[ Читать дальше ]

Про сушені яблука...

Сушені яблука містять: кальцій, калій, залізо, натрій, фосфор, йод, сірку, мідь і молібден.

Сушені яблука сприяють розвитку корисних бактерій.[ Читать дальше ]

Виконання: О.Райдуга. Полотно, олія. 33.4 х 28.8 см 2015 р

Замечательный рассказ о том, что мы ждем в отношениях и как важно изначально обозначать совместные приоритеты.

Представьте, что вы дружите с Машей. У Маши есть три зеленых яблока. А вам этих яблок нужен килограмм, красных. И в данной ситуации разумным было бы пойти на рынок и купить килограмм красных яблок у того, кто готов вам продать килограмм красных яблок. Но рынок – это так абстрактно, так далеко – а вдруг там вообще никаких яблок не будет? А вдруг санитарный день? А Маша – вот она здесь стоит, она классная. И вы делаете смелое предположение, что килограмм красных яблок у Маши все-таки есть. В глубине души. А если приложить соответствующие усилия, она вам их отдаст. Ведь это было бы очень кстати.

«Маш, а хочешь, я тебя в кино свожу?» — добродушно интересуетесь вы. Маша удивлена, но она, наверное, хочет, тем более, что вы делаете вид, что вам это абсолютно не тяжело. Вы ведете Машу в кино. Но после этого килограмма красных яблок у вас не появляется. «Что за фигня?» — думаете вы и ведете ее в кафе. Вы гуляете с ее собакой. Вы клеите ей обои. Вы ремонтируете её машину. И ничего не происходит. «Да что же ты за с*ка такая» — возмущаетесь вы и предлагаете ей переехать к вам. Цена килограмма красных яблок взлетает до небес. Какой там рынок — теперь вам принципиально получить свои яблоки именно у Маши. Вы говорите себе, что это судьба. И здесь уже ясно, чем дело кончится: придет день, когда кто-то будет кричать: «Я на тебя жизнь положил, а тебе для меня паршивых яблок жалко», кто-то будет рыдать в ответ: «Да нет у меня никаких яблок, с чего ты взял?».

Действительно, с чего? Я сознательно не беру ситуацию, когда коварная Маша старательно вводит вас в заблуждение, потому что ей тупо нравится ходить в кино (хотя часто именно это и происходит). Но сплошь и рядом случается так, что мы не до конца честны в своих намерениях, а у окружающих людей просто нет того, что нам нужно: килограмма красных яблок, желания рожать от нас пятерых детей, потребности в совместном отдыхе, способности говорить по душам, банально – любви к нам и, соответственно, возможности эту любовь демонстрировать. И это нормально. Точно так же, как нормально хотеть всех этих замечательных вещей.

Ненормально – заниматься рэкетом, пытаясь вытрясти из первого симпатичного человека, затесавшегося поблизости, то, чего у него нет — только на том основании, что «в глубине души» у него это, возможно, отыщется.

Не отыщется. Если у кого-то что-то для вас есть, он этим поделится сам. Не из глубины души — а от всей её широты.

Піддивилася у шоу "Все буде добре".

1. Яблука чистимо, нарізаємо шматочками й запікаємо зі шматочком масла й цукром за смаком (можна на вогні в кастрюльці, можна - в мікрохвильовці). Збиваємо на пюре.

2. Вершки збиваємо, вводимо цукор, додаємо обсмажені й мілко подрібнені горіхи (краще фундук, але звичайні волоські - також смачно). Можна влити трішки апельсинового лікеру й додати ваніль. Особисто я цього не робила, бо обожнюю горіховий присмак і запах.

3. Цукор карамелізуємо у пательні (на 100 г - 30 мл води) до золотавого кольору, вливаємо вершки. Коли маса стане однорідною - знімаємо з вогню.

4. У прозорі креманки викладаємо шарами: пюре, потім вершково-горіховий крем. Поливаємо теплою, майже гарячою карамеллю.

Можна їсти одразу. Або охолодити. Що я й зробила. Смачного!

    Свій шлях від

пункту «дім», до пункту «робота» я завжди намагаюсь прокладати різними маршрутами, аби позбавлятись  від нав‘язливого відчуття рутинності.  І варіантів дійсно багацько: два кардинально різні і безліч із варіаціями. Врешті, якщо поспішаєш, можна замість 20-и хвилин пішки , проїхатись пару зупинок маршруткою. Цього разу я йшов з роботи  через подвір‘я школи, яку колись закінчив. Не через якусь там ностальгію по безтурботному дитинству, просто так, якщо вірити мапі, на якихось 100 метрів ближче, та й місцина затишніше…  Хоча, кого я обманюю, у певному сенсі  якісь нотки ностальгії звісно присутні.

     Вхід у шкільний двір з вулиці одразу  ж починається каштановою алеєю, де зелені верхівки дерев утворюють замкнене склепіння, наче всередині готичного собору. З права, якраз  під самою школою, розташувався яблуневий садочок…  хоча ні, він там був колись…  Коли я вчився в одному зі старших класів, його, так би мовити, оновили: спиляли нафіг всі яблуні,  посадили кілька нещасних маленьких берізок, і дві лисі клумби. Пам‘ятаю своє юнацьке обурення, коли було прийняте таке рішення і коли, власне, все це зробили… Звичайно, деякі з дерев були вже старі і хворі, але ж не всі… І справа була не лише в тому, що восени на перервах  нас  позбавили халявних вітамінів, а просто на задньому подвір‘ї школи, замість зеленого саду, виникла жахлива лисина. Мене так сильно бісив цей тупоголовий совковий підхід «разрушить всьо до основанія», чи «лєс рубят,  щепкі лєтят». Деякі вчителі ще аргументували таке рішення тим,  щоб всякі ліві засранці не лазили там, об‘їдаючи шкільне майно. Тобто, сам не гам, і другому не дам…

     Звичайно, час пройшов, ті берези, що прижились, навіть неслабо попідростали, та й клумби вже не такі лисі, однак як на мене це не відміняє факту злочину: яблуневий сад знищено! Стільки жалю, він і зараз просинається, а вологий і похмурий післядощовий вечір, його підсилює…  Дійшовши до кінця того, що колись було садом, я згадав, що десь має лишитись одна яблуня…  Остання. Вона не була у самому саду, стояла з іншого боку алеї, біля входу на стадіон, що мабуть її і врятувало (дєрєктіви рубіть дєрєвья у стадіона нє било), однак у наших шкільних спогадах ця яблуня нерозривно пов‘язана з тим самим садом. Очима я знайшов її, і попрямував до неї по мокрій траві. На ній висіли яблука, деякі навіть вже спілі. Обравши яблуко, нахилив до себе гілку, яка накапала на мене дощовою водою, і ось невеличке стигле яблуко у мене в руці. Яблуко з мого дитинства. І ось цей самий смак… не стільки смак яблука, скільки смак спогадів про моє шкільне дитинство, в чомусь веселе, в чомусь сумне, але моє…  Для мене ці яблука найкращі в світі…

Яблука доспіли, яблука червоні! Ми з тобою йдемо стежкою в саду, Ти мене, кохана, приведеш до поля, Я піду — і може більше не прийду.

Вже й любов доспіла під промінням теплим, І її зірвали радісні уста, — А тепер у серці щось тремтить і грає, Як тремтить на сонці гілка золота.

Гей, поля жовтіють, і синіє небо, Плугатар у полі ледве маячить… Поцілуй востаннє, обніми востаннє; Вміє розставатись той, хто вмів любить.