хочу сюда!
 

Лилия

45 лет, лев, познакомится с парнем в возрасте 42-53 лет

Заметки с меткой «егоїзм»

Люди з маленькими екранчиками

Проблема ця відома з давніх давен. Ще в ті прадавні лісові чи печерні часи людина відкрила для себе, що вона може бути собою, а може бути і не собою. Уявляючи себе, наприклад, або показуючи себе іншим, як щось інакше, як наче це хтось зовсім інший. Відкрили феномен другої реальності, що зветься грою.

Власне, саме існування двох реальностей – справжньої та ігрової – це не проблема. У природі грають всі: он як звірятки грають в ловитву, - вчаться бути справжніми звірюками. Он як козеня буцається з усим, що йому на дорозі зустрілося.

Тобто, гра, сама по собі – не проблема, проблема – що буває заграєшся до того, що забуваєш хто ти, де ти і на якому ти світі. А от на таке, до речі, тільки людина здатна – захоплюватись грою до безтями.

І йдеться не про те, що я, утупившись в гру на екранчику свого мобільника, забуваю обійти стовп, що стоїть мені на дорозі.

Йдеться про інше, - про те, що я занурююсь в гру в своєму власному житті так, що не бачу реальності, в якій живу. Оце вже проблема, це вже навіть небезпечно так заграватись.

От наприклад: те, що всі люди, кожен з нас працюємо для інших, а не всяк для себе, - це ж реальність, оце – справжнє. Так?

Я, наприклад, вирощую буряки, то ж не я їх усі з’їм, а хтось десь там ложечку цукру з моїх буряків собі у філіжанку кави всипе. Але потім, прийшовши додому після роботи й помивши шию, я заглядаю в шафу і вибираю – чи мені італійську сорочку надіти до кумів іти, чи китайську. То ж не я ж їх шив собі, а якісь там папа Карло та дядечко Лю мені їх налаштували. Приклад, зрозуміло, примітивний, але реальний. Так воно в нашому повсякденні. Ніхто не працює для себе, все що робимо – все для інших

Цей факт належить взагалі до підвалин людського існування з усією притаманною людям природною соціальністю. Але це такі високі узагальнення, що на них зазіхати ми не будемо...
Так от, як вже говорилося, сама гра – це не проблема. Проблема, що ми забуваємо про реальність. Про те, що ми тільки тим і займаємося, що живемо і працюємо для інших. Чому ми так? та просто тому, що всі вони живуть і працюють для нас.

Так от, ми забуваємо про це, повертаємося, пробачте, тим що ззаду, до цієї реальності, і занурюємося в свій особистий сюжет своєї особистої гри, як завзятий ігроман в екранчик мобільника, і ганяємо по ньому самого себе, як маленького героя свого сюжету. Так порівняно з реальністю це, виходить, гра.

І те, навіщо й для чого мій герой, тобто – я, метушиться по моєму екранчику, і все, чого хоче досягти, ну там: особиста вигода, гроші, відомість, відпочинок та інше – все це умови, правила та цілі моєї окремішньої, особистої гри. І кожен з нас занурений в свою гру, в свій екранчик. І підняти голову й глянути довкола, вже не сила.

Але ж, що цікаво, гра наша втручається в справжнє життя, в реальність, де ми всі живемо і метушимося зовсім не для себе, а для інших. І ми перестаємо розрізняти, де гра, а де правда.

І, захопившись цією грою, де все необхідно робити виключно заради особистої або іноді й групової - вигоди, виграшу, ми тільки це й відчуваємо як правду.

А як ще може бути інакше, коли навіть в нашому спілкуванні між собою присутні тільки сюжети і герої наших особистих ігор. Де кожен свого героя, тобто самого себе, ганяє по своєму маленькому екранчику. Ми, як завзяті ігромани, спілкуємося між собою тільки термінами гри і обговорюємо лише її сюжети, їх повороти й варіанти, способи вигравати в ній.

А тим часом, через те, що ми живемо не реальністю, а нашими іграми, ми наутворювали в суспільстві чортову прірву непотрібних систем, продукуємо просто безліч зайвих і навіть шкідливих речей.

Чому? Ну, та то вже ясно як день, що коли кожен занурений в свою гру на своєму екранчику, то це просто золоте дно для постачальників услуг для особистих ігр. Ну, ви розумієте про що я говорю. Вони вільно можуть підкидати все нові й нові цілі в ті ігри, якими ми живемо. Ну і ясно, ми всі радісно кидаємося, кожен собі, за підкинутими нам цілями. Як оте кошеня за мотузочкою з бантиком.

А тим часом зануреність в нашу гру не дає нам можливості радісного відкриття того факту, що всі ми в суспільстві, ба навіть у світі, живемо як єдиний організм. І в ньому кожна клітина старається не для себе, бо з ранку до вечора ми фактично тільки тим і зайняті, що працюємо один для одного. Це й є істина.

Ну а поки не бачимо цього, то впадає нам в очі лиш тільки виворіт, неприємний, та навіть і згубний виворіт цього факту, цієї істинної реальності. 
____________________
Михайло Гонопольський
(картинка - з сайта 
www.politeka.net )
-- До речі, аудіо цього есе в виконанні автора - на SoundCloud - https://soundcloud.com/michael-gonopolsky/lyudi-z-malenkimi-ekranchikami

Азартні гонителі неправди

Є один цікавий феномен.

Коли людина говорить щось таке, що іншим не до вподоби, і не бажають вони цього слухати, - її, людину, відразу ж звинувачують чомусь в корисливих мотивах. Негайно, на місці.

І взагалі серед людей будь-яку думку прийнято перевіряти за принципом «дивися, кому вигідно».

Це означає, що коли людина висловила свою думку, що «люди добрі, от треба б нам усім...», - то це лише тому вона так говорить, що їй у цьому є якийся особистий інтерес. Незалежно від того, що може це й дійсно іншим потрібно.

У такій ось загальній підозрілості щодо причин наших слів та дій відбивається дуже цікава тенденція. Давайте-но сформулюємо її так: хоча особистий інтерес, як спонукальний мотив кожної людьскої дії, нам цілком зрозумілий та прийнятний, але десь всередині, - як кажуть, в душі, - ми все ж відчуваємо його як щось низьке та не дуже пристойне.

Те, чим людині негоже керуватися, висловлюючи будь-які судження. Наприклад, міркування про загальне благо, або ж про те, що треба щось зробити разом і так далі.

Попри те, що коли розмірковуємо так, взагалі, про мотиви поведінки людської, то кажемо – «ні, ну зрозуміло, що ж тут такого... кожен діє задля себе... ясно ж...» Визнаємо неначебто.

А от в конкретних випадках, коли треба когось відсунути з дороги, збити, ущучити, принизити його думку, - відразу ж інтуітивно хапаємось за той самий, навіть неусвідомлений, внутрішній принцип, що коли ти дієш ради себе – це негарно, негоже якось.

Ясно, що це не так просто.

Принцип «дивись, кому вигідно» залишається і вважається істинним.

І все-таки звучить у ньому, десь там у сердцевині, стиха так: якщо вигідно йому, значить, невігідно всім...
А отже, цей внутрішній, ба навіть і неусвідомленний, посил, що і рішення, і дія можуть бути правильними лиш тоді, коли вони на користь усім, - продовжує сидіти глибоко всередині кожного нашого судження. І коли у будь-кого, хто говорить про благо для всіх, «розкопують» нібито, хай на дещицю, його особисту вигоду, - тією ж мірою начебто говорять: «ми йому не віримо».

Адже ясно, що він розпинається ото так, тому що йому вигідно. І цим він поганить «святе» - поняття про те, що благо має бути загальним. 

Те, що таке ставлення є також виразом загального нігілізму і зневіри в усьому, - і навіть будівельним матеріалом для них, - це вже мало кого хвилює. Головне – не дати пролізти особистому інтересу.

Як у Гоголя, Миколи Васильовича написано: «Усе... зробилося страшенними гонителями неправди; повсюди, в усіх справах, вони переслідували її, як рибалка остенем переслідує таку собі м'ясисту білугу».

Отакі ми служителі правди.

Ну а неправда в нас ото хай і не рипається, - не дамо пролізти.
__________________________________
Михайло Гонопольський

P.S.  До речі, аудіо цієї мініатюри у виконанні автора можна прослухати на SoundCloud, знайти можна за адресою - https://soundcloud.com/michael-gonopolsky/azartni-gonyteli-nepravdy

**** ТОРТОМ У МОРДУ ****


Як нікого не надурив і тебе ніхто хитріший за тебе не запопав, то неначе і свята немає.
Так, просто, як звичайний день, - і ти ні разу нікого не виставив телепнем, і сам жодного разу в дурні не пошився. День, щитай, пропав.
А це ж не просто день – це ж Перше квітня. Як про нього зараз пишуть в усіх поздоровленнях: день гумору, сміху, веселощів, усмішок... Чого тільки не напридумують...
Нам особисто, тим хто старшого віку, пам’ятається зовсім інше свято, і не з усмішками, а з посмішками. Ото був день!
Ти домовляєшся з друзями, як обдурити вашого літнього співробітника, влітаєш у відділ і щиро дивуєшся: «Опанасовичу! О, ви тут? А чого ж це вас шеф шукає? Ви ж на своєму місці, що це він шухер влаштував?»
Той – а що? а що? Ви – та звідки ж я знаю, чув, він бурчав, що щось ви йому не додали у звіті... – У якому? – Опанасовичу, та звідки ж я знаю? Треба піти його заспокоїти, а то дуба дасть від хвилювання.
Опанасович хапає всі папери і несучи їх в тремтячих руках, біжить до кабінету шефа. А там термінове засідання... Коротше, ви цілим відділом зустрічаєте бідного Опанасовича, коли він, тримаючись однією рукою за серце, другою ловлячи аркуші, що летять на підлогу, ледве живий виповзає від шефа. Там з нього поглузували, ви з друзями зустрічаєте його веселим реготом...
О! Це було свято! Скількох обдурив – стільки й відсвяткував. Скільком вдалося тебе довірливим йолопом виставити, - стільки й радості в світі прибавилося. За твій рахунок.
Отаким ми пам’ятаємо великий день Першого квітня. Справжнім святом справжнього людського гумору.
Тому що нам що треба, щоб втішитися та посміятись? Щоб комусь було гірше ніж нам. Хоча б трошки. Це основа людського гумору і підвалини доброго настрою.
Чарлі Чаплін фахівець великий був у цьому, все дуже точно підмітив. Тому його традиційний засіб «тортом у морду» діє безпомилково і влучає у ціль вже сто років.
Чому? А от такі ми істоти.
Що з нами робити? А що ти зробиш? – проти природи не попреш.
І винищимо один одного дощенту в війнах, і вже живих жменька залишиться, але перед тим, як закрити очі назважди, якщо побачиш, як когось вибуховою хвилею підкинуло та смішно так перекрутило – втішишся, і відійдеш, утішений, в кращий зі світів.
Отакі ми істоти, отака наша втіха, отакий у нас гумор.
З Першим квітнем, дороге наше людство!

**** ЙОГО, КАЖЕ, МАМА ПОСЛАЛА ****

Людство взагалі, - є такі чутки, - з Африки пішло. А потім вже розповзлося по всій землі.
Але, як видно, Африка все ж таки відбита на нашому житті, - воно завжди в нас у смужечку, як та зебра африканська: смуга чорна, потім біла, знову чорна, чекай скоро біла буде...
Так от, жили ми таким смугастим життям, та й нічого собі, але прийшло маленьке вредне вірусеня і все нагло перевернуло. В одну мить буквально.
Хоч мале, але виявилося вже занадто завзятим. Перш за все почало нам показувати, що все, що ми побудували і утворили, виявилося якимось негодящим. Непридатні до використання. Просто писком нас у це тиче.
Ми тут гарували як негри на плантації, на цій землі, будували дивні міста, розвивали культуру, створювали цілі банківські системи, високі технології, розвивали воєнну техніку, - просто любо глянути, а цей коронований вишкарок прийшов та й каже: «Ні, каже, ви не піднімалися, а спускалися прямо в пекло». Оце так. Чому?
- А тому, - каже, - що стосунки між людьми ставали все більш та більш егоїстичними. А моя мама говорила...
Ого! Та в тебе ще й мати є, поганцю... А хто ж, кажемо, твоя «мама»?
- Природа, - каже, - хто ж іще? Вона – говорить, - і ваша мати...
Ти диви, в брати набивається...
- Так що ж тобі твоя... наша... та біс з тобою! – що тобі природа говорила?
- Говорила, що егоїзм людський, коли починає панувати людьми, жене їх прямо у пекло, на загибель.
Отакої... Якщо цей паскудняк правий, то вважай, наше життя з зебрячої масті стало геть вороним. Недарма, видно, в старі часи всяку нечисту силу на чорних конях малювали...
- Добре, - кажемо, - братику, зайдо непроханий, якщо ти вже такий розумний, то розкажи, а ми послухаємо...
- Так от, - говорить, - мама все вас терпіла та терпіла, а ви думали тільки про себе. І кожен з вас і всі ви. Усе метикували, як би ото більше нагребти, де б можна урвати для себе.
Вона говорить, що надіялась, коли ви почали всесвітні організації утворювати, або навіть такі, як ваш Європейський Союз, що почнете нарешті думати один про одного, а дзузьки! - ви і в цих союзах ваших, об’єднаннях та федераціях підраховували кожен з вас виграш та зиск лише для себе. Та який же воно «союз», це ж як з піска будинок.
Тільки слів понаговорили купу незмірну, а – все слова. То довелося їй зневіритися у вас.
То й послала оце мене...
- Хто тебе послав?
- Та ж, - каже, - мама наша і послала, природа.
- Ага... тебе, значить, заслали до нас! Ну добре, гаразд, продовжуй...
- Так от, послала, щоб я своєю діяльністю показав вам істинну картину ваших нелюдських взаємин, щоб показав вам, що треба зупинитися, подумати, як жити далі. От зараз ви й зупиняєтесь потроху, і часу у вас буде вдосталь...
- Ну, чого замовк, красномовець ти наш, продовжуй.
- Та далі найскладніше йде, мама сказала – дай Бог, говорить, щоб вони це зрозуміли.
- А що ж таке? Ну-ну, цікаво, може ми дійсно такі нетямущі, що свою рідну матінку не зрозуміємо. Кажи.
- Справа в тому, братці, що поодинці, як ви раніше мислили, ви ніколи не впораєтесь з проблемою. Тепер уже не тільки зі мною, а ні з якою проблемою взагалі. Буде вам щастя, лиш тільки якщо будете діяти всією людською громадою.
Ніхто не зможе вберегти вас від страшного розвитку подій, до яких діло йде, якщо ви не будете берегти один одного. Ви – тобто всі люди на землі.
Так сказав наш братик, і пішов мандрувати світом. Виконувати своє спецзавдання.

Питання... питання... питання

Що не кажи, а вірус цей – його сама природа коронувала. Щоб він тут володів нашими мізками та думками. А оскільки це вона, природа, чудить, чи то нам на кару, чи то заохочує до чогось, то варто звернути увагу саме на неї – чого вона від нас хоче?

Тому й з’являються, - ПИТАННЯ... ПИТАННЯ... ПИТАННЯ...

Ось такі, наприклад:

-- Що це з нами та з усім людством робить природа? Куди це вона нас підштовхує, спрямовує?

-- Як пояснити собі, дітям своїм, ближнім, куди й до чого все йде? Як треба правильно реагувати, щоб жити далі якось «правильно» і з точки зору тієї ж природи, щоб все заспокоїлось, і з точки зору простої людини?

-- А поки ми сподобимося щось утямити, - як поки що вірус впливає на людей, на людство? Лише поки що штовхає нас в невідомому напрямку, чи все ж з’являються якісь нові зміни в людях? З чого це можна побачити?

-- Наскільки з’являється, - якщо взагалі таке є, - разом з розривом усіх зв’язків, розуміння а може і відчуття, що це спільне лихо для всього людства?

-- Чи можна уявити собі наш світ, в якому вірус не припиняє свою «діяльність»? Коли загальні обмеження стануть рівними для всіх на всій землі? Чи це вплине на якесь духовне зростання людей, може будуть якось інакше відчувати світ, людей у світі?

-- Вірус неначе говорить нам – віддаліться один від одного і не передавайте мене один одному. Заспокійтесь, нарешті. Як можна пояснити своїм ближнім якісь правильніші зв’язки між людьми, не грабіжницькі і не егоїстичні, коли ми збилися в купу і тільки гриземо один одного?

Він - реальний пацан

ТАКА ОСЬ ЦІКАВА ІСТОТА

Людину створено із матеріалу, який зветься “егоїзм”. І це не “фігурально мовлячи”. Бо егоїзм визначає режим роботи усіх складових того, що зветься людиною. На усіх рівнях, як на тілесному, так і на психологічному й соціальному.

Тож давайте запам‘ятаємо це, - і не дамо найчистішому альтруїзмові клітин і органів тіла обдурити себе. Хоча усі вони і працюють кожний не заради себе, і, якщо потрібно, жертвують собою, не розмірковуючи.

Адже ми вже знаємо, чого варта самовідданість одного заради виживання і перемоги багатьох. Самозречення частини заради цілого. Змальства ж виховувалися ми на книжкових і кіно-прикладах самопожертви в бою, безоглядної доброти заради когось. Гуртом бігли битися у сусідній двір, не боючись, що надають так, що потім не встанеш.

Так що нас таким “альтруїзмом” в облуду не заведеш. Тому що все це - той же егоїзм, лише в обсязі певного дієвого цілого, в егоїстичних діяннях якого ми, його частинки і клітинки, беремо участь, - альтруїстично і самовіддано.

І ось перед нами - ми, людство, як одне таке “дієве ціле”, як одна велика Людина. Без поділення на таких і сяких, - усі. Від “таємних володарів світу” до безпритульних бродяг.

В цьому великому цілому ми - як клітини в організмі, і на нашому клітинному рівні, ми увесь час займаємося виключно з’ясовуванням між собою хто з нас хто. “Ху із ху”, як то кажуть. А от природа до нашої зацікавленості у таких речах ставиться з образливою для нас байдужістю. Чому? А тому що як рослинний світ, незважаючи на всю його різноманітність, є для неї одним, таким от, організмом, і як тваринний світ для неї є дещо ціле, так і нас вона, матінка-природа, сприймає як одну таку ось цікаву істоту. У якої, зрозуміло, є свій певний процес розвитку, своя вдача, і свої (все ж таки людина!) - погляди.

І їй, власне, начхати на те, що все це в нас має цілковито егоїстичну спрямованість. І розвиток - заради себе, і вдача - прагнення усім показати те саме “ху із ху”, і погляди, - “все навколо раніше чи пізніше буде моїм”.

 

НА ПОРОЗІ “МОМЕНТА ІСТИНИ”

Так от, ця ось “всесвітня людина”, недоросток, - якихось зо два мільйони років як народилося, - накачавши м’язи науково-технічних досягнень, і вже поглядаючи зарозуміло на цілий всесвіт, - “хто тут, мовляв, подібний до мене такого?” - раптом починає відчувати якийся спротив.

А шо це воно тут за один?.. Земля? Тю… Кулька, яку він знає вже вздовж і впоперек, на якій місця не залишилося без нашкрябаного “тут був я”? Цей трамплін, від якого відштовхнувшись, він уже давно в мандри у всесвіт вирішив пуститися? Та ти шо, малюк, ти взагалі розумієш, до кого сікаєшся?

Але малюк - він “реальний пацан”. І реальність його полягає як раз не в тому, що він може затопити нахабу океанами, або випалити його дощенту зі своєї поверхні.

Реальність його саме в тому, що він є цільною, єдиною й гармонійною природою. А в природі немає фантазій і чудес, там усе, як би воно не розвивалося, залишається виваженим і пов’язаним одне з одним. А от егоїзм “розумної” істоти у своєму розвитку настільки спотворює картину дйсності для свого носія, що для того увесь світ починає поділятися на дві нерівні частини: на НЬОГО самого, - і на все решту, як тло.

Інакше кажучи, увесь завдаток часу, який дали нам на розвиток, витрачений був не на те, щоб виростити Людину, а на те, щоб вигодувати егоїзм, який примушує нас жити у викривленій реальності.

І ось карикатура, і говорить вона про нас, як стоїмо ми впритул до “моменту істини”. Коли природа несподівано починає показувати нам, аж як розвинутим, “хто в хаті хазяїн”.

Ну а далі все вже залежить від нас. Тобто, - або зробимо правильні висновки, або, засліплені нашим егоїзмом, продовжимо гинути.


Какофонія



ГРУБИЙ ДОКАЗ

Якщо вже говорити відверто, то всі ми в житті - прості виконавці.

Той, хто вважає себе диригентом подій і результатів, нехай зробить таке: хай піде до своєї дружини і поставить їй найбуденніше питання: “Хто в хаті хазяїн?”

Можна бути цілковито впевненим в тому, що сердега, ще задовго до того, як її вичерпна відповідь дійде кінця, зрозуміє: його непохитна переконаність щодо своєї провідної ролі в своєму ж житті, була, як виявляється, безпідставною зарозумілістю.

Звичайно, наводити дружину як приклад - це нечесний прийом. Грубий доказ. Але наочний. Принаймні, опісля такої, вищезгаданої, перевірки, твердження, що всі ми в житті не творці, а лише виконавці, вже не буде викликати в того, хто її пройшов, відчайдушних заперечень.

І тоді вже можна буде спокійно зайнятися такими питаннями, як: так чиї ж це мелодії ми так слухняно награємо? І чому саме? І коли нас до цього привчили, та ще й так, що ми і не помітили?

 

ВІН НЕ МОЖЕ ІНАКШЕ

Так от, композитор, він же - наш, старанних виконавців, великий вчитель і диригент, - це наш всевладний егоїзм.

У царя Соломона (“Сулейман ібн Дауд, мир з ними обома”, “повелитель джинів”, - пам’ятаєте? от-от…) в його “Екклезіясті” нашого володаря так і названо: “цар старий і дурний”.

Чому “старий”? Тому, що передує навіть народженню самої людини. Її ще й в проекті не існує, а “цар” вже зводить її майбутніх батька з матір’ю в якійсь затишній місцинці, аби вона, людина, з’явилась б потім на світ.

А чому ж тоді “дурний”? Запитання цілком резонне.

Адже він, егоїзм, нас розвиває, уперед підштовхує шляхами прогресу, усю нашу цивілізацію. І що більше в людини егоїзму, тим більше в неї сил, будь в чому, - і в опануванні науками, і в інших справах. Позбав нас егоїзму, - гидко й уявити собі, яким невиразним збіговиськом ні на що не здатних нікчем ми залишились би. Це з одного боку.
З іншого ж боку, ми, разом з цим, розуміємо, що егоїстичний шлях розвитку, яким ми плентались досі, - коли будь-який закон, хай навіть закон природи, для нас як дишло, - вже довів нас до краю. Тобто, носій егоїзму, людина, суне уперед, нехтуючи законами, гине - і разом з ним вмирає і її егоїзм.

Так через це наш володар і зветься “дурним”? Ні, якось воно не до ладу…

І дійсно, згадаємо, наприклад, того скорпіона з відомої східної притчі, який прямо посередині річки уп’яв своє отруйне жало в шию добросердій черепасі, що перевозила його на другий берег. Адже назвати його просто “дурним” було б надмірним спрощенням. Та й сам він, у відповідь на передсмертний зойк нещасної: “Навіщо ж ти це зробив? Ми ж обидва зараз загинемо!” - зізнався: “Я розумію, але я - скорпіон. Я не можу не вбивати”.

Відповідь цілком вичерпна: я - лише виконавець чужої волі. Волі своєї, скорпіонячої, природи.

Ото ж так воно і з нашим “царем, диригентом, володарем”: він губить свого носія, людину, він губить усю нашу цивілізацію, а отже, і себе, - але він не може інакше.

 

ХУДОЖНІ САМОВИПРАВДАННЯ

Через це і ми самі такі як є. Через це ми й хочемо завжди якомога більше і якомога швидше, а краще - все і зараз же. І нехай навіть це “все” супроводжується шкодою і небезпекою, для себе й інших, - так ще краще. Бо це ж дасть нам чудовий привід відразу ж, на ходу, створити прекрасні, талановиті балади, філософські системи, романи і блокбастери, котрі нашого “царя” і наші звірства і дурість дуже майстерно і художньо виправдають.

Більше того, вони, ці виправдання, в сукупності своїй, і створять те, що ми називаємо “культурою”, або ж “культурним фондом людства”. При тому, що всі цінності, які складають цей фонд, є не що інше, як жалюгідні виверти, покликані приховати наше безсилля перед нашим же “царем”.

Ну а поки що “все тече, але нічого не змінюється”. І поки жевріє безпідставна надія, що якось же воно та буде, - не може ж бути, щоб не було ніяк, правильно? - то ми, прості виконавці, граємо його мелодії. Із завмиранням серця стежачи за миготінням диригентської палички біржових зведень. І губимо какофонією своєї “гри в розвиток”, як той скорпіон, свою планету. Котра везе нас на інший берег, - у наше майбутнє.

Але ж чи можна через таку нашу поведінку назвати нас “дурними”? Та ні, навряд. Це було б надмірним спрощенням. Адже ми не якісь там нетями. Ми хоч які, а все ж таки виконавці. Виконавці чужої волі.

Капельмейстере, туш!


(як ми на себе усяке напинали і як себе розмальовували)

ВСЕ Ж ТАКИ ВАЖКО БУТИ ЦАРЕМ

Хоч я, чесно кажучи, не пробував. Та, власне, ніхто й не пропонував. Просто якось вона склалася, така думка про життя царське. Виходячи з побічних міркувань. Адже йому, цареві, увесь час доводиться ж показувати, що ти цар. А іноді й доказувати.

Проте, навіть якщо ніхто й ніколи не вимагатиме від тебе пред'явити докази і посвідчення, вже один лише обов’язок зовнішньо виглядати як цар здатний зробити сердешну короновану особу набагато нещаснішою, ніж будь-який з її підданих. Увесь цей протокол урочистих зустрічей і появ на людях, парадних прийомів і проводів, усі ці ритуали і церемонії… На тебе ж усі постійно дивляться і тебе постійно оцінюють. Слово честі, прямо жаль людину.

Але ж, з іншого боку, всі ми, люди, деякою мірою, царі. Принаймні, якийсь необачний філософ так людину і назвав: “цар природи”.

А подивитися на нас, - так ми, “царі”, дійсно нещасніші за усіх наших підданих - і з царства рослин, і з тваринного царства. Тварина самодостатня. Їй треба прогодуватися, захиститися і рід продовжити. Що? Ще щось? Та ні, дякую, бувайте, піду посплю…

А у її царя, у людини, на додаток до поїсти і рід продовжити, - ну прямо хвороблива манія щось там із себе увесь час зображати. Якісь речі на себе напинати, якось себе розмальовувати… і без цих речей і фарб воно, “цар”, почуває себе ну просто недолугим і нещасним. Та й інші “царі”, що навколо, на нього дивляться і його поціновують виключно згідно з тим, що воно на себе напнуло, і за тим, як воно розмальовано.

Тому численні книжки з історії костюма, ритуалів, символів, косметики й таке інше, так і репрезентують нам історію “людини розумної”, як послідовність змін ганчір’я і способів розфарбовування.

 

БЕЗ ОДЕЖИН

То, власне, хай би воно так і було, нас такі репрезентації не дуже й ображають, лише справа в тому, що людина ж розвивається.

А от у чому проявляє себе її розвиток - це вже окреме питання. Проявляє він себе не стільки в почерговій зміні форм товарно-грошових відносин, а також суспільних формацій, що заповзято намагаються їм відповідати. Розвиток людини набуває виразу, переважно, в усе сильнішому бажанні розібратися в тому, що вона називає “я”. Котре “я” виглядає сутністю може і невловимою, проте не залежною від ганчір’я і фарб.

Але ж, при цьому з’ясовуванні щодо свого “я”, все те, відповідно до чого люди один одного оцінювали, тобто “одежини-речі-фарби”, - страшно й уявити! - втрачає свою магічну силу. Паралельно зі зціленням людини від хворобливої схильності увесь час когось-там із себе зображати.

І от нам стан справ. З одного боку, вибір “що б таке на себе напнути” перестає бути вибором, а з іншого боку, виявляється, що, поки ми били один одного за те, що той виглядає не так, як я, - усі ми підійшли до краю, за який і заглянути моторошно. Бо там - тільки “я”. Без одежин.

А ми ж з ним так і не розібралися. І от з якої причини: намагаємося ми зрозуміти його поодинці, одягаючи його кожен у свої власні уявлення. А воно, “я”, на всіх на нас - одне. Просто кожний з нас отримує у тимчасове користування маленький голографічний осколочок від цього великого “Я”.

Тож, не знаючи цього, всі ми тільки й робимо, що штрикаємо і колемо один одного гострими краями свого осколка. І ось ми, усі порізані й поколоті, опинившись на краю безодні, прийшли до останнього вибору: уві що, знов-таки, вбратися. А точніше, - якої б воно форми собі набути.

Або ми всі набудемо форми того самого єдиного “Я”, як сказано: “як одна людина з одним серцем”, і вирвемося, нарешті, вгору із нашої мішанини ворожнечі, крові й багнюки. Або ж залишимося купою щільно притиснутих один до одного гострих уламків, - і безладно зсипемося у прірву.

Отже… останній вибір… барабанний дріб… нерви напружені до краю…

Капельмейстре, туш!


Як казав дядько Ейнштейн...


МИ ВІРИМО В ПУЛЬТ!

З вами ніколи не траплялося таке, коли ваша дитина, отримавши живу істоту, - кошеня, наприклад, або черепашеня, запитало б вас: “А де пульт?”

Не було? Ну нічого, ще не вечір… Трапиться, - якщо й не у вас, то у ваших дітей, коли в них будуть підростати їхні діти та онуки.

Щодня на Землі зникають більш ніж 70 видів тварин і 50 тисяч гектарів лісу. 20 тисяч гектарів сільгоспугідь щодня перетворюються на пустелю внаслідок ерозії ґрунту. Затоплюється, сохне та зникає… Ну просто речитатив з дешевої трагедії, слово честі.

Вільям, де ти? З’явися! Що там тобі до тих отеллів, гамлетів та лірів? У нас тут, повір, матеріал набагато дебеліший. Просто скласти з нього такі твори, щоби сцена ООН здригнулася і нафтовий магнат сльозу пустив би, - вже немає кому. А ти зміг би…

Мовчить Вільям. Чує, мабуть, що немає йому задля кого й перо в руки брати.

То що ж нам робити? Чи може бити тривогу?

Не треба її бити. Вона зазнає биття вже десятки років з боку солідних міжнародних установ з величезними бюджетами, а також з боку багатьох серйозних і поважних людей. Проте, мовчить як партизан. Нам жити й досі не тривожно на землі, яка зникає.

Сказати чому? Та ні, дарма, ви не повірите… Сказати? - ну ладно.

Ми, немов та дитина, яка описана на початку цієї оповіді, віримо в Пульт.

У те, що все на світі, усе в нашому житті можна вилічити, вирахувати алгоритм його дії, а отже, - виготовити пульт і посібник для управління ним. Розробити методику вирішення будь-якої проблеми, скласти гарний дохідливий курс, долучити до нього професійно зроблену покрокову інструкцію в медіаформаті.

Для всього, буквально для всього.

 

ТУНЕЛЬНЕ МИСЛЕННЯ

І ви думаєте, що наше дитяче, міфологічне сприйняття дійсності цим і обмежується? Еге…

У міфах, та навіть у казках, немає ж просто річки або просто вітру. У казках все персоніфіковано, або ж, принаймні, керується якимись персонами. Котрих треба розшукати і з ними по-свійському розібратися.

А що це означає? А це означає, що пульт вже існує! До кожної з проблем. Але він - у злих руках.

І для нас, розумненьких діточок, зовсім не важко вирахувати, чиї це руки. Ми ж отримали від наших вчителів універсальний ключ до серця будь-якої проблеми. А зветься він “дивись, кому вигідно”.

Просто чарівний ключик! - адже чого бажає розумненька дитинка? Відчувати себе розумненькою, якомога частіше дістаючи тому підтвердження. Як цукерку.

І от, щоразу, сидячи перед телевізором, або й у колі знайомих, з виглядом чи то нудьги чи то обурення, - маску можна підібрати, - ми переліковуємо винуватців усіх світових проблем. У тому числі і проблем планети Земля.

І кожна фраза - як цукерка. Ключик же золотий! Нічого навіть не варто доводити та пояснювати. Треба просто натякнути, чим саме вигідно тим чи іншим “персонам” те чи інше нещастя. І все.

Тема вичерпана, проблема розв’язана. Можна пити пиво, злегка зітхаючи про те, що якби навіть не ті “персони”, все одно проблеми б існували, бо просто немає кому ними зайнятися. Немає кому найняти справжніх профі для їх розв’язання. А от вони вже виготовили б пульт і для управління Сахарою, щоб не бешкетувала, і аби вгамувати танення льодовиків, і земну вісь підрихтували б, а то подейкують, що вона, нібито, не туди кудись хилиться.

Винуватці  - пульт, пульт - винуватці… Тунельне мислення. Нам затишно в ньому!

Настільки нам у ньому спокійно, що навіть цей малюнок у стилі демотиватора, котрий намагається донести до нашої свідомості карикатурність світу майбутнього, - не претендує на зміну позиції глядача.

 

НІХТО Й НЕ ПЕРЕХОДИТЬ НА ОСОБИСТОСТІ…

А чому ж не претендує? А згідно з відомим принципом, сформульованим одним дядьком на ймення Альберт Ейнштейн. Принцип цей стверджує, що проблему неможливо розв’язати на тому рівні, на котрому вона утворилася.

Означає це, що і наше знущання над природним середовищем, у котрому живемо і котрим користуємося, і наслідки такого ставлення до нього не можна скасувати ані биттям тривоги, ані інтелектуальними потугами у пошуку винуватців та у створенні “пультів”. Хоч криком кричи, хоч підписуй резолюції, а хоч і увагу громадськості привертай. Нічого, крім галасу, з цього не буде, як у Жванецького: “А що це там за шум, галас і несамовиті зойки? А там саме привертають увагу громадськості”.

То як же ці проблеми знайдуть своє вирішення ? Як це “як”? Так, як і має бути, - підйомом на рівень вище.

А хто і що у нас там, на “рівень вище”? А там у нас - ми. Точніше, стосунки між нами, людьми.

Що ви хочете цим сказати, авторе? Автор бажає цим сказати, що саме звірячі та егоїстичні стосунки між людьми призводять до смерті природи. Вона та її проблеми є нижчим рівнем, і тому залежить від розв’язання проблем на рівні вищому, - у нас з вами. Тобто, повторимося: не егоїстичне ставлення до природи, а егоїстичні основи міжлюдських стосунків.

Хто хоче, хай називає це пошкодженням ноосфери, котра зв’язана з усіма іншими планетарними сферами, хто хоче – якось інакше. Але коли ми почнемо вибудовувати наші стосунки, принаймні, на основах “не роби іншому того, що ненависно тобі” (“полюби ближнього” варто поки що й не зачіпати), - природа почне відрождуватися.

Сахара разом з Гольфстрімом і з льодовиками самі між собою домовляться і самі все налагодять. Без наших з вами пультів і без мільярдних інвестицій у ніщо. Пробачте, - “в екологію”.

Зачекайте, - має право запитати читач, - то це виходить, що я і є тією самою “персоною”, яка злісно тисне на пульт керування кліматом?

Ні, ну навіщо так… Ніхто й не переходить на особистості.

Не “я” і не “ми”, а “стосунки між нами”. То є така цікава субстанція, котру начебто ми самі й формуємо, але вона ж, при цьому, формує нас. А коли доведе нас до ладу, спуститься на поверх нижче і почне займатися природою.

Любов чи егоїзм?


Если ты любишь человека таким, какой он есть, то ты любишь его. Если ты пытаешься его кардинально менять, то ты любишь себя. Вот и всё. 

Августин Аврелий
Страницы:
1
2
предыдущая
следующая