Исключительно для истории. Сегодня, 12 августа 2016 года, начали заготовку томатного сока. Первый раз был пробный - чтобы руки вспомнили, новое сито проверить и вообще как-то почин заделать, освежить в памяти сам процесс, который должен быть в идеале доведен до автоматизма. Ну вот.. как если почти год не бегал ежедневно километров пятнадцать, то для начала хотя бы вспомнить как вообще эти чертовы кроссовки надеваются. А когда надел, то попробовать пробежаться для начала вокруг дома. Иначе не бывает - навыки надо обновлять и тренировать.

Так что, с почином - первая банка (1.8 литра) томатного сока нового урожая забацана, новое сито опробовано, а тонкие нюансы техники вспомнятся и отшлифуются уже в процессе. Здравствуй сезон томатного сока 2016 и прощай говно (надеюсь, навсегда).

Про немца Рудольфа помню, но накапливаются новые случаи, а тут еще и сезон томатного сока начался. Могу не оправдать надежд, ибо томатный сок куда важнее социальных сетей и записей в дневник.

Кстати, новое сито для томатного сока стоило 150 гривен. Так что надо очень стараться, чтобы его окупить.

В туалете уже почти не пахнет, обработал там всё хлоркой. Просто залил весь пол прямо до состояния глубокой лужи и оставил высыхать на сутки. А когда просохло и выветрилось, то говном уже и не пахнет. А хлорка - летучая, тоже выветрилась за пару дней. Других вариантов просто не было.

И вот еще. Мне кажется, что шеф хотя бы ради приличия должен признаться, что это не он наколдовал и напроклинал в ответ на безобидный стишок про говно, которое я не хотел дарить. Вот на его месте я бы точно зашел, попереминался с ноги на ногу и поклялся могилами предков, что ничего такого не желал, ибо происки всевышнего. Но... Ладно, проехали.

Немецкая Zeit написала статью о деструктивных процессах в Украине и показала карту, где на которой указано как якобы поделится Украина

Памятник Защитнику Отечества / Фото: Тобольская правда

Еврей Вернер Гольдберг, изображенный на памятнике, в свое время послужил нацистским пропагандистам как "идеальный германский солдат"

В российском поселке Сумкино (Тобольский район) установили памятник "Защитникам Отечества во все времена", сообщает "ЗНАК" со ссылкой на местные СМИ.

Вот только не совсем понятно, защитникам какого именно отечества этот памятник, поскольку на нем изображен Вернер Гольдберг – военнослужащий вермахта еврейского происхождения, послуживший фотомоделью в нацистской пропаганде как "идеальный германский солдат".

Заказчик передал фирме-изготовителю (тобольский "Дом камня") эскиз памятника, откуда тот был направлен в некую московскую фирму, приславшую обратно готовый файл для гравировального станка.

Ни изготовитель, ни заказчик подвоха не почувствовали, хотя на картинке у солдата явно не советская каска.

После того, как главред газеты "Тобольская правда" и поселковый голова сравнили рисунок на памятнике и фотографию нацистской модели, изображение на камне изменили.

Справка

В 1939 году во многих газетах Третьего Рейха появилась фотография с подписью "образцовый арийский солдат". Моделью для нее послужил еврей Вернер Гольдберг.  Когда в геббельсовском ведомстве спохватились, то было уже поздно: "образцовый немецкий солдат" красовался на стенах многих немецких домов. Герр Гольдберг, между прочим, вполне благополучно пережил нацизм, стал журналистом в ФРГ и в течение двадцати лет был сенатором Западного Берлина.

http://holocaustrevisionism.blogspot.com/2015/06/Na-Rossii-evrejskogo-soldata-vermahta-sdelali-zashhitnikom-otechestva.html

Встречаются два школьных друга в возрасте под пятьдесят. Привет, ты где, как и т.п. - А сбылась ли, Санёк у тебя какая-нибудь мечта детства? - Конечно. Когда меня в садике тягали за волосы, я мечтал стать лысым. 

---

Начиная где-то с 8-го класса у меня была мечта. Эту мечту я нес через всю свою жизнь много лет. Так много и долго, что даже забыл о ней. И на днях она сволочь сбылась. Это случилось в понедельник 27 июня 2011 года. Начала мечта сбываться около полудня, а окончила сбываться далеко за полночь.  Не верите? Вот и я не верил, что такое возможно. С гораздо большей вероятностью я мог сорвать джек-пот в Лас-Вегасе.

Однако, начнем по порядку. Во-первых, был выходной. Во-вторых, я был абсолютно свободен. В-третьих, находился под вынужденным домашним арестом ввиду обострения тромбофлебита. Казалось бы чему радоваться?

Как чему? Именно в этот день впервые за тридцать с лишним лет по телевизору показывали БЕЗ перерыва подряд все серии "17 мгновений весны" в оригинальном Ч\Б варианте. Ребята - так много счастья подряд - это слишком. Откровенно говоря, уже в начале 12-й серии, после более чем 14-ти часового непрерывного просмотра, я, совершенно удовлетворенный, уснул. И что хочу сказать. Просматривая все серии подряд и находясь в достаточно зрелом возрасте, увиделось мне много такого, что в советское и ранее постсоветское время было совершенно не заметно. Про тот фарс, когда его раскрасили даже говорить не хочу, хотя Лиознову понимаю и не осуждаю - к старости каждая копейка на счету. Однако, я не удивлюсь, если лет через 10-20 в России этот фильм или запретят полностью или переозвучат в стиле Ледникового периода. Слишком много там такого, что уже даже сейчас плохо стыкуется с политикой Большого брата в России.

http://alex-doppler.livejournal.com 

Некоторые из моих знакомых, с которыми я училась вместе в Германии, вышли замуж за немцев.

Для меня до сих пор очень странно представить – как можно выйти замуж за немца? Хотя я прожила в Германии почти три года, немецкие мужчины для меня всегда были чем-то сродни инопланетной и андрогинной расе. Главный их несексуальный и неэротический атрибут – это речь. Угловатая, суховатая, во всей красе открывающая возможности языка создавать сложноподчиненные предложения с отделяющимся глаголом в конце, где по всей логике ему не место, а также с отделяющимися приставками, которые почему-то тоже идут в конец предложения вопреки всем логикам мира. Для меня слушание и разговаривание на немецком всегда отключало все чувственные и эротические центры и включало мыслительные и рациональные, как красный свет на светофоре  – надо же не забыть отделить приставку и поставить в конец предложения. А еще и думать, какого рода слово - мужское или женское, надо говорить «дер», «ди» или «дас» перед ним. Куда уже тут эмоции? Второй проблемой с немецкими мужчинами была какая-то тяжесть жизни, которая сквозила во всем их облике, неуловимый немецкий дух (der Geist), который всю жизнь воспринимает как очень сложную материю. Немцы не умеют отдыхать, танцевать и веселиться так, как славяне или южане. Во всяком случае, я никогда не видела иступленно тануцующего или до коликов смеющегося немца. Если вечеринку организовывали немцы, то это было распитие большого количества пива и разговоры на умные темы – политика, философия, смысл жизни. Если пива уже слишком много, тогда мычание на эти темы, но никак не искреннее веселье. Ну и наконец, две трети немцев обременены очками на грустных серьезных глазах. Это не недостаток, а скорее дополнительный штрих к облику. У двух моих подруг, которые встречались с немцами, бойфренды были толстыми, тяжелыми на подъем, абсолютно асексуальными и больше всего любили валяться на диване. Один из них впоследствии оказался редкой сволочью, оставив девушку за пару недель до свадьбы, когда уже было куплено платье и приглашены гости. Не знаю, как она смогла пережить такой удар, но, по-моему, она решила все же остаться жить в Германии. Несмотря ни на что, одному немцу я все-таки симпатизировала. Звали его внушительным немецким именем Фридрих, он был с длинными пышными волосами, большими серыми глазами, миловидным лицом и изысканными манерами. Он говорил немного манерно и растянуто, но при этом был очень вежливым и предупредительным. Мы с ним мало сталкивались в университете. Но как-то раз, уже через года два, встретились на вечеринке.. Среди гостей вечеринки был и один русский парень, назовем его  Антон. Он был довольно милым, тоже длинноволосым парнем, который попал в Германию откуда-то из Сибири и все воспринимал крайне восторженно. Мы стояли с Фридрихом, курили, пили какое-то дешевое вино из пластмассовых стаканчиков. Он мне начал рассказывать, какая я хорошая и симпатичная девушка, что нам надо чаще общаться. Пока я переваривала эти слова и думала, какие у него намерения, подошел Антон. Мы и с ним поговорили, уже не помню про что, и тут Антона увидел какой-то знакомый и отвел его в сторону.

Самое ужасное, что тут уже нетрезвый Фридрих наклоняется ко мне и шепчет горячим шепотом в ухо:

- Мне так нравится Антон.. Он такой сексуальный…

О Боже, меня просто передернуло... Неужели среди немцев нет совсем нормальных мужчин –или какие-то роботы в очках, или голубые? Я не стала пытаться соперничать с Антоном в сердце Фридриха и вскоре ретировалась.

В общем, больше мне ни один немец не нравился. А когда сухие и серьезные  немцы женятся друг на друге (мужчина на мужчине, у них это разрешено), мне почему-то не кажется это противоестественным.

- Немецкий журналист Hubert Seipel о внешней политике ЕС и США по отношению к Украине и России;
- Правда об участии в украинской "войне 2014-2015" с обеих сторон, русских и американских наёмников (правительство нам об этом не рассказывает);
- Образ Путина в Европе сегодня;




+ Документальный фильм: "Я, Путин. Портрет"

https://www.youtube.com/watch?v=guLXWwTnM6Q

P.S. Эти материалы я выставил с единственной целью: Чтобы Вы постарались понять, что современный вооруженный конфликт на территории Украины не лежит *на западе* в одной единственной плоскости, представляемой нам нынешним украинским правительством и подчинёнными им СМИ...

       В заметке "Золотые ворота" я уже кратко затрагивал тему Владимировской дачи или Владимировского лесничества, которое находится к югу-западу от Кривого Рога в Николаевской области (Владимировка находится в 7 км западнее от Владимировской дачи). Еще одно название лагеря - Владимиров.

В центре достаточно размытой картинки - лесной массив Владимировская дача. Слева на границе фото - Владимировка. Сверху над лесным массивом - село Заря.

        Мои достаточно смутные представления о жизни молодых немцев-меннонитов, проходивших альтернативную службу в этом лесничестве, конкретизировались в конкретные образы благодаря Виктору Петкау, переславшего мне по электронной почте  достаточно редкие фотографии. Он, в свою очередь, обнаружил их на сайте Бетель-Колледжа в Канзасе (США)  http://mla.bethelks.edu/metadata/numphot.php. Очень серьезный фоторесурс, содержащий много фотографий, в том числе эпох дореволюционной России и довоенного СССР.

       Напомню, что Владимировский лесничий (лесной?) лагерь создан в 1882 году и располагался к западу от массива колоний Заградовка. Лагерь был рассчитан на 131 человека. Площадь лагеря составляла 3000 десятин земли, из которых 1900 десятин были засажены деревьями. Лагерь имел большое хозяйство, здесь разводили скот, 120 десятин были отведены под огород. В свободное время рекруты играли в оркестре. Лагерь перестал существовать в 1919 (Фризен Руди).

История возникновения лесничих лагерей в России приведена ниже из первоисточника: Фрізен Руді. Менонітська архітектура. Від минулого до прийдешнього. Пер. з англ. - Мелітополь: TOB "Видавничий будинок Мелітопольської міської друкарні", 2010. 660 с.

     

Музыкальный павильон (на заднем плане) и гимнастическое поле.

Полевые работы по уходу за насаждениями.

Дружным строем на работу. 1913 год.

Полдень. Обед.

Парни с Владимировского лесничества. 1895 (Вознесенск находится в 125 км западнее Владимирской дачи).

Владимировский лесничий лагерь в 1910 году (фото из книги Фризена Руди). Вполне может быть, что эта казарма сохранилась, скорей всего, в несколько ином облике.

Фрагмент об истории возникновения лесничих лагерей из книги Фризена Руди:

Від самих початків проживання у Росії меноніти змушені були переглянути найважливішу засаду своєї віри - непротивлення злу - і йти на певні компроміси. Маніфест 1762 p., підписаний Катериною II, гарантував усім іноземним колоністам, у тому числі і менонітам та їхнім нащадкам, звільнення від військової повинності. Але, коли у 1812 війська Наполеона напали на Росію, уряд звернувся з проханням до колоністів про фінансову допомогу. Незважаючи на те, що не всі вони погоджувалися її надавати, у колоніях почали збір коштів. Під час Кримської війни у 1853-1856 роках менонітів просили надати підводи та фурманів для перевезення амуніції та харчування на фронт. З фронту, у свою чергу, тими ж підводами вивозили поранених солдатів, за якими доглядали у колоніях. 

Менонітська община підтримувала державу, надаючи фінансову допомогу та організовуючи великі благодійні акції. Керівників менонітської громади неодноразово нагороджували орденами та медалями за вклад в оборону країни. Після закінчення Кримської війни, в якій Росія програла, новий цар Олександр II (зійшов на трон після смерті свого батька Миколи І) ініціював у країні ряд соціальних та військових реформ. Період його правління увійшов в історію як "Великі реформи 1860-1880". За царя Олександра II було скасоване кріпацтво, відбулися зміни в системі адміністрування, введено новий карний кодекс. Влада намагалася зрівняти усіх царських підданих в правах та обов'язках.

Колоністи втратили свій привілейований статус, особливо в частині проходження служби у війську. У 1870 р. уряд видав новий закон, який зобов'язував усіх громадян імперії до військової служби. Закон вступив у силу в 1874 р. Керівники менонітських громад сприйняли закон, як найбільшу загрозу їхнім релігійним засадам. Розпочалася масова еміграція менонітів до Канади та США. Зважаючи на це, уряд скерував до менонітських колоній генерала Тотлебена - героя оборони Севастополя у Кримській війні. Тотлебен мав провести переговори із старійшинами та домовитися про компроміси. Менонітам запропонували альтернативу: службу у війську замінити роботою у ремонтних майстернях, пожежних бригадах, або в урядовій програмі збереження лісу. Колоністам найбільше підходило останнє. Єдина вимога, яку вони висунули - безпосередній менонітський контроль за виконанням програми, згідно з якою меноніти мали опікуватися лісами у південній частині Росії: дбати про збереження лісу, висаджувати розсадники, експериментувати з фруктовими деревами. До закону про обов'язкову військову повинність включили пункт про менонітів.

У 1881 р. до лісницької служби покликали перших новобранців. Щороку молоді люди відповідного віку та статусу проходили навчання у спеціальних центрах, а потім скеровувалися на лісницьку службу, термін проходження якої тривав чотири роки, а після 1907 р. був скорочений до трьох. Менонітські громади також фінансово відповідали за побудову та діяльність лісницьких таборів. У перші три роки було збудовано три табори. Згодом - ще п'ять.

Уряд надавав грошові позики на будівництво таборів, а також виділяв землю під пашню та пасовища для худоби. Кожний лісничий діставав платню - 20 копійок денно. Менонітські громади фінансували одяг та провіант для лісничих. Перші видатки на будівництво таборів становили 165 000 рублів. Доходи від діяльності таких таборів у перший рік сягнули 126 000 тисяч, а у 1913 р. збільшилися до 347 000 у рік. Кошти на покриття видатків йшли з введеного у менонітських колоніях спеціального податку. Спочатку він становив один рубель від особи та 46 копійок за десятину землі. Пізніше податок ввели і на інші форми власності. Спеціально створені комісії оцінювали власність і відповідно до цього назначали податок. За збір його відповідали менонітські місцеві адміністрації. Перед початком Першої світової війни система збору податків стала ще строгішою.

Уся діяльність лісницьких таборів контролювалася спеціальними менонітськими комісіями, які співпрацювали з урядовими інституціями та релігійними менонітськими громадами. У кожен табір було призначено капелана-скарбника, який наглядав за тим, щоб адміністрація виконувала свої зобов'язання стосовно менонітів. Капелан також опікувався духовним життям молодих людей. У деяких таборах були окремо капелан та управляючий. Туди часто приїжджали проповідники. У таборі обов'язково працював лікар.

Хоча лісницькі табори були альтернативою військовій службі, ними управляли, як військовими підрозділами. Тут формувалося відмінне від щоденного життя суспільство. Молоді люди протягом кількох років були відірвані від батьків та дівчат. Управляти такою великою кількістю людей, зібраних разом у їхній найактивнішій порі життя, було нелегко. Нерідко новобранців ображали або піддавали принизливим ритуалам посвячення". Разом із тим, молоді люди різного соціального походження, релігійних поглядів та виховання мали дуже рівні умови перебування.

Табірне життя дисциплінувало. Чоловіки проживали у бараках. Відлучення їх з табору дозволялося лише за згодою керівництва. У розпорядок дня входило щоденне марширування, а лісничим надавали звання, на взірець армійських. Під час виконання обов'язків рекрути носили форму, яку розробило Міністерство лісного господарства. На мундирах добре вирізнялися звання. У кожному таборі був головний лісничий, звання якого прирівнювалося до капітана війська. Його помічник мав звання, яке відповідало званню лейтенанта. Ці люди назначалися урядовими установами. Старшого над новобранцями, призначав головний лісничий, або обирали самі рекрути. Він відповідав за виконання рекрутами наказів командирів та за дисципліну у бараку. Наприкінці дня він звітував головному лісничому про виконану за день роботу. Ще кілька рекрутів обирали старшими загонів. Табір об'єднував цілий комплекс будинків. Найчастіше бараки були поділені на кілька великих спалень. У них також містилися: їдальня, де проводили і релігійні служби, бібліотека, невеличка кімната командира, кухаря та пекаря. У спеціально відокремленій частині проживав капелан-скарбник з родиною. Перед початком Першої світової війни лісницькі табори та умови проживання у них значно поліпшились. До 1914 р. службу у таборах пройшли 1 200 менонітів.

Однак з часом у менонітській громаді, і не тільки, почали вголос виголошувати сумніви щодо практики такої служби. Як мінімум один раз перед 1914 р. це питання порушувалося у Думі, однак не було прийнято жодних змін. Менонітські общини мали великі сумніви щодо духовного благополуччя молодих чоловіків у та.ких таборах. Особливо наполегливо про це повторювали релігійні лідери громад. Вони наголошували на тому, що деякі молоді рекрути навіть не були хрещені, а більшість були неодруженими. Деякі проповідники, які часто перебували у таборах, як наприклад, Яків Г. Янцен, піддавали критиці не тільки систему таборів, але і сам факт альтернативної військової служби, вважаючи, що це особиста справа кожного молодого меноніта. Дедалі частіше критикували і систему збору податків та всезростаючих сум, що йшли на утримання таборів.

У той час виникла ще одна альтернатива військовій повинності. Нею була медична служба, яка скоро стала дуже популярною серед молодих менонітів. Уже в роки російсько- турецької війни (1904-1906 pp.) багато менонітів доглядали поранених та хворих. Їхню діяльність неоднозначно оцінили старійшини менонітських громад. Незважаючи на це, у період Першої світової війни багато менонітів працювали санітарами. Цю службу організовували невійськові інституції, такі як: Червоний Хрест, Всеросійська земська асоціація та Об'єднання російських міст. 

Багато менонітів служили санітарами медичних поїздів на німецькому, австрійському фронтах, а також на Кавказі. Інші несли службу на кораблях Чорноморського флоту, а також у госпіталях Москви, Петербурга та Катеринослава. У зв'язку з військовими діями збільшилася кількість менонітських рекрутів. Ті, які колись служили у лісницьких таборах, переходили на ремонт доріг та інші роботи, що було необхідно виконувати під час війни. Усього на альтернативну службу було взято близько 14 000 менонітських чоловіків, половина з яких працювали санітарами. Хоча в обов'язки менонітів не входив ремонт госпіталів, деякі з них ініціювали модернізацію медичнихчастин,у яких служили. Прикладом міг служити адміністративний центр медичної служби Всеросійської земської асоціації, що на Тищинській вулиці у Москві. Центр розмістився у приміщені колишньої фабрики. У ньому були бараки для менонітів-санітарів. 

У 1915 р. меноніти, які мали інженерну та технічну підготовку, розробили план модернізації бараків, який знайшов підтримку російських урядових інституцій. По периметру стін бараків були змонтовані нові двоповерхові ліжка із спеціальним підвищенням, що давав зручний доступ до верхніх ліжок. Біля кожного ліжка меноніти зробили індивідуальні шафки для одягу та шухляди для дрібних речей та взуття. Кожен санітар мав окремий відкидний столик з місцем на писання. Дерев'яні частини меблів були полаковані, а металеві - пофарбовані чорною фарбою. У приміщенні встановили електричне освітлення. Опалювалися бараки шляхом спалювання вугілля та дров у великих круглих печах. Меноніти також реконструювали пекарню, де збудували великі печі, викладені зсередини та ззовні голубими голландськими кахлями. Будівельні матеріали надавали менонітські громади. Центр став набагато комфортабельнішим. Для санітарів закупили добротну уніформу, продукти харчування були високої якості. Під час огляду членами військової комісії один з російських офіцерів вигукнув, що ці санітари живуть у кращих умовах, ніж російські офіцери. Навіть тут проявився менонітський підхід до порядку, мудре керівництво та підприємництво, які були характерні для менонітів у всіх аспектах їхнього життя. Видатки, які менонітські громади витрачали на утримання лісницьких таборів та менонітів-санітарів, росли з року в рік, особливо у період Першої світової війни. Для громад вони ставали непосильним тягарем. У 1917 p., враховуючи інфляцію та девальвацію, менонітські громади на альтернативну службу витрачали по 100 000 рублів на місяць. 

Після скинення з престолу царя, і початку революції та громадянської війни, молоді меноніти повернулися додому. У період нестабільності в країні лісницькі табори не могли діяти. Деякі з них відразу конфіскували радянські органи, інші просто ліквідували, або закинули. Однак, лісницькі табори були альтернативою військовій службі для менонітів аж до 1936 p., поки не була затверджена Сталінська конституція з її обов'язковою військовою повинністю для усіх без винятку громадян СРСР. Чи використовувалися колишні лісницькі табори з іншою метою у радянський період - невідомо.

Тема сочинения была странной. «Если б немцы победили?». Витя П. напряг все свое воображение и заскрипел пером. Увы, получался какой-то чудовищный невообразимый список нелепостей. Такого в России никак не могло бы случиться. Да ведь и победили в конце концов не немцы.

1. Промышленности в стране практически никакой не останется, оккупанты будут озабочены только выкачиванием природных ресурсов с наших территорий.
2. Вместо народных милиционеров из народа будут полицаи из отребья, их будет очень много, а народ их будет бояться больше бандитов.
3. На каждом выезде из города полицейские будут проверять тех, кто собрался уехать или приехать. Каждый житель будет обязан регистрироваться в полиции по месту жительства.
4. Для поддержания страха создадут дикие отряды из горных народов. Они будут время от времени нападать на местное население, грабить и убивать.
5. Правителей наберут из особо подлых местных жителей. Дети и жены правителей будут жить для безопасности за границей. А сами они сменяться тут по вахтовому методу.
6. Вся знать будет ездить только на черных немецких машинах с сиренами. Простым людям во время проезда их нужно будет убегать на обочину, ждать пока проедут.
7. Самым популярным учением от общей безысходности станет в конце концов фашизм. Только русский.
8. Немецкие товары будут считаться в России самыми лучшими и желанными.
9. Президент, по немецки будет говорить намного лучше, чем по-русски.

10. Вместо водки будут везде рекламировать и продавать пиво, как в Германии.
11. Те, кто воевал против немцев, будут получать гроши, а по праздникам скудный сухой паек.
12. Убитых на войне русских похоронят в общих могилах, лишь бы отметить как то захоронение.
13. Большая часть мужского населения страны пройдет через лагеря. Чтобы сломить волю к сопротивлению.
14. Преподаватели и врачи на оккупированных территориях будут получать содержание по минимуму, только чтобы население сокращалось и оскотинивалось не очень быстро.
15. На дальних окраинах России, типа Приморья, возможно сохранятся партизаны. Они будут нападать на полицаев, но запуганное население помогать им ничем не будет.
16. Дороги строить не будут, а бензин сделают подороже, чтоб народ сидел по домам.
17. Оружие народу будет строго-настрого запрещено иметь, чтоб вдруг не взбунтовались.
18. Для жизни населению настроят дешевых бараков с низкими потолками, по 8 метров на человека.
19. Самым расторопным и умным дадут возможность уезжать и жить за границей, это будет считаться большим жизненным успехом.
20. Главным врагом России объявят Америку.

Вера Павловна долго размышляла над оценкой. И поставила 3 за хорошую фантазию.

Пусть вас не смущает что в видео сравнивают положение мужчин в Германии с Россией. В Украине сдвиг произошёл в сторону Германии.