Василь Тупилюк. У мене прокинулася майже дитяча цікавість до того, як молиться ця сильна людина – Олег Володарський

«А мені не лише Сокільська княгиня, але й усі гуцульські гори, не сходять із дум… А туга за ними «гадиною біля серця в’ється»…»

М. Ломацький

Заворожений світ

Що тягнуло прапредків наших гуцулів у високі гори й глибокі темні ліси Карпат? Яка свідома, чи підсвідома сила гнала їх у непрохідні нетрі лісів? Може надія, що там, і лише там, зможуть заховати й зберегти в повній чистоті та величі все минуле, первобутнє; чи, як казали «старовіччину», оте все, що кожному народові найдорожче й найцінніше?

Вони не помилилися, а надія не завела їх. Власне, ніде-інде, лише в гуцульських Карпатах, задержано було найбільше нашої «старовіччини» (давнина, минуле, старовина, – старовіччина). Щаслива людина зі своїм минулим; людина, яка не забуває своїх юних днів – днів весни». Вона ними живе, в них шукає у потребі розради і утіхи, з них черпає життєву силу й наснагу та надію на краще майбутнє, а з-поза темних хмар бачить золоте сонце. Щасливий, сильний і неподатливий та із завдатками на сонячне майбутнє є той народ, який має минуле. Минуле, яке він любить, цінить, шанує і дбайливо зберігає.

Минуле, старовина-старовіччина, це є для народу немов коріння для дерева. Дерево не може жити і рости без коріння – воно зів’яне і всохне… Так і народ без минувшини – пропадає, зникає. Мабуть ніхто із племен нашого народу не зберіг стільки давнини, як те плем’я, що осіло в Карпатських Бескидах. Це плем’я звемо гуцулами. Воно зберегло наше минуле, давне – «старосвітське» – в переказах, оповідках, обрядах, побуті, піснях, колядах-щедрівках, у казках і повір’ях.

Ось за це заслуговує те наше гуцульське плем’я на вдяку і пошану так, як шанували колись молоді гуцули стариків за їх згадки про старовину, за оповідки, за співанки та казки, які переповівши, чи переспівавши, закінчували стереотипним:

«Сидить поте на воротє, на вітер си здуло,

Ми бих це не повістували, єк би так не було».

Заворожений світ: По цей бік Чорногори. По той бік Чорногори, Михайло Ломацький

Ми живемо у світі парадоксів, в якому шана та повага до предків і нащадків все більше забувається у метушні бурхливого сьогодення. Наче дерева, котрі намагаються вижити, не усвідомлюючи ані свого коріння, ані своєї крони.

Мені, як людині, що мріє втретє стати батьком та, в майбутньому, дідусем, так кортить навчитися жити виважено й усвідомлено, а головне – в Господі. Як бути старійшиною роду? Як організовувати свій побут? Як навчити себе та рідних звертатися щоранку до ікон? Як по-справжньому любити ЖИТТЯ? І, найважливіше, що залишити після себе на цій землі? Землі святій та величній – Україні.

Василь Тупилюк. Він гостинно запросив нас до своєї хати, в котрій так відчувається дух цього роду, в якій так багато шани віддають пам’яті поколінь. Відчувши нашу повагу, зачитував нам Святе Писання. Ми слухали його, наче діти. Затишно горіла ватра, а він з такою любов’ю розповідав нам про культуру та історію.

Саме Василь Тупилюк першим розповів нам про церковну двадцятку – десятеро чоловіків та десятеро жінок, котрі опікуються храмом, прибиранням в храмі, ремонтними роботами, фінансовими та багатьма іншими питаннями, даючи змогу священику нести свою духовну службу, не відволікаючись на мирське. Для цих людей церква наче друга домівка. Вони вкрай відповідально ставляться до своїх храмових обов’язків. Громадянське суспільство – це те, чого нам сього неймовірно не вистачає. А тут, в маленькому гуцульському селі, воно є. Тут живе культура поваги до оточуючих.

Ми розмовляли, а я так боявся відволіктися та упустити бодай щось. Над нашими головами були старовинні балки, оздоблені хрестами, котрі служили багатьом поколінням цього роду, на стінах ікони, що збереглися ще від діда-прадіда, та фотографії предків. Як же вони цінують свою генетику! Нам ще вчитися і вчитися цьому. Шкода, що не мав змоги поспілкуватися з цим мудрим, щирим чоловіком довше. Навчитися. Надивитися. Усвідомити.

Ґазда. Виваженість, впевненість та спокій. В мене прокинулася майже дитяча цікавість до того, як молиться ця сильна людина. Які псалми він читає? Які молитви?

Він цитував Святе Писання, усвідомлено розповідав про своє ставлення до віри. Це була самостійна усвідомленість християнина, котрий живе в Господі та по Божим заповідям. Мабуть, саме це найбільше закарбувалося пам’яті після знайомства з родиною Тупилюків.

Він проводжав нас до машини та розповідав про гори… Так цікаво, так казково. Ти ідеш і дивишся на вершини гір, а поряд із тобою по-батьківськи люблячий та гордий голос спокійно та мудро говорить про те, що ти бачиш, але поки не можеш усвідомити та полюбити… Поки не відчуєш серцем. Я відчував поряд із собою величного гірського орла, котрий з висоти пташиного польоту з гордістю спостерігає за своїм неймовірним етносом, котрий так любить та шанує свою культуру та віру. Під тихий шепіт Молитви. Під сльози свічки під іконою Божої Матері.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Василь Тупилюк

https://youtu.be/CtEgSLYXc-Y

Він заспокоював мене своєю любов’ю до Бога – Олег Володарський

О Пречиста Діво Маріє! Манявська Божа Матір, ти вибрала собі за Престол Скит Манявський – Український Афон, що з нього розливаєш струї благодаті на всю Україну, і я сподобився цієї благодаті, що міг стати перед твоєю Св. Іконою.

О Маріє, пресолодка Матір мого Ісуса, прошу тебе, уділи твоєму бідному слузі твоє материнське милосердя, а також твою повну насолоди любов.

Влий в моє серце хоч одну краплю твоєї ніжності, щоб я міг любити чистим серцем тебе, Мати, наймилішу від усіх матерів.

Вислухай мене, Мати, почуй мене, Маріє, на вколішках вітаю тебе, і прошу, і молю: не випускай мене ціле моє життя з твоєї святої опіки, благослови мою родину, благослови моє домівство, благослови моє село, благослови всіх, хто до твого Престола приходить.

Благослови і всю Україну, щоби всі тебе пізнали і цілим жаром серця полюбили. За те щиро обіцяю, що як лише зможу, знов поспішу перед твій Св. Престол.

Та й ще буду заохочувати всіх, щоби прибігали до твоєї Чудотворної Ікони і тебе славили по всі віки. Амінь!

«Ікону, на якій зображена Божа Матір з маленьким Ісусом на руках, також називають «Ізбавительницею». А її історія на теренах України досить коротка, хоча саму чудотворну ікону Пресвятої Богородиці Манявської намалювали на Афоні ще кілька століть тому – 1788 року.

Загалом історія її пов’язана з життям старця, схимонаха з Афону Мартиніана. Старець склав обітниці у час, коли почалося грецьке повстання (1822-го), тож отримав цей образ як знак благословення. На початку 1841 року старець вирушив у містечко Мавровони, жителі якого потерпали від нашестя сарани, яка нищила все на своєму шляху. Мартиніан взяв ікону Пресвятої Богородиці й покликав людей у поле. Понад п’ять тисяч городян вийшли зі старцем і стали молитись. Сарана раптом піднялась у повітря чорною хмарою, і птахи почали нищити шкідників.

У тому ж містечку Мавровони, як розповідають, Мартиніан молився біля ікони і прикладав її до померлого хлопця, який опісля воскрес. Звістка про це швидко розійшлася, і люди йшли до Пресвятої Богородиці за зціленням від різних недуг. Дуже багато чудес сталося тоді. Згодом Мартиніан оселився в пустелі біля моря, але Владичиця наказала йому йти служити людям.

Тож старець допоміг ще біснуватій жінці. Згодом від важкої хворі – одержимості біля ікони Матері Божої зцілялись усі, хто потребував допомоги Діви Марії.

Коли ж старець вирушив на святу гору Афон, то таки забрав із собою святиню, передавши її в монастир святого великомученика Пантелеймона, в якому поселився. А 1889 року архимандрит Макарій висловив бажання, щоб її передали в Новоафонський Симоно-Кананитський монастир, що в Абхазії.

І в Новоафонській обителі на Кавказі Цариця Неба через свою ікону робила дива. Люди зцілювалися від фізичних та духовних недуг. Та в XX столітті почалися гоніння духовенства, переслідування Церкви й руйнування храмів. Тоді вирішили рятувати образ Пресвятої Богородиці Манявської. Настоятель монастиря доручив ікону одному з ченців, який пообіцяв охороняти святиню навіть ціною власного життя.

Хранитель дотримав слова, а коли помирав, то взяв таку ж обітницю зі свого наступника – монаха, який заприсягнувся берегти образ. Впродовж 80 років ніхто нічого не знав про долю ікони, яка мала силу долати злих духів, була помічною при важких хворобах, зцілювала від одержимості та епілепсії. Хоча інколи монах-хранитель вдавався по допомогу до Божої Матері на чудотворній іконі. Так він випросив життя для малого хлопчика.

Якось уві сні з’явилась ченцеві Пресвята Богородиця, яка наказувала передати ікону до українського Афону. Монах навіть не знав, де це місце, але згодом довідався, що українським Афоном називають Манявський Хрестовоздвиженський монастир. Уперше хранитель ікони побачив обитель у великих руїнах. Він вагався, чи може залишати чудотворну святиню в такому місці. Та 2003 року Пречиста Діва знову з’явилась монахові й повторила своє веління.

На той час за старими кресленнями відбудували храм Воздвиження Чесного Хреста Скиту Манявського. Туди чернець передав чудотворний образ. І наприкінці червня 2003 року святиню з благословення архиєпископа Івано-Франківського й Галицького УПЦ КП Йоасафа винесли для всенародного поклоніння вірним. З того часу чудотворна ікона «Ізбавительниця» зберігається в древній Хрестовоздвиженській Манявській обителі, що зветься Українським Афоном.

Й донині Матір Божа через Пресвяту свою ікону творить дива. До цього образа люди линуть не лише з різних куточків України, але й з різних країн світу. Вони дістають зцілення. Відомо, що образ має силу позбавляти від одержимості злими духами та епілепсії, яку в народі називають падучою хворобою. У монастирі кажуть, що не документують випадків зцілення, проте знають, що вони стаються постійно.

За матеріалами https://www.cerkva.info/publications/navit-demony-yii-boiatsia

Ми завершили зйомки програми і я поросив благословення у настоятеля Манявського монастиря архімандрита Феогноста прикластися до ікони Манявської Божої Матері (Одігітрії). В храмі було тихо і безлюдно. Я став навколішки і почав молитися. Неймовірні відчуття! Серце ледве не вискакувало з грудей. Воно билося в тривозі за страхи і очікування майбутнього. Серце просило щастя. Звичайного людського щастя зі шматочком українського хліба на столі, чашкою молока, ароматом свіжозвареної кави…

Просило сонячних днів для моєї втомленої країни. І благало про такий довгоочікуваний і необхідний нам МИР. Я стояв на колінах і просив за тих, хто в холодних засніжених окопах, просив Царства Небесного душам загиблих захисників України, просив допомоги і захисту переселенцям, полоненим, нужденним, стражденним.

Дякував за все те, що даровано Господом, а найбільше я був вдячний за той шлях, із усіма його винагородами та випробуваннями, котрий привів мене до цього Храму, до цієї святині. Мені здається, що саме в той момент я остаточно усвідомив, що все, що я зробив, пережив до цього часу було не даремно. Я довіку буду вдячний Богу за це усвідомлення.

Мені говорять, що це просто казка… Раніше сперечався, намагався щось доводити, зараз лише посміхаюся і відповідаю: «Так! Але я неймовірно люблю цю казку і вірую в неї».

Мені досі здається, що то був сон. Ікона, молитва, безлюдний храм… Попри всі намагання я не зможу в повній мірі передати свої відчуття словами. Єдине, що знаю напевно – це треба відчути на собі. Кожному.

Білим по білому. В чорному монаршому одязі. Отець Феогност. Монах, який сміється. Веселий. Життєрадісний.

Кремлівська церква давно перетворила релігію на пропагандистську машину, що навчає рабству та стражданням. Тому для мене є надзвичайною втіхою, розмовляючи з такими священиками, вкотре переконуватися, що в моїй рідній українській церкві Бог – це ЛЮБОВ.

Там, в Манявському монастирі, в спокійній і довірительній бесіді, під затишний тріск розпаленого каміну, мені випало щастя чути високий та чистий тембр душі українського монаха. Він рішуче відкинув все мирське та метушливе. Навіть не став пробувати. Бабуся його повністю підтримала. Матері довго не наважувався розповісти.

Мені здається, я почув, про що мовчить його душа. Ми продовжували «Сповідь», а мені спало на думку, що ми молимося не тому, що хочемо бути хорошими, а для того, щоб не чинити зла.

Кожна людина, кожна душа, з якою знімається програма залишає в ній свій, особливий, унікальний слід. Іноді втомлюєшся. Інколи, навпаки, заряджаєшся енергією.

З отцем Феогностом… душа мовчала, а на серці було тепло і спокійно. Він заспокоював мене своєю любов’ю до Бога. Кудись поділися образи та злість, щезла імпульсивність та квапливість, забулася радикалізованість… Він хоче Бога. Його життєве усвідомлення – жити, молитися на цій святій землі, в цій святій обителі. Він цьому радий.

Ми говорили, а в мене перед очима промайнуло все побачене та відчуте за час перебування в Монастирі. Згадалася вечеря напередодні – пісна їжа, спокійні обличчя монахів, і настоятель, поряд з братією – скромний та стриманий. На рівні з усіма. І на вранішній молитві о шостій ранку. І у спілкуванні. За кожною зйомкою спостерігали мудрі і добрі очі…

Він не став жити в миру. Він прагне до Бога всім своїм єством. Монахи Моляться за усіх нас. Не забувайте про це. Вклоніться йому вслід. Посміхніться. Він один молиться за мільйони українців, відрікшись від мирських благ.

Мені чомусь здавалося, що на такому шляху тебе чекає страх та самотність. Але несподівано усвідомив, що помилявся. Вони живуть в неймовірній благодаті Божій. Ми тонемо в метушні та сірості буденності, самі не помічаючи того, що стаємо меншими та непомітнішими.

Обитель, в якій живе та служить архімандрит Феогност – це свята реліквія української землі. Це місце не схоже на жодне з тих, де мені доводилося бувати. Тут зовсім інше усвідомлення того, що ми звикли називати «життям».

Нічний Київ. Далекі ледь помітні зорі неможливо порівняти з яскравими діамантами над куполами Манявського монастиря. Там здається, що зірки зовсім поруч, що ще трохи і до них можна буде дістати, доторкнутися. Столиця втомлює невпинним рухом, глушить цілодобовим шумом, засліплює фарами машин, світлом вивісок, вітрин, ліхтарів…

Саме тому подумки я так часто повертаюся дзвінкої тиші Маняви, до палаючої свічки під іконою Божої Матері Одігітрії. Там живуть тиша та спокій, там зцілюються втомлені, виснажені буденністю душі, там оживають серця.

«Ви будете спасенні, діти мої, лише не забувайте Господа нашого Ісуса Христа…» Це не просто моя казка, це моя ВІРА. Це не про страх та страждання, це про тиху, світлу радість, про затишний спокій та щиру посмішку в очах… Сила приходить, коли оживає ВІРА.

Я обов’язково ще не раз навідаюся туди, під куполи святої обителі. Боже, бережи Україну!

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Феогност Бодоряк

https://youtu.be/Uablny0iSe0

Як тренер він виконує надважливу роботу, потрібну і вкрай необхідну – Олег Володарський

Насіння, що потрапило в добрий ґрунт, дає багатократну кількість гарних плодів і в будь-якому випадку відшкодовує втрату того насіння, що впало на узбіччя дороги, потрапило в кам’яні серця і загубилося серед колючого бур’яну людських пристрастей. Завдання сіяча – відібрати для майбутніх плодоносних дерев найкращий ґрунт…

Дивними ми інколи буваємо. Непередбачуваними. Безвольними. Стикаючись з життєвими негараздами, ми починаємо непокоїтися, метушитися, кричати…

Людина, котрій пощастило вижити в авіакатастрофі писала, що усвідомивши, що все закінчилося, пасажири лягли на підлогу та почали молитися.

Олександр Добровольський. Справжній вчитель. Природжений тренер. Гідний наставник. Ми завітали до нього під час тренування. Перш ніж розпочати з нами свою зйомку, він познайомив нас зі своїми учнями та попросив записати інтерв’ю з ними.

Несподівано відірвані від тренування, учні Олександра були трохи розгублені, їм було складно миттєво переключитися з тренування на інтерв’ю. Проте вони впоралися. Непідготовлені, вони щиро розповідали про свою любов до спорту і до України.

Цьому наставнику я неймовірно вдячний. Саме він тренував Романа Кривицького, котрий, в свою чергу, був тренером моїх синів. У Олександра з Романом багато спільного. Спілкуючись з Олександром, звернув увагу на симетрію підходів до виховання. А Роман завжди з таким теплом згадує свого тренера.

Син Олександра Добровольського виграв чемпіонат із серйозно травмованою під час бою рукою. Такий ще юний українець з такою вже дорослою, кремезною ВОЛЕЮ. Звідки така сила в цього хлопчика? Відповідь для мене, як для батька, очевидна – генетика Добровольських.

Ці наставники – Добровольський, Кривицький, Король, Годинець принципово та рішуче налаштовані захищати жовто-сині кольори свого прапору та навчати цьому інших.

Герої серед нас. Буденна звитяга. Засліплені, оглушені, позбавлені голосу трагікомедією на теренах Верховної зРади ми забули, що там давно вже немає тих, хто буде створювати нам гідне майбутнє. Та саме на тлі жалюгідності «народних обранців» ще яскравіше усвідомлюєш велич Нації. Адже поряд з нами ходять тими самими вулицями, їздять тим самим транспортом, купують продукти в тих самих магазинах наші воїни, волонтери, тренери, митці…

Війна змусила нас поважати тих, хто не словом, а ділом служить своїй країні, а не сприймає Україну як золотий батон, намагаючись відгризти собі якомога більший шматок. Серед учнів Олександра Добровольського вчителі, військовослужбовці, учасники російсько-української війни. Він виконує надважливу роботу. Потрібну і вкрай необхідну. І, що вражає, не чекаю ніякої подяки за це.

Просто жити і чесно, самовіддано служити своїй справі – як же це важливо для нашої втомленої війною держави.

Сильні люди, люди з характером і надалі будуть виховувати українців бути гідними. В будь-яких умовах. І, що найважливіше, з душею. На нас чекає величне майбутнє. Такі, як Олександр, його створюють!

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Олександр Добровольський

https://youtu.be/dR2YzEvUK7A

Володимир Дурнєв, втративши зір та частково слух, не здався, не зламався і сьогодні допомогає людям, які також не мають зору – Олег Володарський

Отець Роман Мануляк, з котрим ми знімали програму познайомив нас з героєм нинішнього випуску – Володимиром Дурнєвим. Людиною, котра втратила зір та частково слух, проте не здалася, не зламалася і сьогодні значну частину часу та сил витрачає на допомогу людям, які також не мають зору.

Володимир народився і виріс в Росії, проте одружився, обвінчався, живе і виховує дітей в Україні, у Львові. Йому дуже личить вишиванка. Він масажист. Цій людині Богом даровано відчувати те, чого не бачать очі.

Під час екскурсії Центром реабілітації незрячих, що провів нам Володимир, ми неодноразово забували про те, що ця людина не бачить, настільки вправно він порався з усім. Гра в шахи, спеціальні освітні програми, курси масажу, побутові навички, приготування їжі – це далеко не повний перелік того, чому навчають в Центрі, котрим Володимир цілком заслужено пишається.

І отець Роман, і Володимир з таким теплом розповідають про тих людей, котрим допомагають. Мені важко назвати їх незрячими. Вони бачать. Не очами. Душею! Вони добре відчувають людей.

Ми грали в шахи, розмовляли. Під час бесіди зачепили найскладнішу для Володимира тему – його історичну Батьківщину. Вона йому болить. Це вкрай помітно. Він переживає. І спостерігає за тим, як його донька-студентка яскраво відрізняється від родичів і ровесників, проживаючих в сусідній державі.

Володимир дуже цікаво грає в шахи. Він мислить системно. Він подарував мені нічию. Зізнаюся, що на мене цей діалог справив надзвичайне враження. Переді мною сидить Людина з величезною душею і вірою в Україну. Це мужність. Безмежна мужність. Сила духу.

Раптом, випадково, ти потрапляєш в умови, що виривають тебе зі звичного ритму життя і змушують подивитися на світ інакше. Думати. Мислити. Усвідомлювати. Ти розумієш, наскільки великий та багатоманітний світ навколо нас і наскільки незахищене в ньому наше життя.

Я добре пам’ятаю це відчуття. В дитинстві, коли мене віднесло течією далеко від берега і в мене не вистачало сил триматися на воді… Тоді мені здавалося, що це кінець. Несподівано відчув під ногами дно. Коса чи просто мілина… Та відчуття того, що тебе несе бурхливий потік, ти починаєш захлинатися, сил вибратися в тебе не вистачає, а потім враз під ногами з’являється опора… це неможливо передати словами!

Саме такою опорою стає Володимир для людей, що втратили зір, що захлинаються в темряві, котра їх раптово оточила. Це страшно, коли навіть заварювання чаю стає надскладним випробуванням. Те, що роблять для таких людей Володимир, отець Роман – це надважливо. Вкотре Господь дає мені щастя усвідомити, скільки героїв серед нас, яка велич ховається в таких звичайних, на перший погляд, людях. Озирнися навколо, жовто-синій!

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Володимир Дурнєв

 https://youtu.be/jvyzAgIu7II

Дякую Богу і Україні, що у кожного з нас є такий захисник – Олег Володарський

«Ці руки, нічого (поки що) не вкрали. Ці руки захищають (поки що) Україну. А твої??? Що роблять твої руки, крім того, що тримають чарку, коли ти горланиш: «Слава Україні!» Любіть Україну і МОВУ її солов’їну!

Кельт (трішки вкурвлений)

Андрій Гуменюк. Що змусило творчу людину зануритися в кривавий бруд війни? Як художник, який живе в атмосфері краси та гармонії мистецтва, вирішив віддати не тільки творчу душу, а й тіло Україні? Людина, котра не може жити без інсуліну. Просто не виживе. Коли я почув цю історію, вона здалася мені фантастичною, нереальною. Було в цьому щось незрозуміле, неосяжне для мене. Може це просто жага адреналіну, гострих вражень?

В одному я не сумнівався – «Сповідь» перед Нацією змусить цю людину розкритися, показати свою суть. Можливо, я так до кінця і не усвідомив свою Націю? Можливо, я зростав не в тій аурі українства, що виховує настільки глибоке відчуття УКРАЇНИ?

Місто Лева має свою надзвичайну душу, що викохує своїх дітей абсолютно особливими, ні на кого не схожими.

Неймовірний стержень. Говорив з «Кельтом», бачив його перед собою, та, ледве прикривши очі, відчував брязкіт металу. В нього всередині – натягнута струна, оголений нерв, котрий жагучим болем реагує на найменше посягання на його Батьківщину.

Йому БОЛИТЬ ворог в його країні. І, найголовніше, він свою країну не втратить, не віддасть. «Кельт» готовий вмирати та вбивати за своє. І горе тому, хто зазіхне на святу для нього Неньку-Україну. Нехай донедавна його життям були мольберт, фарби та інсулін – сьогодні це ВОЇН. Це не просто звитяга, це – стан душі, переконання.

Це істинне виховання і культура нашої Нації. Ось воно – єдине вірне рішення для громадянина нашої величної країни, котрий так ніжно і щиро любить Неньку.

Тепер в душі поета та художника Андрія Гуменюка, воїна «Кельта» існує особливе усвідомлення глибини життя. Війна, кров, рани та смерті побратимів, біда країни зробили його дорослішим, більш зрілим. Доросліше – в духовному значенні цього слова.

Він побачив зворотний бік життя – із грубими швами бойових ран, заплатами воронок від вибухів, замість звичного лоску телеекранів, вітрин та розміреності буденного життя. Тепер натхнення Андрія наповнене словом «ЖИТТЯ».

Сильна людина. Емоційна. Наповнена. Дякую Богу і Україні, що у кожного з нас є такий захисник. Це виховання. Це саме та культура, що повинна стати для усіх нас базисною. Фундаментальною.

Він не сказав усього. Стримував себе. Інколи говорив через силу. Було помітно, що йому хочеться вилаятися через те, що хтось посмів зазіхнути на святе – на Україну. Такий мужній «Кельт». Львів’янин. Воїн. Художник.

Проводжав його, а на серці була гордість за нашу з вами генетику. Вона зігрівала душу ВІРОЮ в майбутнє нашої країни. Неймовірне відчуття гордості за свою НАЦІЮ.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Андрій Гуменюк

https://www.youtube.com/watch?v=y1AUWVDEoMA&feature=youtu.be&fbclid=IwAR3m8RKno8jVbkd-LqM6DHXNaU9aYHRPRqenJdv8_u2b9IVzZIv-3gtc2Gc

Часто питаю у героїв програми про те, чи треба об’єднувати церкву та державу. Василь Спанчак спокійно та виважено відповів мені: «Так, треба»

Я більше не зможу жити без молитви. Вона необхідна мені, як повітря. Задихаюся без допомоги Всевишнього. Не можу надихатися Його мудрістю.

Стою перед вінчальними іконами Матері Божої та Ісуса Христа, згадую тринадцять святих і завжди прошу Отця Небесного захистити Україну. Бачу в молитві своїй передову, засніжені окопи… Прошу за родини загиблих, молю за царство небесне. Зупини війну, Господи! Не карай так дітей своїх. Помилуй!

Щоранку та щовечора. Єрусалимські свічки плачуть під образами, щораз сильніше укріплюючи віру, полегшуючи біль моєї стражденної Нації. Наша нація вже не раз підіймалася. Воля або смерть. Піднімемося і цього разу. Здолаємо ворога. І зовнішнього, і внутрішнього. Безкомпромісна історія «ковтає» ненажерливих фарисеїв. Тим, хто живе лише сьогоднішнім, немає місця в майбутньому. В майбутньому України.

Розвіється туман і раптом посеред світлого та божого дня ми побачимо величезну країну. Величну та красиву. Добру та надзвичайно лагідну. Ми, наче діти, протягнемо до неї свої руки, ніжно промовляючи: «Неньо!». Вона посміхнеться і полине до самого Бога сталевим криком душ та сердець: «СЛАВА УКРАЇНІ!».

Навпроти мене, ледь помітно посміхаючись мудрими очима, сидів патріот, воїн, націоналіст Василь Спанчак. Ми часто відчуваємо дискомфорт в присутності незнайомих людей. Лише маленькі діти та дуже мудрі дорослі, котрі багато чого бачили і ще більше усвідомили, вміють сприймати незнайомців із доброзичливою цікавістю.

Часто питаю у героїв програми про те, чи треба об’єднувати церкву та державу. Василь Спанчак спокійно та виважено відповів мені: «Так, треба». Він пояснює це тим, що людина із самого дитинства повинна знати про Бога. Усвідомлення гріха та сорому повинно бути національним. Це повинно стати невід’ємною частиною національної культури.

Василь Спанчак бачив, як діти, пробігаючи повз образ Матері Божої в коридорах гімназії, в якій навчається його онука, хрестяться та, не зменшуючи швидкості, біжать собі далі. І для цих дітлахів це природньо, їх ніхто не змушує до цього. Їх цьому навчають. І, в першу чергу, власним прикладом.

Західна Україна цим і сильна. Вона в цьому категорична. Решті наших співвітчизників цього дуже не вистачає. Ми тільки починаємо все це усвідомлювати. Лише зараз починаємо сприймати історію УПА, Шухевича, Коновальця, Бандери, Довбуша…

Забагато крові. Стільки поламаних доль. Стільки могил без хрестів. Від цього може вберегти лише Бог і Україна. Дай нам молитву, Господи, що об’єднає нас усіх в єдиний багатоголосий хор, в якому ми нарешті почуємо самих себе. І кожного. В серці цього воїна Україна. Він в неї вірує безумовно. З молитвою.

Василь з побратимом-земляком Володимиром Дублянком і дома,

Подумки я все частіше повертаюся на Західну Україну. Туди, де Україну обожнюють мовчки, без гучних слів. І це не заважає цим людям бути неймовірно добрими, не стає перепоною для того, щоб боронити рідну землю. Навпаки.

…і на війні

На жаль, ніхто з нас вже не може сказати, що ми знаємо і чуємо свою Батьківщину. Нас роз’єднали. Цей процес тривав сотні років. А ми за роки незалежності не виправили це. Владним організмам це не вигідно. Розділяй і володій. Наша сила в нашій єдності. Нарешті ми починаємо це розуміти. Вихідці із західних регіонів також воюють на сході, воїни з усієї країни проходять реабілітацію на Західній Україні, а на всіх теренах нашої держави звучать молитви за наших воїнів.

Спілкуючись з такими УКРАЇНЦЯМИ як Василь Спанчак, котрі змінювати країну почали з себе, виховавши гідними та чесними дітей та онуків, а потім зі зброєю в руках боронили свою державу я вкотре впевнююся в тому, що в України величне майбутнє. Україна понад усе! Слава Нації!

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Василь Спаньчак

https://www.youtube.com/watch?v=ZQBQcmx-ztk&feature=youtu.be&fbclid=IwAR1TR_OxA9i2bJGdEpEWqdUjeitxGno8IP4x-OmRgRm1capS6toww6OwuqA

З першої хвилини відчуваєш виваженість та дисципліну. Він приїхав на програму з дружиною. Було помітно, що вони дуже хвилювалися – Олег Володарський

«Нехай воскресне Бог і розбіжаться вороги Його, і нехай біжать від лиця Його всі ненависники Його. Як щезає дим, нехай щезнуть, як тане віск від лиця вогню, так нехай згинуть біси від лиця тих, хто любить Бога і хто осіняє себе хресним знаменням і в радості промовляє: радуйся, Пречесний і Животворчий Хресте Господній, що проганяєш бісів силою розп’ятого на тобі Господа нашого Ісуса Христа, що до пекла зійшов і подолав силу диявола, і дарував нам тебе, Хрест Свій Чесний, на прогнання всякого супротивника. О Пречесний і Животворчий Хресте Господній, помагай мені зі Святою Владичицею Дівою Богородицею й зо всіма святими завжди, нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь!»

Споруда першого православного соборного Свято-Воскресенського храму Рівного проіснувала 150 років і згоріла в полум’ї страшної пожежі 12 червня 1881 року, яка знищила більшу частину міста. Закладання споруди Свято-Воскресенського соборного храму міста Рівного відбулось 30 серпня (старим стилем) 1890 року за участю Олександра III 20 жовтня (8 жовтня за ст. ст.) 1895 року відбулось освячення новозбудованого православного собору. В 1962 році у приміщенні Свято-Воскресенського собору відкрито музей наукового атеїзму. 3 квітня 1988 року приміщення собору повернуто православній церкві.

https://www.youtube.com/watch?v=si-dBvsDctc&feature=youtu.be

Сонячного та спекотного дня Храм в центрі тихого та лагідного міста Рівне заспокоював душу. Це була остання локація західноукраїнського циклу проекту «Сповідь». Рівне – надзвичайно затишне місто. Особистий секретар архієпископа Рівненського і Острозького Іларіона Юрій Качан дуже відповідально поставився до допомоги в організації програми. Така підтримка надає особливого змісту тому, що ти робиш для країни. Це об’єднує. Надає сил та наснаги.

Капелан Тарас Климович. Священник. Патріот. Є в цій людині щось офіцерське. З першої хвилини відчуваєш виваженість та дисципліну. Він приїхав на програму з дружиною. Було помітно, що вони дуже хвилювалися. Мабуть всіх налаштовує на серйозний лад розмова про Україну і націю, сповідь перед Богом і людьми. Та отець Тарас впорався. Зумів залишитися щирим та відкритим, не зважаючи на хвилювання. Він ПАТРІОТ.

Не знаю, як передати словами те, що почув душею. Це навіть не відчуття і не впевненість. Це ЗНАННЯ на межі усвідомлення Бога в душі цієї людини. Цей чоловік здатний на Вчинок. І я більш ніж впевнений, що рано чи пізно йому випаде нагода його здійснити. Він готовий жертвувати. Він істинно усвідомлює своє служіння в Господі.

Майже через півроку після нашої зустрічі я пишу про нього, та все ще відчуваю нашу розмову, як важливий елемент мозаїки мого життя. Не буває випадкових людей. Дивлюся його світлини – туристична романтика, ліс, гори, гриби, а поряд фото богослужінь, храмів… І в мене в душі неймовірне тепле відчуття дитячої дружби, я лише повторюю: «Дай Боже тобі, Брате! Дай Боже твоїй родині! Дай Боже твоїй Батьківщині, Українцю!»

Сила цієї землі в нас самих, в наших стосунках між собою, у здатності поважати та любити одне одного. Та лише найсильніше з нас здатні жертвувати. Нам так не вистачає тривожної кнопки «УКРАЇНА». Це повинно бути вище за нас. Духовніше. Тільки так ми зможемо подолати диявола. Іншого шляху немає. Не існує.

І лідер нашої нації має бути людиною побожною, глибко віруючою. Тоді в нас все вийде. Щоранку і щовечора ми повинні присягати Господу в Молитві, відчуваючи в ній голоси своїх побратимів. З цієї молитви починається Україна. Цією молитвою дихає наша земля. І церковний набат, як символ радості каяття та прийняття Христа.

Щастя тобі, брате Тарасе! І нехай будуть щасливими твої прагнення в Господі. А я вклоняюся честі та силі духу священника і капелана Тараса Климовича.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Тарас Климович

www.youtube.com/watch?v=49sbT8ctFUM&feature=youtu.be&fbclid=IwAR1hcmiAYB34uR1lWYSbcUbyDZPr_4e0_R7NuXWbFU7-yPXrkjinR-QEjqg