Із-за обрію зявились перші промені травневого сонця, які осяяли заспаний небосхил своїми фарбами, окутавши поодинокі хмари своєю теплотою. Дерева почали вмиватись легкими поривами весняного ранкового вітру наповнивши звуками шелесту простори сірих бетонних вулиць. Циклічний  цокіт взуття по вологому асфальту розбавив творчу ідилію природи доповнивши її тактом. Так здавалось ідучому, який за хвилину вже двічі дивився на свій наручний механічний годинник, стрілка якого йшла в унісон його крокам. Сьогодні, був саме цей ранок з «дитинства». Свіже, прохолодне ранкове повітря з запахом забуянівшого бузку обіймало його так само ніжно як у дитинстві. Це навіювало теплі спогади з юності, котрі викликали стриману «дорослу» усмішку на вустах. З посмішкою яка для себе а не для людей, герой призупинився. Ця мить наповнювала його. Вже довгий час йому ніщо так не приносило задоволення та не підносило, як сьогодні. Розмірковуючи, яку силу мають спогади та можуть  впливати та розбавляти своїми яскравими фарбами звичайні будні, він не втримавшись подивився на годинник. Перед очима пробіг сьогоднійшній робочий день, в принципі такий же як і декілька років назад і напевно декілька років потому. З далеку доносились звуки ліниво їдучих тролейбусів, які остаточно повернули героя з його «подорожі у минуле». «Такий ранок ще буде» вимовив свої перші слова після сну і попрямував на зупинку де стояли одні і ті самі люди, яких він бачить вкотре.

За роки очікування трамвая герой встиг запам'ятати більшість пасажирів, які також його упізнавали. Але далі як від сонних поглядів знайомства не заходили. Він вивчив їх манери очікування, елементи гардеробу, навіть хто приходить раніше на зупинку , а хто «добігає». І за весь час ніхто ні з ким так і не познайомився….

Далі буде....

  Давно это было. Еще когда маршрутка останавливалась везде , а не в специально отведенных для этого местах , автобусы и трамваи были почти бесплатными  , а люди помнили , что деньги имеют цену и потому их берегли .  В общем ,  первые маршрутки были транспортом для избранных, главных бухгалтеров и милиционеров .  Последние тогда ездили бесплатно .  И тогда в маршрутках.  

Красапета ест конфету,
Вся мордаха в шоколаде.
Спрашивать ее не надо
Почему не поделилась.
Ей самой едва хватило.
И не нужно тут слюнями
Капать на пол, 
Пол помытый.
Лучше сбегай ты в припрыжку
И купи себе конфет! 

,, Стою и пялюсь в пустоту ,

,, Чужая страшная земля ,

,, Здравствуйте добрые честные люди ,

все силы в битву бросил гитлер

но сталин отразил удар

наполеон подкинул козырь

и ловко выиграл компот

Не поспішай тікати з моїх снів

Ти заблукав, та в тому я не винна

А знаєш в чому є моя провина?

Бо не вщухає почуття, що звуть Любов

*   *   *   *   *

Боюсь, услышав ласковое слово,

Помчаться в неоставленный тобою след.

И пройденное повторится снова,

Пока не будет снят тот странный амулет

 

Ты не спеши бежать из моих снов,

Я знаю – заблудился, но в этом я невинна

То Чувство, называют как Любовь,

Не утихает - моя вина, как главная причина

9 ноября 2012 г.

Сьогодні вранці Катя як завжди витратила не менше ніж пів години щоб підняти мене з ліжка. Здається їй це починає набридати. Колись ми вже трохи жили разом, але тоді ще зовсім юні отримавши повну свободу у великому місті ми майже не спали. Дискотеки, хлопці, а потім знову хлопці, і знову дискотеки. Тепер трохи по іншому. Хоча Катька не сильно змінилася – знову хлопці, і знову дискотеки. Проте я вже просто відвикла від такого способу життя. Чотири роки я грала роль цивільної дружини свого цивільного чоловіка і планувала найближчим часом змінити статус «цивільний» на статус «офіційний». Коли тут думати про дискотеки, а тим паче про хлопців.
Перший місяць нашого нового спільного з Катею життя вона тягала мене за собою всюди. А я й «тягалася». Так було легше звикати до нового вибраного мною статусу «самотньої». Але зараз я просто втомилася від цих розваг і останні два тижні намагаюся уникати їх. Моя Катруся поки що про це не підозрює тому що я завжди обираю самі суттєві відмовки (ну принаймні для Каті) – солярій, перукар, пілатес. Ну не побіжить же вона перевіряти.
Отож вранці вона стягнула мене з ліжка в буквальному значення цього слова. Я скрутилася на підлозі в калачик і спробувала знову заснути, повільно стягуючи з ліжка ковдру. Але вже за кілька секунд відчула, що не така моя подруга наївна. Величезні, мокрі і ду-у-уже холодні краплини ритмічно вдарялися в мою відкриту спину. От зараза…
-    Доб-ре! Доб-ре! Д-д-доб-ре! – в квартирі було прохолодно тож у мене починали цокотіти зуби. Певно сьогодні знову морозець хороший. Господи, ну коли мені дадуть виспатися? В таку погоду тільки під ковдрою валятися.
-    Давай збирайся, пий свою каву і біжи давай. Тобі уже Стас дзвонив.
-    Коли це?
-    На годинник подивися! У тебе через п’ятдесят хвилин екзамен. Давай швидко, мені також в ті краї потрібно. Зможемо взяти одне таксі.
Ну знов таксі. Ну як це можна витримати? Майже щодня спати до останнього щоб потім як халепа збиратися і витрачатися на машину.
Але я не почала сперечатися. Катька була права – в мене мало часу. Швидко вставши, я з розгону вскочила в джинсовий комбінезон. Потім згадала про водолазку. Матюкнулася і почала переривати шафу у її пошуках.
-    Що ти робиш? – запитала здивовано Катя.
-    Те що ти мені порадила. Не видно?
-    Ліза! Яке сьогодні число?
-    Катю, яке сьогодні число?
-    Двад-цять п’я-те груд-ня! Двадцять п’яте грудня. А що у нас двадцять п’ятого грудня?
-    Вечірка в костюмах?
-    Ух ти! Сама здогадалася, чи хтось підказав? Де твій костюм?
-    Нема…
-    Як нема?!?!
-    Отак собі просто нема і все. Якщо я зовсім забула про свято, то ти думаєш я згадувала про костюм?
-    Добре… Що будемо робити?
-    А що ми можемо зробити? Відірвати мені голову? Гірше не буде, але й не допоможе. Так, я одягаю комбінезон – мені ще все одно на екзамен потрібно. А зараз по дорозі заскочимо в «Dream town» і вирішимо питання з костюмом. Машину вже замовила?
-    Так! – гукнула вона з ванної, - за десять хвилин буде.
-    А коли ти його викликала?
-    Хвилин п'ятнадцять тому… Блін! Давай побігли!
-    А моя обіцяна кава?
-    По дорозі!