Блаженним сонячним днем
ми мирно неслися містечком на вєліках майже на холостому ходу – такий легкий
був настрій. Між ярами на схилах гори край Лукавиці розмістилися новенькі котеджі.
Обожнюю такі місця. Як немовля щойно народжені – такі ще невинні, чисті,
де-не-де недобудовані, так, ніби пуповини ще навіть не відрізано. І скрізь «пахне»
радістю новосілля, дружністю. І пахне будівельним матеріалом – десь деревиною,
а десь фарбою. А відсутні майже скрізь огорожі, які хазяїни ще не встигли
повибудовувати у височенні паркани з відеонаглядом, доповнюють асоціацію з
немовлям – воно ще «в чому матір народила» не прикрите.
Та прокрутивши педалі
кількома вулицями раптом помічаєш, що все це світло й радість – саме у твоїй
уяві, породжене саме спогляданням. Насправді ж – якщо оговтатись від власних
відчуттів – починаєш бачити пусті двори й пусті тераси, хоч припарковано не
одне авто, а значить – хазяї присутні. А далі стежкою натрапляєш на алкаша у
траві, що плентався додому й не осилив. «Стоп! Звідки тут алкаш?» - думки. І
одразу ж бачиш безпризорне товсте
лабрадореня шоколадного кольору в дорогому ошийнику, що не знає куди себе
притулити, бігає навколо хазяїна. А алкаш у брендових джинсах останньої моделі
і в хорошому взутті. Біля нього – симпатичний рюкзак й якісь пакети.
Ми бачили його трохи
раніше у місті, тож точно знаємо, що він напився й спить, а не непритомний з
іншої причини. Ще й хропе. І що йому за радість ото валятися?!?!?
Цікаво, чи влаштовано тут
хоч одну вечірку з барбекю, на отій терасі величезній одного з будинків?
Навряд. Скоріш за все хазяї пилинки здувають зі свого майна й навіть самі
соромляться користуватись своєю розкішною терасою.
Жодної дружньої сім’ї весело
відпочиваючої ми так і не побачили. Скоріш за все, те майно і будівельні роботи
так виснажують цих людей, що вони просто не можуть отримувати насолоду. Бо
завжди щось не так, як хотілось би. Чи
то відтінок фарби стелі не той, чи меблі
не з тієї провінції Італії, чи замість семи кімнат архітектор спромігся лише на
п’ять, бо не вистачило грошей на більшу площу; чи місце не те, бо в сусіда
кращий вид з вікна, бо раніше встиг вхопити кращий шмат землі.
А одним щасливцям скоро
хтось перекриє вид з гори на простори левад й Дніпра новою будівлею. І вони
навіть знаючи це не поспішають намилуватися шикарними видами зі своїх
балкончиків.
Коротше, судячи зі
всього, найбільше задоволення отримують ті, хто споглядає, милується й
заздрить. А в нас з дитинства така причуда – мандрувати котеджними містечками,
роздивлятися виверти фантазії архітекторів, та обирати собі
будиночки-улюбленці.
Так само й біля нашої
дачі дивують оці модні будинки. Чомусь завжди мовчазні, пусті, й похмурі. І
чомусь чим більший й дорожчий будинок – тим самотніший й похмуріший хазяїн.
Хазяїн-привид, якого ніхто ніколи не бачить й
не чує, але всі знають, що він є.
В одному з таких дворів є
баскетбольний майданчик на який я особисто постійно «пускаю слину». Бо де в
селі на дачі пограєш в баскетбол!? Ніде, звісно. І тим сумніше, що хазяї ніколи
не грають в баскетбол. То на**ена ж ви його будували, ви мені поясніть? Той
майданчик. Всі роки поїздок на дачу у всі сезони «пролітаю» повз вєліком і
витягуюсь у струну, намагаючись вловити поглядом двометрового
баскетболіста-красеня з двометровою баскетболісткою-красунею на тому
майданчику, мрію познайомитись, аби зіграти сім’ями у баскетбол, наприклад. Чи
ба просто їх побачити, аби впевнитися, що вони існують. Ба ні! Нікого! Пусто!
Постійно пустий баскетбольний майданчик вибудований, судячи зі всього, для
духів померлих предків. А що!? Хто зна! Може то син відомого баскетболіста там
живе, і вибудував на честь славетного батька. Такий собі баскетбольний майданчик
– постамент. А під покриттям мабуть зарита урна з попілом батька. От і не
грають ніхто. Тільки моляться за здравіє померлого славетного предка, проходячи
повз двором. А що! Може ж і таке бути, маємо розуміти…
В одного знайомого власника
маєточка довелося споглядати у свій час сімейний устрій, що може багато що
пояснювати. Він – людина середнього віку, що страждає на життєво-небезпечні
проблеми з вагою, інколи навіть пересуватися самотужки не може. Але навіть при
тому всьому добре тримається «на ногах» у бізнесі, тримає авторитет міцно. Така
людина природою влаштована все контролювати. Поруч із ним ти постійно відчуваєш
себе намистиною нанизаною на нитку. Нитка – це він, а всі навколо - намистини.
Він ніби тримає всіх в залежності від себе. Часто самим тільки поглядом. Без
його контролю ти й не перднеш, чесно. Живе з племінниками й іншими родичами.
Всіх контролює. От з такими людьми важко
жити. Ти нічого не можеш зробити з власної волі, бо вони контролюють кожен твій
подих. Від того контролю хочеться втекти. Якщо не фізично, то у віртуальний
світ – замкнутися у своїй кімнаті, у собі, врешті решт (як і роблять його
близькі). Яке там гратися у дворі! Коли він буде контролювати кожен твій рух –
не хочеться й висовуватися. Будь-яка дія – тільки з дозволу. Якби захотілося
посидіти у дворі й скористатися мангалом (наприклад), то тільки з дозволу, і
тільки якщо маєш заслуги. Відчуваєш себе як підприємець у Києві – за кожен «чих»
мусиш пройти мільйон кабінетів і поставити трильйон підписів.
Чесно! Навіть при
спілкуванні, він за кожну твою міміку й поворот голови карає тебе допитом: «чому
ти зробив/ла таке обличчя, чому повернув/ла голову»... зрештою сидиш смирно й
боїшся допустити зайвого руху недобритої волосини на нозі, аби знов не
почалося.
Ось воно що може бути
причиною спустошених мовчазних двориків величезних будинків.
Колись ми з моїм бувшим
вешталися Києвом й околицями на подарованому кимсь «запорожці». Завантажували у
нещасну автівцю по п’ять «биків» разом із собою, тіснилися, реготали,
пікніки-шашлики-машлики… Одні з найвеселіших й найрадісніших днів життя.
Зрештою на п’яну голову бувший перетворив ту автівку у грудку зім’ятого паперу,
але то вже не важливо – головне, що всі живі, всі здорові, й весело було.
А нещодавно довелося бути
при спілкуванні з людиною, що «носить гузду» в шкіряному салоні позашляховика «повний
фарш». Було величезним здивуванням моїм, коли причиною смутку цієї людини
виявилося те, що в іншого товариша позашляховик моднішої марки. І цього
достатньо людині, аби вже не поважати те, що він має, і для того, щоби
відчувати себе, як він сам каже, лохом. Цікаво, що такі люди ніколи не
отримують того, що хочуть, бо навіть якби отримали все, що є у світі –
засмучувались би від того, що не є Богом.
Дивовижні речі, правда?!
На початку дев’яностих
один родич вибудував собі двоповерхову хату з модної цегли та з усіма зручностями
всередині, з каналізацією, поставив нові модні меблі, тощо. В них вже у 91-му
був комп’ютер! А кухня у тій хаті розміром як мої київські дві (чи три навіть), і обставлена як на картинці
глянцевого журналу вже тоді була. Тоді ні в кого на селі такого ще не було. Про
комп’ютер ніхто ще й не чув, і сприймали його як іграшку-тетріс для дітей.
Жінка його людина проста.
Таке враження, що молилася на свою хату як на ідола, і боялася у ній спокійно
жити. Як не зайду – вона постійно рачкує пилинки здуває, розводи на глянцевій
підлозі натирає. Реально важко було запам’ятати яка вона на обличчя, бо бачили
завжди її в образі чотириногої істоти, обтягнутою вовняною сірою довгою
спідницею, задницею догори. Думаю, вона дуже була вдячна богу за хорошого мужа,
за хорошу хату, і щохвилини намагалася спокутувати, оплатити працею все те, що
має.
У дворі в них ще є
сарайчик з худобою до якого пристроєна кухонька звичайна сільська. Призначення –
варити свиням. А по факту – варила тітка все у тій кухонці, і собі, і свиням, і
на свята гостям. Бо шикарна кухня у хаті існує тільки для справлення враження
від споглядання для гостей, як музей.
Доречі, другий поверх
будівлі з повноцінними оздобленими кімнатами, й досі використовується в них як
горище, для висушування цибулі, трав, тощо. Гірко, але насмілюсь виразити думку
– не дивно, що її чоловік почав бухати колись, на певному етапі сімейного
життя, а дім почали наповнювати сварки між подружжям. Я чула постійне його
дорікання «та сядь ти, посидь спокійно!», а вона плакала від образи за
невдячність до її праці й стараннь.
Одна пані придбала собі цуценятко
найрозумнішої породи. Радість? Радість! Але ним же треба займатися! Поряд з
тим, що постійно жаліється на свій жирніючий зад, який возить приватним авто з
приватним водієм, вона все рівно не гуляє зі своїм ідеальним цуценятком. Наняла
для цього ліву людину, а сама продовжує вирощувати жирний зад, замість того,
щоб отримувати задоволення від ігор з улюбленцем, більше рухатись при цьому. І
в чому логіка?
От чому закордонні приватні
сектори інакші? Як не подивишся – вони постійно щось роблять цікаве, їхні
подвір’я не пустують, вони часто бісяться, влаштовують вечірки, граються…
Власноруч косять свої подвір’я, а не наймають для цього якогось лєвого дядьку,
що ходить по їхньому подвір’ю, а вони так і не ходять. Ну, може хтось і наймає…
але не в тому річ. Вони якісь живіші, чи що. Енергійніші і радісніші.
Може справді, допоки
отримаєш те майно, - проходиш через такий ад, що потім воно все не в радість?
Може вони не сидять на своїх терасах, бо ті тераси зроблені чучмеками
по-китайськи задешево і можуть рухнути? Чи навпаки – з таких дорогоцінних
матеріалів, що хазяї вважають свої ступні надто грішними, аби ступати на ці
святі речі…))) Чи може все дуже просто, так просто, що аж смішно – все тільки
через заздрість, що хтось вже зробив кращу терасу чи кращий балкон і воно вже
не радує хазяїна?
У вас теж в кожного є
щось таке, що мало б приносити більше радості, але недооцінене, «закинуте», наприклад,
пилиться десь в коморі чи просто безпричинно не використовується.
Я от, по роздумах, нарила
у собі подібний недолік. Звісно, не порівняти з маєтками і авто, але. Маю доста
красивого взуття на підборах і якісь платтячка-спіднички, замість яких ношу
постійно одне й те саме, зазвичай, спортивне. От тепер думаю – чи може мені
виходити в магазин і у парк з собакою на підборах вечірнього взуття, чи хай
краще далі припадає пилом й чекає нагоди. І чи ідентична ця ситуація до тих,
які описала – чи це вже я докопуюся до дрібниць у собі.
