Протоієрей Микола Бабій усвідомив себе невід’ємною частиною величної, хоч і втомленої війною України – Олег Володарський

Отче мій! Навчи мене не тільки вірити в тебе. Навчи мене вірити тобі завжди... Отче мій! Навчи мене просити тебе. Ти можеш дати мені все і в одну секунду. Ти можеш дати мені стільки, що цілий Всесвіт не вмістить! Отче мій... Та чи буде це добре для моєї душі? Бо лиш ти один знаєш, що буде добре для мене. Отче мій... Навчи мене повторювати після всього: «ХАЙ БУДЕ ВОЛЯ ТВОЯ...»

Отче мій. Навчи мене не турбуватися про завтрашній день. Про їжу на моєму столі, про тепло в моєму будинку. Бо ти один піклуєшся завжди про мене. Отче мій. Навчи мене, що все від тебе. Що якщо ти допустив щось, від чого я в своєму маловірью пролила багато сліз-то ти вів мене через шлях, що став мені екзаменом.

Отче мій. Навчи мене більше дякувати тобі. Веди мене дорогою. Я завжди як маленька дитина візьму тебе за руку, закрию оченята і йтиму за тобою. Отче мій... Я відламаю шипи з твого тернового віночка. Щоб менше плакала Матінка Божа. Отче мій... Навчи мене...

Митрофорний протоієрей Микола Бабій. Духівник волонтерської групи «Схід та Захід єдині», настоятель храму Преображення Господнього міста Шумськ Тернопільської області.

Влітку 1894 року 15-річний Сосо Джугашвілі приїхав у Тіфліс вступати до духовної семінарії. Вважається, що це був вибір його матері: вона хотіла, щоб син став священиком. Ніхто ніколи не сказав ані слова про те, як до цього ставився сам Сосо, котрий на той час вже був зовсім не дитиною. Чи хотів він стати священиком, чи був він релігійним? Про це достеменно нічого не відомо, окрім того, що в Горі, як і пізніше в семінарії, він залюбки співав в церковному хорі. В більш пізніх розповідях мемуаристів зазначається, що ще в Горі Сосо став атеїстом і навіть читав Дарвіна.

За матеріалами https://secrethistory.su/788-seminarist-dzhugashvili-1894-1899.html (переклад авторський)

В цьому і полягає підступність червоного тирана. Він розумів, що глибоковіруюче та богомільне населення Заходу України буде складно змусити скоритися режиму. Тому разом з численним вбивствами та засланнями він насаджував кремлівську церкву, котра, прикриваючись хрестами та іконами, і досі служить лише кремлівським вождям.

І метастази цього впливу ми не в змозі вилікувати навіть на п’ятому році війни. Сьогодні не тільки Почаївська Лавра досі перебуває під кремлівським патріархатом, а й по всій Україні рясним квітом розквітло засіяне червоним режимом насіння. Ворог підступний та маніпулятивний, а ми, в своїй щирості та добросерді, не звертаємо на це уваги. Та вже не можна ховатися від цієї правди. Вона наздогнала нас вибухами снарядів на Сході та анексією земель на Півдні. Вона позбавила нас права на байдужість та неусвідомленість.

Ті, хто сьогодні не усвідомить себе частиною величної, хоч і втомленої війною України, а Україну невід’ємною частиною себе так і залишаться ніким. Блідою тінню на узбіччі. Тут і зараз твориться історія. І для того, щоб не бути перемеленим її жорнами, ми маємо чітко розуміти хто ми є. І одне з найнагальніших завдань – повернути собі УКРАЇНСЬКИЙ ХРАМ, а свою душу до українського храму.

Отець Микола на самому краю цього складного протистояння. Це надзвичайно складна праця. Духовна. На рубежі між війною та миром він не дає тим, хто в тилу, забувати, що в країні війна, а тим, хто на фронті, навпаки, дарує часточки миру у вигляді волонтерської допомоги, аби наші воїни не забували заради чого вони там.

Це не просто служба. Це служіння, в якому розчиняєшся до останньої краплини душі. Вислухати. Зрозуміти. Пояснити. Знову і знову рятуючи людські душі від пекла відчаю, зневіри, байдужості, ненависті. В усе це треба вкладати душу. Відкривати серце назустріч кожному. Ворог, і зовнішній, і внутрішній, прагне знищити тіло і душу. А ми служимо Господу і віруємо в Нього. Ми сильніші. Наша сила в любові.

Історичний біль ще турбує нас. Та ми маємо не пропустити його далі. Маємо залишити в милому, передавши наступним поколінням любов та милосердя.

Скромність та щирість отця Миколи заспокоювала та насичувала душу. Це була шоста «Сповідь» в той день. Та втома абсолютно не відчувалася. Після програми отець Микола підійшов до ікони і перехрестився. Цей момент неймовірно мені запам’ятався.

Непростий, тернистий шлях веде нас до Храму. Треба мати сили для нього. Оманливо-легким та підступно-приємним здається нам шлях в пекельні обійми сатани.

Складно навчитись цінувати випробування і дякувати Богу за них. Складно пробачати ворогів своїх і молитися і за них також. Та лише навчившись цьому можна стати по-справжньому щасливим.

Микола Бабій. «СПОВІДЬ» – авторська програма Олега Володарського

https://youtu.be/JriYAUwocsg