева навкруги кудись почали зникати, а сама полонина піді мною почала напинатися, як повітряна кулька.
Мене підносило вгору і назустріч почали приступати все нові і нові зірки. Вони розгорялись, їх ставало незліченно багато, але, попри це, мене огортав все більший і більший морок.
Я не підіймався, а занурювався у якусь вирву, і все тіло, мозок почало охоплювати незвідане і ще не назване людьми відчуття. Так, мабуть, починається безумство.
В одну мить мене заполонило усвідомлення всесвітньої самотності, воно паралізувало мене і розчавило. На якійсь межі, коли я відчув плин часу і зрозумів, що він несамовито прискорюється і ніякий не рівномірний, мені стало сил увімкнути ліхтар.
Чоло, руки, все тіло були сухими і холодними, і коли я сперся руками об траву, нічна роса мені видалась теплою. О, це цікава полонина. Іноді я згадую те відчуття, воно виринає випадково, навмисне я боюсь з ним бавитись, і тоді якась невблаганна вирва знову починає навколо мене свій коловорот.
Це відчуття, як кишеня, яка є, але в яку ніколи не опускаєш руку, бо предмети, які звідти з'являються, ще не мають своїх назв і про них неможливо сказати навіщо вони та якої форми.
Ніколи не зрозуміло важкі вони чи невагомі, теплі чи холодні, тому що вони існують поза полем цих понять. Відтак, я тру собі кінчик носа і все минається. Як я віднайшов цей засіб – не знаю. Він, до речі, не допомагає при жодному іншому тривожному відчутті. А може це зовсім не тривога?
Якось, далеко від тих місць, в горах я зустрів старого гуцула. Щоб справити на нього враження, та навернути до себе його прихильність, я спробував розповісти йому, який я аматор гірських мандрів.
У бесіді з ним у мене прохопився спогад про полонину. Я зрозумів, що гуцул знав про неї, але він лише пильно глянув на мене, та нічого не сказав. І вже надвечір, коли ми разом провели майже весь день, він розповів мені таке.
Виявляється, що в купальські дні, якщо опівдні поставити на полонині топірець сторчма, то тінь від нього зникає. Старі люде кажуть, що у цій порі та полонина з'їдає тіні людей, худоби та звірини, що саме натраплять в ті краї, та за тим вона і живе цілий рік до наступного Купала.
Східниця розташована на висоті 600-900 м над рівнем моря. Вершини гір, які оточують місто, досягають висоти 823 м. клімат помірно континентальний. Для Східниці гори створили унікальний мікроклімат. Зима – м'яка. Літо тепле, з чергуваннями ясної сонячної погода і благодатних дощиків. Ранком в долині часто стелиться легкий, прохолодний туман.
Схили гір усіяні щільним різнотрав'ям та наповнені ароматами карпатських трав.
В лісах як на подіумі красуються ялини, смереки, бук, а також біляві своїми стволами берізки.
Пейзажі полонин прикрашають ягоди малини, чорниці, ожини, ваблять зір лісні горіхи, а на узліссі час від часу можна поповнити корзину улюбленцем грибників - білим грибом.
Східниця благодатна земля. В
околицях міста до 40 різних і унікальних за своїм складом мінеральних джерел, які багатьом допоможуть забути
шлях до аптек.
На південь від Східниці село Урич - IX-VII столітті до нашої ери, яке досі зберігає історію походів Святослава. Тут збереглась одна з найбільш давніх фортець – Тустань (від слів "Тут стань"), що нагадує про славетні часи колись величної нашої Київської Русі, береже історію часів Данила Галицького. Фортеця, яка залишалась неприступною. Фортеця в оточенні карпатських лісів (сосна, ялиця, смерека), які чергується з полянами порослими кущами чорниці, ожини, ялівцю, калини та покритими польовими квітами.
Стінами фортеці служили скелі. Самим скелям 50 тисяч років. Після відходу льодовик видається судячи з зображення сонця, а також календаря на скелях тут був один з культових центрів давніх слов'ян. На північній стороні підніжжя фортеці два джерела живої води. Одне лікує бачення, інше цілюще іонами срібла. Є і мертва вода – вода в колодязь біля стін фортеці (30 м у гранітному шарі). Дослідники стверджують, що коли фортеця була оточена неприятелями, місцевий знахар (мольфар) заповнив колодязь настоями з трав і зміїної отрути. Багато хто з нападників знімаючи снагу таким зіллям були отруєні. З тих пір там -"мертва" вода!
Рухаємось до річки Стрій (стрімкий
потік), яка змійкою в'ється поміж карпатських
вершин несучи свої стрімкі води до не
менш стрімкого Дністра.
На річці Стрій
Хвилиночку постій
Подивись в далечину
І закохайсь в таку Галичину.
Через гори, через живописні полонини, через перевал у м. Воловець, мимо хребтів Смерек і Палений Грунь, через чарівний Пилипець мандруємо в неперевершене своїми красотами Закарпаття .
Зимові лижні траси тут літом як ніколи будуть в нагоді для фотохудожника.
Не реагуємо на примхи погоди і не полінуємось піднятись на гору Гимба та Великий верх.
В спекотний сонячний день , ковтнувши холодної унікальної водички з природного джерела курортного містечка Сойми, побажавши вдалого польоту літаючим птахам Карпат
та поділившись останнім бутербродом з бурим карпатським хазяїном тайги , косолапим Мішкою,
держимо курс до водопаду Шепіт
Отримавши уроки гри на трембіті в місцевій колибі
нарешті добираємось до довгоочікуваного високогірного озера Синевир. Про нього існує багато різних легенд і розповідей. Але його красоти завжди неповторні з огляду на непередбачуваність погоди. Воно викликає тихе захоплення.
Повертаємось милуючись палітрою полонин та гірськими закатами
Краще гір можуть бути лише Карпати!!!