хочу сюди!
 

Оксана

47 років, козоріг, познайомиться з хлопцем у віці 42-47 років

Замітки з міткою «русскій мір»

"Рідновіри" як п'ята колона "русскаго міра"?




У мене питання до так званих «рідновірів»

До війни в Україні серед «рідновірства» (типу «язичництва») був надзвичайно популярний такий собі гаспадінчік Лєв Прозоров (він же – «Озар Ворон»). Цей незрозумілої національної (та що там мовити – незрозумілої расової) приналежності «язичнег» та апологет слов’яно-русскаго єднання вже тоді сумлінно проштовхував імперські москальські ідеї. Така собі суміш поглядів Дугіна, Клімова, Жириновського та Вассермана, замішаних на живописних витворах Васнецова та москальських авторських квазінародних казках.

Свого часу оце одоробло Прозоров намагалося мені проплести щось про «адіннарот» в ЖЖ. Я просто запитав його – хто такі слов’яни. Тоді Лєв Прозоров щось почав проплітати про «русскій язик» як головний показник слов’янства. Аж ось тут було друге питання – чи можна вважати негра (араба, чукчу, папуаса тощо), що розмовляє виключно російською мовою – слов’янином. І воно згасло. За інерцією щось там пробелькотіло в марній спробі довести мовний визначальний фактор… Не зуміло, тому й забанило. Ну, то й хрін з ним. Але ж ось мені цікаво – чи вважають українські «рідновіри» прозорівців своїми братами по вірі? Якщо вважають, то чи згодні вони, що:

«Комиссар чернявый, под стать грачу,

Отчертил: мол, «Г'ассея» - от сих до сих...

Нет, Мать-Русь, Ты там, где плечом к плечу

Встали двое детей Твоих!

Наша кровь во всех реках Европы течёт,

В половине азийских рек.

Где её лил гунн, где - свирепый гот,

Где - лукавый и подлый грек.

Кто сказал, что не Русь - Украина с Литвой,

Что не Русь - Ереван, Ашхабад,

Если в землях этих, сомкнувши строй.

Сотни русичей павших лежат?!

Русь - жива! В поднебесье полет орла

Подает нам благую весть:

Пусть никто не скажет - мол, Русь была.

Будет вечно! Зане Она - есть!»

 

(Озар Ворон, «Кавказский рубеж»)

 

 

І скажіть, будь ласка – чи може патріот України вважати ідеї суто московської імперії за не те що «братські» щодо українців, але хоча би за дружні?

Тим більш, у цього Прозорова є книжки, присвячені НАШОМУ імператору Русо-Київському, Святославу Ігоревичу Завойовнику. Головна ідея Прозорова – «слов’яно-русская єдність» при московській домінанті. Бо ж «справжні руси» та «справжні слов’яни» - це москолота.

Тож чи можна вважати себе слов’янським рідновіром, базуючись на відверто ворожому псевдорелигіозному підґрунті? Чи вважають «українські» «рідно віри» своїми братами по вірі прозорівських недолюдків, понаїхавших на Донбас нести «тупим хахлам» «благую вєсть» про «руській мір»?

Що скажете?

Замість 5-6 млн «соотєчєственніков» в Росію виїхали лише 7 тисяч

Головним органом реалізації політики РФ у справі згуртування «Русского міра» було призначено Урядову комісію у справах співвітчизників за кордоном.

«Її завданнями на пострадянському просторі були зміцнення політичного потенціалу діаспори, врегулювання проблем «апатридів» (негромадян у країнах Балтії), «доведення правдивої інформації про історичні події до дітей співвітчизників», постачання російськомовної навчальної літератури з урахуванням місцевих освітніх програм», - пише автор.

Ключовими напрямами федеральних проектів, за даними автора, стали «Російська мова», Програма підтримки співвітчизників на 2009–2011 роки, Державна програма надання сприяння добровільному переселенню в РФ.

«Щоправда, остання, через загальну неохоту «соотєчєствєнніків» повертатися на історичну батьківщину, провалилася. Замість запланованих 5–6 млн за перші два роки до Росії переїхало трохи більше ніж 7 тис. осіб», - відзначає автор.

Можливостями Державної програми Російської Федерації по добровільному переселенню співвітчизників в Україні найбільше користуються жителі Донецької області. Про це 2 серпня на прес-конференції розповіла співробітник Генерального консульства Російської Федерації в Харкові Любов Несвіт.
 

За її словами, програма діє з 2007 року. За цей час з Харківського консульського округу, до якого входять Донецька, Харківська, Луганська, Сумська, Дніпропетровська та Запорізька області, за Держпрограмою РФ виїхало 920 сімей (1700 осіб).

«З шести регіонів, які входять до Генерального консульства, найбільша кількість виїжджаючих - це 36% - з Донецька та області», - сказала Несвіт.

При цьому, за кількістю виїжджаючих в РФ Україна на 4 місці після Казахстану, Киргизії та Узбекистану.
Любов Несвіт також зазначила, що кількість виїжджаючих з Росії в Україну більше, ніж виїжджають з України в РФ.

Як повідомлялось, Державна програма сприяння добровільного переселення до Російської Федерації провалилася. Головним органом реалізації політики РФ у справі згуртування «Русского міра» було призначено Урядову комісію у справах співвітчизників за кордоном.

Її завданнями на пострадянському просторі були зміцнення політичного потенціалу діаспори, врегулювання проблем «апатридів» (негромадян у країнах Балтії), «доведення правдивої інформації про історичні події до дітей співвітчизників», постачання російськомовної навчальної літератури з урахуванням місцевих освітніх программ.

Через загальну неохоту «соотєчєствєнніків» повертатися на історичну батьківщину, программа провалилася. Замість запланованих 5–6 млн за перші два роки до Росії переїхало трохи більше ніж 7 тис. осіб.

Ззгідно з останніми дослідженнями Всеросійського центру вивчення громадської думки, 21% росіян хочуть емігрувати з країни, тоді як у 1991 році після розпаду Радянського Союзу ця цифра сягала 5%. Більшу частину опитаних складає молодь.

За останні три роки кількість російських емігрантів перевищила 1,2 млн. Це найбільша цифра з часів розпаду СРСР. Про це пише американське видання Business Insider.
 

Як пише Business Insider, зріст корупції, хабарництва та судових переслідувань змушують нове покоління російських підприємців залишати країну.

За інформацією видання, основна частина емігрантів – це молодь, представники середнього класу та молоді підприємці.

Найбільшим страхом молодих російських підприємців є не конкуренти чи банкрутство, а візит корумпованих державних органів. Як пише The Time Magazine, на «переговори» з ними у 2010 році росіяни витратили $581млн. Ця сума, за даними Міністерства економіки РФ, в 13 разів перевищує суму хабарів 2005 року.

Як додає американське видання The Time Magazine, згідно з останніми дослідженнями Всеросійського центру вивчення громадської думки, 21% росіян хочуть емігрувати з країни, тоді як у 1991 році після розпаду Радянського Союзу ця цифра сягала 5%. Більшу частину опитаних складає саме молодь, на яку, як зазначає видання, президент Мєдвєдєв розраховував, як на рушійну силу прогресу та розбудовників центру сучасних технологій Сколково – аналогу американської Силіконової долини.

Говорячи про перспективи повернення росіян на Батьківщину, видання наводить слова російського емігранта Андре Гейма – Нобелівського лауреата з фізики 2010 року. Зокрема, коли його запитали, що йому потрібно, аби повернутися та працювати на батьківщині, Гейм відповів: «Реінкарнація».

«Русскій мір» як технологія.

Петро Охотін.  

Передусім ми маємо справу із гнучкою та продуманою технологією поширення впливу окремої групи, яка ідентифікує свій інтерес і бачення світу із національним інтересом Росії (географічне охоплення цього поняття у носіїв ідеї «руского міра» значно ширше територіальних меж Російської Федерації).

Для початку спробуємо з’ясувати, що вкладали у концепцію «русского міра» його ідеологи. Ольга Батанова визначає «Русскій мір» як глобальний культурно-цивілізаційний феномен, що складається з Росії як материнської ( ??? ) держави та російського зарубіжжя, що об'єднує людей, які незалежно від національності відчувають себе росіянами, є носіями російської культури і російської мови, духовно пов'язані з Росією і небайдужі до її справ і долі». Саме слово «мір» у цьому контексті означає не суто «світ», а й «світське життя», «простір» тощо.

Патріарх Кирил у вітанні до Дня православного козацтва окреслив географію цієї концепції, назвавши спадкоємцями Святої Русі Росію, Україну, Білорусь, Молдову( ??? ) та Казахстан( ?????). У програмовій статті А.Ставицького «Украина и Русский мир» є такі рядки: «Русскій мір не проти України, але за ту Україну, яка цивілізована, поліетнічна і полікультурна(??? )... звідси зрозуміло, що «галицький» варіант логіки російсько-української взаємодії як протистояння за принципом «все, що добре для росіян, – погано для України і навпаки для русского міра абсолютно чуже...»

У статті політконсультанта Петра Щедровицького чітко звучить й інтерес «русского міра» – всіляко підвищити продуктивність російського капіталу ( як основи відтворення багатства; залучення зовнішнього неросійського) капіталу, створення спільного капіталу, розглядаючи і оцінюючи все це як один з факторів структурного упорядкування російського капіталу). Як бачимо, такий ідеологічний аспект логічно обґрунтовує купівлю акцій енергетичних компаній Прибалтики Газпромом, будівництво АЕС на території Білорусі та інших практичних дій, спрямованих на створення потужної бази для «русского міра».

«Русскій мір» – справа не лише посадовців у Москві. Для методів своєї роботи на територіях інших країн творці «руского міра» взяли усе найкраще з досвіду взаємодії між батьківщиною та діаспорою, функціонування транснаціональних корпорацій (Газпром, Сбербанк і Роснефть постійно фігурують у світових фінансових рейтингах), практики оксамитових революцій через неурядові організації і банального підкупу впливових людей (наприклад, Герхард Шредер як один із основних лобістів «Північного потоку»).

Офіційно просуванням «русского міра» займаються: Урядова комісія зі справ співвітчизників за кордоном, Міжнародна асоціація викладачів російської мови і літератури, Федеральне агентство зі справ, Фонд «Русскій мір», РПЦ (зокрема, Відділ церковних зовнішніх зв’язків.

Перейдемо до аналізу діяльності Фонду «Русскій мір» як найбільш видимого інструменту підтримки проросійських організацій. Офіційно метою його діяльності є поширення російської культури та підтримка гуманітарних наук. Головою правління є призначений Путіним Вячеслав Ніконов, а до членів правління та опікунської ради, крім викладачів і науковців, входять представники РПЦ, Адміністрації Президента, Генерального секретаріату МЗС, генеральні директори медіахолдингів ВГТРК та ИТАР-ТАСС. Цей фонд є передусім фінансовим інструментом, за допомогою якою можна підтримувати потрібні проекти цілком легально.

Те, що сам Фонд був заснований 2007 року дає підстави припустити, що в його основі лежить концепція фінансування оксамитових революцій через недержавні фонди. Основним, але не єдиним, партнером фонду в Україні є Всеукраїнська координаційна рада організацій російських співвітчизників, до якої входить понад 140 неурядових організацій, що займаються відстоюванням російської культури.

Масштаби фінансування цієї структури дають змогу утримувати таку кількість: лише бюджетом РФ у 2009-му на фонд було виділено 500 млн руб. (близько 100 млн грн), а враховуючи участь у фонді таких структур, як «Российские железные дороги», РПЦ, медіахолдингів тощо, ця сума значно більша. Відповідною є географія діяльності фонду: за 2007–2010 рік було втілено 710 проектів, з них у Європі – 254, СНД – 154, Південній та Північній Америках – 35, на Близькому Сході – 20, в Азії – 20, в Австралії – 6, та один у Африці.

РПЦ, зокрема її представництво в Україні, є потужним організаційним ядром, яке оперує як людськими, так і фінансовими ресурсами, має вихід на політиків і бізнесменів республіканського та регіонального масштабу. Станом на сьогодні УПЦ МП налічує 11 790 громад (без урахування тюремних і лікарняних), 179 монастирів, де перебуває близько 4700 ченців і черниць, 13 місій, 34 братства, 20 духовних навчальних закладів, де щороку навчається понад 4000 учнів, кількість священнослужителів офіційно становить близько 9518, а також виходить друком 108 періодичних видань. Враховуючи кількість інших російських громадських організацій, ми бачимо широкий розмах, який підкріплений не лише спекуляціями на історичну тематику.

На прикладі нафтопереробної галузі чітко проглядається вхід російського бізнесу в Україну на цілком легальних підставах. Таким чином, Кременчуцький НПЗ потужністю 18,6 млн тонн нафти на рік був викуплений фірмою «Татнефть» ще 1994 року; Лисичанський (16 млн тонн/рік) 2000-го перейшов у власність російської ТНК; Одеський НПЗ (3,6 млн тонн/рік) був викуплений 1999-го Лукойлом, а Херсонський (8,7 млн тонн/рік) у 2000 році – НК «Альянс». На цьому прикладі видно, як цілком сучасна практика розвитку корпорації допомагає реалізації національних інтересів.

У темах, присвячених роботі із російською діаспорою, вживається поняття «логістика Русского міра». Її функціонування забезпечується через мережу урядових, громадських і благодійних структур. На державному рівні є юридичне визначення категорії «співвітчизник за кордоном», що закріплена в Федеральному законі від 24.05.1999 року № 99-ФЗ «Про державну політику Російської Федерації стосовно співвітчизників за кордоном».

У 2007–2008 роках за підтримки Урядової комісії зі справ співвітчизників за кордоном проводилися дослідження та вийшли у світ збірки матеріалів про історію та сучасність російської діаспори в Казахстані, Узбекистані, Туреччині, Словаччині, Данії, Німеччині, балтійських і скандинавських країнах, проводяться регулярні моніторинги політичної активності діаспор ЄС, США та СНД. Окрім вивчення ситуації, що склалася, ведеться робота із видання часописів і підтримка їх коштом держбюджету та приватних спонсорів, можливості дистанційного вивчення мови та спілкування через інтернет-портали, юридичної підтримки, створення російських центрів у більшості країн світу (програма «Кабінети русского міра», метою якої є організація в кожній країні місць, де можна отримати матеріали про Росію, а отже – сконтактувати з уповноваженим представником).

За такими «невинними» та «культурологічними» діями чітко простежується структурована робота щодо зв’язків із діаспорою, її підтримки та подальшої роботи, що спрямована на контакти із політичними та бізнесовими колами країн і збільшення впливу окремих представників діаспори. Наприклад, колишній працівник відділу зовнішньої розвідки КДБ Алєксандр Лєбєдєв, донедавна депутат Держдуми, наразі є власником британських  часописів Independentі EveningStandart.

«Русскій мір» – це технологічна концепція, що відповідає вимогам часу та яка об’єднала російських державних і культурних діячів та комерційні структури; досвід розбудови транснаціонального бізнесу та встановлення геополітичної гегемонії любителів «метафізичних» і релігійних пошуків і адептів чітких, аналітично виважених бізнесових рішень. «Русскій мір» використовує всі доступні методи, діючи не лише на рівні держав, а й на рівні медіа, освіти, громадянської роботи та підприємництва. Відповідь «русскому міру» полягає не в марних спробах перекричати політичних клоунів, а в адекватній реакції у всіх вимірах суспільного життя.

Приблизна схема реалізації ідеї «Русского міра»: