Що це було: вона із відсутнім виразом самозаглиблено-втомленого обличчя, незмінним стосом папок чи зошитів між грудьми і правицею, поспішним кроком долала ширину класу від вхідних дверей до свого столу? Постріл на ходу "здрастуйте.число.класна.робота" обертав щойно досить гамірний і життєрадісний маленький народ на притихлий зосереджений армійський підрозділ, готовий взяти участь у новій, малозрозумілій йому тоді осаді чи штурмі чергової гранітної цитаделі.
           А от, що це було. Це ставала до щоденної сізіфової роботи добросовісна, заклопотана працівниця конвеєра, на якому примхливий біологічний матеріал поволі перетворювався на людство. Сьогодні вона реабілітована. Сьогодні і апріорі навіки у майбутньому їй із вдячністю прощена вся її відстороненість, вся оця буденна похмуро-відверта чесність, непривітність, часом навіть занудність. Хто сказав, що каторжник має посміхатися?

В осінньо-клаптиковій сукні
зодягнене Європи тіло...
Як дітвора то б не хотіла,
щоранку в неї - шлях до школи,
аби набути розсуд путній...

Щоб зарубать собі на носі,
про ту шкалу від дна до неба:
як слід чинити, як - не треба,
щоб жити впевненно й щасливо
в краю, де знов гостює ОСІНЬ...